Реферат: Етичні засади діяльності працівників прокуратури

Етичні засади діяльностіпрацівників прокуратури

Зміст

Вступ

1. Право і мораль, їх взаємозв'язок,загальні риси і характерні особливості

1.1 Взаємозв'язок права і моралі

1.2 Загальні риси права і моралі

1.3 Характерні особливості права іморалі

2. Професійна етика працівникапрокуратури

2.1 Моральні якості працівникапрокуратури

2.2 Моральна культура працівникапрокуратури

2.3 Професійно-моральна деформація таїї фактори

3. Етичні правила поведінкипрацівника прокуратури в різних сферах діяльності

3.1 Професійна етика слідчого

3.2 Професійна етика державногообвинувача

3.3 Професійна етика керівника органу(підрозділу) прокуратури

3.4 Кодекс професійної етикипрацівників прокуратури

Висновки

Література

Вступ

Актуальністьдослідження. Особливемісце у побудові правової держави займає прокуратура, як єдина система органів,покликаних забезпечувати законність, захищати права і свободи людини ігромадянина та інтереси держави відповідно до Конституції України та ЗаконуУкраїни „Про прокуратуру”.

Діяльність органівпрокуратури, направлена на забезпечення безпеки особи, суспільства і держави, втій чи іншій мірі зачіпає інтереси всіх членів суспільства. Тому етичніпроблеми, що породжуються специфікою цієї діяльності, її цілями, змістом,формами, методами, завжди знаходяться під пильною увагою суспільства. В зв'язкуз цим заслуговує уваги проблема реалізації принципів моральності (моралі) вдіяльності працівників прокуратури.

Проблеми етичнихоснов кримінального судочинства завжди привертали увагу вітчизняних юристів.Широко відомі ті, що з'явилися на межі XIX і XX століть роботи А. Ф. Коні, І.Я.Фойніцького, В.С.Солов'ева та інших.

Зміна етичнихорієнтирів за останні роки життя нашого суспільства, необхідність в підвищенніефективності діяльності працівників прокуратури, насущна потреба формування уних етичного боргу, як неодмінною складовою борга професійного, визначили вибірі актуальність даної теми.

Мета і завдання.

Мета дослідженняполягає у вивченні етичних засад діяльності працівників прокуратури.

Відповідно доцього в дослідженні поставлені наступні завдання:

- проаналізувативзаємозв’язок права і моралі, загальні риси і характерні особливості;

- розглянутиморальні якості працівника прокуратури;

- розглянутиетичні правила поведінки працівника прокуратури в різних сферах діяльності.

Об'єкт і предметдослідження.

Об'єктомдослідження є етичні засади діяльності працівників прокуратури.

Предметомдослідження є духовно-етичні основи діяльності працівників прокуратури впрофесійній сфері.

Методологія іметодика дослідження.

Методологічнуоснову дослідження склали загальний метод пізнання, що відображає діалектичнийзв'язок теорії і практики, методи порівняно-правовий, історичний,конкретно-соціологічний, методи психології, логіки і ряд інших.

1. Право імораль, їх взаємозв'язок, загальні риси і характерні особливості1.1Взаємозв'язок права і моралі

Мораль і правотісно взаємозв'язані, більш того, можна говорити про глибоке взаємопроникненняправа і моралі. Вони взаємо обумовлюють, доповнюють і взаємо забезпечують один одного в регулюваннісуспільних відносин. Об'єктивна обумовленість такої взаємодії визначається тим,що правові закони втілюють в собі принципи гуманізму, справедливості, рівностілюдей. Іншими словами, закони правової держави втілюють в собі вищі моральнівимоги сучасного суспільства.[4]

Приз'ясуванні змісту правових норм необхідний не тільки їх усесторонній аналіз зурахуванням вимог ідей правосвідомості суспільства, але і виявленнявзаємозв'язків норм права з принципами і нормами моралі, з етичною свідомістюсуспільства. [17]

Норми моралі –продукт історичного розвитку людства. Вони сформували в боротьбі із злом, зазатвердження добра, людинолюбства, справедливості, щастя людей. На розвитокморалі діють соціально-політичні відносини, інші форми суспільної свідомості.Моральні принципи і норми значною мірою визначаються такожсоціально-економічними умовами життя суспільства. У розвитку людстванаголошується етичний прогрес, зростання етичної культури. Проте етичнийрозвиток людства зазнає певні суперечності. Загальнолюдське в моралі стикаєтьсяз проявами групової моральної свідомості, відбувається взаємодіязагальнолюдського і класового. Значний вплив на мораль, на затвердженнязагальнолюдських норм в ній надає релігія. Загальнолюдський зміст моральностізнайшов вираз в «золотому правилі»: «поступай по відношенню до інших так, як тихотів би, щоб вони поступали до тебе». Принцип моралі — це основні початковівимоги, що охоплюють суспільне і особисте життя людини. Вони конкретизуються увигляді норм, регулюючих поведінку людей в певних життєвих ситуаціях. Нормиморалі тоді стають дієвою основою етичної поведінки людини, коли вонизатверджуються в його самосвідомості, набувають якості переконання, зливаютьсяз його відчуттями.

Історія розвиткуцивілізації свідчить, що право і мораль як складові частини культурисуспільства органічно зв'язані один з одним. Правова системадержавно-організованого суспільства закріплює життєво важливі для всьогосуспільства вимоги моралі, етичну культуру населення країни, виходить з того,що етична основа права є важливою складеною величиною загальної регулятивноїпотенції права, що право повинне бути етичним, закони повинні бутисправедливими і гуманними.[22]

Найбільшоюетичною цінністю є основні права людини – юридичний вираз її свободи ігідності. Фактична реалізація цих прав є умовою отримання людського щастя, боправа людини по суті є його устремління на щастя, визнане законом.

На тіснийвзаємозв'язок права і моралі указують історичні пам'ятники права Стародавньогосвіту, середніх століть і нового часу. Про це свідчить застосуванняморально-етичних понять в оцінці змісту законів, інших джерел права. Вислівстародавніх «право є мистецтво добра і справедливості» розкриває органічнийзв'язок права, юстиції і моралі. У роботі Гегеля «Філософія права» питанняправа трактуються в органічному зв'язку з питаннями моралі і моральності.

Зв'язок права іморалі знаходить вираз і в теорії права, в інтерпретації ряду юридичнихпроблем. Наприклад, має давню історію питання про співвідношення права і закону, виходячи з органічного взаємозв'язку права і моралі. У пізнанні якості законуаксиологічний підхід припускає в оцінці зміст закону застосування категорійсправедливості, гуманності. Закон може виявитися не відповідним цимсоціально-філософським і етичним категоріям. В цьому випадку закон не може бутивизнаний справжнім правом. Проте, розрізняючи право і закон, не можнадогматично протиставляти їх один одному, слід виходити з презумпції: закон єправо. Це укріплює престиж закону, правопорядок і суспільну моральність.[17]

На дію нормморалі впливає весь устрій життя суспільства, само соціальне спілкуванняіндивідів. Установи культури виховують громадян у дусі правової і етичноїсвідомості. Активну роль у вихованні етичної культури особи грає позитивнийприклад співгромадян, сприяючий тому, що вимоги суспільної моралі стаютьпереконанням, складовою частиною самосвідомості, життєвій позиції людини. Разоміз зростанням свідомості громадян зростає ефективність правового регулюваннясуспільних відносин, виконання вимог норм права сприймається громадянами якборг перед суспільством і державою, розширюється і заглиблюється взаємодія праваі моралі.

Право в ціломувідповідає моральним поглядам, переконанням народу. У життєвих обставинахвиникають певні суперечності між правосвідомістю і моральною свідомістюсуспільства, окремих соціальних груп, «зіткнення» між нормами моралі і права. Утому випадку, коли норми права приходять в суперечність з громадською думкою,вимогами моральності, боргом компетентних державних органів є вживаннянеобхідних заходів по вдосконаленню правового регулювання. Практикавнутрідержавного і міжнародного життя свідчить, що суперечності між правом імораллю є в регулюванні майнових, сімейних, трудових, екологічних, міжнароднихвідносин. Суперечності між правосвідомістю і моральним уявленням можуть бути увизначенні злочину, адміністративної провини, мерів кримінальної,адміністративної, майнової відповідальності. Ряд колізійних питань вспіввідношенні права і моралі виникає найчастіше в регулюванні трансплантаціїлюдських органів і тканин, операції штучного запліднення і імплантації,здійсненні інших медичних операцій і способів лікування. Так, що отрималоостаннім часом широкий розголос справа «доктора Смерті» є показовим прикладом«зіткнення» між нормами моралі і права. Убиваючи безнадійно хворих смертельноюхворобою людей на їх прохання, він, з одного боку прямого порушує закон, але зіншого боку позбавляє хворих, як від фізичних, так і психічних мук, що, позасумнівом, відповідає моралі і моральності.[12]

1.2 Загальніриси права і моралі

Мораль та право єнайважливішими різновидами соціальної регуляції. І мораль, і право як формисуспільної свідомості необхідні, перш за все, для ціннісної орієнтації людини вскладному, різноманітному, багатому на протиріччя світі між-людських стосунків,допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою тавідповідальною особистістю. Як соціальні норми вони вказують, як потрібноповодити себе людям у різних життєвих ситуаціях, у стосунках людей між собою. Імораль, і право є продуктом цивілізації та культури, створюються в результатісвідомої діяльності людей, їх спільнот та соціальних інституцій. Так, правовінорми приймаються спеціально уповноваженими державними органами — парламентомта іншими правотворчими суб'єктами. У нормативній формі мораль і правовідображають прагнення до врегулювання між учасниками суспільних відносин,впорядкованості соціального життя. Моральні та правові норми відображаютьврешті-решт досягнутий рівень соціального та духовного розвитку суспільства ілюдини.[22]

Мораль і правовиступають як загальні правила поведінки людей, тобто формулюються у виглядізразків, масштабів, відповідно до яких потрібно себе поводити тим, кого ціправила стосуються. Вимоги норм моралі та норм права адресуються не певнійконкретній особі, а всім тим суб'єктам, які виконують дії, що ними передбачені.Нормативність моралі та права означає, крім того, що їх норми застосовуються неодноразово, а кожного разу при виконанні відповідної ситуації на відміну відіндивідуальних приписів та вказівок.

За наявностісуперечності між мораллю і правом, у одній ситуації моральна норма не маєвідповідної зовнішньої гарантії у вигляді заходів державного примусу і їївиконання залежатиме виключно від суб'єктивних чинників, у іншій — реалізаціяправа не може розраховувати на якість інших засобів крім сили державногопримусу, що здатне істотно послабити потенціал і морального, і правовоговпливу.[2]

Тенденцієювзаємодії правової та моральної систем є гармонізація між цими двома найбільшвагомими соціальними регуляторами. Так, законодавчими нормами є нормиКонституції України 1996 р.[1] і відповідні норми галузевого законодавства щодоправа на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), звільнення відвідповідальності осіб за відмову свідчити або пояснювати щодо членів сім'ї чиблизьких родичів та деякі інші статті. З позиції правового прогресу моральнаоцінка права, незалежно від відмінностей її критеріїв у часи різних історичних епох,завжди виступала головним імпульсом його розвитку, найважливішим чинникомгуманізації та удосконалення правових систем.

Мораль засуджуєздійснення правопорушень і особливо злочинів. У оцінці таких діянні право імораль єдині " Мораль вимагає, щоб перш за все було дотримано право і лишепісля того. як воно вичерпане, вступають в дію етичні визначення"

Звичайно, істинаконкретна, тому можуть бути такі діяння, по відношенню до яких мораль абоіндиферентна або навіть не засуджує їх, наприклад недоносительство, відмованадавати свідчення свідків проти родичів і так далі Але в принципі право імораль по абсолютній більшості правопорушень займають єдину позицію.[14]

Всяка протиправнаповедінка, як правило, є також проти етичним. Право наказує дотримувати закони,того ж добивається і мораль. У багатьох статтях нині чинної Конституції,Декларації прав і свобод людини, інших найважливіших актах оцінки права іморалі зливаються. Це і не дивно — адже право, як вже мовилося, ґрунтується наморалі. Воно не може бути аморальним.

Не випадковеправо нерідко представляють у вигляді юридично оформленої моральності, її нормі принципів. Такі заповіді християнської моралі, як «не убий»,«не вкради», «не лжесвідчи», беруться під захист правом,яке карає за їх порушення. Як видимий, взаємодія права і моралі нерідковиражається в прямій тотожності їх вимог, звернених до людини, у вихованні унього високих цивільних якостей.[7]

В процесіздійснення своїх функцій право і мораль допомагають один одному в досягненнізагальних цілей, використовуючи для цього властиві ним методи. " Там, деправо відмовляється давати які-небудь розпорядження, виступає зі своїмивеліннями мораль; там, де моральність буває не здатна одним своїм внутрішнімавторитетом стримувати прояви егоїзму, на допомогу їй приходить право зі своїмзовнішнім примушенням". Як бачимо, вони об'єктивно потрібні один одному.

Завдання полягаєв тому, щоб зробити таку взаємодію можливо гнучкішим і глибшим. Особливо цеважливо в тих відносинах, де проходять грані між юридично-караним і суспільнозасуджуваним, де правові і етичні критерії тісно переплетені.

Відомо, щорізного роду криміногенні елементи у ряді випадків намагаються обійти закон абонавіть прикритися їм, створити видимість правомірної діяльності. Тут якраз іпокликана повною мірою заявляти про себе мораль, бо для подібних суб'єктівнайнеприємніше — це гласність, моральне викриття, бойкот тих, що оточують.

Сьогодні моральніоснови нашого буття підірвані, процвітає не тільки правовий, але і етичнийнігілізм. Подолання цих явищ — найважливіша передумова соціального і духовноговідродження. З наростанням негативних процесів посилюється і ступіньнепримиренності до них людей, які хотіли б бачити юридичні і моральні важелідієвішими і результативнішими в боротьбі за оздоровлення суспільства.[22]

Право і моральплідно «співробітничають» у сфері відправлення правосуддя, діяльностіорганів правопорядку, юстиції. Виражається це в різних формах: при дозволіконкретних справ, аналізі всіляких життєвих ситуацій, протиправних дій, а такожособи правопорушника. Фактичні обставини багатьох справ оцінюються іззалученням як юридичних, так і етичних критеріїв, без яких неможливо правильновизначити ознаки таких, наприклад, діянь, як хуліганство, наклеп, образа,приниження честі і гідності, понять цинізму, користі, користолюбства,«низовинних спонук», виступаючих мотивами багатьох правопорушень.

Правові нормислужать і повинні служити провідниками моралі, закріплювати і захищати етичнізасади суспільства. І ефективність права багато в чому залежить від того,наскільки повно, адекватно воно виражає ці вимоги. Сила законів збільшується,якщо вони спираються не тільки на владу (особливий апарат), але і на мораль. Усвою чергу, дія моралі, як і інших соціальних норм, неабиякою мірою залежитьвід чітко функціонуючій юридичної системи.

Право і мораль:

— і ті, та інші єнадбудовними явищами над економічним базисом і суспільством;

— мають загальнуекономічну, соціально-політичну і ідеологічну основу;

— їм властивазагальна мета: затвердження загальнолюдських цінностей в суспільстві;

— вонискладаються із загальних правил поведінки, що виражають певну волю, тобтонаправлені на встановлення і підтримку на необхідному рівні дисципліни іпорядку в суспільстві;

— маютьнормативний характер, і в тих, і в інших присутні санкції, що забезпечуютьнегативні наслідки для порушників норми;

— є засобамиактивної дії на поведінку людей.

1.3 Характерніособливості права і моралі

Право і моральактивно взаємодіють між собою та впливають одне на одного, а тому в реальнихсоціальних відносинах досить непросто провести між ними чітку межу. Найкращою ібажаною є ситуація, коли мораль підтримує правові норми, додаючи їм нормативноїсили з огляду на моральну оцінку і виправдання правової поведінки з позиційдобра і зла, інших подібних цінностей. Є й такі сфери стосунків між людьми, дерізницю між моральними та правовими приписами встановити можна тільки умовно,наприклад, у родинно-шлюбних стосунках.[12]

І право, і моральзорієнтовані на свободну волю людини і її відповідальність. Але між ними, якрізновидами соціальних регуляторів, є суттєві відмінності. Перш за все, нормиморалі відображають уявлення людей і суспільства про добро і зло, честь ігідність та інші моральні цінності і є відповідно їх нормативним виразом, тобтоїх своєрідною мірою. А норми права відображають узгоджену суспільством іпідтриману державою міру соціальної рівності й свободи у стосунках міжучасниками суспільних відносин й заснований на цій мірі формально визначений ізабезпечений державою порядок. Тому, якщо право виступає як соціальнийінститут, як форма, перш за все, практичного освоєння соціального буття, томораль більш тісно зв'язана з духовністю, зі світоглядом людини, зі ставленнямяк до людей, до світу в цілому, так і, врешті-решт, до самої себе.[17]

Норми моралібазуються на фундаменті віковічних традицій та звичок, що передаються людьми зпокоління в покоління і тому мають з ними тісний зв'язок. Так, потрібнозауважити, що першою історичною формою права для всіх народів було звичаєвеправо, тобто звичай, якому безпосередньо надавалося юридичне значення. Щостосується норм права, то їх формулювання належить до компетенції спеціальноуповноважених державних органів. Але і за сучасних умов законодавець не євинахідником правової норми, його роль виявляється в тому, що він аналізує,зважує кілька варіантів поведінки, правових вимог, вибирає той, який вважає занайкращий за конкретних історичних обставин і надає йому формальноївизначеності та загальнообов'язкового характеру. Якщо норми моралі існуютьтільки у свідомості людей та реалізуються в їх поведінці, то норми права завждимають документальне, формально визначене відображення в законах, указах,постановах тощо. Остання обставина надає праву значної соціальної динаміки —правові норми відносно легко можуть встановлюватись, змінюватись правотворчимисуб'єктами, тоді, коли мораль є більш стійкою і навіть може бути консервативною(кровна помста тощо).

Мораль регулюєповедінку людей у вигляді загальних принципів та імперативів: «так можна», «такне можна», прототипом яких слід вважати історичне табу. Норми праваформулюються у вигляді точних, однозначно визначених (наскільки це можливо)приписів, що конкретно вказують, яким чином дозволяється себе поводити, якаконкретна поведінка в даній ситуації вважається обов'язковою, або єзабороненою. Наприклад, у кримінальному праві вважається, що будь-якаповедінка, не передбачена конкретною статтею Особливої частини Кримінальногокодексу України, не може за жодних умов вважатися злочином.

Регулююча функціяправа пов'язана з двома критеріями:

а) державною значущістювідповідних відносин

б) можливістю їхпроконтролювати. [5]

До відносин, щорегулюються правом, належать найбільш важливі для стабільного функціонування ірозвитку даної соціальної системи. Наприклад, пов'язані з конституційнимустроєм державної влади, формою правління, реалізацією основних прав і свободлюдини і громадянина, власністю, визначенням злочинів, покарань, призначеннямпокарань, порядком застосування кримінальної відповідальності тощо. Отже, замежами правового регулювання залишаються відносно невеликі сфери соціальнихвідносин, регуляторами яких у чистому вигляді є мораль та інші не правовісоціальні норми, що є однією з істотних рис правового суспільства ідержавності. Контроль за стосунками між людьми можливий тільки тоді, коли вонимають зовнішні параметри, тобто виходять за межі особистих стосунків іпов'язані з настанням суспільно значущих наслідків. Людина у правовихвідносинах виступає, перш за все, як член суспільства і громадянин держави.Тому норми права є деперсоніфікованими, формально однаковими і обов'язковимидля всіх, кого вони стосуються. Норми права окреслюють свободу зовнішньоїповедінки людей, залишаючись у більшості випадків формально нейтральними до їївнутрішніх мотивів.

У свою чергу,мораль опосередковує ті суспільні відносини, які не можуть бути врегульованимиправом через неможливість здійснювати за ними зовнішній контроль. До сфериморального регулювання входять міжлюдські стосунки, обмежені внутрішнім світомлюдини, а тому прямо не чіпають суспільні інтереси, не мають безпосередньогозовнішнього вияву. У моральних відносинах людина виступає, перш за все, якіндивід, як наділена неповторними рисами і прагненнями особистість. Мораль нетільки визначає межі зовнішньої свободи людини, а й вимагає внутрішньогосамовизначення свободи.

Норми моралівиконуються людьми, виходячи з їх внутрішнього переконання, громадської думки,що, однак, не означає, ніби мораль менш захищена, ніж право, з точки зорумеханізму її забезпечення, який у кінцевому рахунку є досить ефективним.Виконання норм права забезпечується гранично визначеним і гарантованиммеханізмом застосування різних форм державного впливу аж до державного примусу.

Взаємозв'язок івзаємодія моралі та права є узгодженням двох найвагоміших різновидів соціальнихрегуляторів.

Суспільство уразі здійснення людиною аморального вчинку визначає міру морального засудження,дії. Моральні норми не регламентують заздалегідь конкретні заходи і форми дії.Як один з мерів моральної дії може бути засудження вчинку людини на зборахколективу, етичний осуд, попередження, виключення з громадської організації. Уразі правопорушення відповідні правоохоронні органи зобов'язані прийнятиналежні заходи, передбачені законом.

Порушення нормправа припускає строго певний процесуальний порядок залучення винної особи доюридичної відповідальності. Порушення ж моральних норм такого порядку неприпускає.

Відмінністьміж правом і мораллю виявляється в оцінці мотивів поведінки особи. Правонаказує необхідність усесторонній оцінці поведінки людини, що зробилаправопорушення або злочин. Але з правової точки зору байдуже, якими мотивамикерувалася людина в конкретному випадку, якщо його поведінка по своїхрезультатах була правомірною, законною. З погляду моралі, важливо виявитистимули, мотиви людини, його наміру у виборі певної поведінки, що єправомірним.

Задопомогою права держава добивається твердження в свідомості громадян, всьогонаселення загальнолюдських, прогресивних норм моралі, бореться знесправедливістю, злом і пороками. Цивільне і кримінальне судочинство покликанеукріплювати законність, виховувати людей у дусі пошани до права, закону,справедливих і законних інтересів особи і суспільства, держави.[8]

Впливаючина правове життя суспільства, мораль сприяє зміцненню громадського порядку.Службова функція моралі у взаємодії з правом виражається в тому, що моральпрославляє якість правового і в цілому всього громадського порядку. Це можнапрослідкувати на дії правового положення «Все, що не заборонене законом –дозволено» в регулюванні громадського порядку. Реалізацію цього принципу неможна розуміти абсолютно, в тому сенсі, що людина повинна керуватися лишеназваним принципом. У свідомості індивіда є такі чинники, як відповідальність,совість, честь, гідність, борг, які проникають в правосвідомість особи,взаємодіють з ним, коректують його правову поведінку. В умовах становленняринку в наший країні удосконалюється правова основа приватної власності,договірних відносин.

Правоповинне сприяти затвердженню ідеалів добра і справедливості в суспільстві.Через право здійснюється охорона моральних норм і етичних засад.

Ефективністьправових норм, їх виконання багато в чому обумовлюється тим, на скільки вонивідповідають вимогам моралі. Щоб правові норми працювали, вони, принаймні, неповинні суперечити правилам моралі. Право в цілому повинне відповідатиморальним поглядам суспільства.

2. Професійнаетика працівника прокуратури2.1 Моральніякості працівника прокуратури

Закон «Про прокуратуру» наділив прокурорів і слідчихширокими повноваженнями владно — розпорядливого характеру:

— порушитикримінальну справу;

— пред’явитьпідозрюваному звинувачення в досконалому злочині;

— вибративідносно обвинуваченого запобіжний захід, зокрема утримання під вартою;

— провестив його житлі обшук, огляд або виїмку;

— накластиарешт на поштово-телеграфну кореспонденцію і їх виїмку;

— усунутиобвинуваченого з посади;

— проводитипрослуховування і запис переговорів та ін.[12]

Неправильнекористування такими повноваженнями, а тим більше зловживання службовимположенням можуть спричинити і спричиняють за собою наслідки. Як приклад можнапривести випадки, коли з вини прокурорських і слідчих працівників притягали докримінальної відповідальності невинні особи і засуджені до виняткової мірипокарання.

Трагічні наслідкиспричинили грубі порушення законності, зловживання службовими повноваженнямипрокурорами, слідчими, суддями в період культу особи. Тисячі невинних громадяннезаконно притягали до кримінальної відповідальності і засуджені до вищої мірипокарання — розстрілу, довічного висновку і тривалих термінів позбавлення волі.В минулі роки в гонитві за показниками серед працівників прокуратури і іншихправоохоронних органів існувала думка, що для розкриття злочину застосовнібудь-які засоби і методи і відступу від норм карно-процесуального закону, ідопущені порушення закону при розслідуванні кримінальних справ виправдовувалисядосягнутою метою — розкриттям злочину шляхом « вибивання » від підозрюваних свідченьвідносно злочинів, які вони не здійснювали.

Зловживанняпрокурорами і слідчими своїми владно-розпорядливими повноваженнями негативновпливає на формування особистості цих осіб: вони перестають бачити винятковістьі тяжкі наслідки процесуальних дій, у них з'являється черствість, формалізм,неувага до людей, до їх горя і страждань, надмірна суворість, упевненість всвоїй непогрішності. Наступає переродження не тільки як фахівця, прокурора абослідчого, але і як людини.

Кожен працівникпрокуратури покликаний діяти не тільки в рамках закону, але і керуватися всвоїй роботі нормами гуманізму, проявляти доброзичливість, чуйність, турботу іувагу до людей. Громадяни наший країни щодня звертаються в прокуратуру зазахистом своїх прав і свобод, пов'язуючи посади прокурора і слідчого з поняттямсправедливості. Часто звернення їх до прокурора — це остання надія на законнийдозвіл питання. Тому від прокурорів потрібно в їх роботі проявлятиоб'єктивність, неупередженість і справедливість, своїм відношенням до виконанняпосадових обов'язків, щодня затверджувати верховенство закону.[25]

У ст. 2Дисциплінарного статуту прокуратури України, зазначено що працівникипрокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими танепримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійнихобов’язків із громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю.

У тому, що переважнійбільшості прокурорсько-слідчих працівників притаманні саме такі якості, неварто сумніватися, бо діяти на підставі закону, ставати на його захист, аконкретніше — на захист порушених прав громадян, які потерпіли від злочинців,бути на сторожі інтересів держави — життєва норма для багатьох працівниківпрокуратури. Свою місію вони чесно виконують і нині, за умов переглядусоціальних цінностей та норм, зокрема, правових та моральних, на якихвиховувалося не одне покоління. Проте і в цей складний час прокурорсько-слідчіпрацівники прагнуть свято берегти честь свого мундира, високе звання захисниказаконності.[13]

На жаль,помилково розуміючи демократію як вседозволеність, окремі громадяни поширюютьпро прокурорсько-слідчих працівників неправдиві й образливі вигадки, що нетільки ганьблять їх, але й підривають авторитет прокуратури в цілому. Томунеобхідно обов’язково захищати честь, репутацію, авторитет не лише працівника,але й органу, в якому працюєш.

З огляду насоціальні функції прокуратури, її високе соціальне призначення до осіб, якіобіймають посади прокурорів ставляться високі моральні критерії. Передусім це —велика повага до прав та свобод людини, співчуття, людинолюбство,безкорисливість, неупередженість, вміння застосувати принцип правової рівностігромадян перед законом, тобто незалежно від того, хто обвинувачується увчиненні злочину чи син начальника ДАЇ, чи президент, прокурор зобов’язанийпідтримувати державне обвинувачення в суді.

Поряд з якостями,які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, роботапрокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це,насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великійсоціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленість надосягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю,високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владнихповноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок — ефективно і виключнообачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи,ретельно зважувати всі «за» і «проти», бути об'єктивним, непіддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту «честі мундиру»,проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати своїпомилки і виправити їх. Особливості прокурорської діяльності часто вимагаютьвід працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкістьмислення, здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних,екстремальних умовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішуватизадачі у мінімальний час. [15]

Прокурор повиненоцінювати явища з урахуванням усіх деталей, прораховувати найближчі івіддалені, прямі і побічні результати. Прокурор, за висловом славнозвісногоюриста А.Ф.Коні, — «промовляючий суддя». У цьому контексті прокурорпостає, як викривач суспільних пороків, антигромадських проявів, злочинності,свавілля. Але тут йдеться і про значення його ораторських здібностей, культуруволодіння письмовою мовою для передачі широкому загалу у яскравій, переконливійі зрозумілій формі його думок і почуттів.

Відповідно до ст.4 проекту Кодексу професійної етики та поведінки прокурора при виконанніслужбових обов’язків прокурор зобов’язаний:

— відноситисядо людини як до вищої цінності;

— поважати ізахищати права, свободи і гідність громадян відповідно до вітчизняних таміжнародних правових норм та загальнолюдських принципів моралі;

— глибокорозуміти соціальну значимість своєї ролі, міру відповідальності передсуспільством і державою за забезпечення правової захищеності громадян;

— розумно ігуманно використовувати надані права у відповідності з принципамисправедливості;

— постійновдосконалювати професійну майстерність, знання права, підвищувати загальнукультуру, творчо опанувати необхідний на службі вітчизняний та зарубіжнийдосвід.[25]

Основніобов’язки, передбачені Європейськими інструкціями з питань етики та поведінкипрокурорів, прийняті Конференцією Генеральних прокурорів в травні 2005 р.(Будапешт):

— здійснюватисвої обов’язки відповідно до національного та міжнародного законодавства;

— справедливо,неупереджено та оперативно виконувати свої функції;

— поважати,захищати та підтримувати людську гідність та людські права;

— брати доуваги те, що вони діють від імені та в інтересах суспільства;

— намагатисязнаходити справедливий баланс між загальними інтересами суспільства таінтересами та правами індивідуума.[35]

Прокурор повиненпідтримувати честь і гідність своєї професії, свою професійну компетентність наналежному рівні. У своїй діяльності завжди відповідати найвищим етичним таестетичним вимогам, сумлінно виконувати службові обов’язки.

У разі поширеннянеправдивих відомостей, які принижують честь, гідність і ділову репутаціюпрокурора, останній вправі звернутися до суду з відповідним позовом про захистсвоїх прав.

При виконанніслужбових обов’язків прокурор має бути незалежним, що передбачає його свободувід будь-якого впливу, тиску чи втручання в діяльність. З метою дотриманняцього принципу прокурор зобов’язаний активно протистояти будь-яким спробампосягання на його незалежність.

При прийняттіконкретних рішень бути самостійним та незалежним:

– відпротиправного впливу з метою перешкодити виконанню службових обов’язків абодомогтись прийняття неправомірного рішення з боку представників інших органіввлади, об’єднань громадян, підприємницьких структур та окремих осіб;

– відмежуватисьвід будь-яких корисливих і приватних інтересів, зовнішнього та політичноговпливу, тиску з боку громадськості та засобів масової інформації;

– ігнорувати вимогита рекомендації не уповноважених осіб щодо вирішення справ і матеріалів і, необмежуючись цим, вживати в установленому порядку заходів для притягненнявинуватців до відповідальності;

– утримуватисявід будь-яких дій чи поведінки, що заважали б належним чином виконувати своїповноваження і були не сумісними з посадою прокурора;

– керуватись лишевимогами закону, правилами етики професії та своїми переконаннями.[28]

Прокурор повинендіяти в межах повноважень, визначених законом, справедливо, неупереджено таоб’єктивно:

– не повиненпродовжувати кримінальне переслідування, якщо розслідування показуєнеобґрунтованість чи незаконність обвинувачення;

– враховувати всіобставини у справі, включаючи ті, що стосуються підозрюваного (обвинуваченого,підсудного, засудженого), незалежно від того, чи є вони доказами вини абоневинуватості останнього;

– бути політичнонеупередженим, виключати можливість будь-якого впливу або тиску на своюпрофесійну діяльність органів місцевої влади та самоврядування, посадових осіб,а також рішень, програм та дій політичних партій, інших суспільних об’єднань чиїх органів;

– не висловлюватипублічно своєї власної позиції з тих чи інших питань поточної політики, щоби неставити під сумнів свою неупередженість;

– утримуватисяпід час перебування на службі в органах прокуратури від висування своєїкандидатури у народні депутати України.

Прокурор повинензахищати принцип рівності всіх громадян перед законом та не допускати проявівдискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та іншихпереконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місцяпроживання, за мовними або іншими ознаками. [18]

А.Ф. Коні вважавабсолютно неприпустимим в діяльності прокурора підміну об'єктивності прирозгляді кримінальної справи помилковим відчуттям корпоративної солідарності,виправдання ним упущень попереднього слідства спотвореним розумінням турботипро благо суспільства, і приводив наступний приклад: «Товариш прокурор одного звеликих поволжских суден сказав в звинувачувальній мові: «Я згоден, що докази,представлені проти підсудних, малі і нікчемні, скажу навіть більш, що будь яразом з вами, панове присяжні, у вашій дорадчій кімнаті, то я, звичайно, яксуддя, повинен був би визнати цих доказів недостатніми для звинувачення. Але якпредставник суспільства і держави, я підтримую проте звинувачення протипідсудних і голосно заявляю, що і в майбутній час при таких же малих доказах яскладатиму звинувачувальні акти: дуже вже багато крадіжок розвелися останнімчасом, і ми оберігатимемо від них суспільство, засаджуючи в попередній висновокзапідозрених злодіїв-рецидивістів, хоч би і по таким доказам»

Прокурор неповинен перетворювати судові дебати на запальне цькування підсудного,порушувати до нього неприязні відчуття, представляти справу в односторонньомувигляді, витягуючи з нього тільки обставини. Викривальні підсудного,перебільшувати значення доказу при важливості злочину. Прокурор, виконуючи свійборг, служить суспільству. Але це служіння тоді буде корисним, коли до ньогобуде внесена строга етична дисципліна і коли інтереси суспільства і людськоїгідності будуть захищені з однаковою чуйністю і гідністю.

Про найбільшуетичну відповідальність обвинувача відомий судовий діяч початку ХХ століття П.С.Пороховщіков в своїй книзі «Мистецтво мови на суді» писав: «Якщо злочинздійснений негідником, звинувачення може бути суворе, захисту залишаєтьсяпіклуватися про пом'якшення відповідальності. Якщо злочинець хоч би вбивця –добра, чесна людина, всі труднощі на стороні прокурора. Але в обох випадкахоратор, що знаходиться в невигідних умовах, повинен триматися дійсності. Цеукрай важко, особливо для обвинувача. Сказати: та я знаю, що це хороша людина,упевнений, що будучи виправданий, він почне піклуватися про дітей убитого, якпро власних; я знаю, що каторга не буде для нього великим покаранням, чимсвідомість свого злочину і вічні докори совісті; знаю, що вдова убитогопробачила його, і все-таки вимагаю каторги, — сказати це не легко.Звинувачувати в такій справі неймовірно важко, і охоче послухав би кожного, хтоміг би навчити мене цьому, але стверджую, що обвинувач повинен визнати етичнідостоїнства підсудного».[10]

Стосуватисязовнішності підсудного або копатися в його минулому, такого, що не має прямоговідношення до даної справи, — це означати зловживати своїм положенням.

Прокурор маєсуворо дотримуватись обмежень і заборон, передбачених антикорупційнимзаконодавством, не допускати будь-яких проявів корупції:

– невикористовувати у своїх особистих інтересах, інтересах родини або інших осіббудь-яку інформацію, яка стала відомою під час виконання професійнихобов’язків;

– не сприятифізичним та юридичним особам, з використанням свого службового становища, уздійсненні ними підприємницької та іншої діяльності з метою одержання для себе,своїх родичів або інших осіб матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг;

– невикористовувати державне майно, інші засоби організаційно-технічного та іншогозабезпечення в особистих інтересах, а також в інших цілях, не пов’язаних звиконанням професійних обов’язків;

– не прийматибудь-які подарунки, винагороди, не отримувати якусь користь, заохочення чигостинність у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків, а також відосіб, які можуть скомпрометувати чесність, справедливість та неупередженістьпрокурора;

– запобігатиконфліктам між власними інтересами та інтересами служби, а у разі виникненняситуації, коли особиста зацікавленість перешкоджає виконанню посадовихобов’язків, повідомити про це безпосередньому керівникові для врегулюванняконфлікту інтересів.

При здійсненніповноважень у судочинстві прокурор зобов’язаний своєчасно вживати у межах своєїкомпетенції заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили,керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних таюридичних осіб перед законом і судом.

Під час судовогорозгляду справ прокурор повинен всіляко утримуватися від здійснення впливу навирок або рішення суду не процесуальними засобами, у тому числі шляхомпроголошення до завершення розгляду справ заяв стосовно фактичних обставинсправи та юридичної оцінки доказів.

У всіх сферахпрокурорсько-слідчої діяльності прокурор зобов’язаний дотримуватися принципупрезумпції невинуватості.[8]

Прокурор не можевчиняти, підбурювати або терпимо ставитись до будь-якої дії, що пов’язана зкатуванням, іншим жорстоким або таким, що принижує людську гідність,поводженням.

Прокурор неповинен надавати суду докази, що були отримані з джерел або за допомогоюметодів, що суперечать закону. У разі встановлення таких фактів, вживатинеобхідних заходів з метою притягнення до передбаченої законом відповідальностіособи, яка отримала та надала такий доказ.

Прокурорзобов’язаний забезпечувати конфіденційність інформації, яку отримано під часвиконання професійних обов’язків, крім тих випадків, коли законом передбаченоправо чи обов’язок розкривати таку інформацію.

Особливу увагуслід приділяти забезпеченню таємниці у сфері підприємницької та банківськоїдіяльності, розголошення якої може завдати істотних матеріальних збитківсуб’єктам підприємництва.

Прокурору слідутримуватися від розголошення заздалегідь своїх намірів щодо порушеннякримінальних справ, обрання запобіжних заходів та інших важливих слідчих дій інаглядових рішень, якщо потреба у цьому не викликана міркуваннями тактичногохарактеру.

У судовомупроцесі, у випадках та порядку, передбачених законом, прокурор повинен захищатизаконні інтереси потерпілих і свідків:

– забезпечуватиобізнаність останніх про їхні права, в тому числі на оскарження рішення суду;

– у разінеобхідності, вживати заходів, передбачених чинним законодавством для захистуїхнього та близьких родичів життя і безпеки;

– вживативичерпних заходів, передбачених законодавством, щодо відшкодування потерпілимшкоди, завданої злочином.[25]

Прокурор невправі використовувати своє посадове положення в особистих інтересах або вінтересах інших осіб. Зобов’язаний утримуватися від поведінки, дій івисловлювань, які можуть зашкодити його репутації, а також скомпрометуватинезалежність, послідовність, справедливість органів прокуратури.

Прокурор не моженалежати до політичних партій, об’єднань та рухів, брати участь у будь-якійполітичній діяльності, суміщати виконання своїх службових обов’язків з іншоюдіяльністю, окрім наукової, творчої та викладацької.

Прокурор маєправо створювати або приєднуватися до професійних асоціацій та спілок, якіпредставляють і захищають його інтереси та права.

Використовуючисвободу світогляду, закріплену Конституцією України, працівники прокуратуримають право вільно визначати своє ставлення до релігійної діяльності, братиучасть у діяльності релігійних об’єднань, не допускаючи їх втручання у своїслужбові справи.

Вимоги доособистої поведінки прокурорів Європейських інструкцій з питань етики таповедінки прокурорів:

Прокурори неповинні в приватному житті компрометувати своєю поведінкою діючу чи досягнутучесність, законність та неупередженість органів прокуратури

Прокурори завждиповинні поважати закон.

Прокурори повинніповодитись таким чином, щоб збільшувалась всенародна довіра до їхньої професії.

Прокурори неповинні використовувати для сприяння своїм особистим інтересам чи інтересамінших осіб будь-які дані, до яких вони мали доступ під час виконання своїхобов’язків.

Прокурори неповинні приймати подарунки, нагороди, отримувати якусь користь, стимул чигостинність від третіх сторін чи виконувати завдання, які можутьскомпрометувати їхню чесність, справедливість та неупередженість.

2.2 Моральнакультура працівника прокуратури

Моральна культура прокурора – цехарактеристика особистості з точки зору цілісності її морального розвитку,сукупність моральних якостей, які характеризують їх моральну свідомість іповедінку у повсякденній службовій діяльності. Її структура включає: культуруморальної свідомості, культуру моральних відносин, культуру професійногоспілкування. В культурі моральної свідомості виділено теоретичний іпсихологічний рівень. До теоретичного рівня відносяться: етичні знання,моральні погляди, ідеали, переконання, норми та потреби. Психологічний рівеньвключає: емоції, симпатії, антипатії, уявлення про моральне та аморальне,моральні правила, нрави, звички.[38]

Культурувизначають, по-перше, як спосіб суто людського існування, по-друге, як родовийспосіб життєдіяльності, як узагальнюючу характеристику універсальності розвиткулюдини. Якщо розглядати культуру як систему, то вона включає сам процесдіяльності, що відрізняє людину від інших форм життя. Ця діяльність постійнозмінює середовище існування людини, створює світ культури — матеріальних ідуховних цінностей — у межах природного світу. [24]Інстинктивної програмиповедінки в цьому новому, штучному світі з новими — людськими — законами вженедостатньо. Інстинкт розрахований на сталу систему стосунків живої істоти зпевним середовищем. Така система формується протягом тисячоліть, це дужевразливий механізм зв'язку. Культура ж, за своїм визначенням, це — постійнийрозвиток, створення нового. На відміну від тварини, людська істота в загальнихрисах визначається не стільки генетичною, скільки соціальною спадковістю. Вонабазується на здатності фіксувати і передавати досвід, накопичувати івдосконалювати його через мову, через духовні цінності, форми матеріальноїдіяльності тощо.

Моральна культура– це якісна характеристика етичного розвитку і моральної зрілості особи, щовиявляється на трьох рівнях.

По-перше, цекультура етичної свідомості, що виражається в знанні моральних вимогсуспільства, в здатності людини свідомо обґрунтовує цілі і засоби діяльності.Цей рівень залежить від світогляду особи, етичних знань і переконань.

По-друге,виключно важливим рівнем, що забезпечує внутрішнє ухвалення моральних цілей ізасобів, внутрішню готовність до їх реалізації, є культура етичних відчуттів.Етична культура припускає не тільки відмінність «добра» і «зла», але і багатствоемоційної сфери, сприяти до морального резонансу, до співчуття іспівпереживання. І, нарешті, рівень, на якому реалізуються поставлені іприйняті етичні цілі, а правила перетворюються на активну життєву позицію, — цекультура поведінки. Культура поведінки характеризує здібність до вибору і допрактичної діяльності.[13]

Незалежно відвиду юридичної діяльності стрижньовим принципом професійної моралі юриста(прокурора) є справедливість. Без цієї етичної якості діяльність в правовійобласті втрачає свій сенс. Від прокурорів вимагається разом з цим:об'єктивність, безсторонність, незалежність, дотримання прав людини і«презумпції невинності».

Позначені вищепринципи займають виключно важливе місце в структурі професійної діяльності прокурора.Виражаючи суть професійної діяльності, ці принципи є стратегією його поведінки.

На відміну віднорм суспільної моралі, імперативність яких повинна розглядатися з урахуваннямконкретних обставин, принципи юридичної етики – справедливість, безсторонність,об'єктивність, незалежність і дотримання прав людини – виражають безумовніетичні вимоги, проходження яким обов'язково для прокурора у всіх ситуаціях.

Чим вищепрофесійна майстерність, тим вище етичні норми, але і чим етичні норми, тимвище професійна майстерність юриста.[11]

Від прокурорапрофесійна етика вимагає непідкупності, вірності духу і букві закону,дотримання рівності всіх перед законом. Одним з гуманних принципів права є«презумпція невинності» — вимога вважати обвинувачений невинним до тих пір,поки провина його на доведена судом. Із законністю не сумісні норми юридичноїетики, що порушують, методи дізнання – використання анонімних доносів як доказпроти обвинуваченого, примушення до визнання провини погрозами і силою,використання такого вимушеного «визнання» в доказі винності. Від працівникаправоохоронних органів професійна етика вимагає гуманного відношення доправопорушника, уявлення йому максимальних можливостей захисту, використаннясили закону не тільки для покарання, але і для перевиховання злочинця.

Для прокуроравимоги моралі мають особливий вплив. З правосуддям завжди пов'язано уявленняпро високоморальні принципи: справедливості, гуманізмі, чесності, правдивості ітак далі Професійну мораль не можна, проте, зводити лише до специфічногозаломлення загальних норм моральності в тій або іншій діяльності. У будь-якійпрофесійній моралі не може бути якихось особливих етичних норм, які б невитікали із загальних етичних принципів. Так, як специфічні норми моралі юристачасто приводять правило про неприпустимість розголошування даних попередньогослідства, про адвокатську таємницю і так далі, які нібито становлять виняток іззагальних моральних принципів правдивості і щирості. Слід відмітити, що ціправила є правовими нормами. Правдивість і щирість як етичні принципи не можнарозглядати у відриві від громадянського обов'язку, а іноді і правому обов'язкуне розголошувати певні відомості. Це стосується державної службової таємниці, атакож певної таємниці при здійсненні правосуддя. Все це втікає із загальнихпринципів моралі, а не є виключенням з них. Останніми роками юристи почалиприділяти велику увагу питанням моральності як в своїх монографічних роботах,наукових статтях, виступах на конференціях, так і в періодичному друці. Цеобумовлено розширення сфери дії морального чинника в житті суспільства. Протенеобхідно розділяти юридичну діяльність і діяльність посадових осібсудочинства. Посадові особи судочинства найгостріше відчувають проблемиморальності своєї професії, оскільки частіше стикаються з нестандартними ситуаціями,ніж інші, а також відповідальність за ті або інші ухвалені рішення, бо наслідкизалежать від них в загальному ступені. [30]

Моральна культуразаймає одне з центральних місць в особистій культурі співробітниківпрокуратури. Це обумовлено характером їх діяльності, оскільки вона пов'язана іззабезпеченням прав і свобод громадян, виконанням їх обов'язків передсуспільством і державою.

Термін «моральнакультура» утворився на базі двох понять «моральність» і «культура». Моральністьяк відомо, це практично втілення моральних ідеалів, цілей і установок в різнихформах соціальної життєдіяльності, в культурі поведінки людей і відносинах міжними. Само слово «культура», як відомо, походить від латинського «cultura», щов перекладі означає обробіток, обробка, вдосконалення, освіта, виховання.Суб'єкта культури, її носієм є як суспільство в цілому, так і його структурніутворення: нації, класи, соціальні слон, професійні спільності і кожна людинаокремо. І у всіх цих випадках культура виступає як якісна характеристикаступеня досконалості будь-якої сфери людської життєдіяльності і самої людини.Людина є суб'єктом і об'єктом культури. Специфіка культури полягає в тому, щовона розкриває якісну сторону людської діяльності, показуючи, наскільки останнявиступає реалізацією творчих потенцій людини, наскільки ця діяльністьвідповідає визначені» вимогам і нормам.[31]

Рівень моральногорозвитку суспільства і особи може бути різним: високим або низьким, оскількиступінь засвоєння етичних цінностей, вироблених суспільством, і особливо їхреалізації на практиці в різний час, різний. Коли цей ступінь, цей рівеньвисокі, ми говоримо про високу етичну культуру суспільства і навпаки. Зараз, вперехідний період, етичне здоров'я нашого суспільства і багатьох його громадянвселяє серйозні побоювання. Егоїзм в особистих відносинах активно тіснитьколективізм і гуманізм.

Моральна культураяк суспільства, так і окремих людей різко знизилася.

Не обійшлостороною ця обставина і органи прокуратури і їх співробітників. Правда, вірно іінше: труднощі, що встають перед ними, висвітили і той факт, що багато хто зних на ділі показав свою високу етичну культуру, свої прекрасні етичні якості,а інші, виконуючи свій службовий обов'язок, на жаль, віддали в ім'я благаВітчизни найдорожче — своє життя.

У структурномувідношенні культуру особи можна розглядати виходячи з різних підстав,добиваючись таким чином всебічності, бо тільки це, за інших рівних умов, позбавитьнас від серйозних помилок. З погляду співвідношення духовного і практичного вній з повною підставою можна виділити наступні рівні: теоретичний або раціональний,плотсько-психологічний і діяльностний. Таким чином, можна з основанимстверджувати, що культура — це духовний потенціал особи у дії.

З розуміння сутіпрофесійної моралі витікає вирішення питань про розвиток судової етики, пророзширення етичних початків в кримінальному судочинстві.[22]

У системі судовоїетики виділяють загальну і особливу частину. У загальній частині розглядаються:загальні положення про етику і професійну етику, предмет, методи, система ізавдання судової етики, загальне значення і специфіка етичних відносин всудочинстві і виправно-трудовій діяльності. У особливу частину винні бутивключені такі питання, особливості етичних початків судового розслідування і етикислідчого, особливості етичних початків судового розгляду і етики судді,особливості етичних початків адвокатської діяльності і етики адвоката,особливості етичних початків експертного дослідження і етики експерта,особливості етичних початків виправно-трудової діяльності, етичне виховання ісамовиховання слідчих, суддів, прокурорів, адвокатів, експертів і так далі.

Судова етиканайтіснішим чином пов'язана з юридичними дисциплінами – кримінальним іцивільним процесами – і не тільки з наукою процесуального права, але і зматеріально-правовими науками. Судова етика визнана сприяти етичному вихованнюсуспільства і, зокрема, посадових осіб, що здійснюють судочинство. Завданнясудової етики – дослідження питання про роль етичних початків в дотриманніпроцесуальних норм. Етичні принципи, що визначають відносини учасниківсудочинства, поза сумнівом, є істотною гарантією суб'єктивних прав особи.Судочинство стосується найголовнішого для людини – його честь і достоїнства, аіноді і життя.

Етичні принципи єформою етичної свідомості, найбільш узагальнено і що істотно виражає вимоги, щопред'являються суспільством або окремим класом до поведінки людей. Людина, щотільки що народилася, вже застає етичні принципи, що склалися, носієм яких вінстає, іноді і не усвідомлюючи цього. Такі принципи, перетворюючись у ведучімотиви, визначають поведінку людини і в суспільному житті, і в особистій.Етичні принципи знаходять своє безпосереднє віддзеркалення в професійній етиціюриста

Професійна етикапрокурора спирається на регулятивні можливості моралі у взаємодії з правом,багато принципів і норми якого мають безпосередньо етичний зміст. Вимогипрофесійної моралі знаходять вираз в різних кодексах і перш за все в Цивільномукодексі, Кримінальному кодексі, а також в ГПК, УПК. Прокурор часто стикається зособами, що знаходяться в конфліктній ситуації. Службовим боргом працівникапрокуратури є вимога не тільки дотримувати норми має рацію, але і проявлятипрофесійний такт, увагу до моральних, психологічних переживань людини. Вірно сказано:«Тактовність — це ввічливість напоготові». Працівник прокураты зобов'язанийзнаходити в собі етичні сили, щоб запобігти «захворюванню» душевноючерствістю.

Ряд питаньетичного характеру виникає в практичній діяльності співробітника прокуратури узв'язку з принципом презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачений ще не єзлочинцем. Ніхто не може бути визнаний винним в скоєнні злочину, а такожпідданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду. Це правовеположення, принцип має велике моральне значення, витікає з визнання достоїнствлюдини, його права на повноцінне життя. Обвинувачений не вважається винним,поки його винність не буде доведена у встановленому законом порядку. Презумпціяневинності в кримінальному процесі застерігає юристів, пов'язаних з розглядомконкретної справи, від свавілля, звинувачувального ухилу в розслідуванніобставини

Для прокурораважлива і така якість, як уміння вислухати людину. Більшість прокурорівволодіють достатнім красномовством і ораторським мистецтвом. В той же час деякіне уміють вислухати людину, що прийшла до них зі скаргою, вони прагнутьзвільнитися від неї, в кращому разі направляючи в інший державний орган. Увідвідувача залишається осад від такого прийому, він втрачає віру всправедливість. У свою чергу, такі випадки прийому у прокурора підриваютьавторитет прокуратури в очах громадян.

Структура моральноїкультури

У моральноїсвідомості особи можна вичленувати два рівні: теоретичний (раціональний) іпсихологічний (плотський). Обидва вони тісно зв'язані між собою, впливають одинна одного і дозволяють найповніше і глибоко, розумом і серцем оцінюватисоціальні явища з позиції добра і зла і впливати на вчинки і справи людини зцих же позицій. Проте було б помилкою не помічати відмінностей між ними.Змістом теоретичного або раціонального рівня етичної свідомості є етичнізнання, погляди і ідеали, принципи і норми, етичні потреби. Зміст цього рівняетичної свідомості формується цілеспрямовано як відповідними суспільнимидержавними інститутами (дитячий садок, школа, вуз, службовий колектив), так ізусиллями самої особи.

Елементи даногорівня стійкіші, вони тісніше пов'язані з політичною і правовою свідомістю. Вониглибші і грунтовніше, бо відображають найбільш істотні зв'язки, закономірності,тенденції морального життя суспільства. Саме через це вони можуть контролюватиі орієнтувати, стримувати етичні відчуття і емоції особи.

Етичні потреби,будучи, як і переконання, результатом діяльності розуму і серця, стаютьважливою метою передавального механізму від етичної свідомості до етичноїповедінки. Культура етичних потреб — це такий рівень їх розвитку, який виражаєпостійне прагнення співробітника правоохоронних органів свідомо і безкорисливовиконувати свій громадянський і службовий обов'язок, дотримувати вимоги суспільноїморалі і військової етики в повсякденній службовій і позаслужбовій діяльності.Чим більш піднесений характер носять етичні потреби, тим вище рівень етичнихякостей. Як було відмічено вищим, другим рівнем етичної свідомості єпсихологічний, або плотський, рівень. Іноді його називають рівнем буденноїморальної свідомості Він включає багатий спектр моральних відчуттів, емоцій,симпатій і антипатій, уявлень про етичний і аморальний, моральних правил, вдач,звичаїв і так далі, вироблених і закріплених особою в процесі життєвого досвідуЦе свого роду елементи моральної свідомості. У відчуттях, емоціях, симпатіях іантипатіях емоційно і безпосередньо відбувається формування етичної позиціїособи. Іноді це виявляється дуже імпульсний: людина радіє або гнівається, плачеабо сміється впадає в прострацію, замикається, а іноді, як мовиться дає волюрукам.

Етичні відчуттявельми численні, і класифікуються по самих різних підставах. Одні ділять їх пожиттєвій сфері прояву: морально-політичні, морально-трудові, морально-бойові,власне моральні. Інші три групи: ситуативні, інтимні і відчуття суспільногопереживання. Треті класифікують виходячи з глибини переживань. Всі ці і іншіпідходи мають право на життя, бо допомагають більш глибоко і всесторонньопізнати їх суть і соціальну роль..[12]

Зовсім іншийхарактер мають відчуття суспільного переживання. Вони, по суті справи, єморально-політичними відчуттями, бо в них ображаються відносини не стільки доінших люди, скільки до явищ великого цивільного звучання: це відчуттяпатріотизму і інтернаціоналізму, колективізму і солідарності національноїгордості і так далі Вони складні за своїм змістом, багатообразні по своємупрояву і представляють швидшим сплав особистого і суспільного. Слід підкреслититакож, що у відмінність, наприклад, від інтимних відчуттів, які рухомі ідинамічні, відчуття морально-політичні стійкіші, стабілізовані.

Невід'ємноюетично-політичною якістю співробітників прокуратури є справжнійінтернаціоналізм, який реалізується в пошані до інших народів, нетерпимості донаціональної і расової ворожнечі.

Етичні якості,яким приділяється особлива увага, і які прийнято називати власне моральними:чесність, правдивість, скромність, відчуття власної гідності, умінняповодитися. Ганебність, брехливість, нескромність, амбітність, статеварозбещеність — вірний шлях до етичної деформації співробітника.[18]

Виділяютьсяякості, що характеризує культуру спілкування співробітників прокуратури як наслужбі, так і поза нею. До співробітників прокуратури суспільство пред'являєцьому сенсі особливо жорсткі вимоги. Те, що воно може пробачити робочому,студентові, продавцеві, представникам багатьох кругах професій, ніколи непрощається їм. І недаремно, як вже указувалося вище, вимога високої культуриспілкування спеціально зафіксована в службово-директивних документах.

Важливимструктурним елементом етичної культури особи є культура етичних відносин.Етичні відносини це особливий вид суспільних відносин, які практично — неіснують в чистому вигляді, але є складовою частиною будь-яких людськихвідносин, що піддаються етичній оцінці. Етичні відносини прийнято класифікуватиза змістом, формою, і за способом зв'язку між людьми.[15]

Отже, моральнукультуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвитку моральнихцінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існує в історіїлюдства, по-перше, як сукупність (система) моральних цінностей (правил, норм,принципів, ідеалів), що усвідомлюються на теоретичному та буденному рівнях.Рівень розвитку моральної культури визначається залежно від орієнтації її назагальнолюдські, класові чи національні моральні цінності; по-друге, якоб'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тобто моральної свідомостічерез поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позицій гуманізму,золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як система моральних відносин,що встановлюються внаслідок втілення моральних уявлень через моральні дії. Вонивідображають певний рівень розвитку суспільних зв'язків (між індивідами, міжіндивідом та групою чи суспільством, між групами, прошарками, класами — і такеінше). Основи їх оцінки — рівень розвитку свободи і відповідальності,автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культура є важливоюхарактеристикою суб'єкта (на рівні соціальної системи, спільноти, особистості)у певній сфері його діяльності — економічній, правовій, мистецькій, науковій,релігійній тощо.

2.3Професійно-моральна деформація та її фактори

Юридичнадіяльність, будучи направленою на вирішення високоморальних завдань, сприяєрозвитку і зміцненню у прокурора необхідних моральних якостей. Разом з тимюридична діяльність, особливо за умови наділу владними повноваженнями, можестати ґрунтом для його професійної деформації.

Професійнадеформація є не що інше, як спотворення характеру і результатів професійноїдіяльності певних співробітників, їх службових і позаслужбових відносин вколективі, розвиток у таких осіб негативних рис характеру. Це загальневизначення професійної деформації повністю застосовне і до характеристикипрофесійної деформації прокурора. Тільки у прокурорській роботі вонавідчувається гостріше, відбивається на людських долях, робить вельми негативнийвплив на авторитет, підриває його.

Будь-якійпрофесійній діяльності властиві такі елементи, як предмет, суб'єкт, зміст, ціліі завдання, форми, засоби і методи її здійснення, результати, що досягаютьсяпри цьому.

Деформаційніпроцесі можуть проявляти себе стосовно кожного з таких елементів.

У історіїукраїнської держави, особливо в радянський період його розвитку, дуже гостродеформаційні процеси виявлялися в області боротьби із злочинністю. У цей періодв свідомість суспільства наполегливо забивалася думка про те, що співробітникиорганів ЧК, НКВД, МВС, КДБ, прокуратури « достовірно народні судді » ніколи непомиляються, що людина випадково потрапити в міліцію не може. Звідси івідношення до такої особи тільки як до злочинця зі всіма витікаючими з цьогофакту наслідками. Про таке явище, як «презумпція невинності » і чути « владаімущі » не хотіли.

Причини професійноїдеформації лежать в області як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників.

Окрім характерноїдля України практично завжди нелегкої економічної обстановки, до об'єктивнихчинників формування таких деформаційних процесів відносяться психологічні і фізичніперевантаження трудового процесу, недоліки в управлінській діяльності, належнеоперативно-технічне оснащення, несприятливі житлово-побутові умови і так далі.

Суб'єктивні жчинники лежать в площині неналежного службово-професійного рівня співробітників, в несприятливому морально-психологічному кліматі в колективі (зарозумілість,недбале відношення до виконання службових обов'язків), в невмінні раціональноорганізувати робочий час, відвернутися від негативних емоцій в позаслужбовихвідносинах і в сім'ї, зняти фізичні і психологічні стреси (у нас зазвичай«розряджаються» спиртним).

Форми професійноїдеформації носять відкритий і прихований характер. Перші проявляють себечастіше всього:

у бездушномувідношенні до людей, в зловживанні по відношенню до ним, особливо допідозрюваних і звинувачених, своїми владними повноваженнями;

у надмірнійпідозрілості («звинувачувальний ухил» царює і сьогодні);

у відсутностісамокритичності, в увіруванні своєї бездоганності;

у надмірномувикористанні принципу «мета виправдовує засобу», що розуміється все ще часто удусі Рад, — «спочатку загальне, а потім приватне, окреме»;

у зловживанніжаргоном злочинного світу під виглядом вироблення професійного сленгу;

у неохайномузовнішньому вигляді і так далі.

Що стосується профілактикидеформаційних процесів, то бачиться вона перш за все в найширших державнихзаходах економічного і соціального плану. Кожному ясно, наприклад, щоматеріальне благополуччя в сім'ї є одна з найважливіших умов для плідної роботи. Але сподіватися тільки на такі державні заходи в сьогоднішніх умовах означаєвзагалі нічого не добитися. Людина завжди була славна своєю працею, а такожсвоїм відношенням до всіх соціокультурних цінностей, у тому числі і до людей,що оточують його. Прокурору, діяльність якого дуже часто пов'язана з вирішеннямдоль інших людей, потрібно пам'ятати про це завжди. «До людей, — як справедливовідмітив один з видних юристів минулого століття професор І.І.Карпец, — неможна бути байдужим, не можна, ігноруючи їх долі і розсовуючи всіх ліктями,«робити кар'єру»[18]

Професійнадіяльність прокурора, об'єктом якої виступають живі люди, утворює складнусистему взаємоперехідних, взаємозумовлених моральних стосунків. До цієї системиналежать перш за все:

а) ставленняспеціалістів до об'єкта праці (слідчий — обвинувачений);

б) стосунки зколегами;

в) ставлення досуспільства. [10]

Конкретизація жзагальних моральних принципів і норм таких стосунків відповідно до особливостейтого чи іншого виду професійної діяльності являє собою «професійну» мораль.Вона виникає у зв'язку з суспільним розподілом праці, що поклав початоквідокремленню соціально-професійних груп. З їх утворенням виникла потреба врегулюванні стосунків між професіоналами та професіоналів з клієнтами. Спочаткуце було невелике коло професій, котрі у процесі подальшої спеціалізації працівсе більше диференціювалися, у результаті чого виникали все нові й новіпрофесії. Залежно від конкретних історичних умов переважала та чи інша сферапрофесійної діяльності.

Моральна оцінкапрофесії суспільством зумовлюється двома чинниками: по-перше, тим, що данапрофесія дає об'єктивно для суспільного розвитку, по-друге, тим, що вона даєлюдині суб'єктивно, а саме в плані морального впливу на неї. Будь-яка професія,оскільки вона існує, виконує певну соціальну функцію. Представники цієїпрофесії мають своє суспільне призначення, свої цілі. Та чи інша професіявизначає вибір специфічного середовища спілкування, яке накладає відбиток налюдей незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Всередині кожної професійноїгрупи складаються певні специфічні зв'язки і стосунки людей.[9]

Між аморальною ізлочинною поведінкою межа вельми хитка і невизначена. Між ними пролягає доситьширока «прикордонна смуга», яку неодмінно проходить особа, перш ніж з право послушногогромадянина вона перетвориться на злочинця. То ж відноситься і до службовогоколективу, коли у ньому починають переважати негативні етичні цінності, такзвані «етичні анти цінності». В усякому разі будь-якому злочину передує етичнадеформація особи, освіта у неї на світоглядному рівні аморальних етичнихустановок. Кінець кінцем це приводить до етичної деградації особи (і колективу,коли в нім подібні установки починають розглядатися як «нормальні»).

Коли в колективіпочинається зниження рівня етичної культури, то в нім створюються сприятливіумови для його подальшій професійно — етичній деформації, які характеризуютьсянаступними негативними чинниками — показниками морально-психологічного кліматув службового колективі:

• прихованакритика умов праці;

• неточневиконання наказів;

• групові зборищапід час роботи;

• запізнення ітривала відсутність під час роботи;

• відхід з роботираніше покладеного часу;

• розповсюдженнячуток;

• недбалеповодження з устаткуванням і технікою.[5]

Поява чинників — показників негативного морального психологічного клімату повинно викликатисерйозну тривогу перш за все, звичайно, у керівника службового колективу і унай етичніше зрілих його членів. Вони служать як би червоними лампочками,застережливими про аварію, що насувається. У тому випадку, коли на них необертають належної уваги і не приймають відповідних мерів до їх ліквідації,починається професійно-етична деформація спочатку окремих членів службовогоколективу, а потім і всього службового колективу. Ця деформаціяхарактеризується наступними показниками:

•формально-бюрократичні методи керівництва ( грубість, чванство, бездушневідношення до підлеглим)

• зловживаннявладою (грубість по відношенню до громадян, приниження їх людської гідності,ненадання ним допомоги, невиправдане застосування фізичної сили, бойовихприйомів, спеціальних засобів і зброї);

• терпимість допорушень службової дисципліни і до фактів невиконання службового боргу;

• формалізм іспрощенство при оформленні документації;

• порушенняпроцесуального кодексу;

• психологічноконфліктна атмосфера в колективі (ситуації конфлікту як постійна нормаслужбових відносин);

• пріоритетнаорієнтація в колективі на моральні анти цінності;

• нерозбірливістьв засобах;

• формуванняатмосфери кругової поруки;

• грубі порушенняПравил дорожнього руху, не викликані службовою необхідністю, як норма поведінкиза кермом;

• побутоверозкладання, пияцтво.

• грубі порушеннязаконності при схвальному відношенні до цього багатьох членів службовогоколективу;

• розголошуванняслужбової таємниці;

• зрощення іззлочинним світом;

• групові злочини(крадіжки, грабежі, розбої і ін.). [6]

Знання і обліквищенаведених чинників і показників мають виключно важливе значення перш за вседля керівників і працівників кадрового апарату, а також для співробітників, що здійснюють виховну роботу з особовимскладом. Для своєчасної нейтралізації і профілактики негативних чиннику»етичної деформації і злочинної деградації службового колективу необхідно такожзнати і враховувати основні причини появи цих чинників, які, звичайно, вконкретному проявленні залежать від дій окремих членів службового колективу,але в своїй службовій основі мають об'єктивно існуючі причини, що породжуютьсяяк специфікою служби (внутрішні причини), так і певними умовами суспільногожиття (зовнішні причини):

• негативнийприклад керівництва;

•перевантаженість роботою;

• низька етичнавихованість колективу;

• низька правовакультура колективу, «правовий нігілізм», низький рівень

• низькийсоціальний престиж правоохоронних органів;

• виховноїроботи;

• негативна діясім'ї (там, де це є);

• ізольованість,обмеженість спілкування з культурним середовищем, певна «кастовість» органів;[3]

Людина в життістикається з тисячами ситуацій, що вимагають визначити його етичну позицію іутілити у вчинок. Сказати «так», чи ні». Пройти мимо, або втрутитися. Людинаухвалює рішення, керуючись боргом і совістю, уявленнями про добро і зло, етичнеі аморальне. Вибір супроводжує людину впродовж всього життя, складає їїособливість, як в своїй привабливій силі, так і в своїй суперечливійскладності.

Моральний вибірособи — сторона людської діяльності. Істотною межею будь-якого виду людськоїдіяльності є акт вибору: ситуація містить декілька можливостей і вирішуєтьсяперевагою одного з варіантів.[10]

Структураморального вибору конкретизується його масштабом— від вибору одиничного вчинкудо « сенсу життя », його суб'єктом — група, суспільством в цілому, йогооб'єктом — вибір ідеалів і цінностей, лінії поведінки і конкретних засобівреалізації ситуативних завдань.

Для того, щобстворити умови етичного забезпечення вибору, слід проаналізувати особливостімотивації вибору, співвідношення цілей і засобів, свободи і відповідальності увиборі, етичних регуляторів (довга, совісті, законності) і доцільності увиборі. Об'єктивна можливість вибору не означає соціальної і моральноїбезмежності діапазону морального вибору. Можливість вибирати обумовленаспособом життя людини, його місцем в системі соціальних відносин, визначеними,закріпленими в культурі, системами моральних цінностей.

Тількиусвідомлення, розуміння обставин, в яких діє людина, роблять його вільним,забезпечують йому успіх в досягненні цілей. Тільки шляхом пізнаннянеобхідності, а не на основі свого особистого бажання чоловік може дізнатисямежі своїх можливостей, свободи вибору необхідних дій в тих або іншихситуаціях, а також передбачати їх наслідки.

Свобода — широкепоняття, виступаюче в загально філософському плані як вибір дій, заснований наусвідомленій могутності людини над природою і суспільними умовами йогоіснування. Зіткнення і взаємодія різних прагнень, інтересів неминуче вимагаєвстановлення меж, меж свободи. В цьому випадку мірою свободи особи є їївідповідальність, як уміння правильно користуватися свободою, співвідноситисвою волю, своє бажання з інтересами навколишніх людей, проявити максимальнезусилля творчої активності у вирішенні завдань, поставлених перед особою ісуспільством. Інакше кажучи, відповідальність виступає як би гарантом відсвавілля особи, від її прагнення поступати так, як їй заманеться. [11]

Отже, в об'ємпоняття «свобода» включається панування людини над сліпими силами природи,оволодіння процесами суспільного розвитку, влада людини над своїмипристрастями, вчинками. Мораль як свобода — це область моральної діяльності,яка виступає як панування людини над своїми вчинками, що досягається задопомогою пізнання моральної необхідності.

Моральнавідповідальність виступає мірою етичної свободи. Прийнято розрізняти моральнувідповідальність, яка об'єктивно витікає з характеру здійснюваних дій івчинків, і моральну відповідальність як можливість і здатність особи на основівільного вибору ухвалити яке-небудь важливе рішення, свідомо зробити вчинок,відповідний соціальним і моральним вимогам, сприяючий здійсненню суспільнихцілей і завдань. У першому випадку відповідальність виявляється тоді, колилюдина, наділена етичною свідомістю, знаючи норми, принципи етичної поведінки,закони суспільства, в якому живе, в той же час порушує їх. В результаті в йоговчинку особисті і суспільні інтереси протиставляються. В цьому випадкусуспільство визначає міру покарання за порушення суспільних обов'язків, норм іправил поведінки. В основному ця форма відповідальності розповсюджується нанегативні дії і вчинки людини, викликана суспільною необхідністю відповідати запорушення законів, правил поведінки, за невиконання суспільного завдання,дорученої справи. У науковій теорії ця форма моральної відповідальностііменується негативною і є предметом вивчення не тільки етики, але і права.Негативна форма відповідальності, що володіє юридичною специфікою ісанкціонована державними установами, законами, відрізняється від негативноїморальної відповідальності. [31]

Юридичнавідповідальність завжди включає невідворотність покарання за порушення законів.Часто трапляється так, що людина, що притягується до юридичноївідповідальності, може і не усвідомити справедливості пред'явлених йомузвинувачень за досконалий вчинок. Відповідальності ж в моральному планівластива самооцінка свого вчинку. В цьому випадку розкаяння совісті,самобичування або осуд навколишніх людей є достатньою формою покарання зааморальний вчинок. Більш того, внутрішньо усвідомивши свою провину, особасамостійно робить практичні кроки до виправлення свого вчинку, прагне завоювативизнання колективу, навколишніх людей. Позитивна форма моральноївідповідальності ґрунтується не на засудженні протиправної поведінки, а настимулюванні таких людських дій і вчинків, які життєво необхідні суспільству,роблять істотний вплив на хід майбутніх подій. Ця форма моральноївідповідальності охоплює велику область людських вчинків і мислиться як творчеусвідомлення своїх здібностей і можливостей у виконанні обов'язків. Важливезначення в прояві позитивної форми моральної відповідальності має соціально-політичнийі етичний зміст позиції, що обирається індивідом. Це підсилює активність особи,залучає її до суспільних справ. Людина глибше усвідомлює свій зв'язок зподіями, що відбуваються, активно включається в хід історичної творчості. Айого відповідальності набуває надзвичайно етичний сенс, перетворюючись навнутрішній стимул діяльності.

Можливістьі здатність вибору, а також етичний борг — ось що визначає мірувідповідальності. Діставши об'єктивну можливість поступати так чи інакше, особаповинна діяти певним способом — саме її вибір є умовою дозволу ситуації.Засобом адекватної відповіді особи на ситуацію і є ухвалення рішень «с знаннямсправи». Здібність до морального вибору виявляється таким же об'єктом моральноївідповідальності, як і само прагнення до вирішення ситуації морального вибору.

Моральновільна людина винна завжди, скрізь, в будь-якій ситуації, незважаючи ні на якийтиск ззовні, ні на які небезпеки особисто для себе, діяти тільки згідно своїмвнутрішнім переконанням, поступати згідно своєї совісті. І якщо вірно, щотільки внутрішня правдивість ще не визначає суть моральної свободи, то не меншвірний і те, що без внутрішньої чесності моральна свобода взагалі пустий звук.

Вирішальним,визначаючим елементом моральної свободи суб'єкта є його практична етичнадіяльність.

Моральнийвибір є одним з очолюючих моральних вимог в застосуванні працівником органіввнутрішніх справ цілей і засобів. Це виражено в тому, що, по-перше, вступаючи вконтакт з різними категоріями людей, співробітник повинен ефективновикористовувати той засіб, який в етичному відношенні більш виправданий(наприклад, можливе вивчення біографічних і особових відомостей пропідозрюваний, проведене самостійно, з етичної точки зору більш виправдано, ніждопит його близьких родичів). Тут важливо відмітити, що самі методи і засобидіяльності співробітників можуть бути як морально нейтральними, так і включатиелементи примушення і обмеження. Очевидно, що перше є моральне «зло». По-друге,зібрані доводи для досягнення однієї мети не повинні знищувати етичногохарактеру вищої мети (скажімо, вирішення дільничним інспектором міліції непривертати тієї або іншої людини за адміністративне правопорушення, прийняте зміркування «вирішити по людські», не погодиться з професійним обов'язкомневідворотності покарання за скоєне). По-третє, відповідність засобів і мети,коли застосування одного засобу достатнє для досягнення мети і не вимагаєдодаткових засобів. На жаль, в практиці органів внутрішніх справ достатньопоширені ще випадки додаткових обмежень прав особи (заміна одного запобіжногозаходу, достатній для вирішення поставленій меті, інший, жорсткішою), і такдалі

Звідсиосновними етичними вимогами, що регламентують сам процес вибору, є:непохитність ідейних позицій, з яких він повинен розглядати всі питанняборотьби із злочинністю; непримиренність до будь-яких порушень закону;реалізація професійного обов'язку як етичного імперативу (вищої етичноївимоги); недопущення формалізму, недбалості, байдужості і поспішності вухваленні рішень, байдужості до долі людини.[18]

Грубість,нестриманість, нетактовність не можуть бути виправдані ніякими посиланнями на«неделікатність» області, в якій працює прокурор, тим більше що насправдізначна частина її діяльності охоплює надзвичайно делікатну область людськихвзаємин. А в словнику української мови, разом з іншими значеннями слова«делікатний», є і таке: «що вимагає обережної і тактовної поведінки».

3. Етичніправила поведінки працівника прокуратури в різних сферах діяльності3.1 Професійнаетика слідчого

Відомо, що працяслідчого складна і відповідальна в силу того, що він знаходиться на передньомукраї боротьби зі злочинністю, зустрічається часом з активною протидією осіб,зацікавлених у тому, щоб спрямувати слідство хибним шляхом. За цих умов слідчийнаділяється широкими владними повноваженнями, тобто правом одноособововирішувати багато питань, що виникають у процесі слідства, за винятком тих, яківирішуються з санкції прокурора. Отже, на користь об'єктивності іоперативності, можливості гласності, прилюдної критики дій слідчого обмежені.[10]

Слідчий— спеціаліст-юрист, обов’язком якого є розслідування вчинених злочинів і, уразі доведення вини обвинуваченого, підготовка матеріалів кримінальної справидля розгляду справи в суді. від якості роботи слідчого залежить не тількидотримання прав та свобод людини під проведення розслідування, але й досягненняйого основної мети: прийняття справедливого рішення у справі, що виявляється увиявленні та притягненні до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочинучи, навпаки, в реабілітації невинних. [11]У даний час посади слідчих є у штатахорганів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України тощо. Проведенняслідства різними органами визначено нормативними актами в залежності від тієїчи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичнихобставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в залежностівід зібраних доказів і пред'явленні йому обвинувачення, виявленні причин іумов, що сприяли вчиненню злочинів і відповідному реагуванні на них.

Особливостямицієї діяльності є те, що слідчий як процесуальна фігура найбезпосереднішимчином стикається з досконалим злочином і особою, підозрюваною (обвинуваченим) вскоєнні злочину. При цьому, як правило, він випробовує активну протидію з бокузацікавлених осіб, нерідко вимушений діяти в умовах конфліктних ситуацій,ухвалювати рішення в умовах риски, вирішувати складні евристичні завдання.

Зважаючи наобмежену гласність слідства, в його руках на певний період сконцентровані всіосновні процесуальні функції: кримінальне переслідування (звинувачення), захист(пошук не тільки викривальних, але і реабілітовуючих доказів); дозвіл справи(звинувачення або припинення справи). Для реалізації всіх цих функцій слідчийнаділений дуже великими правами і широкими владними повноваженнями, щодозволяють йому самому, як правило, вирішувати всі питання, що виникають прирозслідуванні, і самостійно ухвалювати рішення.

Саме тому — дослідчого пред'являються високі етичні вимоги. Ідейна зрілість і гарт, моральнастійкість і чистота, свідомість суспільної значущості своєї діяльності іцивільної відповідальності за її результати — все це допомагає слідчому знайтиправильний шлях в найскладнішій і заплутанішій ситуації, діяти завжди згідно законуі етичному боргу».

Важливим тут єте, що реалізація владних повноважень слідчим здійснюється в рамкахпроцесуальних норм, що дають йому право вибору як поступити. Слідчий завжди маєпевний тактичний простір. (Наприклад, він має право, але не зобов'язаний,застосувати один з мерів припинення). Тому цінності-норми грають істотну роль вдіяльності слідчого і вплив на них його моральних установок очевидно. При цьомуцінності-норми завжди виступають в єдності належного і реального (сутнього),тобто як винен, як міг поступити слідчий і як він поступив в даній конкретнійситуації.

У цінностях-ціляхвиражаються етичні орієнтації і прагнення слідчого. Добросовісна діяльністьслідчого завжди направлена на благо суспільства, служить високому цілямборотьби із злочинністю. Правовим і етичним критеріями такої діяльності єточного і неухильного виконання слідчим законів. Дотримання всіх принципів інорм кримінального процесу повинне вважатися основним не тільки як професійнийобов'язок слідчого, але і як його основний етичний обов'язок. В цілому ж підетичним боргом слідчого розуміють сукупність моральних обов'язків, виконанняяких покликане забезпечити встановлення об'єктивної істини по кожному злочину,що розслідується, реалізацію цілей попередження і викорінювання злочинів,виховання громадян у дусі пошани і виконання законів. Цінності-якості слідчоговиявляються у вигляді стійких елементів його моральної свідомості і доведення(як професійного, так і повсякденного). Ці якості слідчого повинніхарактеризуватися наступними компонентами: прагненням до істини, до торжествасправедливості; гуманізмом, що виражається в дбайливому, поважному, людськомувідношенні до особи, у поєднанні з непримиренним відношенням до злочинності;принциповістю, строгістю, коректністю; твердістю у відстоюванні своєї позиції,що поєднується з постійними сумнівами усередині себе і, як наслідок, прагненнямвсе перевірити, щоб уникнути помилки; розумінням того, що твої помилки — цетрагедія людей і колосальний моральний збиток всьому суспільству.

При розглядіморальних засад діяльності слідчого необхідно виділити три види правил, яківизначають поведінку слідчого при виконанні ним своїх функціональних обов'язківу кримінальному процесі:

— сутність,форма, зміст слідства; все це визначається процесуальними законами і основнимиположеннями матеріального права (кримінального, цивільного, адміністративноготощо);

— методи,прийоми і тактика розслідування, які дозволяють максимально ефектно, швидко іповно розкрити злочин і викрити винних;

— допустимість,законність застосування вищевказаних форм, прийомів і методів, тактики йособистої ініціативи слідчого з точки зору судової етики.

Визначальнимфактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер.Звичайно, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів.Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановленняприхованої істини. Тут особливого значення набуває талант, наполегливість,швидка реакція, холоднокровність, витримка, зосередженість, творчий підхід довирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботивимагає високої позитивної мотивації, готовності до напруженої праці,принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності усправі розкриття злочину: розподіл виконання необхідних доручень працівникамкарного розшуку, залучення спеціалістів, експертів, виявлення речових доказів,встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірізалежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками ісуб’єктами попереднього розслідування. Слідчі дії, що викликаються потребою ідозволяються законом (деякі за згодою суду), допускають вторгнення слідчого вособисте життя осіб, допускають порушення ним, охоронюваних конституцією, праві свобод. Тому, на перший план виступають етичні вимоги, що вимагають поваги доособистості та її прав, коректність, ввічливість і, звичайно ж,конфіденційність.[10]

Говорячипро роботу слідчого, не слід відкидати також спроби тиску на нього з боку«зацікавлених» представників державної влади, керівництва, кримінальнихструктур, погрози і пропозиції «щодо співробітництва», прохання знайомих іблизьких. До всього цього юрист, що присвячує себе слідчій професії повиненготуватися морально і фізично, довго і всерйоз.

Слідчомувірять, на нього дивляться з надією, що злочин буде розкрито, винні знайдені тапокарані, а справедливість восторжествує. Від нього чекають швидких і рішучихдій, втішних результатів. Діяльність слідчого повністю регулюється Кримінально-процесуальнимкодексом. Він містить багато демократичних норм, спрямованих на захист честі ігідності особи під час проведення розслідування, але вони є дуже загальними, адеколи і декларативними. Головним правовим орієнтиром є конституційний принциппрезумпції невинуватості. Презумпція невинуватості в поєднанні з «золотимправилом» «поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою», що визнаноморальним ідеалом поведінки людини, становлять основу діяльності слідчого.Моральні вимоги до діяльності слідчого спрямовані на забезпечення прав і свободособи, її честі і гідності.

Зогляду на високі завдання, що ставляться суспільством і державою до слідчого,особливо щодо оперативності і результативності їх виконання, перед слідчимипостійно постає питання щодо моральних методів досягнення мети.

Співвідношеннятактичних прийомів і етичних вимог при розслідуванні справи значною міроювизначається моральними орієнтирами слідчого і цілями, що стоять перед ним.Якщо слідчий заклопотаний розкриттям злочину і встановленням справжньоговинуватця, він, як правило, не вдається до підтасування фактів, фальсифікаціїматеріалів слідства та ін. Подібні прийоми застосовуються у разі, якщорозкриття злочину перетворюється на самоціль і досягається будь-якою ціною.Тоді використовується обман, шантаж, провокації.[11]

Свого часузапропонована була думка застосовувати в слідчій практиці такі «методиборотьби», як «роздроблення сил і засобів «супротивника», що виражалося врозпаленні конфліктів між співучасниками злочину і нанесенні «удару» внайуразливіші місця.

Саме по собіпитання щодо перетворення обвинувачуваного в «супротивника» слідчого суперечитьдуху і букві закону, що покладає на слідчого завдання виявлення обставин яктаких, що обвинувачують, так і оправдовують підозрюваного, обвинувачуваного.Теорія «конфліктного слідства» приховує у собі небезпеку нанесення горезвісних«ударів» невинній особі.

Аморальнимі абсолютно неприпустимим з погляду закону явищем у роботі слідчих слід визнатидезінформацію свідків, експертів, провокація бажаних показань.

Безперечно,як будь-яка людина він може помилятися. Однак помилки бувають різними. Слідчий,що знайшов у собі мужність визнати помилку і виправити її — цілком гіднаособистість. Людина, що ставить кар'єру вище усього і прагне будь-що довестисвою непогрішність, нехай навіть ціною волі та здоров'я, а часом і життя іншоїлюдини, вчиняє злочин. Чим більші повноваження, тим серйознішавідповідальність. Відповідальності за порушення закону нерідко вдаєтьсяуникнути, суду власної совісті — ніколи.

Слідчиймає бути витриманим, ввічливим, коректним, що потребує здоров'я і міцноїнервової системи.

3.2 Професійнаетика державного обвинувача

Професійнадіяльність державного обвинувача нерідко вимагає великої особистої ініціативи,завзятості, наполегливості, цілеспрямованості і значних організаторськихздібностей.

Прокурор –самостійний і незалежний учасник судового процесу. Він повинен завжди поступатиу відповідності до своїх внутрішніх переконань. З боку керівників прокуратуриаморально здійснювати тиск на прокурора, заставляти його виступати в суді протисвого переконання. Для успішного здійснення кримінального судочинства великезначення має встановлення правильних відносин прокурора з слідчим, судом,захисником та іншими учасниками судового процесу.[20]

Культураповедінки прокурора в суді – широке і багатобічне поняття. Вона включає істроге дотримання закону, і етичні початки прокурорської діяльності, і умінняволодіти словом, навіть зовнішній вигляд, манери прокурора.

Для досягненняуспіху в своїй діяльності державний обвинувач повинен володіти наступнимиякостями:

глибини –здатності проникнути за межі видимого, в суть фактів, зрозуміти сенс щовідбувається, передбачати найближчі і віддалені, прямі і побічні результатиявищ і вчинків;

широти – умінняохопити широкий круг питань і фактів, привертаючи знання з різних областейнауки і практики;

мобільності –здібності до продуктивності мислення, мобілізації і використання знань вскладних умовах, в звичній обстановці;

швидкості –уміння вирішувати завдання в найкоротші терміни, оцінюючи обстановку іприймаючи необхідні заходи;

самостійності –здібності до постановки мети і завдань, уміння знаходити їх рішення і шляхи їхдосягнення без сторонньої допомоги;

цілеспрямованості– вольовій спрямованості мислення на рішення певного завдання, здібностітривалий час і утримувати її в свідомості і послідовно, планомірно їїрозміщувати;

критичності –уміння зважувати повідомлення, факти, припущення, відшукуючи помилки іспотворення, розкриваючи причини їх виникнення;

гнучкості –уміння підійти до явища з різних точок зору, встановлювати залежності і зв'язкив порядку, зворотному тому, який вже був засвоєний, перебудовувати своюдіяльність і змінювати ухвалені рішення відповідно до нової обстановки [13].

У судовомузмаганні на плечі прокурора-обвинувача покладено важливе завдання – «згрупуватиі перевірити все що викриває підсудного, і якщо підведений ним підсумок знеобхідним і обов'язковим обліком вказує на користь обвинуваченого і створює внім переконання у винності підсудного, – заявити про те суду. Зробити це требав зв'язному і послідовному викладі, із спокійною гідністю виконуваного сумногоборгу, без пафосу, обурення і переслідування будь-якої іншої мети, окрімправосуддя, яке досягається не неодмінною згодою суду з доводами обвинувача, анеодмінним вислухуванням їх [21].

Через ст. 264 УПКУкраїни прокурор зобов'язаний прийняти всі передбачені законом заходи доусестороннього, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, незалежновід того, чи йде це на користь звинуваченню або захисту. Він повинен бутиоб'єктивний і в оцінці доказів, що ослабляють або спростувальних звинувачення.Прокурор повинен підтримати звинувачення зі всією енергією, наполегливістю іумінням, пам'ятаючи, що саме на нім лежить обов'язок викривати злочинця,доводити правильність пред'явленого підсудному звинувачення. Але він звинувачуєпідсудного лише в тій мірі, в якій його провина доведена в суді, і якщо прийдедо переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленогопідсудному звинувачення, зобов'язаний відмовитися від звинувачення.

Етика маєбезпосереднє значення в діяльності державного обвинувача, оскільки:

етичними нормамиі розпорядженнями пронизана вся тканина кримінального і карно-процесуальногозаконодавства;

як прокурори, такі особи, що порушують загальнообов'язкові правила поведінки, будучи носіямисуспільних відносин, керуються в своїх вчинках морально-етичними нормами;

у загальномуплані боротьба із злочинністю є боротьбою із злом в ім'я добра, і тому данийпроцес завжди має морально-етичний фонд.

Питання про рольетичних початків в діяльності державного обвинувача актуалізується через рядособливостей його спілкування з процесуальними особами в ході розглядукримінальної справи в суді. Специфічність моральних станів прокурора іучасників процесу — це підвищена нервова напруга у зв'язку з високоювідповідальністю за результати процесу. Разом з правовими нормами, положеннямипсихології, логіки і інших наук, в реальну основу, на якій відбуваєтьсяконструювання і практичне здійснення тактичних прийомів, включаються і нормиморалі.

Тактикадержавного обвинувача ґрунтується на нормах карно-процесуального закону, яківизначають зміст тактичних прийомів, їх спрямованість на встановлення істини усправі.

Надмірна,невиправдана жорсткість державного обвинувача сприймається присутніми в залісудового засідання і такими, що взагалі знають про ту або іншу справу якнесправедливість, а у засудженого породжує образу, озлоблення, відчуття протесту,що перешкоджає його виправленню і перевихованню. З іншого боку, необґрунтованом'яке покарання небезпечного, злісного злочинця не досягає цілей ні загального,ні приватного попередження, сприймається як безкарність, підриває у потерпілогоі інших громадян, що стежать за дозволом справи, віру в силу і справедливість взакону [3].

Не дивлячись наабсолютно певні і категоричні правові і етичні вимоги і всупереч ним,зустрічається ще немало випадків необ'єктивності прокурорів, підтримказвинувачення ради звинувачення.

Головна причинатут полягає в тому, що у деяких прокурорів існує ще неправильне, мінливеуявлення про методи посилення боротьби із злочинністю. Окремі працівникипомилково вважають, що діяльність судів і прокуратури по боротьбі з кримінальнимизлочинами буде найбільш ефективною, якщо кожен винен буде покараний якомогастрого. Виходячи з цієї неправильної позиції, вони вважають, що для посиленняборотьби із злочинністю можна навіть піти і на необґрунтоване застосування повідношенню до окремих осіб законів, що передбачають можливо строгішувідповідальність.

Професійнадеформація прокурора може виявлятися як на стадії підготовки прокурора доучасті в судовому засіданні, так і в ході судового слідства і взвинувачувальній мові.

Обґрунтувавши своюзвинувачувальну тезу, з якою прокурор передає справу до суду, данимипопереднього слідства, прокурор зобов'язаний обґрунтувати, довести звинуваченнясуду даними судового слідства.

Вирішальнезначення має мету, яку переслідує прокурор: чи прагне він об'єктивно івсесторонньо з'ясувати дійсні обставини справи або намагається за всяку цінупідтвердити звинувачення.

У судовомузасіданні об'єктивність, відчуття міри повинні бути властиві прокуророві прийого участі в дослідженні доказів, особливо при допитах. Особливо важливедотримання державним обвинувачем етичних правил, вироблення етичних критеріїв імеж допустимого.

Обстановкасудового засідання ускладнює можливість психологічного підходу не тільки допідсудного, але і до потерпілому і свідкам. У зв'язку з цим йому необхіднодотримувати індивідуальний підхід, який заснований на усесторонньому облікуданих про особу.

Проте при цьомуне слід переоцінювати їх значення, зокрема не рекомендується виходитипрямолінійно з того, що якщо людина характеризується негативно, то він завждибрехатиме, а якщо позитивно, то завжди говоритиме тільки правду. Так буваєчасто, але не завжди [5].

У роботах,присвячених підтримці державного звинувачення, правильно указується, що допитповинен вестися прокурором спокійно, ввічливо, коректно, що при допитінеприпустимо проявляти дратівливість, не можна допускати прискіпливість,нетактовність, грубість, не можна ображати і залякувати допитуваного.

Прокурор повиненпроявляти розбірливість при застосуванні тактичних прийомів судового допиту.

Згідно ст. 22 КПКУкраїни забороняється домагатися свідчень шляхом насильства, погроз і іншихнезаконних мерів. Під насильством можна розуміти застосування засобів, щопригнічують вільне волевиявлення особи в цілях зміни свідчень або їх отримання [6].

Міцно увійшли допрактики державних обвинувачів такі прийоми судового допиту, як уточнення ідеталізація свідчень, зіставлення їх з іншими доказами, перехресний допит ідопит на очній ставці, використання при допиті схем, планів, макетів і ін.

При цьому проявслідчого такту прокурора в ході допиту повинен відповідати наступним вимогам:

1) пошанагідності допитуваного;

2) чуйне і уважневідношення до поведінки допитуваного і проявів його психічного стану;

3) правильневизначення власної процесуальної позиції на допиті;

4) тактичнопродумана допомога в подоланні психологічного бар'єру, умілий напрямдопитуваного до вольової і розумової активності під час допиту;

5) спокійнаупевненість і врівноваженість в обігу з допитуваним;

6) правомірно ітактично виправдане поєднання ділового і емоційного спілкування з допитуваним[8].

Ці вимогиобов'язкові, незалежно від того, добросовісний або недобросовісний допитуваний,активно або пасивно він настроєний під час допиту. Це дозволить нейтралізуватиабо ослабити упередження підсудного по відношенню до прокурора, створитиатмосферу, яка сприяла б отриманню від підсудного максимуму правдивоїінформації про обставини справи.

Питання прокурораповинні бути простими, конкретними, прямими, ясними і зрозумілими для допитуваного.При їх формулюванні слід заздалегідь враховувати реакцію аудиторії, здатнузбити допитуваного з процесу спогаду і відтворення важливих фактів.

Етичним принципамповинен слідувати державний обвинувач і у відносинах з іншими учасникамипроцесу, зокрема із захисником підсудного. Полеміка між ними повинна носитивиключно діловий характер.

Державнийобвинувач повинен розуміти, що захисник виконує важливу процесуальну функцію ісприяє суду у встановленні істини у справі.

У разі незгоди зпозицією захисника, прокурор повинен спростувати його доводи, спираючись назакон і на факти. Якщо ж захисник вийшов за межі наданих йому закономповноважень, прокурор зобов'язаний прийняти заходи до усунення порушень увстановлених карно-процесуальним законодавством формах.

Велике значеннядля встановлення етично-психологічного контакту має зовнішній вигляд прокурора,його манери, його тон і так далі Культура поведінки державного обвинувача,охайність, ввічливість, уважність, тактовність і інші якості, які відносятьсядо етики поведінки повинні стати обов'язковими вимогами для осіб даноїпрофесії. Прокурор звинувачує від імені держави і представляє, таким чином,соціальна більшість. Це вимагає від нього ретельного аналізу доказів,бездоганних виводів в результаті цього аналізу і уміння вимагати справедливоговироку такими словами, які були б зрозумілі і близькі людям, від імені якихдержавний обвинувач виголошує свою промову.

Дозвинувачувальної мови прокурора пред'являються важливі етичні вимоги, середяких головне, – правильність позиції прокурора по суті, строга відповідністьйого виводів закону, об'єктивність і справедливість виводів і всіх йогоміркувань [10].

Представляється,що з етичної точки зору найскладніший елемент звинувачувальної мови –характеристика особи підсудного. У мовах дореволюційних росіян судових ораторівхарактеристики підсудних займали видне місце. На думку М.Л. Шифмана, цепов'язано з тим, що в характеристиці можна у ряді випадків знайти ключ дорозуміння мотивів злочину, до оцінки достовірності окремих доказів, а іноді ідо рішення питання про ступінь винності [31].

Державнийобвинувач повинен виключити суб'єктивний підхід до оцінки особи. У судовій мовіповинні бути освітлені тільки ті обставини минулого життя підсудного, які даютьможливість судити про ступінь соціальної небезпеки підсудного і можуть зробитивплив на вирок. Інакше це приведе до необ'єктивності прокурора, і його моваматиме звинувачувальний ухил.

Прокурор ужодному випадку не повинен заповнювати свою мову образливими епітетами,недоречними гіперболами. Крилата фраза, влучне слово, прислів'я, літературнийобраз повинні уживатися в міру і бути зрозумілі і доречні.

3.3 Професійнаетика керівника органу (підрозділу) прокуратури

Основною рушійноюсилою етичних відносин в колективі прокуратури є керівник. Він організовує навчанняі виховання підлеглих, керує їх службовий – професійною діяльністю, організовуєвиконання колективом завдань, що стоять перед ним, здійснює контроль іперевірку виконання ухвалених ним рішень, вимог законів і інших нормативних документів,наказів і розпоряджень вищестоящих керівників. [10]

Крім того, що«начальник відповідає за все», складність для нього представляє те, що при виробленнірішення необхідно враховувати як індивідуальні можливості кожного члена, так і стансоціально – психологічного і етичного клімату колективу в цілому. Суб'єктовіуправління – керівникові колективу – ставиться в постійний обов'язок виконуватироботу за визначенням і розподілом конкретних ролей для кожного членаколективу, відображаючи і закріплюючи їх в схвалюваних рішеннях.

Етика керівника органупрокуратури полягає в необхідності суміщати основні управлінські принципи (сутопрофесійні) із загальнолюдськими етичними вимогами і припускає знання основнихнорм взаємин між людьми, між особою і групою, колективом, між колективами.

Службова етикаакцентує увагу на таких нормах поведінки, які безпосередньо відносяться довзаємин людей в процесі реалізації управлінських функцій.

Вона підкреслюєособливу значущість дотримання цих норм. Так, службова етика наказуєкерівникові бути об'єктивним і справедливим відносно всіх підлеглих рівним вобігу з ними, бути принциповим в справі, вимогливим і разом з тим терпимим долюдей, тактовних, піклуватися про створення сприятливогоморально-психологічного клімату в колективі.

Управління установою,його підрозділом, групою співробітників — це, перш за все, робота з людьми, зкожною людиною окремо. Тому для досягнення успіху потрібно робити так, щоб все,з ким вам доводитися працювати, по-перше, прониклися розташуванням, по-друге,були переконані у вашій правоті, по-третє, докладали максимальні зусилля дляуспіху загальної справи.

Якості керівникаможна умовно розділити на дві групи. Перша група — його ділові, професійніякості, використовувані ним методи і прийоми управлінської діяльності.

Друга група — інтелектуальні і особові якості: знання, здібності, інтелект, емоційно-вольовасфера, характер. Ця група якостей володіє двома особливостями. По-перше, вона єфундаментом, на якому будується професійна, управлінська компетентністькерівника. По-друге, вона набагато важча, ніж перша, піддається корекції:змінити стиль мислення або характер незрівнянно складніше, чум засвоїтиметодику ухвалення рішень або технологію управління.

Одна з основнихпсихологічних якостей керівника — його мислення. В процесі практичноїдіяльності керівник повинен уміти мислити:

— проблемно іперспективно, заздалегідь визначаючи можливі труднощі і способи їх подолання;

— системно,охоплюючи всі сторони справи і впливаючи чинники;

— практично іобґрунтовано, відрізняючи дійсні чинники від суб'єктивних думок, реальне відбажаного або таке, що здається;

— консервативно,нешаблонно, поєднуючи переваги накопиченого досвіду з оригінальними,новаторськими методами керівництва;

— оперативно,тобто швидко реагуючи на зміни обстановки, самостійно ухвалюючи найбільшраціональні рішення в умовах дефіциту часу;

— послідовно іцілеспрямовано, добиваючись поставленої мети, відокремлюючи головне віддругорядного, не утопаючи в текучці;

— самокритично,проявляючи здатність тверезо оцінювати свої дії, максимально використовуватипозитивний досвід інших, удосконалювати професійні знання і навики.

Будь-якийкерівник значну частину свого робочого часу витрачає на спілкування. Томуважливою професійною якістю для нього є уміння здійснювати ділове спілкування злюдьми незалежно від власних емоційних оцінок. він повинен контролювати своюповедінку так, щоб негативне відношення до кого-небудь не впливало негативно нахарактер ділових відносин з ним, а позитивне відношення до співробітникаставало тому відомим і спрацьовувало як додатковий стимул підвищенняактивності.

Нижче приводитьсяперелік якостей хорошого керівника, складений за наслідками зарубіжнихдосліджень.

Хороший керівник

— Можевстановити і підтримувати відносини з рівними собі людьми.

— Здатнийбути лідером.

— Здатнийпобудувати систему комунікацій в організації, отримувати надійну інформацію іефективно її оцінювати.

— Володієздатністю ухвалювати нестандартні управлінські рішення в умовах, колиальтернативні варіанти дій неясні або сумнівні.

— Здатнийзнайти оптимальний варіант рішення в умовах обмеженого часу.

— Може йтина виправданий ризик і на впровадження нововведень в організації.

— Маєсхильність до самоаналізу, розуміє роль лідера в організації, уміє бачити те,який вплив він робить на організацію.

— Володієвисокою опірністю до фрустрации (стан, що виникає у людини при зіткненні зперешкодами, які він суб'єктивно сприймає як непереборні), холоднокровний.

— Заохочуєучасть членів колективу в обговоренні проблем, здатний відмовитися від своєїточки зору, якщо доведуть, що вона не оптимальна.

— Обговорюєсвої якості, приймаючи зауваження, але при цьому зберігає упевненість в собі.

— Звитримкою відноситься до перемог і поразок.

— Можевийти проигравшим без відчуття поразки і взятися за вирішення нових проблем.

— Здатнийутримувати високий рівень зусиль, енергійний.

— Компетентнийв специфічних проблемах управління.

— Перекладаєсвої ідеї мовою, зрозумілою для людей.

— Висловлюєпідпорядкованим тільки конструктивну критику, прагнучи допомогти їм кращепроявити себе професійно.

— Даєзрозуміти людям, що в основному підтримує те, що користується пошаною вколективі.

— Докладаєзусилля по захисту особистої гідності своїх підлеглих, жорстко присікаєбудь-які спроби нанесення ним морально-психологічних травм.

— Надаєпідпорядкованим якомога більше свободи для службових дій, допускаючи при цьомукомпроміси, але не проявляючи безпринципності.

— Здатнийвикликати до себе розташування.

— Концентруєувагу на поставлених пріоритетних цілях, по внеску в їх реалізацію оцінюєпідлеглих.

— Служитьприкладом в ефективності використання робочого часу, ділиться зі своїмиколегами раціональними прийомами досягнення цього.

— Умієясно, точно, коротко висловити свої думки.

— Здатнийбачити зміни, що відбуваються як усередині організації, так і поза нею.

— Готовийпочати процес нововведень, управляти їм і використовувати на користьорганізації.

— Здатнийнести відповідальність за доручену справу.

— Відкритийдля спілкування зі всіма підлеглими.

— Уважнийдо їх ділових пропозицій.

— Урізноманітних формах виражає за це подяку.

— Ретельнопродумує роботу із створення умов для професійної реалізації підлеглих,забезпеченню умов для їх кар'єри. Для нього пріоритетне заохочення кожного запроявлене ділове честолюбство при виконанні службових обов'язків.

— В змозівирішувати конфлікти, виступати в ролі посередника між конфліктуючимисторонами, врегулювати неприємності, що породжуються психологічним стресом. Алене поспішає включатися у вирішення міжособових конфліктів, що виникають впідрозділах. Ними займаються його функціональні помічники і «зірки»колективу. Сам керівник виступає в ролі арбітра або людини, що ставить крапки вконфлікті за підсумками його розгляду. Учить керівників нижчої ланки вирішуватиконфлікти, допомагаючи їм знаходити професійний досвід побудови здоровихвзаємин в своїх колективах.

Професіоналізмкерівника — постійно самовозрастающая величина. Він покликаний являти собоюзразок підвищення рівня своїх теоретичних знань і практичних навиків,загальнокультурного зростання. Украй важлива систематична демонстрація нимхорошого володіння технологією інтелектуального самовираження при виробленніуправлінських рішень.

Залежно відуправлінської ситуації керівникові доводиться виконувати різноманітні«ролі», які визначаються його положенням в організації. Такі ролейдостатні багато.

1. Адміністратор(спостерігає за виконання).

2. Плановик(розробляє методи і засоби, допомогою яких інші досягають мети).

3. Політик(встановлює цілі і лінію поведінки в групі, організації).

4. Експерт(людина, до якої звертаються як до джерела достовірної інформації або як докваліфікованого фахівця).

5. Представник(колективу в зовнішньому середовищі).

6. Регулятор(відносин усередині групи, підрозділу).

7. Джерело (ідей,інформації, заохочень і покарань).

8. Суддя (а такожмиротворець).

9. Символ(приклад, обличчя колективу).

10. Старшийтовариш (до якого звертаються за допомогою).

11. Людина, щовідповідає за все у разі невдачі).

Виділені ролі є,по суті, набором тих умінь і навиків, якими повинен володіти сильний керівник.

Стиль керівництва- це типова для керівника система прийомів діяльності, використовувана в роботіз людьми. Стиль керівництва виявляється і в манері керівника керувати, слухатиінших людей, і в тому, як він організовує підготовку, ухвалення і реалізаціюрішень. Про нього можна судити по тому, як організовано особисте робоче місцекерівника і працю очолюваного колективу.

Прийнято виділятитри основні стилі керівництва: авторитарний, демократичний і ліберальний. Цейпідхід до аналізу і класифікації стилів є найбільш поширеним.

Авторитарний(директивний) стиль керівництва характеризується централізацією влади в рукаходного керівника. Він одноосібно ухвалює рішення, жорстко регламентує всюдіяльність підлеглих, не даючи їм можливості проявляти ініціативу. Підлегліповинні лише виконувати те, що їм наказано, при цьому вони отримують мінімумнеобхідної інформації. Контроль за їх діяльністю цілком заснований на владікерівника, який зазвичай орієнтований на вирішення чисто службових завдань, недовіряє підпорядкованим, присікає всяку критику в свою адресу.

Керівник, щодотримується демократичного стилю, децентралізує свою управлінську владу. вінконсультується з підлеглими, які також беруть участь у виробленні рішень іотримують достатньо інформації, щоб мати уявлення про перспективи своєї роботи.Практикується делегування функцій і повноважень підлеглим. Ініціатива з їх бокувсіляко стимулюється. Діяльність підлеглих контролюється не тільки керівником,але і активістами.

Ліберальний(попустительный) стиль керівництва характеризується мінімальним втручаннямкерівника в діяльність підлеглих. Керівник виступає в ролі посередника піздійсненні контактів, забезпечуючи своїх підлеглих інформацією і матеріалами,необхідними для виконання роботи. Зазвичай поділа він пускає на самоплив, дієлише тоді, коли на нього чинять тиск — або зверху, або знизу. Консервативний.Ніколи не критикує начальство, зручний як підлеглого. Схильний впливати умовлянням,налагодженням особистих контактів. Критику вислуховує, погоджується з нею, аленічого не робить. Як правило, з числа підлеглих висуваються один-два людини,які фактично управляють групою і рятують справу. У деяких ситуаціях (творчіперіоди в роботі групи) такий стиль може виявитися оптимальним, в перебігунетривалого часу.

Можливі і іншікласифікації стилів керівництва.

При цьомукерівник може виступати як в ролі лідера, так і в ролі адміністратора.

Основна їхвідмінність полягає в тому, що лідер не командує, не наказує і на тисне напрацівників ради досягнення яких-небудь, деколи далеких від їх розуміння,цілей, а веде людей за собою до вирішення загальних для колективу проблем.

Керівникадміністративного типу орієнтований завжди (або майже завжди) на вимоги зверху,на тих, хто його призначав, від відношення яких залежить його кар'єра. Потребикерованого колективу для нього мають значення лише постільки, поскільки євказівка вищестоящих керівників бути чуйним, займатися соціально-побутовими іпрофесійними потребами підлеглих. Він проводить лінію, мабуть, абсолютноправильну, не цікавлячись або мало цікавлячись відношенням до неї тих, ким йогопоставили командувати. Для нього всі підлеглі — на одне обличчя. Він розрізняєїх не як особі, а як працівників — лише по ступеню включеності у вирішеннязавдань, продиктованих зверху ним самим.

Адміністративнийстиль управління виключає рівноправний обмін критичними зауваженнями: задміністратором не посперечаєшся. Він спрямований до створення і зміцненнясвого домінуючого положення в колективі практично будь-якими засобами іабсолютно переконаний в тому, що люди потребують твердої руки, в керівнику,вирішальним все за колектив не тільки в крупних справах, але і в дрібницях.Оскільки для адміністратора всі люди, що знаходяться нижче за нього вуправлінській ієрархії, однакові, то і спонукати їх до діяльності слідоднаковими засобами, серед яких на перше місце він ставить методи прямоїкомандної дії (тиск, примушення, покарання, контроль, залякування наслідками ітому подібне).

У слабких проявахадміністратор — людина, з якою можна співіснувати, але співробітничати не застрах, а за совість — навряд чи. Нерідко керівник цього типу нетактовний,безцеремонний, грубий. Для нього характерна подвійна психологія:«вгору» — перевага, «вниз» — презирство. Таємно він хотівби збільшення своєї незалежності від керівництва і посилення залежності відсебе людей, що стоять нижче. Часто він ототожнює себе з тією організацією, якоюуправляє.

Принципадміністратора, що не афішується, — «всі засоби хороші для досягненнямети», що на ділі зовсім не означає, ніби за всяку ціну можна отриматирезультат, що стоїть.

Адміністраторглибоко вірить в те, що люди все стерпят або, точніше, повинні стерпіти відсвого начальника. А якщо не захочуть, їх треба змусити, примусити, поставити намісце. При цьому він вважає допустимим застосування будь-яких доказів перевагипредставників керівництва над рядовими співробітниками.

Керівник такоготипу найчастіше не терпить критики. Зневага до людей є наслідком основоположноїустановки адміністратора — «я вищий за інших, оскільки я на вищійпосаді», «мої переваги незаперечні, інакше б мені не доручили цювідповідальну роботу». Люди підкоряються йому не як співробітникові, щоволодіє інтелектуальними і професійними перевагами (хоча вони можуть бути йомудійсно властиві), а із-за побоювання потрапити під удар його безцеремонної,принижуючої, часом принизливої критики.

Соціальноприйнятним і ефективним в сучасних умовах є керівництво людьми, здійснюване уформі лідерства. Перш за все — його здатність сприймати потреби колективу, йогопроблеми і виконувати ту частку роботи по їх задоволенню і рішенню, яку рештачленів колективу узяти на себе по яких-небудь причинах не можуть. Лідер можевиступати в багатьох амплуа, тоді це лідер широкомасштабний (або навітьуніверсальний), або бути вузькоспеціалізованим. Співробітники зазвичайбезпомилково уловлюють цю відмінність і не плутають, з яким питанням до ньогозвертатися. З цього виходить, що лідер в одному відношенні може виявитисяведеним в іншому. Лідер знає, в чому полягають інтереси тих людей, з якими вінзв'язаний по роботі, здатний зрозуміти труднощі (проблеми) і окрему людину,відчуває, хто його потребує. Він готовий відстоювати інтереси співробітників,володіє добре розвиненою здатністю розуміти і ясно виражати загальні інтересиколективу. Готовий заступитися за людину, з якою обходяться несправедливо.Ставить питання про потреби колективу перед керівництвом. Здатний розуміти те,про що люди вважають за краще умовчувати, уловити і висловити загальну думкучленів колективу по будь-яких важливих для них питаннях. Готовий жертвуватиособистими інтересами ради інтересів колективу. Може, незалежно від посади,приймати на себе функції представника колективу. Наполегливий у відстоюванніінтересів колег. Здатний залучати людей до обговорення проблем колективу,виступати з пропозиціями про задоволення потреб підлеглих.

Таким чином,лідер — це людина з представницькими схильностями і здібностями. Він — виразникпозицій, загальних для колективу. Саме тому люди об'єднуються навколо нього ійдуть за ним навіть тоді, коли питання, що піднімаються ним, безпосередньо незачіпають їх особисті інтереси. Людина стає дійсним лідером не тільки тому, щовін здатний і схильний виражати інтереси людей. Він практично діє, щоб потребілюдей задовольняти справедливо.

Лідер здатнийзалучати людей до діяльності, не віддаючи прямі розпорядження і команди. Він увисокому ступені наділений «відчуттям ліктя», уміє переконувати,схильний заохочувати. Він володіє неформальним авторитетом (йому підкоряються,за ним йдуть, навіть якщо він не займає керівного поста). Лідер оптимістичний(упевнений, що переважне число проблем, які встають перед людьми, вирішувані).Уміє планувати спільну роботу з урахуванням інтересів і можливостей кожногочлена колективу. Люди без особливих коливань погоджуються на участь в справах,які він організовує, оскільки знають, що він не почне пропонувати їм даремнуроботу. Здатний залучати людей до виконання справ, необхідних колективу, але недуже вигідних для окремих співробітників. Здатний використовувати для ухваленняколективних рішень думки і припущення, протилежні власній позиції. Умієзахопити людей на виконання незапланованих завдань.

Лідер — целюдина, за якою йдуть не через формальне підпорядкування або із-за страху передначальством, а тому, що він володіє здібностями і умінням перетворюватиорганізовувані їм поділа в цікавих і привабливих для інших. Він веде за собоюлюдей, а не загрожує покаранням за фактичні або уявні промахи в роботі. Це,проте, не виключає застосування ним покарань. Але якщо він удається до них, тоне часто і так продумано, що гідність людей не принижується.

Існує такеуявлення: людина веде за собою людей лише тоді, коли може утішити їх в скрутнухвилину. Це більшою мірою вірно. Якщо людина поважає людей, відноситься до нихдоброзичливо, схильний допомагати їм у пошуках справедливих рішень, здібний доспівпереживання, уміє схвалити, виразити співчуття, якщо до того ж вінпопереджувальний і ввічливий, люди тягнутимуться до нього. Лідер з установкоюна утіху знаходить час вислухати і уміє це робити, серйозний при обговоренніособистих труднощів співробітників, оптимістичним підходом до проблем викликаєу людей віру в свої сили, уміє зберігати довірені йому таємниці.

Головна якість,яка вабить до такого людського типу, — це довіра до людей. А коли людинадовіряє людям, вони зазвичай відповідають йому тим же.

Але якостіутішника принесуть користь справі лише в тому випадку, якщо вони збалансованіустановкою на раціональний аналіз проблем, з якими до лідера звертаються. Одніутіхи, без аналізу шляхів подолання труднощів і без практичних дій, направленихна вирішення проблем, не можуть служити основою тривалого впливу на іншихлюдей.

Для досягненняуспіху в управлінській діяльності керівник повинен розвивати в собі творчіздібності:

— ініціативність;

— уміннявирішувати нетрадиційні проблеми;

— здатністьоригінально підходити до будь-яких завдань;

— критичний дар;

— альтернативне(багатоваріантне) мислення, здатність бачити проблеми там, де для інших всеясно;

— здатністьрозпізнавати недоліки в добре працюючих системах;

— схильність всеудосконалити;

— умінняпсихологічно перебудовуватися, коли міняються умови або виникають принциповонові завдання;

— здатність діятивсупереч думці людей;

— установку нарішення нетрадиційних проблем всупереч звичним схемам і підходам;

— схильність досамостійності (зокрема, перевага роботи з керівником, який не деталізуєзавдань);

— новаторство;

— настроєністьпроти всіх проявів бездумності;

— здатністьсприймати критичні зауваження як покажчики напрямів вдосконалення справи або якджерело нових ідей і нових підходів;

— відвертістьвсьому новому;

— здібність доризику;

— схильність іздатність висувати при обговоренні проблем багато ідей.

Сучаснийкерівник, будучи безперечним лідером, в той же час повинен володіти умінням,коли того вимагають обставини, використовувати адміністративні методиуправління. Інакше кажучи, для того, щоб управляти людьми, він винен: оволодітимистецтвом управляти собою як лідером і як адміністратором; мислити системно,панорамно (широко, комплексно) і одночасно професійно наочно, із знаннямдеталей і тонкощів управлінського процесу; розуміти, приймати і використовуватиточки зору, позиції, думки, протилежні власним, і одночасно проводити своюпринципову лінію; не піддаватися неділовому натиску зверху і разом з тим неопинитися в опозиції до керівництва; уміти не погоджуватися, не будучи прицьому неприємним; бути схильним приймати нові ідеї, упроваджувати обгрунтованінововведення.

Кажучи проособові якості керівників, що успішно реалізовують нововведення в підлеглих ниморганізаціях, підрозділах, найчастіше відзначають:

— організаторськіздібності;

— високийпрофесіоналізм;

— прагнення досамоствердження, самореалізації, успіху.

Організаторськіздібності керівників є складною по структурі особовою освітою, що дозволяєшвидко і ефективно вирішувати завдання управління підлеглими. Воно включаєтворчий потенціал керівника, його інтелектуальні і комунікативні особливості,емоційно-вольові характеристики, педагогічні можливості, а також обумовлюєтьсятакими рисами вдачі, як енергійність, оптимізм і ін.

Таким чином, вирішеннякерівника колективу прокуратури є не тільки організаційно – управлінський, алеі соціально – психологічний, правовий і етичний акт.

3.4 Кодекспрофесійної етики працівників прокуратури

Проблемаформування взаємної довіри, партнерських відносин між прокурорами і громадянамиє ключовою в морально-правовому регулюванні поведінки працівників прокурорськоїслужби. Безперечно, довіру громадськості до прокурорської служби можнапідтримувати неупереджуваними, прозорими, доброчесними діями її працівників.

В основіадміністративних перетворень у реформуванні прокуратури України є впровадженняпрофесійної етики прокурора. Характер і масштаби діяльності органів прокуратуриобумовлюють необхідність дотримання професійних моральних якостей прокурора.Дві основні професійні цінності прокурора, які, по суті, визначають моральнийсенс його служіння — це забезпечення інтересів і потреб людини й громадянина таБатьківщини.

При цьому слідвизнати, що недооцінка значення морально-професійних чеснот працівниківпрокуратури та нерозуміння важливості морально-етичних якостей людини, щофункціонує у системі органів прокуратури, призводить до деформації системидержавного управління в цілому.

Адже якщо влюдини, професіонала своєї справи, відсутні стійкі моральні позиції, щозорієнтовані на державні інтереси, результати її діяльності будуть негативнимидля суспільства. Тобто, вона працюватиме цілком професійно, але в особистих чигрупових інтересах. Такий професіоналізм може бути руйнівним для держави. Цейого першочерговий обов'язок, право і справа честі.

Кодекспрофесійної етики та поведінки прокурора має декілька загальних цілей:визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийняттіпрокурором рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльностіта посади прокурора. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягненняпрактично реалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, щовони, наприклад, допоможуть викоренити корупцію в прокурорському середовищі абовзагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними)інтересами. Так само очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможутьрегламентувати поведінку прокурорів в кожній окремо взятій ситуації. Але, зодного боку, вони слугуватимуть їм системою орієнтирів при вирішенні того чиіншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією нормативноюбазою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і практика дисциплінарнихкомісій прокуратури, доповнюючи Кодекс правильним змістом.

Кодекспрофесійної етики юриста — система моральних принципів, лежачих в основідіяльності юриста і службовців його світоглядним і методологічним орієнтиром.

Дати вичерпнийперелік всіх моральних принципів юриста не представляється можливим, бо кожнаособа індивідуальна і є носієм більшої або меншої їх кількості в різномупоєднанні. Проте є основні моральні принципи, без яких не може відбутисяпрофесіонал-юрист в правовій державі. Вони складають зміст кодексу професійноїдіяльності юриста:

Верховенство права- означає усвідомлення юристом своєї місії служіння праву і закону, дотриманнязаконності. Юрист-практик не повинен ототожнювати поняття права і закону, алене може протиставляти їх. Він зобов'язаний керуватися міркуванням про те, щозакон в правовій державі є правовим, справедливим, підметом неухильноговиконання. Навіть якщо який-небудь закон, із його точки зору, не повністювідповідає ідеям правової держави, юрист зобов'язаний стояти на вартідотримання його положень. Це можна назвати принципом зв'язаності законом,пріоритету закону, який не піддається спростуванню. Саме юристи покликані вестиборотьбу з правовою анархією, нігілізмом, бути «служителями» права,охоронцями закону.

Так, ст. 20Закону України «Про міліцію» чітко встановлює: «Працівникміліції при виконання покладених на нього обов'язків керується тільки законом,діє в його межах і підкоряється своїм безпосередньому і прямому начальникам.Ніхто не має права зобов'язати працівника міліції виконувати обов'язки, непередбачені чинним законодавством.» Як критерій «правомірної» і«протиправної» поведінки виступає закон при здійсненні працівникамиСлужби безпеці України своєї діяльності (більшість з яких мають юридичнаосвіта). Згідно ст. 35 Закону України «Про Службу безпеки України»від 25.03.1992 року «співробітники Служби безпеки України самостійноухвалюють рішення в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитися відвиконання яких би то не було наказів, розпоряджень або вказівок, що суперечатьчинному законодавству.»

Гуманневідношення до людей — неодмінний принцип, що входить до кодексу професійноїетики юриста. Він підкреслює, що одній високій кваліфікації (диплом і подальшіатестації) недостатньо для того, щоб відбутися професійним працівникомюридичної праці. Важливе значення має його дбайливе відношення до кожноїлюдини, з якою він стикається в процесі виконання службових обов'язків. Всілюди, з якими за родом своєї діяльності юрист спілкується (свідки, потерпілі,підозрювані, підзахисні і так далі), сприймають його не тільки як виконавцяпевної професійної ролі, але і як людини зі всіма його позитивними інегативними якостями. Кожен, хто силою обставин залучається до спілкування зпрокурором, слідчим, суддів, адвокатом і так далі, чекає від них не тількикваліфікованого (професійного) виконання обов'язків, але і шанобливоговідношення.

По відношеннююриста до кожної конкретної людини можна судити про моральну культуру самогоюриста. Шанобливе відношення юриста до особи і до її проблем дозволяє створитиособливу психологічну атмосферу довіри і забезпечити успіх юридичної справи.

Гуманне (поважне)відношення до людей є таким відношенням, в якому практично (у відповідних діяхі мотивах) признається гідність особи. Поняття пошани, що склалося в моральнійсвідомості суспільства, припускає: справедливість, рівність має рацію, можливеякнайповніше задоволення інтересів людей, довіра до людей, уважне відношення доїх переконань, проблем, чуйність, ввічливість, делікатність.

На жаль, напрактиці ідея про те, що особа, її честь і гідність — над усе, ще не оволоділаюристами, особливо це характерно для деяких працівників правоохоронних органів.Нерідко працівники міліції в своїй діяльності ущемляють права потерпілих шляхомбездіяльності зі свого боку — відмови в реєстрації злочинів і в порушеннікримінальних справ, не дивлячись на наявність достатніх до того підстав.

Велика шкодавідносинам «юрист — клієнт» наноситься бюрократичним мисленням деяких«служителів закону». При такому мисленні — немає місця людині. Длябюрократа чоловік — в кращому разі засіб для вирішення суспільно значущихзавдань, в гіршому — перешкода на шляху вирішення цих завдань. Виникаєситуація, коли ради блага суспільства ущемляються права і інтереси особи.

Бюрократизмзавжди антидемократичен, але в правоохоронних органах він небезпечніший: тутневимірний більше можливостей для придушення особи, тут непомітніше стираєтьсягрань, що відокремлює справедливість від свавілля. Щоб цього уникнути, потрібноповернути правоохоронній діяльності їй спочатку задумане призначення захисницілюдей, надійного гаранта справедливості.

Доцільно узятина озброєння міркування А.Ф. Коні про взаємини прокурора і учасників судовогопроцесу. Прокурор, виступаючи в суді обвинувачем, зобов'язаний з однаковоючуйністю і старанністю захищати і інтереси суспільства, і людську гідністьособи. Він повинен мати такі якості, як «спокій, відсутність особистогоозлоблення проти підсудного, охайність прийомів звинувачення, чужа до збудженняпристрастей». «Обвинувачеві належить завжди пам'ятати, що і у нього,і захисника одна загальна мета: сприяти з різних точок зору суду з'ясуватиістину доступними людським силам засобами».

Порядність — одинз початкових принципів високого морального рівня виконання професійнихповноважень, що означає органічну нездатність до ганебного вчинку. Вонавиявляється, перш за все, в способах і прийомах, використовуваних юристом всвоїй діяльності. Для досягнення будь-якої поставленої мети юрист вибирає такіспособи і прийоми, які не противоречат нормам має рацію і моралі. Неможливозаконодавчо регламентувати всі нюанси, пов'язані з юридичною практикою, тому вдеяких ситуаціях саме від порядності слідчого, судді, нотаріуса залежить доля,добре ім'я конкретної людини або його близьких.

Порядністьюриста-професіонала будується на таких якостях, як довіра і співчуття, чесністьі правдивість. Ці якості повинні виявлятися у всіх видах взаємин: «керівник- підлеглий», «між колегами», «юрист — клієнт».

Довірою євідношення людини до дій іншої особи, до нього самого, і засновано напереконаності в його правоті, вірності, сумлінності, чесності.

Деякі керівникибачать в своїх підлеглих лише виконавців своєї волі, забуваючи, що це перш завсе люди, з властивими проблемами і турботами. У даній ситуації підлеглий невідчуває себе потрібним, не відчуває себе повною мірою особою, особливо якщоначальник часто проявляє грубість до нього. Ця нетерпима обстановка в колективістворює умови, при яких черствість, грубість переноситься на своїх колег і наспілкування з іншими людьми. Для того, щоб уникнути цього, керівник повиненпроявляти постійну турботу про кожного члена колективу. Від нього інодіпотрібно просто виявити цікавість до проблем в сім'ї підлеглого, з'ясувати йогодумку по питаннях, що стосуються роботи, дати йому об'єктивну оцінку якфахівцеві. Тільки при такому підході підлеглий повністю усвідомлює, що інтересисправи — це його інтереси.

Довіра між колегамиграє величезну роль, оскільки при індивідуальності праці юриста, що здається,позитивний результат при дозволі будь-якої юридичної справи може бутидосягнутий тільки спільними зусиллями всього колективу, виступаючого якоб'єднання однодумців. Співчуття, як розуміння відчуттів і думок іншого,виражається в наданні моральної підтримки його устремлінням і готовностісприяти їх здійсненню (напр., знаючи про недостатній досвід свого молодогоколеги, надати йому посильну допомогу в складних ситуаціях).

Довіра іспівчуття по відношенню до клієнтів є одним з важливих способів встановленняпсихологічного контакту, оскільки людина тільки тоді захоче співробітничати зюристом (слідчим, адвокатом), якщо зрозуміє, що напроти нього знаходитьсялюдина, яка співпереживає йому і хоче допомогти шляхом встановлення істини усправі. Юрист не повинен проявляти агресивність, бентежити клієнта, викликати унього відчуття провини (окрім особливих ситуацій), пригнічувати його або,навпаки, помітно підладжуватися під позицію співбесідника, лабузнитися донього. Саме довіра і співчуття до людини виступають критеріями вибору юристом(слідчим, прокурором, суддею) запобіжного заходу, а також визначення вигляду іміри покарання, ґрунтуючись перш за все на розпорядженнях закону.

Чесністьприпускає принциповість, вірність прийнятим зобов'язанням, суб'єктивнупереконаність в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і передсобою, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Цяякість повинна визначати поведінку юриста у всіх випадках, коли він,спілкуючись з клієнтом, приймає на себе зобов'язання у виконанні для ньогозначущих дій, таких як: забезпечення безпеки йому або членам його сім'ї,створення всіх умов для захисту, обіцянка довести справу до кінця, як би важкоце не було зробити.

Чесність — застава етичних відносин в юридичній практиці. Ця вимога витікає з об'єктивноїнеобхідності спільної діяльності, підпорядкованої загальному інтересу — встановленню істини.

Правдивістююриста є моральна якість, що характеризує його як особу, що зробила для себеправилом говорити людям істину, не приховувати від них дійсне положення справ,якщо це не заподіє шкоду інтересам особи і держави.

Правдивість — загальнолюдська вимога, проте окремі види юридичної діяльності через їхспецифіку потребують деяких обмежень — виправданих і допустимих. До них слідвіднести добродійний обман: дезинформація супротивника, легендірованняоперативно-розшукової діяльності і деякі інші засоби використовуваніправоохоронними органами. До цього можна додати, що правда не завжди етична.Розкриття перед злочинцями плану операції, що проводиться, не можна назватиетичним вчинком. В деяких випадках допустимим і виправданим можна рахуватиобман відносно своїх колег, якщо дана справа пов'язана з корумпованістючиновників, щоб уникнути тиску з боку «зацікавлених осіб».

Самовідданість — виражається в діях, які по своєму характеру представляють актсамопожертвування, — добровільного принесення в жертву своїх інтересів, а інодінавіть життя ради інтересів інших людей, досягнення поставлених цілей, в ім'ясправедливості.

В умовахперехідного періоду нашого суспільства і держави, що супроводжуєтьсянестійкістю економічного, політичного і духовного життя народу, саме юристи, якносії високих етичних принципів, повинні стати зразком у виконанні своїхпрофесійних функцій. Нерідко жертвуючи своїми особистими інтересами, якдуховними, так і матеріальними, вони отримують задоволення від результатівсвоєї праці: якісного і повного розслідування кримінальної справи, вдалогозахисту клієнта в суді і так далі Так, практична ефективність вчинку працівникаправоохоронних органів, вступаючого в нерівну боротьбу з супротивником і щожертвує своїм здоров'ям, дуже мала, але велика при цьому його етична цінність,бо його етичні наслідки сильним чином впливають на свідомість і поведінку всіхчленів суспільства, як на законопокірних, так і на злочинців.

Формулюванняобов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як дослужбової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) прокурорів. Перелічитивсі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог уповедінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, щопрямо кодексами не згадуються.

Очевидним є такожте, що не кожне порушення положень Кодексу може служити підставою длязастосування дисциплінарних заходів щодо прокурора, який порушив норми. Якідисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі, вирішується напідставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, яксерйозність порушення, намір працівника, частота порушень та їх наслідки дляінших осіб, а також для діяльності прокуратури (її авторитету) в цілому.

Таким чином, впорядку обговорення вважаємо за необхідне звернути увагу на деяківзаємопов’язані ключові моменти, що допоможе у вирішені низки проблемпов’язаних із прийняттям Кодексу.

По-перше, це ступінь обов’язковостідотримання правил поведінки зазначених у Кодексі. Відповідно до ст. 1 проекту,положення Кодексу є обов’язковими для кожного прокурора. Проте, одна справа –закріпити таку норму, а зовсім інша – реально забезпечити її виконання. Узв’язку з цим, у розділі VI проекту передбачається відповідальність «…запорушення Кодексу…». Можливість застосування заходів дисциплінарного характеруза порушення етичних норм є логічною та цілком обґрунтованою, враховуючиособливий характер діяльності та статус прокурорсько-слідчих працівників. Віншому випадку, положення декларативного характеру, без необхідних засобівзабезпечення виконання не спонукатимуть професіоналів до належної поведінки.Враховуючи національний менталітет та помітний дефіцит моральності в умовахперехідного суспільства сподіватись на добровільне самообмеження та додержанняправил приходиться не завжди.

Звернемо увагу наст. 28 проекту «Види відповідальності за порушення норм Кодексу», депередбачено: «Поряд з дисциплінарними стягненнями, передбаченими Дисциплінарнимстатутом прокуратури України, дії прокурора можуть бути розглянуті атестаційноюкомісією або за фактом порушень етики поведінки прокурора направленоінформаційного листа у підпорядковані прокуратури». Слід наголосити, що розгляддій прокурора атестаційною комісією та направлення інформаційного листа упідпорядковані прокуратури не є санкціями юридичної відповідальності, тимбільше інших видів окрім дисциплінарної [4].

По-друге, у зв’язку із зазначеним,слід вирішити питання про узгодженість Кодексу (в частині можливостізастосування дисциплінарних санкцій за порушення правил професійної етики) ізположенням п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого виключнозаконами визначаються діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями. Можназробити висновок, що Кодекс повинен бути прийнятий на законодавчому рівні.Проте, це навряд чи доцільно та можливо, адже йдеться про правила корпоративноїповедінки, які повинні прийматися самою корпорацією, наприклад, в особі їїпредставницьких органів, бо саме професіонали знають тонкощі своєї діяльностіта особливості поведінки з позиції етичних правил (безумовно це не виключаєучасті в обговоренні відповідних етичних проблем представників інших юридичнихпрофесій в тому числі науковців) [5].

Частиною 3 ст. 48Закону України «Про прокуратуру» передбачається, що дисциплінарнавідповідальність прокурорів і слідчих є наслідком, окрім іншого, скоєнняганебного вчинку. Таким чином поняття «ганебний вчинок» або, як цепередбачається у ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури України –«проступок, який порочить працівника прокуратури», входить до змісту більшширокого поняття «дисциплінарний проступок» [6], адже відомо, що підставоюдисциплінарної відповідальності є скоєння дисциплінарного проступку.

Очевидно, щотлумачення надто загального поняття «ганебний вчинок» під час дисциплінарногопровадження є складним та вимагає певної конкретизації. Така конкретизаціяякраз і відбуватиметься за рахунок положень, що закріплені у Кодексіпрофесійної етики та поведінки. Таким чином, особа притягуватиметься додисциплінарної відповідальності за скоєння дисциплінарного проступку (передбаченогозаконом), під яким в тому числі розуміють і ганебні вчинки, а положення Кодексубудуть використовуватися суб’єктом дисциплінарної влади для конкретизаціїпроступку та визначення ступеня вини працівника у кожному окремому випадку взалежності від характеру порушення. За такого підходу усувається проблемапротиріччя з вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України.

По-третє, цікавим є питання про те,хто повинен приймати документ такого роду. В споріднених професійних юридичнихспівтовариствах деонтологічні правила затверджуються або схвалюються різними засвоєю природою органами. У судовій системі, найвищим представницьким органомсуддівського самоврядування – З’їздом суддів [7], в адвокатів – колегіальнимкваліфікаційно-дисциплінарним органом – Вищою кваліфікаційною комісієюадвокатури [8].

На сторінкахфахових періодичних видань висловлюються різні думки з цього приводу. Так, С. Данілінвважає, що Кодекс має прийматися самою прокурорською спільнотою в особіствореної Української асоціації прокурорів [9]. В. Долежан пише, про доречністьсхвалення Кодексу на Всеукраїнській конференції працівників прокуратури,звертаючи при цьому увагу на недоцільність його затвердження наказомГенерального прокурора України [10].

Дійсно,враховуючи коло правовідносин, які регулюються Кодексом, та їх особливийхарактер і зміст, навряд чи доцільно затверджувати його одноособовим суб’єктом– Генеральним прокурором. Прийняття деонтологічних правил певної професії маєвідбуватися колегіальним органом що складається із самих професіоналів, протеяким саме? Адже на відміну, наприклад, від суддівської спільноти, законодавствоне передбачає наявність в прокурорській системі органів самоврядування.

По-різномувирішується це питання і в системах органів прокуратури країн Європи.Наприклад, в Угорщині «Моральний кодекс» був прийнятий на загальному засіданніУгорської асоціації прокурорів (при цьому сама асоціація наділенадисциплінарними повноваженнями, які реалізує комітет з етики); в Латвії«Етичний Кодекс» був розроблений колегіальними зусиллями та затвердженийрішенням Ради Генерального прокурора [11].

В ст. 131Конституції України, в контексті формування складу Вищої ради юстиції,згадується про Всеукраїнську конференцію працівників прокуратури. Водночасзаконодавчо невизначеними на сьогоднішній день залишаються як її статус так іінші, окрім зазначених в Конституції, повноваження.

Очевидно, що вперспективі вирішення проблем, пов’язаних з прийняттям та впровадженням Кодексупрофесійної поведінки (етики) прокурора, можливе за умови одночасного прийняттязаконодавчих норм щодо організації та діяльності Всеукраїнської конференціїпрокурорів, а це потребує окремого дослідження. На сьогодні, оскільки існуваннятакого органу передбачено конституційно, а його повноваження визначені ст. 131не обмежуються цією нормою (ст. 131 Конституції регулює питання статусу Вищоїради юстиції, а не конференції прокурорів) цілком можливо прийняти (схвалити)Кодекс Всеукраїнською конференцією прокурорів. Другий варіант – прийняттяКодексу Вищою дисциплінарною комісією прокуратури України, безумовно можливийза умови її створення, для чого необхідні відповідні зміни до Закону України«Про прокуратуру».

Кодекс честі маєза мету передусім посилення самоконтролю прокурорів за дотриманням моральнихнорм у професійній діяльності і поведінці.

З метою залученнядо підготовки цього документа найширшого кола прокурорів проект Кодексу честібуло надано для обговорення колективам органів прокуратури, які висловили низкузауважень та пропозицій.

Розробка окремимидержавними структурами відомчих правил поведінки передбачена Загальнимиправилами поведінки державного службовця, в яких зазначено, що «длядержавних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів,дипломатичної, митної, податкової служб… відповідними органами можутьзатверджуватись правила поведінки з урахуванням особливостей роботи в цихорганах».

Одночасновивчення змісту Кодексу честі, відомчих правил поведінки необхідно включати допроцесу навчання, підготовки та перепідготовки прокурорів, ознайомлення зтеоретичними та прикладними засадами етики. Методологія професійної підготовкиобов'язково повинна базуватися не лише на розвитку та стимулюванні професійних,а й моральних цінностей. Безумовно, суспільним цінностям навчаються зі школи, зродини. Якщо кандидату на державну службу притаманні суспільно-моральніцінності, то це є гарантією сумлінного виконання ним службових обов'язків.Прищеплювати їх людині з чималим життєвим досвідом та усталеною поведінкою насьогодні є справою проблематичною.

Хоча, безперечно,більшість елементів інституційної етики опановується працівниками безпосередньоу процесі праці, досвід практичного застосування професійної етики набуваєтьсябезпосередньо у трудовому колективі.

Кодекс честі тавідомчі правила поведінки прокурорів матимуть важливе значення для етичногорегулювання внутрішніх і зовнішніх професійних відносин працівників органівпрокуратури. Обов'язкове дотримання морально-етичних принципів у професійній тапозаслужбовій діяльності є основою самореалізації кожного прокурора, розвиткупрокурорської служби в цілому, гуманізації суспільства, гармонізації відносин згромадськістю.

Державна служба єключовим елементом системи державного управління, від ефективногофункціонування якого залежить додержання конституційних прав і свобод громадян,послідовний і сталий розвиток країни.

Як зазначено вКонцепції адаптації інституту державної служби в Україні до стандартівЄвропейського Союзу (Указ Президента України від 05.03.2004 р. № 278/2004), зогляду на стратегічне завдання України щодо здійснення системних перетвореньреальних (внутрішніх) передумов для вступу до Євросоюзу наближення державноїслужби до загальноприйнятих засад для країн — членів ЄС набуває особливоактуального значення.

Одним ізпроблемних питань діючої системи державної служби, яке потребує подальшоговирішення, є нормативне врегулювання вимог професійної етики державнихслужбовців. Проте не лише визначення морально-етичних принципів службовоїповедінки державних службовців, а й законодавче закріплення механізму їхзапровадження і дотримання має велике соціальне значення та є головноютенденцією сучасного розвитку державної служби зарубіжних країн.

Незважаючи навідмінності у підходах різних країн до формування організаційної культури державнихслужбовців, незмінною є її мета — забезпечити професійну діяльність службовцівв інтересах громадян і суспільства, а також запобігти можливим зловживаннямвладою і порушенням закону.

Розвиток етичноїсистеми державної служби США охоплює понад два сторіччя. Етичні принципи,норми, механізми функціонування державного управління США було запозичено замериканської моделі управління бізнесом. Відмінною ознакою американськоїмоделі розвитку теорії державного управління є увага до розвитку індивідуальнихздібностей працівників та економічна мотивація. У 30-х роках XX ст. на змінупоняттю «економічна людина» було запроваджено «школу людськихвідносин», основними поняттями якої стали «задоволення працею» і«моральний вплив», а провідну роль став відігравати індивід, а неорганізація. Основна ідея школи полягала в тому, що зміна системи управліннянеможлива без зміни поведінки індивідів.

Американцінадають дуже великого значення питанням професійної етики державних службовців.У 1958 р. Конгрес США прийняв резолюцію, яка ухвалила етичний кодекс дляпрацівників федеральних служб, а у 1989 р. — закон про реформу етичних норм. Ужовтні 1990 р. президент США посилив етичні вимоги до державних службовціввиконавчим указом «Принципи етики поведінки посадових осіб і службовцівдержапарату». Основний мотив етичних вимог до державних службовців — ценалежне виконання службового обов'язку, чесність і відповідальність.

Крім Комітету зетики на особливу увагу заслуговує блок адміністративно-правового захиступерсоналу, зокрема Рада із захисту системи заслуг. Вона опікується постійнимифедеральними службовцями з приводу порушень принципу системи заслуг та єнадзвичайно авторитетною серед службовців. На думку дослідників, Рада єзапорукою ефективності роботи державних службовців і загалом«управлінської машини». Як уже зазначалося, система заслуг — цесистема принципів добору і просування службовців по службі на основі їхпрофесійних і ділових якостей. Рішення Ради, завданням якої є захист службовціввід свавілля керівників, практично ніхто не піддає сумніву. Саме існуванняРади, вважають дослідники, змушує представників вищої бюрократії дотримуватисяналежної службової поведінки. Державний службовець США не відчуває себегвинтиком бездушного механізму управління, а свідомо бере участь у вирішеннісуспільних проблем. Самодіяльність у боротьбі за професійну честь державногослужбовця реалізується також засобами Американської асоціації державнихслужбовців, Національної організації Честі, які провадять щорічні науковіконференції «Державна служба — як честь та честь державної служби» таін.

Отже, сучаснаетична система державної служби США є важливим елементом системи формуванняпрозорого, етичного, відповідального уряду. Вона має цілісний характер, єдецентралізованою, у ній логічно поєднано політико-правові й сутоморально-етичні засоби, які сприяють створенню умов для функціонування етичноїпрофесійної державної служби та її вдосконалення.

Професійна етикау розвинених демократичних країнах Європи розглядається як основна мета управліннялюдськими ресурсами. Якщо етичні принципи проголошено, то вони мають бутинормою щоденної практики.

Професійна етика- це прагматичний засіб, її мета полягає в тому, щоб відмовитися від етикислухняності й віддати перевагу професійній етиці переконання й відповідальностіперед громадянами. Досягнення такої мети потребує не так розробки новихобов'язків або перебудови організації з використанням адміністративно-правовихзасобів, як створення державним службовцям належних умов праці.

Комітет МіністрівРади Європи схвалив і рекомендував для прийняття країнами — членами Ради Європизразок Кодексу поведінки державних службовців. У цьому Кодексі відсутніпринципи щодо професіоналізму державних службовців, адже кваліфіковану працюмають виконувати лише професійно підготовлені особи.

Прийняттяетичного кодексу можна розглядати як один із способів подолання бюрократизму такорупції. Кодекс визначає стандарти чесності та поведінки, яких маютьдотримуватися державні службовці, загальні принципи, що окреслюють етичні межіслужбової діяльності, норми і правила реалізації цих принципів.

ЗапропонованийКомітетом зразок Кодексу поведінки державних службовців сприяв прийняттюнаціональних кодексів, створенню спеціальних державних інституцій з проблеметики, запровадженню навчання тощо.

Центральна ідеяетичного врядування в Європі цілком відповідає підходу, який реалізується уСША. Однак це не означає, що способи її реалізації є ідентичними. Найближчою досистеми США є етична система Великобританії.

Дослідники Британськоїдержавної служби відзначають, що їй притаманні висока корпоративна етика,сувора відповідність кодексу адміністративної моралі. Існує думка, що високіморальні якості державних службовців завжди були предметом особливої гордостібританців. Британського державного службовця характеризують високасамодисципліна, чесність, моральність, турбота про «суспільнийгаманець», професійна честь, прагнення завжди знайти найкраще рішення.

Громадянськаслужба і сьогодні розглядається у Великобританії як «почесний обов'язокшляхетних людей», як знак довіри до них з боку «корони» ісуспільства. Поведінка «слуг корони» регламентується етичним Кодексомдержавного службовця. У світовій практиці немає аналога цього документа. Йогосвоєрідність полягає в тому, що він, з одного боку, регламентує етикупрофесійної діяльності службовців починаючи від надання послуг населенню дополітичних консультацій міністрам, з іншого — визнає взаємні обов'язкислужбовців і міністрів. Тому він складається з двох частин: вимог до службовоїдіяльності міністрів та вимог до решти службовців.

Принципивідкритості та відповідальності «нової» державної службиВеликобританії з 1991 р. стали утверджуватися через десятирічну державнупрограму «Громадянська хартія». Метою програми є досягнення найвищихможливих.стандартів діяльності в інтересах тих, хто користується державнимипослугами у Великій Британії. Хартією було встановлено стандарти державнихпослуг у 40 галузях (у тому числі у сфері оподаткування). Для виявлення ізапозичення кращого досвіду надання державних послуг, а також підвищеннявідповідальності державних установ за задоволення потреб споживачів у 1992 р.Кабінетом Міністрів було введено загальнонаціональну премію «Знакхартії». Загалом діяльність «Громадянської хартії» сприяла кращомурозумінню населенням своїх прав під час отримання державних послуг, а такожстворила передумови для зміни психології та культури самих державнихслужбовців.

Етикадоповнюється законом як засобом зовнішнього примусу. Етика державного службовця- це не стан, якого повинні досягнути службовці, а безперервний процес етичногосамовдосконалення. Етику слід розглядати не як набір рецептів, а як допоміжнийзасіб у визначенні цілей державного управління і способів їх досягнення надержавній службі.

У 1994 р. занаказом прем'єр-міністра Великобританії було створено як постійний інститутКомітет з проблем стандартів у суспільному житті, завданням якого сталовивчення стандартів поведінки та роботи всіх державних службовців, у тому числістандартів їх фінансової та комерційної діяльності. У Франції, як і в більшостікраїн Європи, етика державного службовця означає, насамперед, повагу до закону.Як і у Великобританії, вирішальною в успішному реформуванні державної службивизнано моральну мотивацію — свідоме ставлення державних службовців до реформяк до особистих цілей.

Ще в 70-ті рокиXX ст. в законодавстві Франції про державну службу серед обов'язків державногослужбовця було регламентовано дотримання ряду принципів і правил службовоїповедінки. У 90-ті роки склалася об'єктивна потреба реформування державноїслужби у зв'язку зі зниженням її авторитету, виникненням нових комплекснихзавдань. Підвищена увага стала приділятися не лише законодавчому закріпленнюправил службової поведінки, а й їх реалізації.

У 1991 р. булостворено низку органів, зобов'язаних спостерігати, розкривати і відстежуватисерйозні порушення правил службової поведінки державних службовців та доводитиза необхідності відповідну інформацію про це до прокуратури й інших органів(Центральний департамент по запобіганню корупції, Міжвідомча комісія зрозслідування контрактів, що укладаються службовцями, Вища рада з етики внаціональній поліції).

Важливим напрямомадміністративної реформи є також підготовка державних службовців з менеджменту,який пов'язує утвердження нового підходу до їх професійної етики з формуванням«нової управлінської культури». Такий підхід до вирішення проблемибуло зумовлено двома основними припущеннями:

не можна змінитиорганізацію без зацікавленості вищого керівництва;

менеджментлюдських ресурсів повинен перестати бути виключною сферою компетенції фахівціву цій галузі й має стати одним із функціональних обов'язків кожного керівника.

Російськийдосвід. З різних причин реформа державної служби, особливо виконавчої влади, значновідстає від реформ в багатьох інших напрямах. Втратили силу колишні нормиадміністративної моралі, нехай далекі від досконалості, але все ж вони якосьрегулювали поведінку державних службовців і ставали на заваді бюрократичнимзловживанням. На місці цих норм виник моральний вакуум з притаманною йомувседозволеністю та корупцією.

Тому основнийакцент у реформуванні державної служби Росії робиться не на структурному, а накадровому аспекті вдосконалення. Процес реформування — справа не одного року ізалежить від низки факторів, у тому числі політичного характеру.

Унормативно-правових актах і в спеціальній літературі наводиться загальнийперелік вимог, рис і якостей, які зумовлюють і характеризують етичну поведінкудержавного службовця. Проте завдання щодо їх практичного втілення залишаєтьсяневирішеним у теорії та методології державного управління.

Підходи дореалізації етичних вимог та розробки механізмів її практичного формування — вєдності індивідуального й суспільного компонентів.

Аналіз етики державнихслужбовців США, Великобританії, Франції та Росії свідчить: незважаючи навідмінності у підходах до формування комплексної системи норм і способівфункціонування етики державних службовців, незмінною є її мета — забезпечитипрофесійну діяльність службовців в інтересах громадян і суспільства, а такожзапобігти можливим зловживанням владою і порушенням закону.

Професійну етикуне можна запровадити авторитарними методами. До цього процесу потрібно залучатисамих державних службовців. Продуктивним є лише двосторонній спосіб їїзапровадження: з одного боку, потрібно усвідомлення ролі професійної етики якоснови професійної культури, колективне вироблення її цінностей і норм кожнимслужбовцем, а з іншого — політична воля з належним формальним забезпеченнямпрофесійної етики як робочого інструменту державної служби.

Суспільніцінності відіграють особливу роль у поведінці державного службовця. Вониформують своєрідну систему координат, у просторі якої відбувається орієнтаціяйого поведінки. У професійній етиці державних службовців суспільна цінністьможе називатися «Батьківщина», «нація». Потрібна практичнареалізація в суспільній діяльності й відносинах єдності двох цінностей — Людиниі Батьківщини. Батьківщина — це не абстракція, не самоціль, а живий організм,який забезпечує повагу гідності людини, розкриття і сприйняття інтересівкожного і є осередком, в якому кожна особистість почуває себе захищеною,потрібною і належно оціненою.

Висновки

Мораль та право єнайважливішими різновидами соціальної регуляції. І мораль, і право як формисуспільної свідомості необхідні, перш за все, для ціннісної орієнтації людини вскладному, різноманітному, багатому на протиріччя світі між-людських стосунків,допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою тавідповідальною особистістю. Як соціальні норми вони вказують, як потрібноповодити себе людям у різних життєвих ситуаціях, у стосунках людей між собою. Імораль, і право є продуктом цивілізації та культури, створюються в результатісвідомої діяльності людей, їх спільнот та соціальних інституцій. Так, правовінорми приймаються спеціально уповноваженими державними органами — парламентомта іншими правотворчими суб'єктами. У нормативній формі мораль і правовідображають прагнення а, о врегулювання між учасниками суспільних відносин,впорядкованості соціального життя. Моральні та правові норми відображаютьврешті-решт досягнутий рівень соціального та духовного розвитку суспільства ілюдини.

Поряд з якостями,які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, роботапрокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це,насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великійсоціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленістьна досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю,високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владнихповноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок — ефективно і виключнообачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи,ретельно зважувати всі «за» і «проти», бути об'єктивним, непіддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту «честі мундиру»,проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати своїпомилки і виправити їх. Особливості прокурорської діяльності часто вимагаютьвід працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення,здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних, екстремальнихумовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішувати задачі умінімальний час

Прокурор – самостійнийі незалежний учасник судового процесу. Він повинен завжди поступати увідповідності до своїх внутрішніх переконань. З боку керівників прокуратуриаморально здійснювати тиск на прокурора, заставляти його виступати в суді протисвого переконання. Для успішного здійснення кримінального судочинства великезначення має встановлення правильних відносин прокурора з слідчим, судом,захисником та іншими учасниками судового процесу.

Кодекспрофесійної етики та поведінки прокурора має декілька загальних цілей:визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийняттіпрокурором рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльностіта посади прокурора. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягнення практичнореалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, що вони,наприклад, допоможуть викоренити корупцію в прокурорському середовищі абовзагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними)інтересами. Так само очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможутьрегламентувати поведінку прокурорів в кожній окремо взятій ситуації. Але, зодного боку, вони слугуватимуть їм системою орієнтирів при вирішенні того чиіншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією нормативноюбазою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і практика дисциплінарнихкомісій прокуратури, доповнюючи Кодекс правильним змістом.

Таким чином, прокурорськаетика – це наявність у прокурорів і слідчих високого рівня загальноосвітньої ітеоретичної підготовки, володіння глибокими знаннями в різних областях,духовними і душевними якостями, прояв високого професіоналізму при виконаннісвоїх функціональних і посадових обов'язків, неухильне дотримання при цьомуправил моральності, принципів діяльності органів прокуратури і гуманневідношення до людей

Література

1. КонституціяУкраїни… — К.: Юрінком Інтер, 2008

2. ЗаконУкраїни „Про прокуратуру” N 1789-XII від 5.11.1991 р. // www.rada.gov.ua

3. Алексеев А.И.,Ястребов В.Б… Профессия – прокурор: введение в юридическую специальность. – М., 1998 – 180 с

4. Алексеев Н.С.,Макарова З.В. Ораторское искусство в суде – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989.– 192 с

5. Бондаренко, А.Н.Этические начала деятельности прокурора по определению порядка ипоследовательности представления доказательств в судебном следствии /А. Н.Бондаренко. //Проблемы понимания и тенденции развития государства и права в XXIвеке. — Ставрополь: Ставропольсервис школа, 2004. -с. 41 – 44

6. БризгаловІ.В. Юридична деонтологія (стислий курс лекцій). К. 1998

7. БурякВ.Г., Воропай Т.С. Мораль і право: історія і сучасність. // Вісник Харківськогополітехнічного інституту. — Харків, 1993. — №18. — с. 164-172.

8. Васильев В.Л.Юридическая психология. — СПб., 2002. – 220 с.

9. ГолочкоО., Подкопаєв С. Удосконалення правового регулювання дисциплінарноївідповідальності прокурорів // Вісник прокуратури. — 2006. — № 2. — С 72- 74

10. ГребеньковГ.В. Фіолевський Д.П. Юридична етика — К.: Алерта, 2004. – 209 с.

11. ДолежанВ. Кодекс прокурорської етики: яким йому бути? // Прокуратура. Людина. Держава.— 2005. — № 12. — С 63-65

12. Еникеев М.И.Основы общей и юридической психологии. М., 1996. – 140 с

13. Етика. / За ред.В.О. Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2004. – 223 с.

14. Жалинский А.Э.Профессиональная деятельность юриста. Введение в специальность: Учебное пособиедля студентов. — Москва: БЕК, 1997. – 330 с.

15. Зеленецкий В.С.Компетентность специалиста (о теоритической компетентности практиков ипрактической компетентности теоретиков). // Весы Фемиды. – 2000. — №4 (16). –С. 48-57.

16. Иностранноеконституционное право / Под ред. проф. В.В. Маклакова.М.: Юристъ, 1997. -220 с

17. ІщєнкоА.В. Забезпечення прав і свобод людини криміналістичними засобами і методами.Постановка проблеми / Матеріали науково-практичної конференції. —Дніпропетровськ, Дніпропетр. юрид. ін-т МВС України, 1999. — С 26-27.

18. КовальськаЗ. Публічне та приватне право, або Чому два юристи завжди мають три думки(Професійна етика юриста). // Юридичний вісник України. – 2000. – 13-19 квітня(№15). – С. 1-3.

19. КогутичІ.І. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студентів юридичних вищихнавчальних закладів. — К.: Атака, 2004. – 352 с.

20. Кодекспрофесійної етики та поведінки прокурора від 31.05.2005 (проект), підготовленийУкраїнською асоціацією прокурорів // www.uap.org.ua

21. КосютаМ.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. — Одеса,2002. — 280с

22. ЛозовийВ.О., Петришин О.В. Професійна етика юриста. — Харків: Право, 2004. – 172 с.

23. Малюткин, А.В. Духовные начала в профессиональном правосознании юристов и ихзначимость в судебной реформе.//Судебная реформа и эффективность деятельностиорганов суда, прокуратуры и следствия. -СПб., 1998.- С. 17 – 18

24. МакінтайрЕ. Після чесноти: Дослідження з теорії моралі. / Пер. з англ. — К.: Дух ілітера, 2002. — 414 с.

25. Несімко О.Д.,Сливка С.С., Штангрет М.Й. Сучасна особа юриста. — Львів, 1997. – 116 с.

26. ПроектКодексу професійної етики і поведінки прокурора. Документи, використані прийого підготовці. — К., 2005 – 220с

27. Профессиональнаяэтика сотрудников правоохранительных органов. Учебное пособие / Под ред. А.В.Опралева и Г.В. Дубова, – М.: «Шит – М». 1997. – 320 с

28. Рікер П. Правоі справедливість. — Київ: Дух і літера, 2002. — 218 с.

29. СливкаС.С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний аспект). — Львів,2000. – 336 с.

30. СливкаС.С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс. — Львів:«Воля», 2001. — 168 с

31. Тертышник В.М.,Слинько С.В., Николаенко Ю.А. Допрос на предварительном следствии. Учебноепособие. – Харьков, Гриф, 1997. 180 с

32. Философия:Учебное пособие для высших учебных заведений. — Ростов н/Д: Феникс, 2002. — 576с.

33. Фролов В. Правиласудової етики. — Миколаїв, 1998 – 200 с

34. Этический кодекспрокуроров Латвии, утвержден решением Совета Генерального Прокурора № 70 от17.06.1998. // www.uap.org.ua

35. Європейськіінструкції з питань етики та поведінки прокурорів, запропоновані конференцієюГенеральних прокурорів Європи, яка відбулася в Страсбурзі 24-26 січня 2005 року// www.uap.org.ua

36. Якуба Е.А. Правои нравственность как регуляторы общественных отношений при социализме. — Харьков, 1970. – 233 с

еще рефераты

Еще работы по этике

Реферат по этике

Етичні погляди на заробітну плату і умови праці

1 Сентября 2013

Реферат по этике

Зміст та завдання професійної етики юриста

1 Сентября 2013

Реферат по этике

Значение жестов и движений в бизнесе

1 Сентября 2013

Реферат по этике

Идеал красоты у различных народов

1 Сентября 2013