Реферат: Етика Гоббса і Бенедикта Спінози

 Етика Гоббса і Бенедикта Спінози.

План

1.Основні напрямки пошуку етики Нового часу.

2.Соціально-договірна концепція моралі Гоббса.

3.Етика особистості у Спінози.

4.Раціональна сутність людини – основоположна теза головної праці Спінози«Етика».

1. Основні напрямки пошуку етики Нового часу.

Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, ново­європейська етичнадумка формуються за умов розвитку бур­жуазного засобу виробництва іраціоналістичного типу свідо­мості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зароджен­ня раціоналізму,характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення пророзумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджуєдомінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу тайого удосконалення; розумово-прагматич­ним характером самої раціональності зорієнтацією на під­приємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом(1588-1682 pp.), Джоном Локком(1632-1704рр.), Бенедиктом Спінозою(1632-1677 pp.) та іншими, створювалася одна знайзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природ­ного права,відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет якособистості, так і держави. Стан дер­жави у світовому співтоваристві подібнийдо стану громадя­нина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не во­ляБога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так інароди у своїх взаємовідносинах повин­ні покладатися лише на здорове, природнепочуття самозбереження.

Концепція створення моральності, щовиходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумногоегоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках можевіддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови відегоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючивимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так са­мо«розумно», то інтереси окремих особистостей не призве­дуть до конфлікту зінтересами оточуючих і суспільства в ці­лому, а, навпаки, будуть служити їм.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасноідеї морального розвитку XVII ст.,од­нією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості тамінливості, залежності й незалежності від зов­нішніх умов або середовища.Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розробляласяфілософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом АдріаномГельвецієм та іншими.

Ж.-Ж. Руссо (1712-1778pp.) у своїх головних творах «НоваЕлоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а та­кож «Мрії аматора самотніхпрогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей»,«Про суспільний договір людини, дані йому природою основи здоров'я іморальності» ставить питання про емоційну спільність індиві­дів, про можливістьздолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті «Еміль, абопро виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості,співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необ­хідної корекціїприродних якостей (співчуття і жалості) викорінювати у ній риси жорстокості йдеспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робитьак­цент на людській совісті, тому що це — стрижень особистос­ті, прояв їїпочуття, а не судження, тому цю людина — істота емоційна. Моральне зло усуспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватноювласністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бутисоціально-класові зміни та волевиявлення народу.

Дені Дідро (1713-1784pp.), відомий своєю «Енциклопе­дією»і філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазя­їн» тощо), вважав вихіднимджерелом виховання людини по­чуття, але при цьому визнавав і роль розуму(мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок. Мислення впадає у спекуля­цію, якщовідривається від фактів. І просте накопичення фак­тів, які ми пізнаємо чуттєво,не матиме користі без їх раціо­нальної обробки. Такі погляди свідчать про сутоматеріалістичну позицію Дідро, який акцентував увагу на лю­дині як носієвінаукового знання.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771 pp.) у своїйпраці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобтодивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Вінпроголошує домінанту безпосе­редніх життєвих задоволень, радощів, краси,любовної при­страсті. Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу на­солоди,а йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до любові йнасолоди.

При єдиному розумінні процесу виховання яксили, що спроможна формувати людську індивідуальність, і визнанні прогресувнутрішньою лінією розвитку людини й людства, просвітителі вказувалирізноманітні шляхи виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною єприрода, а мораль­но створеною — людина, яка існує за законами природи. Во­нипроголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче за всіхдо природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес виховання у рамкахцивілізації, то­му що саме вона ґрунтується на розумі, який спрямовує сто­совнодо трансцендентного розуміння процес виховання: до цього його критерієм булаідея Бога, тепер стала ідея природи або цивілізації.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став МануїлКант (1724-1804 pp.), якийстверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральніпринципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. Усвою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. —«з попереднього»), тобто як переддосвідне знання. Етика Канта системнорозроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач»,а також у складених за записами лекціях з етики.

На думку Канта, у моральних законах,задається абсолют­на межа людини, та першооснова, остання риса, яку не мож­напереступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою,недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління,імператив. Імпе­ратив — це формула відношення об'єктивного (морального) законудо недосконалої волі людини.

Категоричний імператив Канта: роби тількивідповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати,щоб вона стала загальним законом, — це є вимо­гою до людської волі керуватисяморальним законом, привес­ти свої максими у відповідність до нього.Категоричний імпе­ратив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїйособі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніко­ли — тільки якдо засобу. Щоб не бути рабом свого природ­ного егоїзму, людина змушенаудаватись до вольового само-примушення. Обов'язок для Канта — чистотаморального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок за­тверджуєтьсяі загальність морального закону, і внутрішня гід­ність особистості.Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зіщастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральнуопо­ру, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільномусередовищі.

2. Соціально-договірна концепція моралі Гоббса.

Ті ж два напрями в етиці, які позначилисяв Стародавній Греції, продовжували існувати серед мислителів і пізніше, аж досередини XVIII століття. При цьомубільшість філософів і мислителів охоче шукали пояснення походження моральностів чомусь надприродному, вселеному людині зверху. Переконання Платона, розвиненіі підкріплені християнською церквою, складали і ще складають суть цих учень,але при цьому вони значно звужуються. Для Платона, як і для Сократа, дійснурухову силу всього етичного представляло знання добра. Але це знання непредставлялося Платону як одержане ззовні. У основі світогляду Платона іособливо стоїків лежала думка, що етичне відчуття, що виявляється в людині хочби і в недосконалій формі, представляє частину чогось, що закладено в життіцілого — всього всесвіту. Якби цього не було в самій природі, воно не виявилосяб і в людині.

Таким чином, між старогрецькою філософієюі наукою нового часу було, отже, щось споріднене, проте християнська церква іучення, що надихаються нею, спожили всі зусилля, щоб витравити цю думку знашого світобачення. Християнство, правда, внесло в етику, вірніше, підсилило вній ідеал самопожертвування для блага своїх братів; і, утіливши цей ідеал вобразі Людини-Христа, християнство, подібно до буддизму, дало людині високийурок моральності. Але послідовники цього учення, а особливо церква, скоро сталипроповідувати, що чесноти тих, хто прагне в житті утілити цей ідеал, — зовсімне людського походження. «Мир в злі лежить», — говорили вони у протилежністьмислителям Стародавньої Греції. Виражаючи похмурий настрій свого часу,керівники християнської церкви стверджували, що людина настільки аморальнестворення і мир настільки знаходиться у владі злої сили, що творець мируповинен був послати на землю свого сина, щоб вказати людям шлях до добра і йогоболісною смертю «спокутувати мир» від зла.

Це учення, як ми бачили, так міцнозатвердилося, що пройшло більше півтора тисяч років, перш ніж серед новогожиття, почали лунати голоси, що заговорили про зачатки етичного в самій природі.Але і до теперішнього часу такі голоси, на противагу очевидним фактам, заглушуютьсятими, хто продовжує самовпевнено стверджувати, що природа дає людині лишетільки уроки зла, що роль розуму в етичних питаннях повинна бути оцінкою того,що дає нам найбільше задоволення в даних суспільних обставинах, і що тому якщов людині виявляється етичне, то воно має надприродне походження.

Проте, нова течія в етиці, що бачить всамій людині і в оточуючій його природі джерело його етичних понять,розвивалася за останні триста років, не дивлячись на всі перешкоди з бокуцеркви і держави. І воно робило все більш і більш очевидним те твердження, щонаші етичні поняття відбулися і розвинулися абсолютно природним чином зприродного людині і більшості тварин відчуття відповідальності.

Оскільки природничонаукові розумінняморальності розвивалися декілька різними шляхами в Англії і у Франції, то мирозглянемо цей розвиток порізно в тій і в іншій країні. Почнемо ж ми з Англії,де Бекон бувродоначальником нового напряму і услід за ним і Гоббс ставнадовго популярним його представником.

Тим часом Гоббс зайняв абсолютнопротилежне положення. На його переконання, поза сумнівом, вплинули ідеї йогофранцузького друга Гассенді. Але немає сумніву, що його презирливе відношеннядо людини, якої він уявляв собі злою твариною, що не знає ніякого удержку своїмпристрастям, склалася у нього вже в Англії під час бурхливих років, якимипочалася вже з 1639 року революція, що повалила і стратила короля в 1648 році.Гоббс вже тоді з ненавистю відносився до революціонерів і повинен був бігти доФранції, де і написав свій перший твір «Про державу»  (De Cive).

При тодішній повній відсутності всякихвідомостей про життя первісних дикунів Гоббс представляв життя первісної людинияк стан «постійної війни кожного проти всіх», з якого люди виходили тількитоді, коли об'єднувалися в суспільство і укладали ради цього «суспільнийдоговір». А тому свій твір про державу Гоббс почав з твердження, що людиназовсім не та «суспільна тварина», народжена із звичками громадськості, про якеговорив Арістотель, а навпаки, людина людині вовк, «homohomini lupus est».

Якщо люди шукають собі товариша, то зовсімне через природжену громадськість, а через користь, якої вони чекають відінших, і через страх один перед одним.

«Якби в людині існувало відчуттягромадськості, — писав Гоббс, — люди любили б першого стрічного. Ми ж шукаємособі товаришів не через який-небудь природний інстинкт, а через шанування, щонадається нам, і очікувану нами користь від людей». «Якщо люди зібралися поговорити,кожен охоче говорить те, що примушує інших сміятися, — очевидно, для того, щобйого похвалили за його прекрасні якості і щоб їх порівняли з недоліками інедоліками якого-небудь іншого з цього суспільства...» «Я ще раз затверджую, —писав далі Гоббс, — що все суспільство побудоване на бажанні шани і зручностіжиття; що ці договори полягають швидше з себелюбства, чим з прагнення нашого досебе подібним». І він закінчує цей параграф словами: «Таким чином цілкомвстановлено, що походження найбільших і міцних суспільств з'явилося результатомне взаємного благовоління людей один до одного, але через взаємну боязньлюдей».

На такому поверхневому зображенні природилюдства Гоббс і побудував свою етику. Ці поняття були для нього основними, івін підтверджував їх в своїх пізніших примітках до тексту, очевидно, викликанихзапереченнями проти його визначень і висновків.

Гуртожитки деяких тварин і дикунів — ще недержава, говорить Гоббс; сама розумова обдарованість людини заважає людямоб'єднуватися в суспільства. Саме унаслідок цієї обдарованості людина людиніворог; і навіть та товариськість, яку проявляє людина, — зовсім не природнаякість, а щеплено йому вихованням. За природою кожна людина, визнаючи себерівним кожному іншому, поки виховання не витравить в ньому цієї думки, рахуєсебе має право заподіяти іншому всяке зло і привласнити собі його майно. Звідси— стан постійної війни кожного проти всіх. З нього людина виходить тільки тоді,коли він покірний іншими, сильнішими і підступнішими, чи ж коли група людей, побачившинебезпеку взаємної боротьби, входить між собою в угоду і засновує суспільство.

Наскільки помилково було уявлення Гоббсапро первісну людину, ми знаємо тепер після того, як ознайомилися з життямпервісних дикунів, а також і величезної більшості тварин на материках, ще слабозаселених людьми. Тепер нам ясно, що громадськість представляє таку сильнузброю в боротьбі з ворожими силами природи і іншими тваринами, що вонарозвинулася у багатьох стадних тварин набагато раніше за появу на землілюдиноподібних істот. А тому для розвитку її у людини не було потрібно ні«суспільного договору», ні «Левіафана-держави».

Ясно, що з свого розуміння основ людськогосуспільства Гоббс виводив і «закони природи», які він ставив в основусуспільного устрою; а оскільки він був ярий консерватор, що злегка прикривавсянародними вимогами (він стояв за старий королівський порядок і за претендентана престол під час Кромвельовськой республіки), то він і виставляв основамидержави кріпацькі прагнення своєї партії, а з іншого боку, такі загальніпочатки, з якими всі могли погодитися.

Для тих, хто хоч скільки-небудь знайомий зжиттям тварин і дикунів, переконання Гоббса, очевидно, представляютьсяабсолютно помилковими. Вони були можливі у середині XVII століття, коли так мало знали про життя диких народів; але ми задаємосяпитанням, як могли вони утриматися до теперішнього часу, після подорожей івідкриттів XVIII і XIX століття? Якщо можна ще зрозуміти, чому Руссодотримувався таких же поглядів на походження людських суспільств, то абсолютнонезрозуміло, як міг розділяти такі ідеї сучасний натураліст Гекслі, якому яповинен був нагадати, коли він став розвивати погляди, гідні Гоббса, що виникненнясуспільства на землі передувало появі людини.

Пояснити помилку Гоббса можна тільки тим,що він писав в такий час, коли необхідно було подолати сильно поширене в тупору уявлення ідилічним «первісному стані» людини — уявлення, пов'язане зпереказом про рай і про гріхопадіння, якого трималися як католицька церква, такі що виникали тоді церкві протестантів, для яких спокутування було догматом щебільш основним, ніж для католиків.

У таких умовах письменник, що безумовнозаперечував ідеальний «первісний стан» і що виводив етичні поняття первісноїлюдини-звіра з міркувань про те, що мирне співжиття вигідніше за постійнувійну, неминуче повинен був мати успіх. Або «суспільний договір», абопоневолення завойовником, який силою обмежує неприборкане свавілля окремихосіб, — такі були, на думку Гоббса, перші кроки у виробленні моральності ізаконності. Потім розум обмежував, у видах особистої користі, природні праваособи, і звідси розвинулися з часом всі «етичні» чесноти: співчуття, чесність,подяка і т.д.

Етичні поняття розвиваються дужерізноманітно, говорить Гоббс, згідно різним умовам часу і місця, а тому нічого спільного,безумовного (абсолютного) немає в етичних правилах. І дотримувати їхпотрібно тільки тоді, коли вам відповідають взаємністю, причому в своємурішенні слід керуватися) тільки розумом. Дотримувати ж етичні правила повідношенню до тих, хто з вами їх не дотримує, — безрозсудно. Взагаліпокладатися на суспільний розум для впровадження моральності не можна. Потрібнавлада, яка створює суспільну моральність під страхом покарання, і цієївлади окремої людини або зборів людей повинні, безумовно, підкорятися все. Удержаві, як і в природі, сила створює право. Природний стан людей — це війнавсіх проти всіх. Держава захищає життя і майно підданих ціною їх абсолютноїпокори. Воля держави — верховний закон. Підпорядкування силі всемогутньої держави«Левіафана» — основа громадськості. Тільки таким шляхом досягається мирнеспівжиття, до якого прагнуть наші етичні встановлення і закони. Що ж доспадкового інстинкту товариськості, то він не має ніякого значення, оскількинедостатньо розвинений в первісній людині, щоб стать джерелом етичних правил.Разом з тим і розум також не має ніякого значення для вироблення правилгромадськості: природженого поняття про справедливість у людини не існує; розумлюдини як дійсний опортуніст встановлює правила гуртожитку згідно вимогам часу.Хто переміг, той і прав, тому що він, отже, вгадав вимоги своїх сучасників. Такрозумів моральність Гоббс, і так думають по цю пору величезна більшістьправлячих класів.

З іншого боку, той факт, що Гоббс в своїхміркуваннях про моральність остаточно порвав з релігією і метафізикою,привернув на його сторону багато послідовників. В той час, коли боротьба міжкатолицькою церквою і протестантами велася в Англії з озлобленням, що доходилодо несамовитості, і коли звільнення особи і мислення взагалі стало насущноювимогою, особливо цінно було учення, яким таке важливе питання, як моральність,ставився на раціональну підставу. Кажучи взагалі, звільнення етики і філософіївід релігії було великим кроком вперед, і Гоббс значно сприяв цьому своїмитворами. Притому Гоббс, слідуючи за Епікуром, доводив, що, хоча особа завждикерується своїми особистими вигодами, людина проте приходить до висновку, щойого прямий інтерес полягає в можливо більшому розвитку товариськості і мирнихвзаємних відносин. Таким чином, виходило, що, хоча етичні правила витікають зособистого егоїзму, вони проте стають основою розвитку кращих взаємних відносині громадськості.

3. Етика особистості у Спінози.

Спіноза (Бенедикт) (1632-1677). Етика Спінози має щось загальне з етикою Гоббса в йогозапереченні її позаприродного походження. Але разом з тим вона безумовноглибоко від неї відрізняється в своїх основних поняттях. Бог для Спінози — самаприрода. «Окрім Бога не може бути іншої субстанції, і вона не може бути представлена».

Відокремлювати тілесну субстанцію відбожественної не можна, Бог є діюча причина всіх речей, але він діє тільки позаконах своєї природи. Уявляти, що він може зробити, щоб те, що знаходиться вйого владі, не здійснювалося, — невірно. Так само невірно було б доводити, щоприроді Бога належить вищий розум і цілком «вільна воля»; у природі речей немаєнічого випадкового, а все наперед визначено божественною природою до існуванняі до дії відомим чином. Одним словом, те, що люди називають Богом, є сама природа,що не зрозуміла людиною. Воля, так само як і розум, є тільки стан мислення, атому жодне хотіння не може існувати і визначатися до діяльності, якщо воно невизначається іншою попередньою причиною, а ця причина, у свою чергу, зновуіншою і так далі до безкінечності. З цього виходить, що речі не могли бутипроведені Богом — природою — ніяким іншим чином і ні в якому іншому порядку, яктільки в тому, в якому вони вироблені. Та могутність, яке натовп приписує Богу, — не тільки людська властивість (що показує, щонатовп представляє Бога людиною або подібним людині), але і містить в собібезсилля.

Спіноза був, отже, продовжує Декарта ідалі розбивав його переконання на природу, а в запереченні божественногопоходження етичних понять Спіноза сходився з Гоббсом. Але сміливо розвиваючисвої природничонаукові переконання і цілком звільнившись від християнськоїмістики, Спіноза дуже добре розумів природу і людину, щоб піти в етиці услід заГоббсом. І, звичайно, він не міг уявити собі, що етичне є щось, засноване напримушенні державної влади. Він показав, навпаки, як без жодного втручаннявідчуття страху перед верховною істотою або перед правителями розум людини,цілком вільний, неминуче повинен був, дійти етичного відношення до іншихлюдей і як, роблячи «це, людина знаходить вище блаженство, тому що такі вимогийого вільно і правильно мислячого розуму.

Спіноза створив, таким чином, дійсневчення про моральність, пройняте глибоким етичним відчуттям. Таке ж було і йогоособисте життя.

Мислення, шляхом якого Спіноза дійшов досвоїх висновків, можна викласти так. «Воля і розум — одне і те ж. Обидва — нещо інше, як окремі бажання і ідеї. Помилкові висновки полягають тільки внедоліку пізнання: від нього походять збочені і сплутані думки, а такожі неправильні вчинки». Взагалі думці кожної людини бувають інші повні, аінші неповні і сплутані. У першому випадку за думкою слідує дія, тодіяк в другому випадку наша душа знаходиться в пасивному стані, і ніж більшечоловік має неповних думок, тим більше його душа схильна до пристрастей.

Згідно ученню Спінози, душа і тіло — «однаі та ж річ, яку ми розглядаємо то з погляду мислення, то з погляду протягу».Спіноза детально доводить це положення, спростовувавши ходяче переконання,що затверджує, що та або інша дія тіла відбувається від душі, яка має владу надтілом. Кажучи це, люди просто зізнаються в тому, що не знають дійсної причинисвоїх дій. «Рішення душі відбуваються в ній з тією ж необхідністю, як і ідеї(думки) про речі, що дійсно існують». При цьому все, що збільшує здатністьнашого тіла до діяльності, рівно як і сама думка про це, збільшує здібністьнашої душі до мислення і сприяє їй. Радість, веселість і взагалі радісний станведуть нашу душу до більшої досконалості; печаль же має зворотну дію. Однимсловом, тіло і душа неотделимы один від одного.

Любов — не що інше, як радість, щосупроводжується ідеєю зовнішньої причини, а ненависть — не що інше, як печаль,що супроводжується ідеєю своєї зовнішньої причини. І це пояснює нам, що такенадія, страх, відчуття безпеки, відчай, задоволення («радість, що відбулася відобразу речі минулої, в результаті якої ми сумнівалися») і розкаяння совісті(«печаль, протилежна задоволенню»).

З цих визначень Спіноза виводив всіосновні положення етичного. «Так, наприклад, ми прагнемо затверджувати про себеі про улюблений предмет все те, що, як ми уявляємо, заподіює нам або улюбленоїречі радість, і навпаки». А оскільки прагнення душі або здатність мислення засвоєю природою рівне і одночасно з прагненням або здатністю тіла до дії, то «мипрагнемо сприяти тому, що ми уявляємо сприяючим радості — як нашої, так і влюбимих нами істотах». З цих основних положень Спіноза виводив найвищуморальність.

У природі, писав він, ніде не існує належного:є тільки необхідне. «Пізнання добра і зла є не що інше, як афект(відчуття) радості або печалі, оскільки ми усвідомлюємо його». «Ми називаємодобром або злом те, що корисно або шкідливо для збереження нашого існування;те, що збільшує або зменшує, підтримує або утрудняє нашу здатність додіяльності». Але дійсне пізнання добра і зла, оскільки воно істинно, не можеприборкати ніякого афекту (ніякого хотіння). Лише постільки, поскільки воносаме є афект, тобто переходить в бажання дії, воно може стримуватиафект, якщо воно сильніше за нього.

Легко уявити собі, яку ненависть порушивСпіноза проти себе в богословському стані такими твердженнями. Спіноза відкидавподвійність, про яку говорили богослови і через яку Бог є носієм вічноїсправедливості, тоді як створений їм світ є її заперечення.

Спіноза будував свою моральність на евдемоністичномупочатку, тобто на шуканні людиною щастя. Людина, говорив він, як і всеінші істоти, прагне до найбільшого щастя, і з цього прагнення його розумвиводить етичні правила життя, але при цьому людина, проте, не вільна, оскількивін може робити тільки те, що необхідне витікає з його природи.

4.  Раціональна сутність людини – основоположна тезаголовної праці Спінози «Етика».

Немає ніякого сумніву, що Спіноза перш завсе прагнув звільнити нашу моральність від управління її відчуттями, щовселяються релігією, і хотів довести, що наші пристрасті і хотіння (афекти) незалежать від нашої доброї або злої волі. Він прагнув поставити етичне життялюдини цілком під управління його розуму, сила якого росте разом з розвиткомпізнання. Цілий ряд сторінок в частині IV, де мовиться «про людське рабство», присвячений цьому питанню, потім«Могутності розуму або Людській свободі» Спіноза присвятив всю частину V своєї «Етики», і у всьому цьомукапітальному дослідженні він всіляко прагнув спонукати людину до дії, доводячи,що повного задоволення свого Я ми досягаємо лише тоді, коли ми дієво,активно, а не пасивно відгукуємося на те, що оточує нас. Але, на жаль, вінне звернув уваги на те, що здатність вирішувати, що справедливо і що несправедливо,є один з виразів основної форми нашого мислення, без якого не було б мислення.

Етика Спінози цілком наукова. Вона не знаєні метафізичних, тонкості, ні велінь зверху. Її думки витікають з пізнанняприроди взагалі і природи людини. Але що ж вона бачить в природі? Чому природавивчає наш розум, якому належить рішення в етичних питаннях? У якому напрямі їїуроки? Вона учить, писав Спіноза, не задовольнятися співчуттям, не дивитисяздалека на радощі і страждання людей, а бути активним. У якому ж напряміповинна виявлятися ця активність? На це питання Спіноза, на жаль, не даввідповіді. Він писав в другій половині XVII століття, і його «Етика» вийшлалише посмертним виданням в 1676 році 85. В цей час вже здійснилися двіреволюції: періоду, реформації, і англійська; обидві ці революції не обмежилисяоднією боротьбою з богослів'ям і церквою. Вони мали глибоко соціальнийхарактер, і рівноправ'я людей було основним гаслом цих народних рухів. Але уСпінози не знайшлося відгуку на ці повні значення явища.

«Спіноза, — абсолютно справедливо помічаєЙодль, — заглянув глибше за всіх в етику. Етичне в його сенсі — в один і той жечас і божеське і людське, егоїзм і самозречення, розум і афект (тобто хотение),свобода і необхідність». Але разом з тим Спіноза, додає Йодль, навмисно ладуетику на егоїзмі, абсолютно ігнорував соціальні схильності людини. Ваблення, щопороджуються суспільним життям, які повинні подолати чисто егоїстичні ваблення,Спіноза, звичайно, визнавав. Але суспільний союз був у нього чимосьдругорядним, і самозадоволення здійсненої в собі самої особи ставилося їм вищеза ідею спільної роботи в гуртожитку. Мабуть, цей недолік пояснюється тим, що вXVII столітті, коли відбувалосямасове биття в ім'я «дійсної віри», першим насущним завданням етики буловідокремити моральність від всякої домішки християнських чеснот і, зробивши це,Спіноза, можливо, не наважувався накликати на себе ще більші громи захистомсуспільної справедливості, тобто захистом комуністичних ідей,виставлених в цю пору релігійними рухами. Треба було перш за все відновитиправа особистого незалежного автономного розуму, а тому, ладу своюморальність на високому блаженстві, яке вона дає без жодної нагороди у вигляді«множення стад» або «блаженства на небесах», треба було порвати остаточно збогословською етикою, не впадаючи ні в «утилітаризм», ні в етику Гоббса і йогопослідовників. В усякому разі, пропуск в етиці Спінози, відмічений вже Йодлем,був пропуск істотний.

Нідерландський філософ Б. Спіноза, як іДекарт, до­тримувався принципів раціоналізму і навіть намагався розкритизв'язок між рівнями пізнання і моральної до­сконалості. Визнаючи егоїстичнусутність тогочасного суспільства, він був змушений зважувати на реальність таіндивідуалізм ізольованого суб'єкта, який ставиться до суспільства як до зовнішньогоі часто ворожого середо­вища, засобу задоволення своїх інтересів. Б. Спіноза та­кожпрагне перебороти етичний індивідуалізм шляхом синтезу ізольованого суб'єкта зродом.

У працях Б. Спінози простежуються думки,близькі до епікуреїзму. Він цінував насолоди, доводив, що віль­на людина ні прощо так мало не думає, як про смерть, а її мудрість полягає саме в роздумах прожиття.

Спіноза розрізняв позитивні і негативніафекти (пристрасті), які подовжують або скорочують життя людини: наприклад,радість подовжує його, а сум — скорочує. Похідними позитивними афектами є весе­лість,любов, надія, впевненість тощо.

Розуміння добра і зла філософ тежпов'язував із вченням про афекти. Добром, на його погляд, є те, що збільшуєжиттєздатність людини, що корисне, а злом — те, що зменшує життєздатність, щошкідливе. Добро і зло — це радість і сум, осягнуті і пережиті у своїх при­чинах.Вважаючи афекти причиною інтелектуальної і моральної обмеженості людини, вінспрямовував вістря своєї етичної концепції на їх приборкання. Його етичнатеорія опирається на вчення про вічну і нескінченну. природу, яку вінототожнював з Богом. У ній поєднують­ся принципи раціоналізму з пантеїзмом(філософським вченням, за яким Бог ототожнюється з природою). Ро­зумність, атому й моральність, тлумачив як вищий шар світового цілого, розумну поведінку,як момент всезагального взаємозв'язку світу. Спіноза дотримувався думки провторинність духу, вважаючи його доступним об'єктивному пізнанню атрибутомБога-Природи.

Не розуміючи суспільно-історичної сутностілюдини та її моралі, прагнучи перебороти етичний індивідуа­лізм, Спінозавизнавав родову природу людини як суб'єкта моральних відносин. Тому обґрунтувавідею ін­телектуальної любові, стверджуючи, що розум, будучи спрямованим напізнання природи як цілого, а також її атрибутів, стає практичною позицієюлюдини, з огляду на це його слід називати не знанням, а любов'ю. Інте­лектуальналюбов виявляє субстанціональність (сут­ність) людини, поєднує її з природою,включає у всезагальний взаємозв'язок світу. Інтелектуальна любов освіченогогромадянина — це насамперед любов Бога-Природи до себе.

Егоїзм, на думку Спінози, є елементарнимспособом існування, який ґрунтується на буденному рівні пізнан­ня, суб'єктивнійдумці. У моралі цьому рівню пізнання відповідає мотивована індивідуальнимпочуттям дія. Це добрий намір, проте він може бути невдалим або хибним.Моральність дії передбачає єдність намірів і їх реалізації, а для цьогонеобхідно пізнати каузальні (причинні) зв'язки світу як цілого. Буденний рівеньпізнання, афекти, що є стимулами поведінки, вносять розлад у взаємодію людиниіз зовнішнім світом. Люди­ні, яка живе афектами, природа як ціле недоступна.Моральність є пізнанням, що приборкує афекти, а сво­бода душі — пануваннямрозуму над ними. Щоправда, на його думку, розум не перебуває в постійному кон­фліктіз афектами. Більш того, всі спричинені при­страстями дії можуть бутипородженням і розуму, який це робить ефективніше, ніж пристрасті.

Однак, попри безперечні глибину йоригінальність, етичній концепції Спінози властива певна наївність. Зокрема,він стверджував, що егоїстичний суб'єкт в его­їстичному світі може переборотиегоїзм завдяки інте­лектуальній любові до світу, Бога-Природи, підняв­шись з їїдопомогою до свідомого синтезу індивідуаль­ного начала з родом. Щоправда,філософ здогадувався про нездійсненність цього, зазначаючи, що шлях до сво­бодиє важким і відкритим для небагатьох, тому «поро­ки будуть, доки житимуть люди».

Отже, раціоналісти зробили спробу створитивсе­осяжну дедуктивну систему етики, побудовану в по­рядку загальності понять,які до неї входять, знайти універсальний етичний принцип, з якого можна було блогічно вивести всі конкретні вимоги моралі стосовно різних ситуацій. Протеабсолютизація цього підходу, ігнорування нескінченності й унікальності деякихмо­ральних ситуацій зумовлюють неефективність раціона­лізму у сфері етики.

Список використаної літератури

1.        Етика. / В.О. Лозовой, М.І. Панов. – К.: Юрінком Інтер,2002. – С.30-33.

2.        Кропоткин  П.А. Этика. Избранные труды. – М.: Политиздат,1991. – С.125-129, 131-134.

3.        Торфул М.Г. Етика. – К.: Вища школа, 2000. – С.308-319.