Реферат: Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Тарас САМЕЛЮК

ВІДПУСТКА ЛЮДСТВА

«Коли Господь створив людину, він не

запатентував свій винахід. І тепер

кожний дурак може робити

теж саме…»

Чорна, ніби зконцентрована зимова ніч, хмара квапливо пропливала над тихим пустим містом. Скрізь лише бруд і лякливі тіні, які, схоже, були тут єдиними мешканцями.

Напівзруйновані будинки пасивно пригнічували своїм виглядом, здавалося, ніби сама смерть пройшлася тут, ведучи вірні їй легіони. Між двома будинками поспішним кроком проходили двометрові на зріст істоти з сильно вираженою м’язовою структурою, складалося враження ніби перебував на змаганнях з бодібілдингу, але форма й розміри м’язів були зовсім не такі як у людини—замість грудних пластів розміщувались три горизонтально-паралельні випуклості, нижче яких, замість пресу, розсипались рівномірні м’язові прошарки, які плавно виходили з середини тіла, ніби хвилі в морі, і так само поступово занурювались назад.

Мускулатура ніг своєю формою походила на луску риби, адже кожний шматочок матерії накривав наступний на три четвертих всього розміру, ступні були довгими, сантиметрів з сорок, і водночас незвично широкими. Голова в них не поступалася розмірам телячій на якій гармонійно розміщувалися широко посажені яскраво-рожевого кольору очі, які з холодно-безжалісним і цілеспрямованим поглядом дивилися в нерухому точку перед собою; Артуру в ту ж мить захотілося стати лише сірою думкою, аби ці монстри бодай не глянули на нього.

В якості носа виступала вузька горизонтальна щілина над ротовим отвором, що називався так з великою натяжкою—він мав вигляд двох м’ясистих складок.

Наскільки дозволяла судити дана ситуація, вушних раковин теж не було, вся голова затягнулась потертою сірою шкірою, по самому вигляді якої ставало зрозуміло наскільки вона міцна й неприступна для дрібних-середніх механічних пошкоджень. На обох верхніх кінцівках істота тримала щось на зразок дитячих іграшкових гвинтівок (лише візуально), винахідник яких сконструював їх далеко випереджаючи свій час, але оманливий вигляд руйнувала невідома підказка, що потужності однієї з «іграшок» вистачило б для знищення цілого кварталу.

Цих істот йшло небагато, нараховувалося сім силуетів, проте слідом за ними, швидко-швидко перебираючи ніжками, рухалися двоє невеликих (приблизно по одному метру зростом) створінь, що дублювали крокуючих попереду велетнів. Ця група рухалися на диво організовано, як зграйка сріблястих форелей, так ніби вони кожної миті домовлялися про наступні свої дії, хоча спілкування, навіть примітивного угукання не помічалося, і технічних засобів, які б вирішили цю проблему, теж не маячило.

Вони пройшли повз Артура і в того виникло непереборне бажання прослідкувати за їхніми наступними діями та ноги його не слухалися, яких би зусиль він не докладав. І в результаті малий загін зник у темному проході напівзруйнованої будівлі. Потемнівший від великої температури надпис «Кафе-бар «Піт-стоп» на англійській давав зрозуміти що тут колись знаходилось насичене розвагами та відпочинком, сміхом і п’яними бійками, місце.

Відповіді на питання чому все в такому вигляді і що стало цьому причиною Артур не знав і тому, прослідкувавши за невідомими істотами, він хотів хоч трішки пролити світло на дану обставину.

Та зрушити з місця чоловік все ще не міг, йому здавалося, що ноги потрапили у загустівшу суміш з цементу, зв’язуючи міцними путами.

Протягом усього перебування в анонімному місці відчувалася чіясь нав’язлива присутність, а точніше відчуття того, що знаходишся в іншому, чужому тілі, а картинки перед очима це світосприйняття цього іншого—і даний факт не міг не насторожити. Проте такі думки швидко минули і як тільки уявлене бажання перенестися в середину будівлі хоч трохи уплотнилося—Артур опинився у тісному (там могло пройти пліч-о-пліч не більше двох чоловіків середньої статури) чорному від сажі коридорі, по якому прямо на нього йшли ті, які примусили його серце битися у двічі швидше ніж у нормальному стані, які передвіщали йому його загибель, якщо він видасть їм своє місцезнаходження, які перетворять його життя у згусток пам’ятних моментів, що залишаться у його рідних на згадку про нього.

Артур був лише спостерігачем неминучості, тому він не міг нічого вдіяти з власною безпорадністю; «хоча б малесенький крок від носіїв смерті…»- в останнє подумав чоловік.

Спостерігач відчув лише невелике коливання повітря, коли вся група один за одним пройшли крізь нього, безкомпромісно залишаючи йому страх від побаченого й можливості того, що могло статися. Після цього стало зрозуміло, що якимось чином його не помічають і це трохи розслабило напружений, ніби спортсмен перед змаганнями, розум.

Подолання шляху довгого коридору відбулося в два удари серця, адже для матеріалізації жаданого треба було лише подумати. Через мить прохід в середину кафе стрімко розширився у приміщення з формою овалу.

З протилежного боку кімнати колись красувалась барна стійка, це припускалось по металевим дротам, які стирчали із підлоги та доросли до грудей висотою, і по горизонтальних з’єднаннях з незрозумілого матеріалу між ними. Поруч, на підлозі, лежали кілька перевернутих високих стільців без спинок і по всьому периметру зали валялись обгорілі, колись м’які, у формі півмісяця канапи, а біля них—металеві рамки із залишками скла, що в минулому слугували столиками.

Тишу розвівало шаркання невисоко піднімаючих ніг істот. Вони разом зупинились, утворивши невеличке коло, і, невідомо як (для свідомості молодика), в їх центрі упредметився прямокутний об’єкт з розмірами звичайного телевізора, тільки ця штуковина світилася блідо-блакитним кольором, розпорошуючи по приміщенню нові тіні.

Один із малих монстрів нахилився над невідомим предметом і поспішно поклацав по поверхні, ніби програміст з десятирічним стажем. Хоча ніяких кнопок видно не було, все проходило швидко і що саме головне—безшумно, за весь час спостерігання не зародилось жодного звуку, окрім того, що пов’язані з переміщенням.

Так тривало не більше хвилини, але цей час, як буває в подібних ситуаціях, тягнувся довго, ніби рух потяга на залізничному переїзді, коли обов’язок безцеремонно кричить про тиск на педаль акселератора. Протягом нього вся інша частина групи чітко розмістилася біля парадного входу, яким вони заходили, і двома дверима що вели в обслуговуючі кімнати із середини зали.

Наступна мить наситилась тривогою і стійкою рішучістю—це проглядалось по виразу морди істоти і агресивній поставі короткого тіла. Здавалось, що все, навіть повітря в кімнаті, перебувало в крайній збудженості і готовності сприйняти щось малоприємне…

Вибух був жахливим, міліарди фотонів вдарили з усією безпощадністю, яку виховували у німецьких солдатів у роки другої Світової Війни, що залили білосніжним світлом весь об’єм головної кімнати кафе-бару. Нестерпний біль (так буває коли міцно спиш і хтось раптово будить, направляючи при цьому світло потужного ліхтаря в обличчя), накрив свідомість монотонним писком, перед очима попливли різнокольорові плями. Зір повернувся тоді, коли пролунали перші постріли автоматичної зброї і навколишнє середовище наповнилося різкими гучними звуками, як в каменоломні.

Повз Артура в області голови і грудей пролетіло кілька куль, вони з жахливим тріском вдарили у створіння меншого розміру, його відкинуло спиною на блакитний прямокутник, по обличчю стікала темно-синя рідина, її витікало надмірно багато як для несерйозності рани і величини тіла, вона була рідшою за кров.

Зі сторони парадного входу вбігло три чоловіка у військовій екіпіровці, щоправда, вигляд у неї був ніби її зносило кілька поколінь солдатів. Поверх одягу у двох з них були броньовані жилети, хоча користі від них було небагато коли чотири істоти, які розмістились біля парадного входу, миттєво відреагували, випустивши в небажаних гостей по кілька потужних зарядів кожний. Люди-бійці загинули раніше ніж кров їхніх тіл комфортно розмістилася на оточуючих стінах.

Із того ж входу, полетіла ручна протипіхотна граната, створіння, мабуть, знали яку небезпеку несе ця непомітна річ. В цей же момент три охоронці внутрішніх дверей опинилися поруч з одним із своїх «малюків», який вижив після перших пострілів, і контейнером, зробивши живий захисний бар’єр.

Вибух був неймовірної сили і все миттєво охопилось полум’ям. Вибухова хвиля розкидала залишки меблів навколо так швидко й професійно, що після її роботи в епіцентрі кімнати не залишилось жодного предмету.

Артур відчув, майже фізично, як його кінцівки відділилися від тіла, голова неприродньо закинулась назад, а в кожну клітину вдерся диявольський жар.

Чоловік кілька разів за цей короткий період часу знепритомнів і знову повертався до свідомості. Хоча й не помер, як йому здалося першої миті, біль пройшов і всі частини тіла комфортно знаходились там, де їм і місце. Ясність думки повернулася, але Артур не задумувався чому. Його навіть не цікавило завдяки чому він не стає ціллю всезагальної уваги і чому не загинув від куль та вибуху—основним для нього стало бажання побачити кінець початого бою.

Понівечені тіла, які б не вдалося розпізнати і по специфічним ознакам кожної з істот, лежали обгорівшою невеликою кучкою, яку затягнув темний їдкий дим.

Чотири охоронці, що знаходились ближче до центрального входу, повільно піднялися з підлоги, смакуючи помітним з боку головокружінням. Один велетень залишився охороняти вхід, а три інших побігли до м’яса, яке залишилось після їхніх колег. Відкинувши пару тіл, вони побачили як їхній виживший («Мабуть, то був їхнім головним»), обіймав контейнер, ніби ще захищаючи його від чужинців, і так само як раніше швидко перебирав на невидимих кнопках.

Потім, по безвучній команді, всі піднялися, один з бійців тримав малого товариша на руках, в якого неприродньо вивернулась нога, крізь шкіру якої пробила темно-сіра кістка, але на морді це, мабуть, відбилося лише у вигляді роздратованої і трішки розчарованої гримаси. В цей момент пролунав неприємний ультрачастотний пискливо-монотонний звук, створюваний контейнером, і всі п’ять істот з великим полегшенням побігли геть із кафе-бару, зневажливо перечіплюючись за три тіла на виході.

Артур, завдяки новому вмінню, опинився на вулиці першим за створінь, перед ним на узбіччі стояв мікроавтобус сірого кольору, за ним з автоматом Калашнікова присів кремезний бородатий чоловік. На протилежній стороні, на балконі другого поверху, стояло ще двоє, це все, що змінилося після того як він потрапив у «Піт-стоп». Позаду спостерігача вибігло чотири (вже знайомих йому) бійця з «малим» на руках, всі вони дивилися в небо, не помічаючи автомобіля і засідку за ним. Артур опинився посередині ворогуючих сторін.

Пролунало чотири автоматних черги, весь квартет істот опинився на землі, дивлячись рожевими очима в похмуре, прикриваюче смерть, небо, і всі як один завмерли в фатальних обіймах природнього кінця. Двоє чоловіків вийшли із-за кутка, ліворуч від Артура, тому він їх не помітив. Спочатку повільно, тримаючи автомати на готові, вся засідка показала своїх виконавців, а тоді один із них зірвався і побіг до ще живої найменшої істоти.

- Стій, Кост, ти так брата не повернеш!!!- сказав велетень на невідомій знайомій мові, що стояв за автомобілем, але Кост уже вдарив прикладом істоту і підніс дуло свого автомата до голови ворога.

- Цих сволот потріно вбивати без будь-якого зволікання!!!! НА, ОТРИМАЙ…- оскаженілий чоловік так і недоговорив із-за міцного удару в плече, колегою що йшов позаду.

- Ти чув, що сказав Віталій…- промовив Андрій, який йшов за Костом.

- Поки я тут головний, ти будеш виконувати мої накази! Ця тварюка є для нас цінною, хоч вона і стала причиною загибелі твого брата…Кожен з нас тут втратив дорогих йому людей!!! Я розумію, що ти відчуваєш—я хотів зірвати весь світ, коли не стало Есхіла…- Віталій тяжко й протяжно видихнув повітря, дивлячись повними сліз очима на потвору, яка лежала біля його ніг,- Кост, всі ми колись відійдемо в кращий світ, це буде раніше, коли ти молодий і повний здорової богатирської сили, чи коли немічним лежатимеш в ліжку…в кращому, щасливому, випадку…Ми люди, Кост, ми сильніші за них,- Віталій зневажливо кивнув у сторону істоти,- Спробуй це пережити. Ми з тобою.- керівник угруповування по-дружньому похлопав Коста по плечу і підійшов до ворога впритик.

Тим часом Андрій з Костом пішли до бездиханних понівечених тіл, які розпростерлись при вході в розважальний заклад. Артур зворушено стояв, не маючи можливості навіть моргнути, він думав про панування байдужості у світі. Кост марно тряс тілом брата і проклинав Всесвіт за випробування, яке егоїстично лягло на них.

Андрій зайшов у середину приміщення і прокричав, що там ще кілька тіл цих тварюк і невеликий предмет, який випромінював мінливе світло і неприємний звук високих частот.

Віталій накладав шину на поранену ногу неприятеля, а той тільки й дивився немигаючим поглядом в темне небо. Сутиніло, ніч поступово входила у межі свого володіння; почав підніматися невеликий вітер, а з ним ніби по замовленню почав моросити дрібний холодний дощ. Підійшло ще двоє людей з команди Віталія, вони допомогли йому обробити рану потерпілого і зв’язали його, намагаючись хоч якось вивести того з трансу.

Після такої нескладної процедури, Віталій обійняв жінку, що стояла поруч і та тихо промовила:

- Пообіцяй, що ти ніколи не покинеш мене, я не хочу зараховувати себе до числа тих, хто вважають своє життя існуванням…- дівчина у військовому комуфляжі ніжно поцілувала свого ватажка в підбородок, це вдалося їй лише коли вона стала на носочки,- Ти єдина радість у моєму житті…

- Тихо…-промовив чоловік незвично ніжним для своїх габаритів голосом,- Скоро все буде добре, нам потрібно тільки дістатися того сховища про яке говорив Есхіл.- добавив бородач і ніжно прижав до себе свою половинку, так, ніби він міг цими обіймами захистити від усіх і усього.

- СТЕРЕЖІТЬСЯ!!!! ШВИДШЕ ЗВІДСИ!!!!- з кафе вибіг Андрій з перекошеним від страху обличчям, тягнучи за собою Коста. Всі глянули на цю божевільну парочку, а тоді перевили погляд на чужинця, який з полегшенням розглядав сірість неба…

За суматошним бігом, який дозволив віддалитися на двадцять-тридцять метрів, підкрався божевільної сили спалах.


1.

…


Різке пробудження від короткого сну вивело з рівноваги й так нервуючого Артура, оглянувшись довкола він пригадав, що направляється до лікарні—дружина от-от мала подарувати йому сина і молодик не знаходив собі місця, а тут ще й жахи різні сняться, і такі реалістичні, що майбутній батько загорнувся у холодний піт.

Рубашка прилипла до вологого тіла, як листок від банного віника після гарної інквізиції ним, галстук не давав можливості вдихнути на повні груди, йому стало не по собі, тому чоловік попросив водія таксі аби той на хвилинку зупинився. Як тільки двері машини відчинились Артура знудило, в очах пливло, ніби хтось гарно притулив по потилиці, а в роті стояв гидкий кисловатий присмак того, що нещодавно було обідом. «Потрібно взяти себе в руки»- подумав Артур, глибоко вдихнув і привів зовнішній вигляд у належний стан, зкомандувавши водію їхати в найближчий квітковий магазин.

-«Жагуча орхідея», вона працює цілодобово.- мовив таксист, але, як виявилось пізніше, й на превелике розчарування Артура—крамниця стояла з однозначним надписом про своє зачинення, після цієї констатації пасажир нецензурно висловився на незрозумілій для водія мові, бажаючи при цьому хоч якось передати свій стан, і вже м’яким вічливим голосом попросив аби його відвезли на центральну площу—там і в такий пізній час, а вже стукнула третя година ночі, можна було дістати квіти. Некультурно—факт, але обставини прижимали та ще й літня пора додавала сміливої можливості; квіти на клумбах такі чарівні…

Приватна лікарня, з різнопланвоою спеціалізацією розмістилася триповерховою спорудою в хорошому районі.

Головний проїзд до неї був оточений з обох боків молодими пальмами, які супроводжували дві паралельні (відносно дороги) алеї на яких з рівним проміжком окопались по кілька, приємних світлих тонів, лавочок.

Машина зупинилася біля самого входу в лікарню, Артур поспішно розрахувався з водієм, давши йому ще десятку зверху на чай, і в три стрибка справився з дванадцятьма мармуровими сходинками. Чоловік швидко відчинив широкі подвійні двері зі скла та відразу кинувся до чергового. Ним виявилася молоденька, років з двадцять, приємної зовнішності дівчина.

- Вибачте, дівчино, ви б не могли мені підказати де палата 301??? Моя дружина, Джулі Брейв…У неї пологи, будь-ласка, скажіть де вона!..- Артур перебував у стані крайнього хвилювання, тому слова речитативом нагрузили свідомість чергової.

- Не хвилюйтеся, містер Брейв, пологи пройшли успішно і тепер ви маєте сина, вітаю!- вона солодко посміхнулася і показала пальцем в сторону коридора, який знаходився ліворуч від неї,- Дійдете кінця і повернете праворуч, а там по сходах на третій поверх і відразу впретеся у 301 палату!!!- але останні слова наздогнали Артура вже в кінці коридору.

- Дякую за допомогу!!!- радісно викрикнув батько, піднімаючись по сходах.

Останній поверх і він буде поруч з коханою дружиною і таким бажаним рідним сином, продовженням його роду, його надією…

- Ай!..- солодкі думки про його радість перервалися безглуздим перечепленням через останню сходинку. Квіти, п’ятнадцять червоних троянд різної довжини, високо підлетіли і розсипалися по підлозі, Артур сильно вдарився головою об один із кутків, які стражами виступали із основної маси стіни, і втратив свідомість, з голови потекла кров.


- Доброго ранку, Артур! Мене звуть Адріксом. Як голова?- лікар виразно дивився в очі пацієнта, достаючи з кармана халата ліхтарик.

- Доброго ранку…е…стан нормальний, тільки трохи паморочиться…м-м-м…- по обличчю Брейва пройшла невеличка судорога,- Де мій син і дружина??? Коли я їх побачу???- схвильваність пацієнта підбила лікаря на розуміючу добру посмішку.

- Все добре, ваша дружина знає, що ви тут. Від неї я дізнався ваше ім’я. Вона з хлопчиком відпочиває, для них обох ця ніч виявилася важкою, тому було б добре аби їх ще хоч годинку не турбували,- Артур хотів проявити незадоволення даному проханню-наказу, але стримався,- Вам теж не завадило б відпочити, адже ви добре вдарилися, вам наклали три шви, поспіть трішки, а тоді й побачите своє щастя.- лікар підбадьорливо посміхнувся і розвернувся щоб вийти з палати.

- Дякую вам, пане Адрікс, і за дружину з сином і за мене.- Брейв вдячно дивився на лікаря,- Це в мене тепер лисина на голові чи нова зачіска з втручанням трьохміліметрової насадки перукарської машинки? Мені просто страшно перевірити.- на підвищених дружніх тонах запитав Артур.

- Лисина…- розсміявшись, сказав Адрікс,- А зараз, вибачте мене—треба робити обхід пацієнтів. До побачення, Артур. - чоловік тихо відчинив двері і вийшов з палати.

Артур лежав на м’якому ліжку в білому костюмі пацієнта, поруч з ним на стільці склали весь його одяг. На тумбочці, яка стояла поруч з ліжком, стояли в простій кришталевій вазі зірвані нещодавно квіти. Кімната була світло-блакитних тонів, на стелі висіло три вимкнені плафони з лампочками денного світла—в кімнаті й без них панувало тотальне сяйво—два великих вікна впускали достатню кількість сонячних променів аби настрій хоча б від цього знаходився у діапазоні чудового.

Молодик думав про те, що стане найкращим батьком і ще кращим чоловіком, закинувши обидві руки за голову, але відразу одну з рук різко повернув у попереднє становище—це кричала про себе отримана вночі рана.

Брейв піднявся в сидяче положення і почав неспішно вдягатися, на годиннику, який висів на стіні над дверима, вже намалювалась десята година.

Тихенький стук і легеньке відчинення дверей передзнаменували вхід Артура в триста першу палату. Тримаючи в руках ледь помітно прим’яті троянди, чоловік своїм спантеличенням розсмішив одну з пацієнток, за нею почала сміятися ще одна молода жінка. У кімнаті лежало три жінки, по одній з кожного боку і ще одна відпочивала паралельно вікну. На ній, тримаючи на руках маля, лежала Джулі, яка міцно втягнулася в процес годування.

- Привіт, сонце…- тихо промовив щасливий чоловік, за яким з цікавістю спостерігали молоді мами—реакція новоспеченого батька це щось надзвичайне,- Як ти себе почуваєш?- хвилюючим голосом промовив Артур.

- Так, ніби вночі народила тобі сина,- ніжним тихим голосом з долею сарказму сказала Джулі,- Мені розповів доктор Адрікс про нічний інцидент і я відразу зрозуміла що це ти…Ти кумедний з цією пов’язкою на голові.- з посмішкою сказала жінка і глава сім’ї лише після цього помітив ватно-марлеву пов’зку у зеркальній прозорості вікна навпроти і, розвівши руки в сторону, тихо посміхнувся.

- Це вийшло випадково,- присоромленим тоном сказав Артур,- Як наш малюк? Можна до нього доторкнутися?- палата наповнилася щирим підбадьорюючим сміхом, на який представник сильної половини не звертав ніякої уваги.

- Звісно можна, коханий,- дружина заправила халат на грудях, а малюк слухняно дивився на батька яскраво-зеленими, ніби був у контактних лінзах, очима,- Візьми його. Я вже встигла дати йому ім’я, ти ж не проти, милий?- молода мама дивилася чистим невинним поглядом, якому Артур не міг перечити.

Хлопчик був важким, страх взяти його на руки трохи тормозив плавні рухи Артура, але хвилювання злилося з гордістю тримання сина і по обличчю розповзлася задоволена, насичена смислом немарно прожитого життя, посмішка.

- Сядь біля мене,- жінка відсунулась ближче до вікна, чоловік з малюком присів з краєчку аби лишній раз не турбувати замучену радісну дружину,-Ближче,- попросила вона і Артур, поклавши сина між ними, обійняв кохану вільною рукою.

- Я люблю вас…Ви—мій світ, тепер мені більше нічого не потрібно.- серйозно проговорив молодий батько.

- І ми тебе любимо,- в тон чоловіку відповіла Джулі і взяла маля за руку, легенько махаючи нею Артуру.

- Ти так і не сказала ім’я…хотілося б знати як наша мамуля величала власного сина.- підсилюючи ефект безмежно зацікавленим поглядом, перевів тему чоловік.

- Його звуть Есхіл.


…


- Кохана тримайся, дихай частіше, як говорить лікар! Скоро все буде добре, ще трішечки. Я з тобою.- спантеличений чоловік не знав як підтримати кохану.

- Добре що хоч цього разу,- роздратовано і з болем в голосі сказала Маріанна Оріу,- Блі-і-ін, коли ж це вже закінчиться???- вона міцно тримала Луї за руку, таким чином хоч якось звільняючи гнів від болю.

- Уже все.- лікар з полегшенням зітхнув і наказав медсестрі швидше надати ножиці для перерізання пуповини.

- Не бажаєте зробити це ви?- лікар, підморгнувши, звернувся до Луї.- У нас часто чоловіки беруть активну участь на цій стадії.

- Ні, велике спасибі!- батько окровавленого тільця злякано дивився на червоні руки медпрацівника.

- Він дуже боїться своєї крові, не говорячи про чужу!- матір знесилено посміхнулася Луї.

- У вас дівчинка!- радісно повідомила медсестра, хоча про це пара знала вже кілька місяців, але традиція є традиція,- І дуже галаслива!!!

Посміхаючись, сестра обтирала крихітку і розповідала різні жартівливі ситуації, які траплялися у неї в практиці аби закріпити веселість батьків дитини, але Маріанна була настільки виснажена, що відразу попросила знеболюючого і після недовгого тримання малютки заснула. Тому беззвучна естафета перейшла до батька Ізольди (таким стало заготоване ім’я дівчинки), тримаючи її збентеженими й неслухняними руками, Луї постійно посміхався.

Ізольда голосно плакала і батько передав її в руки професіоналів, а сам, поцілувавши жінку, вийшов на балкон, щоб зробити кілька ковтків чистого ранкового повітря.

Луї стояв на висоті сьомого поверху, панорама внизу відразу полегшила сприйняття пережитого, навпроти ледачо піднімався гігантський червоний обруч, який по мірі свого зросту все більше заливав навколишню природу світлими барвами і приємними теплими променями.

«Треба подумати про майбутнє, адже це народження стало останньою каплею терпіння, із-за цього терпіння дівчина й створювала проблеми, та ще й всі навколо набридали своїми питаннями, натяками, порадами—без сопливих ясно що й коли треба робити, як-не-як це моє життя і ніхто не мав права вказувати як його будувати. Але, судячи з усіх нормальних мірок, я й так занадто затягнув цей момент і Маріанна теж не така як усі, мабуть, вона дійсно підходить для заготованої ролі і що саме головне—вона терпить усі вибрики і проблеми, які створюються таким способом життя… Ладно, сьогодні історична мить в безцільовому існуванні, необхідно все зробити правильно. От здивуються близькі й знайомі...»- чоловік посміхнувся сам собі приреченою усмішкою, останній раз глянув на світ у старому статусі і викликав по мобільному свого водія.

Підвечір Луї приїхав у супроводі рідних Маріанни—батьком Шарлем, матір’ю Елізабет і братом Олівером. Всі були в піднесеному настрої, адже за кілька хвилин вони побачать свою внучку і племінницю. Луї ніс оберемок ромашок, які так полюбляла Маріанна, а Олівер—корзину з фруктами та соком, батьки йшли повільно, насолоджуючись величчю моменту, хоч їм і нетерпілося побачити маленьку Ізольду.

В реєстратурі, де сиділо чотири чергових (на кожного з них лягав обов’язок інформаційного забезпечення двох приписаних інструкціями поверхів) Луї запитав у четвертого чергового, якого чоловік запам’ятав по ранковій аудієнції, що пив каву і щось палко обговорював зі своїми колегами, чи можна їм пройти до пацієнтки Маріанни Марат, хоча цей дозвіл носив чисто формальний характер, адже в цьому місті Луї було дозволено більше ніж простим смертним.

Ліфт кілька разів струснуло після початку піднімання, на що відразу відреагувала Елізабет і весь час поки вони піднімались на сьомий поверх і йшли до палати, в якій перебувала молода мама, вона палко сперечалася з Шарлем про безпечність того комфорту, який надавав ліфт.

Луї першим ступив за поріг кімнати Маріанни, в ній стояло лише одне, ширше ніж звичайне, ліжко, і сама палата була відносно просторою, з гарним освітленням, плазмовим телевізором, скляним журнальним столиком і двома м’якими кріслами біля нього, і вдобавок предметну ситуацію кімнати довершував невеликий сірий холодильник. По можливості й бажанню можна було вийти на балкон, що спільною, для палати Маріанни і сусідньої кімнати, розвагою слугував романтичним натурам. На цьому балконі росло багато екзотичних рослин, що тісною зграєю утворювали враження перебування у частинці компактних джунглів.

Маріанна дивилася новини по якомусь міському каналі, як тільки з’явилися відвідувачі вона вимкнула звук і з надмінною посмішкою оцінила новоприбувших. Дівчина була задоволена собою і тим, через що пройшла, тому, природньо, відчувала себе трішки піднесенішою над усіма, хоча таким шляхом йдуть майже всі жінки і в суспільстві це сприймається спокійно, та все ж, її розпирала гордість і приховати це було напрочуд важко.

Луї поцілував жінку в щічку й невпевнено протягнув квіти, батьки відразу почали приставати з питаннями про самопочуття і про те як усе проходило, розповідали глобальні новини, які сталися за час її відсутності, тобто як сильно нервувалася сусідка: із-за того, що на її газон сходив наситити землю корисними мінералами в неї ж на очах кіт Ізольди і ще багато деталей про неземний розквіт двох кактусів, про їхній страх, коли в цілому кварталі вимкнули світло, а вони тим часом прибирали підвал. І це все сталося за три дні відсутності Маріанни вдома, дівчина мимоволі уявила історії, які б на неї посипалися в разі якоїсь незапланованої поїздки чи відпустки—це її радувало, її люблять, комусь потрібна…

Молоду маму хвилювала поведінка батька дитини—він вів себе дуже дивно, в очах незрозумілий блиск і ще ця таємнича посмішка—«Треба буде з ним поговорити, коли залишемося на одинці.»- твердо вирішила половинка.

Луї не став свідком катастрофічних звісток батьків, адже одразу після поцілунку Маріанни він непомітно вийшов з кімнати, на що ніхто не звернув уваги, окрім неї, яка стрельнула у нього запитанням у формі суворого погляду, але у відповідь отримала лише фірмову посмішку, яка застосовувалася у випадках тотального контролю над ситуацією. В цей короткий момент зміни на обличчі доньки батьки не помітили, адже вони були дуже зайняті описом останніх подій.

Луї підійшов до медсестри, яка чергувала на поверсі і попросив аби та дозволила йому порадувати дідуся й бабусю Ізольдою, але та міцно стояла на своєму:

- Я вам в черговий раз повторюю, що зараз це зробити не можна, адже всі новонароджені відпочивають у спеціальній кімнаті і відвідати їх можна буде після обходу головного лікаря! Це буде через дві години.- жінка сердито надула губи і старалася зробити свій вигляд таким, що оспорюванню не підлягав.

- Добре-добре, я ж проти правил не маю нічого проти, адже скрізь має бути порядок.- примирливою інтонацією прокоментував Луї.

- От-от, тому вам краще почекати поки не прийде головний лікар через дві години.- жінка сказала і вже збиралася йти.

- Постривайте, у мене є прискорювач часу…- чоловік всунув у карман медсестри п’ятдесятидоларову купюру- Дайте на неї подивитися хоча б кілька хвилин, хіба всі ми дарма приїхали???- з притворною образою поцікавився батько.

- Добре,- видавила жінка, поламавшись секунд з десять, ніби обдумуючи над тим чи правильно оцінили її послугу,- Йдіть за мною, але не більше ніж п’ять хвилин! Я буду рахувати.- вона показала на маленький годинник, який дуже контрастно виглядав на її пухкій руці.

Не пройшло й десяти хвилин як до палати зайшов Луї з маленькою принцесою на руках. Вигляд у Маріанни, якого він добився, зробивши цей вчинок, підняв його настрій на кілька порядків, вона дивилася на нього незрозумілим здивованим поглядом:

- Як ти?..- запитання застряло в горлі,- Я просила аби мені принесли показати Ізольду, але там сказали, що зараз не можна, лише після приходу лікаря. Хм…ти що придушив ту жінку-наглядачку? Таке враження ніби вона працює в тюрмі, а не в лікарні.- і разом з батьками залилася сонячним сміхом.- Я якраз почала пояснювати чому зараз не можна побачити нашу маляву.- продовжила молода мама.

-Ага.- Луї просто розтавав від того як йому подобалося дивитися на реакцію Маріанни,- Тримай, подивися на цю красуню!- батько протягнув дитину мамі.

- Можна нам її подержати, хоча б мить?- вклинулася Елізабет.

- Звичайно, мамуль, скільки завгодно.- дозволила Маріанна з вдячним поглядом оплітаючи Луї—«Все ж таки, попри його недоліки, він хороший. Коли ж він зрозуміє, що так довго не можна, особливо зараз…»

Всі гуртом обговорювали яка гарненька дівчинка і на кого більше схожа, а маленька тим часом лише тихенько сопіла і зиркала по сторонам блакитними, ніби плесо глибокого неба, очками.

- Доця, а коли тебе випишуть з лікарні?- запитав батько.

- Через деньок-другий, але я вже б і зараз поїхала, та не відпустять…- жінка похмуро опустила голову.

- Нічого,- сказав Луї,- Скоро все буде ОК! Тобі треба поправлятися.- після короткої паузи молодий батько продовжив,- А зараз малому сонечку треба йти дивитися кольорові сни, адже завтра буде новий день і нові враження, та ще й медсетра скажена.- він нахилився над Ізольдою і, прижавши міцно до себе, взяв її з рук мами, а взамін залишив короткий поцілунок на вишневих губках, і пішов до дверей з кімнати.

- Нам час йти, донечко, відпочивай.- майже шепотом мовила Елізабет. Всі, по черзі, обійняли юну маму і пішли, залишивши на одинці з думками, хоча там крутилось більше мрій, аніж чогось буденного.

Протягом наступних двох днів відвідування проходили довше, але, на жаль, Луї забігів лише на якісь нікчемні хвилини, це дуже засмучувало Маріанну і найбільше її дратувало те, що причини такого поводження знаходилися на такому ж рівні секретності, що й золоті злитки у сейфі швейцарського банку.

На третій день вона проснулася від того, що хтось голосно сигналив у неї під вікном. На балконі панувало царство світла—ранок видався просто чарівним—на небі жодної хмаринки, погода суха й тепла, на підвіконні рокотали два голуби, а внизу стояв чорний мерседес Луї, біля якого стояли батьки і брат, але самого власника авто видно не було.

«Вона така тендітна і прекрасна, прикриваючись долонею від яскравого світла і вглядаючись вниз в пошуках, мабуть, мене…»

Сонце повноцінно пронизувало своїми посланцями лікарняний халат—чітко вимальовуючи повноцінно сформовану жіночу фігуру, кожний вигин і впадинку…це так завело Луї, що йому захотілося її прямо тут. Він тихенько підкрався до Маріанни ззаду і однією рукою закрив дівчині очі, вона здригнулася, але впізнала «незнайомця» по знайомій руці й запаху туалетної води.

- Вгадай хто?- ніжно запитав низький голос.

- Не знаю, може якийсь прохожий…- дівчина обернулася і пара з’єдналася в шоколадному поцілунку.

- Пішли, нас чекають.- із задишкою задоволення мовив Луї.

- Але мені треба кілька хвилин для того щоб зібратись. І ще необхідно спакувати Ізольду.

- Не треба, це зробить Жаклін, моя прибиральниця.- чоловік повернувся до коханої спиною, присівши на одне коліно, а через долю секунди Маріанна, як колись, вже сиділа в нього на спині. Обоє зі сміхом і щасливим галасом побігли з кімнати, ніби дітвора у підлітковому стані закоханості.

- А з чого така церемоніальність внизу?- запитала дівчина, коли її «бойовий кінь» опинився в ліфіті.

- Звичайне явище—просто ми хочемо як слід відсвяткувати появу нового члена родини.- без заминок, завчено відповів Луї.

Під’їхавши ближче до вулиці на якій жила дівчина, стало зрозуміло, що щось не так—на тротуарах розкидались сотні різнокольорових повітряних кульок у вигляді яскравих сердець. Думки молодої матусі стали плутатися і вона не зовсім розуміла що коїться навколо неї. Таким веселковим резиновим килимом покрився весь шлях до самого будинку (це метрів сто, від перших проявів диковинки!). Дітлахи всієї вулиці підкидали і безтурботно грались двоопуклим щастям.

Над будинком молодої мами завис оберемок ромашок з цих же кульок висотою з двоповерховий будинок. Алейка від краю дороги до дверей її дому була всіяна пелюстками ромашки, Маріанна вийшла з машини, не вірячи тому, що з нею відбувалось, міцно тримаючи руку коханого і прижавшись до нього всім тілом.

Зі сторони місця, де вона прожила дев’ятнадцять років, бігло вісімнадцять маленьких янголяток у білосніжному вбранні. Закохана не помітила як під’їхала інша машина і з неї, на руках у Жаклін, вийшло дев’ятнадцяте янголя, символізуючи початковий віковий етап, коли Маріанна стала повноцінною жінкою.

Діти пищали і стрибали навколо Маріанни, яка ще ніколи не була такою щасливою, тоді Луї повернув її до себе гарним личком (дівчина, що подарувала йому криху й сама була як янголя, охоплена лікарняним незаймано-білим халатом) і взяв з рук Жаклін Ізольду, перевдягнену в костюм маленької пухнастої небесної істотки з акуратними крильцями за спинкою, на шиї в якої на золотому ланцюжку висіла каблучка.

Ця прикраса назавжди змінювала їхні відносини, їхній статус в суспільстві, їхню поведінку з іншими…


…


За невеликим вікном просторної ванної кімнати сірість погоди, в час стику межі двох днів—пройденого й майбутнього, розхитувала невелике декоративне деревце на задньому подвір’ї сім’ї Віко.

Майже повна ванна води (у формі серця) стояла в напівтемряві, яку розрізало двадцять три свічки, створивши інтимний спектр світла. Еліза, роздягнувшись догола, занурилася в розкіш набутої римлянами цивілізації, та перед цим пару хвилин просто стояла, звикаючи до температури води і несвідомо демонструючи коханому новий рельєф, який той так полюбив кілька місяців назад. В