Реферат: Головні поняття етики та естетики

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету

«Етика та естетика»

Київ-2010

1. Предметестетики: проблема термінології

Естетика – наукапро становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає зорганічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявленнядіалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісногоставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частинихоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаютьсяпитання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категоріїестетики – прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художнюдіяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природухудожнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Самуісторію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назватипроцесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєріднуфункцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне,досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох столітьестетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як«наука про закони розвитку мистецтва».

Констатуючискладність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історіюпроблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетикатрадиційно пов'язують з грецьким ейсетикос – почуттєвий. Проте не можна тутобійти і такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можнанехтувати і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хочзгадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себебагато нюансів Індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтувалилюдину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіридо власного світосприймання.

Поява певноїтермінології і загальне визнання її все-таки не привели до виникнення новоїнауки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина.Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становленняперших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якогодавньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх, спробикласифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складникамифілософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Спираючись наїх роздуми щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливодиференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного.Отже, склавшись у надрах загально філософської традиції, естетика«вибудовувала» власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахункидавньогрецької філософії.

Перші спробивикористати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язані зпіфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармоніївважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванніпланет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. Прицьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв'язок його зі слуховоюздатністю людини. Не можна, безперечно, погодитися з свідомим виокремленняммузики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійногоначала Піфагор зробив багато плідного для розробки проблем музичного виховання,специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевноїрівноваги, вона стимулює душевний спокій.

Важливе місце уфілософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливістьїї втілюватися у будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення»,«переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищоюформою якого є опанування музично-числовою структурою космосу. Піфагорійцізгодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10; вонавключає основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3)).

У контекстіаналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона, видатноголікаря і натурфілософа першої половини V ст. до н. є. Вважається, що Алкмеонбув першим вченим Греції, який розмежував мислення і відчуття та стверджував,що сприймання – це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуттяі далі – до мозку.

Почуття булиоб’єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (490–430 до н. є.). На його думку,нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові «подібне пізнаєтьсяподібним». А сама єдність «відчуття – почуття» вже формує більш широкі сили –Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, але просторововизначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них обумовлює циклічний хідсвітового процесу. Емпедокл, таким чином, не лише продовжив попередню традиціювивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису,наголошуючи на морально-етичній природі процесу очищення.

У III ст. до н.є. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатногодавньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представникаперипатетичної школи. Почуттєва спрямованість поглядів філософа властива йогодослідницьким працям «Про відчуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».

В арсеналіаргументацій ролі почуттів в історичному процесі формування предмета естетичноїнауки привертає увагу і принцип «золотого перетину» – геометрично-математичногоспіввідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєюбільшою частиною, як більша з меншою. У геометризованій формі цей принципвиглядав як співвідношення: 5:8 = 8:13=13:21 = 21: 34… Давньогрецька наукавважала, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частиняких відповідає такій пропорції, пропорційні і справляють приємне зоровевраження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого ділять увесь храм запринципом «золотого перетину», є мабуть-таки найпереконливішим зразкомпрактичного застосування принципу.

Слід мати наувазі, що теоретико-практичний інтерес до золотого перетину не обмежувався лишеперіодом розквіту давньогрецької естетики. В епоху Відродження правило«золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису іскульптури. Теоретики і митці того часу намагалися знайти абсолютну, ідеальнугеометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественнупропорцію» відомого італійського математика Л. Пачолі. Вчений був переконаний,що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земнихпредметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте,визнати помилковість його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красімеханізує це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовнусторону краси, формалізує її.

Водночасзвертання до правила золотого перетину потрібне для того, щоб наголосити назначенні зорової здатності людини в формуванні естетичного почуття. Існуєкілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5:8 є основоюматематичного тлумачення пропорцій. Виділимо думку про те, що пропорція 5:8збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людинидвома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно грекиприйшли до принципу «золотого перетину» через вроджені можливості людськогоока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуттяпропорцій і гармонії.

Пізніше терміниестаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття,предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненнямпоняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Самебагатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас донеобхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка маєдавнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєннядійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становленняестетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, авластиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії,арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

2. Предметестетики: становлення проблематики науки

Давньогрецькаестетика. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слідзабувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну почуттєво-споглядальному підходові додійсності, пануванню космологізму (сприймання космосу як втілення гармонії,доцільності, краси) приходить дедалі помітніше загострення інтересу до самоїлюдини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. А отже, виникаєпотреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизувати пізнане.Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політичному життіГреції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями,конфлікти між полісами. І цілком природно, що життя вимагало осмислення тихкультурно-соціальних зламів, які трансформували грецьку філософію у принциповонову площину. Можливо саме це дало поштовх для народження плеяди яскравихмислителів. Серед них особливе місце належить Сократу (469 – 399 до н. е.).

Теоретичніпогляди Сократа спирались на політико-етичну основу, на спроби визначитипоняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав напередачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства.Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності,благородства людини.

Беручи за основупринцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним іестетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія –поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слідпідкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означалогармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термінкалокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичногорозвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішнюповедінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродотпов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав,що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняттявійськової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформуватикалокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалосяпо-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала прямевідношення і до появи концепції Арістотеля, який інтерпретував калокагатію якгармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумівмудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомленняєдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що маєстати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна сягнути такоївикінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти доцього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатіїдавньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками.Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяннявиступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

Естетичні поглядиСократа дістали творче продовження у філософській концепції видатногопредставника античної філософії Платона (427–347 до н. е.). Естетична спадщинайого пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерелталановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяввивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравалоособливу роль у житті Афін V – IV ст. до н. е. Афінська демократія добиласяправа на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користуваласятворчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язуваввплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує якпозитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. Вйого теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхидосягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у виглядіідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленніпрекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузіестетичного.

Вершиною античноїестетики називають теоретичну спадщину Арістотеля (384–322 до н. є). І справді,його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Нікомахова етика»висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теоріїАрістотеля знову чітко простежується захоплення космосом – носієм гармонії,порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає яквідображення світової гармонії. Арістотель вперше дав розгорнуту структуруестетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного,комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обгрунтування основногопринципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Арістотель вважав,що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідуваннялюдина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває першихзнань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуттязадоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Поняття мімезиспізніше було трансформоване у розробку пізнавальної й емоційної функціймистецтва, адже, на думку Арістотеля, наслідування не лише стимулює пізнання,але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивістьмімезису було використано як своєрідний зв'язок для введенняобразно-символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Арістотеляпов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, ай з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазірозгляд мистецтва за новими координатами – родами і жанрами). Видова специфікамистецтва теж є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайноширокого арсеналу засобів – звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теоріятворчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулахобдарованості, то твір Арістотеля «Поетика» закликав до узагальнення художньогодосвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти. Значне місце втеоретичній спадщині Арістотеля займає процес розробки нових естетичних понять,а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їхсаме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а йкалокагатії, катарсису. Арістотель залучає до аналізу естетичних проблем такіпоняття, як канон – система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм(насолода) – наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія –образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Арістотеляможуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченніпроблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійногоапарату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набутисамостійності як наука.

3. Поняття,предмет та структура етики

Насампереддекілька слів про термінологію. Термін «етика» — походить віддавньогрецького «ethos», яке означало місце перебування, спільне житло. Згодом,однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер.Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру тогоабо іншого явища. Видатний мислитель античності Арістотель (384— 322 до н. е.),взявши за основу значення слова етос, утворив два терміни, похідні від нього:ethikos (етичний) і ethika (або ethice) (етика). Термін етичний потрібний бувмислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуютьсялюдської вдачі, характеру, а також мудрості, мужності помірності,справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних змисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власнеетичні чесноти, то таку науку Арістотель (або його найближчі учні) назвалиетикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово:«Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом),«Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика»,що являє собою стислий конспект двох перших.

Таким чином, у IVст до н.е. етична наука дістала власну назву, яку носить і сьогодні. Це неозначає, що як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, зетичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне,зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецькихфілософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індіїтощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви«етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, щопервинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачаєсвоєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання івзаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта«Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество длялюдини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976)обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм такимчином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобтоБожество може відкритися їй за найзвичайніших умов ії побутування і мешкання.

В усякому разі цядавня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не єдля етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним,культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір,внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.

Неважкозрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вжепередбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку,позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвомупросторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушуєтьсядо чогось поза власним вибором, — немає підстав говорити про її етос.

Так і взагалі вгуманітарних науках завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихіднихтермінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найглибинніший досвідвиокремлення даного типу реальності. Не байдуже, наприклад, що слово культурапов'язане за своїм походженням із сільськогосподарськими роботами, тоді якцивілізація — з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїмпервісним значенням — просто підставка, а матерія — деревина, призначена дляобробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише словаетос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.

Справа в тому, щов латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер,вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила.Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник іполітичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника mos прикметникmoralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицерономцей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи,а вже в IV ст. н. е. виникає термін moralitas — мораль.

З часом поняттяетика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в основному збігалися.Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки і суспільної свдомості,мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені нормиповедінки, оціночні уявлення про добро і зло, справедливість тощо), а термінетика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головнимчином науку.

Втім, уповсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Такатермінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищемі етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі. Та, незважаючи нацей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки,а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

В деякихєвропейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова дляпозначення того ж (або майже того ж) явища. Так, російським аналогом терміна„мораль” є поняття „нравственность” (моральність). Першоджерелом стало слово«нрав» (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються відрозуму, пристрасті, волі тощо), від якого утворився прикметник „нравственный”.Він і став основою слова „нравственность”. Вперше воно зустрічається у словникуросійської мови кінця XVIII ст.

Справді, в дужебагатьох випадках дані слова вживаються як синоніми; є навіть дослідники, якінаполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існуваннядосить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте меніморалі», але сказати «не читайте мені моральності» — не можемо. В російськіймові існує вислів: «мораль сей басни такова», — спробуйте замінити в ньомумораль на нравственность. І таких прикладів можна навести чимало.

З-поміжфілософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначенуобставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель(1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеляяк послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральністьтлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальнимзмістом.

Відмінність міжмораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії,коротко можна сформулювати таким чином. Мораль виступає як певна формасвідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймолатинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшогорозуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людейта стосунках між ними.

В тому, щовідмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибокежиттєве значення, переко­натися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільствіпроголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не насвятого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколисправжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли самеморальність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційнопроголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бутиепоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді висувалися, часто-густовиявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахованимина формування фанатика, що не знає вагань. Легко уявити, однак, яку мораль ми бвикохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійнихтрибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, вреальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано вДостоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності відофіційних гасел.

Розглядаючи данупроблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність,суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною.Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини,висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний станлюдської поведінки. Якщо реально існуючій моральності власне мораль надаєнеобхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самоїморалі як форми свідомості конкретні моральні відносини є свого роду критеріємїї цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який визначає,потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвиткулюдської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід,мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності,конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляєтьсяприреченою на загибель.

Отже, історіятермінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль(моральність).

2. Основні завданняетики у сучасних умовах

Вище ми вжезгадували характерний вислів: «не читайте мені мораль!» Викладання етики — нечитання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча вколо його завдань безперечно входить формування певних засад моральноїкультури, котрі могли б допомогти тому, хто справді прагне добра, кращеусвідомлювати проблеми, які в цьому зв'язку виникають. Проте передусім етика єнаукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме зцього.

Кризові явища,пов'язані з розвитком існуючої цивілізації, глобальні проблеми, які на весьголос заявили про себе людству (екологічні, демографічні, проблеми війни імиру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирішеними людьми згуманістичними орієнтирами, які прагнули будувати світ і своє життя назагальнолюдських моральних цінностях. За таких обставин зростає роль моральногочинника в yсіx сферах життєдіяльності суспільства і людини. У минулому (та йсьогодні) існувало немало чинників, які обмежували або за допомогою якихобмежувалася дія морального чинника. Зокрема, це сфери політики, права,економіки, інші напрями духовного життя. Це не обійшло й Україну. Українськесуспільство, яке поступово трансформується, має морально відродитися. Тому засучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культурисуспільства і морального світорозуміння особистості, а до етики як наукиставляться нові вимоги. Сьогодні інтерес до вивчення моралі виявляютьсоціологи, політологи, правознавці, що посилює вимоги, які ставляться до етики— послідовно впроваджуючи свій специфічний підхід до вивчення моралі, виявлятиїї власну природу, специфіку і роль у житті людини, закономірностіфункціонування і розвитку, джерело походження моральних цінностей. Усе це маєважливе значення як для самої етики, так і для того, щоб підкріпити інші науки,які мають справу з мораллю, науковим розумінням її особливостей, а також длякоординування досліджень моралі соціальними і гуманітарними науками.

На даному етапіголовним завданням етики є обгрунтування й розуміння моралі як явищазагальнолюдського на противагу класовому, національному, корпоративному, якзагальнородової базисної основи усіх форм духовного життя.

Етика покликанадопомогти сучасній людині осмислити життя в усій його багатозначності таглобальності, розширити горизонти індивідуального сприйняття світу, вводячи унього широкі соціоморальні, гуманітарні критерії оцінки усього, що відбувається,показати зв'язок сучасного з минулим і майбутнім.

Перед етикоюпостають завдання, пов'язані з подоланням апологетико-прикрашального характеруаналізу моральної практики, моралізаторства. На основі аналізу морального життяу ринковому суспільстві слід обґрунтувати моральні цінності, ідеали, моделіповедінки, міжособистісних стосунків, узагалі нормативну етику, відповіднутакому суспільству.

Актуальноюзалишається проблема формування моральної культури суспільства й особистості.

Література

1. Аристотель. Поетика. – К., 1967.

2. Аристотель и античная литература. – М., 1978.

3. Каган М.М. Эстетика как философская наука: Учебник.– СПб, 1997.

4. Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика:Підручник. – К.: Вища школа, 1997, 2000.

5. Мифологические сюжеты в произведениях искусства. –Л., 1972.

6. Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. – М.,1978.

7. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості //Твори: В 20 т. – К., 1950-1956. – Т.16.

8. Борев Ю.В. Эстетика. – М., 1988.

9. Бычков В.В. Эстетика. – М., 2002.

10. Етика: Навч. посібник / Т.Г.Аболіна, В.В.Єфименко,О.М. Лінчук та ін. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

11 Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. — 3-тє вид. — К.: Либідь, 2001. — С.15-40.

12. Шрейдер Ю.А. Этика: Введение в предмет. — М.,1998. — 271 с.