Реферат: Етика та естетика
План
Вступ
1. Етос, мораль, моральність
Виникнення термінів «етос», «мораль»,«моральність»
Схожість та різниця між поняттями
2. Міфологія як джерело розвиткуестетичної думки
Виникнення науки естетики
Міфологія — перша форма суспільноїсвідомості
Особливості та значення міфів
3. Антична естетика (конспект).
Виникнення та етапи розвитку античноїестетики
Вчення відомих філософів та мислителів:Піфагора та його послідовників, Демокрита, Сократа та Геракліта
Філософ пізньої античності Плотин тайого «Еннеади»
Висновок
Словник ключових термінів
Вступ
Згідно розподілуАристотелем областей знань людини на три основні галузі, етика відноситься допрактичного знання людини, а естетика – до творчості. Етика – це галузьпізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнствахарактеру людини, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою. А естетика –це розділ філософії, який вивчає закономірності чуттєвого засвоєння дійсності,про сутність та форми творчості за законами краси.
Поняття етосу,моралі, моральності є одними з самих розповсюджених в мові, та в той же час одними з самих багатозначних та невизначених. Моральні проблемипри цьому являються одними з найважливіших для людини. Питанням сутності етики,моралі та моральності, а також їх різницею та взаємозв’язку задавалися багатофілософів та мислителів. Це питання залишається актуальним і в наш час, узв’язку з тим, що, в теперішньому часі в сучасному суспільстві відбуваєтьсяпевна «переоцінка цінностей».
Також особливуувагу філософів займає вивчення міфології, адже це перша форма суспільноїсвідомості. Вона в своєрідній, дуже конкретній формі встановлює зв'язок між минулим,теперішнім і майбутнім людства, вона є каналом, по яким одна генерація передаєіншій накопичений досвід, знання, цінності, культурні блага.
Метою моєїконтрольної роботи є встановлення співвідношення між поняттями «етос», «мораль»та «моральність», та значення міфології в розвитку естетичної думки.
1. Етос,мораль, моральність
Слово «етика» виникло з давньогрецького слова «ethos», якеу різні часи мало різні значення. В Гомера воно означало місце перебування,спільне житло. Згодом, у слові «етос» почало переважати інше значення: звичай,вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначенняусталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етоспершоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Шфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій)тощо.
Пізніше у творах давньогрецького філософа Аристотеля (384— 322 до н. е.)знаходимо два терміни, похідні від слова «етос», а саме:
Ø «ethikos»(етичний) — потрібний був мислителю для позначення особливої групи людськихчеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їхвід доброчинностей розуму;
Ø «ethika»(етика) — галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісніякості), достоїнства характеру людини досліджує, яка людська вдача єнайдосконалішою (дещо раніше виникає, щоправда, слово «ethikon», множиною відякого власне й є «ethika»).
Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить слово «ethika»:«Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Аристотеля Нікомахом),«Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика»,що являє собою стислий конспект двох перших.
Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття.Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її неіснувало раніше. Але закріплення за даною галуззю людського пізнання особливоїназви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню,відокремленню.
Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла абомісцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відоміприклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова«етос». Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладаютьяк «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М.Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачитиназваний афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простірприсутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов їїпобутування і мешкання. В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місцеперебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думкудо зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням,спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування»людської волі й духовності. Сама наявність у людини власної вдачі, власногохарактеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести,поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певномужиттєвому просторі. Доки людина такої свободи не має — немає підстав говоритипро її етос.
В латині здавна існувало слово «mos» (множина «mores»), яке, подібно до «етосу»,означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису,закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор,письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) для точногопереводу аристотелевського поняття етичного з грецької мови утворює відіменника «mos» — з прямим посиланням на аналогічну операцію Аристотеля —прикметник «moralis» — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід заЦицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники йфілософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін «moralitas» — мораль.
Обидва цих слова, одне грецького, а інше латинського походження, входятьв новоєвропейські мови. Наряду з ними виникли й власні слова для позначеннятієї ж самої реальності, яка в них узагальнюються. Так, у німецькій мові услова «Moralitat» з’являється синонім — «Sittlichkeit», а російським аналогомтерміна «мораль» є поняття «нравственность». Вони повторюють історію виникненнятермінів «етика» та «мораль». Першоджерелом стало слово «нрав» (sitte) — характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму,пристрасті, волі тощо — від якого утворився прикметник «нравственный»(sittlich). Він і став основою виникнення слова «нравственность»(Sittlichkeit). Вперше воно зустрічається у словнику російської мови («Словарь АкадемииРоссийской») у 1973 р.
У староукраїнській мові здавна існувало слово «обичайність», щозастосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужиткускалькований з латини термін «моральність».
В первісному значенні «етика», «мораль», «моральність» — різні слова, алеодин термін. З часом ситуація змінюється, при цьому термін «етика» зберігаєсвоє первісне аристотелівське значення і досі позначає головним чином областьзнань, інтелектуальну традицію. Під «мораллю» ж або «моральністю», використовуючиці слова як синоніми, розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище,що нею вивчається. Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінностідотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичнуетику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемозасуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Такатермінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищемі етикою, як наукою про нього, по суті не існує чіткої межі.
На співвідношення змісту слів «мораль» та «моральність» існує дві точкизору, перша з яких вважає зміст цих слів тотожними, а друга – уважає, що вонимають різний зміст. Відомо, що великий німецький діалектик — ідеаліст Г.В.Ф.Гегель (1770—1831) розділяв зміст термінів «мораль» та «моральність». В змістіморалі він бачив такі поняття, як замір та провина, намір та благо, добро тасовість, а в зміст моральності він включав особливості трьох компонентів:сім’ї, громадського суспільства та держави. «Мораль» і «моральність» постають уГегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральністьтлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальнимзмістом.
Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять ветичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну відморальності, передусім виступає як певна форма свідомості — сукупністьусвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, це сфера належного,того, як треба робити. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють якутілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосункахміж ними, іншими словами це сфера сущого, система реалізованої моральноїсвідомості.
Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошувалися щонайвищі моральнікодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди жили за зовсіміншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливийпротилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або жпринаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Розглядаючи данупроблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність,суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Моральсправджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуваєперед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людськоїповедінки. Та як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайтиповноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках іщораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.
Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука промораль (моральність). Що ж являє собою мораль як соціальне явище і якупредметну сферу моралі вивчає етика?
Мораль – це особлива формасуспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способіврегуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм. Мораль виникає ірозвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різнихсферах їхнього життя. Вона вважається одним із самих доступних способівосмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемоюморалі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.
Моральні ідеали,принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність,добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цимпредставленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами,морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів,те, що приносить найбільшу користь.
Мораль існує удвох формах: особистіші моральні якості (милосердя, відповідальність,скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночнихуявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно»,«доброзичливо» тощо).
Також деякі етикирозрізнюють дві істотно відмінні форми моралі:
Ø Оптативнамораль — походить від латинського слова «optimus» — найвищий ступінь порівняння від «bonus» (гарний, добрий благий) — їїрепрезентує вчення Аристотеля, що орієнтує людину на пошук і реалізацію блага,досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає насзамислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтаквона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але йпевної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, прийматищодо цього обґрунтовані рішення.
Ø Імперативна- є більш звичною для етичної думки останніх століть, в основі неї лежить те чиінше веління (іліре-ratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щосьробити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І. Кант, котромуналежить вчення про основоположний моральний обов'язок — категоричнийімператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконуватиїх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них.
В свою чергу, моральність– це внутрішні духовні якості, якими керуються людина; етичні норми, правила поведінки,які визначаються цими якостям. В широкому сенсі – це особлива форма суспільноїсвідомості та вид суспільних відносин, а в вузькому сенсі – це сукупністьпринципів та норм поведінки людей по відношенню один до одного та досуспільства.
2. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки
Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладіозначає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Предметом естетики єчуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами:природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навітьу виробничій.
Початки естетичної практики та естетичного знання входять в глибинулюдської історії. Свідоцтва прояву первісними людьми естетичного ставлення донавколишньої дійсності, своїх художніх нахилів у вигляду орнаментально –прикрашених знарядь праці та побуту, наскельних зображень тварин наукавідносить до ориньяко – солютрейському періоду верхнього палеоліту (35 – 10тис. років потому). Все, з чим стикалася людина, — земля й вода, рослини йтварини, сонце й місяць, світло й темрява, тепло й холод, — усвідомлювалося неюяк корисне та шкідливе, гарне та погане, а, отже, те, що приносить добро тазло. В уявленні про «корисне» та «добре» відображалися найзмістовніші характеристикипредметів та явищ дійсності, які узяті до їх значення для людини. На ційоснові, внаслідок розширення практики та поглиблення пізнання, поступововиникло й сприйняття людиною предметів та явищ з погляду на їх форми як гарнихта потворних.
Для первісної культури було характерно єдність, синкретизм утилітарногота художнього елементів. Образ людини був ще не сформований, він розглядався якчастина навколишнього світу, яка відбивається в міфах.
Історичноюпередумовою, яка сформувала естетичну свідомість, стала міфологія.
Міфологія – це форма суспільногомислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідковоїобумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яканаправлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, нагармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.
Грецьке слово «міф»буквально означає «переказ, оповідь, слово». Звичайнорозуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням героїв, про першопредків, що діялина початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу,його елементів як природних, так і культурних. А міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів ігероїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.
Примітивний характер виробничої діяльності в архаїчну епоху обумовлюєміфологічний тип свідомості. Міфологічне мислення формувалося на основіпрактичного ставлення до світу. В свідомості первісної людини світ сприймавсяяк всезагальна непорушність усіх речей, яку община (рід) ототожнювала зі всієюприродою. Практична ситуація, в якій знаходилася первісна людина, була надтоскладна. В неї було багато випадкового, непередбаченого, бо «інвалід був дужеслабкий, а безкінечна могуча природа надто сувора до нього». Нарешті, цяпрактична ситуація була пов’язана з тим, що колектив (община) грав для інвалідароль середи.
Міф в значному ступені був зв’язаний з розвитком фантазії, уяви тапочатково був супутником магічного ритуалу та обряду. Встановлення магічнихпричин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалосьфантастичними антропоморфними зв’язками та стосунками
Зміст міфу уявлялось первісній свідомості реальним, так як втілювалоколективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь, якийслужив предметом віри, а не критики. Міфи стверджували прийняту в даномусуспільстві систему цінностей, підтримували та встановлювали певні нормиповедінки.
Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» являлося:
Ø по –перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного тасоціального середовища;
Ø по –друге, те, що мислення зберігало нерозчленування, було невідокремлене відемоційно – ефектного, моторного середовища життя людини та його психіки.
Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи, всезагальнаперсоніфікація, метафоричне співставлення природних, соціальних та культурнихоб’єктів.
На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалисяодухотвореність, розумність, людські відчуття, часто і зовнішняантропоморфність, та, навпаки, міфологічним предкам могли бути присвоєні рисиприродних об’єктів, особливо тварин. Певні сили та можливості могли бутипластично виражені багаторучністю, багатоокостю, самими диковинними трансформаціямизовнішнього вигляду; для міфу характерно, що різні духи, боги та герої, а тимсамим і представлені ними стихії, природні об’єкти та людські здібності булизв’язані сімейно – родовими стосунками.
Розповідь про події минулого служить в міфу засобом опису устрою світу,способом пояснення його теперішнього стану. Важливіша функція міфу — створеннямоделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для наслідування та відтворення,міфічні герої відточують одночасно магічні духовні сили, які продовжуютьпідтримувати порядок, встановлений в природі та суспільстві.
Підтримування такого порядку також є важливою функцією міфу. Вонавиконується за допомогою ритуалів. В них міфічний час та герої не тількизображуються з їх магічною силою, але як би відроджуються з їх магічною силою,події повторюються та заново актуалізуються.
Міф та ритуал складають дві сторони – як би теоретичну та практичну –одного та того ж феномену: забезпечення «вічного повернення» та безперервностіприродних та життєвих циклів, зберігання колись встановленого порядку.
Отже, основними властивостями міфу є:
Ø конкретністьподії;
Ø тілесність,відчутність діючих сил;
Ø емоціональністьвисловлення;
Ø проекціялюдських якостей на предмети навколишнього світу;
Ø почуттєвесприймання навколишнього;
Ø образністьрозповідання;
Також суттєвою особливістю міфу, генетично пов’язавши його з художніммистецтвом, явилося багатство образної уяви, метафоричність, чуттєва наочністьуявлень. У власному смислі слова вони не були художніми образами. Вонистановилися такими в процесі обробки, в практиці видів мистецтв, якіформувалися: скульптури, трагедії, музики, живопису. У міфу були сплетені зародишевіелементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу зритуалом, який здійснювався музично – хореографічними, «передтеатральними» ісловесними засобами, мала свою сховану, неусвідомлену естетику.
Все нескінчене багатствоміфів можна поділити на наступні категорії.
Ø Космогонічні міфи — міфи про творення, про походженняКосмосу з хаосу;
Ø Теогонічні міфи — міфи про походження богів;
Ø Дуалістичні міфи — міфи, описуючі світобудову якєдність протилежних явищ і символів
Ø Астральні міфи — міфи про зірки і планети.
Ø Есхатологічніміфи — міфи що кінець світу.
Ø Етіологічні міфи — пояснюють появу різних природних ікультурних особливостей і соціальних об’єктів.
Ø Антропогонічніміфи — міфи про створення (походження)людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо.
Ø Тотемічні міфи — етіологічні міфи про спорідненість людейз об’єктами живої і неживої природи
Ø Календарні міфи.
Міфологія є найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який маєсинкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народівсвіту, однак на рівні древніших форм художньої культури, в первісній міфологіїці явища не були теоретично відрефлексированими. Освідомлення природихудожнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формуваннякатегоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичних теорійв європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичної думки –в Греції…
3. Антична естетика
Сукупність філософсько-естетичних вчень, які розвивалися удавньогрецькому та давньоримському суспільстві з кінця VII ст. до н.е. аж до VIст. н.е. прийнято називати античною філософією та естетикою.
Ці науки існували вже в культурах давнього Сходу. Ще тоді мизустрічаємося з мислями про об`єктивність прекрасного, про протилежністьгарного потворному, які згодом вплинули на розвиток мистецтва в іншихкультурах.
Найбільш повно та зріло естетичні ідеї Давнього Сходу проявилися вГреції. Однак соціальні зрушення цієї епохи визначили собою становлення новоїкультури, нового художнього стилю, виховання в греків особливогосвітосприйняття. Греки вперше навчилися по достойності цінувати реальніможливості та здібності людини, як звичайної, вільної, політично активноїлюдини – громадянина. Саме ці здібності та можливості були введені до вищогохудожнього принципу, до естетичного ідеалу древньої Греції. Вони вважали, щорозумний суспільний пристрій повинен знаходитись в згоді з природою людини тане придушувати природних людських потреб, радощів. Греки цінували силупристрастей та чуттєві радощі буття. Людина була майже єдиною темою мистецтва.
Перші естетичні уявлення в древній Греції були висунені піфагорійцями.Головними їх ідеями були:
Ø Числоватеорія — між явищами світу є зв’язок, який підлеглий лише кількіснимвідношенням та весь всесвіт – це гармонія та число. Цю теорію використано длярозробки знаменитого принципу «золотого перетину», який встановлює правильнекількісне співвідношення в скульптурі та архітектурних споруд;
Ø «Гармоніясфер» — вважалося, що планети, які оточені повітрям та заселені, прикріплені допрозорих сфер. Інтервали між сферами суворо гармонічно співвідносяться міжсобою та співвідносяться один з одним як інтервали тонів октави. Рухаючись,планети дають звуки, висота яких залежить від швидкості. Однак наше вухо нездібне уловити світову гармонію сфер.
В своєму вченні про очищувальний вплив музики, який згодом описав Ямвлих,Піфагор встановлював виховання за допомогою музики. Як вважав вчений, слухаючимелодії та ритми, у людини відновлюються гармонія душевних здібностей у томувигляді, у якому вони були спочатку. Він приписував своїм знайомим так званімузикальні усування для виправлення недоліків характеру, використовуючи прицьому заздалегідь змішані мелодії. Також, Піфагор гадав, що музика сприяєздоров’ю. Це явище він назвав музикальним лікуванням. В залежності від свогохарактеру, кожна мелодія могла лікувати від різних проявів душевної хворобилюдини. Для лікування філософ також використовував танці та вірші Гомера йГесіода.
Космологічну теорію гармонії піфагорійців описали Стобей та Аристотель.Стобей писав, що зміст речей підлягає не людському, а божественному веденню. Мине змогли би пізнавати нічого, якщо б природа та гармонія на були б внутрішньовластиві речам, з яких створено світ. Адже щоб увійти до космічного порядкурізні за своєю природою та напрямком елементи повинні бути за необхідністюзв’язані. Аристотель в свою чергу писав, що гармонія виникає від руху світил, авід цього руху відбуваються гармонічні звуки. Бо коли несуться сонце, місяць таще така множина світил, неможливо щоб не виникав незвичайний за силою звук. Впоясненні того, що ми не чуємо цього звуку піфагорійці стверджували, що вінзовсім не відрізняється від тишини. Адже різниця між тишиною та звуком відносната залежить від їх відношення один до одного.
Гален описав вчення піфагорійців про міру як відповідність частин цілому.Він писав, що це такий спосіб пізнання. Він дозволяє узнавати центр в усілякомуроді тварин та в усіх речах. Прикладом цього вчення є статуя Поліклета, якуназивають «Каноном». Вона отримала свою назву у наслідок точної симетрії усіхїї частин відносно друг друга. А згідно вченню усіх лікарів та філософів,красота тіла міститься в симетрії частин.
Геракліт (530 – 470 до н.е.) розумів прекрасне як дійсність, яка виступає вякості єдності в різноманітності. Гармонія ж як єдність протилежностей виражаєоб’єктивну закономірність світу, із протилежностей й створюються співзвуччя.Геракліт заперечував Піфагору, адже вважав, що красота не зводиться донезмінних законів числових співвідношень, а є якістю предметного світу.
Сократ(469 – 399 до н.е.) сформував вчення про гармонічне сполучення прекрасноїзовнішньої форми з «прекрасними властивостями духу», яке відповідало ідеалуєдності фізичної та духовної практики V століття. Сократ підкреслював єдністьморальних та естетичних якостей людини та його вчинків. Доцільність тафункціональне виправдання предметів було найважливішою передумовою красоти. Те,що гарне, повинно співпадати своєму призначенню.
Мистецтво наслідує природі, воно й вище й нижче за природу. Центральнапроблема мистецтва – це прекрасна духом й тілом людина.
Демокрит (460 – 370 до н.е.) став засновником філософського атомізму. Вінрозглядав мистецтво як наслідування людини природі. Мистецтво могло виникнутитільки тоді, коли мінімальні потреби людини були задоволені. А критеріємпрекрасного була міра.
Його вчення описані Стобейем, Цицероном, Горацієм, КлиментОлександрійським, а саме:
Ø Вченняпро наслідування – шляхом наслідування дюдина навчилась у тварин важливішимречам: вона ученик павука в ткацькому і кравецькому ремеслах, ученик ластівки вбудуванні хатин та ученик співучих птахів в співу.
Ø Вченняпро міру – якщо людина перейде міру, то найприємніше стане найнеприємніше. Мірапрекрасна в усьому. Помірність додає радощі життя та робить задоволення щебільшим. У всіх тих, хто віддається задоволенням шлунку та переходять міру,втрачають задоволення, адже воно стає короткочасним та швидкоплинним.
Ø Вченняпро гармонію та симетрію – щастя та нещастя знаходяться в душі людини. Щастя –це гарний настрій, добробут, гармонія, симетрія та незворушність духу. Воно єнайпрекрасніше та найкорисніше для людей, та виникає з правильного розмежуваннязадоволення.
Ø Вченняпро натхнення – ніхто не може бути гарним поетом без душевного вогню та бездеякого натхнення, свого роду безумства. Найпрекраснішим є те, що написав поетз натхненням.
Рання грецька естетика стала основою для формування естетичного вченняфілософів пізньої античності.
Плотин (204- 270) – це відомий філософ пізньої античності. Народився в Олександрії. Вдвадцять вісім років став учеником Аммонія Саккаса, який був засновникомнеоплатонізму.
Філософські вчення Плотина синтезують основні ідеї Платона, Аристотеля тасучасної йому думки. В основі його вчень лежить вчення про Тріаду – Першоєдину, Нусу і Душу.
Плотин відкидає поширене в його час уявлення про гармонію як визначниккрасоти. Адже проста властивість речі може бути також прекрасна, як і любаідеальна гармонія, та може існувати гармонія, яка не містить у собі ніякоїкрасоти. Красота за Плотиком, це відчуття ідеї. Філософ розробив вчення проієрархію красоти. Вона складається з трьох ступенів:
Ø Збагненарозумом – її носіями є Нус та Душа світу.
Ø Збагненадушею людини – на цій ступені знаходиться ідеальна красота природи, красота дуилюдини та красота чеснот, наук та мистецтв.
Ø Чуттєвосприйнята красота – красота матеріального світу та красота витворів мистецтва.
Душа людини знаходить спокій та задоволеність в злитті з красотою.
Мистецтво Плотин вважав втіленням у чуттєвому матеріалі красоти, якурозуміють як внутрішній ейдос речі, її ідею. Мистецтво не є наслідуванням,оскільки руки та голова художника створюють більше того, що людина звичайнобачить в природі.
С 244 року до своєї смерті Плотин жив та вів усні заняття в Римі.Спочатку він нічого сам не записував згідно заповіту свого вчителя, але згодом,за проханням імператора Галлієна, почав записувати свої роздуми. Через 16 роківвін створив 54 книги, які його ученик систематизував у 6 серій по дев’ять книгв кожній. Тому твори Плотина називають «Еннеади» (дев’ятки).
В частині 1.6. «Про прекрасне» філософ описує, що таке краса, щосаме змушує тіла та звуки здаватися прекрасними, а також процес та способисприйняття цього людиною.
Найбільше людина сприймає прекрасне зором, та найменше – слухом.
Більшість людей стверджує, що красу породжує розмірність частин друг здругом і з цілим, а також і гармонічні поєднання красок. Для цієї більшостібути прекрасним – означає бути симетричним та пропорційним. Для них ніщо простене стане гарним, тільки складне в цілому буде для них прекрасне. Окремі жечастини не будуть здаватися такими, тому що вони повинні згоджуватися з цілим.Однак, є багато речей, які прекрасні але прості, наприклад, світ сонця. Вонопрекрасне не завдяки симетрії. В цьому і недолік такої теорії.
До прекрасного більш високого порядку відноситься прекрасне, яке не можнапобачити чуттєвому сприйняттю, але яке душа бачить та схвачує за допомогоюорганів чуття. Цю красоту треба бачити тим же, чим душа споглядає на іншіподібні речі, та насолоджуватися, дивлячись на неї. Найбільше цю красусприймають ті души, які більш схильні до кохання.
В душі людини виникають гарні почуття, які визивають прекрасні заняття,прекрасні характери, скромна вдача, душевна красота, що людина бачить в собіабо в інших. Інколи, душа людини становиться потворною в силу змішення тасполучення з матерією та схильності до неї. Ця безобразність полягає в тому, щодуша буває нечистою. Але, звільнившись від пристрастей, залишившись на одинці зсобою, душа може зняти з себе потворність.
Помірність, мужність та сама мудрість полягає в хрещенні. Помірністьполягає в тому, щоб не прилучатися до тілесних насолод, уникати їх, якнечистих. Мужність – це відсутність страху перед смертю, в той же час смерть –це відокремлення души від тіла. Мудрість – це мислення, яке відвертає віднизинного, та веде душу до вищого світу. Душа, яка володіє усіма цими якостями,стала духовною, отже прекрасною.
Всяка душа прагне до Блага. Воно є найвищою та найпершою красотою, воноробить тих, хто любить його, прекрасними та гідними кохання. Заради ньоголюдина робить зусилля, перемагає змагання, щоб досягти Благо та стати щасливим.Але досягає його той, хто сходить уверх, звертається до нього та знімає з себеодяг. Хто вже бачив його, той захоплюється ним як прекрасним, та зневажає те,що раніше вважав гарним.
Та людина, яка дивиться тільки на прекрасне в тілах, повинна пам’ятати,що не треба гнатися за таким прекрасним, адже воно є тільки образом, тінню,слідом. Вона повинна прагнути до того, образом чого є це прекрасне. Коженповинен замінити тілесний зір та пробудити в собі зір духовний, який мають усі,але використовують його нажаль тільки деякі.
Внутрішній зір бачить тільки-но пробуджене, воно не зовсім може бачитияскраві предмети. Тому сама душа повинна привчитися спочатку споглядати напрекрасні заняття, потім на прекрасні справи, вчинки, а вже потім дивитися надуши тих, хто їх робить. Якщо людина не побачить красу в самій собі, вона можевидалити з себе усе зайве, неначе скульптор. Тоді вона стане чистою з самоюсобою, не маючи в собі нічого змішаного, зайвого та тільки такою зможе дивитисяна велику красу.
Все прекрасне завдяки ейдосам – породженням сутності Духа. Те, що вище заДух, називається природою Блага, яка поширює навколо себе прекрасне. Отже,краса, що збагнена розумом – це місце ейдосів, а Благо – це джерело усього щопрекрасне.
В частині V.6. «Про надчуттєву красоту» Плотин розповідає, якимчином досягається споглядання краси та що може відкритися в цьому спогляданні.
Уявивши дві глиби мармуру: одну необроблену, а іншу – художньо оздобленускульптором, перетворену в статую богині, красивим, звичайно, людині будездаватися друга статуя. Це означає, що в мистецтві існує вищого роду красота,яка не здатна сходити до мармуру, а залишається в собі. З неї і бере свійпочаток та нижча форма, яка переходить в речовину, але звичайно не зберігаєсвоєї первісної красоти. Оскільки всяка форма, переходячи в матерію тарозтягуючись по ній, становиться від цього менш цільною та більш слабкою. Атакож виробничий принцип завжди буває вище та досконаліше за того, що вінвиробляє.
На відповідь тим, хто вважав мистецтво наслідуванням природи, Плотинпривів декілька протиріч, а саме:
Ø Усі речі,яким наслідує мистецтво, самі є сутності образів вищих первісних сутностей – ейдосів;
Ø Відтворюючиречі, мистецтво не зупиняється на одній тільки видимої їх стороні, а сходять дотих принципів, на яких основується їх природа;
Ø Вониінколи у власному сенсі створюють нове, додають того, що не вистачає длядосконалості предмету.
Створіння, яким наслідує мистецтво, філософ розділив на розумні та на ті,що лишилися розуму. Перші більш досконалі та в їх природі творець оволодів їречовиною та дав їм такий образ, який хотів. Джерелом красоти цих речей можебути тільки в формі, яка сама має своїм початком творця та від нього вжепереходе до істоти. Поки форма предмету знаходиться поза нашою душею, тобто несприйнята в свідомості, цей предмет не визиває в нас ніякого почуття, і лишколи сприйняття цієї форми виникло, ми отримуємо від нього естетичну насолоду.
Цей початок, найвищий Дух містить в собі найвищу первісну красу, вінпрекрасний у всій своїй цілісності, в усьому об’ємі. Цей найперший початок немає потреби навіть у красоті, адже він стоїть вище за красу. А вже те, щовиникає вслід за цим першим є прекрасним видовищем, яке захоплює своєю красою іє видовищем ейдосів. І насправді, коли людина дивується красі якоїсь копії, тоїї дивування відноситься до того образу, з якого вона знята. Людина неусвідомлює цього, оскільки вона захоплюється не тільки красою, але і їїпричиною – досконалою, надчуттєвою красою.
В частині 1.3. «Про діалектику» Плотин охарактеризує музиканта.Вважає, що ця людина надзвичайно сприйнятлива до усілякої краси, вона відчуваєзахоплення в присутності прекрасного. Музикант чутливий до кожного відтінкупрекрасного, йому вважається потворним все, що дисгармонічно в мелодіях таритмах, він завжди та в усьому прагне до пропорційності та мірі.
Це уроджена здатність за думкою Плотина і повинна слугувати відправнимпунктом для таких людей. Оскільки їх ведуть відтінки, ритми та пропорціїчуттєвих речей, їм слідує вчитися відрізняти ці матеріальні форми від істиннихформ, які є джерелом перших, а саме:
Ø Спрямовуватитаких людей до тієї істинної краси, що проявляється через подібні форми;
Ø Показати,що їх захват був викликаний гармонією та красою надчуттєвого, духовного світу;
Ø Пояснитифілософські істини, щоб вести до віри в те, що не познав цього. Музиканти непізнають самих себе.
Філософсько – естетичне вчення Плотина являються сполучною ланкою міжантичною та середньорічною думкою. Вплив його ідей виявляється в текстахвізантійських філософів аж до Нового часу.
Висновок
Отже, резюмуючисказане, ми бачимо, що етика є більш широким поняттям по відношенню до понять«мораль», та «моральність», це наука, яка їх вивчає. Мораль та моральність –поняття, які близькі за значенням, однак вони не є синонімами та мають різнізначення, функції та виконують відмінні від один одного завдання. Етика, якнаука, на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим ітим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченнюнормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності.Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості,з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує ірозвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власнийдуховно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.
Міфологія є найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який маєсинкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народівсвіту, однак на рівні древніших форм художньої культури, в первісній міфологіїці явища не були теоретично відрефлексированими. Освідомлення природихудожнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формуваннякатегоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичнихтеорій в європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичноїдумки.
Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїмвитоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Античнімислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношенняестетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутністьтворчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробилитеорію естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителів в аналізіестетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іроніїта ін.
Словник
Антична філософія та естетика — сукупність філософсько – естетичних вчень, якірозвивалися у давньогрецькому та давньоримському суспільстві з кінця VII ст. дон.е. аж до VI ст. н.е.
Міфологія — це форма суспільногомислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідковоїобумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яканаправлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, нагармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.
Мораль — це особлива формасуспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способіврегуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.
Моральність — це внутрішні духовніякості, якими керуються людина; етичні норми, правила поведінки, яківизначаються цими якостям.
Естетика — це розділ філософії, якийвивчає закономірності чуттєвого засвоєння дійсності, про сутність та формитворчості за законами краси.
Етика — це галузь пізнання, котравивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характерулюдини, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою.