Реферат: Національна економіка
1. Сутність та склад національного багатства
Національне багатство — це сукупність створених та нагромаджених у країніпрацею всього суспільства матеріальних благ, розвіданих природних ресурсів,досягнутого рівня освіти людей, їхнього досвіду, майстерності, творчихздібностей, які призначені для розширеного відтворення з метою підвищеннядобробуту нації. Від ефективного використання національного багатства залежитьекономічний і соціальний прогрес суспільства. Структура національногобагатства.
· природних ресурсів (земля,ліси, розвідані корисні копалини),
· духовних і культурнихцінностей (накопичений досвід людей, їхні здібності, культурні цінності);
· національного майна:створений і накопичений країною виробничий (основний і оборотний) капітал:основний капітал — це засоби праці (будівлі, споруди, машини, обладнання тощо)та оборотний — предмети праці (матеріали, паливо, сировина та ін.);невиробничий капітал (житлові будинки, культурно-освітні та спортивні закладитощо); майно населення — будинки, автомобілі тощо; різноманітні запаси — готовапродукція, страхові й резервні запаси. Значних зрушень зазнає структура національногобагатства в умовах високих темпів науково-технічного прогресу — посилюєтьсяпотреба в оновленні основних виробничих фондів, швидко зростає в складіоборотних фондів частка штучних матеріалів (синтетичні волокна, каучук,пластмаси, смоли тощо). Національне багатство є одним з найважливішихпоказників економічної могутності країни, джерелом соціально-економічногопрогресу. В умовах структурних зрушень в економіці, переведення її на ринковівідносини повніше виявляється єдність двох частин національного багатства — природного та суспільного Від обсягу, складу та якісного рівня природногобагатства країни залежить вихід суспільства з кризового стану, вибірпершочергових напрямів інтенсифікації виробництва.
2. Структура природно–ресурсного потенціалуУкраїни та характеристика окремих його складових
ПРП — це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва іпредметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості.
Для ПРП території характерна наявністькомпонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур.Компонентна структура ПРП — це внутрішні та міжвидові співвідношення природнихресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бутиподілений на такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енергетичні й металевікорисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості,гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали); водні (поверхневий стік,підземні води); земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеруґрунтового покриву); лісові (щорічний приріст деревини); природно-рекреаційні(рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів,баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо). Функціональна структура ПРПвідображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формуваннякомплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється вгосподарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісовегосподарство тощо). Територіальна структура ПРП характеризує різні формипросторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна рудадля виплавляння
До природних ресурсів України зараховуютьсяземельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурсиЧорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.
У Європі Україна посідає друге місце за площеюорних земель, запасами залізної руди і перше-за ресурсами марганцевої руди,самородної сірки. Вона також одна з перших країн за запасами кам'яного вугілля,калійної і кам'яної солей. Значними є її запаси каолінів, графіту, флюсовоїсировини та вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сировини.
Площа лісів становить 8,6 млн. га: за їхнійрахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площасільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн. га (з них — 33,2 млн. га ріллі).Основні типи ґрунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурілісові.
В Україні є багато різноманітних мінеральнихресурсів.
Буре вугілля. Найбільші поклади: Дніпровськийбасейн (2,4 млрд. т, глибина залягання – 5 – 140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція (0,9 млрд т), Донецький басейн(0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.
Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосередженіна Прикарпатті, у Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор'ї.Дніпровсько-Донецький район включає Прилуцькі й Леляківські родовища нафти уЧернігівській області, Рибальське й Качаніське — у Сумській області,Радченівські — у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки йКигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській таСумській областях. Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовищагазу. Дашава й Калуш.
У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти таприродного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське,Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфіАзовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.
Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд. т; найбільше родовище —Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина шарів— 1—б м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрії (Кіровоградськаобласть); запаси — на рівні 3 млрд. т. металу тощо).Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньоїсамоорганізації, само відтворення, а також щодо ефективності їхньоїексплуатації, охорони й відтворення.
3. Економічна оцінка природно-ресурсногопотенціалу
Використанняв економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує дваосновних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічнійоцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого видулюдської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їхвикористання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях.Вона здійснюється, як правило, перед економічною. Економічна оцінкаприродних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективноговикористання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризуєекономічні результати використання природних ресурсів; а друга — економічнінаслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втративід забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінкиприродних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані накатегоріях ренти та ефективності. При рентному підході природний ресурс можеоцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає йоговикористання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсаціювтрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняютьвитрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Першіздійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очиснихспоруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотриманнянаціонального доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо. Длярозміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісніпараметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запасикорисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічновигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини ігірничотехнічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівнітехнології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такікатегорії запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і С1 —розвідані менш докладно; С2 — оцінені попередньо і приблизно. Запаси кориснихкопалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлятьгеологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвіданізапаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельністьвиробництва.
4. Виробничий потенціал України та йогохарактеристика
Виробничий потенціал визначається яксукупність засобів виробництва, здатних виробляти певну кількість матеріальнихблаг, необхідних для держави. Виробничий комплекс, як складова частинанаціональної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничогоспрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури таорганізаційною системою управління господарством. При цьому сама національнаекономіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічногоциклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а такожприймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Виробничийкомплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між йогогалузями, яке виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці.Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартіснимипоказниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельністьзайнятих, вартість основного капіталу). Основою для виділення виробничихкомплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьомугалузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств,об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділупраці. Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг,включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарніблага (промисловість та сільське господарство), а також виробничуінфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутнімигалузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі,транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва). За галузевоюознакою виробничий комплекс структурно поділяється на: промисловість;аграрно-промисловий комплекс; виробничу інфраструктуру. Провідною ланкоювиробничого комплексу є промисловість — найважливіша галузь виробництва, якавключає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини,виробництво засобів виробництва й предметів споживання. За характеромвиробництва і предметів праці промисловість, у свою чергу, поділяється навидобувні й обробні галузі. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайнятівидобуванням сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість,як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляютьсировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюютьтовари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називаєтьсясировинною. Структура промисловості України може бути представлена вгенералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами —паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним. Особливе місцезаймає промислове виробництво товарів з сировини сільськогосподарськогопоходження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється вокремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальноїструктури виробничого комплексу є формування його територіальної організації.Основними її елементами виступають: промисловий (агропромисловий) район,промисловий (агропромисловий) вузол, агропромисловий кущ, промисловий(агропромисловий) центр, промисловий (агропромисловий) пункт. В Українірозвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський,Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграютьвиробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництвавиробничими послугами. У виробничу інфраструктуру входить також будівельнийкомплекс — сукупність галузей матеріального виробництва іпроектно-конструкторських та пошукових організацій, які забезпечуютьбудівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, якбудівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельнихконструкцій і деталей. Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажноготранспорту — однієї з найбільш важливих галузей національної економіки.Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний(морський, річковий, озерний) та повітряний його види… Функціонуваннятранспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, яка включає в себешляхи сполучення, рухомий склад, вантажно-розвантажувальні господарства, атакож засоби управління і зв'язку, технічне обладнання для обслуговування транспортноїсфери.
5. Основні складові та характеристиканауково-технічного потенціалу України
Характернаособливість XXI століття — збільшення розриву між країнами, які нагромадилинауково-виробничий потенціал для глобальної конкуренції, й тими, хто його ще немає. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. Галузевийнауково-технічний і проектний комплекс України виявився незатребуваним —промисловість майже не реалізує вітчизняних розробок. Сьогодні підприємствавважають за краще закуповувати діючі, випробувані технології й обладнання, ніжз ризиком фінансувати розробку нових технологій та виготовлення необхідногоустаткування. Основним джерелом фінансування технологічних інноваційзалишаються власні кошти підприємств. Здобули світове визнання фундаментальнідослідження українських учених у різних галузях знань. На їх основі створено івпроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування. Науковийпотенціал — це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якоїсистеми (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу за наявних форморганізації та управління ефективно вирішувати господарські завдання.
Складовиминаукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційнезабезпечення. Науковий потенціал є невід'ємною частиною науково-технічногопотенціалу суспільства. Найбільша частинанауковців зайнята дослідженнями в галузі фізико-математичних, технічних,сільськогосподарських та медичних наук. Поповнення наукового потенціалувищої кваліфікації здійснюється в основному за рахунок підготовки фахівців васпірантурах і докторантурах. Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації потериторії України нерівномірний. При аналізі розподілу докторів і кандидатівнаук за віком привертає увагу загальна тенденція «старіння» науковихкадрів вищої кваліфікації. Складне фінансове становище наукових установ,руйнування наукових шкіл і колективів, що створювалися десятиріччями, а такожпадіння престижу науково-технічної діяльності внаслідок низького рівня оплатипраці працівників негативно впливає на творчу активність науковців. Реалізаціязакономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання економічного,соціального та культурного розвитку районів сприяла створенню наукових центрівв усіх регіонах України. Науково-дослідні установи, що займаютьсяфундаментальними дослідженнями, зосереджені переважно у великих економічних такультурних центрах країни. Більш рівномірною є мережа галузевихнауково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз.Більшість їх розміщена в центральних районах, а їхні філії, відділення йлабораторії — на периферії.
6. Ефективність національної економіки та їїпоказники
Національнаекономіка є реальною базою для поєднання інтересів усіх суб'єктів економічногожиття в усіх сферах і видах; діяльності суспільства. Проте про її ефективністьможна говорити лише тоді, коли вона буде розглянута в процесі безперервногоповторення виробництва. Реальною оцінкою розвитку економіки є створенийнаціональний продукт в усіх його формах. В умовах ринкової економікинаціональний продукт обчислюють у вартісному вираженні. Національний продукт єматеріальною основою життя людей.
Дляобчислення обсягу національного продукту економічна наука використовує цілунизку показників, серед яких визначальне місце займає показник валовоговнутрішнього продукту (ВВП). ВВП— це вартість кінцевих товарів,вироблених всередині країни (резидентами і нерезидентами) за певний період.Сюди входить вартість товарів матеріальної та нематеріальної сфери, таких як будинкиі одяг, вартість послуг, скажімо, брокера і лекція економіста. Обсягивиробництва кожного такого товару і послуг оцінюють за ринковою ціною. Сума цихцін і становить ВВП. На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи— за витратами, за доходами і за виробництвом. ВВП, розрахований завитратами, — це загальна сума витрат на особисте і виробниче споживаннявсієї маси створених за певний період благ. ВВП розрахований за доходами— це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва, з використаннямяких створено всю масу національного продукту. ВВП за виробництвомпоказує внесок кожного виробника і національного виробництва в цілому. У такомуразі ВВП розраховують за доданою вартістю. Додана вартість — це ринкова цінапродукції (послуг) підприємства за вирахуванням вартості сировини і матеріалів,що куплені та витрачені на виробництво продукції або на виконання послуг.
ВеличинаВВП залежить як від обсягу виробленої продукції, так і від рівня цін. Оскількиціни можуть зростати і падати, порівнювати сяги ВВП можна у незмінних(постійних) цінах. У зв'язку з цим ВВП вимірюють у поточних і постійних цінах.ВВП, визначений у поточних (фактичних) цінах, називають номінальним. ВВП,визначений у незмінних (постійних) цінах, дістав назву реального.
Порядіз ВВП у статистиці використовують і такий показник, як валовий національнийпродукт (ВНП) — вартість кінцевих товарів і послуг, виробленихвітчизняними (резидентами) чинниками виробництва за певний період. ВВП і ВНП єголовними індикаторами економічного розвитку країни. Іншими показниками єВаловий випуск (ВВ), Чистий внутрішній продукт(ЧВП), Національний доход (НД),Особистий доход(ОД), Наявний доход
В Україні джерелом інформації про результатиекономічної діяльності на стадії виробництва є статистична звітністьДержкомстату та дані за результатами обстежень підприємств таких галузейекономіки, як: промисловість, будівництво, сільське господарство, послугтранспорту і зв'язку.
Показники ефективності (за конспектом):
1. Темпи зростання НД на душу населення
2. Темпи зрост. Фонду споживання
3. Вир-во НД на одиницю затрат
4. Загальна рентабельність
5. Затрати вир-ва та обігу на од.випущеноїпрод.
7.Секторна структура Національної економіки,структура організаційно-правових форм господарювання
Інституційнісектори НЕ – це самост госп одиниці, які знаходяться в межах ек-ки, володіютьактивами, приймають на себе зобов’язання та можуть займатися госп д-стю з інгосп одиницями.
Сектори:
1)секторнефін корпорацій. Охоплює всі п-ва всіх форм власності, які займ-ся в-вомтоварів та наданням нефін послуг. Фінансують свою д-сть як за рах власнихкоштів, кредитів, здобутих на фін ринку, так і за рах держ бюджету. Вкл. 3групи галузей: добувна, переробна, сфера послуг.
2)фін корпорацій. Орг.-ції, які займаються фін-посеред д-тю: банки, страхкомпанії, недерж пенс фонди, довірчі тов.-ва. Групи: банківські, небанківські.
3)заг-держуправління. Всі органи держ упр-ня місц, регіон та центр рівнів, які здійснюютьзаконодавчу, виконавчу владу, збирають податки та фінансують держ витрати.Також належать неком держ організації, які надають: а) інд безкоштовніабо пільгові неринк послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, мистецтва так-ри; б) колект неринк послуги у сфері науки, оборони, держ управлінняпідтримки громад порядку… Також до с-ру належать фонди, які утв з обов’язковихвнесків.
4)дом гос-в. окремі фіз. Особи та споживачі тов. і послуг.
5)некомерц організацій, які обслуговують дом г-ва. Орг.-ції, які ств за рахвласних внесків фіз. Осіб та займ-ся забезпеченням пев інтересів (політ партії,церкви, профспілки).
6) закордон. Орг.-ції, які розташ за межамиданої країни, але здійснюють операції з резидентами даної країни.
8. Показники відтворювальної структуриекономіки та вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання
У процесі відтворення сукупного суспільногопродукту відбувається відшкодування всіх затрат і, водночас, формуються трифонди: відшкодування (кошти, що направляються на заміщення спожитих засобіввиробництва), споживання (предмети особистого споживання), нагромадження(засоби, що направляються на розширення виробництва).
Співвідношення між цими фондами в загальномувигляді відбиває структуру суспільного продукту в матеріальному виробництві.
Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матер.витрат і амортизації. Фонд споживання охоплює споживчі витрати населеннята ін суб’єктів ринку. Нагромадження розрізняють: валове (охоплює чистенагромадження + амортизацію; є аналогом валових інвестицій); чисте (є аналогомчистих інвестицій у си-мі національних рахунків СНР)
Основним регулюючим параметром розвитку ек-киє норма нагромадження (n): n=ЧН/НД=ЧН/ВВП, де ЧН – чисте нагромадження.
Ефективність нагромадження, тобто віддача з кожної гривні чистогонагромадження у вигляді приросту НД або ВВП: = ∆НД/ЧН = ∆ВВП/ЧН.
9. Класифікація видів економічної діяльностіта їх структура
Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою системи національних класифікаторів. Метою розроблення КВЕД є приведення її у відповідність до нової редакції базової міжнародної статистичної Класифікації видів діяльності NACE, з якою гармонізована КВЕД, та здійснення перегляду певних позицій національного рівня КВЕД.
Об'єктами класифікації в КВЕД є види економічної діяльностістатистичних одиниць (юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб,фізичних осіб-підприємців тощо), які на вищих рівнях класифікації групуються угалузі.
За методологічними засадами, принципами побудови та призначеннямКВЕД є статистичною класифікацією, створеною як інструментарій длясистематизації та групування економічної та соціальної інформації у стандартнийформат, який дає змогу обробляти та аналізувати значні обсяги інформації.
Структура НЕ за видами економічної діяльності(ВЕД) пов’язана із суспільним поділом праці. Згідно з КВЕД, прийнятої в У. 2001р. на основі стандарту міжнародної класифікації ЄС, виділяють укрупнених ВЕД:1)с/г, мисливське, лісове господарство; 2) рибне госп-во; 3) добувна пром.; 4)обробна пром.; 5) в-во та розподіл електроенергії, газу, води; 6) будівництво;7) оптова і роздрібна торгівля транспортом і послугами з ремонту; 8) готелі,ресторани; 9) транспорт і зв'язок; 10) фінансова діяльність; 11) операції знерухомістю; 12) державне управління; 13) освіта; 14) охорона здоров'я тасоціальна допомога; 15) колективні громадські й особисті послуги; 16) послугидомашньої прислуги; 17) екстериторіальна діяльність.
Для аналізу прогресивності структурних змін уНЕ ВЕД об’єднуються у 3 групи:
1) діяльність, пов’язана з видобуваннямресурсів;
2) діяльність з переробки ресурсів та виробленняготової продукції;
3) сфера послуг
10. Сутність, види регіональної структуриекономіки та її показники
Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремихадміністративно-територіальних та адміністративно-економічних районах. Регіональнаструктура екон. завжди багатогалузева. Її аналіз вкл визначення виробничоїспеціалізації регіону.
Для регіональної економіки характерні такізасади функціонування: 1)комплексність екологічного, економічного тасоціального розвитку; 2)єдність процесів природокористування та охоронинавколишнього середовища; 3)територіальна спільність виробництва;4)відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщеннювиробництва; 5)цілісність системи соціальної інфраструктури; 6)поєднання територіальногота галузевого управління об'єктами.
У кожному регіоні можуть бути виділені галузіспеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо регіональною,міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються напрофільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону,та непрофільні, що мають незначну питому вагу. Основою визначення спеціалізаціїє ступінь участі регіону в територіальному поділі праці.
Спеціалізацією в широкому розумінні євизначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний,аграрний). Регіональні спеціалізації хар-ся показниками:
1.Коефіцієнт спеціалізації: Ксп = кількістьпідприємств однієї галузі (підгалузі) регіону / загальна кількість підприємстврегіону
2.Коефіцієнт локалізації: Клок = кількістьпідприємств у найбільший адм-територ одиниць регіону / загальну к-сть підпррегіону
3.Коефіцієнт рівня споживання на душунаселення: Кспож = сума вартості спожив товарів / населення регіону.
11. Основні структурні пропорції у зовнішнійторгівлі України
Співвідношення, які відбиваютьвзаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв’язки із зовнішнімсвітом, відображає структура національної економіки (СНЕ). Залежно відхарактеру елементів та змісту економічних явищ, зв’язки між якимивідображаються в пропорціях, на рівні НЕ виділяють такі види структурнихспіввідношень: соціальна структура (СС), організаційна структура (ОС),відтворювальна структура (ВС), регіональна структура (РС), структура видівекономічної діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі (СЗТ).
Структура зовнішньої торгівлі (СЗТ) – цеспіввідношення обсягів і товарна структура експорту та імпорту. СЗТ відображаєступінь розвитку НЕ. Для індустріально розвинених країн характерна високапитома вага експорту високотехнологічної продукції, особливо продукціїкінцевого споживання. Країни, що знаходяться у стані переходу допостіндустріального суспільства (США, Великобританія, Франція, Німеччина,Японія), мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуальногопродукту у вигляді ліцензій на використання у виробництві інноваційнихнауково-технічних технологічних розробок. В експорті більшості країн, щорозвиваються, переважає сировина і матеріали, у ціні яких частка доданоївартості в розрахунку на одиницю праці набагато менша, ніж увисокотехнологічної продукції, яку вони імпортують. У. належить до країн, вякій переважає експорт сировини, матеріалів, напівфабрикатів, різноманітнихзаготовок для високотехнологічної продукції, харчових продуктів. Імпортує ж У.саме високотехнологічну техніку, а також енергоносії. В результатіпоглиблюється нерівномірність між індустріально розвинутими країнами ікраїнами, що розвиваються
12. Товарна структура експорту та імпорту вУкраїні
Розвиток зовнішньої торгівлі, зокреманарощування експорту країни на світовому ринку, збільшення або, принаймні,збереження його питомої ваги у світовій торгівлі є надзвичайно важливимчинником функт-я нац ек-ки будь-якої держави.
Експорт – вивезення товарів, робіт, послуг,результатів інтелектуальної діяльності, в т.ч. виключних прав на них, з митноїтериторії країни за кордон без зобов'язання їх зворотного ввезення. Імпорт — ввезення това-рів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, вт.ч. виняткових прав на них, на митну територію країни з-за кордону беззобов'язання про зворотне вивезення.
Серед пріоритетів у розвитку експортногосектору варто назвати, +в першу чергу, високотехнологічні, наукомісткі галузімашинобудування (верстати, літаки, ракети, судна, прилади, побутову техніку),порошкову металургію, надтверді матеріали, кераміку, електрозварювальневир-цтво. +Другу групу пріоритетних галузей може скласти агропромисловийкомплекс, спрямований, у першу чергу, на країни СНД і партнерів із числа країн,що розвиваються. +Патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжиніринг,різноманітні послуги, особливо туризм, можуть стати третім напрямком приформуванні експортного сектору України. +Видобувна і металургійна галузіпромисловості формують четвертий пріоритетний блок експортного сектору.Важливим є експортний потенціал чорної металургії. +П'ятий пріоритетнийнапрямок пов'язаний із транзитними перевезеннями вантажів, нафти, газу зєвроазіатської частини на захід і з півночі на південь Європи і далі наБлизький Схід аж до Африканського континенту.
+Серед пріоритетів державної імпортноїполітики на перше місце необхідно поставити ввезення сучасної техніки ітехнології, ноу-хау, інжинірингових послуг.
+Другий важливий напрямок імпортної політики — охорона здоров'я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів.
+Третій напрямок містить у собі сукупністьгалузей продовольчого комплексу, харчової промисловості. (оснащення галузейхарчової промисловості новітньою технікою і технологією, забезпечення умовнадійного збереження с/г продукції).
Основним торгівельнимпартнером України залишається Російська Федерація (40,9% загальних обсягівторгівлі). Також Українапідтримує зовнішньоекономічні стосунки з усіма членами ЄС.
13. Економічний розвиток таекономічне зростання. Моделі економічного розвитку
Економічне зростання — збільшення обсягівреального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. ЕЗ являє собою зростаючуздатність ек-ки до реаліз своїх власних можливостей. Сутність ЕЗ полягає урозширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використ. незміннихтехнологій.
Кінцева мета ек зрост – збільшення споживання.Класифік за темпами (високий і низький) і типами (екстенс і інтенс). Ек зроствиражається у 2 показниках: у загальній величині ВНП і його розмірів на душунаселення. При аналізі ек-го зростання велике значення має показник темпівзростання.
На відміну від зростання розвиток можнавизначити як перехід ек-ки від одного стану до іншого. Базові принципи,структура, механізми ек-го розвитку формулюються на основі абстрагування відконкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичнихматеріалів, які характеризують динаміку ек-го зростання, тощо. В сучасній науцівиділяють кілька головних моделей ек-го розвитку:
• модель лінійних стадій розвитку (зростання)- процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій ек-го зростання, щоїх повинна пройти будь-яка країна. Вважалось, що менш розвиненим країнам слідлише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чисоціалістичних держав;
• теорія структурних трансформацій;
• теорія зовнішньої залежності — феноменслаборозвинутості пояснювали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів ек-гозростання, наявністю структурних диспропорцій в ек-ці, залежністю господарствкраїн, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансовихорг-цій.;
• неокласична модель вільного ринку — 80-тіроки, гол-ий акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, нанеобхідності лібералізації ек-ки, її зовнішній відкритості тощо. Дана концепціяможе бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки.;
• теорія ендогенного зростання — 1992 р.полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогугармонізувати відносини людина-природа та зберегти навколишнє середовище як длянинішнього, так і для майбутніх поколінь.;
• модель сталого розвитку — на початку 90-хроків, визнання переважної ролі внутрішніх факторів і джерел ек-го розвитку, щовідтворюються у відносно відособлених нац-их ек-их системах. Важливою рисою єнаголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.
Перелічені моделі й теорії на час їхньоговиникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальноїзалежності.
14. Показники якісних змінекономічного розвитку. Індекси, які використовуються у міжнародній практиці
Економічний розвиток — перехід від одного стану економіки до іншого, колив новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а маємісце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологійпорівняно з минулим періодом.
Якісна складова економічного розвиткубазується на знанні, інформації, науково-технологічному і споживчому ресурсахсуспільства, які можна назвати матеріальними. Для характеристики якісних змін унац ек-ці застосовують такі показники:
+динаміка ВВП,
+інноваційне відтворення осн фондів,
+валове нагромадження та інвестиції в оснкапітал,
+розвиток банківської системи і небанківськихкредитно-фінансових інститутів,
+розвиток фондового ринку,
+динаміка питомої ваги залучених інвестицій(кредитні ресурси банківської системи, іноземних інвесторів, позабюджетнихфондів тощо) в їхньому загальному обсязі;
+частка продовольчих товарів у структурігрошових витрат домогосподарств.
У світовій практиці застосовують такожпоказники, що характеризують людський розвиток, зростання доходів населення,сталість довкілля, рівень енергомісткості економіки, галузеву структурупромислового вир-цтва, швидкість поширення інновацій тощо.
Також виділяють ще декілька показників, що характеризуютьякісні зміни в ек-ці: вплив технологічного прогресу на ек-ку (напр., за допвиробничої функції); ефективність виробничого процесу в ек-ній системі (питомавага доданої вартості в загальному випуску продукції); корисність ек-ї системи(рівень впливу ек-го розвитку на якість життя населення); результативність ек-їсистеми (показник, що пов’язує ефективність виробничого процесу з корисністюфункціонування системи вцілому). Усі ці показники можуть бути використані вУкраїні для прогнозування та контролю у тій чи іншій сфері, але вони не даютьзмоги виміряти прямий вплив якісних змін у нац ек-ці на кількісні параметрирозвитку.
15. Призначення, роль та структура державнихфінансів
Держ.фін – центральна сфера фін.системи.країни, через якуздійснюється вплив держави на екон. та соц. розвиток суспільства. — сукупністьек-их відносин щодо розподілу і перерозподілу вартості ВВП та формування івикористання ФГК призначених для фінансового забезпечення виконання державоюпокладених на неї ф-цій
Об’єктами фін.відносин на рівні державивиступає ВВП, НД.
Структура держ.фін. Ланками державних фінансів є: бюджет держави; фондицільового призначення; державний кредит; фінанси державного сектора. За рівнямидерж фінанси поділ на загальнодерж і місцеві фінанси. На рівнізагальнодержавних фінансів: бюджет представлений ДБУ і ЗБУ; Цільові фонди –загальнодерж. цільовими фондами; Держ. кредит – держ. позиками; Резерви та фін.держ. сектора – держ. страхов. резервами і фінансами держ. підприємств. Нарівні місцевих фінансів: бюджет – місцевими бюджетами; Цільові фонди — регіональними ціл.фондами; Держ. кредит – місцевими позиками; резерви та фін.держ. сектору – фінансами комунальної власності. Загальнодержавні фінансипризначені для забезпечення тих потреб суспільства, які маютьзагальнонаціональний характер і відображають інтереси держави загалом. Череззагальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метоюзбалансованого розвитку окремих регіонів. З їх допомогою здійснюється такожструктурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвитоккраїни. Місцеві фінанси являють собою фінансову базу місцевих органів влади тауправління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах тадоходах. Основне призначення місцевих фінансів — забезпечення відносноїфінансової незалежності й автономності органів місцевої влади. До складудерж.фін. включається: апарат управління (складається з 2-х рівнів: органівдерж. влади і управління, органів місцевого самоврядування); нормативно-правові засади держюфін. Важливу роль в системі держ фінансів відіграє бюджетдержави. Бюджет як економічна категорія – система екон. відносин між держ. зодного боку і юр. і фіз. особами з іншого з приводу розподілу і перерозподілуВВП з метою формування і використання бюджетного фонду призначеного длязабезпечення виконання держ. її ф-цій. Функціонування сфери держ фінансівхарактеризується такими фінансовими категоріями: державні доходи, державнівидатки, державний кредит. Державні доходи — це сума коштів, щомобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. держави і фондахцільового призначення. Децентралізовані доходи розміщуються на державнихпідприємствах. Державні видатки — це сума коштів, що витрачаєтьсядержавою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Державний кредитхарактеризує залучення коштів державою на позиковій основі. Кошти, щомобілізуються з допомогою держ кредиту, надходять до бюджету.
16. Бюджетна система України як центральналанка системи державних фінансів
Ринкова модель економіки, а також усі без винятку інші моделі не можутьіснувати й розвиватися без втручання держави в процеси розподілу йперерозподілу новоствореної вартості в суспільстві. Для цього використовуютьсяфінанси, а бюджет є конкретною формою реалізації функцій держави. В бюджетісконцентровані інтереси держави, підприємців і населення. Між ними ведетьсяпостійна боротьба за задоволення власних потреб. Об'єктом цих інтересів завждиє валовий внутрішній продукт, власне напрямки та методи його розподілу йперерозподілу. Власне, бюджет — це фонд фінансових ресурсів, який перебуває урозпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується длявиконання покладених на них функцій, передбачених конституцією.
Відповідно до БКУ бюдж. система – це сукупність усіх бюджетівпобудована з урахуванням екон. відносин держ-го та амін-терит. устроїв іврегульована нормами права.
Економічна природа бюджету полягає в тому, що виникає об'єктивнанеобхідність у розподілі й перерозподілі валового внутрішнього продукту міжгалузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищенняефективності економіки та добробуту громадян. Бюджет, в основному, відображаєвторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішньогопродукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл задопомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ іпослуг. Надання населенню суспільних благ стає однією з функцій-держави векономіці вільної конкуренції, фінансування яких здійснюється за рахунокдержавного та місцевих бюджетів.
зведені (консолідовані) бюджети – сукупність всіхбюджетів, що входять до складу бюдж. системи України. ЗБУ включає:показники ДБУ, ЗБ АР Крим, ЗБ областей та міст Києва і Севастополя. В основіпобудови бюдж. системи покладено бюдж. устрій. Бюдж. устрій –організація та принципи побудови бюдж. системи, її структура і взаємозв’язкиміж бюджетами у процесі забезпечення виконання єдиної загальгодерж. фін.політики.
Принципи бюдж системи Укр: принцип єдності (єдина правовва базаформування бюджетів), збалансованості, самостійності, повноти (всі доходи івидатки повинні бути відображені в бюджеті), обгрунтованості, ефективності(повинні бути збалансовані цілі), субсидіарності (розмежування видатків між різнимивидами бюджетів), цільового використання бюджетних коштів, справедливості інеупередженості, публічності і прозорості, відповідальності учасниківбюджетного процесу
17. Державний бюджет України: структурадоходів та видатків.
Державний бюджет — фінансові відносини,пов’язані з утриманням та використанням централізованого фонду грошовихресурсів держави, призначених для використання її функцій шляхом розподілу таперерозподілу ВВП. Доходи і видатки держ бютжету – це обєктивні ек-нікатегорії, кожна з яких має спеціальне суспільне призначення, а саме доходивиступають фінансовою базою функціонування держави, а видатки задовольняютьзагальнодержавні потреби. Доходи бютжету виражають ек-ні відносини, яківиникають у державі з юр-и і фіз-ми особами у процесі формуванняцентралізованого фонду фінансових ресурсів – бютжету. Доходи класифікуються на5 основних груп.
I. податкові надходження – визначаються усіпередбачені податковим законодавством загальнодержавні і місцеві податки, збориі інші обовязкові платежі.
II неподаткові надходження:1)доходи відвласності і підприємницької діяльності; 2)надходження від перевищення доходівнад витратами НБУ; 3)надходження від грошово-речових лотерей; 4) дивідендинараховані на акції господарських товариств; амін збори та платежі; 5) надх відштрафів та фін санкцій; 6) інші неподаткові надходження: оренда плата за орендудерж майна.
III доходи від операцій з капіталом – цедоходи які одержує держава від реалізації основного капіталу, продажу державнихзапасів товарів, землі і нематеріальних активів.
IV трансферти – це кошти одержані від іншихорганів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування,інших держав або міжнародних організвцій бютжетам на безоплатній ібезповоротній основі.
V. Державні цільові фонди – це ФГК які акомулюються у бютжеті і маютьконкретні джерела фінансування і напрямки використання коштів. В державномубютжеті України сформовані державні цільові фонди: фонд охорони природньогонавколишкього середовища; фонд захисту інвалідів; фонд закриття Чорнобиля; фондструктурної перебудови економіки.
Видатки бюджету – це ек-чні відносини, які складаються між державою іпідприємствами і громадянами з приводу розподілу коштів бюджетного фонду назагальноекономічні, виробничі, соціальні, та інші потреби. Видатків групують зафункціями, які виконуються державою при здійсненні цих видатків. Основнірозділи:
1. Загальнодержавні функції – видатки на держ.управління і міжнародну діяльність.
2. Оборона: військова, цивільна оборона,військова освіта.
3. Громадський порядок, безпека та судовавлада:
4. Економічна діяльність:
5. Охорона природного навколишнього середовища(утилізація відходів);
6. Житлово-комунальне господарство:
7. Охорона здоров’я.
8. Духовний та фізичний розвиток.
9. Освіта.
10. Соціальний захист та соціальнезабезпечення:
18. Місцеві бюджети: особливості формування вУкраїні
Місцевими бюджетами визнаютьсябюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів умістах та бюджети місцевого самоврядування.
Бюджетами місцевогосамоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їхоб'єднань.
Гол функціями місцевих бюджетівє:
формування грошових фондів длязабезпечення діяльності місцевих органів влади; розподіл і використаннягрошових коштів між галузями економіки; контроль за фінансово господарськоюдіяльність підприємств підвідомчих органів місцевого самоврядування.
До доходів, що закріплюються за бюджетамимісцевого самоврядування та враховуються при визначені обсягів міжбюджетнихтрансфертів відносяться:
1. Прибутковий податок з громадян.
2. Державне мито.
3. Плата за ліцензії на провадження певнихвидів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчим органамивідповідних рад.
4. Плата за державну реєстрацію суб'єктівпідприємницької діяльності.
5. Плата за торговий патент.
6. Надходження адміністративних штрафів, щонакладаються виконавчими органами відповідних рад.
7. Єдиний податок для суб'єктів малогопідприємництва. При цьому, такі доходи розподіляються між різними ланкамимісцевих бюджетів в певних пропорціях.
Згідно з бюджетним кодексом Україниприбутковий податок з громадян розподіляється таким чином:
1. До доходів бюджетів м. Києва і м.Севастополя зараховується 100 % податку, що справляється на території цих міст.
2. До бюджетів міст республіканського (АРКрим) та обласного значення зараховуються 75 % суми податку, що спрямовуютьсяна території цих міст.
3. До бюджетів міст районного значення, сіл,селищ чи їх об'єднань зараховується 25 % податку, що справляється на ційтериторії.
Для покриття тимчасових касових розривів, щовиникають під час виконання загального фонду місцевих бюджетів можутьзалучатися короткострокові позики у фінансово-кредитних установах. Термін позикне повинен перевищувати трьох місяців. До того ж, позику можна одержати тількидля використання у межах поточного бюджетного року. Надання позик з одногобюджету іншому не дозволяється.
19. Податкова система України: основніелементи та їх характеристика
Система податків в Україні включає три підсистеми:
1. Підсистема оподаткування юридичних осіб (підприємств, організацій).
2. Підсистема оподаткування фізичних осіб.
3. Збори в державні цільові фонди.
Податкова система складається з:
1) податкового законодавства;
2) системи оподаткування;
3) сукупності державнихподаткових органів.
Головним нормативно-правовимактом, що регулює податкову систему в У., виступає Закон У. „Про системуоподаткування в Україні” від 01.09.2005.
Cистема оподаткування – сукупність податків, встановлених законодавчоювладою і що стягуються виконавчими органами, а також методи і принципи побудовиподатків. Роль і структура цієї системи визначаються соціально-економічнимустроєм суспільства
Система оподаткування (нормативновизначені органами держ влади платники податків, їхні права та обв*язки, об*ктиоподаткування, види податків, зборів та ін. обов*якових платежів до бюджету, атакож порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків)вУкраїні згідно із Законом України «Про систему оподаткування» включаєзагальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки ізбори (обов'язкові платежі). Згідно з чинним законодавством системаоподаткування в Україні є дворівневою, в її межах стягуються як загальнодержтак і місцеві податки і збори.
До місцевих податків належать:податок з реклами; комунальний податок.
До місцевих зборів (обов'язковихплатежів) належать: збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збірза участь у бігах на іподромі; тощо.
Державна податкова служба (ДПС) – це система органів виконавчої влади, щоздійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
Система органів Державної податкової службивключає: Державну податкову адміністрацію України, державні податковіадміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві таСевастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва таСевастополя), районах у містах. У складі органів державної податкової службиперебувають відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковимиправопорушеннями – податкова міліція.
20. Система державних внутрішніх та зовнішніхзапозичень: особливості в Україні
За формою залучення коштів державний боргподіляється на державні запозичення та гарантії.
Державні запозичення — залучення державою в особі Кабінету МіністрівУкраїни, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна тамайнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів наумовах строковості, платності та повернення.
Розрізняють: державне внутрішнє запозичення,що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику тавипуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку;
державне зовнішнє запозичення — державнезапозичення, що здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод пропозику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньомуринку.
Право на здійснення державних внутрішніх ізовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державнийбюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України задорученням Кабінету Міністрів України.
Право здійснювати внутрішні запозичення мають виключно Верховна РадаАвтономної Республіки Крим та міські ради. Разом з тим ст. 73 Бюджетногокодексу України передбачає, що для покриття тимчасових касових розривів, щовиникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрівАвтономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органивідповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чивідповідної ради можуть отримати короткотермінові позики у фінансово-кредитнихустановах на термін до 3 місяців, але в межах поточного бюджетного періоду.Порядок отримання таких позичок визначається Міністерством фінансів України. Зовнішнізапозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населенняпонад 800 тис. мешканців за офіційними даними державної статистики на часухвалення рішення про здійснення запозичень
21. Система державних цільових фондів: склад,джерела та призначення
Державні цільові фонди — це сукупність фондівгрошових коштів, які знаходяться в розпорядженні центральних та місцевихорганів влади. Фонди мають цільовепризначення, яке втілюється як у чітко визначених джерелах їх утворення, так ів напрямках можливого використання коштів. Державні цільові фонди є однією зланок загальнодержавних фінансів, порядок їх формування та витрачаннярегламентується законодавчими актами. У різних країнах формуються різні цільовіфонди, які відображають специфічні риси фінансових систем цих країн. В Україніна даний час створюються такі основні цільові фонди: 1). У сфері соціальногострахування: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування з тимчасовоївтрати працездатності; Фонд соціального страхування на випадок безробіття; Фондсоціального страхування від нещасних випадків;2) Тимчасові: Фондсоціального захисту інвалідів; Фонд охорони навколишнього природногосередовища. Соціальне страхування — це самостійна галузь страхування, щоохоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективнихстрахових фондів, призначених для виплати відшкодування при постійній читимчасовій втраті працездатності або місця роботи. У системі державногосоціального страхування роль страховика виконує держава, яка бере на себезобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страховоговідшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавнікомпанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страховихпослуг. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, азастрахованими — працівники підприємств і організацій, а з деяких виплат інепрацюючі громадяни. Систему державного соціального страхування становлятьчотири цільові фонди. При цьому між ними чітко розмежовані сферифункціонування. Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійноївтрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Фондисоціального страхування передбачають страхування на випадок: тимчасовоїнепрацездатності у зв'язку з хворобою, вагітністю і пологами; тимчасової чипостійної втрати працездатності внаслідок нещасних випадків; втрати джерелаотримання доходів унаслідок безробіття. Формами страхового відшкодування єпенсії і різного роду допомоги та виплати. До цієї групи можна віднести такожФонд соціального захисту інвалідів, хоча він відображає відносини фінансовоїдопомоги, а не страхування. Кожен фонд має закріплені доходи та видатки івідповідну систему управління. Пенсійний фонд формується і використовується затакою схемою: Управління коштами здійснює Фонд соціального страхування зтимчасової втрати працездатності, що є некомерційною самоврядною організацією.Гарантом його діяльності є держава.Фонд соціального страхування на випадокбезробіття є важливим атрибутом ринкової економіки. Його формування івикористання характеризується такими джерелами доходів і напрямами видатків:Управління коштами здійснює Фонд загальнообов'язкового державного соціальногострахування на випадок безробіття — некомерційна самоврядна організація.Фондсоціального страхування від нещасних випадків створюється з метою проведенняпрофілактичних доходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатностіпотерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальноїта моральної шкоди. Функціонування фонду здійснюється за такою схемою:Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фондсоціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави,представників застрахованих осіб і роботодавців.
22. Розвиток державного соціального страхування
Фінансові ресурси цільових фондів державногосоціального страхування мають забезпечити:1. Надання громадянам матеріальногозабезпечення та соціальних послуг, передбачених законодавством України.2.Фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків.3.Створення резерву коштів для забезпечення витрат застрахованим особам.4.Покриття витрат страховика, пов'язаних із здійсненням загальнообов'язковогосоціального страхування. Ресурси фондів спрямовуються на фінансування певнихпрограм, які передбачені законодавством України.
До них, зокрема, відносяться:1. Виплатадопомоги (з витрати працездатності, у зв'язку з народженням, похованням) (біля70 % витрат).2. Фінансування санітарно-курортного лікування та оздоровленнязастрахованих осіб та членів їх сімей (біля 25 % витрат фондів).3. Повне абочасткове фінансування дитячих та студентських таборів та позашкільногообслуговування учнів.4. Утворення резерву страхових фондів для забезпеченнянепередбачених витрат та надання соціальних послуг застрахованим особам.5.Забезпечення поточної діяльності фондів (біля 4 % витрат).6. Інші витрати.
При цьому кожний державний соціальний фондвирішує певні задачі. Так, страхування у зв'язку з тимчасовою втратоюпрацездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням передбачаєздійснення фінансування таких програм: допомоги з тимчасової непрацездатності(включаючи догляд за хворою дитиною); допомоги по вагітності та пологах;
допомоги при народженні дитини та догляду занею; допомоги на поховання (крім пенсіонерів, безробітних та осіб, які померливід нещасного випадку на виробництві); забезпечення оздоровчих заходів.Страхування від безробіття включає фінансування таких витрат: допомоги побезробіттю; виплат, пов’язаних з підготовкою та перепідготовкою безробітних;надання допомоги безробітному та членам його сім’ї; дотації роботодавцям длястворення робочих місць; допомоги на поховання безробітного. Зараз системасоціального страхування України знаходиться в стадії реформування. Змінюєтьсяроль профспілкових організацій в управлінні фондів соціального страхування та врозподілі його коштів. Передбачається формування місцевих фондів соціальногострахування. Розроблюються та впроваджуються заходи щодо підвищенняефективності роботи фондів соціального страхування.
23.Основні риси та відмінності між однорівневою та дворівневою банківськимисистемами
Банківська система — організаційна сукупність різних видів банків у їхвзаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичнийперіод. Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківськогозаконодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:однорівнева банківська система; дворівнева банківська система. Однорівневабанківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками,універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючий центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічніфункції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принциппобудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн,а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковоюекономікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень — центральні (емісійні)банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорійклієнтів: банківських інститутів та урядових структур. Нижній рівень — комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. Затакою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі іпо горизонталі. По вертикалі — це відносини підпорядкування між центральнимбанком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками.По горизонталі — це відносини рівноправного партнерства та конкуренції міжкомерційними банками. Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформабанківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року ЗаконуУкраїни «Про банки і банківську діяльність». Згідно з цим Законом, вУкраїні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, якавключає: Верхній рівень — Національний банк України як центральний банк країни,головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає зауправління всією грошово-кредитною системою. Нижній рівень — мережа комерційнихбанків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населеннякраїни і народне господарство щодо банківських послуг і створити длястабілізації та поступового піднесення національної економіки. Центральнимбанкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1)емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні,кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобтовиконання ролі «банку банків»; 2) кредитно-розрахунковеобслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулюванняна цій основі економічних процесів. Комерційні банки є багатофункціональнимиустановами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансовихоперацій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтіведит
24. Інструменти регулювання центральним банкомдіяльності комерційних банків
Банківське регулювання передбачаєвизначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійнихвимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ маєправо вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленимвимогам. Якщо банк або працівник, до якого пред'явлено вимогу звільнити його зпосади, не згодні з цим, вони можуть оскаржити таку вимогу в суді.
Наглядові та регулятивні функціїНаціональний банк може здійснювати безпосередньо або через створений ним органбанківського нагляду реалізацією таких повноважень, як: 1) здійснення всіхвидів перевірок банків на місцях (крім перевірок і ревізій фінансово-господарськоїдіяльності), а також перевірки достовірності інформації, що надаєтьсяюридичними та фізичними особами під час реєстрації банків та ліцензуваннябанківських операцій; 2) здійснення вимог щодо проведення загальних зборівакціонерів банків і визначення питань, які мають бути розглянуті; 3) участь уроботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь і ревізійнихкомісій банків з правом дорадчого голосу.НБУ має також право вимагатиобов'язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежнихаудиторських організацій про результати діяльності банків.
У разі порушення банкомбанківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, проведення надторизикованих операцій, що загрожують їхній платоспроможності, інтересам вкладниківі кредиторів. Національний банк застосовує адекватні порушенню заходи впливу зметою захисту кредиторів та вкладників.
Якщо банки в установлений строкне виконали вимог щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф накерівників банків усувати керівництво і призначати тимчасову адміністрацію;припинити дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій
25. Види комерційних банків які функціонують вУкраїні та їх характеристика
Сучаснийкомерційний банк — це автономне, економічно самостійне, незалежне комерційнепідприємство, яке функціонує за умов повної економічної самостійності,партнерських взаємовідносин з клієнтами в межах державного контролю за йогодіяльністю з боку органів банківського нагляду. Специфіка діяльностікомерційного банку визначається його функціями та операціями. Згідно з ЗакономУкраїни «Про банки та банківську діяльність» банк — це «юридична особа, яка маєвиключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати усукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних іюридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власнихумовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичнихта юридичних осіб». За формою власності комерційні банки можуть бути:унітарними, тобто заснованими на принципах єдиновладдя. Такі банки маютьєдиного власника в особі держави чи приватної особи; з колективною формоювласності. Банки, в яких переважають певні операції і які обслуговують окремігалузі економіки, є спеціалізованими, наприклад — Ощадний банк України,Укрексімбанк (експортно-імпортний банк) та ін.
Ощадний банкУкраїни та Укрексімбанк — це державні банки, усі інші банки України найчастішеакціонерні товариства. Створення нового державного банку можливе за наявностівідповідного рішення Кабінету Міністрів України та позитивного висновку НБУщодо заснування такого банку. При цьому в Законі про Державний бюджет Українина відповідний рік мають бути передбачені витрати на формування статутногокапіталу новостворюваного банку.За організаційно-правовою формою діяльностікомерційні банки можуть створюватись як: акціонерні товариства відкритого ізакритого типів (акціонерні банки); товариства з обмеженою відповідальністю(пайові банки); кооперативи (кооперативні банки).
Акціонернібанки формують свій капіталза рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників шляхом випуску ірозміщення акцій банку. Причому всі емітовані акції мають бути іменними,оскільки банки за чинним законодавством не мають права на випуск акцій напред'явника. Власником капіталу є акціонерне товариство, тобто банк. Акціонерине мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Саме томуакціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. Пайові банкиформують свій капітал за рахунок грошових внесків (паїв) у статутний капітал.При цьому за кожним із учасників зберігається право власності на його часткукапіталу, тобто банк не є власником цього капіталу. Пайові банки в Україністворюються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю, в якихвідповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску в статутнийкапітал банку. Кооперативні банки в Україні можуть створюватись затериторіальним принципом: місцеві та центральний кооперативні банки.
За секторамиринку, на яких функціонують банківські установи, усі банки можна поділитина: міжнародні, які здійснюють свою діяльність як в Україні, так і за їїмежами; міжрегіональні, які здійснюють свою діяльність на території всієїУкраїни; регіональні, що обслуговують, як правило, клієнтів одного регіону(міста, району, області).
Міжнароднібанки — це насамперед банки, які створюються за участі іноземного капіталу іможуть мати свої філії за кордоном.
Залежно віддіапазону операцій, що їх виконують комерційні банки, у сучасних банківськихсистемах розрізняють: універсальні банки, які виконують широкий спектр операційта надають різноманітні послуги своїм клієнтам, спеціалізовані банки, які усвоїй діяльності орієнтуються на: а) обслуговування певної категоріїклієнтів — банки з клієнтською спеціалізацією; б) обслуговування переважноюридичних та фізичних осіб у межах певної галузі — банки з галузевоюспеціалізацією; в) надання невеликого кола послуг для більшості своїхклієнтів — банки із функціональною спеціалізацією. В Україні згідно з чиннимзаконодавством можуть функціонувати як універсальні, так і спеціалізованібанки. Причому банк вважається спеціалізованим, якщо понад 50% його активів єактивами одного типу. Це можуть бути інвестиційні, іпотечні, розрахункові(клірингові) банки. Якщо ж понад 50% пасивів банку є вкладами фізичних осіб,такий банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку.
26.Роль і місце парабанківської системи у кредитній системі країни
Парабанківська система (ПС) складається зспеціалізованих фінансово-кредитних установ (СФКУ) і поштово-ощадної системи(ПОС). СФКУ характеризується тим, що їх діяльність спеціалізується наобслуговування певних типів клієнтів або певних сфер, що є надмірно ризикованимдля банків. До СФКУ входять:
1) лізингові та факторингові компанії;
2) брокерські і дилерські фірми;
3) фондові біржі;
4)страхові компанії;
5) пенсійні фонди;
6) інвестиційні компанії та фонди;
7) кредитні спілки і товариства;
8) ломбарди.
Поштово-кредитні установи акумулюють грошовікошти широких верств населення за допомогою своєї розгалуженої системи. Грошінадаються іншим фінансово-кредитним установам, центральним і місцевим органамвиконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи – малоризикові, а % ставки задепозитними вкладами – низькі.
Парабанківські установи нагромаджують грошовікошти підприємств, установ, організацій та населення, зобов’язання яких не єплатіжними засобами, а типові пасивні операції не містять депозитів дозапитання юридичних і фізичних осіб, не є об’єктом кредитного регулювання і невпливають на пропозицію грошей. Вони не проводять розрахункових операцій відімені своїх клієнтів. Депозити будь-якої парабанківської установи в чистомувигляді не входять до складу грошової маси, зокрема, не створюючимультиплікаційного ефекту.
Зростанню впливу парабанк. установ сприяютьтакі чинники, як зростання доходів населення, розвиток ринку цінних паперів,надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не можуть надаватибанки, або є для них недостатньо привабливими.
Специфіка небанківських кредитно-фін. установполягає в тому, що вони здійснюють діяльність на фін ринку та не випускаютьвласних боргових зобов’язань. Усі зміни у вартості активів і пасивів розподіляютьсясеред акціонерів, а єдиними емітованими парабанками цінними паперами — єінструменти власності. На відміну від них, усі банк. установи випускають власніборгові зобов’язання для додаткового залучення коштів. Оскільки мета парабанківполягає у збиранні грошей і забезпеченні потреб клієнтів, вони не маютьможливості покривати свої боргові зобов’язання інакше, ніж через додатковезалучення коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє ємалоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фінансовий стан і авторитетустанови.
27.Принципи та особливості діяльності небанківських фінансово-кредитних установ
Інвестиційні компанії здійснюють кредитуваннямалих та середніх фірм. Їх інвестиційні програми розраховані, як правило, нанедовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну відінвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого тазакритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупитисвої акції у акціонерів, у другому — ні.
Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їхборгових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе місце посідаютьхолдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акційкомпаній і здійснювати контроль за їх діяльністю. До фінансових компанійвідносяться і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю,зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту.
Пенсійні фонди створюються фірмами для виплатипенсій працівникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшитиподаткові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній,що забезпечує зміцнення фінансової потужності даної компанії.
Кредитні спілки є різновидом кооперативів,створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішенняпрактичних проблем. Кредитні спілки створюються на паях для короткостроковогокредитування їх учасників (для будівництва або ремонту будинку, купівліавтомобіля тощо). Страхові компанії здійснюють страхування життя або майна. Внашій країні існує майнове і особисте страхування. Ломбарди — це кредитніустанови, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В нашій країнівони виникли на початку 20-х років. Ломбарди є державними госпрозрахунковимипідприємствами. Вони перебувають у розпорядженні місцевих Рад у системі установпобутового обслуговування.
28.Необхідність принципи та ефективність роботи страхових компаній
Договірні фінансові посередники — це фінансові посередники, щоспеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванніна підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошовихфондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів вобумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).
Попит на страхові послуги зумовлюється тим, щов економічних суб’єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загрозанастання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять дозначних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім’ї,праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аваріяавтомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо,накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно.Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума йогоможе бути більшою за страхові внески.
З розвитком і ускладненням техніки, технології,погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Томустраховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішнорозвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадженнянаселення.
Страхові компанії умовно поділяються накомпанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещаснихвипадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вонимобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів відцих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. Змобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань принастанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщеннямобілізованих коштів у дохідні активи.
Компанії зі страхування життя мають можливістьдосить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на ційпідставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їмможливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові,найбільш дохідні активи — облігації та акції корпорацій, заставні,довгострокові депозити тощо.
Компанії зі страхування майна та від нещаснихвипадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніжсмертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі жактиви, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважнокороткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тількичастково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.
Структура управління компанією може будуватисьза такими принципами:
1) Принцип лінійного підпорядкування — вищі керівники наділяютьсяправом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, щовипливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страховоїкомпанії є обов'язковими для всього персоналу. В разі додержання лише функціїлінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво,перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управліннявтрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються відопрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.
2) Принцип функціонального підпорядкування — раво давати розпорядження надається щодовиконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад,головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошовихцінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії. Носійфункцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи іншихфункціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними провиконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність.Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компаніїабо та особа, якій делеговані ці права.
3) Принцип лінійно-штабного підпорядкування — це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), яківиконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовкирішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатнихпрацівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, науковихлабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання таподають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяютьсяправом давати розпорядження працівникам компанії.
29.Необхідність, принципи та ефективність роботи недержавних пенсійних фондів
Недержавний пенсійний фонд —це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницькоготовариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопиченняпенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управліннямпенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеногофонду у визначеному законом порядку. Діяльність таких фондів не спрямована наотримання прибутку їх засновниками.
Розрізняють три види пенсійних фондів:корпоративний, професійний і відкритий: корпоративний пенсійний фонд —недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа — роботодавецьабо кілька юридичних осіб — роботодавців. Учасниками цього фонду є виключногромадяни, які перебувають у трудових відносинах з його засновниками та платниками(роботодавцями, які приєдналися до фонду після його заснування). Цей фондсхожий на виробничі пенсійні фонди у США. Пенсійні внески до таких фондівсплачуватимуться за пенсійною схемою, до визначення умов якої засновникизалучають і учасників (працівників). Внески до фондів здійснюють спільно якроботодавці, так і працівники, в тому числі у формі відрахувань із заробітноїплати; професійний пенсійний фонд — пенсійний фонд, засновниками якого єоб'єднання громадян або юридичних осіб. Ці об'єднання утворюються за родомпрофесійної діяльності громадян. Відповідно, і учасниками цього фонду євиключно громадяни, пов'язані за родом їхньої професійної діяльності; відкритийпенсійний фонд — недержавний пенсійний фонд, засновниками якого є будь-якіюридичні особи. Учасниками цього фонду можуть бути громадяни України, іноземціта особи без громадянства незалежно від місця та характеру їх роботи.
Засновниками будь-якого пенсійного фондуможуть бути виключно юридичні особи та їх об'єднання. Юридичною формою реалізаціїмісії пенсійних фондів — здійснення пенсійного забезпечення учасників фонду — єпенсійні контракти, які можуть бути укладені між пенсійним фондом та йоговкладником. Вкладниками за пенсійним контрактом можуть бути учасники або їхніроботодавці, які сплачують внески на користь учасників відповідно до умовпенсійного контракту. Роботодавець-вкладник, який утворив корпоративнийпенсійний фонд або робить відрахування на користь своїх працівників до іншихпенсійних фондів, зобов'язаний сплачувати пенсійні внески за власний рахунок.Розмір таких внесків до корпоративних недержавних пенсійних фондів повиненвстановлюватися: або в однаковому відсотку відрахувань від суми заробітноїплати працівників-учасників, або із застосовуванням прогресивної шкали відсотківвідрахувань відносно суми заробітної плати залежно від віку працівників або відїхнього стажу роботи на даному підприємстві із встановленням однаковоговідсотка відрахувань пенсійних внесків для кожної визначеної групи працівників.
30. Економічні ф-ії держави
Економічнафункція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективноїекономічної діяльності суспільства. Усі функції держави тісно взаємопов'язані.Виділяють наступні ф-ції: 1.Захист конкуренції; 2.Перерозподілдоходу й багатства; 3.Корегування розподілу ресурсів з метою змінструктури національного продукту; 4.Стабілізація економіки, тобтоконтроль за рівнем зайнятості і інфляції, а також стимулювання економічногозростання; 5.Розробка й затвердження правових основ економіки; 6.Визначеннямети й пріоритетів мікро- та макроекономічного розвитку; 7.Реалізаціясоціальних цінностей; 8.Регулювання економічної діяльності, спрямованена вирівнювання сукупного попиту й пропозиції; 9.Перерозподіл доходів,спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивихринковій системі. 10.Фінансування суспільних благ і послуг; 11.Регулюваннязовнішньоекономічних відносин і валютного ринку; 12.Стабілізаціяекономіки, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін; 13.Забезпеченняекономіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом іпротистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші.; 14.Формуванняправових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовийстатус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарськоїдіяльності;15.Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможністьринку забезпечити ефективний розподіл ресурсів компенсується державнимвтручанням в економіку; 16.Забезпечення людей обов'язковими товарами.Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відомаістина, що юдина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, людикурять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожньогоруху, споживають шкідливі для здоров'я продулкти тощо).
31.Сутність понять: «економічна політика держави», «державне регулюванняекономіки»
Економічна політика держави є елементомзагальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний,екологічний та інші напрямки. Економічнаполітика держави ґрунтується на проведенні державними інститутами генеральноїлінії стратегічного і тактичного розвитку економічного укладу, виробленнякомплексу дій і системи заходів у галузі управління економікою, наданнявизначеного напряму розвитку економічних процесів у відповідності із цілями,завданнями та інтересами країни. Вона базується на теоретичних і методологічнихзасадах економічної теорії і включає структурну, інвестиційну,фінансово-кредитну, соціальну, зовнішньоекономічну, науково-технічну,податкову, бюджетну політику тощо. У теоретичномуаспекті державне регулювання економіки —це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосуваннятипових методів і засобів впливу держави на хід соціально-економічногорозвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічноїполітики.Конкретні напрями, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаютьсяхарактером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретнийперіод. Тобто держава через відповідні методи і засоби ДРЕ має гнучко реагуватина зміни, які відбуваються в економіці.Складною теоретичною проблемою євизначення об'єкта ДРЕ. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ національнаекономіка. У зв'язку із схожістю об'єктів державного регулювання економіки імакроекономіки як науки, методологічною основою ДРЕ слід уважати економічнутеорію, і передовсім макроекономіку.
Об'єктами ДРЕ єтакож: економічніпідсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей;сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси(економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес,екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини (виробничі, фінансові, кредитні,зовнішньоекономічні, орендні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, ціннихпаперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).
З практичногопогляду ДРЕ — цесфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктівгосподарювання з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики.Уважається, що первинним суб'єктом державного регулювання є людина(громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює тазахищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Алевиборці безпосередньо обирають не напрями соціально-економічної політики абометоди та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктомдержавного регулювання економіки стає держава в особі державних органів(президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).Державне регулювання економіки реалізується в різнихформах. Залежно від строкової розмовності розрізняють довгострокове йкороткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлененеобхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займаєцілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень векономіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенніструктурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, підняттівідсталих в економічному відношенні районів. Короткострокове регулювання — це насамперед антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупнийпопит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї формизастосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно черезполітику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпівзростання грошової маси).
32. Ринковий і державний механізм розподілудоходів і ресурсів
Проблема розподілу доходів у ринковійекономіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачаютьмеханізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем. Системарозподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами,систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішенняпроблеми бідності та ін. Формування доходів у ринковій економіці відбуваєтьсяна основі таких принципів: 1. Усі доходи формуються відповідно до вкладупраці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництвотоварів та послуг. 2. Дохід від факторів виробництва пропорційнийкількості і якості вкладених ресурсів. Він означає, що кожний учасник має правопримножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищенняефективності виробництва. 3. Нерівномірність у розповіді ресурсів ведедо значної нерівності в доходах. 4. Для нормального функціонуванняекономіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет. 5.У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіцірозмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готовоїпродукції.
Взагалі змішаною вважається економіка, у якійі державні, і приватні рішення визначають структуру розподілу ресурсів. Окрімтоварів індивідуального споживання, котрі виробляються ринковою економікою, іреалізація яких забезпечує приватному бізнесу грошові доходи, існують певнівиди товарів і послуг — це, так звані державні або суспільні блага. Суспільніблага неподільні, вони складаються із крупних одиниць, які не можуть бутипродані індивідуальним покупцям. Кожен член суспільства може користуватисявигодами суспільного продукту і не нести при цьому індивідуальних витрат найого виробництво. Прикладами суспільних благ можуть слугувати національнаоборона, міліція, пожежна охорона тощо. Крім суспільних, існують ще так званіквазісуспільні блага, на котрі може поширюватися принцип виключення, тобто, наці блага можна встановлювати ціни. В умовах, коли ринкова система цін невиділяє ресурси на суспільні блага і послуги, виробництво яких не приноситьприбутків, державний сектор економіки забезпечує суспільство такими благами, афінансування їх виробництва відбувається з допомогою системи обов'язковихстягувань у вигляді податків. Особливість перерозподілу ресурсів між приватнимі суспільним (квазісу спільним) секторами економіки залежить від рівнязайнятості і повноти використання факторів виробництва. В умовах неповноїзайнятості і неповного використання ресурсів держава шляхом інвестуваннязалучає фактори виробництва у ті галузі народного господарства, котріпродукують суспільні чи квазісуспільні блага і послуги. Такими діями державазабезпечує повну зайнятість та економічне зростання. По іншому відбуваєтьсяперерозподіл ресурсів між приватним та суспільним секторами в умовах відсутностібезробіття та залученні у виробництво усіх наявних в національній економіціресурсів. Держава змушена вивільняти ресурси із виробництва товарівіндивідуального споживання для скерування їх у виробництво суспільних благ. Дляцього необхідно обмежити попит на споживання товарів приватного сектора. Фактором,що зменшує попит на товари та послуги індивідуального споживання, знижуючиприватний попит на ресурси, виступає механізм державного оподаткування. Високіподатки в умовах повної зайнятості вилучають певну частину ресурсів ізприватного сектора і скеровують їх у суспільний і квазісуспільний секториекономіки.
33.Податково-бюджетниймеханізм перерозподілу ресурсів і доходів
Чинна податкова система в цілому сформуваласяще на старті трансформаційного процесу. Вона багато в чому копіювала системиоподаткування країн з розвиненою економікою, належно не враховувала особливостіперехідного етапу національної економіки, необхідність здійснення системнихзаходів щодо створення умов для сталого економічного зростання.
Постійні зміни та доповнення податковогозаконодавства України призводять до недоодержання прогнозованих показниківвиробничо-господарської діяльності підприємств та її недосягнення кінцевогорезультату — прибутку, рентабельності, окупності капіталовкладень та ін.
Зміни у податково-бюджетній сфері відіграютьключову роль у макроекономічній політиці, тому що безпосередньо впливають наперерозподіл доходу в усіх сферах економіки, сукупного використання ресурсів тасукупного попиту, і саме тому потребують чіткої розробки і послідовноїреалізації. Бюджет держави завжди є компромісом між основнимисоціально-економічними групами в країні. Це компроміс між загальнодержавними іприватними інтересами громадян з приводу оподаткування доходів і власності, міжцентром і регіонами — з приводу розподілу податків і субсидій, між інтересамиокремих галузей і фірм — стосовно державних замовлень.
Державні фінансові ресурси включають коштидержавного бюджету; державних позабюджетних фондів; Національного банку Українита інших державних банків; підприємств і організацій державної форми власності.Через державні фінанси перерозподіляється значна частина ВВП: в Японії, Росіїта Україні — приблизно 1/3; у Франції та Нідерландах — приблизно 1/2; у Швеції- понад 2/3.Державні фінансові ресурси є основним інструментом реалізаціїфункцій органів державної влади, які здійснюються в процесісоціально-економічного розвитку країни. Від того, наскільки ефективно вониформуються і витрачаються, залежать стан фінансової основи держави таперспективи подальшого економічного зростання.
Бюджет є центральною ланкою фінансової табюджетної системи країни, тому від того, наскільки ефективно організованіпроцеси його формування та виконання, залежить стійкість національноїекономіки. У зв'язку з цим необхідно розглянути структуру Зведеного бюджетуУкраїни.
В системі державного регулювання економікизведений бюджет країни виконує такі функції:1 Акумуляція фінансовихресурсів у віданні центральних органів влади з метою перерозподілу між галузями,областями та населенням країни, Забезпечення утримання державних об'єктівуправління та їх інфраструктури, Стимулювання економічного зростання впріоритетних напрямах розвитку країни.Соціальний захист певних верствнаселення, Податкова ставка повинна встановлюватися з урахуванням можливостейплатника податків і рівня дохідності, Оподаткування прибутків повинно носитиоднократний характер, Податки повинні сплачуватися обов'язково, Податки повиннісплачуватися в простій і зручній формі, Податкова система повинна бути гнучкоюі адаптованою до умов, які змінюються, Забезпечення регулювальної функціїподатків.
Об'єктами оподаткування є дохід (прибуток); вартість товарів; окремі видидіяльності платників податків; користування природними ресурсами; передача майна;операції з цінними паперами; інші об'єкти, встановлені законодавством. Суб'єктамиоподаткування виступають платники податків.
Податкові пільги є основним інструментомоперативного регулювання економічної ситуації в державі і мають такі види вУкраїні: а) неоподатковуваний мінімум об'єкта податку; б)вилучення з оподаткування певних елементів об'єкта податку (наприклад, витратина науково-дослідні та дослідницько-конструкторські роботи); в) зниженняподаткових ставок; г) визначення податкової бази (податкове обчислення);д) податковий кредит (відстрочка стягнення податку або зменшення сумиподатку на певну величину).
34.Держава як виробник суспільних благ
Сутність держави розкривається та реалізуєтьсяв її взаємодії із суспільством. Діяльність держави щодо впорядкування тавдосконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людейхарактеризується поняттям «функції держави». Слово «функція» означає:виконання, обов'язок, коло діяльності.
Однією з найважливіших функцій держави єзабезпечення чистими й змішаними суспільними товарами. Чітко розмежуватисуспільні, змішані та приватні товари складне завдання, розв'язання якогозалежить від багатьох факторів: історичних, політичних, економічних,демографічних, ідеологічних і т. п. Однак таке розмежування є необхідним з двохпричин. По-перше, сфера чистих суспільних благ приблизно відповідаємінімально можливим межам суспільного сектору. По-друге, сфера змішанихсуспільних благ є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. Навідміну від інших суб'єктів економічних відносин держава має законне правовилучати доходи через оподаткування. Саме податки і є джерелом фінансуваннявиробництва суспільних товарів. Отже, відшкодування витрат на виробництвосуспільних товарів здійснюється за рахунок платників податків.
У сучасному світі держава як суб'єктекономічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державнеуправління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека(людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров'я, фізичнакультура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура,мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін.
35. Фінансування діяльності бюджетних установ
Бюджетні установи безпосередньо фінансуються здержавного або місцевого бюджетів.Бюджетне фінансування являє собою виділеннякоштів з бюджету (державного або місцевого) в розпорядження керівників установта організацій на здійснення витрат, передбачених бюджетом. Фінансування – цеджерело покриття видатків бюджетних установ у вигляді коштів, одержаних збюджету в межах затверджених асигнувань, тобто в межах планових сум,передбачених кошторисом, які одержуються з бюджету. Граничні розмірифінансування із бюджету на рік з розбивкою по кварталах передбачаються врічному розписі доходів і видатків відповідного бюджету, в кошторисах доходів івидатків бюджетних установ і називаються бюджетними асигнуваннями.
Основні принципи бюджетного фінансування танапрями витрачання бюджетних коштів викладено в Законі України “Про бюджетнусистему”. Згідно зі ст. 18 цього Закону кошти Державного бюджету Українивитрачаються виключно на цілі та в межах, затверджених законом про Державнийбюджет України на відповідний бюджетний рік. Фінансуються установи таорганізації у сфері освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичноїкультури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що маютьзагальнодержавне значення. Залежно від того, в підпорядкованості якого органувиконавчої влади перебуває та чи інша бюджетна організація, фінансуванняздійснюється або за рахунок коштів Державного бюджету, або за рахунок коштівмісцевого бюджету.
Бюджетні організації можуть одержувати у своєрозпорядження кошти не тільки з бюджету, а й з інших джерел. Кошти, одержуванібюджетними організаціями, крім асигнування з бюджету, називаютьсяпозабюджетними (коштами спеціального фонду): кошти, отримані від виконанняробіт, надання послуг, реалізації продукції чи іншої діяльності, не забороненоїчинним законодавством.
Фінансування бюджетних організаційздійснюється з додержанням таких принципів:- Безповоротність надання коштів — суми, що виділяються з бюджету на утримання установ, мають безоплатнийхарактер;- Зв’язок між обсягом фінансування та виконанням планівбюджетною установою — бюджетна установа отримує кошти не під план, авідповідно до фактичного виконання плану;-Фінансування в межахасигнувань, передбачених кошторисом — виділення коштів з бюджету наутримання бюджетних організацій здійснюється тільки за наявності кошторисудоходів і видатків бюджетних установ і в межах асигунвань, затвердженихкошторисом. Слід мати на увазі, що здійснення витрат, не передбаченихкошторисом, не допускається, оскільки затверджений кошторис бюджетної установиявляє собою граничний рівень витрат, які може здійснювати установа за тією чиіншою статтею за рахунок бюджетних коштів;-Цільове призначення — використання виділених з бюджету коштів провадиться тільки на цілі, передбаченіу відповідній статті кошторису та в межах отриманих сум.Бюджетні установиповинні використати кошти, отримані, наприклад, для виплати заробітної плати,виключно на ці цілі, а не витратити на купівлю матеріалів або канцелярськогоприладдя.
36. Взаємовідносини бізнесу і держави яксуперечлива система співробітництва і антагонізму
Взаємовідносини держави та підприємців в основном будуються по вертикалі,де держава як суверен встановлює правила поведінки для всіх без виключеннясуб'єктів, в тому числі підприємців на засадах влади та підкорення. Але державав цілому ряді випадків вступає в горизонтальні підприємницькі відносини,наприклад як замовник, як кредитор коштів із державного бюджету.
В публічно-правових відносинах держава гарантує підприємцям, внезалежності від обраних ними організаційно-правових форм підприємницькоїдіяльності, рівні права та створює рівні можливості для доступу доматеріально-технічних фінансових, трудових, інформаційних, природних та іншихресурсів. Такі гаранти не тільки закріплені в чинному законодавстві, але істворені відповідні державні органи щодо їх реалізації, визначено чітко коло їхобов'язків та повноважень.
Визначені також і умови реалізації таких прав, дотримання яких суб'єктомпідприємництва є запорукою неможливості відмови зі сторони державних органівЗабезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізованорозподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцемробіт та поставок для державних потреб. При цьому держава реалізує такі ресурсина вигідних умовах (за державними оптовими цінами). Інші підприємці вправі отриматитакі ресурси по ринкових цінах. Виключення складає лише майно, що виключене зцивільного обігу та може знаходитись лише у власності державнихпідприємств.Держава не втручається в управлінську діяльність суб'єктівпідприємництва. Але в передбачених законом випадках підприємець чи громадянин,що працює у підприємця за трудовим договором (контрактом), може бути залученийдо виконання в робочий час державних обов'язків. Наприклад, для участі услідчих діях. В разі виникнення у підприємця збитків, орган, що приймає такерішення повинен відшкодувати підприємцю спричинені цим збитки. Держава гарантуєнедоторканність майна підприємців і забезпечує захист права власностіпідприємця, а рівно захист і інших майнових прав та законних інтересів. В разіпорушення таких прав держава через свої правозастосовчі та судові органиприймає ефективні та оперативні заходи щодо їх відновлення.Вилучення майна упідприємця, в тому числі основних та зворотних коштів, не допускається завиключенням передбачених чинним законодавством України випадків. Таке вилученняможливе лише за умови надзвичайних ситуацій, прямо передбачених чиннимзаконодавством України. Існує декілька моделей взаємовідносин бізнесу ідержави: олігархічна — може підтримувати поточну стабільність, протевона не забезпечує необхідної динаміки руху капіталів і не може стати основоюдля стратегії економічного зростання. Альтернативна модель заснована наінституціалізації взаємовідносин держави і бізнесу, за якої центральнимпосередником стають громадські об’єднання — союзи і асоціації підприємців. Такамодель практикується у переважній більшості розвинених країн світу. Головнаперевага інституційної моделі полягає в тому, що вона дозволяє подолатитенденції до “політизації” капіталу і будувати взаємовідносини влади з бізнесомна демократичному підгрунті. У той же час і цій моделі притаманні деякі вади,зокрема – мала гнучкість і висока бюрократизація зазначених об’єднань, якасуттєво знижує їхню дієздатність. Отже, в Україні співробітництвопідприємництва з органами державної влади досі має здебільшого спорадичнийхарактер.
37.Форми і методи державної підтримки підприємств
Згідно із Законом України «Про підприємства» уразі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цихпідприємств суспільне необхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги.Підтримка орієнтується передовсім на підприємства, які здатні її використати змаксимальною віддачею та забезпечити збільшення виробництва продукції, щопозитивно вплине на дохідну частину бюджету. Централізована санаційнапідтримка може здійснюватися: а) прямим бюджетним фінансуванням; б)непрямими формами державного впливу.Пряме бюджетне фінансування санаціїпідприємств відбувається на поворотних (бюджетні позики) і безповоротнихзасадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акційпідприємств, що перебувають на межі банкрутства). Фінансова підтримка набезповоротній основі надається в таких випадках: 1.якщо збитки, завданіпідприємству стихійним лихом, перевищують суми відшкодувань, передбаченихзаконодавством про обов'язкове страхування; 2.для відшкодування збитківконкретним підприємствам у разі, коли чинним законодавством встановлено умовигосподарювання, за яких не забезпечується покриття витрат на виробництвотоварів (послуг), що може призвести до банкрутства; 3.для фінансування витратна відновлення платоспроможності окремих підприємств.В Україні значногопоширення набула практика проведення Національним банком цільових кредитнихаукціонів для комерційних банків під програми санації виробництва. Одним ізметодів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка увигляді повного або часткового викупу державою акцій підприємств, щоперебувають у фінансовій скруті. Непрямі методи державної підтримки санаціїпідприємств. Одним із непрямих методів державної санаційної підтримкипідприємств є надання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольногозаконодавства. Згідно із Законом України «Про обмеження монополізму танедопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» Колипідприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органиможуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень через їхнійпримусовий поділ.Держава зацікавлена в підтримці підприємництва як прямими такі непрямими способами. Так, з метою створення сприятливих організаційних таекономічних умов для розвитку підприємництва, держава: 1.на передбаченихчинним законодавством умовах і в порядку надає підприємцям земельні ділянки,передає їм державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані танедобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване обладнання), що необхіднедля здійснення підприємницької діяльності.; 2.сприяє організаціїматеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговуванняпідприємців, підготовці та перепідготовці кадрів; 3.здійснює попереднєоблаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої та соціальноїінфраструктури з наступним переданням їх у кредит підприємцям чи продажем; 4.надаєпідприємцям цільові кредити; 5.здійснює підприємцям інші видидопомоги.Найбільш яскраво взаємовідносини держави та підприємців проявляютьсячерез законодавче забезпечення підприємницької діяльності та створений державоюправовий механізм. Так, державазаконодавче забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачіввід проявів недобросовісної конкуренції та монополізму в любих сферах. Державазахищає і інтереси національного товаровиробника.
38. Основні засади теорії державного управління
Практика розвинених індустріальних країн,свідчить, що далеко не всі економічні функції, необхідні для природногоперебігу відтворювальних процесів і забезпечення повноцінної життєдіяльності,реалізуються лише на основі ринкових відносин.
Після другої світової війни в західній макроекономічнійтеорії розпочали формуватися дві альтернативні концепції економічногорегулювання — неокейнсианство і монетаризм.
Джона М. Кейнса. Ідеї, обгрунтовані в ході«кейнсианської революції», здійснили переворот в класичних переконанняхстосовно ринкової економіки. Вони довели неможливість «самозцілення»економічного спаду, необхідність державної політики як засобу, здатногокорегувати сукупний попит і сукупну пропозицію, активно виводити економіку зкризового стану, сприяти її подальшій стабілізації.
У практичному плані економічну політику, що відображаєідеї Кейнса, коли через відповідний грошово-кредитний фінансовий інструментарійрегулювався сукупний попит. Практика підтвердила, що вона багато в чому сприялапом'якшенню циклічних коливань економіки цих країн.
Як відомо, в економічній теорії Дж. М. Кейнсавизначено ряд основних функцій держави, що забезпечують:
— розподілнаціонального доходу на користь незаможних і частково середніх груп, прошарківнаселення;
— прогресивнеоподаткування прибутків і майна фізичних та юридичних осіб;
— стимулюванняінвестиційної діяльності, в тому числі й за рахунок коштів державного бюджету;
— діюмеханізму пільгового кредитування з низькою процентною ставкою;
— формуваннядержавних замовлень на окремі стратегічні продукти;
— регулюванняціноутворення;
— суспільноприйнятне підвищення оплати праці та зайнятості населення.
Будь-якевтручання держави в економіку завжди пов'язане з певними витратами. До нихвідносяться: по-перше, адміністративні витрати на організацію і здійсненнярегулювання; по-друге, негативні «побічні ефекти», причина виникнення якихполягає в тому, що Ринок являє собою обмежену систему, всі агенти якоїзнаходяться У відносинах власності, в якій домінує приватний інтерес. Державневтручання, який би характер воно не носило, змінює умови взаємодії на даномуринку для всіх учасників: покупців і продавців, виробників і споживачів,впливаючи на раніше прийняті ними рішення. Сума пов'язаних з цим витрат іадміністративних витрат на здійснення регулювання і є та величина, з якою вкожному конкретному випадку необхідно порівнювати отриманий «зиск». У зв'язку зцим ефективність заходів державного втручання, що вживаються, визначається їхдоцільністю й корисністю для всіх учасників ринку, що на практиці не завждивраховується.
Концепція монетаризму виходить з автоматизмумакроекономічної рівноваги ринкової системи. Державне регулювання оголошуєтьсяшкідливим для підприємництва внаслідок бюрократичного характеру. Мінімальноприпустиме втручання держави в економіку можливе лише в проведенні фіскальноїполітики.
Радикальна концепція виходить з іншого розуміння місцяі ролі держави в процесі ринкових перетворень. Не відкидаючи загальновизнані векономічній науці функції державної влади, вона орієнтується на мінімізаціюбезпосередньої участі в тих сферах, де ринок працює найбільш ефективно, априсутність держави веде лише до розтрати ресурсів, розростання бюрократії,розгортання лобізму і корупції.
У останні роки у вітчизняній науці чітко визначилисядві крайні позиції:
а) применшення ролі держави в розвитку економічнихпроцесів;
б) трактування держави як «загального провидця ігодувальника». Між цими діаметрально протилежними позиціями лежить весь спектртеоретичних підходів до державного регулювання економіки. Завдання економічноїнауки полягає в тому, щоб визначити напрям (вектор) державного втручання,оцінити характер і розміри втручання держави в економічні процеси і якмасштабного власника, і як виразника раціональних інтересів.
39. Обєкти і субєкти державного управління
У Концепції адміністративної реформи в Українів системі державного управління визначають такі складові елементи: а)суб'єктиуправління (органи виконавчої влади), б)об'єкти управління (сфери тагалузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави), в)управлінськадіяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуютьсячисленні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління
Риси державного управління: 1.Державне управління завжди являє собою певнуорганізуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські зазмістом відносини. 2.Необхідною умовою їх виникнення є наявністьсуб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінськихфункцій. 3.Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у нихповинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якогоспрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4.Характер відносин, яківиникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління — державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона — суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив,що надходять від суб'єкта.Основним суб'єктом виконавчої влади є апаратдержавного управління — це складна система органів державного управління, щоперебувають між собою у різноманітних зв'язках та відношеннях і виконуютьосновні завдання і функції держави через повсякденну й оперативну управлінськудіяльність.
Об'єктом управління є різноманітні форми суспільних відносин,зв'язків, поведінки й діяльності людей, на які спрямований вплив суб'єктауправління. Об'єкт управління завжди перебуває в діалектичному взаємозв'язку зсуб'єктом. Цей зв'язок виявляється зокрема в тому, що об'єкт управління єпевною мірою продуктом діяльності суб'єкта управління. Об'єктом управління можебути й суб'єкт управління, якщо він перебуває на нижчому ступені ієрархіїуправління. Щодо суспільства загалом, його конкретних, відносно самостійнихосередків, то ці утворення певною мірою можуть бути водночас і об'єктом, ісуб'єктом управління. Об'єкт, виконуючи роль відносно самостійного суб'єкта,може не виконати явно неправильне, необґрунтоване рішення, — він може спонукатисуб'єкт управління скоригувати або взагалі відмінити таке рішення
4.Американський та європейський підходи додержавного управління
Щоб зрозуміти американський підхід, слід розглянути історіюрозвитку державного управління. Підхід Вільсона Вільсон в 1887 р.написав книгу «Дослідження управління». Центральні ідеї: 1.Управління має статиточною наукою, яка б ґрунтувалася на певних теоретичних засадах, мала б власнийкатегоріальний апарат, власну методологічну базу тощо. 2.Управління єпродовженням політичної науки. 3.Розмежування політики і управління для того,щоб державним організаціям і службовцям визначити їх функції та роль.4.Зосередження державного управління має концентруватись у сфері бізнесу таметодах управління ним. 5.Піднесення управлінської професії, покликаної служитиінтересам власників бізнесу, а саме, виконання завдання максимальногозбільшення прибутків, а також управління людськими і фінансовими ресурсами внайбільш ефективний, економічний і продуктивний спосіб.
Підсумовуючи головні положення позиції Вільсона, можна побачити, що вінуявляв собі управління як розвинену науку з конкретними засадами, якрозмежування політики й управління у функціях і ролях врядування, а також якоснову для розвитку управління через методи управління бізнесом. Вільсонівськаконцепція науки управління зазнала певного впливу, що зрештою призвело дозаперечення деяких концепцій.
Підхід ВайтаКонцепція науки управління значною мірою була дискредитована в 40-х рр. Утой час Вайт написав підручник «Вступ до вивчення державного управління».«Мистецтво управління за Вайтом— це керівництво, координування й контроль, якіздійснюються над багатьма людьми для досягнення певної цілі. Це мистецтвопронизує всі рівні організації, зв’язуючи між собою багато професій, ремесел,спеціальностей; це внесок, який, хоч і так само необхідний, не є внескомменеджменту» У 4-му виданні Вайт додає розділ «Політика й управління». У цьомурозділі він спростував вільсонівську позицію розмежування політики іуправління. Вайт робить висновок: політика й управління — це окремі й автономніструктури в американській системі.
Отже, в американській перспективі була певна плутанина щодо визначеннягалузі державного управління. Уся ця галузь, її зміст, є сумішшю політики,бізнесу й економіки. По суті, державне управління охоплює також соціологію,психологію і навіть деякі точні науки там, де йдеться про математичні методи.Отже, державне управління — це галузь, яка складається з багатьох дисциплін тасфокусована на процесах і функціях управління.
Європейський підхід до визначення галузі державного управління та йогозмісту є дуже точним. Досягнення європейського підходу в державному управлінніможна розпочати з короткого аналізу державного управління в Німеччині.Німецький підхід підтримує розмежування політики і адміністрування, спираєтьсяна правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межівлади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки. Німецькіта європейські державні адміністратори мусять діяти в межах вкрай жорсткоїбюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань таметодів ухвалення рішень виникають із глибокого й досконалого знанняконституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна матипереважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейськогодержавного управління.
Отже, ми розглянули два різні підходи до визначення державногоуправління. Американський підхід менш чіткий, але відкриває шлях длябагатодисциплінного методу вивчення державного управління. Модель, якузастосовують до американського підходу, ґрунтується на піднесенні методівгосподарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічнараціональність.
Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції,яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правовоїосвіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предметдержавного управління. Обидва підходи добре пристосовані для відповіднихполітичних, економічних та соціальних умов. Кожен з них дозволяє державнимслужбовцям з високою якістю виконувати службові обов’язки державногоуправління, і це підтверджує їхню обґрунтованість.
41. Система органів державної влади та їхповноваження
Державне регулювання економіки в Україні забезпечують органи законодавчої та виконавчої влади,що належать до загальної організаційної структури управління державою.
Відповідно до Конституції України вищиморганом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує ікоординуєроботу міністерств, інших органів виконавчої влади.
Склад Кабінету Міністрів України: Прем'єр-міністр України, Першийвіце-прєм'єр-міністр, три віце-прєм'єр-міністри (з пріоритетних напрямківрозвитку економіки), міністри.
Кабінєт Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійністьУкраїни, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконанняКонституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свободлюдини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційноїта податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціальногозахисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки іприродокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програмиекономічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх формвласності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно дозакону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджетУкраїни і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державногобюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатностіі національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійсненнязовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, іншихорганів виконавчої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією тазаконами України, актами Президента України.
Система центральних органів виконавчої влади України: міністерства, державні комітети (державні служби) тацентральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, урядовіорганізації.
Міністерствоє головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади узабезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності.
Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади,діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один ізвіце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба)вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членамКабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сферідіяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію тафункціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.
Центральний орган виконавчої влади зіспеціальним статусом маєвизначені Конституцією та законодавством України особливі завдання таповноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення,реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначенняі звільнення керівників та вирішення інших питань. Кабінет Міністрів Українивносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади завизначеними формою і статусом.
Існують два види місцевих органів влади. Цемісцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. Їхфункції різні.
Виконавчу владу в областях і районах, містахКиєві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Органи місцевого самоврядування в Україні представляють сільські, селищні, районні,міські, районні у містах і обласні Ради. Вони наділяються власною компетенцією,в межах якої діють самостійно.
Голови сільських, селищних, районних, міських, районних умістах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і вмежах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження державноївиконавчої влади.
Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. Вони розв'язують проблеми соціальногообслуговування населення, охорони природного навколишнього середовища,продовольчого забезпечення, економічного планування, регулювання земельнихвідносин, розвитку інфраструктури ринку та ін.
Місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують реалізацію на відповіднихтериторіях політики центрального уряду, їх економічні функції є складовоючастиною економічних функцій державної виконавчої влади взагалі.
Місцеве самоврядування як форма управліннятериторіями на засадах самоорганізації громадян також виконує властиві длянього економічні функції. Середзавдань, які покладаються законом на ці органи, є розробка, затвердження івиконання місцевих бюджетів, прийняття планів розвитку відповідних територій,встановлення місцевих податків і зборів, управління об'єктами комунальної(муніципальної ) власності, надання жителям міст і селиш, різноманітних послуг.
Єдиним органом законодавчоївлади в Україні є парламент — Верховна Рада України. До повноваженьВерховної Ради України з питань економіки та соціальної сфери належить:
· ухваленняпідконституціиних законів;
· затвердження Державногобюджету та внесення змін до
· нього;
· затвердженнязагальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального,національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
· розгляд і ухвалення рішеньщодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
· затвердження рішень пронадання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародниморганізаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків іміжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетомУкраїни, здійснення контролю за їх використання та ін.
42. Цілі державного управління та їх види
Сутність ДРЕ потребує налагодженого механізмупобудови цілей, в тому числі логічного просування від абстрактного загальногопередбачення до конкретного прогнозування. Ієрархія цілей будується запринципом пріоритетності в потребах та інтересах суспільства. Оцінка важливостіта ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. В даномуконтексті пріоритети –це найважливіші напрямки соціально–економічної політики.
Обгрунтування цілей необхідне для їх чіткого визначення.Цілі формуються на майбутнє як невідоме, альтернативне. Передбачати доводитьсяна основі інформації.
Основними критеріями визначення пріоритетнихнапрямків є соціально–економічна ефективність і швидкість одержання позитивнихрезультатів, мінімум необхідних ресурсів.
Ранжування цілей здійснюється способомрозміщення по порядку зниження пріоритетності. Для впорядкування цілей різнихієрархічних рівнів будується дерево цілей. Ціль вважається досягнутою, колидосягнуті всі цілі нижчого рівня. Вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, яказумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження тавдосконалення. Тактика визначає цілі, засоби і форми, а також способидіяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам і забезпечують досягненнястратегічної цілі. Тактичні цілі розгортаються оперативні цілі, які пов’язані знеобхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подоланнянаслідків форсмажорних обставин. Стратегічну ціль називають головною, інші –забезпечувальними. За масштабом виділяють загальні та часткові, за результатами– кінцеві і проміжні, за часом – короткострокові (до 1 р.), середньострокові(3–5 років), довгострокові (5–10 років). З метою втілення стратегічних,тактичних і оперативних цілей формується концепція соціально-економічногорозвитку.
43. Макроекономічне планування
В загальному розумінні план – це сукупністьобґрунтувань цілей та рішень, необхідних для їх досягнення.
Об’єктом макроекономічного планування виступаєнаціональна економіка, суб’єкт – держава.
Макроекономічний план – особливий виддіяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілейпланового періоду, а також способи досягнення цих цілей. Розрізняють директивніта індикативні плани.
Принципи макроекономічного планування:
1. Принцип цілісності
2. Об’єктивності
3. Науковості
4. Гласності
5. Самостійності
6. Рівності
7. Дотримання загальнодержавних інтересів
44.Державне регулювання як головна функція державного управління
Основною функцією державного управління економіки єдержавне регулювання. Державне регулювання економіки – це діяльністьдержави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонуванняекономічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної економічноїполітики. Об’єктивнанеобхідність державного регулювання економіки обумовлена необхідністю подоланнявад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави.Державне регулювання економіки охоплює всі сторони суспільного відтворення.
Державне регулювання економіки спирається на об’єктивніекономічні закони суспільного розвитку. В умовах ринкових відносин – це перш завсе закон попиту і пропозиції, закон вартості та ін. Метою державногорегулювання являється забезпечення правової бази функціонування ринковоїсистеми, встановлення законних та ефективних взаємовідносин між виробниками іпоставщиками і споживачами продукції. Державне регулювання виступає головнимрегулятором поведінки цивілізованого бізнесу і створює умови для відносногонівелювання соціальної нерівності населення країни.
Мінімальні функції держави: створення правової бази, захист конкуренції,забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, мінімізація негативнихзовнішніх чинників, справедливий розподіл і перерозподіл доходів, виробництвосуспільних товарів і благ, захист національних економічних інтересів.
Форми ДРЕ: бюджетно-податкова, кредитно-грошова,адміністративно-економічна, цінова.
Принципи: наукової обгрунтованості, погодження інтересів, системності,цілеспрямованості, приорітетності, комплексності, адаптації, мінімальноїдостатності (держава повинна виконувати лише ті функції, які ринок виконати нев змозі; на вищих рівнях державного управління слід виконувати ті функції, яцінеможливо виконати на нижчих), ефективності(організаційно-правове іекономіко-організаційне забезпечення), порівнянність витрат на управління тарезультатів державного втручання в економіку.
45. Контрольна функція державного управління
Контроль є важливою ознакою змісту державного управління.Контроль явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівніта стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як формачи вид діяльності, як принцип, як функція.
Функція контролю у державному управлінніполягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи іншій галузі звимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставленихзавдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільностісаме такого шляху. Така специфічність призначення контролю, як зазначають усвоїх працях дослідники цієї проблеми, і дає змогу виділити його серед іншихфункцій управління, створити спеціальні органи, які не виконують або майже невиконують інших, окрім контролю, державних функцій, визначити компетенцію цихорганів.
В державному управлінні контроль перебуває утісному зв'язку з іншими функціями управління й разом з тим призначений дляоцінки відповідності здійснення цих функцій завданням, що стоять передуправлінням. Контроль забезпечує конкретність управління й здійснення йоговідповідно до прийнятих рішень. За допомогою контролю, який в кібернетиціназивають «зворотнім зв'язком», суб'єкт управління отримує інформацію прорезультати діяльності, а також про ті помилки та зміни ситуації, що можутьпризвести до невиконання поставлених завдань чи отримання зовсім іншихрезультатів.
Оскільки мова йде про перехід до ринковихвідносин, то, виходячи з досвіду інших країн, неважко передбачити, що суб'єктияк приватної, так і державної власності у своїй господарській діяльності будутьорієнтуватися на прибуток, дбати про свої інтереси, які не завждиспівпадатимуть з інтересами держави та суспільства. Хоч робляться лише першікроки до ринку, проте прикладів порушення законодавства, умисного приховуванняприбутків, невідповідності управлінських дій новим умовам та негативнихнаслідків господарювання вже достатньо. До них можна віднести й монополізаціювиробництва окремих груп товарів чи послуг, що дає змогу диктувати умовиспоживачам чи користувачам, і намагання ухилитися від податків. Погоня замаксимальними прибутками, відсутність контролю з боку держави за цими процесамита недоліки державного управління стали причинами багатьох негативнихнаслідків. Стало можливим завезення на територію держави токсичних речовин,впровадження небезпечних для людини виробничих технологій, хижацьке ставленнядо навколишнього середовища.
Тому й в умовах розвитку демократії, переходудо ринкових відносин об'єктивною реальністю залишається контроль. Відповіднонові умови здійснення управлінської діяльності потребують і перегляду завданьконтролю, форм і методів його здійснення.
Функцію контролю у сфері управління здійснюютьу різних обсягах та формах більшість державних органів. Процес демократизаціївніс зміни у співвідношення централізації та децентралізації управління,призначення контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покаранняконтроль набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід'ємним факторомподальшого розвитку управління.
Таким чином, система державного контролюскладається з державних органів та посадових осіб, що наділені будь-якимиконтрольними повноваженнями щодо органів державного управління. Разом вонирозглядаються як єдина система, що виконує функцію контролю.
Виходячи з сучасної реальності й тих завдань,що стоять перед контролем, здається можливим виділити такі основні принципиконтролю:
об'єктивність, дієвість, гласність,систематичність, регулярність.
46. Правові та адміністративні методи ДРЕ
Методи ДРЕ – це сукупність способів, прийомів тазасобів держ впливу на соц–економ розвиток країни. Методи ДРЕ бувають: -Прямі,-Непрямі, -Адміністративні, -Правові, -Економічні, -Імперативні, -Індикативні,-Неформальні, -Специфічні.
Адміністративні методи (у широкому сенсі) – охоплюють ті регулюючі дії, якіпов’язані з забезпеченням правової інфраструктури. Задача цих заходів –створення найбільш розумних для приватного сектора правових, “рамочних” умов.Їх функція – забезпечення стабільної юридичної обстановки для ділового життя,захист конкуруючого середовища, збереження прав власності і можливостейприйняття економічних рішень;
Вони базуються на застосуванні нормативних актів(розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління) ігрунтуюються на таких управлінських відносинах як дисципліна, відповідальність,влада, примус. Використання адміністративних методів являється доцільним тоді,коли ринковий механізм та економічні засоби державного регулювання економікивиявляються недостатніми або діють надто повільно. До основних інструментівадміністративного регулювання відносяться ліцензії, квоти, санкції, норми,стандарти, державні замовлення, ціни тощо.
Правові методирегулюваннярозвитку економіки передбачають прийняття законів і законодавчих актів ВРУ,видання Указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації іконтролю;
Основними формами правового регулюванняекономіки є Конституція та Закон України; укази та розпорядження ПрезидентаУкраїни; постанови та інші акти Верховної Ради України; постанови тарозпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти центральнихорганів виконавчої влади; нормативні акти місцевих державних адміністрацій таорганів місцевого самоврядування. Виключно законами України встановлюються:Державний бюджет України: бюджетна система України; система оподаткування,податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового,кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статусіноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державноговнутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних ціннихпаперів, їх види і типи.
47. Економічні методи ДРЕ
Економічні методи ДРЕ – методи, які пов’язані зі створенням державоюфінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтересисуб’єктів господарювання та обумовлювати їх поведінку: ставки податків,облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації і т.п.
Економічні методи дозволяють суб’єктам ринку вільно вибирати напрями своєїдіяльності. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної,бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямівдержавної економічної політики. Одним із найважливіших інструментів фіскальноїполітики являються державні закупівлі, які здійснюють через механізми державнихзамовлень. Держава виступає найбільшим замовником продукції, робіт і послуг.Державні закупівлі здійснюються для задоволення найважливіших державних потреб.Розмір закупівель обумовлений державними потребами, можливостями державногобюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Ця політикаможе бути спрямована на стимулювання виробництва через збільшення закупівельабо на стримання виробництва при їх зменшенні.
Бюджет відіграє роль інструменту регулювання, за допомогою якого стримуютьсянегативні та стимулюються позитивні процеси. Регулюючи вплив на економікузначно знижується, коли бюджет виконує переважно фіскальну політику як центрзбору податків. Виконуючи функцію регулювання економіки, та залежно від стануекономіки держави, доходів бюджету та цілей економічної політики з державногобюджету здійснюється надання субсидій і дотацій областям, галузям, особливосоціальному господарству, окремим підприємствам, прошаркам населення. З бюджетуздійснюється цільове спрямування коштів на напрямки, які не мають стратегічноїефективності, але мають стратегічне значення для суспільства: витрати науправління, оборону, екологію, соціальний захист, науку і освіту,безприбуткові, але національно важливі виробництва. Податки – один зосновних інструментів, що забезпечує ефективне регулювання економіки. Величинаподатків та методи їх сплати стають вагомими чинниками впливу на виникнення тадинаміку найважливіших процесів розвитку суспільства: формування довіринаселення до держави; занепаду або зростання економіки і життєвого рівня членівсуспільства. Сутність регульованої функції податків — за їх допомогоюздійснюється регулювання економічної кон’юнктури, структури економіки,інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв’язків та інших об’єктів;недоліком податкової системи є те, що вона в основному, виконує фіскальнуфункцію. Тому вона має бути переорієнтовано з фіскальної функції на стимулюючу.
Грошово-кредитне регулювання направлене перш за все на те, щобтимчасово вільні грошові засоби надійшли на ринок, тобто в банківську систему,і щоб на ці гроші існував попит зі сторони покупців і вони були використані змаксимальною економічною і соціальною ефективністю. Наступна метагрошово-кредитного регулювання – досягнення збалансованості попиту і пропозиційгрошей.
48. Сутність і функції соціально–економічного прогнозування
Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий станоб’єкта майбутнього, а також альтернативні шляхи і строки досягнення такогостану. Процес розробки прогнозу – прогнозування. Соц-ек прогнозування– складова більш ширшого поняття як передбачення. Прогнози мають імовірніснийта альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку – один зрезультатів прогнозування.
Принципи прогнозування: наукової обґрунтованості, системності,адекватності, альтернативності, цілеспрямованості, ефективності (мінімізаціявхідних даних та максимізація вихідних).
Процес формування прогнозу:
1. Формування інформаційної бази
2. Аналіз об’єкту прогнозу
3. Аналіз зовнішнього середовища та йоговпливу на об’єкт прогнозування
4. Визначення прогнозної траєкторії об’єкта
5. Прийняття рішень
6. Оцінка якості прогнозу
Головні функції прогнозування такі:
1. науковийаналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;
2. дослідженняоб'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку уконкретних умовах;
3. оцінкасформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, якіможуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;
4. виявленняможливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження науковогоматеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.
49. Принципи соціально–економічного прогнозування
Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий станоб’єкта майбутнього, а також альтернативні шляхи і строки досягнення такогостану. Процес розробки прогнозу – прогнозування. Соц-ек прогнозування– складова більш ширшого поняття як передбачення. Прогнози мають імовірніснийта альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку – один зрезультатів прогнозування.
Принципи прогнозування:
наукової обґрунтованості — 1прогнозування потребує всебічного врахуваннядії об’єктивних економ законів і законів розвитку суспільства. 2прогнозуваннямає базуватись на сучасних прогностичних методах. 3прогнозування маєвраховувати позитивний світовий та вітчизняний досвід розроблення прогнозів.
Системності — означає, що економікарозглядається як єдиний об’єкт прогнозування і водночас як сукупність відносносамостійних напрямків прогнозування. Дотримання цього принципу зумовлюєдоцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки яксистеми. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змістукожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картинуможливого розвитку економіки. Для цього об’єкт має бути описаний: 1)якпідсистема більш широкої системи; 2) як цілісне явище; 3)як певна складнаструктура, яка теж складається з елементів.
Адекватності — об’єктивним закономірностям характеризує не лише процесвиявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв’язків у розвитку економікиі створення теоретичного аналога реальних економічних процесів з їх повною іточно. Імітацією. Адекватність означає максимальне наближення теоретичноїмоделі до сталих суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. Вона передбачаєврахування імовірнісного стохастичного (випадкового) характеру розвиткупроцесів.
Альтернативності — прогнозування випливає з можливості розвитку економікита соц-ек процесів у різних напрямках за різних взаємозв’язків і структурнихспіввідношень. Головна проблема практичного втілення данного принципу полягає втому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих,які неможливо реалізувати.
Цілеспрямованості — змістовий опис об’єкта здійснюється під кутом зорупоставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань вирішуєпроблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активнийхарактер, уможливлює обґрунтування переходу відсталих тенденцій розвитку дотенденцій, які відповідають стратегічним цілям ефективності (мінімізація вхідних даних тамаксимізація вихідних).
50. Класифікація соціально–економічнихпрогнозів
За об'єктамипрогнозування:
- прогнозиресурсів (прогнози природних ресурсів, запасів природної сировини і стануприродного середовища, демографічні прогнози, прогнози науково-технічногопрогресу);
- прогнозирозвитку економіки (прогнози розвитку галузей економіки або народногосподарськихкомплексів, динаміки, темпів і чинників економічного зростання, міжгалузевихструктурних змін, розміщення продуктивних сил);
- прогнозисуспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних, підвищенняжиттєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовні-політичні івійськово-стратегічні).
За часовоюознакою:
— оперативні(до одного місяця);
— короткострокові (до одного року);
— середньострокові (на декілька років);
— довгострокові(понад п'ять років і приблизно до 15-20 років).
51. Державне прогнозування економічного ісоціального розвитку України
Державне прогнозування економічного ісоціального розвитку — науково обгрунтоване передбачення напрямів розвиткукраїни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальниходиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а такожальтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного ісоціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобомобґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішеньорганами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядуваннящодо регулювання соціально-економічних процесів.
Відповідно до Закону У. „Про державне прогнозування тарозроблення програм соціально-економічного розвитку (СЕР) У.” повиннірозроблятися прогнози на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік)періоди. У прогнозах повинні відображатися: 1) аналіз СЕР країни за попереднійперіод і характеристика головних проблем СЕР; 2) очікувані змінизовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуацій та їх вплив на економікуУ.; 3) оцінка впливу можливих заходів державної політики в прогнозному періодіна СЕР; 4) цілі і пріоритети СЕР; 5) прогноз кон’юнктури на внутрішньому тазовнішньому ринках стратегічно важливих товарів і послуг; 6) основнімакроекономічні показники і баланси СЕР, в т.ч. за галузями і регіонами; 7)висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді.
Прогноз СЕР на середньостроковий період використовуєтьсяпід час розробки проекту програми діяльності Кабміну У. Параметри прогнозу накороткостроковий період використовується для розробки державної програмиекономіки і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формуванняпоказників державного бюджету.
Довгостроковий цільовий прогноз розвитку НЕ У.покладений в основу стратегії СЕР У. на 2004-2015рр. „Шляхом євроінтеграції”.Ця стратегія включає 3 етапи: 1) 2004-2005рр. – етап формування базових основдовгострокового економічного зростання (ЕЗ); 2) 2006-2009рр. – етапприскореного ЕЗ; 3) 2010-2015рр. –етап стабілізації темпів ЕЗ.
Органи державної влади, які розробляють,затверджують і здійснюють прогнозні та програмні документи економічного ісоціального розвитку, а саме: Кабінет Міністрів України, уповноваженийцентральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, іншіцентральні органи виконавчої влади. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим,місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.
52. Види державних програм економічного ісоціального розвитку
Програма економічного й соціального розвитку — це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхіві засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їхвиконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачаєтьсякомплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійсненнязаходів, які належать до різних сфер діяльності.
Розрізняють державні макроекономічні програми (ДМП) ідержавні цільові програми (ДЦП). Існують певні ознаки, за якими ці види програмрозрізняються: 1) ДЦП орієнтуються на розвиток однієї чи кількохсоціально-економічних проблем, тоді як ДМП спрямовуються на вирішення всьогокомплексу завдань економічно-соціального розвитку країни; 2) існуютьрозбіжності у формі розроблення усіх програм. ДМП відображаються переважноплановими показниками, які будуть досягнуті в кінці планового періоду. ДЦП восновному представлені набором заходів, послідовних дій, які будуть виконаніпротягом програмного періоду для досягнення цільових показників; 3) ДЦПвідрізняються від ДМП і способом їх організації, розробки та реалізації. ЯкщоДМП розробляють і контролюють постійно діючими державними органами(Міністерство економіки У.), то для розробки ДЦП і управління їх реалізацієюстворюються спеціальні тимчасові структури.
З погляду обов’язковості виконання суб’єктамигосподарювання планових завдань розрізняють директивні (ДП) та індикативніплани (ІП).ДП має силу юридичного закону, адресний та обов’язків для виконанняхарактер. У разі директивного планування(ДП-я) посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань.ДП-я притаманне командній економіці. ІП – це рекомендаційна система плановихзаходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної (СЕ) політикидержави, що передбачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки,які б спонукали їх до виконання поставлених завдань. Відповідно до Закону У.„Про державне прогнозування і розроблення програм економічного і соціальногорозвитку (ПЕ і СР) У.”, системи програмних документів ПЕ і СР складається з: 1)державних ПЕ і СР країни на короткостроковий період; 2) ПЕ і СР АРК, областей,районів і міст на короткостроковий період; 3) програм розвитку окремих галузейекономіки.
Державна програма економічного і соціальногорозвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, якийдорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожніп'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтуваннястратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави,напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені надержавному рівні.
У програмі економічного й соціального розвиткуУкраїни на середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного йсоціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, щоочікується на початок періоду, на який розробляється програма; концепціяекономічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу;макроекономічна та соціальна політика; інституційні перетворення; інвестиційна,інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічнаполітика; регіональна економічна та екологічна політика.
Надзвичайні програми розробляються в критичнихситуаціях – наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи,масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові.При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.
Проект Державної програми уряд України подає нарозгляд Верховній Раді. Одночасно представляються наступні матеріали: підсумкиекономічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року;прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державногобюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти законів, якіпередбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й соціального розвиткуУкраїни в наступному році.
53. Сутність державного програмно–цільовогопрограмування, класифікація державних цільових програм
Наявність вад ринкового саморегулювання і ваддержавного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми,вирішення яких потребує використання так званого програмно-цільового методупланування (ПЦМП), яке передбачає: 1) визначення проблем і формулювання цілей;2) розроблення та реалізація програм, спрямованих на досягнення цілей; 3)систематичний контроль за результатами та якістю робіт, передбачених програмою;4) коригуванням заходів, спрямованих на реалізацію цілей. ПЦМП реалізуютьсячерез ДЦП. ДЦП – це документ, в якому містяться визначення за ресурсами,виконаннями та строками здійснення комплексних заходів, спрямованих надосягнення поставлених цілей. Цілі, на які спрямовані ДЦП, обумовленістратегією СЕ політики держави, наявністю певної конкретної або кількохсуміжних СЕ проблем.
Класифікаціяцільових комплексних програм дозволяє визначити їх вид залежно від такихкласифікаційних ознак:
1. За рівнем значущості програмної розробки цільовікомплексні програми бувають:
а) міжнародні,спрямовані на вирішення проблем розвитку світової спільноти;
б) національні,покликані вирішувати проблеми внутрішнього розвитку країни;
в) регіональні,спрямовані на усунення територіальних проблем;
г) муніципальніпрограми;
д) галузевіпрограми, призначені для вирішення проблем розвитку галузей народногогосподарства;
є) програми,спрямовані на розв'язання проблем розвитку суб'єктів, які господарюють і маютьнаціональне значення (програми, що вирішують в комплексі питанняреструктуризації та модернізації виробництва, оновлення асортименту, підвищенняякості продукції, а також переходу до випуску конкурентоспроможної продукції).
2. За термінами розв'язання проблеми та досягненнямети програми бувають:
а) довгостроковіпрограми — тривалістю від 10 до 20 років;
б) середньостроковіпрограми — тривалістю від 3 до 10 років;
в) короткостроковіпрограми — тривалістю до 2 років.
3. За предметно-змістовною ознакою цільові комплексніпрограми бувають:
а) соціальні,орієнтовані на безпосереднє розв'язання соціальних проблем;
б) соціально-економічні,спрямовані на вирішення проблем розвитку економіки та оздоровлення соціальноїсфери;
в) інноваційні(науково-технічні) програми, орієнтовані на освоєння досягнень науки івпровадження їх в управління, виробництво товарів і послуг;
г) виробничо-технологічні,спрямовані на підвищення ефективності виробництва і якості продукції;
д) організаційно-господарські,орієнтовані на вдосконалення організації управління господарством на всіхрівнях;
є) інвестиційні,спрямовані на розв'язання проблем створення сприятливих умов для залученняінвестицій на всіх рівнях;
ж) територіально-виробничіпрограми, орієнтовані на розвиток господарства регіону (створення та розвитоктериторіально-виробничих комплексів);
з) екологічніпрограми, покликані вирішувати проблеми охорони навколишнього середовища тазабезпечення безпечного існування людей.
У практиці розробки та реалізації цільовихкомплексних програм часто бувають програми, які неможливо класифікувати заякою-небудь одні-сю класифікаційною ознакою, оскільки будь-яка класифікаціямістить елемент умовності.
Цільові комплексні програми (ЦКП)(науково-технічні, соціальні, економічні) розробляють для досягненнясоціально-економічних цілей на засадах підвищення ефективності суспільноговиробництва.
Організаційними передумовами формування ЦКП єтакі: своєчасне визначення переліку проблем, для вирішення яких треба створюватитакі програми; формування колективу розробників з виділенням головноїорганізації; попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах; визначенняголовних методичних принципів формування програм.
54. Принципи та система державногопрограмування економічного і соціального розвитку України
Програма економічного й соціального розвитку — це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхіві засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їхвиконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачаєтьсякомплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійсненнязаходів, які належать до різних сфер діяльності.
Державне програмування економічного і соціальногорозвитку підпорядковується певним принципам. Вони визначені у Законі У.„Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціальногорозвитку У.”:
1) цілісність (розроблення взаємноузгодженихпрогнозних і програмних документів соціально-економічного розвитку (СЕР)окремих адміністративно-територіальних одиниць (АТО) та окремих галузейекономіки);
2) об’єктивність (розробка здійснюється на основіданих Держкомстату, даних органів місцевої виконавчої влади, даних НБУ);
3) науковість;
4) гласність (доступність для громадян);
5) самостійність (розробляється самостійно для кожноїАТО);
6) рівність (дотримання прав і врахуванняінтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх формвласності);
7) принцип дотримання загальнодержавних інтересів.
При розроблені макроекономічних планіввикористовується певна система показників, які поділяються на такі групи: 1)натуральні чи вартісні; 2) кількісні чи якісні; 3) абсолютні чи відносні; 4)обов’язкові, розрахункові, інформаційні.
За рівнем значущості програми поділяють нанаціональні, державні (міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні тацільові комплексні, а також надзвичайні.
Національна програма, розробляється на основідовгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічніпропорції. Вона маєінформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормальнофункціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництвіпродукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.
Програма економічного й соціального розвиткуУкраїни — це комплексна система цільових завдань і планованих державоюефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконанняцих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якомупередбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінамиздійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової,проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).
Державна програма економічного і соціальногорозвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, якийдорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожніп'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтуваннястратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави,напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені надержавному рівні.
Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях-наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття,загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненнівагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.
55.Основні види та джерела доходів населення
Доходидомогосподарств, або особисті доходи,— це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або виробленихдомогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.
Основними каналами доходів населення є:
трудові доходи робітників (заробітна плата,премія і т.д.);
доходи від підприємництва (прибуток);
доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);
доходи від індивідуальної трудової діяльності;
інші надходження (спадщина, аліменти,гонорар).
Натуральні доходи — це передовсім продукція, виробленадомогосподарствами для власного споживання.
Усі грошові доходи,отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називаютьномінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходіввирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.
Номінальнівикористовувані доходи — це тачастина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можутьрозпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуванийдохід на споживання (С) і особисте заощадження (З):
ВД = С + З.
Для вимірюваннядинаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи.Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібнихцін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношеннюномінальних до індексу споживчих цін.
Найважливішимвидом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудовихпослуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата — це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу(місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата — номінальна зарплата,скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальноїзарплати, то реальна зарплата знижується.
Неоднаковий рівеньдоходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів.Нерівність у доходах має місце в усіх економічних системах — як традиційних,так і товарних. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу відадміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин.Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно дозаконів ринкової економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватисяна традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.
56. Причини та показники нерівності врозподілі доходів населення
Для кількісної оцінкидиференціації особистих доходів використовують різні показники, найчастішебудують криву Лоренца (рис). Для побудови цієї кривої загальну кількістьдомогосподарств (сімей) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожнагрупа охоплює 20% населення (горизонтальна вісь). Для кожної групи обчислюютьїї частку в особистому доході за відповідний рік (вертикальна вісь).Інформація, яку дають подібні таблиці, свідчить про те, наскільки нерівномірнорозподіляється сукупний дохід у тій чи іншій країні.
/>
Крива Лоренца
Наприклад, якби дохідрозподілявся порівну між усіма сім'ями України, тоді кожна їхня п'ята частинаотримувала б 20% цього доходу, 40% сімей — 40% доходу й т.д. Таку ситуаціюграфічно зображають бісектрисою. Чим ближче крива до бісектриси, тим вищийступінь рівності розподілу доходу. Інший крайній випадок спостерігався б тоді,коли в країні майже весь дохід привласнювали б кілька казково багатих родин, арешта населення ледве животіла (крива максимально віддалена від бісектриси).Реальна економіка звичайно являє собою дещо середнє між цими двома крайнімивипадками.
Для характеристикирозподілу доходу між групами населення обчислюють коефіцієнт концентраціїдоходів населення, або коефіцієнт Джині. Його нерідко обчислюють напідставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, яку утворюють бісектриса такрива Лоренца, до площі трикутника, утвореного горизонтальною віссю та правоюординатою. Величина коефіцієнта Джині коливається від нуля до одиниці. Чимвищий ступінь поляризації суспільства за рівнем доходів, тим коефіцієнт Джиніближчий до одиниці. Із вирівнюванням доходів у суспільстві цей показник прямуєдо нуля (нульове значення показника досягається за абсолютно рівномірногорозподілу доходів). Оскільки на нерівномірності розподілу доходів істотнопозначаються процеси оподаткування і виплати трансферів, то цей коефіцієнтчасто обчислюють на підставі і особистих, і використовуваних доходів.
Кінцевою метою функціонування суспільноговиробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певногорівня життя.
Рівень життя — цесоціально-економічна категорія, що характеризує рівень задоволення фізичних ісоціальних потреб людей. Рівень життя визначається ступенем розвитку самихпотреб людей та кількістю й якістю життєвих благ і послуг, які використовуютьдля їх задоволення.
Набір необхідних для життєдіяльності благповинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти,охорони здоров'я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить від індивідуальних і сімейнихдоходів членів суспільства.
Розглядаючи проблему нерівності доходів, азначить, і бідності певної частини населення, слід згадати ще один показник:"індекс злиденності", який являє собою суму рівнів інфляції табезробіття, як двох основних показників макроекономічної нестабільності.
Відмінності в рівні доходів на душу населенняабо на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Нерівність доходівхарактерна для всіх економічних систем. При переході відадміністративно-командної до ринкової системи ріст диференціації доходівпов'язаний з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасноінша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населеннязалучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.
Диференціація доходів складається під впливомрізноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежнівід них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причиннерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичнихта інтелектуальних), відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість імотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмірі склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння ідискримінацію.
57. Бідність: причини появи та прогресування
Проблемабідності в сучасному світі набула рис глобального характеру, оскільки бідні єяк у багатих країнах, так і в тих, які не можна віднести до числа розвинутих.Звісно, що різний рівень добробуту країни означає й різне розуміння бідності, авідповідно, і кількості людей, яких відносять до цієї групи. А відповідно, длякожної країни характерні власні критерії для визначення бідності. У розвинутихкраїнах до такої категорії відносять людей, які не мають коштів для покращеннясвого добробуту чи отримання певних соціальних благ, наприклад, якісної освіти.А у слаборозвинутих країнах бідними вважаються люди, що не мають змогирегулярно придбавати продукти першої необхідності, а освіта для них взагалізалишається недоступною.
Світова наукаі практика виокремлюють три головні підходи до визначення бідності: абсолютна,відносна та суб’єктивна бідність. Абсолютна бідність розраховується за засадахрізниці між доходами та розходами, відносна характеризується як відрив відстандартів споживання, притаманних певному суспільству, суб’єктивнавизначається за допомогою власних оцінок населення щодо свого матеріальногостановища.
Досоціологічної характеристики слід додати ще й психологічний зріз бідності. Всечастіше психологічна картина бідності характеризується такими оцінками станулюдини як відчуття страху, беззахисність, безсилля перед життєвими обставинами,відсутність цілей та пріоритетів в житті, соціальна самітність, стан депресії.
За офіційноюстатистикою, в Україні біля 30% людей відноситься до бідних. До цієї групизараховують переважну кількість пенсіонерів, безробітних та тих, хто живе насоціальну допомогу держави. Втім, парадоксальна риса української бідності – цебідність працюючих. Показовим є й такий феномен нашої бідності як її тривалістьу часі – для деяких людей бідність вже перетворилась на звичайний стан протягомбагатьох років, а іноді й всього життя. Наслідком сукупного впливу всіхнаведених факторів є втрата соціальної ініціативи та мотивації до покращеннясвого життя, розповсюдження утриманських настроїв, апатія до суспільнихпроцесів, в кінці-кінців, взагалі може зникнути прагнення до покращення свогожиття.
Причинибідності: «Бідні, тому що дурні; дурні, тому що бідні»
58.Вартісна величина прожиткового мінімуму
Мінімальний споживчий бюджет і величина вартості прожитковогомінімуму як інструменти соціальної політики можуть бути використані в якостіорієнтирів для: регулювання доходів і витрат населення; обґрунтування розмірівоплати праці; оцінки матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних дляреалізації поточних і перспективних соціальних програм; регулювання зростаннязаробітної плати, співвідношення оплати праці за галузями. Для оцінки вартісноївеличини прожиткового мінімуму слід використовувати середні ціни купівлівідповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі. Зокрема,витрати на продовольчі товари можуть розраховуватись на основі середніх цін напродукти харчування, за якими ведуться подекадні систематичні спостереження вдержавній і кооперативній торгівлі і які друкуються в пресі (експрес-інформаціяДержавного комітету статистики України), а також цін на колгоспних ринках.
Визначаючимінімальний споживчий бюджет, використовують розрахунки мінімальних «споживчихкошиків» (продовольчих та непродовольчих). Набори кошиків визначають занормативами, що їх розраховують наукові заклади. Вартісна оцінка товарів іпослуг, які входять до складу «споживчих кошиків» може відігравати рольдовгострокового соціального нормативу малозабезпеченості лише за існуваннядостатнього попиту та пропозиції товарів і послуг. За умов інфляції, спадувиробництва ці «кошики», як і мінімальний бюджет, втрачають практичне значенняі не можуть використовуватись для будь-яких розрахунків. Величина вартостіпрожиткового мінімуму відповідає вартісній оцінці набору відповідних товарів тапослуг, а також включає витрати на податки та інші обов'язкові платежі.
59.Механізми перерозподілу доходів, що застосовуються в Україні
Післярозподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюєтьсячерез механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків додержавного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян догромадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Через державнібюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національногодоходу, а в Україні — майже 70%. На основі перерозподілу національного доходуформуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів євиплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платнявійськовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо
Перерозподілнаціонального доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними(невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізмоподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково черезмеханізм ціноутворення, коли держава або компанії (переважно крупні) офіційноповідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростуть настільки-то відсотків.
Удругому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюютьнезначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступовогозниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часикомандно-адміністративна система. Такий метод певною мірою використовується і вУкраїні, особливо після впровадження гривні. Проте наймасштабніше неофіційнийперерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньовоїекономіки.
Неофіційнийперерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньовоїекономіки. Тіньова економіка — сукупність неврахованих і протизаконних видівдіяльності: ухилення від сплати податків, виробництво і збут заборонених видівпродукції та надання заборонених послуг,
Насучасному етапі до таких незаконних видів діяльності в Україні додалисявивезення товарів за кордон з метою наживи, надання кредитів комерційнимибанками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон, а такожнезаконні валютні операції всередині країни, істотне завищення цін наекспортовану та заниження на імпортовану продукцію, масове розкраданнядержавного майна в процесі роздержавлення і приватизації, шахрайська діяльністьбагатьох трастових та інвестиційних компаній, випуск та реалізація неврахованоїпродукції, корупція, наркобізнес тощо. Певною мірою цьому сприяло недосконалезаконодавство.
60.Основні джерела фінансування соціальної сфери
До соціальної сфери національної економікивходять такі складові: освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, туризм,фізична культура і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення населення.їхня діяльність значною мірою залежить від організації фінансовогозабезпечення.
Інструментами формування цихджерел фінансування соціальних проектів і програм є податкисоціально-економічного характеру, які стягуються в основному з населення, ідержавно-економічного характеру — основними платниками яких є усі інші сферигосподарської діяльності, а також благодійні внески та ін. Джерела фінансування проектів і програм соціальноїполітики України поділяються на внутрішні та зовнішні. Внутрішні джерелафінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами.До позабюджетних джерел (коштів) можна віднести: державні і недержавнісоціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітнітериторіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підприємств,організацій і установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти іпрограми.
Зовнішні джерела фінансуванняможуть формуватися за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних,державних і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових організацій;гуманітарної допомоги з-за кордону.
Таким чином, головним фінансовимджерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору,підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальноїсправедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потребсуспільства є державний бюджет.
Витрати на соціальну сферустановлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витратлежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з якихфінансується приблизно 80 % усієї соціальної сфери.
Фінансування галузей соціальноїсфери здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів, а також зарахунок недержавних джерел.
Метою діяльності галузей соціальної сфери є створеннядуховних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.
Джерелами фінансування соціальної сфери є: Державнийбюджет; місцеві бюджети; власні доходи установ і організацій соціальної сфери(самофінансування).
Виділення коштів з бюджету на утриманнясоціальної сфери здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.
61. Кошторисно-бюджетне фінансуваннягалузей соціальної сфери.Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповоротного, безоплатного наданнякоштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету,на основі фінансових планів — кошторисів витрат.
Визначення обсягів фінансування ґрунтується на:показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи(оперативно-сітьові показники); нормативах видатків у розрахунку на певнийкількісний показник.
Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи: виробничі показники, якіхарактеризують профіль діяльності бюджетної установи (наприклад, кількістьстудентів у вузі); загальні показники, які технічно характеризують будівлюбюджетної установи (наприклад, площа приміщень, кубатура тощо).
Виробничі показники поділяються на: вихідні показники,які характеризують бюджетну установу на даний період часу; похідні, яківизначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма граничноїнаповнюваності класів).
Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічниминормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення соціальнихпотреб відповідно до планів соціального розвитку.
Норматив — цеобов'язкова норма, яка встановлена правовими актами вищих органів державноївлади та управління і не підлягає зміні.
Такими нормативами можуть стати розміри бюджетнихасигнувань на відповідний показник плану соціального розвитку (або в розрахункуна одного жителя, учня, одну установу, наприклад: ставка заробітної плати,розмір стипендії, відрахування у цільові фонди). Зазначені нормативи встановлюєКабінет Міністрів України, як правило на 5 років.
62. Концепція взаємодії економікита екологіїЕкологія — наука (галузь знань), що вивчає взаємодію організмів та їх угрупованьіз середовищем існування. Як самостійна наука вона сформувалася наприкінці XIX ст. Термін «екологія» запровадив німецький біолог Ернст Геккель у 1866р.
Як і будь-яка інша наука, екологія має науковий таприкладний аспекти. Науковий аспект — це прагнення до пізнання заради самогопізнання, і в цьому плані на перше місце випливає пошук закономірностейрозвитку природи та їх пояснення. Прикладний аспект — це застосування зібранихзнань для вирішення проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем. Всезростаючезначення сучасної екології полягає в тому, що жодне з великих практичних питаньсьогодення не може вирішуватись без урахування зв'язків між живими і неживимикомпонентами природи.
Проблеми раціонального використання, охорони івідтворення природних ресурсів на даний час набули особливої актуальності істали предметом поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження нанавколишнє середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідокекологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутності належнихприродоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони, які ниніналежать до зон лиха. Це передусім Дніпровсько-Донецький промисловий регіон,Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч порушувався принципраціонального природокористування та було перевищено антропогеннимнавантаженням природно-ресурсний потенціал. На значній частині регіонів Україниособливої гостроти набули проблеми забруднення атмосферного повітря і природнихвод, а також порушення земель під час гірничих розробок, які призводять додеградації ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) інеправильного проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення).Навколо міст формуються ареали інтенсивного забруднення навколишньогосередовища.
Високий рівень концентрації промислових об'єктів,нераціональна структура промислового виробництва з високою концентрацієюекологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохоронних системзумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів танестачу в безвітряні години кисню в приземних шарах атмосфери.
Види забруднення: інгрідієнтне, параметричне(повяззі зміною якісних параметрів – рів шуму, радіації, освітленості), біоценотичне,стадіально-деструкційне(викликає зміну ландшафтів та еколог системи в процприродокористування)
63. Основні цілістратегії сталого розвитку
Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій— усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результатистратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системногоекологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в«Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля,використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»,затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. №188/98-ВР. Основні розділи цього документа такі: пріоритети охоронинавколишнього природного середовища і раціонального використання природнихресурсів; стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого таприродоресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи щодозбалансованого використання і відновлення природних ресурсів; етапи реалізаціїосновних напрямів державної екологічної політики; механізм реалізації основнихнапрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий,економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співробітництвотощо.
Екон передумови сталого розвитку: наявністьосн капіталу, к-ть зайнятих у вир-ві та хар-р їх продуктивності,інституціональні можливості.
Сталий розвиток – це тривалий, безперервний розвиток,що забезпечує потреби людей, які проживають сьогодні без шкоди забезпеченнюпотреб майб поколінь..
Для досягнення цілей у плані рекомендувалось:розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля наякомога ранішій стадії планування проекту; уникати діяльності, пов'язаної знадмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги;здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодостандартизації в галузі екології; впроваджувати, де можливо, принцип«забруднювач платить»; запобігати на урядовому рівні діяльності, яка маєшкідливий транскордонний екологічний вплив; враховувати екологічні інтересикраїн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники вміжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві; вживати заходів щодороз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідніміжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності; широко залучатигромадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля,переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду; правильнорозподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національніта на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріямизабруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати;гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції,плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі,ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і незашкоджуючи інтересам Спільного ринку.
На основі наведених цілей і рекомендацій булорозроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічнихгромадських і неурядових організацій, міністерств екології.
Почали впроваджуватися і застосовуватися переважнорегулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою якихзабезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обґрунтуванняекологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й систематизаціїданих спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідженнявпливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінкивартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження івтрат; формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретнихзаходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних стандартів і практичнезастосування принципу «забруднювач платить» через штрафи за забрудненнядовкілля; формування та здійснення екологічної політики на державному рівні істановлення відповідних державних інституцій.
/>64. Техногенний і сталий типиекономічного розвиткуСучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовнимифакторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництвавиступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, науковіпрограми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системинаукової організації праці тощо.
Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечуєтеоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднімвиявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився вголовний чинник економічного прогресу.
Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхіднезнання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того,глибоке розуміння процесів, пов'язаних з НТП, має враховуватися вморально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенніпроблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.
Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткомуусвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень івнутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даногоявища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР).Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять «НТП» і«НТР».
Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки,еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва наоснові широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна,постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатомякої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва,підвищення його ефективності.
Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собоюодну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібногохарактеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієїтехнічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління,які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттівсучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковийпроцес, у технологічне застосування науки.
Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що даєзмогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшогорозгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управліннянауково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних,політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.
Сучасний етап НТР все більше пов'язується з такими її пріоритетниминапрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвитокмікроелектроніки, біотехнології, інформатики.
Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка.Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика."Інформатика" — французький за походженням термін, що поєднав у собідва слова: "інформація" і «автоматика». Тому сучасний етапнауково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.
65.Основніпринципи охорони навколишнього природного середовищаОхорону навколишнього середовища розглядаютьзазвичай як комплекс міжнародних, державних, регіональних, локальних,адміністративно-господарських, технологічних і громадських заходів, спрямованихна збереження та забезпечення раціонального природокористування, відновлення,охорону та примноження природних ресурсів для блага людського суспільства іпідтримання біологічної та екологічної рівноваги біосфери.
Основні принципи охорони навколишньогоприродного середовища (НПС):
1) пріоритетність вимог екологічної безпеки,обов’язковість дотримання екологічних стандартів, нормативів і лімітіввикористання природних ресурсів під час здійснення господарської, управлінськоїта іншої діяльності;
2) гарантування екологічно безпечногосередовища для життя і здоров'я людей;
3) запобіжний характер заходів з охорони НПС;
4) обов’язковість екологічної експертизи;
5) безоплатність загального і платністьспеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;
6) стягнення сплати за забруднення НПС такомпенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства„Про охорону НПС”;
7) вирішення питань охорони НПС тавикористання природних ресурсів з урахуванням міри антропогенної змінностітериторії;
8) екологізація матеріального виробництва;
9) збереження просторової та видовоїрізноманітності природних об’єктів та комплексів;
10) науково обґрунтоване (НО) узгодженняекологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства;
11) гласність і демократизм у прийняттірішень, прийняття яких впливає на НПС, формування у населення екологічногосвітогляду;
12) НО нормування впливу господарської таіншої діяльності на НПС;
13) поєднання заходів щодо стимулюванняохорони і відповідальності за псування НПС;
14) вирішення проблем охорони НПС на засадахширокого міжнародного співробітництва.
66. Основні складові стратегії сталого розвитку
Сталий розвиток — це розвиток, який задовольняє потреби сьогодення іне ставить під загрозу задоволення потреб майбутніх поколін.
Сталий розвиток – це гармонійний,збалансований, безконфліктний прогрес всієї земної цивілізації груп країн, атакож окремо взятих країн за науково-обгрунотованими планами, коли в процесінеухильного, інноваційного, інтенсивного економічного розвитку країн одночаснопозитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідаціїексплуатації, бідності та дискримінації як кожного окремо взятої людини, так ицілих народів чи груп населення, у т.ч. за етнічними, расовими чи статевимиознаками. В його основі лежить рівність у відносинах:людина-господарство-природа. Цілями сталого розвитку для України мають стати:
1)Соціальна справедливість
2) Економ. прогрес
3) Відтворення природи
4)Раціональне ресурсокористування
5)Демографічна стабільність
6) Добробут (запровадження єдиних соц.стандартів)
7)Освіта
8) Міжнародне співробітництво.
Перехід до сталого розвитку повинен поєднуватиринкову систему і державне регулювання. Сталий розвиток базується на такихпринципах: Гармонізація співіснування людини і природи. Реалізація права насправедливе задоволення потреб теперішніх і майбутніх поколінь, захистнавколишнього середовища відповідальність держави за погіршення станунавк.середов., нарощування національного потенціалу, екологізаціягосподарської діяльності, доступ населення до екологічної інформації відповіднодо законодавства, створення міжнародної економічної відкритої системи,проведення оцінки еколог. наслідків усіх видів діяльності, зменшення різницірівнів життя різних верств населення, подолання бідності, залучення всіх верствнаселення до досягнення цілей сталого розвитку. Загальна мета Стратегії сталогорозвитку-досгнення на визначеному періоді стандартів якості та безпеки життячерез гармонізацію нац. європейських, глобальних інтересів та тенденцій сталогорозвитку.
Містить 2 ключові концепції:
Концепція потреб, зокрема невідємних потребнайбіднішої частини світу, яким треба надати приоритетного напрямку.
Ідея накладених держ обмежень на технолог тасоц організації, від яких залежить зберіг потенціалу довкілля для мин та майбпоколінь.
67. Системи органівдержавного управління в галузі довкілля та їх функції
Управління в екологічній сфері — це врегульованаправовими нормами організаційно-виконавча діяльність органів державної влади,місцевого самоврядування та об'єднань громадян, спрямована на використанняприродних ресурсів, охорону екологічного середовища та забезпечення екологічноїбезпеки.
Метою управління в екологічній сфері є дотримання вимог екологічного законодавства,забезпечення екологічних прав людини та запобігання екологічнимправопорушенням.
Правовою основою управління в екологічній сфері є законодавство і норми інших галузей права, якістворюють нормативно-правову базу для діяльності державних та інших органів,пов'язану з виконанням ними управлінських повноважень.
Функції управління в екологічній сфері за основними напрямами діяльності умовно поділяють надві групи: загальні та спеціальні.
До загальних функцій управління належать планування іпрогнозування, координація, організаційна діяльність, облік, екологічнийконтроль і нагляд.
Спеціальних функцій управління в екологічній сферізначно більше. До них можна віднести стандартизацію та нормування, видачуліцензій і лімітів на природокористування, екологічний моніторинг, екологічнуінформацію, екологічну експертизу, ведення державних природоресурсовихкадастрів, ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природнихресурсів тощо. Таким чином,екологічні функції управління характеризують основні напрями організації тадіяльності органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування ігромадських формувань у сфері використання природних ресурсів, охорониекологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки людини і довкілля. Вони здійснюються в певних організаційно-правовихформах і різними методами.
1) Функції планування і прогнозування в екологічнійсфері характеризують діяльністьспеціально уповноважених на те органів з розробки й визначення показників і їхможливих змін у процесі використання природних ресурсів та охоронинавколишнього середовища.
Екологічне планування і прогнозування на певні періодиздійснюється в різних організаційно-правових формах. Основними з них є проектнітериторіально-планувальні документи, цільові комплексні та екологічні програми.Планові показники та прогнози в екологічній сфері містяться насамперед утериторіальних комплексних схемах охорони навколишнього середовища, генеральнихпланах населених пунктів, проектах планування і забудови територій, схемахрозміщення та розвитку виробничих сил і окремих галузей народного господарства.Спеціальні документи містять планові показники і загальнодержавні екологічніпрограми, які розробляються згідно з Положенням про порядок розробленняекологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31грудня 1998 р.
Порівняно новою функцією управління в екологічнійсфері є проведення екологічного моніторингу.
2) Державний екологічний моніторинг — це система спостережень, збирання, оброблення,передавання, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природногосередовища, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованихрекомендацій щодо прийняття управлінських рішень для запобігання негативнимзмінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.
Залежно від призначення моніторинг навколишньогосередовища поділяють на загальний (стандартний), оперативний (призовий) тафоновий (науковий).
Система державного екологічного моніторингустворюється і здійснюється на трьох рівнях:
національному — на всій території України;
регіональному — у межах адміністративно-територіальниходиниць на територіях економічних і природних регіонів;
локальному — на території окремих об'єктів(підприємств, міст, ділянках ландшафтів).
Повноваження щодо здійснення державного моніторингупокладено на Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорониздоров'я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи державногоуправління та їхні органи на місцях.
Система державного екологічного моніторингустворюється з дотриманням міжнародних вимог і сумісна з аналогічнимиміжнародними системами.
68. Основнімеханізми зовнішньоекономічних зв’язків країни
Зовнішньоекономічна політика — складова частина внутрішньої економічноїполітики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічноїполітики в кожній країні має свої специфічні особливості.
Основні складові зовнішньоекономічної політики України:
—зовнішньоторгова політика;
—інвестиційна політика:
—політика науково-технічного співробітництва;
—валютно-фінансова політика;
—політика міграції робочої сили та ін.
Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванняметапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.
Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:
— забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринкукраїни;
— стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;
— створення сприятливих умов для входження економіки України в системуміжнародного розподілу праці.
Державне регулювання повинно забезпечити:
— захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктівЗЕД;
— створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіхвидів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;
— розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.
Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:
1. Фритредерство чи вільна торгівля.
2. Протекціонізм.
Політика вільної торгівлі являє собою мінімальне втручання держави узовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринкиіноземних товарів.
Політика протекціонізму передбачає втручання держави узовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню дозарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.
Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чиіншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому виглядіні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.
69. Основні показники активностікраїни у міжнародних економічних відносинах
В умовах ринкових відносин (переходу до них) характер впливу держави наекономіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває формидержавного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливихефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.
Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу доринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку йогозв'язків із зарубіжними партнерами.
Державне регулювання являє собою систему заходів законодавчого,виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД вінтересах національної економіки.
Організація ЗЕД — дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважногоопрацювання таких питань як кон’юнктура ринку, потенціальні покупці і продавці,встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів, підписання угоді т.д.
Тому, для ефективного керівництва ЗЕД на рівні підприємства, необхіднаадекватна до умов його роботи структура управління.
Слово «структура» означає каркас, основу. Будь-яке підприємствомає відповідний каркас, що пов'язує всі його підрозділи, служби, органи.
Розрізняють:
— організаційно-виробничу структуру;
— структуру управління;
— організаційну структуру підприємства.
На будь-якому підприємстві є системи, які управляють і якими управляють.До першої відносяться органи, служби, апарат управління. До іншої — виробничіпідрозділи (цехи, участки, відділи).
70. Міжнародні економічні та фінансовіорганізації: необхідність і переваги співробітництва України з ними
До основних міжнародних економічних організацій слідвіднести:
1) Міжнародна організація праці (МОП). Утворена в 1919р. Угода з ООН затверджена 14 грудня 1946 р. За час існування МОП було прийнятобільше 300 конвенцій, що регулюють соціальні проблеми праці. Місцезнаходження —Женева;
2) Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, наукиі культури (ЮНЕСКО). Утворена в 1945 р. Свою діяльність розпочала 4 листопада1946 р. Місцезнаходження — Париж;
3) Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ).Статут прийнятий в 1956 р., фактично утворено в 1957 р. Угоду з ООН затверджено14 листопада 1957 р. МАГАТЕ здійснює гарантії з робіт з атомними установками,паливом тощо. Місцезнаходження — Відень;
4) Продовольча і сільськогосподарська організація ООН(ФАО). Заснована в 1945 р. Займається проблемами розвиткусільськогосподарського виробництва у світі. Місцезнаходження — Рим;
5) Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)утворена 7 квітня 1948 р. 26 членів ООН ратифікували її статут. Мета — досягненнянайбільш високого рівня здоров'я населення землі. Місцезнаходження — Женева;
6) Світовий банк — група з трьох установ: Міжнароднийбанк реконструкції і розвитку (МБРР), утворений в 1945 р., Міжнародна фінансовакорпорація, утворена в 1956 р., і Міжнародна асоціація розвитку, утворена в1960 р. Мета цієї групи — сприяння підвищенню рівня життя в країнах, щорозвиваються. Рішення про утворення МБРР було прийнято на конференції ООН уБреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир) в 1944 р. Його учасниками є 151 держава.Місцезнаходження Світового банку — Вашингтон;
8) Міжнародний валютний фонд (МВФ) утворено в 1945 р.як міжурядову організацію. Мета — сприяння міжнародному співробітництву зміжнародних валютних питань, стабільності валют, утворення багатосторонньої системиплатежів, надання ресурсів Фонду для виправлення порушень у рівновазі платіжнихбалансів та ін. Місцезнаходження МВФ — Вашингтон;
9) Всесвітня торгова організація (ВТО). Утворена в1995 р. замість Всесвітньої угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). ГАТТ фактичноміжнародною організацією не була. Нерегулярні сесії Сторін, що домовляються (їхбуло 97), переросли в регулярні й де-факто перетворилися в організацію. Угода зтарифів і торгівлі діяла у зв'язку з тим, що Гаванська Конвенція ВТО не набралачинності. Саму ж Угоду з ВТО було оформлено в місті Марракеш. МісцезнаходженняВТО — Женева.
Усі вони — спеціалізовані установи ООН. За більш якпівстоліття існування ООН заслуговувала на різні, нерідко суперечні оцінки. Цене дивно. В її історії, що відбиває історію міжнародних відносин, насампередісторію взаємовідносин великих держав, були періоди конфронтацій і періодиїхнього подолання, що відбивалось і на діяльності ООН. Перший періодхарактеризується підвищенням протистояння СРСР, його союзників, з одного боку,і капіталістичних держав на чолі із США — з іншого. У цей період СРСР був уменшості, його противники мали більшість голосів в ООН і це дозволяло прийматирішення, що були вигідні для західних держав і невигідні для СРСР. Тодізаведено було говорити про «машину голосування» в ООН. Післяприйняття в ООН великої кількості малих і слаборозвинених країн Азії, Африки іЛатинської Америки західний блок позбувся більшості й нерідко змушений бувпідкорятися невигідним для нього рішенням.
71. Стратегія розвиткунаціональної економіки в умовах глобалізації: концептуальні засади та основнінапрямкиДосвіддержав, які здійснювали глибокі перетворення, засвідчує, що реальний успіхтрансформаційних процесів можливий лише тоді, коли реформи та їхні результативідповідають інтересам і сподіванням широких верств населення, а тому отримуютьдостатню суспільну підтримку.
Отже,при визначенні нової стратегії потрібні максимальний політичний консенсус,суспільна консолідація і згода щодо основних цілей цієї стратегії та механізмівїї реалізації, базових засад.
Глобалізація економіки — процес міжнародноїінтеграції в сфері фінансів, торгівлі, виробництва, інформатизації тателекомунікації; новий етап у процесі об'єднання та взаємопроникнення національнихгосподарсько-економічних комплексів
Ціліта завдання нового етапу розвитку України на порядок складніші й масштабнішівід тих, які вирішувалися в попередні роки. Це має бути період глибоких якіснихперетворень у всіх сферах суспільного життя — економічній, соціальній,політичній, духовній. Конкретизувати найважливіші економічні завдання цьогоетапу можна таким чином:
— Створенняпередумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському — Союзі — Забезпеченнясталого економічного зростання — Утвердженняінноваційної моделі розвитку — Соціальнапереорієнтація економічної політикиСтратегічні економічні імперативидля України.
1. Глобалізувати економіку Україничерез євроатлантичну систему інтеграції.
2. Інтегрувати економіку вєвропейські системи.
3. Стимулювати експорт ноу-хау.
4. Перейти до новоїінтелектуальної економіки, яка має механізми мультиплікації ефекту вартості івласності.
5. Вибрати довгостроковоголокомотивного партнера
6. Україна об’єктивно не приреченана безпосередній хронічний кризовий процес розвитку. Але вірогідність прориву іхронічного відставання в розвитку є фактично однаковою. Тому в створенніпередумов економічного прориву вирішальну роль відіграє і буде відіграватидержава.
7. В перспективі факторміжнародної глобальної економічної конкуренції в процесах розвитку стаєвирішальним. Але конкуренція в процесах розвитку переходить віднатурально-фізичних результатів до результатів інтелектуальних. Тому потрібнотрансформувати Україну в суспільство знань і науки.
8. Головним геополітичнимімперативом формування зовнішньополітичної стратегії України є прискоренаінтеграція в європейські і євроатлантичні структури як повноправного партнера іяк великої європейської держави, а не як бідного родича чи хронічно хворої країниЄвропи.
9. Оскільки формальне членствокраїни в ЄС є об’єктивно відкладеним, важливо забезпечити її європейськуінтеграцію в Європу до надбання формального членства і навіть без формальногочленства.
10. В геополітичному плані Українаповинна реалізувати себе в ролі регіонального лідера і рівноправного партнераЄС, Росії, США і НАТО, СОТ і ОЕСР, ОБСЄ. А для цього потрібна довіра іліквідація тотальної державної корупції в урядових структурах, судах.
11. Головним геоекономічнимімперативом зовнішньоекономічної стратегії України є відкритість її економікидля залучення інвестицій в модернізацію виробництва. За абсолютними івідносними показниками залучення іноземних інвестицій Україна повинна посістилідируючі позиції.
12. В Національній стратегіїрозвитку України до 2030 року головним напрямком українського прориву повиннастати нова експортна орієнтація економіки – конкурентна експансія на світовихринках технологій та інтелектуальних продуктів на основі внутрішньоїзовнішньоекономічної мобілізації та інтеграції виробників і споживачів.
13. Україна повинна створитивласні могутні виробничо-експортні та фінансово виробничі об’єднання. Післявступу до СОТ зовнішня торгівля повинна стати двигуном нарощування ВВП.
14. Необхідно нарощувати рольдержавного менеджменту в організації зовнішньоекономічної експансії України,особливо як виробника інтелектуальної продукції і транзитної держави.
72. Внутрішньо та зовнішньо орієнтовані стратегії розвитку держави:основні складові їх формування, недоліки та переваги
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА СТРАТЕГІЯ
Ключове завдання зовнішньоекономічноїстратегії — забезпечення відповідно до світових стандартів та критеріївоптимальних параметрів відкритості української економіки, дотримання якихсприятиме економічній безпеці держави, забезпечуватиме тісніше поєднаннявнутрішньої та зовнішньої економічної політики. Ця робота не повиннаперешкоджати інтегруванню України у світовий економічний простір, поглибленнюїї співпраці з іншими державами. — Практичні кроки в європейській інтеграції
— Оптимізація економічних відносин зРосійською Федерацією Ці стратегічністосунки мають базуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності тавзаємної вигоди.
— Співробітництво з іншими країнами світу Визначальнимнапрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло бінтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом,товарами, послугами, робочою силою.
— Євроатлантична інтеграція Активізаціяєвроатлантичного інтеграційного вектора зовнішньої політики України, його чіткеспрямування на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію, на реформуваннявійськового потенціалу країни відповідно до європейських стандартів має статиодним з найважливіших пріоритетів зовнішньої політики нашої держави.
— Нові підходи у відносинах з міжнароднимифінансовими інституціями Процеси інтернаціоналізації та глобалізаціїгосподарського життя, відкритий характер економіки України зумовлюютьнеобхідність продовження і поглиблення співпраці з міжнародними фінансовимиінституціями на усталених принципах міжнародного права, поваги взаємнихінтересів і позицій.
СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ВНУТРІШНЬОГО РИНКУ Українамає можливості забезпечити зростання виробництва наукомісткої,високотехнологічної продукції за рахунок широкого впровадження інновацій,екологічно чистих та ресурсозберігаючих технологій, спираючись значною мірою навласний науково-технічний та кадровий потенціал, на можливості вітчизняноїпромисловості, поглиблення її кооперації з промисловістю інших країн, нарозвиток спільних з іноземними інвесторами підприємств. Умови для розвиткувнутрішнього ринку:
— Механізми захисту внутрішнього ринку Уконтексті нової стратегії є нагальною потреба в ширшому впровадженнізагальноприйнятих міжнародних механізмів захисту внутрішнього ринку тарегулювання зовнішньоекономічної діяльності. Це насамперед забезпечення зовнішньоторговельного режиму, спрямованого настворення рівноправних умов господарювання для вітчизняних та іноземнихтоваровиробників і ефективний їх захист від недобросовісної конкуренції.
— Модернізація промисловості Модернізація промисловості має поєднувати в собіінструменти ефективного державного регулювання з ринковими механізмамисаморегуляції, орієнтуватися на досягнення високого рівня зайнятості, максимальнуреалізацію власних інвестиційних можливостей, а також на якомога ширшезалучення іноземного капіталу та високих технологій.
— Формування внутрішнього ринку високих технологій В Україні є достатніможливості розвитку внутрішнього ринку високих технологій, потреби якого можутьзадовольнятися за рахунок вітчизняного виробництва. Водночас зберігається іможе нарощуватися експортний потенціал високотехнологічної та наукоємноїпродукції.
— Розвитоктелекомунікацій та інформаційної інфраструктури — Технічнепереоснащення Збройних Сил на базі вітчизняної промисловості — Поглибленняреформ в аграрному секторі економіки — Енергетичнастратегія Україна стоїть перед необхідністю вироблення нової енергетичноїстратегії, інструментами реалізації якої мають стати Комплексна державнапрограма енергозбереження, Програма державної підтримки розвитку нетрадиційнихта відновлюваних джерел енергії і малої гідро- та теплоенергетики. Україна маєнеобхідні технічні та технологічні можливості для успішного розв'язання цьогозавдання. — Використаннягеостратегічного потенціалу Провідну роль у транспортній політиці маютьвідігравати прискорений розвиток транспортної інфраструктури, створеннявідповідно до міжнародних стандартів національної мережі міжнароднихтранспортних коридорів.— Модернізаціятуристичної та рекреаційної сфери 73. Національна, економічна ізовнішньоекономічна безпека країни та напрями її забезпеченняБезпека, її гарантування для будь-якої держави — складний і багатограннийпроцес. Національна безпека — державна політика, спрямована на створеннявнутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєвоважливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересівнароду й держави, суспільства та його громадян. Формування та реалізація вУкраїні державної політики національної безпеки сьогодні є чи не найголовнішоюпроблемою ефективного управління суспільством, що трансформується.
Пошук надійних теоретичних засад організації системи стратегічногопланування у сфері національної безпеки, з огляду на ієрархічну сутність самогопоняття «стратегія», вимагає розглядати цю галузь управління з точки зорузастосування найзагальніших політико-правових методів та інструментівдіяльності держави, побудованих на базових принципах комплексності тасистемності і спрямованих на досягнення найвищого рівня національної безпеки.Іншими словами, відповідне українському законодавству поняття «національнабезпека», обумовлює таку державну політику у цій сфері, яка має враховуватипоточний стан і перспективи розвитку всіх внутрішніх та зовнішніх чинників ікомпонентів. Тому під найвищим рівнем національної безпеки слід розуміти нейого абсолютний рівень, а поточний, тобто такий, що відповідає максимальноефективному використанню усіх поточних можливостей і ресурсів держави.
Оцінка ситуації й формування задуму – ще два важливих етапи стратегічногопланування. Формування задуму (кінцевої мети) передує формулюванню цілей. Задумвиникає у результаті виявлення загроз, що народжуються чи народилися. Виявленнязагроз грунтується на вивченні та аналізі інформації. Стратегічному рівнюпланування відповідає виключно комплексний характер задуму, тому аналітичнаінформація, що розглядається на стратегічному рівні, має бути комплексною імістити дані про всі сторони внутрішньої та зовнішньої політики на основівикористання різних, бажано альтернативних джерел інформації.
Найгостріші проблеми сьогодення у сфері забезпечення економічної безпекитакі: суттєве посилення фінансової безпеки і максимальне поліпшенняінвестиційного клімату; досягнення реального економічного зростання таутворення ефективної системи соціального захисту населення; посиленнятрудоресурсної безпеки; підвищення рівня продовольчої безпеки держави;створення надійних гарантій техногенної, екологічної та технологічної безпеки,розвитку науково-технічного потенціалу; посилення енергетичної безпеки;забезпечення інформаційної безпеки держави; поглиблення інтеграційнихвзаємовідносин; підвищення рівня конкурентоспроможності держави з урахуваннямнаціональних інтересів за всіма складовими зовнішньоекономічної політики.Головна загроза економічній безпеці полягає у відсутності цілеспрямованоїполітики державного регулювання економічними процесами в контексті реалізаціїпроголошених стратегій соціально-економічного розвитку країни. Визначальним упроведенні економічних реформ повинно стати поєднання прагматичної політикизахисту національних інтересів з конструктивним курсом на зростання добробутушироких верств населення країни. У стратегічному плані економічну безпекугарантує лише конкурентоспроможна економіка. Основне завдання держави вконтексті забезпечення економічної безпеки — створення такого економічного,політичного та правового середовища й інституційної інфраструктури, які бстимулювали найбільш життєздатні підприємства, інвестиційні процеси,виробництво перспективних конкурентоспроможних товарів. Цей процес маєсупроводжуватися реалізацією низки заходів, серед яких найактуальнішими є:
— діагностика галузевої конкурентоспроможності, створення умов длявходження до світової господарської системи;
— вибір пріоритетних сфер, галузей, комплексів, які в змозі забезпечитивихід на світові ринки;
— розробка програм та механізмів їх реалізації відповідно до обранихпріоритетів;
— забезпечення активної участі в реалізації програм держави та іншихсуб'єктів господарської діяльності
Зовнішньоекономічна безпека як складова системи економічної безпеки порядіз фінансовою, сировинно-ресурсною, енергетичною, військово-економічною, технологічною,продовольчою та соціальною безпекою є багаторівневою системою горизонтальних(соціальна, правова, фінансова, екологічна і кадрова) та вертикальних(експортна, імпортна, кредитно-інвестиційна) складових, які постійноперебувають під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників та загроз, виникненняяких значною мірою залежить від дій органів державного управління іособливостей глобалізаційних процесів у сучасній системі міжнароднихекономічних відносин Неодмінною умовою забезпечення зовнішньоекономічноїбезпеки України є моніторинг її стану. Для характеристики рівнязовнішньоекономічної безпеки розроблено модель оцінювання зовнішньоекономічноїбезпеки, яка дає змогу визначити пріоритетність зовнішньоекономічної діяльностіза різними групами країн чи інших суб’єктів міжнародних економічних відносин.Зовнішньоекономічну діяльність України з ЄС на сучасному етапі характеризуютьвисокі темпи зростання. Відзначено наявність певних змін у геоекономічнійструктурі зовнішньої торгівлі України, зокрема зростання зовнішньоторговельногообороту з країнами ЄС. Ризики у зовнішньоторговельній структурі Україниспричинено зволіканням структурних зрушень у народному господарстві, які маютьвідбуватися природно, згідно з ринковими законами. Зовнішньоторговельна структураУкраїни на сучасному етапі дедалі більше орієнтується на ЄС. Інтеграція Українидо ЄС має важливі економічні переваги для України, а саме: макроекономічнастабільність, збільшення продуктивності економіки, збільшення обсягів торгівліміж Україною та ЄС, забезпечення вільного руху факторів виробництва в межах ЄС,гарантований захист прав працівників та споживачів.
74. Об'єктивна необхідність та мета державного регулювання в сучаснійринковій економіці
Держава завжди виконувала певні економічніфункції. Вона законодавчо встановлювала “загальні правила гри”, тобто системунормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі такихінститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства.
Найбільш далекоглядні державні діячі таекономісти західних країн приходять до принципового висновку про те, щоринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулюванняекономіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем: ринковиймеханізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який ірегулює сучасну ринкову економіку.
Необхідно зазначити, що система заходівдержавного регулювання, запропонована Дж. М. Кейнсом, мала вираженийантикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогтикапіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечитивідновлення виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення.Неокейнсіанці 50х – 60х років обгрунтували висновок про те, що державнерегулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективніцілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства,підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов дляринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усуненнянадмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевомупідсумку, забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважноїчастини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованогохарактеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулюванняринкової економіки.
ДРЕ –це система знань про сутність,закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливудержави на хід соціально — економічного розвитку, спрямованих на досягненняцілей державної економічної політики.
Дре є складовою частиною процесу відтворення.Його необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулюваннята виконання економічний функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром,споживачами якого є всі члени суспільства, суб’єкти господарювання, громадськіорганізації і т.п.
75. Методи та інструментидержавного регулювання економікиТеорія ДРЕ проголошує необхідністьсистемного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб’єктів економічнихвідносин. Системний підхід передбачає інтеграцію у цілісну систему, по-1, елементів,що формують стратегію соц-ек розв-ку, по-2, елементів, що утворюють підсис-мурегуляторів.
Cтратегія соц-ек розв-ку формуеться черезмакроек прогноз-ня, макроек план-ня, і держ програмно-цільове план-ня.Стратег.орієнтири й конкретні умови соц-ек розв-ку, пов’язані зі змінамиконюктури на ринку, обумовлюють використання багатьох методів ДРЕ.
Методи ДРЕ – це способи впливу держави насферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерц сектор ек-ки з метоюстворення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків держек політики. Методи ДРЕ класифікуються за 2 ознаками: за формами впливу(пряміта непрямі) та засобами впливу(правові, адміністративні, економічні,імперативні, індикативні, неформальні, специфічні методи)
Методи прямого впливу безпосередньо діютьна функціонування суб’єктів ринку. Такий вплив здійснюється за допомогоюінструментів адміністративно – правового характеру та економічних інструментівпрямого впливу( це норм-прав акти, макроек плани, держ замовлення, нормативи,лізенції, квоти, держ бюдж витрати, субсидії, субвенції, дотації та ін. )
Методи непрямого регулюванняня – цеметоди, які регламентують поведінку суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано,через створення певного економічного середовища, яке змушує діяти в потрібномудержаві напрямку( до цих методів належать інструменти фіскал, бюдж, грош-кр,інновац, інвест, амортиз та інш напрямків економічної політики, а також методиморального переконування).
Правове регулювання – це діяльністьд. щодо встановлення обов’язкових для викон-ня юрид.норм поведінки суб”єктівправа. Стрижнем прав рег-ня є розробка та юрид закріп-ня норм поведінкисуб”єктів ек відносин. В кожній нормі виокремлюють 3 основні елементи:диспозицію, санкцію, гіпотезу.
Застос-ня економічних методів ДРЕ даєзмогу створ-ти ек умови, які спонукають суб”єктів ринку діяти в необх-му для сусп-ванапрямі. Ек рег-ня здійсн-ся інструментами фіскал (держ закупівлі, які хар-тьбюдж видатки, і податки, які визн-ть бюдж доходи); бюдж (д.здійс-є прямефінан-ня установ сектору держ упр-ня, фінан-ня інвест програм, обслуговуваннядерж боргу); податк (застос для поповнення держ фін ресурсів, а також длястимулювання ек зростання, НТП, здійсн-ня струк перетворень, підвищ конкурентоспроможвітчиз виробників); грош-кред (здійс-ся з метою впливу на грош пропозицію);амортиз політики (механізм прискореної амортиз-ї).
Адміністративні методи ДРЕ- це інструментипрямого впливу держави на діял-ть суб”єктів ринку. Основні інструментами адмрегул-ня є ліценції (спец дозволи, які видаються суб”єктам підпр діял-ті наздійснення окремих її видів); квоти(визнач частку суб”єктів ринку у вир-ві,споживанні, експорті, імпорті і т.п тов і посл); санкції( заходи д., спрямов напокарання суб”єктів ринку, які не виконують установлених правил діял-ті);норма(1. Наук обгрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовленняодиниці прод-ї заданої якості, 2.правила поведінки людей і здійсн-ня певн видівек діял-ті); стандарти( єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірамиі якістю прод-ї); держ замовлення( для підп-в, які повністю або частковоперебувають у держ власності, а також для підп-в монополістів, держ замовленняна поставку прод-ї( виконання робіт, надання послуг) є обов”язковими; ціни(встан-ня фіксов цін на найважл тов і посл, застосув-ня гранич цін і т.д.)
76. Напрямки вдосконалення системидержавних органів управління. Адміністративнареформа
Проголошення незалежності України поклало початокперехідному періоду нашої історії. Копіювання загальноприйнятих методівуправління не принесло бажаних результатів. Суспільний розвиток, прискоренняНТП висунули перед управлінням об’єктивну необхідність виконання нових функцій.Позитивні зміни в Україні можуть наступити у випадку нового підходу доуправління регіонами.
Європейський вибір передбачає забезпеченнявиконання зобов’язань України за Угодою про співробітництво між Україною та ЄС,вдосконалення виробництва товарів, подальшу синхронізацію ринків, розширенняінформаційних мереж. Зміна способів виробництва визначає необхідність змінивсього укладу суспільного життя, трансформує систему управління, руйнуєзастарілі інфраструктури, організації, на їхньому місці створює нові органиуправління. Продовжується інтенсивний процес становлення системи місцевогосамоврядування, яка якісно відрізняється від державного управління більшою свободою,підвищенням ролі територіальних громад в управлінні економікою, соціальнимипроцесами у державі в цілому та її складових. Процес децентралізації владисупроводжується процесом розподілу фінансових ресурсів між державним і місцевимбюджетами. Регіональна політика покликана передбачити створення ефективноїсистеми управління виробництвом, здійснення фінансового забезпечення регіонівна основі оптимального поєднання державних і місцевих економічних інтересів. Зіншого боку, така політика дасть можливість надати динамізмсоціально-економічному розвитку регіонів, повніше використати перевагитериторіального поділу праці. Таке рішення питання підвищує відповідальністьорганів місцевого самоврядування за розв’язання перспективних проблем регіонів.Чинна система місцевого самоврядування характеризується комплексом проблем,розв’язання яких визначає необхідність перебудови управління, проведенняадміністративної, бюджетної, податкової, амортизаційної політики, удосконаленняметодів відтворення виробничого апарату. Розмежування повноважень центральних імісцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування стаєпередумовою рішення накопичених соціальних проблем, посилення управлінняекономічним розвитком країни в цілому, та сільськогосподарським виробництвомзокрема.
Наскільки ефективно уряд виявиться спроможнимреалізувати об'єктивно обумовлені завдання держави-реформатора в майбутньому,залежить від того, наскільки ефективно проводиться урядом адміністративнареформа сьогодні. Оскільки ініціатором і провідником реформ в Україні єдержава, то й система державного управління повинна:
— сприяти реалізації політики реформ;
— відповідати на зміни, що відбуваються всуспільстві без втручання держави, реагувати і впливати на ці зміни;
— організовувати свою діяльність і процедуриадекватно до економічної моделі, що існує в суспільстві.
Адміністративна реформа повинна закластиметодологічні й теоретичні підвалини постійного самовдосконалення й перебудовиапарату в бік вищої ефективності відповідно до вдосконалення складовихсуспільної системи.
З моменту ухвалення Концепції адміністративноїреформи в Україні накопичено певний досвід проведення практичних заходів, які,в основному, стосувалися реорганізації системи центральних органів виконавчоївлади. За цей час також виявлено низку тенденцій в позиціях різних суб'єктівреформи, які впливатимуть на її зміст та результати. Загалом необхідновідзначити необхідність посилення фінансово-економічного обґрунтування,моніторингу та оцінки заходів адміністративної реформи. Реформаторські діїможуть і повинні бути відображені в грошовому чи іншому кількісному аспекті.
Таким чином, в контекстіадміністративної реформи в Україні слід говорити про пошук механізмів розробкита реалізації державної політики, які за мінімальних витрат забезпечували бмаксимальну ефективність координації інтересів акторів вітчизняної економіки.Основними засобами такого регулювання конфлікту політичних інтересів таекономічних можливостей є забезпечення прозорості процесу прийняття рішень тапосилення громадського контролю за цим процесом.
77. Державне замовлення та державні контракти як засоби задоволеннядержавних потреб у продукції. Характеристика положень законів, які регулюютьпроцес державних замовлень
Одним з ефективних регуляторівпрямої дії на виробництво єдержавне замовлення (завдання навиготовлення, поставку промислової, спеціальної та сільськогосподарськоїпродукції, продовольчих і непродовольчих товарів народного споживання,виконання робіт і надання послуг за номенклатурою і в обсягах, що забезпечуютьреалізацію державних і міждержавних цільових програм, виконання міжурядовихугод і створення державних резервів).
В умовах кризового стану економікиУкраїни постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок формування тарозширення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб іконтролю за
їх виконанням» від 29 лютого1996 р. формування державних замовлень тісно пов'язується з потребами держави упродукції, які визначено у програмах соціально-економічного розвитку України.
Формування державних замовлень ікоординаційну роботу щодо їх розміщення покладено на Міністерство економікиУкраїни, яке узагальнює заявки, що надходять від потенційних державнихзамовників, за обсягами продукції та їх вартістю і подає їх до Міністерствафінансів України. Воно, у свою чергу, попередньо оцінює можливості Державногобюджету стосовно фінансування державних замовлень. Крім того. Міністерствоекономіки України зобов'язане розробити пропозиції щодо залучення позабюджетнихджерел до фінансування державних замовлень на поставку продукції. Потенційнимидержавними замовниками є міністерства, інші центральні органи державноївиконавчої влади, уряд Автономної РеспублікиКрим, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації і т.д.
Постановою Кабінету МіністрівУкраїни в разі потреби передбачається можливість делегування державнимизамовниками частини своїх функцій щодо розміщення державних замовлень іукладення державних контрактів іншим підприємствам, установам та організаціям.
Контроль за виконанням державнихзамовлень здійснюють державні замовники та Міністерство економіки України.Основним документом, що визначає права та обов'язки сторін щодо виконаннядержавного замовлення, е державний договір —контракт.
Економічна роль держави у процесі формування,доведення та контролю за виконанням державного замовлення в різних галузях ісферах господарського комплексу України має певну специфіку. Насамперед цедержавні замовлення на продукцію харчової, промислової, запровадженнянайважливіших розробок і створення новітніх технологій та продукції відповіднодо пріоритетів розвитку науки і техніки.
78. Дефіцит бюджету. Вимірдефіциту бюджету. Різновиди дефіциту. Керованість дефіциту. Роль дефіцитубюджету в економічних процесах, його вплив на стан економіки. Способирегулювання дефіцитуБюджетний дефіцит перевищення видатків бюджетупід його доходами. Це показник негативних явищ в економіці що зумовлюютьінфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є: спад виробництва,зниження ефективності функціонування окремих галузей, несвоєчасне проведенняструктурних змін в економіці або її технічного переоснащення, великі, воєннівитрати, інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають економічну ісоціальну політику держави.
Дефіцит бюджету можна класифікувати занаступними критеріями:
1.за формою прояву: плановий(запланований ізатверджений ЗУ «Про ДБУ»), фактичний (офіційно визначений), прихований.
2.за причинами виникнення: свідомий,вимушений, циклічний, структурний
3.за напрямками дефіцитного фінансування:активний, пасивний
4.за часом існування: стійкий, тимчасовий
Дефіцит бюджету характеризується такимипоказниками
1.по відношенню до ВВП: сума бюдж.дефіциту /обсяг ВВП * 100
2.по відношенню до НД: сума б.д / обсяг НД*100
3.по відношенню до доходної частинивідповідного бюджету: сума б.д. / сума доходів *100
4по відношенню до видаткової частини бюджету:сума б.д / сума видатків *100
5. сума д.б = сума доходів бюджету – сумавидатків бюджету
Бюджетний контроль є одним з видів фінансовогоконтролю, що здійснюється в процесі складання, розгляду, затвердження івиконання бюджетів. Бюджетний контроль направлений на встановлення фактівпорушення чинного законодавства при визначенні доходів і видатків бюджету. Йогоздійснюють на державному рівні законодавчі та виконавчі органи влади, а нарівні місцевих органів самоврядування — представницькі та адміністративніструктури.
Держава використовує бюджет для здійсненнятериторіального, внутрішньо- і міжгалузевого розподілу і перерозподілу ВВП зметою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальнихгарантій населенню.
Основні напрями державної політикивизначаються Верховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назвубюджетної резолюції.
Кошти державного бюджету України витрачаютьсялише на цілі та в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України.
У державному бюджеті України передбачаєтьсярезервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до 2% від обсягу видатківдержавного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народномугосподарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бутипередбачені під час затвердження державного бюджету України.
Понад передбачені видатки утворюється оборотнакасова готівка в розмірі до 2% загального обсягу видатків бюджету
Існує 2 основних методи покриття бюджетногодефіциту
— методи на інфляційній основі(передбачаютьзалучення позик ЦБ або купівля ЦБ держ цінних паперів, а також додаткова емісіякоштів)
— методи на не інфляційній основі(випуск держцінних паперів, запозичення на зовн і внутр ринках, зважена податкова політика)
79. Державнийборг (внутрішній та зовнішній). Його виникнення та погашення
Державнийборг — цесума заборгованості держави перед внутрішніми і зовнішніми кредиторами. Допояви державного боргу призводить існування державного кредиту. Сума держ.боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань державияк внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами, що надаютьсяіноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам.Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний– це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році й належних досплати в цей період процентів з усіх випущених на даний момент позик. Капітальнийборг – це загальна сума заборгованості і процентів, що мають бути сплаченіза позиками. Структурно державний боргподіляється на внутрішній і зовнішній. Внутрішній борг — це сукупність зобов'язаньдержави перед резидентами, а зовнішній борг — сукупність зобов'язань«держави перед нерезидентами (незалежно від того, в чиїй національній валютіноміновано зобов'язання).
Внутрішній борг держави може виникати в результатіемісії цінних паперів: облігацій, казначейських зобов'язань тощо.Зовнішній державний борг має дві складові: 1.борг органів державної влади іуправління, який виникає в результаті залучення державою іноземних кредитів тавипуску державних цінних паперів, які розміщуються на міжнародних ринкахкапіталів. Ця частина державногозовнішнього боргу погашається та обслуговується за рахунок коштів державногобюджету та коштів НБУ в частині кредитів, отриманих з метою підтримкиплатіжного балансу; 2.борг підприємств, гарантований урядом. Погашення державного боргу здійснюється шляхомпроведення платежів з виконання боргових зобов'язань перед кредитором щодопогашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат,передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику,державними гарантіями та іншими документами. Погашення боргу — виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодосплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики абономінальної вартості державних цінних паперів. Погашення державного боргу може здійснюватися вгрошовій формі, а за згодою кредитора — шляхом поставки товарів (послуг),заліку зустрічної вимоги та іншими шляхами відповідно до чинного законодавстваУкраїни. Основними джерелами погашення та обслуговування боргу можуть бути:кошти, отримані державою в процесі приватизації; державні запозичення; коштибюджету; золотовалютні резерви. Платоспроможність за внутрішніми позикамизабезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність зазовнішнім боргом залежить перш за все від валютних надходжень. Можливості упогашенні цього боргу визначаються в сальдо торгового балансу. Його позитивнесальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави ідають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс. Існують такі способикорегування позикової політики: конверсія (зміна дохідності позик),консолідація (передача зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику зметою продовження терміну позики), уніфікація (об’єднання кількох позик водну), обмін за регресивним співвідношенням, відстрочка погашення (перенесеннястроків виплати заборгованості), анулювання (повна відмова держави від своєїзаборгованості).
80. Податки як інструмент ДРЕ
Головним інструментом мобілізації фінансових засобівдля покриття державних витрат є податки. Податки – це обов’язкові платежі, які надходять у держ бюджетувизначених законодавством розмірах та у встановлені строки. Вони широко використовуються для впливу на діяльністьсуб'єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить увирішальному ступені від вибору податкової системи, висоти податкових ставок, атакож від видів і розмірів податкових пільг. Податки в ДРЕ грають двіролі: а) це головне джерело фінансування державних витрат б) це інструментрегулювання.
Фіскальна політика – діяльність держави щодоформування та регулюв держ бюджету, а також мобілізація коштів у державну казнуз ін джерел.
Види бюджетних доходів: 1)Звичайні: податки,збори, доходи від державної власності та держ торгівлі, внески у держ фонди соцстрах; 2)Надзвичайні: кошти від приватизації, кошти від продажу праввикористання повітряного, водного простору тощо.
Основним наповненням бюджету є податки.
Податкова си-ма – сукупність податків таподаткових платежів, що сплачуються державі у визначеному законод-ом порядку, атакож механізму нарахування сплати та стягнення.
Основні види податкових надходжень: податок надоходи фіз осіб; податок на прибуток підприємств; податок на додану вартість;податкові платежі за використанням прир ресурсів; надходження від видачіліцензій; штрафи; надходження від реалізації військового озброєння, військовоїта специф техніки; надходження від плати за транзит та прир газу; надходження удержавні цільові фонди.
Ф-ї податкової си-ми в ринковій економіці:створення сприятливих умов для виробництва товарів і надання послуг;збалансування держ видатків і доходів; перерозподіл доходів субєктів господдіяльності; забезпечення можливостей для помірного і відносно рівномірногозбагачення нації вцілому і кожного субєкта зокрема.
Основні недоліки податкової си-ми У-ни:нечітке теорет обгрунтування та недосконалі механізми практичного застосування;надмірна к-сть податків та їх висока ставка; виконання податковою си-ю лишефіск ф-й.
81.Грошово-кредитна політика. Загальнахарактеристика
ГКП – це комплекс заходів, методів таінструментів, які застосовуються державою в особі уповноваженого органу з метоюрегулювання та підтримки стабільності на грош-кредитному ринку країни.
Об’єкт ГКП — це попит і пропозиція на гр.-кредринку.
Суб’єктом ГКП виступає НБУ. Ф-ії НБУ: 1.Розробка і впровадження разом з урядом ефективної ГКП. 2. здійснення гр емісіїі контроль за грош обігом. 3. Здійснення міжбанківських розрахунків в т.ч. і вміжнародних відносинах. 4. продаж кредитних ресурсів ком банкам та фінансуванняуряду. 5. регулювання та контроль за діяльністю КБ та ін кред орг. 6.Здійснення валютного регулювання та забезпечення конвертованості нац вал. 7.формування, збірегання та регулювання золотовалютних резервів країни. 8.управління держ боргом.
Цілі ГКП: стратегічні (зростання виробництва,зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу.),проміжні (полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимутьдосягненню стратегічних цілей) й тактичні (оперативні завдання банківськоїсистеми щодо регулювання грошової маси, процентної ставки та валютного курсу,для досягнення проміжних цілей).
Грошово-кредитні інструменти: 1. обліковаставка- ЦБ встановлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційнимбанкам у порядку їх рефінансування. 2. кількісні обмеження на кредит (напрактиці не застосовуються). 3. норма резервування- ЦБ встановлює для всіхбанків норму обов’язкового зберігання залучених коштів на кореспондентськихрахунках без права їх використання і без виплати % по них. 4. операції навідкритому ринку-полягають в змінах обсягів купівель та продажів державнихцінних паперів ЦБ. 5. емісія грошей.
Зміна облікової ставки впливає наспіввідношення попиту і пропозиції позичкового капіталу. Підвищення обл. ставкизнижує попит на кредити, гальмує господ. активність. Зниження (політика дешевихгрошей) стимулює попит на кредити та пожвавлення грошової активності. Резервидають змогу не допустити кризи неплатежів, є мінімальної гарантією стабільностібанк с-ми.
82. Національний банк як суб’єкт державногорегулювання економіки, його завдання та функції
Національний банк України є центральним банком України, особливимцентральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваженняі принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом таіншими законами України.
Завдання НБУ пов’язані з його статусом — він є емісійнимцентром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту,зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координуєдіяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиницівідносно валют інших країн. НБУ визначає вид грошових знаків, їх номінал,відмінні ознаки і систему захисту. НБУ зберігає резервні фонди грошових знаків,дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви іздійснює операції з ними та банківськими металами. НБУ встановлює порядоквизначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями,дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видаєліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншимфінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.
Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниціУкраїни. На виконання своєї основної функції НБ сприяє дотриманню стабільностібанківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — ціновоїстабільності.
НБУ виконує такі функції: 1. Розробка івпровадження разом з урядом ефективної ГКП. 2. здійснення гр. емісії і контрольза грош обігом. 3. Здійснення міжбанківських розрахунків в т.ч. і в міжнароднихвідносинах. 4. продаж кредитних ресурсів ком банкам та фінансування уряду. 5.регулювання та контроль за діяльністю КБ та ін кред орг. 6. Здійсненнявалютного регулювання та забезпечення конвертованості нац вал. 7. формування,збірегання та регулювання золотовалютних резервів країни. 8. управління держборгом.
83. Характеристика умов ефективної грошово-кредитноїполітики
У ГКП центральними завданнями РадиНаціонального банку є визначення і контроль за забезпеченням такого рівняінфляції, який би гарантував прийнятну для суспільства стабільність купівельноїспроможності гривні разом із створенням монетарних умов для динамічногозростання і структурної перебудови економіки, такого обмінного курсу, щопідтримував би конкурентоспроможність національних виробників на зовнішніхринках, давав би можливість динамічно нарощувати валютні резерви, збалансованоспіввідносився б з інфляційними процесами; створення умов для зниженняпроцентних ставок за кредитами, динамічного розвитку банківського сектора ікредитування економіки, як необхідної умови ефективної ГКП.
84. Інструменти грошово-кредитного регулюванняекономіки
Усі інструменти можна поділити на інструментиопосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси та інструментипрямого впливу. До першої групи належать: операції на відкритому ринку,регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансуваннякомерційних банків, регулювання курсу національної валюти. До другої групивідносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касовихоперацій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банкомкомерційних банків тощо.
1)Операції на відкритому ринку — купуючи цінні папери на ринку, центральнийбанк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочаткубанківські резерви, а потім і загальну масу грошей, що стимулює зростання цін,і навпаки. Це впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.
2)Регулювання норми обов'язкових резервів — ЦБ установлює для всіх банків нормуобов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках безправа їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи нормуобов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишковихрезервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікаціїдепозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Так самоможно змінити ситуацію і в протилежну сторону.
3)Процентна політика — ЦБ установлює ставки процентів за позичками, яківін надає КБ у порядку їх рефінансування. Для України найбільш типовоюпроцентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівеньоблікової ставки, НБУ стримує попит КБ на свої позички, гальмує зростання їхнадлишкових резервів та банківського кредитування економічних суб'єктів,стримує зростання пропозиції грошей.
Підвищення обл. ставки знижує попит накредити, гальмує господ. активність. Зниження ЦБ облікової ставки маєпротилежні наслідки — стимулює попит на кредити та пожвавлення грошовоїактивності. Підвищення обл. ставки стимулює притік іноз. інвестицій, а зниж. –відтік з країни капіталу.
4)Рефінансування комерційних банків — інструмент, що застосовується в поєднанні з процентною політикою. Крім зміниоблікової ставки, ЦБ може регулювати попит на свої позички з боку КБ зміною їхасортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремихпозичок тощо. Такими заходами ЦБ може більш чітко і цілеспрямовано впливати назміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей.
5)Регулювання курсу нац. валюти — якщоЦБ планує зменшити масу грошей в обороті, то йому достатньо продати на ринкувідповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скороченнябанківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшитимасу грошей в обороті ЦБ слід купити відповідну масу іноземної валюти. Ціоперації дістали назву валютної інтервенції.
85. Облікова політика та її вплив на економіку
Облікова політика Державного казначейства - це сукупність принципів, методів і процедур,що використовуються Державним казначейством для складання та подання фінансовоїзвітності про виконання бюджетів.
Облікова політика базується на основнихпринципах бух. обліку. Найголовнішими серед них є такі принципи: законність,правильність, достовірність, суттєвість (доречність), безперервність, повнотабухгалтерського обліку, дата операції, прийнятність вхідного балансу,обережність, незалежність, сталість, відкритість, співставність, превалюваннясутності над формою, своєчасність, консолідація.
Облікова політика щодо методів оцінки, облікуі контролю активних операцій ґрунтується на відповідних нормативних документах.
Облікова політика повинна активно сприятиполіпшенню структури активів, якнайшвидшому стягненню сумнівної, безнадійноїзаборгованості. Активи і зобов'язання мають бути оцінені та відображені вобліку таким чином, щоб не переносити наявні фінансові ризики, які потенційнозагрожують фінансовому стану бюджету, на наступні звітні періоди.
Процедури бухгалтерського обліку повиннівиключати можливість здійснення взаємозаліку активів та зобов'язань, абодоходів та видатків як у бухгалтерських записах, так і у фінансовій звітності.
86. Переваги та проблеми грошово-кредитноїполітики
Грошово-кредитна політика — одназ головних складових системи державного регулювання ринкової економіки. Переваги:Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутністьекономіки і забезпечити достатню регульованість її ззовні, як того вимагаєрозвиток суспільства на демократичних засадах. Крім того, застосування методівмонетарної політики сприяє посиленню здатності ринкової економіки досаморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення завдякинейтралізації монетарними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивихринковій економіці. Йдеться насамперед про неспроможність ринкового механізмузабезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін.Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикції чиекспансії) вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятномурівні основні економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Завдякистабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу рольна переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії,гальмування економічного спаду, запобігання кризи надвиробництва. Відповіднимимонетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чисповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічноїполітики держави. Важливу стабілізаційну роль відіграє монетарна політика вумовах глибокої кризи, яку переживає економіка України в перехідний період.Недолік облікової ставки полягає в тому, що якщо її підвищити-всі повисятьставки по кредитам. Якщо ж її знизити, то не всі понизять ставки по кредитам,бо це не вигідно. Недоліки використання норми обов’язкового резервування:1)підвищення норми обов'язкового резервування може привести всі банки зневеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище наринку. 2)підвищення норми резервування негативно позначається на фінансахбанків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв'язкутаке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткуваннябанків.3) якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і вневеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна нормирезервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж цепотрібно. А часті зміни норми резервування (вгору-вниз) взагалі можутьпаралізувати діяльність банків.
87. Антиінфляційне регулювання економіки
Антиінфляційнаполітика –це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованихна боротьбу з інфляцією. З метою боротьби з інфляцією поширені такі класичнінапрями антиінфляційного регулювання:
1) Дефляційнаполітика полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту зметою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції.На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи:
1.грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та стабілізаціюгрошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошовумасу: облікова ставка; норма обов'язкових резервів; операції на відкритомуринку.
2.бюджетної — спрямовані на забезпечення збалансованості державних фінансів, таскорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходіві скорочення державних видатків.
3.структурно-інвестиційної політики яка опирається на такі важелі впливу як обмеженнямонополізму і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій,протекціонізм, формування ринку позичкового капіталу.
2) Політикадоходів. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати — зменшуєзростання витрат на виробництво товарів, ціни яких включають такі величини. Цеперешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність.
3)Адаптаційна політика. Реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходівшляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій зурахуванням зростання цін.
Проведенняантиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічнихпроцесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність їїзастосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання цихшляхів боротьби з інфляцією.
88.Ціни як інструмент державного регулювання економіки. Цінове регулюваннядіяльності природних та штучних монополістів. Контроль за дотриманням державноїдисципліни цін і тарифів
Державне регулювання цін — це політика впливудержави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансовихзаходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації вкраїні. Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, їїрегулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Державна політикацінового регулювання справляє певний тиск на виробників та продавців продукції.За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповіднозазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава частосупроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, недопускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.
В Україні державне регулювання цін напродукцію монопольних утворень (як природних так і штучних), вибір методів тавстановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а нарегіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольнимкомітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого назагальнодержавному рівні входять найважливіші види товарівнародногосподарського значення. Регулювання цін монополістів здійснюється абочерез установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнівпосередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативіврентабельності, або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін. Методрегулювання цін — підприємство не має права перевищити в ціні встановленийнорматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції.Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, якурегулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу наце.
Здійснення державної цінової політикинеможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін — визначенихнормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення тавикористання цін за умов регульованої ринкової економіки. Контроль задодержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державноюінспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України іпідпорядкованими їй державними інспекціями АРК, обласних, Київської таСевастопольської міських державних адміністрацій.
Крім державних інспекцій, право контролю задотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні йнедержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітетзахисту прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж праваінспекцій.
89.Сутність, завдання та форми державного регулювання зовнішньоекономічноїдіяльності. Завдання та функції державних органів щодо регулювання зовнішньоекономічноїдіяльності
ЗЕД — діяльність суб'єктів господарськоїдіяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигіднихвідносинах між ними.
РегулюванняЗЕД має на меті:
забезпеченнязабалансованості та рівноваги внутрішнього ринку України;
стимулюванняпрогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічнихзв’язків суб’єктів ЗЕД;
створення найбільш сприятливих умов для залученняекономіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринковихструктур розвинутих зарубіжних країн.
Держ.регулюв. ЗЕД здійсн. за допомогою адмін. та ек. методів. Адм. методибезпосередньо впливають на господ. відносини, а ек. — діють через ринковиймеханізм. Адм. методи найдоцільніше застосовувати за умов ек. нестабільності,зрост. дефіциту та інфляції. До них належать ембарго (повна заборона зовн-екдіяльності), ліцензування, квотування, специ. вимоги до товару та ін. Ек.методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. Доних належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту),пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податківтощо.
Основнимивидами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитніоперації, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземнимипідприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку,державою в особі її органів, а з іншого — недержавними органами управлінняекономікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самимисуб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між нимикоординаційних угод.
Органи державного регулювання ЗЕД:
ВерховнаРада приймає, змінює та скасовує закони, що стосуються ЗЕД; затверджує головнінапрями зовнішньоекономічної політики; розглядає, затверджує та змінюєструктуру органів державного регулювання ЗЕД; укладає міжнародні договори;встановлює спеціальні режими ЗЕД на території України; затверджує спискитоварів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензування або забороняється.
КабінетМіністрів: здійснює координації діяльності міністерств, комітетів, відомств зпитань ЗЕД, торгівельних представництв України за кордоном; приймає нормативніакти з питань ЗЕД; проводить переговори та укладає угоди з питань ЗЕД,забезпечує виконання міжнародних договорів; забезпечує складання платіжногобалансу, зведеного валютного плану, здійснює плани щодо раціональноговикористання коштів Державного валютного фонду.
Національнийбанк України: здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву таінших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможністьУкраїни; представляє інтереси України у відносинах з центральними банками іншихдержав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами таукладає відповідні міжбанківські угоди; регулює курс гривні до грошових одиницьінших держав; здійснює облік і розрахунки по даних і одержаних державнихкредитах і позиках, проводить операції з централізованими валютними резервами,які виділяються з Державного валютного фонду в розпоряджені Національногобанку.
Міністерствозовнішньоекономічної зв’язків: забезпечує проведення єдиноїзовнішньоекономічної політики при здійснені суб’єктами ЗЕД виходу на зовнішнійринок, координацію їх ЗЕД, в тому числі відповідно до міжнародних договорівУкраїни; здійснює контроль за додержанням всіма суб’єктами ЗЕД чинних законівта умов міжнародних договорів України; здійснює заходи нетарифного регулюванняЗЕД, зокрема реєстрацію учасників ЗЕД., реєстрацію окремих видів контрактів.
Державнеуправління митного контролю здійснює митний контроль згідно з чинними законами.
Антимонопольнийкомітет здійснює контроль за додержанням суб’єктами ЗЕД антимонопольногозаконодавства.
До органівмісцевого управління ЗЕД належать місцеві ради народних депутатів та їхвиконавчі та розпорядчі органи; територіальні підрозділи (відділення) органівдержавного регулювання ЗЕД.
90. Митнерегулювання зовнішньоекономічної діяльності. Страхування зовнішньоекономічноїдіяльності. Державне регулювання експортно-імпортних операцій
Митне регулювання ЗЕД — церегулювання питань, пов'язаних із встановленням мит та митних зборів,процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролюУкраїни
Товари та інші предмети, що вивозяться за межі України і ввозяться на митну територію України, обкладаються митом. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту. Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. За підвищення цін ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження — специфічне. В окремих випадках використовуються ставки змішаного типу (комбіновані), коли товар одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита. Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів.
Страхування ЗЕД – це міжнародні економічнівідносини щодо захисту майнових інтересів суб’єктів господарювання різних формвласності протягом періоду, в якому відбуваються певні події (страховівипадки), за рахунок майнових коштів, що формуються зі сплачених ними внесків(страхових премій).
Страхування зовнішньоекономічних операцій в Україніздійснюється комерційними страховими компаніями (державними, акціонерними,іноземними, змішаними, кооперативними та іншими), а також іншими суб'єктами ЗЕД,до статутного предмету діяльності яких входять страхові операції (страхування).
/>/>Страхуваннязовнішньоекономічних операцій здійснюється в Україні щодо ризиків, які існуютьу світовій практиці.
/>Ризики можуть бутизагальні та операційні, що належать до конкретного виду зовнішньоекономічнихоперацій.
До економічних інструментів регулюванняналежать:
• у галузі імпорту — митні тарифи,численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;
• у галузі експорту — пільгові кредитиекспортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків і наданняфінансової допомоги.
Адміністративні інструменти регулюваннявпливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини:
-ембарго (повна забороназовнішньоекономічних операцій);
-ліцензування;
-квотування (кількісне лімітуванняввезення або вивезення);
-специфічні вимоги до товару, упаковки тамаркування;
-зобов'язання щодо самообмеження поставокекспортерам.
Перелік товарів, щодо яких установлюютьсяспеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт таімпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот і ліцензій наекспорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки та зпитань європейської інтеграції України.
91. Державнерегулювання валютних операцій та кредитно-розрахункових відносин
Валютне регулювання — це діяльністьдержави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію міжнароднихрозрахунків та порядок здійснення операцій з валютними цінностями. Валютнерегулювання є складовою частиною валютної політики держави і виступає важливимінструментом механізму державного регулювання національної економіки. Механізмвалютного регулювання в Україні включає сукупність заходів, які проводятьсяНБУ, Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією, іншимиорганами валютного контролю у сфері валютних відносин..
Важливою складовою валютногорегулювання є валютний контроль, мета якого полягає в забезпеченні дотриманнявалютного законодавства при здійсненні валютних операцій.
Валютний (обмінний) курс встановлюється НБУ запогодженням з КМУ. Офіційні валютні резерви встановлюються, утримують і використовуютьсяНБУ для підтримування валютного (обмінного) курсу валюту України. КМУ формуєДержавний валютний фонд України шляхом купівлі валюти на міжбанківськомувалютному ринку за рахунок коштів Держбюджету, Місцеві адміністрації, виконкомимісцевих Рад формують місцеві валютні фонди за рахунок коштів місцевих бюджетівшляхом купівлі валюти на міжбанківському валютному ринку.
Національний банк видає індивідуальні та генеральніліцензії на здійснення валютних операцій. Генеральні ліцензії видаються навесь період режиму валютного регулювання уповноваженим банкам та іншимкредитно-фінансовим органам, на здійснення валютних операцій. Інивідуальніліцензії видаються на здійснення разової валютної операції на період,необхідний для здійснення такої операції.
Основні засобивалютного регулювання:
-безпосередніоперації купівлі-продажу іноземної валюти центральним банком (валютнаінтервенція);
-застосування прямихвалютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад, введення імпортних депозитів);
-нормування вивозувалюти для туристів, які виїжджають за кордон;
-введення обмежень навідплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу;
-політика відсотковихставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародноюторгівлею товарами і послугами.
92. Пріоритети всоціально-економічному розвитку. Критерії визначення державних пріоритетів.Фактори структурних зрушень в економіці. Методи впливу на структурні зрушення векономіці
Пріоритети в соц.-економ.розвитку — це найважливішінапрямки соціально-економічної політики. Визначення пріоритететних напрямків здійснюєтьсяза експертними методами на підставі певних критерії або факторів.
Основними критеріями є: 1)Соц-ек ефективність; 2)Швидкість одержанняпозитивних результатів; 3)Мінімум необх. ресурсів для реалізаціїнаміченого.
Стратегія соціально-економічної політикиУкраїни на сучасному етапі визначена пріоритетами на період з 2004 по 2015 р.:1. створення передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС. 2.забезпечення сталого економічного зростання та прискорення подолання на ційоснові розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами – членамиЄС. 3. опанування інноваційного шляху розвитку, 4. соціальна переорієнтаціяекономічної політики – забезпечення надійних прав та свобод громадянина у всіхїх виявах, утвердження середнього класу.
Структурні зрушення – зміна співвідношення між частинами суспільноговиробництва і всім суспільним виробництвом у часі і просторі. Структурні зрушення мають на меті підвищенняефективності виробництва, здійснення випереджаючого розвитку прогресивних галузей– галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Фактори структурнихзрушень: 1. співвідношення між заміщенням використаних засобів виробництвата новоствореною вартістю 2. співвідношення між нагромадженням та споживаннямзалежить від багатьох факторів: величина доходів та податків; вартість факторіввиробництва; обсяги нематеріальних активів. 3. пропорція між галузями, яківиробляють продукцію в матеріальній формі, та галузями, які забезпечують їхфункціонування (інфраструктурою).
Держава може здійснювати структурну політику задопомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методівпрямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у виглядіінвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей,виробництв, регіонів тощо. До методів непрямого регулювання належать: наданняподаткових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями йвиробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореноїамортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановленнярізних імпортних та експортних тарифів тощо.
93. Антимонопольна політика держави: її характерніознаки
Антимонопольна (конкурентна) політика держави — діяльністьдержави спрямована на створення і підтримку конкурентного середовища,антимонопольне регулювання з метою сприяння збільшення ефективності виробництвапідвищення конкурентноздатності нац.ек.
Для реалізації АП, контролю за використаннямантимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та йоготериторіальні управління в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.
Мета антимоноп. регулювання з боку держави —захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідківмонопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання
Напрямки АП: 1)демонополізація економіки 2)захист тасприяння розвитку здорової ек. конкуренції 3)антимонопольне регулювання4)держ.контроль за дотриманням антимонопольного законодавства
Завдання АП: 1)посилення ролі держави у сфері захистута розвитку конкуренції 2)держ. регулювання та держ. контроль задіяльністю природних монополій 3)полегшення практики поєднання фу-ї державивлади з господ.інтересами 4)подолання впливу тіньової економіки 5)створенняумов для входження нових суб’єктів господар-ня на монополізовані ринки.
Методи антимонопольного регулювання: 1)законодавче –створення норм правов поля для запобігання появи та діяльності монополії наринку 2)адміністративне – штрафи, суд. рішення, заборони.
До засобів антимонопольногорегулювання належать: обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів,запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін;установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; регулюваннямісткості ринку; використання державних замовлень та контрактів; розподілринків; тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.
Форми відповідальності за порушення антимонопольногозаконодавства: штраф, вилучення незаконного одержаного прибутку, відшкодуваннязбітків, інші види адмін. відповідальності.
94.Інвестиції як фактор структурних зрушень в економіці. Поняття інвестицій таінвестиційної діяльності. Суб'єкти інвестиційної діяльності. Пряме управліннядержавними інвестиціями. Державні капітальні вкладення
Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей,що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідокчого якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій громадян,юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Інвестиційна діяльність може здійснюватись уформі: інвестування, яке здійснюють громадяни, недержавні підприємства,господарчі асоціації, об'єднання і товариства, а також суспільні й релігійніорганізації, інші юридичні особи, засновані на колективній власності;державного інвестування; іноземного інвестування; спільного інвестуваннязасобів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземнихдержав.
Об'єктом інвестиційної діяльності може бутибудь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх сферахгосподарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція,інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.
Суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторамий учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземнихдержав, а також держави в особі урядів.
Інвестори — суб’єкти інвестиційної діяльності,які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових таінтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.
Державне регулювання інвестиційної діяльності включаєуправління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльностіі контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційноїдіяльності.
/>Регулювання умов інвестиційноїдіяльності здійснюється шляхом:
/>-подання фінансової допомогиу вигляді дотацій, субсидій,
-субвенцій, бюджетних позик на розвитококремих регіонів, галузей, виробництв;
/>-державних норм тастандартів;
/>-заходів щодо розвитку тазахисту економічної конкуренції;
/>-роздержавлення іприватизації власності;/>
/>-політики ціноутвореннята інш.
/>Державне регулювання у сфері інвестиційної діяльності здійснюєтьсятакими органами: ВР, КМУ, ВР АРК, Рада Міністрів АРК, місцевими державнимиадміністраціями, органами місцевого самоврядування.
Державнікапітальні вкладення — інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основнихфондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державнихпідприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. Державні централізованікапітальні вкладення — інвестиції, що спрямовані на створення і відновленняосновних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету табюджетних позичок.
95. Підприємництво як об'єкт державногорегулювання. (Державна політика підтримки малого та середнього бізнеса)
Підприємництво— ініціативна, самостійна господарсько-фінансова діяльність суб'єктів на свійризик, під власну фінансову та майнову відповідальність у межах чинногозаконодавства, спрямована на досягнення комерційного успіху (отриманняприбутку). Фактори, що обумовлюють необхідність державного регулюванняпідприємництва:
- нездатністьпідприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку;
- монополізація виробництва;
- постійне порушеннярівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією;
- ускладненнявідтворювальних процесів.
Державнерегулювання підприємництва — це система правових, організаційних та регулятивно-контролюючихзаходів держави, спрямованих на створення сприятливого підприємницькогосередовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності таконкурентноздатності національної економіки.
Головною метою державної політики підтримкималого та середнього підприємництва є: створення умов для забезпечення сталогорозвитку регіонів шляхом формування сприятливого середовища для зростанняпотенціалу малого і середнього підприємництва, підвищення їх конкурентоспроможності.Основне завдання: формування сприятливого правового середовища для розвиткупідприємництва. Передбачається покращити фінансову підтримку малого йсереднього бізнесу.
Пріоритетні напрями реалізації завдання:
• удосконалення механізму фінансово — кредитної підтримки суб’єктів господарювання;
• проведення роботи з банківськими установами,кредитними спілками, страховими організаціями, лізинговими компаніями іззалучення їх до фінансування малого підприємництва;
• сприяння зростанню обсягів інвестицій векономіку району.
96. Державне регулювання розвитку основнихсфер господарської діяльності: ПЕК, промисловість, транспорт, АПК, будівництвотощо
Промисловість – провідна галузь, що виготовляє знаряддя праці,забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах, задовольняє потребинаселення в різноманітних товарах.
За умов переходу України до ринкової економікидержавне регулювання передбачає:
— структурна перебудова промисловості.
— підтримка галузей, що виробляють продукцію,яка є конкурентною на світовому ринку і дає реальні доходи;
— відновлення процесу функціонуванняпромислового капіталу;
— підвищ. частки галузей, що виробляютьпродукцію, яка користується реальним попитом на внутр. ринку;
— зменшення матеріало- та енергомісткостігалузей;
— стимулювати розвиток невиробничої сфери,наукомістких галузей тощо.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – це сукупність виробництв, які добувають іпереробляють усі види палива, виробляють і передають електроенергію. Це — одиніз провідних комплексів, від рівня розвитку якого залежить стан усіх іншихгалузей господарства та добробут людей. Важливим завданням держави в подальшомурозвитку паливної та енергетичної промисловості є:
-здійснення заходів з охорони природи іраціонального природокористування;
-екологічна політика в даному комплексіповинна спрямовуватись на навколишню природу;
-формування паливно-енергетичного ринку,контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики;
-створення конкурентного середовища тазалучення інвестицій;
-регіональна стратегія держави в ПЕК повиннаспрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереженнякожного регіону.
Агропромисловийкомплекс(АПК)– це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування,зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації с\г продукції, атакож обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій.
Державнерегулювання зосереджується на:
— реформуванні АПК,
— підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності,
— формування багатоукладної аграрної економіки,
— забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК.
Транспортний комплекс – це поєднання різних видів транспорту, обслуговуючихта допоміжних п-в і організацій на певній території.
Проблеми розвитку транспортногокомплексу пов'язані з реформуванням інших галузей, оскільки обсяги продукціїпромисловості, сільського господарства, будівництва та торгівлі переважно івизначають завантаженість транспортної системи.
Актуальною проблемою транспортного комплексуУкраїни є незадовільний стан його виробничої бази. Тому у перспективіпріоритетним напрямом технічної політики щодо транспорту має бути оновленняйого рухомого складу на основі розвитку вітчизняного транспортногомашинобудування.
97. Завдання державного регулювання ринкупраці. Державні служби зайнятості їх завдання та функції у регулюваннізайнятості населення. Державні програми зайнятості населення
Ринок праці – сукупність соц.- ек. відносин щодозайнятості та використання працівників у суспільному виробництві
Захисні заходи держави що до забезпеченнязайнятості населення :
1.забезпечення гарантій зайнятості за умовзміни власника, приватизації, банкрутства
2.організація і проведення громадських робіт
3.договірне регулювання трудової діяльності
4.вдосконалення системи виплат і допомоги збезробіття та створення страхових систем
Види державних програм спрямованих на зниженнябезробіття :
— стимулювання зростання зайнятості тазбільшення кількості робочих місць
— підготовка та перепідготовка робочої сили
-сприяння найму робочої сили
- соціальне страхування безробіття
Фонд загальнообов’язкового державногосоціального страхування на випадок безробіття було створено для управліннястрахуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страховихвнесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та наданнясоціальних послуг. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб танадання їм відповідних соціальних послуг Фонду.
Функції державної служби зайнятості:
-аналіз та прогноз попиту і пропозиції наробочу силу
-надання консультацій з приводупрацевлаштування, професійної підготовки
-облік громадян, що звернулись до службизайнятості, реєстрація безробітних
-сприяння пошуку робочого місця
-організація професійної підготовки,перепідготовки
-надання грошової допомоги
-участь у реалізації державних та регіональнихпрограм зайнятості
98. Завдання державного регулювання рівняжиття та соціального страхування. Система узагальнюючих показників рівня життянаселення.
Соціальне страхування – це сукупність усіх форм і видів страхування, якімають на меті забезпечення широких мас населення на випадок різних соціальнихризиків.
Функції соціального страхування :
-формування грошових фондів;
-забезпечення потрібної структури трудовихресурсів;
-зменшення розриву в рівнях матеріальногозабезпечення працюючих і не працюючих;
-сприяння вирівнювання життєвого рівня різних соціальнихгруп населення, не залучених до трудового процесу;
-відшкодування збитку з втрати працездатностіі збитку здоров’я за допомогою матеріального відшкодування втрати заробіткутощо.
Рівень і якість життя визначаютьсяінтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країн. Для визначеннярівня життя в різних країнах експерти використовують індекс людського розвитку(ІЛР)
ІЛР має такі складові: тривалість життя населення; рівень освіти; обсяг ВВПна душу населення
Рівень життя населення — ступінь задоволенняматеріальних, духовних та соціальних потреб людей.
Індекс якості життя характеризує: рівень освіти; медичного обслуговування;тривалість життя; ступінь зайнятості населення; його платоспроможність; доступдо політичного життя тощо.
Одним із найважливіших показників добробутунаселення є його реальні доходи. Державними структурами розробляються спеціальніпрограми щодо збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладаннядоговорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні тарозподілі доходів підприємств, заохочення участі вбудівництві житла таприсадибних споруд.
Соціальний захист — це система державних заходів іззабезпечення достойного матеріального та соціального становища громадян. Соціальнийзахист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками:по-перше, це заходи держави, які пов'язані з кваліфікаційною підготовкою дотрудової діяльності; по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізаціїздібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності та сам процестакої діяльності; по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місцьі підтримку працівників, які втратили роботу.
Соціальні гарантії — це система обов'язків держави перед своїмигромадянами стосовно задоволення їх соціальних потреб. Основними елементамисистеми соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної табезкоштовної освіти, сприяння реалізації особистих здібностей у процесітрудової діяльності, недопущення примусової праці та гарантія мінімізації втрату зв'язку із закінченням трудової діяльності.
99. Завдання державного регулювання розвиткусоціальної сфери. Державне регулювання розвитку ЖКГ, освіти, культури, охорониздоров’я, побутового обслуговування населення. Методи державної підтримки розвиткусоціальної інфраструктури
Соціальна політика спрямована на розвитокпроцесів і форм організації життя населення і суспільного виробництва з точкизору умов праці, побуту та відпочинку людини зокрема, а також розвиткуособистості взагалі.
Соціальнаполітика — це система управлінських, організаційних,регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих назабезпеченняпевного рівня та якості життя, соціального захистумалозабезпечених верств населення, гарантії їх соціальної безпеки всуспільстві.
Головнепризначення державних організацій, що обслуговують соціальну сферу:
— врахуванняпотреб громадян, які залежать від загальноприйнятих у суспільствіморально-психологічних норм і цінностей, і послідовне задоволення цих потребшляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров’я,забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та в широкомурозумінні — захисту інтересів споживачів. Можна виділити основні напрямкиполітики держави в соціальній сфері:
-підвищеннядобробуту населення за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва таділової активності.
-наданнявідповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фаховаперепідготовка осіб, які втратили роботу;
— проведенняпенсійної реформи, яка буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплатз урахуванням трудового вкладу працівника;
-сприяннявсебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, йогоефективному використанню та примноженню;
— забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвиткусоціальних галузей (освіти, науки та культури);
— широкапідтримка сім'ї, материнства та дитинства.
Зусилля такошти держави обов'язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвиткугалузей освіти, охорони здоров'я, науки, культури, що є вкрай необхідним длязміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. Станекономіки України потребує більш активної політики щодо заходів із соціальноїпідтримки населення, насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатнихгромадян і їх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Такимизаходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захистнаселення; розробка соціальних прогнозів, а також показників соціальногозахисту та рівня життя населення в державних індикативних планах та способів їхдосягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги;коригування рівня відсоткових ставок на вклади населення.
100. Споживча інфляція в Україні: причина появи та прогресування
Допричин виникнення споживчої інфляції в Україні відносять:
— зростання кiлькостi споживчих кредитiв
— істотнепідвищення тарифів на житлово-комунальні послуги (на 7,5%)
— подорожчанняімпортних товарів унаслідок девальвації гривні
— зростання цінвиробників (на 15% з 2007 р.)
— виплатзаощаджень населенню Ощадбанком
Інфляціяза періоди:
2007р.-16,6%
2008р.-22,3%
2009р.-12,9%
прогнозна 2010 р.-9,7%