Реферат: Розвиток економічної думки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Деснянський технікум при МАУП

Реферат з Основ Економічної Теорії

на тему: Розвиток економічної думки

Виконала:

    студентка ІІ курсу КМГТ

  Філіпова Євгенія

Перевірила: Шпильова О.С.

Київ 2004

План

Вступ.

1.  Зародженняекономіко-теоретичних знань.

2.  Класична буржуазнаполітична економія.

3.  Післякласична буржуазнаполітична економія.

4.  Економічна думканаціонально-визвольного та революційно-демократичного руху.

5.  Створення і розвитокпролетарської політичної економії.

6.  Економічна думка в Україні.

Висновок.

Список використаноїлітератури.

Вступ

Вивчення кожної науки починається з вивчення йогоісторії та розвитку, тобто коло питань, які вона досліджує, з’ясування цілейцієї науки, і методів, які вона використовує. І при тому цікаво знати, щодумали, як визначали, як доводили свої ідеї з тієї чи іншої науки великі вчені.

Історія розвитку економіки бере початок свогозародження в древньому світі, де в працях мислителів древнього Єгипту, Китаю,Індії розглядаються важливі процеси економічного розвитку. Економічні ідеї знайшли вираз у збірниках законів царства Ешнуни (XX ст. до н. є.), вавілонського царяХамурапі (XVIII ст. до н. є.) та древньоіндійськогозбірника законів «Артхашастра» (IV-VI ст. до н. є.).

Але більш ближчим до визначенняекономіки підійшов давньогрецький мислитель Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.),він вважається першим хто ввів термін «економіка».

В розвитку і глибшому вивченнюекономічної теорії брало участь багато вчених, кожний з яких вносив своїкорективи. Наприклад, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, Колумелла намагався відновити становищесільсь­когогосподарства у Римі, Адам Сміт започаткував теорію ка­піталу, визначив узагальнюючі структурні елементи, заслугою Рікардо єреалістичний аналіз класових суперечнос­тей капіталістичного суспільства. Можна наводитибагато прикладів і кожна думка цих мислителів відображається в сьогоденнійекономіці.

Але ж цікавіше буде дізнатисярозвиток економічної думки в України. Вона бере початок з суспільно-екокомічних поглядівКиївської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Русская Правда» Ярослава (XI ст.), «Поучение» ВолодимираМономаха (XII ст.), «Слово о полку Игореве» (XII ст.), літопису «Повесть временных лет» (кі­нець XI — початок XII ст.), «Киевская летопись» (XII ст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIII ст,), «Моленье Даниила Заточника»(XIII ст.). Погляди українськихмислителів спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посиленнядревньокиївської держави. Найвідоміші,хто намагався створити демократичну державу, не насильницькими діями, а в результаті об'єктивного суспільно-економічногорозвитку яка б втілювала свободу і братство між людьми: Г.Сковорода,декабристи, І.В.Вернадський, Т.Г.Шевченко, А.Я.Антонович, П.А.Грабовський,М.М.Коцюбинський, та багато інших.

1.     Зародженняекономіко-теоретичних знань

Життєвіпотреби людини, суспільства у розвитку економіки, у збільшенні виробництва матеріальних благ зумовили намаганнялюдини про­никнути у сутністьсуспільно-економічних процесів, розкрити таємницю руху суспільного виробництва з тим, щоб навчитися регулювати економічне життя, домагатися його всевищої ефек­тивності. Уже в древньомусвіті робляться серйозні спроби ви­явитивнутрішні пружини економічного розвитку. В працях мис­лителів древнього Єгипту, Китаю, Індії розглядалисьважливі процеси економічногорозвитку, формувались висновки щодо ок­ремихелементів економічних знань. Економічні ідеї знайшли вираз у збірниках законів царства Ешнуни (XX ст. до н. є.) та вавілонського царяХамурапі (XVIII ст. до н. є.). У них перед­бачені захист майновихінтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'ятникомдревньоіндійської літератури є «Артхашастра» (IV-VI ст. до н. є.), в якій викла­даються знання щодо економіки, техніки і політики,передбачене регулюванняземельних відносин, розв'язання проблем іригації. У Китаї найбільше поширенняодержало конфуціанство. Його економічні погляди виклав Менцзи (372-289 р. до н. є.),який захищавселянське землеволодіння. Проти конфуціанців виступа­ла школа на чолі з Моцзи, яка булапроти станів суспільства, за  розвиток виробництва.  Економічні погляди знайшливираз  утрактаті «Гуаньцзи» (IV-III ст. до н. є.), в яких реалістично розкрито злиденнестановище народу, вказані шляхи розвитку сільського господарства і поліпшенняжиття селян.

Мислителідревньої Греції та Древнього Риму намагались визначити принципи і методиорганізації та управління господар­ством рабовласників. Вчення про його організаціюназивалось економією,а вчення про управління державою — політикою. Так, Ксенофонт (430-355 р. до н.є.) у своїй праці «Економікос» визначає економію як науку про збагачення свогогосподарства. Цікаво,що землеробство він ставить нарівні з воєнним мистец­твом. А ремесло навіть не включаву предмет економії, бо це було негідним для вільних людей. Таким було ставлення і доторгівлі.Разом із тим Ксенофонт високо оцінює гроші як кон­центроване багатство та засібобігу.

ФілософПлатон (427-347 р. до н. є.) у своїх творах по­будував ідеальну державу, в якіймали існувати три стани: пра­вителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібніторгів­ці, щоналежали до вільних людей. Раби з цієї класифікації вик­лючались, бо в них він бачив нелюдей, а знаряддя праці, які говорять. Між усіма станами, за Платоном, існуєчіткий поділ праці.Фізичну працю Платон зневажав, вважав, що це доля ниж­чих верств населення.

Арістотель(384-322 р. до н. є.) був прихильником нату­рального рабовласницькогогосподарства з дрібною торгівлею. Але оскільки у Древній Греції існувало товарне виробництво,Арістотельдосліджував товарно-грошові відносини. І зробив це найбільш глибоко серед античнихмислителів. Він розрізняв про­стий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засібобігу таїхній рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літературі він помітив відмінностіміж споживною вартістю та вартістю товару.

У ДревньомуРимі Катон у своїй праці «Про Землеробство» обґрунтовує шляхи і методи розширення виробничоїдіяльності рабовласницьких латифундій з тим,щоб одержати більше дохо­ду. Іншийримський мислитель Варрон (І ст. до н. є.) у трьох кни­гах «Про сільськегосподарство» висловив тривогу за долю ра­бовласницькихпорядків, накреслив шляхи для повернення до натурального господарства.

Колумелла (1 ст. до н. є.)написав 12 книг «Про сільське гос­подарство»,бачив кризу рабовласницьких латифундій, зневажан­ня землеробської праці і намагався відновити становище сільсь­кого господарства у Римі. Він рекомендуваввідмовитися від рабської праці іпередати ведення господарства колонам, праця яких більш вигідна, ніж рабів. Тим самим він відбив потребу переходу суспільства до нового, феодального способувиробницт­ва. Важливо зазначити, щотеоретична економічна думка у Римі не набула такого розвитку, як у ДревнійГреції, бо незважаючи на могутністьРимської Імперії, все ж торгівля та ремісниче ви­робництво, хоча і досягли значного розвитку, все ж вони не по­сіли у суспільному житті того місця, що у ДревнійГреції, особ­ливо в Афінах.

У періодфеодалізму суспільство характеризувалось існуван­ням передусім класу феодалів ікласу селян. Тому економічні вчення представників класу землевласників спрямовані наузур­паціюселянських земель, виправдання феодальної організації господарства. А представникиселян обґрунтовували усунення поміщицького землеволодіння, передачу землі селянам.

Так, ХомаАквінський (1224-1265) апологував приватну власність, вважав натуральнегосподарство основою добробуту людей, а його продукти — природним багатством. Що ж стосу­ється золота та срібла,то це, на його думку, штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини. ВКиївській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираз у зведенні за­конів «Правда Русская» (XI-XII ст.), де обґрунтовувалась влас­ність князів на майно,рабів та напіврабів, регулювались торго­вельні та кредитні відносини. У середні вікиз'являються «Домострой» Сільвестра та інших авторів, в яких слідом за «Економікос»Ксенофонта розглядаються проблеми організації феодаль­ного помістя, регулюютьсявідносини між паном та його кріпос­ними залежними, між господарством і зростаючим ринком.

У пізнєсередньовіччя (XVI-XVII ст.) відбуваєтьсярозклад феодалізмуі виникнення капіталістичних виробничих відносин. Великі географічні відкриттясприяли розгортанню зовнішньої торгівлі, втягненню у оборот величезних мас дорогоціннихмета­лівшляхом пограбування колоній. Зростання ролі ринку у житті суспільства, ускладненнясуспільно-економічних відносин — все це зумовило становлення економічної теорії, тобтоекономії як самостійноїнауки. На цих перших етапах економічна теорія ви­ражала інтереси класу буржуазії,яка йшла до свого панування, і прогресивні тенденції суспільного розвитку. Тоді жз'явився і самтермін «політична економія», який склався з трьох древньо-грецьких слів: «політейя» — суспільний устрій, «ойкос»- дім, господарство та «номос» — закон.Економічна теорія, тобто полі­тичнаекономія — історична наука, вона розкриває закони роз­витку економіки та методи її пізнання.

Так,капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі, Тому і першашкола буржуазної політичної еко­номії — меркантилізм — трактувала економічний розвитоктаким чином,начебто джерелом багатства суспільства є обіг, торгівля, а праця людей, зайнята у ційсфері, особливо в галузі міжнарод­ної торгівлі, забезпечує нагромадження багатства, яке тодіото­тожнювалосьіз золотом. Один з найбільших представників меркантилізму Антуан Монкретьєн(1576-1621) у 1615 р. опубліку­вав «Трактат політичної економії». Англійськиймеркантиліст Томас Мен (1571-1641) обгрунтував, що баланс зовнішньої тор­гівлі єрегулятором багатства країни. Для цього потрібно «про­давати щорічно на більшу суму, ніжкупляти...». В Росії ця течія економічної думки була представлена особливо постаттю І.Т. Посошкова(1652-1726). Він написав «Книгу о скудости и багатстве», в якій доводив, щобагатство країни визначається добро­бутом народу, «домашнім своїм багатством», він вимагавобме­женняспоживання закордонних товарів, пропонував створення мануфактури для переробкивітчизняної сировини і експорту пе­реважно готових товарів з тим, щоб забезпечити можливобіль­шийприплив металічних грошей в країну. Меркантилістичні ідеї у Посошкова поєднуються звимогами поліпшення становища селян. Школа фізіократів відбила проникнення капіталу усферу виробництва.Засновник цієї школи Франсуа Кене (1694-1774) у своїй праці «Економічна таблиця»та інших він доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство і впершев історії економічних вченьзробив спробу зобразити річний процес відтворенняу цілому. В основі цього процесу — еквівалентний обмін. Виходячи з цього він розкривав неспроможність меркан­тилізму, ототожнення багатства з грошима,трактування обігу як джерелабагатства. Фізіократам належить заслуга обгрунтуван­ня, що не сфера обігу, а саме сфера виробництва єджерелом нових продуктів, додатковоївартості. Але їхня історична обме­женістьполягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, на їх думку,працівник лише змінює форму речовини,яка дається йому землеробом. Вченняфізіократів було фактично першою концепцією капіталіс­тичного виробництва, хоча вона мала рисифеодалізму.

2.Класична буржуазнаполітична економія

Новим великим кроком у розвитку економічної теорії сталостворення і розвитоккласичної буржуазної політичної економії. Вона наз­вана класичною тому, що основнимоб'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевихособливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці В. Петті (1623-1687). Самевін на відміну від меркантилістів, що спирались на поверхові явища економічного життя,робить спроби проникнути в суть економічних процесів та пояснити їх. Він закладаєоснови теорії вартості, за ринковою ціною він ба­чить «природну ціну», тобтооб'єктивну основу ринкової ціни. Він підходить до вартості, але ототожнює її з міновоювартістю, аостанню — з ціною. В. Петті бачить, що праця за капіталізму створює не просто споживнувартість, а товар, який має мінову вартість.

Подальшого розвитку, збагачення іконкретизації ці підходи знаходять у Адама Сміта (1723-1790). У своїй праці«Дослід­женняпро природу та причини багатства народів» (1776) він до­водить, що разом із поділом працірозвивається обмін, що гро­ші — це не вигадка людей, а породження самого обміну, щовони є не чиміншим, як товаром. Вартість товарів А. Сміт визначає виключно втіленою у них працею.Він розрізняє споживну та мінову вартість. Якщо у фізіократів додаткова вартістьстворю­єтьсялише землеробською працею, то А. Сміт розповсюджує її на всі сфери виробництва. Якщо уфізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то унього — у формі зе­мельної ренти, прибутку і процента. Він започаткував теорію ка­піталу, визначивузагальнюючі структурні елементи — основний та оборотний, розкрив їх роль ізначення. Але методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямованана розкриттясуті економічних процесів, з іншого — описує по­верхові явища. Це призвело доіснування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими:

1) вартість визначається витра­ченою працею;

2) вартість визначається працею,яка купується.

А. Сміт вартість товару торозкладає на доходи, то складає її з них. У нього виходить, що вартість розпадається назаробітну плату,прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний ка­пітал с, звужує значення вартостілише до її новостворюваної частини (v+ m). Зникнення постійногокапіталу стало серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характерекономіч­ноїтеорії А. Сміта, як побачимо далі, став джерелом вульгари­зації політичної економії.

Видатним представником цьогонапряму економічних вчень є Давид Рікардо (1772-1823). Його головна праця «Початки полі­тичної економії таподаткового обкладення» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промисловогоперево­роту.За його думкою, життєздатність капіталістичного вироб­ництва зумовлена вільноюконкуренцією, яка забезпечує реалі­зацію інтересів як особи, так і суспільства. Вонавідкриває необ­межені можливості розвитку продуктивних сил.

Заслугою Рікардо є реалістичнийаналіз класових суперечнос­тей капіталістичного суспільства. Він показав, щозаробітна пла­та,яка визначає становище робітників і прибуток капіталістів, рухаються у протилежнихнапрямах. Це визначає протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Рікардодоводив, щоінтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Але із зростаннямземельної ренти зростає ціна про­дуктів сільського господарства, що вимагає підвищеннязаробіт­ноїплати, а це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капі­талістів. Ці висновкидуже важливі, але відразу ж слід зазначи­ти, що класові суперечності він зводив до законівприроди, а капіталізмвважав за абсолютний, вічний, природний спосіб вироб­ництва.

Спираючись на вчення А. Сміта провартість, Рікардо обгрун­тував, що корисність речі, її споживна вартість — ценеодмінна умовамінової вартості, але не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Вінвідкидає смітівське розрізнення праці витраченої і праці купленої. Насправді, це різнівирази єдиної праці,і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо дуже послі­довно відстоює теорію трудовоївартості. Він відмовився від виз­начення вартості товарів заробітною платою, яке має місцеу А. Смітапоряд із визначенням вартості робочим часом. Він зво­див усі конкретні види праці доїх кількісного виразу — робочого часу. Тим самим віннаблизився до розуміння праці, що створює вартість, тобто праці,абстрагованої від її конкретних форм. Але і теорія вартості Д. Рікардо маєістотні погрішності. Він не зміг розкрити якісну сторону праці, не даввідповіді, чому праця за капіталізму набуває форми вартості. Він правильно вважав,що вартістьвизначається суспільно необхідними витратами праці, але помилявся, коли вважав, що цівитрати формуються на осно­ві найгірших умов виробництва, а не на основі середніх,як це є вдійсності. І, нарешті, Рікардо, приділивши велику увагу вели­чині вартості, не змігрозкрити форму вартості як загальну форму капіталістичного способу виробництва,що визначає історичний характер і товару, і самого капіталізму.

Рікардо, як і Сміт, не змігрозрізнити додаткову вартість та її форми — прибуток, процент і ренту. Він змішував обіг мета­лічних грошей з паперовими івважав, що в обігу може бути будь-яка кількість металічних грошей. Якщо він спочатку виходивз того, щокількість грошей в обігу при даній вартості товарів за­лежить від вартості грошей, топотім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить відїх кількості.Це був відступ від теорії вартості, від закону вартості. Як виразник інтересів класубуржуазії Д. Рікардо не зміг до кінця розкрити реальні суперечності капіталізму.

Своєрідне місце в історіїекономічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належитьзавершен­ня класичної буржуазноїполітичної економії, а з іншого — започаткуваннянового напряму — економічного романтизму. Його основна праця «Нові початкиполітичної економії або про багат­ствоу його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, щопраця є єдиним джерелом багатства, щогроші — це такий же продукт праці, як іінші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праціробітника, підкрес­лював їїексплуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього  багатства,  але вони  позбавлені  нормальних  умов  життя і розвитку. Він гостро поставив питання про глибоко супереч­ливу природу капіталізму, про кризовий характерйого розвитку. Але показавшисуперечності між виробництвом та споживанням, розробляє програму повернення до минулого, що не тільки не можливо, але йносить реакційний характер. Сісмонді, як і Рікардо, сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспіль­ного продукту визначається доходами — прибутком ізаробітною платою (v+ m), зовсім ігноруючипостійний капітал (с). На цьо­му базувалась йото теорія реалізації, за якою, щоб увесьвироб­ленийтовар був реалізований, необхідна відповідність виробницт­ва товарів і доходів суспільства.Оскільки доход робітників від­носно скорочується, то це, мовляв, неминуче обмежуєспоживання і веде до скорочення внутрішнього ринку, до того, що виробницт­во перевищує споживання ічастина виробленого продукту зали­шається нереалізованою. Тим самим віннамагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва.Ідеалом Сісмонді було дрібне виробницт­во. Розорення дрібних товаровиробниківрізко скорочує внутріш­ній ринок і, на його думку, прискорює загибель капіталізму.

Як видно, Сісмонді звужувавпроцес капіталістичного відтво­рення, зводив його лише до споживання, недооцінювавпроцес нагромадженнякапіталу, що робить величезний вплив на роз­виток внутрішнього ринку.

3. Післякласична буржуазно-політична  економія

Коли     капіталістичне    суспільство   у своєму  розвитку  досягло   високого  ступеня загострення внутрішніх суперечностей,коли заявив про себе робітничий клас, тоді прийшов кінець класичної буржуазноїполі­тичної економії. Її заступила апологетична буржуазна політична економія.Якщо класична політична економія намагалась розкри­ти внутрішню суть явищбуржуазного суспільства, то вульгарна економія зосереджується на вивченніповерхових явищ. Не можна не бачити, що вона домоглась чималого у аналізімеханізму від­творення капіталу, форм і методів капіталістичного господарю­вання,регулювання капіталістичної економії. Це дозволило пев­ною мірою і тимчасоворозв'язати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєздатність буржуазноголаду. Адже, як було по­казано, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо єзачатки вуль­гарних теорій, що дозволяло їх розвинути. Так, Жан Батист Сей(1767—1832) у своїх працях «Трактат політичної економії» (1803) та шеститомному«Курсі політичної економії» (1828—1830) ста­ранно розвинув слабкі сторонивчення А. Сміта. Передусім, він розглядав виробництво, розподіл і споживанняантиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторамиусякого виробництва,  поза  спеціальними   суспільними  формами, а буржуазнівідносини — вічними, природними. Він відступав від наукових досягнень класиків,протиставляв теорії вартості «тео­рію корисності». Тим самим ототожнюєтьсявартість із спожив­ною вартістю, змазується специфічно суспільна формавартості. Теорія розподілу Сея побудована на тому, що кожний фактор виробництвастворює відповідний доход: праця — заробітну пла­ту, капітал — прибуток, земля— ренту. Це дозволяє йому замас­кувати капіталістичну експлуатацію, ту принциповуобставину, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи єне що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазноїполітекономії, особливо Сісмонді, Сей за­перечував можливість загальних кризнадвиробництва, доводив гармонійний та необмежений розвиток капіталістичноїекономіки. Життя довело, що все це немає нічого спільного з реальнимипроцесами.

Бідування робітничого класу, яке ніс з собоюкапіталізм, ви­магало теоретично обгрунтованої відповіді. Перші спроби датипояснення цьому зробили представники утопічного соціалізму. Саме вони далигостру критику капіталістичного способу вироб­ництва, приватної власності назасоби виробництва. Вони обгрун­тували позицію, згідно з якою буржуазнівідносини не є вічними і природними. І в їх теоріях знайшли відбиття мріїтрудящих про перебудову суспільства, про створення суспільства без експ­луатаціїі гноблення. Безперечно все це сприяло усвідомленню робітничим класом свогостановища, вело на боротьбу за поліп­шення умов праці і життя. Із розгортаннямкласової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічнийхарактер вчення соціалістів-утопістів, а з іншого — загострювалась потре­базахисту існуючих капіталістичних порядків. Це завдання спро­бував виконатиМальтус (1766-1834), який у своїй праці «Досвід про закон народонаселення»(1803) намагався обгрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, азасоби існування — в арифметичній, що неминуче веде до погіршення становищатрудящих. Тому не капіталістичні виробничі відносини, не експ­луатаціякапіталістами найманих робітників, а природний закон зростання народонаселеннявизначає життя трудящих. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальніреформи не можуть змі­нити становища. Є лише один вихід — це скороченнячисельності населення. Для цього придатне все: і утримання від шлюбу, і голод,і хвороби-епідемії, і навіть війни.

Апологетичний, вульгарний характер теорії Мальтусаочевид­ний. Якщо класики буржуазної політичної економії бачили у праці, узростанні населення, що виробляє матеріальні блага, джерело багатства країни,то Мальтус відступає від цієї позиції, фальсифікує статистичний матеріал,невиправдано бере за основу зростання населення у США, яке відбувалосьпередусім за рахунок еміграції європейців і тим самим намагається «обгрунту­вати»природний і вічний закон народонаселення, з допомогою якого виправдати важкестановище трудящих у тодішньому ка­піталістичному суспільстві.

Вульгарний характер «теорії» Мальтуса полягає і втому, що він, як і Сей, начисто відкидає специфічно суспільну форму про­явуруху народонаселення, яке визначається виробничими відно­синами. Скажімо,капіталізму властивий своєрідний характер руху населення, коли разом ізнагромадженням капіталу неминуче утворюється і зростає зайве населення, арміябезробітних. Це не вічний і не природний, а специфічний закон народонаселення,властивий саме даному способу виробництва.

З подальшим загостренням суперечностей капіталізмупосилю­ється його апологетика, буржуазна політекономія стає все більшевульгарною. Вона все далі відступає від досягнень класичної шко­ли. Аджевисновки, наприклад Д. Рікардо, про суперечності капі­талізму, про прибуток якчастку вартості, створюваної найманими робітниками, все ширше використовувалисьсоціалістами у бо­ротьбі проти класу буржуазії, капіталізму. Потрібні були новіформи і методи апологетики буржуазного ладу. І вони з'явились. Нассау ВільямСеніор (1790-1896) у своїй праці «Нариси науки політичної економії» (1836) таінших розробив «теорію утри­мання», за якою робітники жертвують своєю працею, акапіта­лісти— капіталом. Винагородою за ці витрати є заробітна плата іприбуток. Саме в такий спосіб він зображує буржуазне суспіль­ство не якантагоністичне класове, а навпаки,— як таке, що базу­ється на взаємних жертвахробітників і капіталістів. Не менш вульгарною є спроба обгрунтування, щоначебто протягом майже всього робочого дня відтворюється вартість авансованогокапі­талу і лише в останню годину створюється прибуток. Теорія «останньогочасу» Сеніора виправдовувала надмірне подов­ження робочого дня, посиленняексплуатації найманих ро­бітників.

Французький економіст Фредерік Бастіа (1801-1850) усвоїй праці «Економічні гармонії» всіляко намагався обгрунтувати «гармонію» міжпрацею і капіталом, відкинути вчення Рікардо про протилежність прибутку ізаробітної плати, довести начебто частка робітників зростає швидше, ніж часткакапіталістів. Він зображує буржуазне суспільство як гармонійне співробітництво«різних класів, які надають один одному певні послуги».

Американський економіст Генрі Чарльз Кері (1793-1879)теж обстоював теорію «гармонії інтересів». Але якщо Ф. Бастіа її базував нанічим не обмеженій вільній конкуренції, то Кері… на захисті протекціонізму.Тим самим віч відстоював інтереси американської буржуазії проти політикиАнглії, яка намагалась утвердити свою промислову монополію у світі, У НімеччиніФрідріх Ліст (1789-1846) у своїй праці «Націо­нальна система політичноїекономії» (1841) піддав гострій кри­тиці класичну школу. Всупереч їх розуміннюекономічних законів як загальнозначущих, виходячи із особливостей розвиткусвоєї країни, він розвивав вчення про «національну економію», яка за­перечувалазагальні закономірності розвитку капіталізму і робила спробу довести, щоначебто економіка в кожній країні розвива­ється за своїми власними законами ізавдання «національної еко­номії» полягає у визначенні особливих шляхівекономічного роз­витку певної країни. Тим самим Ліст вихолощував політичнуекономію як науку, заперечував її всезагальний характер, обме­жувавнаціональними кордонами. Ідеї Фр. Ліста про національну економію знайшлипродовження у німецькій історичній школі в політичній економії, яка закликаладо відмови від економічної теорії, до заміни її економічною історією.

4. Економічна думканаціонально-визвольного та революційно-демократичного руху

 У першій половині XIX ст. розвивались по шляху капіталізму лише Англія і Франція. Тому для багатьох країн актуальноюбула боротьба   проти феодалізму та зазвільнення від іноземного гніту, за національний еко­номічний і політичний розвиток.

В Італії рух очолювала таємнаорганізація «Молода Іта­лія» на чолі з Дж. Мадзіні, яка ставши на чолі Римськоїрес­публіки,провела чимало реформ, спрямованих проти феодальних порядків, але все ж не змогларозв'язати головне аграрне питан­ня. Угорська революція 1848-1849 рр. під керівництвомЛайоша Кошута знищила барщину, відмінила кріпацьке право, просунула суспільство по шляхуантифеодального розвитку. В Росії декаб­ристи спрямовували зусилля проти кріпацтва, засоціально-еко­номічніперетворення суспільного ладу. Найбільш радикальні перетворення були передбачені П.І.Пестелем у його праці «Русь­ка Правда», які спрямовувались на подолання кріпацтва,перед­усімпоміщицького землеволодіння. Декабристи передбачали значний розвиток промисловості іторгівлі. Велику увагу вони приді­ляливпорядкуванню фінансів, кредиту та грошового обігу. М. Тургенєв у своїй праці «Досвід теорії податків»(1818), виступаючи проти кріпосноїзалежності селян, обгрунтував зміни у податковій політиці, осуджував інфляцію, висловив глибокі міркування від­носно фінансів та грошей.

Герцен (1812-1870) та Огарьов(1814-1898) пішли далі декабристів, стали на шлях революційного демократизму. У своїх працях, опублікованих закордоном у журналі «Полярная Звезда» та газеті «Колокол», вони заперечували феодальнувласність поміщиківна землю, поставили питання про перетворення общин­ної власності у єдину формувласності у майбутньому суспільстві,

В.І. Ленін вважав, що«зрівняльний поділ землі» відбивав рево­люційні устремління селян до рівності. Община, наїх думку, булазародком соціалізму. Герцен та Огарьов різко критикували капіталізм на Заході та йогоапологетів. Особливій критиці Гер­цен піддав людиноненависницьку теорію Мальтуса.

Значний внесок у розвиток економічної теорії зробивМ.Г. Чернишевський (1828-1889), в творахякого дана глибока критика буржуазноїполітичної економії та західноєвропейського капіта­лізму, розвинуті політекономічні поглядиреволюційно-демокра­тичного характеру,спрямовані на визволення передусім селян­ства від кріпосної залежності, перехід суспільства до нового ладу. Вже в першій своїй економічній роботі «Про землю якелемент багатства» він піддав критицівульгарну буржуазну полі­тичнуекономію і висловив думку про необхідність нової науки, яка б виражала інтереситрудящих. Для цього він висуває потре­буаналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Він бачить, що для розв'язанняцього завдання необхідні революційнізміни. Стосовно Росії це означало знищен­ня кріпосного права, феодальної земельної власності, усу­нення класу дворян-поміщиків від влади, тобтоздійснення глибоких революційних соціально-економічних перетворень. Чернишевський сформулював, що найкращою формоюземельної власності є та, якаорганічно поєднує власника, господаря і пра­цівника в одній особі. Чернишевський обстоював принципи кла­сиків буржуазної політичної економії у боротьбі звульгарною політичною економією. Цепередусім стосується теорії ренти Рікардо та інших принципово важливих їхніхдосягнень.

Разом з тим слід зазначити, щоЧернишевський жив у період переходу Росії від феодалізму до капіталістичногоспособу ви­робництва,коли робітничий клас лише почав формуватися; тому він залишивсясоціалістом-утопістом, який мріяв про перехід до соціалізму через стару селянськунапівфеодальну общину. Він був глибоко переконаний, що на зміну капіталізму шляхомна­родноїреволюції прийде новий суспільний лад — соціалізм. Його думки про соціальний переустрійсуспільства викладені у статті «Капітал і праця», в романі «Що робити?» та інших працях.

5. Створення і розвиток пролетарської політичноїекономії

Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату яккласу, як   самостійної сили   зумовили    необхідність    створення теорії таідеології нового класу, яка б висвітлила мету та шляхи боротьби за їїздійснення. Створення революційної теорії робіт­ничого класу, в тому числіпролетарської політичної економії, здійснене Марксом і Енгельсом. Вониспирались на все створене німецькою філософією, англійською політичною економієюта французьким соціалізмом. Вони  вважали, що робітничий   клас, покликанийісторією революційно перетворити суспільство, зни­щити експлуатацію людинилюдиною, класи, створити нове соці­алістичне суспільство. Вони розробили новийметод досліджен­ня — метод діалектичного матеріалізму і застосували його доаналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства упроцесі його безперервного розвитку і змін на ос­нові діалектичної взаємодіїпродуктивних сил і виробничих від­носин, базису і надбудови. Маркс і Енгельсобгрунтували, що економічні зміни є виразом суспільно-виробничих відносин. Томувони не можуть бути вічними і незмінними, вони мають історично перехіднийхарактер.

Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосібвиробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації,додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони ви­ступають на поверхнікапіталістичної дійсності. Розкриття тайни додаткової вартості — одне знайбільших відкриттів Маркса. Маркс розкрив сутність закону вартості, механізм йогодії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. В пра­цяхМаркса вперше розкрита сутність капіталу, його поділ на пос­тійний і зміннийкапітал, його функціонування, суспільне відтворення капіталу.

Все це знайшо втілення у створенні та опублікуваннітаких праць, як «Капітал» К. Маркса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса, «КритикаГотської програми» К. Маркса та багатьох інших.

В. І. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову,монополістич­ну стадію, народження і швидке зростання державно-монополіс­тичногокапіталізму, міжнародних форм панування найбільш монополістичних об'єднань, щозараз привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародноїкапіталіс­тичної інтеграції. Ленін відкрив закон нерівномірності економіч­ногоі політичного розвитку різних країн в епоху монополістич­ного капіталізму.

Узагальнення безпосереднього післяреволюційногодосвіду да­ло можливість обгрунтувати роль товарно-грошових відносин і законувартості у перехідний період, необхідність поєднання пла­номірності і вартості,плану і госпрозрахунку.

Ленін обгрунтував рішучі повороти у розвитку країни,її еко­номіки — від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку,від переважно адміністративних до економічних методів господарювання тауправління.

Проте, необгрунтовані спроби видати усуспільнення заунівер­сальний закон, а державну власність за загальнонародну привели до того,що в наших країнах утвердилась сталінська модель со­ціалізму, яка означаєдеформацію суспільних відносин, пануван­ня адміністративно-командної системи,відчуження людей від за­собів  виробництва  і результатів   праці,   від  управління   виробництвом і державою. Це неминуче призвело до відриву економіч­ноїтеорії від життя та практики господарського будівництва, до посиленнядогматизму і схоластики.

Революційна перебудова суспільства, перехід відадміністра­тивно-командної до ринкової економіки зумовлюють швидкий розвитокекономічної теорії. Життя вимагає прискорення проце­сів подолання догматизму ісхоластики у економічній теорії, зба­гачення її світоглядного таметодологічного арсеналу з тим, щоб забезпечити обгрунтування шляхів і формпереходу до ринкової економіки, виходу її на новий рівень організації таефективності, для утвердження демократичного і  гуманного суспільства.

6. Економічна думка вУкраїні

Вона бере початок зсуспільно-екокомічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як«Русская Правда» Ярослава (XI ст.), «Поучение» ВолодимираМономаха (XII ст.), «Слово о полку Игореве» (XII ст.), літопису «Повесть временных лет» (кі­нець XI — початок XII ст.), «Киевская летопись» (XII ст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIII ст,), «Моленье Даниила Заточника»(XIII ст.). В цих творах містятьсяважливі еконо­мічні думки щодо організації та функціонування феодальногогосподарства, регулювання економічних відносин з боку держави. Вони спрямованіна подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївськоїдержави.

У XVI — поч. XVII ст. суспільно-економічна думкаспрямову­ється на захист національної незалежності українських земель, які булизахоплені шляхетською Польщею. Серед цілої плеяди мислителів-публіцистіввиділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царствобоже», де всі люди бу­дуть рівні, не будуть володіти власністю, вести«иноческое житие».

Розгортаннянаціонально-визвольної боротьби у XVII ст. було пов'язане не лише із звільненням від гніту Речі Посполитої, а йстворенням сприятливих умов для розвитку селянського госпо­дарства. Ці потребисуспільно-економічного розвитку знайшли вираз у економічній політиці Б.Хмельницького, яка була спрямо­вана на обмеження великої земельної власності,на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, тор­гівлі.

З другої половини XVII ст. центром культури та освітистала Києво-Могилянська колегія (а з 1701 р.- Академія). Видатними її діячамибули І. Гизель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а голов­ним напрямом їхньоїдіяльності була боротьба проти загарбниць­кої політики польських панів такатолицької церкви, проти жорстокостей кріпосного права. У другій половині XVIII ст. найрішучіший протест протикріпосництва висловив Г. Сковорода, видат­ний мислитель. Він бачив великунесправедливість у тому, що багатії зосереджують у своїх руках матеріальніблага, а «біднячня» не має елементарного достатку. Такий стан суспільства по­роджуєворожнечу між цими основними верствами населення. Як і всі гуманісти, Г.Сковорода за найвище благо проголошував свободу людини. В цьому він бачив«головну міру» життя на­роду. Його мрією було подолання кріпосництва, але ненасильно, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку іутворення демократичної республіки, яка б втілювала свободу і братство міжлюдьми. Особливого значення у цих процесах Г. Сковорода надавав розвитку освітиі культури, вихованню народу.

Наприкінці XVIII ст.- у першій половині XIX ст. сформувавсяпоміщицько-ліберальний напрямок в економічній думці, який від­бивав кризукріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Видним представникомцього напрямку став В. Н. Каразін, відомий вчений, засновник Харківськогоуніверситету. Він створив аграрну програму, яка мала з допомогою реформ забез­печитиперетворення поміщицького, феодального господарства в капіталістичне. Вінкатегорично виступав проти барщини, за за­міну оброку грошовою рентою, запередачу частини поміщицької землі селянам у довічне спадкоємне користування.Поряд з аграр­ною економікою В. Каразін приділяв велику увагу розвитку про­мисловості,зміцненню грошового обігу і фінансів. Але, ед жаль, наприкінці свого життя В.Каразін став на позиці! захисту крі­посництва.

На початку XIX ст. з'явилась дворянськареволюційна течія, до якої належали декабристи. Їхні економічні погляди наУкраїні відбито у програмі «Південного товариства» і «Товариства об'єд­нанихслов'ян», які у 1825 р. злились в єдину організацію. Основ­ну причинувідсталості країни вони бачили у кріпосництві, нази­вали його рабством,вимагали усунення його разом з царизмом і утворенням демократичної республіки.Звільнення селян від кріпосної залежності і наділення їх землею для декабристів«Пів­денного товариства» було справою обов'язковою. Що стосується поміщицькихгосподарств, то значну частину земель вони зали­шали за ними, а другу частинухотіли забрати шляхом посту­пового викупу та її перерозподілу серед селян.Одночасно декабристи економічний розвиток пов'язували з розвитком промис­ловості,торгівлі. Але треба визнати, що їхня програма не була послідовною, а їхнядіяльність була нерішучою, бо вони боялися антифеодального визвольного руху.

В середині XIX ст. економічна думкапосідає важливе місце в університетах України (Київському, Харківському,Новоросій­ському), де викладали політичну економію і статистику Т. Ф. Степанов,І. В. Вернадський, Г.М. Цехановецький, Д. П. Журавський. Вони представлялибуржуазно-ліберальний напрямок еконо­мічної думки. До речі, Степанов видавперший курс політичної економії («Записки о политической экономии», ч. І-II, 1844-1848 рр.). Його економічніпогляди склались під впливом класич­ної політичної економії і тому він вважав,що капіталізм може долати внутрішні суперечності без катаклізмів.

У 50-60 рр. XIX ст. створюється і сильно заявляєпро себе революційно-демократична течія економічної думки. Її видатнимпредставником є Т. Г. Шевченко, який у своїх творах гостро за­судивкріпосництво, панщину, неволю, закликав народ до рішучої боротьби протифеодального рабства, приниження людини, за створення нового суспільства «сім'ївольної, нової».

Традиції університетськоїекономічної думки у другій полови­ні XIX ст. продовжили професори Н.X. Бунге, Д.І. Піхно, А.Я Антонович, О.Д. Білімович, якістворили київську школу в політичній економії.

Вони розглядали приватнувласність на засоби виробництва як природну умову економічного прогресу,прославляли позитив­ну роль ринку і конкуренції, негативно ставились досоціалізму і економічного вчення К. Маркса. В 80-ті роки Д.І. Піхно одним зперших у літературі досліджував проблеми зміни вільної кон­куренції на Заходірізними формами монополій в промисловості, вивчав економіку залізничноготранспорту (тарифи, види і вар­тість послуг тощо), О.Д. Білімович виступивприхильником психологічної теорії цінностей,  займався економічними розробками.

Процес ідейного та теоретичногорозмежування в суспільстві в 60-80-ті роки XIX ст. знайшов своє відбиття втворчості М.І. Зібера, доцента, а потім професора Київського університе­ту. Вінвиступив першим пропагандистом і захисником марксизму в Росії. У 1885 р. вийшлакнига доцента Київського університету М. І. Зібера «Давід Рікардо і Карл Марксу їхніх суспільно-еко­номічних дослідженнях», в якій розкрив внутрішні вадикапіта­лізму, проблеми його розвитку.

Важливою віхою у розвиткусуспільно-економічної свідомості українського народу стала діяльність видатногомислителя М.П. Драгоманова, економічна і політична програма якого буласпрямована на утворення і розвиток незалежної України, її еко­номіки, освіти,культури.

Революційно-народницька думка у70-х — початку 80-х років була представлена у творах В.К. Дебогорія-Мокрієвича,І.Ф. Фесенка, Я.В. Стефановича, В.Ф. Волховського та ін. У ці ж роки досередини 90-х років XIXст. поширивсяреволюційно-демокра­тичний напрямок суспільно-економічної думки, представникамиякого були І.Я. Франко, О.С. Терлецький, М.І. Павлик та ін. У їхніх працяхпроаналізовано коло питань: розвиток капіталіз­му, його соціально-економічнінаслідки у сільському господарстві та промисловості, становище трудящих мас,шляхи подолання жорстокої експлуатації, зубожіння і поневолення народу, трудя­щих,шляхи побудови демократичного, гуманного суспільства.

Ця революційно-демократична течіязнайшла продовження у художніх творах, публіцистичних статтях, у всій діяльностіП.А. Грабовського, М.М. Коцюбинського та ін. Вони виступали за знищеннязалишків феодально-кріпосницького ладу, за утверд­ження свободи й національноїгідності свого народу. Величезний внесок у розробку історії українськогонароду, його економіки і культури, його майбутнього внесли М. Грушевський, С.Єфремов, Д. Донцов та ін.

В 90-ті роки XIX — на початку XX ст. значний вплив на роз­витокекономічної думки справив М.І. Туган-Барановський — гибокий і оригінальнийвчений-економіст, організатор науки, педагог.

За його безпосередньою участюбула організована Українська Академія наук (1920), в складі якої діяло одне зперших у світі відділення соціально-економічних наук. М. І. Туган-Барановськийбув обраний академіком по спеціальності «теоретична економія». В останні рокисвого життя він працював проректором і деканом юридичного факультету иївськогоуніверситету, головою Цент­рального кооперативного українського комітету іУкраїнського наукового товариства економістів. Головна тематика досліджень,розробка якої принесла йому світове визнання: проблеми теорії инків,промислових криз і розподілу, розвитку капіталізму, со­ціалізму і кооперації,історії економічних вчень. М.І. Туган-Барановський намагався поєднати теоріюграничної корисності авст­рійської школи з теорією трудової вартості. Вінпередбачив ряд складних соціально-економічних проблем будівництва соціалізму внашій країні.

Напередодні революції, в рокиутвердження радянської влади в Україні активними пропагандистами та захисникамимарксист­ської теорії побудови соціалізму виступили Є.Б. Бош, Я.Б. Гамарник,Д.3. Мануїльський, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар та багато ін.

Після Жовтневої революції ігромадянської війни перед економічною наукою постали гострі проблемивідновлення народного господарства, освоєння народногосподарського управління іпланування, розміщення продуктивних сил. Розв'язання цих проблем пов'язанонасамперед з іменами О.Г. Шліхтера, К.Г. Воблого, Л. Н. Яснопольського, М.В.Птухи, II.І. Лященка. До речі, у 1919-1938рр. в Україні працював Інститут демографії, очолю­ваний М.В. Птухою, якийбагато зробив для наукового дослід­ження проблем руху населення,народжуваності, тривалості жит­тя, смертності і т. п. У 20-30-ті рокиметодологічні проблеми розвитку політичної економії (вчення про предмет іметод, економіч­ні закони тощо) успішно розробляли українські вчені Д.Б. Наумов,О.3. Александров, М. Волобуєв та ін. Значний внесок у економічні науки(насамперед демографію, статистику, конкретні економіки) внесли В.Ф.Левитський, П.О. Фомін, О.С. Слуцький, І. Дашковський та ін.

У 1936 р. у складі АН України бувстворений Інститут еконо­міки,   який   став провідним центром економічноїнауки в республіці.

У післявоєнний період економічнанаука одержала подальший розвиток. Поряд з Інститутом економіки була значнорозширена Рада по вивченню продуктивних сил України, створені Інститутекономіки промисловості (1969), Науково-дослідний економічний інститут (1962),Український НДІ науково-технічної інформації та технічно-економічних досліджень(1966), УкрНДІ. економіки та організації сільського господарства ім. О.Г.Шліхтера, УкрНДІ торгівлі та громадського харчування (1946), Інститутсоціальних та економічних проблем зарубіжних країн (1978) та ряд філіалівсоюзних інститутів — цін, нормативів праці і т. ін. Діяльність цих інститутівпов'язана з іменами академіків І. І. Лукінова, О. М. Алимова, М. Г. Чумаченка,М. М. Паламарчука, В. К. Мамутова, А. М. Шлєпакова, С. М. Ямпольського, Ю. М.Пахомова.

Економічні дослідженняпроводяться також в економічних відділах, секторах та лабораторіях галузевихНДІ та установ, на більш як 130 економічних кафедрах університетів та іншихвузів України. Координацію наукових досліджень у галузі економічних наукздійснює відділення економіки Академії наук України, яке було створене у 1976р.Треба зазначити, що розвитку економіч­ної науки в Україні великої шкоди завдалаадміністративно-ко­мандна система, що існувала, надмірна ідеологізаціяекономічної науки, обмеження методологічного арсеналу та ізоляція від сві­товоїекономічної науки. Зараз розгортаються багатоманітні про­цеси глибокогоосмислення минулості й майбутнього незалежної України, наповнення реальнимзмістом її державного сувереніте­ту в процесі кардинальної перебудови їїекономіки, створення нової системи ринкових відносин.

.

Висновок

Отже, ми розглянули розвиток економічної думки врізних країнах, державах і можна прийти до такого висновку, що всі ці мислителінамагалися знайти і вирішити ті питання, які були загострені в роки їхньогожиття. Вони намагалися поліпшити і створити систему, яка б врегулювала ту чи іншупроблему і дала поштовх до нових відкриттів.

Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, вінрозрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та їхній рух як грошового капіталу і був найкращимсеред античних мислителів. Адам Сміт до­водить, що разом із поділом праці розвиваєтьсяобмін, що гро­ші — це не вигадкалюдей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром, розрізняєспоживну та мінову вартість. ЖанБатист Сей розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично,трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякоговиробництва,  поза  спеціальними   суспільними  формами, а буржуазні відносини —вічними, природними. М.Г.Чернишевський висуваєпотре­бу аналізу становища трудящих,щоб виробити шляхи і методи йогополіпшення. Карл Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосібвиробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації,додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони ви­ступають на поверхнікапіталістичної дійсності, розкриття тайни додаткової вартості — одне знайбільших відкриттів Маркса.

Всі ці мислителі належать до різних класів,угрупувань, до різних років життя, до різних методів вивчення економіки, алевони дали ґрунт для сучасних економістів, які продовжують вивчення і створеннянових економічних думок.

Отже, що ж таке економіка? Економіка – це сферажиття суспільства, в якій на основі використання різноманітних ресурсівздійснюється виробництво товарів та послуг.

Список використаної літератури:

1.   Основи Економічної Теорії:Навчальне видання. За редакцією Чухно А.А. – К.:1994 

2.   Орищак Я.О., Стебло М.І.Основи економіки. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998.

3.   Економічнийсловник-довідник. За редакцією Мочерного С.В. – К.:1995

4.   Ю.В. Ніколенко, А.В.Демнівський, В.А. Євтушевський. Основи Економічної Теорії. – К.: Либідь, 1994