Реферат: Перехідна економіка та її закономірності
Перехіднаекономіка та її закономірності
1.Зміст перехідної економіки
У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декількастадій:
– становлення (висхідний розвиток новоїсистеми);
- зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи тавластивих їй суперечностей функціонування);
- занепад старої системи і зародження елементів нової (низхіднийрозвиток старої системи).
Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційногопроцесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.
/> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> />
Загальні закономірності трансформаційних перетворень
/> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> />Зародження елементів нової системи у старій
<td/> <td/>Нагромадження елементів хаосу, що сприяє асиміляції нових елементів системою
<td/> <td/>Існування і водночас руйнація старого та заміщення його новим
/> /> /> /> <td/>Вплив зовнішнього середовища, що ініціює трансформаційні перетворення та організує їх як закономірності функціонування і розвитку трансформації
/>Тривалість, поступовість і поетапність трансформаційних перетворень
Невідповідність між економічним устроєм держави та існуючимипотребами розвитку суспільства спричинює явище, яке традиційно прийнято кваліфікуватияк економічна криза, визначальною рисою якої є економічна деградація – процесруйнування національної економічної системи, що відзначається різким зниженнямпромислової, комерційної, інтелектуальної, інвестиційної та інших видівекономічної діяльності, глибоким спадом обсягів національного виробництва,посиленням інфляційних процесів, високим рівнем безробіття. Єдино можливимшляхом подолання економічної кризи є перехід до іншої, якісно ефективнішоїформи економічної системи. Період цього перехідного стану характеризуєтьсястановленням та функціонуванням особливого типу економічних систем, відомого векономічній літературі під визначенням перехідні економічні системи
Перехідна економічна система – це така національнаекономічна система, яка перебуває на перехідному етапі від одного свогоякісного стану до іншого.
За своїм характером ці економічні системи слід трактувати якзмішані, оскільки вони у своїй внутрішній структурі ще зберігають значний вмістмеханізмів та інституцій старої економічної системи, але поступово набираютьрис та ознак тієї нової системи, до повної трансформації у яку просуваєтьсядана перехідна економічна система. Перехідними на сьогодні можна вважатиекономіки країн СНД та Східної Європи, включаючи, звісно, і Україну.
Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. Вісторії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стараекономічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторізароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації тависхідного розвитку.
Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційногоі формаційного процесів.
Аспект цивілізаційного процесу:
—від неоліту до бронзовоговіку;
—від бронзового дозалізного віку;
—від залізного допередіндустріального віку;
—від передіндустріальногодо індустріального віку;
—від індустріального допостіндустріального (інформаційного) віку.
Аспект формаційного процесу:
—від первісного дорабовласницького ладу;
—від рабовласництва дофеодалізму;
—від феодалізму докапіталізму;
—від капіталізму досоціалізму;
—від соціалізму до капіталізму(для постсоціалістичних країн тощо).
У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічноїформації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.
Закономірності трансформації в межах ринкової системи
1. Поглиблення суспільного характеру виробництва.
2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають новихта відповідної адаптованості існуючих господарських форм.
Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку породжу єнові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбаньпопередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання єгонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічномупрогресу.
Монополія породжує нові переваги великих підприємств наддрібними в застосуванні досягнень НТП, економії на управлінні та ін., а такожможливість упорядковувати, узгоджувати та передбачувати результати діяльності.
Державно-монополістичний капіталізм створює можливостідержавного впливу на відтворювальний процес у масштабах суспільства.
Змішана економіка забезпечує спеціалізацію і розподілфункцій між дрібними та крупними підприємствами, передбачає обрання формивласності й форми господарювання за економічною доцільністю.
Формування специфічної ієрархії суб'єктів господарювання. Головнимсуб'єктом системи вільної конкуренції є дрібний товаровиробник;
– періоду крупного машинного виробництва – –власник капіталу;
– за монополії – об'єднання капіталістів;
– в умовах державно-монополістичного капіталізму держава.
Змішана економіка докорінно змінює місце і роль найманогоробітника, який дедалі частіше стає співвласником капіталу та учасникомуправлінського процесу в межах корпорацій (наймані менеджери) й учасникомпроцесу регулювання економіки як цілого (наймані державні службовці).
Зміст перехідної економіки – формування новихелементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівнемісце в ієрархії підсистем та системи як цілого.
2. Адміністративно-командна економіка та її суперечності
Основною формою соціалістичної власності вважалась державнавласність, на яку припадало близько 90% основних фондів Внаслідок цьогостворювалася можливість регулювати суспільне виробництво на основі єдиногонародногосподарського плану.
Якщо розглядати практику будівництва соціалізму на всіх етапахіснування СРСР, то в ньому поєднувались елементи рабства (у часи сталінськогорежиму близько 12 млн. осіб були політв'язнями і в різних типах таборівзаймалися, здебільшого, рабською працею), феодалізму (приблизно 35 млн. селянбули примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах). Крім того, малимісце штучні голодомори, насильницька колективізація значної частини селян,масова депортація окремих народів, брак політичної свободи тощо.
Якщо брати лише післясталінський період, то антисоціалістичнийхарактер державної власності виражався, по-перше, майже у повній відсутності утрудових колективів (а отже, його учасників) права брати участь в управліннівласністю на підприємствах, тобто впливати на формування виробничих програм,обсяги інвестицій, ціноутворення, встановлення фонду заробітної плати тощо; І по-друге,у неможливості істотно впливати на вибір керівників підприємств; по-третє, у відсутностідієвих стимулів до праці більшості працівників, відношенні до державноївласності як нічиєї, що в сукупності означало їх відчуження від власності івлади та ін.
Такому типу економічної власності відповідавадміністративно-командний характер управління народним господарством. Цеозначало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству Директивнонадсилались із центру показники господарської Діяльності, виділялися обсягиресурсів і фонду заробітної плати, визначалась номенклатура продукції, споживачамвнаслідок цього нав'язувались значною мірою неякісні товарні послуги. Все Цеформувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва.Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося зарадивиробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика* складання п'ятирічнихпланів була прогресивною і запозичувалась у країнах Заходу.
Основним видом доходів населення була заробітна плата розглядаласяяк конкретна форма дії закону розподілу за працею та закону вартості. Разом ізсуспільними фондами споживання зарплата мала забезпечити розширене відтворенняробочої сили. Матеріальною основою заробітної плати вважався необхіднийпродукт.
Про невиконання зарплатою своїх функцій, зокрема стимулюючої,свідчить те, що у 1970 р. середня заробітна плата у народному господарствістановила 122 крб., а найвищою вона була у працівників, зайнятих набудівельно-монтажних роботах (153 крб.), найнижчою у сфері житлово-комунальногота побутового обслуговування (94,5 крб.). Водночас за період 1940–1970 pp. середня зарплата зросла в4 рази, а продуктивність праці – у 5 разів.
У сукупному доході виплати із суспільних фондів споживання урозрахунку на душу населення становили у 1970 р. 263 крб., ході як у 1940 р.– 24 крб. (а у 1927–1928 pp. – лише 1,3 крб.), а в сукупних доходах робітниківпромисловості – відповідно 20% і 14,5%. Такі розміри виплат формувались якшляхом надання грошових компенсацій, так і безоплатних (або частковобезоплатних)матеріальнихблаг і послуг (останні складали близько 50%).
Виплати і пільги із суспільних фондів споживання становили у 1990 р. 620 крб. наодну особу. Істотним недоліком розвитку останніх був слабкий зв'язок ізтрудовою участю працівників.
Наростання суперечностей одержавленої економічної системи. Потреби уреформуванні існуючої в СРСР економічної системи, крім вищеназваних, зумовилитакі основні причини: 1) поступове зниження темпів економічного зростання.Певною мірою це було спричинене зростанням масштабів народногосподарськогокомплексу, однак здебільшого – зниженням ефективності економіки; 2) істотнимзниженням темпів зростання продуктивності праці (за період 1960–1985 pp. – майже у 2,5раза), причому на 1% приросту продуктивності праці витрачалося понад 2%приросту оновлення виробничих фондів; 3) значним відставанням, порівняно зрозвиненими країнами світу, у впровадженні досягнень НТР у виробництво (рівенькомп'ютеризації СРСР наприкінці 80‑х років XX ст. складав лише близько0,01% від рівня комп'ютеризації США); 4) поглибленням диспропорцій в економіці;5) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважносировинна спрямованість експорту; 6) значне уповільнення темпів зростанняреальних доходів населення. У СРСР у 1966–70 pp. вони становили 5,9%, а в1981–85 pp. -1,8%, у 1985–88 pp. – 1,4%; 7) швидке збільшення зовнішнього боргуСРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати наобслуговування цього боргу становили 5,9 млрд. дол., а в 1986 – 15,1 млрд. дол. США за одночасного скороченнявалютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальнихдоходів населення відповідно становили 20% і 14%. За рівнем життя СРСР посідаву 1990 р. 77-ме місце у світі.
3. Основні завдання перехідного періоду
Соціальне орієнтовану ринкову економіку, яку прагнуть створити постсоціалістичнікраїни, можна визначити як систему, в основі якої переважає приватна власність,свобода підприємництва, вільний продаж усіх факторів виробництва, товарів тапослуг. Головні завдання перехідного періоди від адміністративно-командної досоціальне орієнтованої ринкової системи такі:
– реформування відносин власності;
– роздержавлення (обмеженнявтручання держави в економічне життя суспільства аж до повного вилучення, відмовавід прямого управління держави економікою, створення умов для зростаннякількості господарюючих суб'єктів);
– приватизація (перехід у приватнувласність значної частки державної власності);
– демонополізація (створення ізахист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії);
– лібералізація, яка набуває двох форм – внутрішньо-економічної(усунення державного контролю за цінами на переважну більшість товарів тапослуг, запровадження свободи торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкуваннядіяльності товаровиробника умовам ринку) і зовнішньоекономічної (розширеннядоступу в країну іноземних інвестицій; роздержавлення зовнішньоекономічнихзв'язків і зняття протекціоністських обмежень на експорт; зняття обмежень наімпорт; конвертованість національної валюти тощо).
– макроекономічна стабілізація (мінімізація дефіциту державногобюджету, припинення надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування, щоспричиняють інфляцію);
– формування ринкової інфраструктури;
– соціальний захист найвразливіших верствнаселення.
4. Основні моделі перехідної економіки
Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині80‑х і на початку 90‑х років формувались такі основні моделітрансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше,неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін.,передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізмувільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції,здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі,скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціаціюсуспільства та ін.
При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з званих умовдеформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформнеобхідна «шокова терапія» На відміну від неокласиків, автори другої, такзваної градуалістської (від англ. gradual – поступовий) концепціїтрансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьомуусвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідногообсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупноїпропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише заумови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельностівважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепціяне передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізаціїзовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагуколективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується вКитаї.
Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу нанеобхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційнітрансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вонивідносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави тагромадських організацій, у звичаях тощо.
Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідноїекономіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, щоекономічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості,перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні діловоїактивності. Монополії, на їхню думку, є невід'ємною частиною технологічноїструктури народного господарства, тому антитрестівська політика вважаєтьсянедоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалийпідготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передуватиструктурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сферіправ власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.
Найбільш антигуманною серед названих моделей є перша, реалізація влатиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшостінаселення, різкої поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтаціїкраїн у зовнішньоекономічній діяльності.
5. Економічний устрій у країнах перехідної економіки
Економічний устрій, як зазначалося, визначається типом виробничихвідносин і, насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки увсіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрійможе формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідокчого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої – це особливі типивідносин економічної власності і форм господарювання, матеріальною основою(речовим змістом) яких є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом ізсуспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.
Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2)капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.
Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними)господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім'ї.Водночас, внаслідок його залежності від домінуючого укладу, яким єкапіталістичний, розвиток дрібнотоварного устрою підпорядковується законамкапіталістичного способу виробництва.
Його розширення, як це має місце в Україні, Польщі, деяких іншихкраїнах, насамперед у сільському господарстві, не відповідає вимогам законіврозвитку продуктивних сил, насамперед, основної продуктивної сили.
Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичнихкраїн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствамиу формі акціонерних компаній. Водночас внаслідок узурпації акціонерноївласності вузьким колом нової української великої буржуазії колективнікапіталістичні підприємства зазнають все більшої приватнокапіталістичноїспрямованості, що означає рух даного укладу у бік капіталізму взірця кінця XIX – початку XX ст.
Колективний трудовий устрій представлений в деяких інших країнахвикупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких неманайманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим,бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності наоснові технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машиннійпраці. Хоча в Україні він також є надмірно фізично та морально зношеним, алезавдяки прогресивній суспільній формі це відставання можна буде швидко подолати.
Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим.Його розвиток може набувати різного спрямування здебільшого соціалістичного, восновному – капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам,поєднувати у різні* комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить відтипу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток вУкраїні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.
У Китаї процес реформування почався з сільського господарства,легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. Прицьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979–1999 pp. становили майже10%. Водночас було створено близько 400 тис. спільних підприємств, у якихдержаві спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона(держава) ставала їх повним власником.
Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувалисьтакож в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Позитивною стороною реформ уцих країнах є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки незменшилась, а навіть зростала в окремі періоди.
По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витратна освіту у ВВП.Уінших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.
По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах10% найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цейрозрив становив 2,5–3 рази, то далі – 4,5–5 разів.
По-четверте, уряди Угорщини, Словенії, а також у дещо меншій міріЧехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.
6. Моделі переходу до ринку
У західній економічній літературі процес трансформа державноївласності у будь-якій формі власності характеризується як приватизація. Такечорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки.
Якщо давати наукове трактування цих проблем, то роздержавлення означаєпроцес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавнітипи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів їїсім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).
Процес роздержавлення і приватизації у 80–90‑х роках XX ст. відбувався яку розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. Укожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причинироздержавлення і приватизації.
Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружностіроздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічнимимоделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1)модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавленняі приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модельроздержавлення і приватизації; 5) модель соціальне орієнтованої власності.
Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше булареалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. У межах цієїмоделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж(частка якого становила 44,8%), ваучерний метод – 23%, комерціалізація таперетворення на акціонерне товариство – 22,4%, відкритий аукціон -10,5%, безкоштовнапередача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам – 8,1%, відкритийконкурс – 8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств – 4%. Крімтого, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (так званареституція), передача частини власності державним кооперативам. Загалом дрібнимакціонерам належало більше половини роздержавленої власності.
Внаслідок цілої низки причин, про які йшлося раніше,приватизаційні сертифікати в Україні та Росії знецінились і замість подоланнясоціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Так, вартістьроздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис.дол., в Росії -10 тис. крб.(за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могладосягти 250 тис. крб.)
Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачаєпридбання переважної частини акцій трудовим колективом (у т. ч. менеджерами)або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника таправом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення цямодель спочатку набула в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишнійНДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певніпільги для придбання акцій. Проте в Україні, як зазначалось, а значною мірою ів Росії трудова колективна власність була, здебільшого, узурпованакланово-номенклатурною елітою.
У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право набезплатне отримання 20% акцій, а додаткових 40% – за половину вартості зазакритою підпискою. У колишній НДР 20% із загальної кількості роздержавленихпідприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка –трудовими колективами. У Болгарії працівники підприємств мали право напридбання близько 20% акцій роздержавлених підприємств, до того ж за пільговимиумовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві неменше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.
Модель зовнішнього власника передбачає наданняконтрольного пакета акцій (понад 50% голосуючих акцій) в руки іноземногоінвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково – вУгорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення іприватизації стали міжнародні тендери. З боку інвесторів, передусім іноземних,брались зобов'язання про створення понад 56 тис. робочих місць. Проте цізобов'язання дотримувались ними впродовж не більше 2 років, а після цьогопідприємства навіть закривались. Іноземний капітал допускається урядом Естоніїі до приватизації об'єкт виробничої інфраструктури – енергетики, залізниць,портів, зв’язку. Певною мірою ці процеси відбуваються і в Україні.
Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачалапоєднання державної, колективної і приватної власності різних пропорціях заумов переважання державної власності державного контролю в стратегічних длянародного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних монополій.Найближче до цієї моделі – досвід роздержавлення і приватизації в Китаї,внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вжезазначалось.
Модель соціально-орієнтованої власності у процесіроздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві таменеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а такожвикористання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині90‑х років працівникам та менеджерам належало понад 40% роздержавленихакціонерних компаній, інвестиційним фондам, що контролюються передусім банками –20%, державним фондам – близько 20%.
Якщо оцінювати ефективність названих п'яти моделей за темпамизростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вонизростали в Китаї, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.
Згідно з вимогами закону єдності праці та власності з урахуваннямдомінуючої ролі колективного характеру праці, найдосконалішою моделлю є наданняпереважної власності в руки трудових колективів залежно від їхнього внеску векономічний потенціал галузі, регіону країни, а також відповідно до критеріїв ваучерноїприватизації.
Загалом проведення роздержавлення і приватизації не маєсупроводжуватися надмірною приватизацією власності, оскільки це означало б рухекономічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавленнядо майже тотальної приватизації), а отже, невирішення проблем її динамічногорозвитку, а створення нових, не менш глибоких суперечностей, які негативновпливають на розвиток суспільства.
7. Особливості функціонування перехідної економічної системиУкраїни
Перехід від високомонополізованої планової економіки конкурентноготипу в Україні значною мірою був ускладнений через успадковані від колишньогоСРСР структуру і спеціалізацію української економіки, а також внаслідокістотних прорахунків економічного і політичного характеру. Внаслідокспеціалізації економіки, сформованої впродовж багатьох десятиріч на основірозподілу праці в СРСР, Україна виробляла в середньому лише біля 20% кінцевогопродукту. У промисловому секторі їй було відведено роль виробниканапівфабрикатів із низьким вмістом додаткової вартості. У зв'язку з розробкоюенергетичних ресурсів Сибіру, енергомісткі українські металургійні тамашинобудівні підприємства були переорієнтовані на споживання нафти і газу зРосії, опинившись у цілковитій залежності від російських енергоносіїв. Рішенняпро перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими цінами,прийняте країнами колишнього СРСР, негативно відбилось на українськійекономіці. Рекордно високий рівень інфляції в Україні у 1993 р. значноюмірою спричинений саме цим стрімким підвищенням цін. Негативною складовоюструктури виробництва була орієнтованість економіки України на потребивійськово-промислового комплексу.
Реальне економічне реформування в Україні розпочалося з кінця 1994 р.,і сьогодні зауважуються позитивні тенденції економічного розвитку. Структурніреформи передбачають формування багатоукладної економіки й конкурентногосередовища, здійснення великомасштабної приватизації, розвиток фондового ринку,корпоратизацію великих підприємств, впровадження механізмів банкрутства,антимонопольне регулювання, цінову лібералізацію, стимулювання виробництваекспортної та імпортозамінної продукції, інвестиційне забезпечення структурнихзмін в економіці за пріоритетними напрямами. Процес приватизації в Україні і ворганізаційному, і у фінансовому відношеннях спирався на широку підтримкуміжнародних економічних організацій. В Україні формується двосекторна модель економіки ускладі державного і приватного секторів. Держава задекларувала лібералізованізасади економічної політики щодо приватного сектора, конституційне закріпленнясвободи підприємництва, недопущення привілейованості державних підприємстввідносно приватних, стимулювання пріоритетних напрямів підприємницькоїдіяльності засобами фіскальної політики, сприяння залученню відповіднихінвестицій. Для прискорення структурної перебудови економіки й піднесенняцентру ваги з базових на переробні галузі важливе значення має залучення вукраїнську економіку зарубіжних інвестицій. Пріоритетними галузями длязарубіжних фірм є металообробка і машинобудування, харчова, легка, медична імікробіологічна промисловості, транспорт, авіа- й суднобудування, зв'язок.Головною метою державної зовнішньоекономічної політики є створення умов дляформування довгострокових конкурентних переваг українських товаровиробників зметою забезпечення їхнього функціонування на економічній арені світу як конкурентоспроможнихучасників галузевих і міжгалузевих банків. Важливим завданням розбудовидержавності та економіки України є її інтеграція до світового економічногопростору.