Реферат: Аналіз поглядів основних преставників історичної школи Німеччини
Курсоваробота на тему:
Аналізпоглядів основних представників історичної школи Німеччини
План
Вступ
1. Фрідріх Ліст — економіст-геополітик
2. Німецька історична школа
3. Походження і розвиток історичної школи
4. Критичні ідеї історичної школи
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Німеччина, навідміну від Англії і Франції, в даний період (середина XIX століття) булаекономічно менш розвиненою країною, розділеною на дрібні держави аж до 70-хроків XIX століття. Тому розвиток економічної науки в Германії має своїособливості. Німецька політична економія формувалася під впливом англійських іфранцузьких теорій, зокрема учень Мальтуса і Бастіа.
Німецькаполітична економія не прийняла ідеї єдності економічної теорії для різнихкраїн, але ввела національну політекономію.
Історичний напрямв політичній економії намагався намітити третій шлях між крайнощамиекономічного лібералізму і утопічного соціалізму. Прихильники цього напрямувідкинули революцію і не ставили під сумнів приватну власність. Проте вонивважали за недостатнє уявлення про людину як про егоїстичний Homo economicus,зацікавленому тільки в особистій вигоді, не приймали формулу «Laissez faire» інадавали велике значення національним історичним і географічним особливостям,«відчуттю спільності» і економічної ролі держави.
Висунутіісторичною школою ідеї заповнюють всю другу половину XIX століття. Найбільшогорозквіту вони досягають протягом останньої чверті його. Але дата їх походженнясходить вище. Вона може бути віднесена приблизно до часу появи в 1843 роцімаленької книги Рошера «Короткі основи курсу політичної економії з поглядуісторичного методу». Щоб зрозуміти ідеї школи, треба звернутися до цієїепохи, бо виправдання і пояснення критики історичної школи знаходяться втодішньому стані політичної економії.
У послідовниківЖ.Б. Сея і Рікардо політична економія все більш і більш приймала абстрактнийхарактер. Біля деяких з них вона зводиться до незначної кількості теоретичнихположень, що сформульованих на зразок геометричних теорем і відносятьсяголовним чином до міжнародної торгівлі, фіксації норми прибули, заробітноїплати і ренти. Якщо навіть визнати точність цих теорем, то все-таки вони далеконе достатні для пояснення всієї різноманітності економічних феноменів або длякерівництва в нових практичних проблемах, які еволюція промисловості щодняставить перед державними людьми. Проте найближчі учні Рікардо і Сея в Англії іна континенті — Мак-куллох, Сеніор, Шторх, Рау, Гарнье, Россі — продовжуютьстворювати їх, нічого значно не додаючи до них. Таким чином, політична економіязастигла в їх руках, перетворившись на купу тьмяних доктрин, зв'язок яких зконкретним економічним життям все більш і більш вислизає від погляду, у мірутого як віддаляєшся від батьківщини їх. Можна було б, правда, зробитивиключення для Стюарта Мілля. Але його «Підстави» датуються 1848роком, а історична школа тоді вже існувала. З часу Адама Сміта, книга якогонастільки різностороння і приваблива, політична економія, здається, страждає,по вираженню Шмоллера, чимось на зразок анемії.
Таке враженнябуло дуже добре виражено в статті Арнольда Тойнбі про стару політичну економію.«Логічне мистецтво, — пише він, — стає достовірним зображенням дійсного миру.Не то, щоб Рікардо, благонадійна і добра людина, при дослідженні сам свідомобажав або передбачав, що мир його «Початків» був світом, в якому вінжив; а то, що він несвідомо звикся розглядувати закони, правильні тільки длясуспільства, створеного їм в його кабінеті у видах наукового аналізу,застосовними до складного суспільного життя, що бушувало навколо нього. Цезмішення було посилене деякими з його послідовників і зробилося ще значнішим впогано обізнаних популярних книжках, що висловлювали його доктрини». Іншимисловами, існує розлад, що все більш позначається, між економічною теорією іконкретною дійсністю. І цей розлад росте щодня у міру того, як перетворитьсяпромисловість, висуваючи непередбачені проблеми, будить до життя нові соціальнікласи і, нарешті, перекидаючись на країни, економічні умови яких інколивідмінні від тих, які в Англії і Франції викликали засновників на роздуми.
Можна булоослабити цей розлад між дійсністю і теорією двома способами: або за допомогоюаналізу відтворити нову, гармонійнішу і доступнішу теорію — цим шляхом підуть з1870 року Менгер, Джевонс і Вальрас; або вдатися до ще рішучіших заходів,відкинути всяку абстрактну теорію і зробити зображення дійсності єдинимпредметом науки — цей шлях був вибраний із самого початку, і по ньому пішлаісторична школа.
Правда, ще вщентісторичної школи деякі письменники указували на небезпеку, якою загрожувалонауці зловживання абстракціями. Сисмонді, сам історик, дивився на політичнуекономію як на «моральну» науку, де «все зв'язано». Вінхотів, щоб економічні феномени вивчалися в тій соціальній і політичній середі,в якій вони виникають. Він критикував спільні теореми Рікардо і вітав ретельнеспостереження над фактами.
Ще з більшоюсилою обрушувався на класичних економістів Лист. Його докори не зупинялися наРікардо, вони добиралися до самого Сміта. Користуючись історією як знаряддямдоказу і приймаючи «національність» за базу своєї системи, вінпідпорядкував всю торгівельну політику тому принципу «відносності»,на якому так наполягала історична школа.
Нарешті, самісоціалісти, особливо ж сенсимонисты, вся система яких є лише просторовафілософія історії, показали своєю критикою приватної власності неможливістьвідособлення економічних феноменів від соціальних і юридичних інститутів.
Але жоден з цихавторів не робив сміливих спроб до відшукання в історії і спостереженні засобудля споруди всієї політичної економії. У такій саме спробі криєтьсяоригінальність німецької історичної школи.
Біля історичноїшколи було двояке завдання: позитивна і критична в один і той же час. Укритичній частці своєї роботи вона піддавала вдумливому обговоренню, завждиувлекательному, але інколи неправильному, принципи і методи колишніхекономістів. У своїй позитивній частці вона відкрила перед політичною економієюнові горизонти, розширила область її спостережень і круг проблем, що цікавлятьїї.
Але якщо відноснолегко викласти критичні ідеї школи, сформульовані в багаточисельних книгах істаттях і спільні майже всім вхідним в неї письменникам, то, навпаки, доситьважко точно позначити основні концепції, що надихають її на позитивну роботу.Дійсно, ці концепції таяться в прихованому поляганні в роботах її головнихпредставників, але ніде ясно не сформульовані. Всякий раз, як економістиісторичної школи починали визначати їх, вони робили все в неявних і частосуперечливих положеннях (деякі з них учнів самих нині визнають це); не говорячивже про те, що вони неоднаково сформульовані у різних авторів, що відносятьсебе до прихильників історичного методу. Щоб уникнути утомливих повторень інезліченних дискусій виклад почнеться з короткого огляду зовнішнього розвиткуісторичної школи, потім вся сукупність її критичної роботи і, нарешті,виявлення її позитивних концепцій про природу і предмет політичної економії.
1. Фрідріх Ліст — економіст-геополітик
Першим, хто почавшироко використовувати історичні приклади як політекономічні аргументи,акцентуючи при цьому значення політико-правових і соціокультурних інститутівдля економічного розвитку, був Фрідріх Ліст (1789-1846). Енергійний громадськийдіяч, підприємець, одним з перших що оцінив значення залізниць і що сампроектував їх, запальний критик ідей Сміта і Сея, проголосив, що «наука не маєправа не визнавати природу національних стосунків».
«Космополітичнійекономії» Сміта і його франко- і германоязычных епігонів Лист протиставивнаціональну економію, покликану сприяти «промисловому вихованню»,підйому продуктивних сил нації на основі «виховного протекціонізму».Свобода торгівлі може бути взаємовигідна лише для тих країн, що досягли«нормального» ступеня економічної розвитку, який Лист рахував«торгівельно-мануфактурно-землеробський стан» нації.
Життя ФрідріхаЛіста, вихідця з середнього стану південнонімецького міста Рейтлінгена, буладосить бурхливою; його енергійна суспільна і вчена діяльність цілком припала нароки Священного союзу, створеного Віденським конгресом держав-переможницьбонапартизму (1815) і що зумовив Німеччині долю політично роздробленої,«клаптевої» країни, що економічно залишалася переважно аграрною, збагаточисельними перешкодами для утворення національного ринку (митні бар'єри,невисокий рівень розвитку транспорту і зв'язку, різнобій грошових систем, меріві вагів і так далі).
Лист почав звикладання «практики державного управління» в Тюбінгенськом університеті ікрасномовній агітації — у пресі і в парламенті королівства Вюртенберг — завідміну внутрішніх німецьких митниць і впорядкування фінансів; був позбавленийіз-за репутації «революціонера» депутатського місця, що склалася, арештований іпісля річного тюремного ув'язнення емігрував в 1825 році в США, де незабаромвідкрив (у Пенсільванії) поклади кам'яного вугілля і для їх прибутковоїрозробки спроектував і організував споруду однієї з перших залізниць (1831).Розбагатівши, Лист спрямувався на батьківщину з проектом всегерманскойзалізничної мережі, заснував акціонерне суспільство; вимушений був із-за інтригвиїхати до Франції; успішно брав участь в конкурсі Паризької академії наук натвір про міжнародну торгівлю; повернувся до Німеччини для публікації свогоголовного твору «Національна система політичної економії» (1841).
У економічнійісторії країн, з якими його зв'язали перипетії долі, Лист черпав аргументи пристворенні доктрини, яку він протиставив торжествуючій класичній«космополітичній економії».
Пропонуючи простусхему п'ятистадійного економічного розвитку націй від пастушачого до«торгівельно-мануфактурно-землеробського» стану, Лист робив з «уроків історії»вивід, що тільки для країн, що стоять на рівному ступені, може бутивзаємовигідна свобода торгівлі. Роздумуючи над «уроками історії» іперш за все над економічною гегемонією Англії, він доводив, що перехід до«торгівельно-мануфактурно-землеробської» стадії не може здійснюватисясам по собі і за допомогою свободи обміну, оскільки при свободі обміну міжторгівельно-мануфактурно-землеробською і чисто землеробськими націями, другаприрікає себе на економічну відсталість і політичну неспроможність (наприклад,Польща і Португалія). Саме так, на думку Листа, і діяла Англія, що стала після1815 року «майстерні миру». Створивши свою комерційну і промисловувелич строгим протекціонізмом, англійці, на думку Листа, нарочито почаливводити в оману інші, нації, що відстали, доктриною свободи обміну,взаємовигідної лише при рівному рівні економічного розвитку країн, в осоружномуж випадку що прирікає менш розвинені країни «лише на виробництвоземлеробського продукту і сирих творів і на виробництво тільки місцевоїпромисловості», тобто на долю аграрно-сировинного придатка промисловихкраїн.
Перехід до«торгівельно-мануфактурно-землеробської» стадії не може здійснитися сам по собіза допомогою свободи обміну, так само як не може здійснитися у відсутністьнаціональної єдності (тут яскравими прикладами для Листа були долі італійців,ганзейцев і голландців). Для формування внутрішнього ринку необхідні політичнаєдність і митне заступництво галузям національної промисловості, поки тіперебувають в «дитячому стані».
«Софізму»фритредера Лист протиставив ідею «виховного протекціонізму» — систему урядовихмерів підтримки молодих галузей національної промисловості для підйому їх досвітового рівня конкурентоспроможності. Неминуче при протекційній системіпідвищення цін, на його думку, з виграшем компенсується за рахунок розширенняринків збуту; завдяки асоціації національних продуктивних сил землероби значнобільше виграють від розширення ринків збуту сільськогосподарській продукції,чим втрачають від збільшення цін на промислові товари. Навколо цієї ідеї Листобкреслив свою «національну систему політичної економії» лавою зіставленькласичній школі.
9. Охарактеризувавшисистему А. Сміта як «політекономію мінових цінностей», Лист протиставив їйполітекономію «національних продуктивних сил», додавши вельми широке тлумаченняпоняттю «Продуктивні сили», введеному в обіг французьким статистиком ШарлемДюпеном («Продуктивні і торгівельні сили Франції», 1827). По Листу, продуктивнісили — це здатність створювати багатство нації. «Причини багатства суть щосьабсолютно інше, ніж само багатство», і перші «нескінченно важливіше» другого.До складу продуктивних сил Лист включав різні інститути, сприяючі економічномурозвитку, — від християнства і единоженства до пошти і поліції безпеки. ВченняСміта про непродуктивну працю і обмеження предмету досліджень лише матеріальнимбагатством і міновими цінностями Лист визнав нерозумінням суті продуктивнихсил. Він указував, що можна написати цілу книгу про добродійний вплив інститутумайорату на розвиток продуктивних сил англійської нації, а з іншого боку, відзначавзгубний вплив на промисловість Іспанії, Португалії і Франції ідеї, що длядворянства негожі заняття торгівлею і промислами.
10. Вченню пророзподіл праці і принципу порівняльних переваг Лист протиставив концепціюнаціональної асоціації продуктивних сил, підкресливши пріоритет внутрішньогоринку над зовнішнім і переваги поєднання фабрично-заводської промисловості ізземлеробством. Землеробську націю Лист порівняв з однорукою людиною, і якприклад короткозорості Сміта і Сея приводив їх думку, що Сполучені Штати«подібно до Польщі» призначені для землеробства. Пропагуючи німецьку залізничнусистему, Лист указував, що національна система шляхів сполучення є необхідноюумовою повного розвитку мануфактурної промисловості, розширюючи на весь простірдержави оборот мінеральних ресурсів і готової продукції і забезпечуючи тимсамим постійність збуту і складання внутрішнього ринку. Неминуче припротекційній системі підвищення цін, на думку Листа, з виграшем компенсуєтьсяза рахунок розширення ринків збуту; завдяки асоціації національних продуктивнихсил землеробів набагато більш виграють від розширення ринків збутусільськогосподарській продукції, чим втрачають від збільшення цін на промисловітовари.
При «десятерной»корисності розвитку і утримання за собою внутрішнього ринку порівняно допошуків багатств поза країною, підкреслював Лист, і в зовнішній торгівлідосягти більшого значення може та нація, яка довела фабрично-заводськупромисловість до ступеня вищого розвитку. Землеробська ж країна не лише не можеотримувати із-за моря достатньої кількості продуктів споживання, знарядьвиробництва і збуджуючих засобів до діяльності, але і «розривається» зовнішньоюторгівлею на приморські і надрічкові місцевості, зацікавлені в спекулятивномуекспорті продуктів землеробства, і внутрішні області країни, що опиняються внехтуванні.
11. З поглядуасоціації національних продуктивних сил Лист трактував категорію земельноїренти. Відмінності в природній родючості земель він вважав за неістотнийчинник, а місце розташування — вирішальним: «Рента і цінність землі скрізьзбільшуються пропорційно близькості земельної власності до міста, пропорційнонаселеності останнього і розвитку в нім фабрично-заводської промисловості».Лист узагальнив досвід Франції і Англії в тому, що стосується інституційнихаспектів земельної ренти. У Франції в епоху розквіту абсолютизму поряд ізстолицею, яка перевершувала і розумовими силами і блиском всі містаЄвропейського континенту, землеробство робило лише слабкі успіхи, і в провінціїпозначався недолік промислового і розумового розвитку. Це відбувалося тому, щодворянство, що володіло поземельною власністю, не володіло політичним впливом іправами, окрім права служити при дворі, і спрямовувалося до двору, допримхливого столичного життя. Таким чином, провінція втрачала все ті засобипрогресу, які могло доставити витрачання земельної ренти; всі сили віднімаластолиця. Навпаки, там, де «дворянство, що володіє земельною власністю, набуваєнезалежності по відношенню до двору і впливу на законодавство і адміністрацію;у міру того, як показна система і адміністративна організація поширюють наміста і провінцію право самоврядності і участі в законодавстві і адміністраціїкраїни… з великим задоволенням дворянство і освічений заможний середній класзалишаються на тих місцях, звідки вони витягують доходи, і витрачання земельноїренти надає вплив на розвиток розумових сил і соціальних буд, на успіхисільського господарства і розвиток в провінції галузей промисловості». Цевідноситься до Англії, де землевласники, живлячи велику частку року в маєтках,витрачають відому частку доходу на поліпшення якості своїх земель і своїмспоживанням підтримують сусідні фабрики.
12. Відкинувшифритредер, Лист розвернув критику економічного індивідуалізму. Він писав, щоформула «Laissez faire» стільки ж на руку грабіжникам і шахраям, наскільки ікупцям. «Купець може досягати своїх цілей, що полягають в придбанні цінностейшляхом обміну, навіть в збиток землеробам і мануфактуристам, наперекірпродуктивним силам і не щадивши незалежності і самостійності нації. Йомубайдуже, та і характер його операцій і його прагнень не дозволяє йомупіклуватися про те, який вплив роблять товари, що ввозяться або вивозяться ним,на моральність, добробут і могутність країни. Він ввозить як отрути, так іліки. Він доводить до виснаження цілі нації, ввозивши опіум і горілку».
13. Лист узявпід захист меркантилістів, за заслугу яких вважав усвідомлення важливостіфабрично-заводської промисловості для землеробства, торгівлі і мореплавання;розуміння значення протекціонізму і відстоювання національних інтересів. Разомз тим на противагу меркантилізму Лист стверджував, що:
· Протекціонізм– виправданий лише як «виховний» для вирівнювання рівнів економічного розвиткукраїн;
· Нація, щодосягла рівня першорозрядної промислово-торгівельної держави, повинна перейтидо свободи торгівлі;
· Фабрично-заводськапромисловість не повинна розвиватися за рахунок землеробства;
· Митнезаступництво не повинне розповсюджуватися на сільське господарство.
Лист указував, щосистему виховного протекціонізму може з успіхом застосувати лише держава зпомірним кліматом, достатньо обширною територією з різноманітними ресурсами ізначним населенням, що володіє гирлами своїх річок (а отже, виходами зі свогоМорея). Острівна ізольованість забезпечила Англії вирішальні переваги передконтинентальною Європою в розвитку встановлень, що сприяють зростанню свободи,духу заповзятливості і продуктивних сил нації, — спокійне введення Реформації іплідна для господарства секуляризація, відсутність військових вторгнень інепотрібність постійної армії, ранній розвиток послідовної митної системи,витягання з континентальних воєн величезних вигод для себе.
Протилежнимприкладом була Польща. Лист типізував її історію, по-перше, як долю країни,«яка не стикається з морями, яка не має ні торгівельного, ні військового флоту,або біля якої гирла річок не знаходяться в її владі», і вона «в своїй зовнішнійторгівлі стоїть залежно від інших націй, причому панування іноземців наприморському ринку загрожує як економічній, так і політичній цілісності країни». По-друге, Польща була викреслена з лави національних держав через відсутністьв ній сильного середнього стану, який може бути викликане до життя лишенасадженням внутрішній фабрично-заводській промисловості.
Завершальначастка «Національної системи політичної економії», присвячена спільним дляконтинентальних країн «надзвичайним інтересам» в їх боротьбі з «острівнимпануванням Англії», є по суті геополітичним трактатом. На думку Листа,Німецький митний союз повинен розповсюдитися по всьому побережжю Північногоморя від гирл Рейну до Польщі з включенням Голландії і Данії, до масштабів«Середньої Європи», поки ж Центр Європейського континенту «не виконує тієїролі, яка накладається на нього природним положенням. Замість того щоб служитипосередником між сходом і заходом з усіх питань, що стосується територіальнихрозділень, конституції, національної незалежності і могутності… центр цей вданий час служить яблуком розбрату між сходом і заходом, причому і той, і іншийсподіваються привабити на свою сторону цю серединну державу, яку ослабляєнедолік національної єдності». Якби Німеччина разом з Голландією, Бельгією іШвейцарією склала один сильний торгівельний і політичний союз, це стало бміцним континентальним ядром, що забезпечило б надовго мир для Європейськогоконтиненту, а з іншого боку, дозволило б витіснити Англію з її «передмостовимприкриттям», за допомогою яких вона панує на континентальних ринках.
Можна сказати, щоЛист розробляв на противагу «космополітичної економії» не просто «національну»,а «геополітичну» економію. Він писав про вірогідність майбутньої перевагиАмерики над Англією в тому ж ступені, в якій Англія перевершила Голландію, іпро те, що французи рівно з німцями зацікавлені в тому, «щоб обидва шляхи зСередземного моря в Червоне і в Персидську затоку не потрапили у винятковерозпорядження Англії». Стурбований долями Німеччини, Лист вважав за необхідніумови її економічного прогресу і політичної стійкості «округлення кордонів» ірозвиток середнього класу. У роботі «Земельна система, найдрібніші тримання іеміграція» (1842) Лист детально розгледів аграрне питання в світлі широкогопорівняно-історичного аналізу як різних регіонів Німеччини, так і різних країнвід США до Росії, але особливо виділив трьох типів земельних стосунків в Європі,приблизно відповідних до трьох історичних етапів: 1) крупне поместне сільськегосподарство на старій феодальній основі в країнах на схід від Ельби; 2)відсталі найдрібніші тримання в країнах на захід від Ельби; 3) англійськекрупне капіталістичне сільське господарство, розширене «до масштабів фабрики».Оптимальним Лист рахував шлях «золотої середини» між другим і третім типами.Другий тип, характерний для Франції, на думку Листа, не лише не забезпечуваврозвиток внутрішнього ринку, але і готував основу для бонапартистського режиму,тоді як капіталістичне сільське господарство Англії, породжує величезну масупролетарів і пауперів, загрожувало соціальним вибухом. Ідеалом Листа булазвільнена від феодальних і громадських утруднень земельна система комерційноорієнтованих володінь, при якій середні і дрібні одноосібні тримання єправилом, а великі і найдрібніші — виключеннями, що щонайкраще відповідало бпоказній політичній системі і принципам національної економії.
Лист враховував,що виконання цієї земельної реформи повинне було супроводитися обезземеленнямзначної частки селян і лише меншість з них була б поглинена німецькоюпромисловістю, що розвивається. Це ставило проблему колонізації, яку Лист ввівв геополітичний контекст. Більшості, на думку Листа, слід було переселитися яксільськогосподарські колоністи в область Середнього і Нижнього Дунаю аж дозахідних берегів Чорного моря. Це напрям міграції німців Лист розглядував якальтернативу переселенню в США. Дунайська колонізація могла б перетворитисільське господарство Угорщини і перетворити її на аграрну базу «Східноїімперії германців і угорець».
Лист будувавширокі плани підйому Угорщини, її продуктивних сил за рахунок розвитку їїтранспортної мережі і широкого товарообміну з австрійськими і німецькимиземлями. Він намагався знайти підтримку свого германо-подунайського проекту увпливових політиків, зачинаючи з австрійського канцлера Меттерніха (якийдесятьма роками раніше назвав Листа «одним з найактивніших і впливовіших революціонерівв Германії») і вождя угорських дворян Штефана Сечені. Але агітація Листа немала успіху. Втомлений і розчарований, економіст-геополітик покінчив життясамогубством в готелі німецького міста Куфстена.
У 1850 році Листубув споруджений пам'ятник в його рідному Рейтлінгене, і тоді ж в Штутгартівийшло зібрання його творів. Друга половина XIX століття забезпечила Листухвилю посмертного визнання. У захоплених тонах писав про нього автор єдиноїкниги про Лист російською мовою С.Ю. Вітте: «Ґрунтовне знайомство з«Національною системою політичної економії» складає необхідність для всякоговпливового державного і суспільного діяча». У другій половині XX століттясистема мерів, що нагадують «виховний протекціонізм» по Ф. Листу,була з успіхом здійснена в Японії, що дозволило цій країні досягти статусувеликої економічної держави.
2. Німецька історична школаНімецькаісторична школа є головним єретичним напрямом в економічній науці XIX століття.Підхід представників німецької історичної школи відрізнявся наступнимиособливостями.
1. Негативневідношення до будь-яких спроб створення універсальної економічної теорії і,зокрема, до класичної політичної економії. На думку адептів німецькоїісторичної школи, економічна наука повинна займатися дослідженням специфікиконкретних національних господарств; річ у тому, що кожне національнегосподарство має свої специфічні властивості, що частенько не мають аналогів.Саме тому універсальна економічна теорія є нонсенсом. Звідси слідує інша особливістьучення німецької історичної школи.
2. Антикосмополітизм.Представники німецької історичної школи в тому або іншому ступені були схильніпідкреслювати роль національних чинників в господарському розвитку. До речікажучи, з їх легкої руки навіть в даний час економічну науку в Германії і іншихнімецькомовних країнах часто називають «Національною економією»(Nationalokonomie) або «Народногосподарським ученням» (Volkswirtschaftslehre).
3. Негативневідношення до абстрактно-дедуктивних методів аналізу. Головний акцент векономічній науці потрібно робити на конкретні історико-економічні дослідження(чим, як правило, і займалися більшість епігонів цієї школи).
4. Трактуваннянародного господарства як єдиного цілого, частки якого знаходяться в постійнійвзаємодії між собою, а не як простий суми окремих індивідів. Звідси витікає, що«життя» такого «цілого» управляється особливими законами, що відрізняються відзаконів, яким підкоряється життя окремо узятих суб'єктів.
5. Негативневідношення до концепції економічної людини. «Німці» відкидають уявлення проіндивіда як людину, вільним від дії суспільних чинників і автономно прагнучимдо досягнення максимальної особистої вигоди. Як відзначав один з «німців», Би.Гильдебранд, «людина, як істота суспільна, є перш за все продукт цивілізації іісторії, і… його потреби, його освіта і його стосунки до речових цінностей,так само як і до людей, ніколи не залишаються одні і ті ж, і географічно іісторично безперервно змінюються і розвиваються разом зі всією утвореноюлюдства». Коротше кажучи, людина — це культурна істота, орієнтована насуспільні цінності. Звідси слідує ще одна особливість учення німецькоїісторичної школи —
6. Трактуваннягосподарства як одній з часток соціального життя і, як наслідок, облік різноманітнихпозаекономічних чинників — етичних, психологічних і правових.
7. Розуміннягосподарства як еволюціонуючої системи, що минає в своєму розвитку різністадії. До речі кажучи, даний аспект також є аргументом проти універсальностіекономічної теорії, оскільки різні стадії розвитку господарства відрізняютьсяспецифічними, а частенько і унікальними властивостями.
Прихильневідношення до державного втручання. Таке відношення викликане перш за всескептицизмом з приводу того, що вільна конкуренція, характерна для ринковоїекономіки, в змозі забезпечити гармонію інтересів різних господарюючихсуб'єктів. Без планомірної дії держави на господарство «сильні» завждиопинятимуться у виграші за рахунок «слабких».
3. Походження і розвиток історичної школиБезперечнимзасновником школи є Вільгельм Рошер (1817 — 1894), професор Геттингенськогоуніверситету, який опублікував в 1843 році свої «Короткі основи курсуполітичної економії з погляду історичного методу». У передмові до цього маленькоготвору Рошер вже висловлював керівні ідеї, якими він надихався і які вінрозвивав потім в своїх відомих «Принципах політичної економії», що з'явилисяпершим виданням в 1854 році. Він задається тут лише метою викласти економічнуісторію. «Наша мета, — говорить він, — опис того, чого хотіли і до чогопрагнули народи в економічній області; цілі, які вони переслідували і досягли;підстави, ради яких вони переслідували і добивалися їх». «Таке дослідження, — додає він, — може бути зроблено за умови, якщо залишаєшся в тісному контакті зіншими знаннями національного життя, зокрема з історією має рацію, з політичноюісторією і історією цивілізації». Але він негайно відганяє від себе думкувстати в опозицію до школи Рікардо. «Я, — продовжує він, — далекий від того,щоб визнавати цей шлях єдиним або найбільш коротким для відшукання істини; алея не сумніваюся, що він веде у вельми прекрасні і родючі області, які, будучираз оброблені, ніколи не будуть остаточно покинуті».
Таким чином,Рошер ставить собі завдання просто доповнити загальновизнану теорію історієюекономічних подій і думок. І дійсно, в цілій лаві томів його «Принципів», дояких з кожним разом росли симпатії освіченого суспільства в Германії, щопослідовно виходили, Рошер обмежується додатком до викладу класичних доктринвчених і плідних екскурсій в область економічних чинників і ідей минулого.
Рошер дивився насвою спробу як на досвід застосування до політичної економії історичногометоду, введеного Савіні в науку має рацію і що довів там свою плідність. Але,як добре показав Карл Менгір, тут була чисто зовнішня аналогія. Савінікористувався історією, щоб з'ясувати собі органічне і мимовільне походженняіснуючих інститутів. Він цим хотів довести законність їх на противагурадикальним підступам реформаторського раціоналізму — спадщини XVII століття.Нічого подібного не немає біля Рошера, який сам примикає до лібералізму ірозділяє його реформаторські прагнення. У нього історія служить головним чиномдля ілюстрації економічної історії, для насичення її прикладами, здатними якщоне наказати правила державним людям, то, принаймні, створити у них, по йоговираженню, «політичне чуття».
Правильнішерозглядувати спробу Рошера як досвід пов'язати учення політичної економії зтрадицією старих німецьких «камералистов» XVII і XVIII століть. Останні,викладаючи студентам початку практичних знань в області адміністрації іфінансів, удавалися головним чином до конкретних прикладів з економічної ісоціальної середи, на яку повинна була розповсюджуватися діяльність їх учнів.Адже і англо-французська політична економія також стояла в дуже тісному зв'язкуз відомими практичними проблемами з області податків і торгівельногозаконодавства. Але в такій країні, як Німеччина, де промислова еволюція значнобільш відстала в порівнянні з Францією і Англією, ці проблеми ставилися зовсіміншим чином, і тому необхідність демонстрації перед студентами зв'язкукласичної теорії з фактами економічного життя повинна була представлятися тутще більш невідкладною, ніж в якому-небудь іншому місці. Нововведення Рошераносить більше характер педагогічний, чим науковий. Він швидше відновлюєуніверситетську традицію, чим створює нову наукову течію.
В. Рошер такождотримувався тези, що неможливе створення універсальної економічної теорії,оскільки різні країни знаходяться на різних етапах свого розвитку, вважаючи, щооднотипні господарські системи у різних народів жодним чином не можутьіснувати. Економіку слід розглядувати як частка національної культури — якгосподарську культуру. Але Рошер в той же час був єдиним представником «староїісторичної школи», що приділяв хоч би невелику увагу власне економічної теорії.Він вніс вклад до «теорії цінності і розподілу доходу». В. Рошер узяв за основутеорію чинників виробництва в редакції Ж. Б. Сея і з'єднав його з концепцієюприбули Н. Сеніора, маловідомого представника класичної політичної економії. Згідноконцепції Н. Сеніора, джерелом прибутку є нібито утримується капіталіста відпоточного споживання. З'єднавши ці концепції, Рошер висловив ідею, згідно якоїв процесі господарського розвитку міняється значущість (і, відповідно, частка внаціональному продукті) окремих чинників виробництва. На початкових етапахрозвитку головну роль грає земля (природа), потім праця і, нарешті, капітал.Таким чином, величина частки доходів власників капіталу в національному доходівідображає ступінь розвиненості національного господарства.
Інший німецькийпрофесор, представник історичної школи, Бруно Гильдебранд (1812 — 1878), виступивв 1848 році з ширшими претензіями. У його книзі «Політична економія сьогоденняі майбутнього» більша, ніж біля Рошера, позначилася опозиція класичноїекономії. Тут історія була представлена не лише як засіб оживити і удосконалитиіснуючі теорії, але і як знаряддя повного оновлення науки. Гильдебрандпосилався на прогрес, який зробив історичний метод в науці про мову. Відниніполітична економія мала бути виключно «наукою про закони економічного розвиткунацій». Трохи пізніше в програмній статті нового, заснованого їм в 1863 роціжурналу «Jahrbucher fur Nationalokonomie und Statistik» («Щорічник по питанняхполітичної економії і статистики») Гильдебранд йде ще далі. Він оспорює навітьсамо існування природних економічних законів, що визнаються класиками. Віндокоряє Рошера в тому, що останній допускає їх існування. Гильдебранд, мабуть,не помічав, що завдяки такому сміливому твердженню він підкопувався під сампринцип всякої економічної науки і усував всяку розумну підставу біля тих«законів розвитку», які повинні були, на його думку, віднині утворитисуть її.
Втім, безумовнізатвердження Гильдебранда не більші, ніж еклектизм Рошера, змінювали економічнутеорію. Б. Гильдебранд, як і Ф. Лист, надавав велике значення періодизаціїстадій господарського розвитку. Але у нього критерієм розмежування стадій єрозвиненість сфери звернення. На підставі цього критерію їм виділяються тристадії:
а) Натуральнегосподарство. Обмін або взагалі відсутній, або приймає форми бартеру.
б) Грошовегосподарство. На цій стадії розвитку гроша стають необхідним посередником приздійсненні обмінних операцій.
в) Кредитнегосподарство. А тут припиняється використання грошей при обміні, і їх місцезаймає кредит. Ця стадія господарського розвитку є вищою, оскільки в німвідкриваються максимальні можливості підприємництва для «активних» людей:навіть не маючи свого капіталу, людина може стати підприємцем, узявши необхіднізасоби в кредит. Окрім короткої спільної схеми економічної історії націй, вінобмежився публікацією уривчастих досліджень по спеціальних питаннях статистикиі історії. І вельми часто він приймає за доведені істини класичні теорії попитаннях виробництва і розподілу багатств.
У 1848 роціГильдебранд обіцяв випустити продовження свого чисто критичного твору, де вінпередбачав викласти принципи нового методу. Але це продовження не з'явилося.Ету важке завдання узяв на себе інший німецький професор, Карл Кніс (1921 — 1898) в своєму просторовому трактаті, що з'явився в 1853 році під назвою«Політична економія, що розглядується з історичної точки зору». Але йогоідеї також мало збігаються з ідеями його двох попередників, як ідеї останні міжсобою. Він був найбільш радикальним «єретиком» по відношенню до магістральногонапряму економічної науки на II стадії її розвитку (тобто по відношенню докласичної політичної економії). Подібно Гильдебранду, він оспорює не лишеіснування природних законів в ім'я свободи людини, але і ті «законирозвитку», про які говорив Гильдебранд. На його думку, в економічнійеволюції різних народів мова може йти хіба лише про аналогії, а не про закони.Таким чином, Кніс не визнає ні ідей Гильдебранда і Рошера, ні класичних ідей.Політична економія перетворюється у нього на просту історію економічних думок врізні епохи у зв'язку з сукупністю історичного розвитку націй.
Він взагалізаперечував можливість створення економічної науки як такий. Адже наука можеіснувати тільки там, де є якась повторюваність явищ, що вивчаються. Але кожнанація має свій неповторний, унікальний шлях розвитку господарства, томуповторюваність неможлива. Економічні явища за своєю суттю недоступні пізнанню.Економісти можуть лише спостерігати їх і давати їм моральну оцінку.
Його книгазалишилася майже непоміченою. Як історики, так і економісти ігнорували її.Тільки згодом, коли «молода історична школа» отримала повнийрозвиток, звернули увагу на старий твір Кніса, друге видання якого з'явилося в1883 році. Кніс неодноразово скаржиться, що Рошер не хотів піддати обговореннюйого ідеї.
Витратившистільки зусиль для підстави методу нової політичної економії, Кніс, здавалосяб, повинен був особливо поклопотатися про те, щоб показати плідність його взастосуванні до вивчення економічних явищ. Але — дивна річ — він анітрохи неподумав про це. Його пізніші роботи про гроші і кредит, що доставили йомузаслужену на популярність, не носять на собі слідів історичних досліджень.
Таким чином, тризасновники школи багато критикували класичні методи, але не могли погодитисящодо мети і природи науки і залишили іншим завдання додатка своїх цілей.
Завдання це узялана себе «молода історична школа», що згрупувалася в 1870 році навколоШмоллера.
4. Критичні ідеї історичної школиНе можна було бчекати повного збігу поглядів серед настільки різноманітних розумів. Але вцілому німецька історична школа почала з критики класичної економії.
Хоча критичніідеї історичної школи були вже сформульовані Кнісом, Гильдебрандом і Рошером,проте вони викликали грунтовну дискусію досить пізно, коли «молодаісторична школа» була вже в повному розквіті. Карл Менгер, віденськийпрофесор, своїй — завдяки стилю і проникливій думці — справді класичною книгою,випущеною в світло в 1883 році під назвою «Untersuchurgen uber die Methode derSocialwissenschaften» («Дослідження про метод соціальних наук, і зокремаполітичній економії»), відкрив еру полеміки, яка потім приймала інколивельми полум'яний характер. Це чудовий твір, в якому автор захищав права чистоїполітичної економії проти нападок німецької історичної школи, був прийнятийдеякими представниками цієї школи трохи холодно і протягом подальших роківвикликало щось ніби спільного перегляду свідомості.
Економісти-історикиробили класичній економії три головні докори, ставлячи їй в провину: 1) її«универсалізм»; 2) її рудиментарну, засновану на егоїзмі психологію;3) зловживання дедуктивним методом.
Розгледимопослідовно всі ці докори.
1) Економісти-історикинайменше прощають Сміту і його послідовникам їх, як говорить Гильдебранд,«универсалізм», або їх, як говорить Кніс, «абсолютизм абоперпетуализм». Англо-французськая школа, говорять вони, думала, щосформульовані нею економічні закони реалізуються у всякому місці і повсякчас.Вона також уявляла, що заснована нею на цих законах економічна політика маєуніверсальне і повсюдне застосування. На місце цього абсолютизму, говорятьекономісти-історики, потрібно віднині поставити релятивізм (відносність) як впрактиці, так і в теорії.
І в практиці,перш за все. Одноманітне економічне законодавство неможливо було бзастосовувати однаково у всі епохи і у всіх країнах. Воно повиннепристосовуватися до мінливих умов місця і часу. Мистецтво державної людиниполягає в умінні застосовувати принципи до нових потреб, знаходити оригінальнірішення для нових проблем. Менгер визнає, що цей спільний принцип, щопроголошується протягом століть, настільки очевидний, що він, без жодногосумніву, зустрів би співчуття з боку Сміта, Сея або навіть самого Рікардо, хочавони інколи забували його, ухвалюючи дуже строгий вирок про інститути минулогочасу або звеличивши «Laissez faire» як універсального засобу.
Але — і ційдругій ідеї історична школа надає найбільше значення — економічна теорія ісформульовані нею економічні закони мають абсолютно відносну цінність. Осьістина, яка до цих пір не признавалася. Закони фізики або хімії, з якимикласики охоче порівнюють економічні закони, з необхідністю реалізуються завждиі всюди. Не то відбувається з економічними законами. Кніс особливо наполягав нацьому пункті. «Подібно до умов економічного життя, — говорить він, — іекономічна теорія, які б не були її форми і зміст, її аргументи і виводи, єпродукт історичного розвитку… вона запозичує основу своєї аргументації біляісторичного життя і повинна додати своїм виводам характер історичного рішення;так само «спільні закони» економії — не що інше, як історичне поясненняі послідовне виявлення істини; на кожному етапі вони представляютьсяузагальненням істин, що стали відомими до відомого пункту розвитку; їх не можнавизнати остаточними ні в сенсі їх кількості, ні в сенсі формулювання».
У цьому місці,досить, втім, темному і розпливчатому, як взагалі вся мова Кніса, виражаєтьсята вірна ідея, яку інші економісти сформулювали більш певним чином, а саме, щоекономічні закони є і тимчасовими, і умовними. Тимчасовими в тому сенсі, що хідісторії, висуваючи нові факти, які не обнімаються існуючими теоріями, постійнопримушує економіста змінювати формули, якими він задовольнявся доти. Умовними втому сенсі, що економічні закони виправдовуються насправді лише за тієї умови,якщо не настають деякі інші обставини, які порушують їх дію; отже історія,модифікуючи ці обставини, може на якийсь час усунути або прикрити следствия,які звичайно витікали з відомих причин. Було б, можливо, недаремний нагадатипро це, принаймні, тим економістам, які представляли свою теорію чимось назразок остаточного одкровення або передбачали заснувати на ній абсолютнонепогрішимі передбачення.
Але Кніс сильноперебільшує, думаючи, що таким чином певний релятивізм економічних законівставить різка відмінність між ними і іншими науковими законами. Фізичні іхімічні теорії, як це правильно помітив Маршалл, теж модифікуються залежно відтого, як нові факти роблять непридатними старі формули. Вони теж тимчасові.Вони в той же час і умовні в тому сенсі, що вони виправдовуються лише завідсутності протидіючих причин, здатних модифікувати умови досвіду. Природнізакони суть прості короткі формули, якими виражаються взаємини, щоконстатуються між феноменами; і між різними, створеними таким чином людськимрозумом «законами» відмінності виражаються тільки більшою чи меншоюмірою констатованій між явищами залежності.
Якщо фізичні абохімічні закони по своїй міцності і достовірності вищі за сформульовані дониніекономічні закони, то це просто тому, що умови, в яких вони застосовуються,реалізуються в незрівнянно більшому масштабі, і в той же час тому, що, оскількидія їх вимірний, вони можуть бути за допомогою дедукції зведені до спільнихзаконів математики.
Кніс не лишеперебільшував наслідки релятивізму економічних законів, але і не мав рацію втой момент, коли він писав, адресуючи своїм попередникам докір в невизнанні їх.Стюарт Мілль, який до цього моменту вже видав свої «Підстави політичноїекономії», в своїй опублікованій в 1842 році «Логіці»,багаточисельні видання якої повторювалися до 1853 року, в мить, коли писавКніс, точно визначає характер економічних законів: «Вони, — говорить він,- засновані на припущенні певної сукупності обставин і пояснюють, як данапричина діяла б серед цих обставин за умови, якщо б не було ніяких іншихобставин, що стоять у зв'язку з даними. Якщо передбачені обставини — точнакопія обставин з даного існуючого суспільства, то виводи будуть правильні длянього за умови, якщо дія цих обставин не модифікується іншими, неврахованими». Тому соціологія, гілкою якої є, на його думку, політична економія,«не може бути знанням позитивних передбачень, а тільки знаннямтенденцій». Не можна, мабуть, ясніше виразити всю «відносну»(релятивну) цінність економічних законів.
Як би ні було, асучасні економісти рахували критику економістів-істориків вистачає обгрунтована,щоб займатися пошуками точніших визначень щоб уникнути подібних докорів.
Зі свого бокузасновники чистої економії, метод яких самим певним чином розходиться з методомекономістів-істориків, прийняли ті ж запобіжні засоби. Вони ясно і сміливозасновують свої виводи на відомому числі попередніх гіпотез. «Чистаекономія, — говорить Вальрас, — повинна запозичити біля досвіду типів обміну,пропозиції, попиту, капіталів, доходів, послуг виробників, продуктів. З цихреальних типів вона повинна абстрактним шляхом вивести ідеальних типів іроздумувати з приводу цих останніх, повертаючись до дійсності тільки радизастосування їх». Наприклад, чиста економія вивчатиме дії конкуренції не втій її недосконалій формі, в якій вона представляється нам насправді, а в тій,в якій вона функціонує на гіпотетичному ринку, де все договірні сторони, точнознаючи свої дійсні інтереси, можуть переслідувати їх цілком вільно і при світліповної гласності; за допомогою концепцій такого обмеженого поля зору можна, якчерез збільшувальне скло, вивчити следствия даної гіпотези, яких дійсністьніколи не представить нам в абсолютно чистому вигляді.
2) Другий докір,що адресується економістами-істориками першим економістам, — наступний:вузькість і недостатність їх психології. На думку Адама Сміта, Сея, Рікардо,людина керується виключно інтересом. Вони представляють його цілком поглиненимгонитвою за баришем. Але, говорять економісти-історики, навіть в економічнійобласті інтерес далеко не єдиний двигун людини. Тут, як і в інших областях,людина підкоряється найрізноманітнішим мотивам: честолюбству, пристрасті дослави, жаданню діяльності, відчуттю довга, милосердя, доброзичливості, любовідо ближнього або просто звичаю. «Представляти людину, — говорить Кніс, — рухомим в своїй економічній діяльності повсюдно і незмінно чисто егоїстичнимидвигунами — означає заперечувати у всякому підприємстві готівку всякого кращогоабо більш піднесеного мотиву або стверджувати, що у людини є ціла лава центрівпсихічної діяльності, що функціонують незалежно один від одного».
Ніхто незаперечуватиме, що класики бачили в особистому інтересі (а не в егоїзмі, якговорить Кніс, додаючи цьому виразу гірший сенс) основний початок і поясненняекономічних явищ. Але економісти-історики, мабуть, помиляються в цьому випадку,надаючи своєму спостереженню дуже велике значення. Прагнучи охопити реальністьу всій її складності, ганяючись більше за особливим і характерним, чим заспільним і універсальним, економісти-історики забули, що політична економія якнаука розглядує економічні явища, узяті в масі. Класичні економісти прагнулививчати спільне, а не індивідуальне. Вагнер вважав, що, залишаючи остороньокремі виключення, які в деяких випадках можуть бути викликані особистимнахилом того або іншого агента, на економічному світі найбільш постійнимдвигуном діяльності є саме егоїстичне бажання наживи або баришу. Він з великоюпрозорливістю вивчав різні двигуни, що направляють людину в його економічномужитті, і зробив вивід, що зі всіх них «егоїстичний» двигун є єдинийдійсно міцний і постійний. «Це обставина, — говорить він, — пояснює івиправдовує вибір цього двигуна як початковий пункт дедуктивного методу вполітичній економії».
У такому разіможна частково погодитися з Кнісом. Класичні економісти не заперечували, як вінговорить, а дуже нехтували тими змінами, які накладали на егоїстичну поведінкулюдей вплив інших чинників. У цьому вони інколи заходили так далеко, щоперетворювали, мабуть, політичну економію в просту, як говорить Гильдебранд,«природну історію егоїзму».
В той час, колиКніс формулював свої критичні зауваження, вони вже абсолютно не мали ніякогозначення. Насправді, Стюарт Мілль в своїй «Логіці» вже більш ніж задесять років до того привернув увагу до цього пункту. «Англійськийекономіст, — говорив він, — подібно до всіх своїх співвітчизників не знає, щоцілком допустимо, що люди, що займаються продажем товарів, піклуються більшепро свої зручності або про свою пихатість, чим про бариш». Зі свого бокувін стверджував, «що в житті людини немає, можливо, жодної дії, яка небула б джерелом для якого-небудь безпосереднього або віддаленого імпульсу, неспівпадаючого з жаданням наживи».
Таким чином, вжеСтюарт Мілль не бачить в егоїстичному двигуні і в гонитві за баришем«універсального і незмінного» стимулу діяльності людини. Більш того,у Стюарта Мілля егоїзм, або інтерес, вміщає в себе, по самому своємувизначенню, альтруїзм.
Але і тут докориекономістів-істориків, не дивлячись на їх перебільшення, змусили навітьекономістів інших шкіл точніше визначити свою точку зору в цьому відношенні.Нині Маршалл стверджує, що економісти «займаються людиною таким, як він є;не абстрактною або економічною людиною, а людиною з плоті і крові». Іякщо, говорить Маршалл, зі всіх мотивів, яким підкоряється людина, економістособливо вивчає гонитву за баришем, то це відбувається не тому, що він хочезвести політичну економію до «природної історії егоїзму», а простотому, що, будучи вельми часто вимірними в грошах, дії цього двигуна легшепіддаються науковому вивченню, чим інші двигуни, наприклад, прагнення додобродійності, пихатість або відчуття довга.
3) Зловживанняабстракцією і дедукцією. Школа хотіла б на місце дедукції поставити якпереважаючий метод засновану на спостереженні індукцію.
Критикадедуктивного мислення стоїть в тісному зв'язку з попередньою критикою. Бачившив людській діяльності тільки один двигун, класичні економісти, за словамиекономістів-істориків, вважали за можливе з цієї єдиної тенденції вивестишляхом апріорних міркувань всі економічні закони. Недостатність такого прийомувпадає в очі, якщо взяти до уваги численність двигунів, що існують наекономічному світі. З ним школа дала карикатуру дійсності, а не точнезображення її. Тільки наполегливе спостереження, що спирається на обережнуіндукцію, приведе до створення економічної теорії, що охоплює всю складністьявищ. «В майбутньому, — писав Шмоллер в 1883 році у відповідь Менгеру, — настане для політичної економії нова епоха; але це трапиться виключно завдякисприянню всіх тих історичних, описових і статистичних матеріалів, якізбираються нині, а не унаслідок безупинної дистиляції абстрактних пропозиційстарого догматизму, які дистилювалися вже сотні разів».
Висновок
Економічне життяможна розглядувати з двох різних точок зору: першу точку зору можна назватимеханічною, а другу — органічною. На першу точку зору охоче стають узагальнюючіроздуми, що захоплюються простотою; а друга природно властива розумам, щоспокушаються безперервними видозмінами конкретної дійсності. Старі економісти вбільшості своїй належать до першої категорії. Зі всієї різноманітностісоціальних явищ вони обмежуються в більшості випадків вивченням тих явищ, якідоступні головним чином механічному поясненню. Коливання цін, підвищення іпониження норми відсотка, заробітної плати і ренти, пристосування виробництвадо попиту при режимі вільної конкуренції представляються їм наслідками майжеавтоматичної дії людських молекул, що покоряються всюди одноманітному двигунуособистого інтересу. І простота цієї концепції не позбавлена деякої величі.
Але отриманатаким чином картина соціального життя є надзвичайно неповною. За межами їїзалишається вся безмірна маса явищ величезній важливості і інтересу. Конкретневидовище економічного миру насправді надзвичайно різноманітно і рухливо:всілякі установи (банки, біржі, асоціації господарів і робітників, комерційнісуспільства, кооперативи), запекла боротьба між дрібною і крупноюпромисловістю, між крупною і дрібною торгівлею, між крупною і дрібною земельноювласністю, між соціальними класами і між окремими індивідами, між державою іприватними особами, між містами і селами і так далі.
Таким чином,механічне пояснення економічного життя недостатньо для того, щоб дати звіт увсій складності її. Воно дозволяє нам охопити деякі вельми спільні явища, щоздійснюються в житті. Але воно залишає нас безпорадними перед лицем конкретнихі окремих особливостей її. Механічна концепція ізолювала економічну активністьлюдини від реальної середи, в яку ця активність була занурена. Економічні дії людинизнаходяться в тісному зв'язку зі всією сукупністю умов, серед яких вінобертається. Їх характер і результати істотно різні залежно від фізичної,соціальної, політичної і релігійної середи, в якій вони виявляються.Географічне положення країни, її природні багатства, наукова і художня культураїї жителів, їх моральний і інтелектуальний характер, урядова система — все цевизначає природу економічних установ, встановлених ними і що впливають наступінь добробуту або благополуччя, яким вони користуються. Кожне людськесуспільство складає своєрідну органічну середу, до якої ці функції повинніпристосовуватися і яка внаслідок цього додає економічному життю кожногосуспільства, у свою чергу, своєрідний відтінок. Отже, для розуміння що всьогопредставляється видовищем цього життя різноманітності потрібно розглядуватиекономічну діяльність не ізольовано, а у зв'язку з соціальною середою, яка однадасть можливість з'ясувати найхарактерніші риси її.
Така перша дорогаісторичній школі ідея. Друга безпосередньо витікає з першої. Соціальна середанасправді непостійна. Вона безперервно рухається, трансформується, еволюціонує;вона ніколи не схожа на саме себе в різні моменти часу, і кожен з їїпослідовних станів потребує пояснення. Де знайти це пояснення? У історії.
Гете сказав (цяфраза служить епіграфом до «Основ» Шмоллера): «Хай блукає втемноті і тягне своє існування день за днем, хто не може дати собі звіту протри тисячі передуючих його часу років». Дійсно, тільки знання колишніх,таких, що минули економічним життям станів, знання людських суспільств дає намключ до сучасного стану їх. Як натуралісти і геолога для розуміння нинішньогостану землі і що населяють її жвавих істот були примушені побудувати великіісторичні гіпотези про еволюцію життя і земної кулі, так і учений, що вивчаєсправжнє економічне життя людства, повинен піднятися до віддалених минулихчасів, щоб в них відшукати джерело і зародження її. «Людина, — говоритьГильдебранд, — як соціальна істота, — дитя цивілізації і продукт історії…Його потреби, культура, стосунки до матеріальних предметів і до інших людейніколи не залишаються однаковими, але відрізняються географічно, видозмінюютьсяісторично і прогресують разом з культурою людського роду». Таким чином, надумку історичної школи, займаючись переважно тими економічними явищами, які посвоїй спільності причетні фізичним законам, старі економісти тримали науку вдуже вузьких кордонах. Разом з теорією, як вони розуміли її, доречно приступитидо іншого роду вивчення, ближчого до біології: до детального опису і поясненняза допомогою історії пристрою економічного життя кожної нації. Такий урезультаті представляється нам позитивна концепція політичної економії,вироблена історичною школою, принаймні на початку її створення, концепція, якаще і понині більш менш виразно мерехтить в багатьох розумах.
Така концепціяабсолютно природна і законна. На перших порах вона навіть дуже спокуслива.Проте під покривом простоти, що здається, вона скована від негараздів, іпротивники, аналізуючи її ближче, знаходили в ній підстави для серйознихзаперечень.
"Історія, — говорив Маршалл, — учить, що дана подія слідує за іншим або здійснюєтьсяодночасно з ним. Але вона не може сказати, чи є перша подія причиноюдругого".
Чи є хоч би однесеред великих історичних подій, причини якого перестали б бути предметомсуперечки? Довго ще сперечатимуться про дійсні причини Реформації абоРеволюції, про відносну важливість економічних, політичних і моральних впливівв цих великих подіях або про впливи, які викликали заміну грошовій економіїекономією кредиту і замкнутої економії, — грошовою. Перетворення історії, щооповідає, на ту, що пояснює передбачає попереднє відкриття в цілій лаві окремихнаук вельми різних законів, сукупність яких приводить до розуміння конкретнихявищ дійсності. Але тоді вже не історія, а ці науки дають дійсне пояснення.Якщо еволюційна теорія в природній історії була настільки плідна, то чи не томуце сталося, що, затверджуючи спочатку як факт безперервність тваринних видів,вона потім знайшла пояснення цієї безперервності в спадковості і підборі. Алеісторія людських суспільств не представляє жодної гіпотези, рівної тільки щовказаної по своїй простоті і за своїм значенням для пояснення фактів. Словом,сама історія потребує пояснення. Вона одна сама по собі не змогла б дати нампояснення сенсу дійсності. Вона не заміщає політичної економії.
Першіекономісти-історики відводили історичному вивченню політичної економії ще вищумісію. У них вона повинна була не лише сприяти поясненню дійсності, але іформулювати дійсні «закони економічного розвитку» націй. Ця ідея, щорозділялася далеко не всіма економістами-істориками, неоднаково, втім,представлялася тими з них, які зупинялися на ній. Для одних з них, наприкладдля Кніса, існує спільний закон розвитку людства, який, отже, охоплює всюсукупність націй, — уявлення, близьке до світогляду Сен-Симона. Для інших,наприклад для Рошера, існує в історії різних націй «паралелізм»,тобто однакова послідовність економічних фаз або періодів. З такої схожостівстановлюються історичні закони. Добре вивчені в минулих цивілізаціях, вонисприяють передбаченню майбутнього сучасних суспільств.
Таким чином, роблячиогляд на історію як на особливе знаряддя пояснення сьогодення або спокушаючисебе надією відкрити з її допомогою особливі закони, які були б законамирозвитку народів, історична школа будувала собі ілюзію.
Але вона мала всіпідстави вимагати разом з економічною теорією у власному сенсі значнішого місцядля вивчення економічних інститутів, статистики і економічної історії. Описконкретного економічного життя не лише представляє само по собі жвавий інтерес,але воно є і попередньою умовою всякої теоретичної спекуляції. Теоретик не можеминути ретельного спостереження над фактами. Без нього всі його побудовиповиснуть в повітрі. Самі відвернуті мислителі-економісти без зусиль визнаютьце. Між іншим, Джевонс писав в 1879 році, що, на його думку, «у всякомувипадку повинні грунтуватися наука розвитку економічних форм і стосунків, абоекономічна соціологія».
Тоді як наука,здавалося, знаходилася при останньому видиху, в новій концепції історичноїшколи, — за недоліком великих синтетичних побудов, що припадали на долюнайвидатніших розумів, — був один дорогоцінний засіб для пожвавлення її, дляпідйому і приведення її в зіткнення зі всім сучасним життям.
Історична школаскористалася цим засобом, абсолютно відновивши наші пізнання по економіїминулих часів і давши, часто з дивною точністю, описи деяких найцікавіших іскладніших економічних інститутів теперішнього часу.
Правда, такаробота за природою своєю уривчаста. Історична школа зібрала прекрасніматеріали. Вона ще не побудувала палацу з гармонійними контурами, в образіякого можна уявити собі, можливо, неправильно, науку майбутнього. Вона також невідкрила нової нитки Аріадни, яка дозволяла б орієнтуватися в лабіринті явищекономічному життю.
Ешлі писав водній статті: «Критика історичної школи до цих пір не привела до створеннянової політичної економії на історичних основах; навіть у Германії за ціостанні роки тільки в трактаті Шмоллера, на нашу думку, дані деякі невизначеніконтури подібної політичної економії».
І саме цяобставина повинна була б зробити історичну школу поблажливішою до спроб,зроблених спочатку класиками, а потім гедонізмом і направленим до того, щобіншим шляхом задовольнити випробовувану людським розумом інстинктивну потребуспрощувати дійсність, щоб краще зрозуміти її.
Список використаної літератури
1. Жид Ш., Рист Ш. «Историяэкономических учений», перевод с английского, Экономика, М.: 1995
2. Титова Н.Е. «Историяэкономических учений»
3. Учебное пособие. Высшееобразование «История экономических учений», Инфра, М.: 2002