Реферат: Бідність в України
ЗМІСТ
1. Бідність як одна знайважливіших соціальних проблем.
1.1. Поняттябідності.
1.2. Визначенняжиттєвого рівня населення.
1.3. Дослідженнявчених проблеми бідності.
2. Проблеми бідності в Україні.
2.1. Оцінкабідності в Україні.
2.2. Впливбідності на процеси макроекономічного розвитку.
2.3. Оцінкажиттєвого рівня українського населення: індикатори міжнародної і вітчизняноїстатистики.
3. Шляхи подолання бідності.
4. Використана література.
1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем.
Не дивлячись, що надворі ХХІ століття, проблема бідностізалишається сьогодні досить актуальною в світі.
Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а йогочастка, яка проживає у найбідніших регіонах світу — країнах, що розвиваються,та аграрних постсоціалістичних країнах — вже досягла 3/4 світового показника. Іхоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення наЗемлі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищимитемпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальнихпроблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людиниі гідну якість ї життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічнорозвинутих країн — добробут людства і безпека світу в цілому залежать відуспіхів економічного по ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.
Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно зякою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усімазловісними наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх двохстоліть не підтвердило цієї теорії: виробництво продовольства, не кажучи вжепро виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення, однакпроблема бідності залишилася в багатьох країнах стояти досить гостро.
Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний прирістбув досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшостірегіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпизростання населення світу, стали процеси індустріалізації та урбанізації, якіпоступово охопили всі регіони планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхіднозважити на такі особливості.
По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають своїособливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку,з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду,хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються,попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення,поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічноївідсталості.
/>
В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомістьгостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості використанняробочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) доцього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.
По-друге, закономірності процесу сучасного світовогодемографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію увідтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасногогосподарства уможливлять досягнення достатніх середніх світових показниківзабезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цього євсі підстави.
Важливими умовами подолання бідності є можливості збільшення виробництвасільськогосподарської продукції. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:
· підвищення родючості ґрунтів, що пов'язано з успіхамиагро меліорації та агрохімії;
· підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарськихкультур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики іселекції;
· виведення продуктивніших порід свійської худоби;
· ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезуорганічної маси па впровадження генної інженерії;
· підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широкевпровадження аквакультури.
Людство має величезні ще не використані можливості в галузіенергетики. Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу віденергетики, що базується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта,газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практичноневичерпних енергоносіїв — ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, теплаЗемлі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинникомрозвитку енергетики стане не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшоготеплового забруднення атмосфери надпотужними електростанціями. То ж проблема впровадження енергозберігаючих технологій нині й надалі залишається актуальною.
Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житлата нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка готовізабезпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуютьсяу містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у всіх сферах природногосередовища — на суходолі, на воді, в повітрі, а з часом і в космосі «звужують»світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та новимиінформаційними та комунікаційними системами, які активно впроваджуються в усісфери виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар'єр просторовогорозривув комунікаціях і передачі інформації.
Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови,що робота здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми,які будуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг,житло, доступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя людини.
Добробут і розвиток суспільства взаємопов'язані. Вже давнопомічено, що здоров'я, фізична та розумова сила народу є запорукою йогоекономічного багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальнимбагатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров'я, фізичної, розумової таморальної сили людської спільноти. Ця взаємопов'язаність визначаєтьсявзаємодією багатьох компонентів: багатствами природи і багатствами, створенимилюдськими руками, станом здоров'я населення, рівнем його освіти та культури,який у країнах з різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.
Під час розрахунків показників якості життя країн і територійберуть до уваги такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособленнябагатства та добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення (віддзеркаленнястану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури інауки).
Між країнами і регіонами світу є значні відмінності в якості життя,що зумовлює існування бідності на нашій планеті. Це змушує замислитися над тим,яке непросте коло проблем має розв'язати людство на шляху до спільного процвітанняі злагоди.
/>
Забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарствасвіту — дна з важливих проблем, що стоїть перед людством. До середини 90-хроків розрив у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвинутими країнамита країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останніпівстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значного прогресу: зросли їхприбутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров'ята освіти. В багатьох країнах Азії та Африки економічний стан такий, яким вінбув у країнах Західної Європи на по-початку століття або перед Другою світовоювійною. Проте пересічні економічні показники — на крайніх полюсах багатства(розвинуті країни — ВВП на душу населення становить понад 20 тис. доларів нарік) і бідності (країни, що розвивається, відповідно — менш як 200 доларів нарік) — відрізняються в 100 разів! при цьому в деяких країнах останнім часомвідставання навіть збільшилося. світовий прогрес все ще оминає четверту частинулюдства. Ситуація є особливо граматичною з огляду на те, що, за розрахунками,на межі ХХ-ХХІ ст.ст. понад 9/10 приросту робочої сили припадатиме на країни,що розвиваються. Наприкінці XX ст. глобальна проблема винайдення пропорційностіекономічного розвитку також стала актуальною для постсоціалістичних країн зперехідною економікою (в тому числі й для України).
Чи можливе подолання диспропорцій у рівнях розвитку світового господарства?Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, щоефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток єможливими.
Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна,заводи якої стоять, а зубожіле населення аби прожити торгує та гендлює.Продовольчих і промислових ресурсів — обмаль, нафти — немає. Товари держави насвітовому ринку не конкурентноздатні, а країни-сусіди вже стали на шлях індустріальної перебудови. Здавалось би — повна безнадія.
Прикладів радикальних економічних перетворень окремих держав нашляху розвитку цивілізації чимало. Економіка більшості сучасних економічнорозвинутих країн перебувала свого часу на досить низькому рівні розвитку: США,Канада, Австралія розпочинали розбудову своєї економіки на неосвоєних земляхнових континентів. Японія в останній чверті XIX ст. розпочала розбудовуіндустріальної держана островах, які століттями до цього були в стані ізоляціївід світу. «Далекосхідні тигри" розбудували сучасне господарство,розпочавши майже з нуля. Які ж передумови визначають успіх руху від відсталостідо прогресу? Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічнихперетворень, на якому держава має визначити свою стратегію економічноїполітики і створити різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першоюпередумовою розвитку є затрат на освіту та підготовку кадрів. Однак головнимпитанням економічної політики від Держава, яка вибирає ринкові відносиниосновою розвитку своєї економіки, формує певну модель системи власності вкраїні (вибір співвідношення державної та приватної власності, проведенняприватизації тощо), створює ефективну законодавчу базу господарської діяльностіта систему управління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охоронудовкілля. Отже, створюються умови, за яких продуктивні сили мають змогу нарощуватипродуктивність праці, капіталу, землі тощо.
Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічногопрогресу, на який, в свою чергу, впливають історія, культура, освіта,наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобуткинауково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткуваннятощо) та людський І або інтелектуальний капітал. У XX ст. залучення нових інайновіших технологій \ дало змогу багатьом країнам використовувати своїекономічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь-коли в історії і досягтирізкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. Так, якщо вперіод першої промислової революції (XIX ст.) подвоєння обсягу виробництва надушу населення у Великобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а вСША — за 46 років, то в другій половині XX ст. такого самого результату Японія,Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 років економічного розвитку.
Третьою передумовою є інтеграція в світове господарство. Ефективнийекс немічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу,наукове технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу.Так, під час промислової революції XIX ст. у процесі взаємодії «піднялось» господарствокраїн Європи, а в наш час такі країни, як Японія, США, «далекосхідні тигри»завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими особамина світових ринках.
Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного розвиткугосподарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки їїнеможливо розв'язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти івикористання механізмів міжнародного поділу праці.
1.1. Поняттябідності.
Головною причиноюбідності населення є низький рівень доходів. Показники розвитку країни єваловий національний продукт (ВНП), який припадає на душу населення.
Доекономічно відсталих і бідних країн відносяться більшість країн Азії, Африки,Латинської Америки. Борються з бідністю і країни СНД.
У світі нараховуєтьсяблизько сотні країн, які не пройшли стадію індустріалізації, рівень грамотностіїхнього населення низький, їм властиве високе вимушене безробіття. Населеннязайняте переважно в сільському господарстві, яке є головним постачальникомпродукції.
У багатьох країнах, демешкає ¾ населення світу, панують злидні і голод, там висока смертністьнаселення у тому числі дитяча.
Основними перешкодами дляслаборозвинутих країн у вирішенні їхніх економічних і соціальних проблем євнутрішні причини, у тому числі соціально-культурні умови, в яких вониперебувають. Вплив останніх виявляється через зміни у мисленні людей, їх поведінціі спілкуванні, появі прагнення до розвитку. Соціокультурні перешкоди для такогопрагнення можуть бути пов‘язані, наприклад із домінуванням племінних відносин іцінностей над загальнодержавними, коли міжплемінні заважають розвиватиефективну спеціалізацію і торгівлю в країні.
Поряд із внутрішнімифакторами, які визначають місце слаборозвинутих країн у світовому господарстві,діють і зовнішні, пов‘язані із впливом країн. Їх концентрованим виявом є кризазаборгованості по кредитах, отриманих країнами, що розвиваються. Ця заборгованістьстановить близько становить близько 50% валового національного продукту біднихкраїн. Деякі комерційні банки США, європейських та інших держав змушеніотримувати певну частину боргів слаборозвинутих країн. Одним з центральнихзавдань розвитку людського суспільства наприкінці ХХ ст. – поч. ХХІ ст… сталоусунення загрози голоду.
Парадоксально, але в нашіцивілізовані часи на Землі більше голодуючих, ніж будь-коли раніше в історіїлюдства. За даними ООН нині в світі понад 1 млрд. людей не забезпеченіпродовольством. Голод став страшним лихом для величезного району світу – країн,що розвиваються. За даними організацій міжнародної організації з питаньпродовольства щорічно від недоїдання в Африці потерпають 30% населення. Якщо цянесприятлива тенденція не змінюється, та прогнозами експертів на Землі внайближчій роки голодуватимуть близько 1,5 млрд. чоловік.
Як правило, корінніпричини продовольчої проблеми пов‘язані з історичним минулим. Умовами соціально-економічногота політичного розвитку країни. Страшною трагедією українців став голод 1933року – прямий наслідок сталінської політики колективізації сільськогогосподарства. Кількість жертв цього лиха за різними даними становить до 7 млн.чоловік.
Гостра нестача фінансовихкоштів, переважання примітивної сільськогосподарської техніки і технології,відсталі виробництва заважають здійсненню радикальних зрушень у продовольчомузабезпеченні населення слаборозвинутих країн. Тому на пережитих етапах аграрнихреформ потрібна зовнішня продовольча допомога з боку розвинутих країн світу.Світовий досвід свідчить, що в багатьох випадках зовнішня продовольча допомога(наприклад, Африці близько 40% продовольства, що споживається, ввозиться з-закордону) часто стає лише додатковим стимулом соціального утримання і навітьгальмує розвиток місцевого господарства.
Для розв‘язанняпродовольчої проблеми необхідно підвищення ефективності сільськогосподарськоговиробництва, впровадження передової агротехніки, високоврожайних культур,розвиток високопродуктивного тваринництва.
Проблему продовольствакожна країна вирішує власними силами, забезпечення права кожного хлібороба навласну землю, повної свободи селян у виборі форм господарювання, ефективноїдержавної підтримки села.
Бідність не може бутиподолана без подолання енергетичної та ресурсної проблем. Бідність пов‘язана знедостатньою забезпеченістю сировинними ресурсами процесу виробництва йжиттєдіяльності людей.
Більшість людей супроводжується хворобами.За даними Всесвітньої організації охорони здоров‘я, кожний п‘ятий житель землізараз хворий, має погане здоров‘я або страждає від недоїдання.
Подолати бідність можнавирішувати і через нові економічні підходи до слаборозвинутих країн, зниженнямитних тарифів на товари відсталих країн, зниження тарифів на товари відсталихкраїн, усунути різницю цін на експортовану та імпортовану продукцію. Дужеважливо залучати для розвитку власної економіки іноземні інвестиції.
Активна участь держав,які розвиваються у світовій економічних відносинах сприятиме реформуваннюїхньої економіки, динамічному розвитку і піднесенню націй основі добробутународу, подолання бідності.
Бідність є якхарактерною, так і постійною рисою капіталістичного суспільства. Внаслідокексплуатації людини людиною та несправедливого розподілу багатства її жертвамив наші дні стають дедалі більш численні знедолені верстви населення як вбагатих державах Півночі, так і в бідних країнах Півдня. Коли в 1960-і рокизахідні країни на чолі з США розпочали так звану війну з бідністю, вважалося,що, незважаючи на економічне зростання цих країн, багаті в них залишалися багатими,а бідні – бідними. Майже піввікова “боротьба проти бідності” на Заході призвеладо того, що на порозі нового століття та третього тисячоріччя багаті з кожнимроком стають ще більш багатими, а бідні – ще більш бідними.
Поразку на цьомуважливому напрямку внутрішньої політики імперіалістична пропаганда США та іншихкраїн “сімки” пояснює тим, що багаті багатіють завдяки начебто своїм більшвисоким інтелектуальним здібностям, схильності до підприємницького ризику,намаганню реалізувати ділові амбіції. З іншого боку, бідні бідніють ніби тому,що вони – ледачі, некомпетентні, економічно не мотивовані і взагалі не стількихочуть працювати, скільки існувати за рахунок соціальної допомоги.
Таким чином західні ЗМІнамагаються виправдати усунення своїх урядів від розв’язання цієї нагальноїпроблеми в сучасних умовах “вільного підприємництва” і перекласти вину забідність на її жертв.
Подібні стереотипи нав’язуються зараз населенню країн “третього світу” і з “перехідноюекономікою” з тим, щоб виправдати величезні “побічні втрати” реформування ниминародного господарства згідно з антинародними приписами Всесвітнього банку таМВФ.
1.2. Визначенняжиттєвого рівня населення.
Соціальною ціною ринковихреформ в Україні стало різке зниження рівня життя основної маси її населення.Якщо декілька років тому ще точилися дискусії навколо питання, чи слід визнатинаявність бідності в Україні, то сьогодні її масове поширення та довготривалийхарактер є беззаперечними. Фактично бідність вже стала на теренах колишньоїУРСР, яка була однією з найбільш розвинутих країн Європи, тією нездоланною перепоною,що унеможливлює сталий соціально-економічний розвиток України.
Бідність, яку розуміютьяк нестачу необхідних для підтримки здорового існування благ та відсутністьумов для відтворення та всебічного розвитку людини, не є виключно українськимфеноменом. Незважаючи на те, що для подолання абсолютної бідності в світінеобхідно менш ніж 0,5% глобального доходу, сьогодні, згідно з даними ООН, з 6млрд. населення Землі 2,8 млрд. існують менш ніж на 2 долари на добу, 840 млн.голодують. Бідність присутня як в соціальній структурі багатих індустріальнихкраїн, так і в країнах, що розвиваються, хоча вона й проявляється неоднаково.
В найбідніших країнахлюди гинуть від недоїдання та епідемій, які є постійними супутниками масовоїбідності, не мають можливості отримати навіть початкову освіту. В країнах“золотого мільярда” відносно бідні громадяни відкидаються на узбіччя суспільства.І хоча деякі з них можуть бути навіть повними через споживання неякісної їжі(типу американських гамбургерів або генетично модифікованих продуктів) тавміють читати та писати, вони позбавлені можливостей вирватися з групи соціальновиключених, тому що не мають необхідних коштів для отримання сучасної якісноїосвіти та інших можливостей поліпшення власного добробуту, головним чином черезбайдужість до них з боку держави та решти суспільства.
Стрімке поширеннябідності в країнах Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, які сталина шлях ринкових реформ, експерти слушно вважають найзначнішим відступом передзлиднями у мирний час. В 1990-х роках чисельність бідних в країнах цьогорегіону збільшилася на 150 млн. осіб. Ця цифра перевищує загальну чисельністьнаселення таких держав, як Франція, Велика Британія, Голландія та скандинавськікраїни. На жаль, Україна сьогодні є однією з тих країн, де бідність набуланайбільшого поширення.
Результати соціологічнихопитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширеннябідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження,проведеного Інститутом соціології НАН України на початку 2002 р. за репрезентативноюдля дорослого населення країни вибіркою, середньодушові доходи в родинах 85,4%респондентів були нижчі, ніж 342 грн. на місяць, тобто офіційно встановленогопрожиткового мінімуму. При цьому в родинах 65,2% всіх опитаних вони неперевищували навіть й половини прожиткового мінімуму (171 грн.), розмір якого,на думку багатьох експертів, є суттєво заниженим.
Опитування виявило такожвкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ.Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчуваннявідзначила половина респондентів (49,6%), необхідного одягу – 45,2%, необхідноїмедичної допомоги – 63,7%.
Загальний низький рівеньжиття населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умовпрацюючих на промислових підприємствах України, хоча останні за рівнемзаробітної плати (406 грн. на місяць в 2001 р.) перебували в більш вигідномустановищі порівняно з працівниками культури (143 грн.), охорони здоров’я (183грн.), освіти (224 грн.) та безробітною частиною населення.
Так, за данимидослідження, проведеного на промислових підприємствах Донеччини, третина респондентів(30%) живе в крайній бідності, тобто визнає, що не має достатньо коштів длязабезпечення найнеобхідніших потреб, чи прямо вказує на свої злидні (3,2%). Щемайже третині респондентів “грошей вистачає лише на харчування”, що також недозволяє викреслити їх з групи малозабезпечених.
Незначна група тих, хто“ні в чому собі не відмовляє”, в дійсності, ймовірно, буде ще меншою. З 15осіб, які обрали такий варіант відповіді, 11 були робітниками (8 – кваліфікованимита 3 – різноробочими). Подібна відповідь або відбиває невибагливі вимоги додобробуту цих респондентів, або наштовхує на думку про приховану іронію, з якоювони оцінюють матеріальне становище власних сімей. До категорії найзаможнішихреспондентів не ввійшов жодний з опитаних керівників вищої ланки.
Невисоку самооцінкуматеріальних умов життя підтверджує і той факт, що з 1170 опитаних лише 4респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже багатих. І знову у високостатусній групі опинився 1 різноробочий і не було жодного представника вищогокерівництва. В той же час більше третини опитаних (34,2%) ідентифікують себе збідними. На тлі загального занепаду не зовсім коректним буде висновок, що 41,3%респондентів, які віднесли себе до “небагатих”, та 20,7% опитаних, якісамовизначилися як “середні”, є представниками ілюзорного “прото середнього” чи“середнього” класу, пошуками якого в Україні так занепокоєні зараз соціологи.
Рівень життя середньогокласу в загальноприйнятому розумінні передбачає не лише певний рівеньзаробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися, але й, наприклад,подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі задовольняти всю сукупністьдуховних потреб, крім цього — робити заощадження, а також мати престижну освітута роботу. Та чи можна це сказати про п’яту частину кваліфікованих робітників,різноробочих та службовців без вищої освіти, які віднесли себе до “середніх”, вумовах згортання виробництва, тривалої структурної кризи та невиплатизаробітної плати, незначної за своїм розміром? Скоріше за все, респонденти, якіне відносять себе до бідних, хотіли показати, що вони ще знаходять сили дляопору злидням, ще не повністю позбавлені засобів до існування і матеріальніумови життя їхніх родин є “середніми” в тому значенні, що не відрізняються відв цілому невисокого добробуту їхнього соціального оточення.
Дані дослідження виявилитакож незадовільний характер динаміки добробуту опитаних та зростання ступенювідчуття негативних змін з пониженням професійного статусу працівника.Респондентів, які відзначали погіршення матеріального становища власних родин(48,6%), було в 2 рази більше, ніж тих, хто вказував на поліпшення матеріальнихумов життя (23,8%) за попередні опитуванню рік чи два. При цьому значнеполіпшення добробуту за цей період відзначали 5,2% всіх опитаних, а значнепогіршення – 22,3%. В підгрупі робітників відносна чисельність респондентів,які вказували на зниження матеріального рівня життя, була найвищою (52%) повсьому масиву і коливалася від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8%серед різноробочих.
Керівники середньої ланкистановлять єдину підгрупу, в котрій частка респондентів, які оцінили нещодавнізрушення у власному добробуті як позитивні (34,8%), дещо перевищувала часткутих, хто оцінює останні як негативні (31,5%).
Найважливішими причинамимасової бідності в Україні респонденти вважали саме ті, які обумовлюють кризу векономіці і, так чи інакше, знаходяться в площині зовнішньої політики, щовідбиває зростаючу взаємозалежність сучасного світу (табл. 2). Після руйнуваннягосподарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частинусвого промислового потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною(60%) причиною масового зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади(58,7%) і, як результат, міжнародні скандали навколо відмивання “брудних”грошей не сприяють формуванню іміджу України як гідного економічного партнера ізакріплюють її другорядну роль у світовому розподілі праці як сировинного додатку,що, в свою чергу, третина респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдженнябідності в Україні.
В різних підгрупахрозподіл респондентів за значущістю причин масової бідності мав певніколивання. Чітко простежується тенденція зростання значущості впливу на масовезбіднення населення чинників, які за результатами опитування в цілому посілидруге та третє місця, з погіршенням самооцінки власного добробуту. Так, тих,хто вважає, що корупція сприяє масовому зубожінню, було 42,1% в підгрупі“середніх” та 69,2% в підгрупі “бідних”. Співвідношення тих, хто вважає поступовеперетворення України на колонію передумовою зниження рівня життя її населення,в цих підгрупах становило відповідно 26,9% та 42,25%.
Також слід відзначити, щозначущість всіх трьох основних – за результатами опитування в цілому – причинмасової бідності в Україні підвищується зі зростанням віку респондентів. Інавпаки, зі зниженням віку та покращенням самооцінки добробуту респондентивідносно частіше вбачають причини бідності в тимчасових економічних труднощах,хоча останні в жодній підгрупі не стали домінуючим чинником погіршеннядобробуту.
Зростаннясоціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло відображенняв тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характерреформ як причини масової бідності. Значущість антинародної спрямованостісучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів– серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаючерозшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупітих, хто потрапив до злиднів, – 55,7% респондентів.
Скорочення соціальнихвиплат, самоусунення держави від питань регулювання соціальної сфери таорієнтація економічного розвитку на пануючі в світі неоліберальні принципипризведуть, ймовірно, до того, що значне розшарування населення не тількизакріпиться, але й набуватиме незворотного характеру.
Загальновідомо, що станздоров’я людини визначає її майбутнє. Якщо вдатися до аналогії, які перспективита можливості має країна, в якій більшість населення, і в тому числі творці їїбагатства, ледве животіють в образливих для людини злиднях? Економічнеблагополуччя та моральне здоров’я країни починаються з добробуту кожного їїгромадянина і вимірюються не максимальною позначкою багатства окремих їїпредставників, а рівнем життя та соціальними шансами її найменш забезпеченихверств.
Тому шанс на вихід зтривалої соціально-економічної кризи, в якій опинилася Україна, залежить відтого, чи набуде боротьба з бідністю статусу основного пріоритету майбутньогосуспільного реформування. Сподіватися на те, що це зможе чи захоче зробитисучасний пануючий антинародний режим в Україні, не доводиться. Особливо вумовах відсутності тиску на нього з боку мільйонів знедолених громадян. Але йостанній фактор спроможний тільки дещо покращити їх становище, а не розв’язатипроблему бідності, тому що ліквідувати її в межах капіталізму ще не вдалосяжодній капіталістичній країні навіть з числа тих, які належать до “клубу багатих”на чолі з США.
1.3. Дослідження вчених проблеми бідності.
“Сьогодні для усіх, окрімсамих недалекоглядних і догматично налаштованих ідеологів вільного ринку,очевидно, що колишні комуністичні держави не досягнуть успіху там, де потерпілипоразку всі інші країни, – у справі будівництва неоліберальної утопії. Воістинунайбільш витончена і жорстока іронія історії полягає у тім, що криза легітимностіінститутів західного ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермасадарма чекали протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни,очевидно, настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час відсутностіворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних теоретиківсучасності, британський науковець Дж. Грей.
Останній не є німарксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він привертає увагу науковоїспільноти до безперечних і очевидних фактів сучасності. На його думку, перетворенняпосткомуністичних країн в дослідницький полігон для запровадження збанкрутілихліберальних ідеологій неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населенняна постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західнійдержаві. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на “економічномудні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного експерименту, у тому,що це була не політична помилка, а свідомий вибір українських можновладців таолігархів, навряд чи має рацію.
ДослідженняЕлли Лібанової о бідності в Україні:
„Бідністьпороджує сором.
Той, хтосоромиться, втрачає мужність.
Боягуз страждаєвід принижень.
Принижених всізневажають.
Зневажений впадаєу відчай.
Зневіренийвтрачає розум.
Божевільний гине.
Так, бідність —джерело всіх бід.”
Давньоіндійськамудрість
Українське суспільствохворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань(тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, йофіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби,глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційнихсередніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальномурівню добробуту відомо навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країнібідності, як не було сексу в СРСР?
Звісно ж, є. Хоча б тому,що немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де бчастина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідністьвизначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя,притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верствсуспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного:нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крімтого, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністюлюдини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.
2. Проблеми бідності в Україні.
2.1. Оцінкабідності в Україні.
Проте поряд із такимизагальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічнихособливостей:
1) низький рівень життянаселення в цілому;
2) психологічненеприйняття економічної нерівності;
3) украй висока питомавага людей, котрі вважають себе бідними;
4) поширеність бідностісеред працюючого населення.
Низький рівень життя.Сьогодні населення України в цілому бідне. Це засвідчують найрізноманітнішіпоказники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межікраїни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеністьшироких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальнимстановищем. Незважаючи на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньоїукраїнської родини виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітнопогіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з 1362до 848 г (табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність, характерна длянового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?
Узагалі-то, коли бачиш традиціїбагатого застілля в Україні, здається, що люди не голодують, але…Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас помітнонижча, ніж в інших європейських країнах. До того ж у 10 млн. чоловік (майжеп’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100ккал. А це, за визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я, ємежею бідності.
Низька якість харчуванняв поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широкихверств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічнимипсихологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовахтощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширеннязалізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майжевтричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількістьВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять роківзросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умовжиття, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниженнясмертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели додеякого збільшення середньої тривалості життя в країні.
Безпосередньою реакцією громадянна низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно протягом1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення Українискорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних,освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилосябільш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значначастина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територіюкраїни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої й доситькваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. Заданими Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росіїпрацюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.
Одним з найнебезпечнішихпроявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпівеміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2000 рокудо країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор ікандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го). Загалом за 1995—2000 роки Українузалишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть котрих — фахівці молодші 40років, а третина — у віці 41—50 років.
Ще одна дуже важливаознака зубожіння — вельми низька народжуваність. Звісно, цеспричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуютьсяобмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та й в Україні сумарний коефіцієнтнароджуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простоговідтворення поколінь, ще в 1960-х роках. Унаслідок цього змінилася віково-статеваструктура населення. Зокрема, низькою стала питома вага осіб активногорепродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається нині на кількостіне лише народжених, а й померлих.
Останніми роками процесзниження народжуваності стрімко прискорився. І це — вже результатвипереджаючого падіння рівня життя родин з дітьми, розриву між реальнимиумовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молодісім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, ай єдиної дитини. 2000 року народжуваність була вдвічі нижчою від необхідної дляпростого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне длявсіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своєнебажання мати дітей (останнім часом це стосується навіть єдиної дитини) низькимжиттєвим рівнем.
Психологічненеприйняття економічної нерівності. Хай там які важливісередні показники, але повної картини вони не дають. За інших рівних умов бідністьпрямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частинаресурсів (грошових, земельних або якихось інших) концентрується в рукахвідносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.
Взагалі, відсутністьекономічної нерівності так само небезпечна для суспільства, як і їїнадмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широківерстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливимстимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовуватинаявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець,намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїхдоходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повнурівність для всіх, тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотиваціяінтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняєзначне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.
/>
І в цьому контексті проблема майновогорозшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівеньекономічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не надтовисокий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою.Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18років і більше, проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країниУкраїнським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг»,наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частиниіснуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своємусередовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими йбідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умовнавіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.
Впадає в око й відсутність україні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальноїстабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі,вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середніза національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль усуспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значноїчастини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи,доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозніускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й незавжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характеромсоціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистогорівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальнійситуації.
Стосовно «новогосереднього класу», появу якого пов’язували з реформуванням економіки, зокрема зприватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень,близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвитоксуспільства.
Багатий і бідний вважаютьсебе… бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так званасуб’єктивна бідність, визначена за само ідентифікацією. Важливість цяобумовлена її безпосереднім зв’язком із маргіналізацією суспільства, утриманськиминастроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку,сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків,до само зайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовністьдо сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій. Адже, втрачаючи віру увласні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки й урештіскоряється будь-якій політичній силі, яка належним чином натискає на больовіточки.
Відповідно до даних 26обстежень, проведених у 1994—2000 роках Українським інститутом соціальнихдосліджень і центром «Соціальний моніторинг», 75% населення вважають, що вониживуть гірше, ніж пересічна українська родина. А за даними загальнонаціональногосоціологічного моніторингу, протягом уже восьми років здійснюваного вченимиІнституту соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали себе бідними(1994 року таких було 47%). При цьому межу бідності в грошовому еквіваленті саміопитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплатий межі, розрахованої, виходячи з результатів наукових досліджень.
/>
Критерії та межа бідності. Хай там якийзагальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрійживеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами.І ясна річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілкомзабезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непоганопорівняно з більшістю населення Ефіопії.
Взагалі, визначення межібідності — питання не стільки економічне, скільки політичне. Звісно, не можнаігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членамсуспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільствіустановки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтаціюнаселення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. Асоціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. Уцьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуваєособливої ваги.
То скільки ж насправдібідних в Україні і хто вони? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждаютьвід недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбатинеобхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками.Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5%нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75%середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини (табл. 2). Причомувикористані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховуютьможливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.
/>
Проте річ не тільки втому, скільки людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім,наскільки ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхнідіти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чиприречені бідувати все своє життя?
Дуже негативним симптомомварто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти з біднихродин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержатихорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко вираженапряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.
Наявність у сім’ї бодайоднієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшенняможливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношенняв бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, деніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюютьнатуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетвероперевищують натуральні.
/>
Бідність працюючих. Можна зрозуміти йвиправдати бідність людей, котрі мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чипрофесію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціальноуразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепціїстійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їмможливості самим заробляти собі на життя.
В Україні ж бідність дужечасто стає супутником не просто досить освічених і кваліфікованих людей, алюдей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Відповідно до результатівобстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведених у 1999 роціДержкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча б один із членів сім’їпрацює.
Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільствапроцес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вагаоплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошовихдоходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 рокахреальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці,і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічнезростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу відмежі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дужезначними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січняц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає напромисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільськегосподарство (16% усіх зайнятих).
При оцінці рівня бідностів макроекономічному зрізі простежується тенденція стійкого і вельми істотногозниження реального середньорічного доходу українців (рис.1). Як свідчатьматеріали ПРООН (з посиланням на дані Світового Банку), величина реального ВВПУкраїни на душу населення, перерахована по паритету купівельної спроможності,впродовж 10 років трансформації скоротилася майже удвічі (Україна. Національнийзвіт з людського розвитку 2001. Сила суспільної взаємодії/ Програма розвиткуООН. — Київ, 2002. — З. 99.).
На підставі цих данихможна стверджувати, що в 1990-1998 рр. Україна рік від року ставала бідніше, іце пояснюється в першу чергу низькою ефективністю трансформації економічноїсистеми, недосконалістю діючої моделі економічного розвитку і відсутністюнеобхідних соціальних реформ. Деяке зростання середнє душового доходуспостерігається, тільки починаючи з 1999 р., коли українська економіка вступилау фазу відновлення. Проте в даний час Україна продовжує залишатися однією збідних країн з перехідною економікою, за підсумками 2000 р. маючи в 1,5-2 разименше середнє душового доходу в порівнянні з ними
Регіональний зрізбідності в Україні, оціненій по показнику середнє душового доходу (скоректованавеличина реального ВВП з розрахунку на душу населення), показує, що до регіонівз високим рівнем добробуту відносяться тільки промислово розвинені центри(Київ, а також Київська, Полтавська, Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області).У теж час такі адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь ібільшість західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська,Чернівецька) відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиноюїх накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної активностіцих регіонів.
Окрім економічної оцінкибідності, що відображає виробництво і споживання валової продукції з розрахункуна душу населення, застосовуються її різні соціальні характеристики, щостосуються доходів, споживання, зайнятості населення. Найбільш показовими середних є такі індикатори соціального розвитку як:
· відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;
· рівень достатності живлення;
· ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствамиосновних побутових товарів.
Згідно першому критерію,бідними вважаються сім'ї, чия величина сукупних витрат менше трьох чвертейсередньої величини витрат домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньодоходних, середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат.Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третининаселення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бутивіднесена до групи середньо доходних.
За даними вибірковогообстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році нижче за прожитковий мінімум(311,3 грн.) знаходилися середньо доходних грошові витрати 89% всіх українськихсімей і більше 95% сімей, що проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховуватине грошові, а сукупні витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними,оскільки рівень їх сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4грн.) був нижче середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слідвіднести шосту частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи неперевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.
Апріорі бідними в Україніслід рахувати таку соціальну категорію населення, як пенсіонери. Статистикасвідчить, що рівень реальної середньомісячної пенсії по віку складає білятретини аналогічного показника 1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів(81% в 1998 р., 96% в 1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмірякої знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікуватитаке специфічне вітчизняне явище як «пенсіонерська бідність»(Соціальнийзахист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України. — ДО., 2002. — С.17. ).
Оцінюючи бідністьнаселення по критерію достатності живлення, доцільно привести певні дані, щостосуються доходів і витрат домогосподарств України. Вони свідчать, що питомавага сімей, які споживають менше 2100 Ккал в добу з розрахунку на 1 людину(тобто що не мають достатнього рівня живлення) в 2000 році склав 25,6 %. Прицьому десята частина найбільш потребуючих громадян споживала в середньому 1746Ккал в добу, фактично балансуючи на межі виживання.
Використовуючи такийкритерій бідності, як ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствамиосновних побутових товарів, потрібно відзначити, що в 2000 р. згідно опитам,92,7% всіх українських сімей не мали нагоди придбати холодильник, 90,0% — немогли дозволити собі купити пральну машину, а доходів 86,6% сімей не вистачалона покупку недорогого телевізора.
Згідно даним просамооцінку українських сімей, що стосується рівня їх матеріальноїзабезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств доходів вистачалотільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з них мали достатній дохіді могли робити заощадження. Фактично це означає, що людьми, що мають нагодузберігати частину доходу, тобто небідними, в нашій країні в минулому році булалише п'ятдесята (!) частина населення.
Ще характернішою ілюстрацієюбідності в Україні є той факт, що в 2001 р. більше половини (56,2%) всіх сімейпостійно відмовляли собі в найнеобхіднішому, окрім живлення, а 17,3% не моглизабезпечити собі навіть достатнього живлення. Рівень достатності споживання,оцінений за допомогою цих двох показників, свідчить про регіональну диференціаціюбідності в Україні в минулому році. Так, в списку бідних знаходяться Тернопільськаі Черкаська області, в яких відповідно 48,3% і 35,3% сімей не могли навіть забезпечитисобі достатній рівень живлення, тобто знаходилися в умовах крайньої бідності.Бідність була поширеним явищем також в таких регіонах як Миколаївська, Донецькаі Чернівецька області, де відповідно 76%, 69,2% і 67,9% сімей постійновідмовляли собі у всьому необхідному, окрім живлення (мал. 5).
Про Україну як країнітотальної бідності можна говорити, враховуючи, що в минулому році унаслідоквідсутності грошей приблизно три чверті сімей, що проживають вДніпропетровській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Херсонській,Черкаській і Чернівецькій областях, не мали нагоди купити одяг і взуття. А вМиколаївській, Сумській, Харківській областях таких сімей налічувалося більше80%
Приведені факти свідчатьпро стійке і масштабне розповсюдження бідності в Україні, вимагаю чому їїрозгляду як вагомої загрози людського розвитку і чинника, що ініціює постійнусоціальну напругу в суспільстві.
2.2. Впливбідності на процеси макроекономічного розвитку.
Скорочення обсягіввиробництва й відповідне зниження попиту на робочу силу обернулося зниженнямзайнятості, насамперед у промисловості, будівництві та сільському господарстві,які традиційно визначали структуру ринку праці України, призвело до поширеннявимушеної неповної зайнятості, зростання рівня і тривалості безробіття. Упромисловості, яка колись визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативніпроцеси виявилися настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут ниніпоступається чисельності само зайнятих (включаючи тих, хто працює в особистомупідсобному господарстві).
/>
Крім того, саме в промисловості протягомостанніх років спостерігається найнижчий із усіх галузей економіки рівень використанняфонду робочого часу — 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобтонасправді ситуація ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловостіперебувають в адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — цілюди фактично не мають ані роботи, ані заробітків і змушені орієнтуватися нанезареєстрований сектор економіки.
Бідність сімей з дітьми.За такого рівня оплати праці навіть двоє працюючих батьків не завжди можутьзабезпечити гідний (за нашими низькими національними стандартами) рівень життясвоїм неповнолітнім дітям. Коли працюють і батько, і мати й у родині немаєнепрацюючих дорослих, бідними є 26,1% сімей з дітьми, — не кажучи вже пробагатодітних! Рівень бідності серед родин з однією дитиною становить 29,5%, іздвома — 35,9%, із трьома — 47,0%; серед родин із чотирма дітьми він зростає до64,1%, а з п’ятьма й більше — до 88,7%.
Кількість дітей до трьохроків є особливо помітним фактором ризику (у середньому рівень бідності середтаких родин становить 44,1%).
Закономірно, що бідністьдуже тісно пов’язана з безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званогосімейного безробіття, характерного для малих і моно функціональних міст.Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%,двох — у 2,3 рази, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званихдепресивних регіонах, є й такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітнихжінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.
За ідеєю, матеріальнимитруднощами родин із дітьми за таких умов має перейматися держава. Однак навітьпросте порівняння різних видів допомоги на дітей із середньою зарплатоюпоказує, що цього не відбувається. Якщо 1994 року самотня мати отримувала надитину 13,4% середньої по Україні зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то в1999-му — відповідно лише 4 і 6,1% (табл. 3).
/>
Однак навіть такі мізернісуми населення не отримує вчасно. Допомога, передбачена законом про державнудопомогу сім’ям із дітьми, — майже єдиний вид соціальних трансфертів, заборгованістьз виплати яких не скорочується, а зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а за2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна сума заборгованості на 1 січня 2001-го становила61,5 млн. грн., тобто 5,3% отриманого в 2000 році профіциту бюджету країни. Фактичнов рахунок заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було виплачено меншетретини необхідної суми.
Бідність пенсіонерів. Процю проблему говорять, мабуть, найбільше, особливо перед виборами. Справді, 96%пенсій, призначених на загальних підставах (тобто не державним службовцям, непрацівникам суду чи прокуратури, не військовим… — список бажаючі можутьпродовжити самостійно, ознайомившись із чинним законодавством), — нижчі відмежі бідності. У результаті, основна частина населення пенсійного віку використовуєвсі можливості для трудової діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованомусекторі, частково — в особистому підсобному господарстві, частково — у тіньовійекономіці). У багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, для55—70-літніх пенсія перестала бути основним джерелом доходів.
Водночас люди похилоговіку, які вже не в змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутномустановищі перебувають самотні, які не мають постійної допомоги, але кончепотребують її.
Таким чином, матеріальнестановище нинішнього пенсіонера (йдеться про людей, які отримують пенсії назагальних підставах) визначається не стажем роботи, не заробітком протягом усьогопопереднього життя — з якого, до речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду,— а можливістю продовжувати трудову діяльність після виходу на пенсію інаявністю дітей, які можуть допомогти матеріально. Попри виплачені нарештіборги й невелике підвищення пенсій, становище непрацюючих пенсіонерівзалишається вкрай важким, зокрема через низьке співвідношення пенсій і зарплат.Якщо в економічно розвинених країнах воно становить приблизно 70%, то в Україні— 32%. І без кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшитинеможливо.
Регіональна бідність.Впродовж останніх років відбувається посилення регіональної диференціаціїдоходів і рівня життя населення, причому провалля між областями в частинідоходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.
/>
Найвищі рівні бідностіхарактерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість ітимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до новихсоціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високимрозвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобнегосподарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — уЛуганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві(10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегіїподолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.
Бідність як явище соціально-економічного характерунадає негативна дія і в короткостроковій, і в тривалій перспективі на самірізні сфери суспільного життя. При цьому можна виділити декілька основнихнаслідків від збільшення масштабів і глибини бідності, які безпосередньовплинуть на динаміку економічного розвитку України, рівень її конкурентоспроможностів глобальному економічному середовищі, і таким чином — на ієрархічне положеннянаціональної економіки в системі мірохозяйственних зв'язків.
Демографічні наслідки посилення бідності — значне зниження народжуваності і зростання смертності населення, підвищеннярівня захворюваності і травматизму, скорочення середньої тривалості життя, щоведе фактично до депопуляції і втрати національного генофонду. У економічномуконтексті дія цих чинників істотно зменшує трудовий потенціал країни і тимсамим обмежує відтворювальні можливості її економічної системи.
Соціальними проявами бідності слідрахувати збільшення безробіття і нелегальної зайнятості, посиленнякриміногенної обстановки, появу актів громадянської непокори. Ці проблеми,породжувані бідністю, а часто і відсутністю коштів для існування, перешкоджаютьсоціальній стабільності в суспільстві, знижують якість життя, збільшуютьвитрати бюджету на соціальну допомогу і охорону правопорядку, дестімуліруютпідприємницьку активність.
Економічні наслідки розповсюдженнябідності в Україні пов'язані з перспективами її макроекономічного розвитку, атакож інтеграції країни в міжнародну економіку як повноправного суб'єктазовнішньоекономічних відносин. Найважливішим макроекономічним слідствомпосилення бідності стане зниження темпів розвитку економіки з наступних причин:скорочення платоспроможного попиту, яке дестімуліруєт виробничу активність; погіршеннякількісних і якісних характеристик ресурсу праці; втрата можливості формуванняі акумуляції ресурсу «людського капіталу» як ключового чинникаекономічного зростання. Закономірним слідством розповсюдження бідності вУкраїні стане також загострення проблеми її інтеграції до європейських ісвітових економічних структур, оскільки необхідною умовою вступу в них є досягненнярівня середньо душового доходу (величини ВВП на душу населення), який в 4-5разів перевищує нині існуючий в нашій країні.
Враховуючи комплексність діїі економічний масштаб наслідків зростання бідності в Україні, її слідрозглядати як безпосередню загрозу національному розвитку і положенню країни насвітовій економічній арені.
2.3. Аналіз життєвого рівня українського населення: індикаториміжнародної і вітчизняної статистикиДля отримання досить повного уявлення про рівень імасштаби бідності в Україні необхідно не тільки охарактеризувати динамікувідповідних загальнонаціональних і регіональних показників, але і привестирезультати її порівняння з іншими країнами світу по даному критерію.
Варто відзначити, що оцінка бідності при міжнародномупорівнянні вельми утруднена унаслідок відсутності в спеціальних виданняхнеобхідних даних про Україну. Наприклад, в останньому спеціальному звітіСвітового банку (Human Development Report — 2002. — World Bank, 2002. — 150-161 p.) для ранжирування 173 країн світу по рівню бідностівикористовуються два показники: соціальної (людської) бідності і бідності подоходах. Композиційний індикатор соціальної бідності включає специфічнікомпоненти, що відображають: втрату задовільних життєвих стандартів (зниженняпевного рівня доходу); недостатню тривалість життя; величину соціальнонеактивного населення (безграмотних і безробітних). Характеристика бідності подоходах асоціюється з декількома показниками, ключовою серед яких є питома ваганаселення країни, що має дохід на рівні менш ніж 50% величини середнього доходудомогосподарств, що розташовується. На жаль, дані по нашій країні у вказаномуЗвіті відсутні за обома показниками (унаслідок відсутності аналогічної вітчизняноїстатистики), що не дозволяє зробити порівняння рівня соціальної і майновоїбідності України і інших держав.
У цьому ж Звіті указується,що в 1996-99 рр. в Україні за межею бідності (встановленої на рівні 4$ в деньпо паритету купівельної спроможності 1990 р.) знаходилося 25% населення. А втеж час в Киргизстане — 88%, Молдові — 82%, Росії — 53%, а розвиненіших країнах(Угорщина, Словаччина, Словенія) — менше ніж 1% населення. Отже, щодо благополучноїпо такому критерію бідності Україну слід рахувати лише порівняно з постсоціалістичнимикраїнами, що також не мають значних успіхів в процесах соціально-економічноїтрансформації.
Використовуючи для оцінкибідності такий показник міжнародної статистики, як величина ВВП на душунаселення (зміряна по паритету купівельної спроможності), Україну слід віднестидо числа безумовно бідних країн. Підставою для цього служить те, що в 2000 р.показник ВВП України на душу населення склав близько 3,8 тис. $, що 7-9 разівменше аналогічних показників розвинених європейських країн (Норвегія, Швеція,Бельгія, Німеччина і ін.) і лише в 3-4 рази більше, ніж ВВП бідних країн світу(Конго, Йемен, Нігерія і ін.). Очевидно, що на макроекономічній шкалісреднедушевого доходу в даний момент Україна знаходиться набагато ближче до біднихкраїн, ніж до багатих.
Інші спеціальні статистичні источникимістять застарілу інформацію (за 1995-96 рр.), що робить порівняльну оцінкурівня бідності неактуальної і некоректної зважаючи на успішну економічнутрансформацію деяких країн постсоціалістичного простору і значного поліпшенняпоказників їх соціального розвитку саме останніми роками.
3. Шляхиподолання бідності
Як було позначено вище, бідність в Україніперетворилася на один з найістотніших чинників, який постійно ініціює зростаннясоціальної напруги в суспільстві і сприяє соціальному регресу. Тому як ніколиактуальною стає задача розробки комплексного підходу до рішення проблемибідності і визначення конкретних кроків соціально-економічної політики,направленої на подолання цього негативного явища.
Державна соціальна політика, орієнтована напідвищення рівня життя всіх верств населення (незалежно від їх майновогоположення), повинна бути пов'язана з такими задачами стабільного економічногорозвитку як забезпечення реального зростання виробництва, поліпшення ситуаціїна національному ринку праці, заборона інфляційних процесів, ефективневикористовування бюджетних коштів і засобів спеціальних позабюджетних фондів.Саме ефективний економічний розвиток на макрорівні закладає фундамент соціальногорозвитку країни і зрештою визначає рівень добробуту її населення.
З урахуванням специфікипроцесів, пов'язаних з трансформацією вітчизняної економіки, необхідним такожпредставляється вживання першочергових заходів в таких напрямах:
скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики, стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу, упровадження системи раціональних соціальних трансфертів, легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є тойфакт, що не тільки перебування у складі соціально уразливих груп населення(сім'ї з дітьми, пенсіонери, інваліди), але навіть зайнятість не гарантує відпопадання в групу бідних. Саме тому необхідною умовою подолання бідностістає надання працездатному населенню країни можливостей для самостійноговирішення проблем трудовлаштування. Досягнення цієї мети сприятимезбалансованості попиту і пропозиції на ринку праці, а також запобіганню різкомузбільшенню рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в економіці.Однієї з таких можливостей, свого часу успішно реалізованої західними країнами,є створення нових ефективних робочих місць на базі розвитку малого і середньогобізнесу.
Не менш важливимпредставляється також створення умов для зростання доходів, одержуваних відтрудової діяльності. При розробці відповідних заходів політики доходів ізайнятості слід врахувати, що збільшення реальних трудових доходів населенняможе бути слідством: по-перше, стабілізації макроекономічної динаміки, щозабезпечує зростання реальної заробітної платні; по-друге, встановленняекономічно і соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної платні зпоетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму і, по-третє,забезпечення оптимальної між професійної і міжгалузевої диференціації заробітноїплатні всіх категорій працюючих.
Ще однією необхідною умовоюдля подолання бідності в Україні є реформування системи соціального захисту,направлене на посилення її адресності і пов'язане з регулюванням величинигарантованого мінімального доходу. Як свідчить світова практика, ефективнимизаходами реформаторської політики в даному напрямі може стати розвиток новихсоціальних технологій, які торкаються підтримки потребуючих (малозабезпечених)сімей, надання безкоштовних послуг охорони здоров'я і освіти, а також послугсоціальної реабілітації.
Що можна й потрібноробити? В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієїмети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхіднийкомплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верствисуспільства. Зусилля держави з підвищення рівня життя всіх верств населеннянезалежно від їхнього матеріального становища мають спиратися на забезпеченнястійкого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повневикористання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.
Слід, нарешті,відмовитися від практики регулювання оплати праці виключно шляхом підвищеннямінімальної зарплати. Такий підхід уже призвів до того, що співвідношеннямінімальної та середньої зарплат в Україні становило в 2000 році 51,3%, хоча нормальнимвважається 30—35%. Особливо загострилася ситуація в бюджетній сфері: в освіті —75,5%, в охороні здоров’я — 84,8, у соціальному забезпеченні — 99,2, у культурі— 100%. Абсолютно очевидно, що за таких умов зарплата аж ніяк не може стимулюватиефективну працю, творчу активність — фактично вона давно перетворилася на засібсоціальної підтримки працівників бюджетних галузей.
Однак… саме по собіекономічне зростання ніде й ніколи не вирішувало соціальних завдань. Цілкомможливою (особливо за умов України) вбачається ситуація, коли його плодамискористається дуже обмежене коло людей. Цей прошарок буде прискореними темпаминакопичувати у своїх руках багатство, а бідні так і залишатимуться бідними.
Отже, поряд ізреформуванням системи оплати праці, концепція якого розроблена й затвердженаПрезидентом, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхомупровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів,стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.
Першочерговим завданням єпроведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки лише в такий спосібможна кардинально поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванніекономічної активності населення працездатного віку. Слід запроваджувати —спочатку добровільну, а за кілька років і обов’язкову — накопичу вальну системупенсійного забезпечення, яка спонукатиме населення реєструвати свої доходи йзабезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістюстажу та сумою внесків до Пенсійного фонду) і матеріальним забезпеченням устарості. Нині вже діє цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, алечерез відсутність необхідних законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.
Як би ми не заперечували,альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує. Нинішній був запровадженийнаприкінці 1920-х років, коли демографічна ситуація була абсолютно іншою.Співвідношення пенсіонерів і населення працездатного віку таке, що просто незалишає нам вибору. Через це болюче рішення пройшли всі без винятку країни, якірозпочали реформи своїх систем пенсійного забезпечення (від Казахстану й Грузіїдо Польщі й Угорщини).
І неправда, що середнятривалість життя в Україні не дозволяє цього зробити. Середня тривалістьмайбутнього життя при народженні розраховується виходячи з ймовірностей помертинемовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в юності, у працездатному віці (аризик померти в працездатному віці для чоловіків досягає 35%). Ті ж, хтощасливо пережив ці періоди, можуть розраховувати на досить довге життя. Так,середня тривалість майбутнього життя для чоловіків при досягненні ними 60 роківстановить 14 років, а жінок при досягненні 55 років — 23 роки. До цього сліддодати, що кожен п’ятий виходить на пенсію раніше 55 або 60 років, і за рахунокцього підвищується співвідношення населення пенсійного та працездатного віку.
Ще один аргументсупротивників такого рішення пов’язаний із нібито неминучою катастрофою наринку праці. Однак поступове підвищення (на відміну від, приміром, Грузії, депенсійний вік одно моментно підвищили на п’ять років) призведе до того, щопротягом перших чотирьох років, коли це буде стосуватися наймолодшихпенсіонерів (значна частина яких і нині працює), додаткова пропозиція робочоїсили на ринку праці не перевищить 100 тисяч чоловік на рік. І лише потім цейпоказник помітно зросте, однак початок економічного піднесення дає всі підставирозраховувати, що на той час зросте й попит на робочу силу.
Необхідно принциповозмінити діючу систему пільг. Існування розвиненої системи пільг (воподатковуванні, в оплаті цілої низки послуг тощо) є однією з болючих точок нинішньоїсоціальної політики. Прибічники її збереження підкреслюють, що в багатьох країнахвійськовим, приміром, крім зарплати надається ціла низка пільг. Однак,по-перше, відповідна галузь відшкодовує збитки, яких могли б зазнати через це,скажімо, транспортники. Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузіміж прямими й непрямими витратами на оплату праці. По-друге, і вартість, іобсяги використання цих пільг чітко визначені. У нас же й збитків галузь невідшкодовує, і вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть донаведення порядку в обліку використаних (а не просто продекларованих) пільг насампередті структури, які їх надають.
Нині в українськомузаконодавстві передбачено дев’ять видів багаторазових і чотири види одноразовихпільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї особам, які й без того маютьдосить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримкумалозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міськомута приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населеннякраїни (фактично використовує ледь більше половини цієї третини); право напільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовуютьйого лише 2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальнихпослуг використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, аз урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своєправо на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більшзаможних верств населення.
Понад 70% отримувачівпільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, середтих, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частканебідних сягає 77%.
Підбиваючи підсумки, хочупідкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни їх грошовими виплатами.Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору, приміром, пенсіонера міжпроїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.
Ті ж пільги, які будутьзбережені, необхідно обліковувати. Так, одним із напрямків упорядкуваннякомпенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видачакожному пенсіонеру певної — можна й необмеженої, але фіксованої — кількостіталонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньомувикористанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чикондуктору при проїзді, і в такий спосіб вони потраплятимуть на транспортнепідприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів і маєздійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.
Система соціальноїпідтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справдінужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором’язливість»і назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв імежі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.
Метою соціальноїпідтримки має стати максимально повне охоплення усіх, хто потребує допомоги.Тобто всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити собі та своїмутриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який відповідаєвстановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі нужденні повинніотримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:
· безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;
· забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — дляцього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні підручники,створюється система фінансування охорони здоров’я, яка враховувала б ризики, щоне підлягають страхуванню;
· допомога у працевлаштуванні чи само зайнятості особампрацездатного віку;
· централізований перерозподіл коштів на користь найбіднішихрегіонів країни.
Необхідність одночасноговирішення двох завдань — подолання бідності й обмеження бюджетних витрат —зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребуєнасамперед точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількомаспособами.
Базою для ідентифікації єоцінка рівня доходів (чи споживання) окремих родин чи домогосподарств.Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги.Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні доходи населення не відбиваютьреального рівня життя внаслідок поширеності так званих «натуральних доходів»від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної та тіньовоїекономічної діяльності тощо. Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язаназ багатьма труднощами, оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту непідтверджується документально і, відповідно, не може використовуватися впроцедурі призначення допомоги. Можливо (і в багатьох країнах така практикаіснує), проблему буде вирішено завдяки використанню показника доходу впоєднанні з хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя.Проте це вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшенняадміністративних витрат. Крім того, не можна не враховувати, що такий підхід ажніяк не популярний у суспільстві.
Альтернативний підхідспирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині(домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що тісно корелюють із бідністю,— приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї, родина пенсіонерів (чи самотніпенсіонери) старші від 75 років і т.п. Перевага такого підходу — у спрощенніпроцедури надання допомоги і, відповідно, скороченні адміністративних витрат. Анедоліки пов’язані з тим, що всі індикатори бідності є лише непрямими їїхарактеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності— або неповнота охоплення бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.
Значною мірою попередитирозпорошення коштів може так званий механізм само ідентифікації чи самоадресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримуватиякі прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатнимможуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.
Кажучи про ефективністьнадання соціальної допомоги, слід підкреслити два основні її прояви:максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто їїне потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства і випадкиневиправданого призначення допомоги (субсидії). За умов існування різноманітноїсистеми підтримки доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видівдопомоги та різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме набідні верстви суспільства.
Подолання бідності —завдання не одного дня. На мій погляд, настійно необхідною є координаціярізнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо- і довгостроковуперспективу. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру —грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можнавикоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення жвідносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення,потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги упрацевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації).Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальнихконфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майжевсіх соціальних інститутів суспільства.
Президент зробив перший крок — розуміючиважливість проблеми, включив відповідну тематичну доповідь до свого щорічногопослання Верховній Раді. Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади:законодавців, Кабінету міністрів, місцевих органів. А може, не чекати? Може,слід згадати заповіт Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам…
4. Використаналітература.
5. Україна.Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільної взаємодії/Програма розвідку ООН. — Київ, 2002. — З. 99.)
6. Європейськийвибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвідкуУкраїни на 2002-2011 роки/ Послання Президента Україні до Верховної РадиУкраїни. — ДО.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002.
7. Поточніпріоритети соціального реформування в Україні: актуальність в контекстімакроекономічного і світового розвитку fppr.org.ua
8. Countriesin Transition 2001. WIIW Handbook of Statistics
/ The Vienna Institute for International Economic Studies. — 2001. — 497 p.
Збірник: Україна. Національний звіт з людського розвідку 2001. Сила суспільноївзаємодії/ Програма розвідку ООН. — Київ, 2002. — З. 99.
9. ПрезидентаУкраїні до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становіще України у2001 році. — Д Вітраті і доходь домогосподарств України у 2001 році (за данімівибіркового обстеження розуму жіття домогосподарств України). Частіна І/Статістічній збірник. — Державній комітет статистики України. — ДО., 2002. — 352 з.).
10. О.: Інформаційно-видавничийцентр Держкомстату України, 2002. — З. 110.).
11. Соціальний захист населенняУкраїни у 2001 році/Державний комітет статистики України. — ДО., 2002. — С.17.
12. Державна соціальна політика ірівень життя населення в Україні// Економічні есе. — 2002. — Випуск 1 (12). — З. 24.).
13. Самооцінка домогосподарствамрівня матеріальної забезпеченості (за данімі вибіркового опитуваннядомогосподарств, проведеного у січні 2002 долі)/ Статистичній бюлетень.Державній комітет статистики України. — ДО., 2002. — 52 з.
14. Від соціального забезпеченнядо соціальної політики: Зб. наук. статей/ Під ред. Я.А. Жаліла. — ДО.:«Сантанга», 2001. — 124 з.),