Реферат: Твори, що увійдуть в серію

ТВОРИ, ЩО УВІЙДУТЬ В СЕРІЮ

Поза часом і простором

Людина без серця

Привид іде по Землі

Шляхи титанів

Стріла Часу

Серце Всесвіту

Катастрофа

Марсіанські “зайці”

Подорож в Антисвіт

Сини Світовида

Діти Безмежжя

Дві безодні

Хор елементів

Вогняний вершник

Подвиг Вайвасвати

Чаша Амріти

Дике поле

Сузір’я Зелених Риб

Покривало Ізіди

Окоцвіт

Остання ніч

^ ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Лабіринт Мінотавра

Альтернативна Еволюція

Словник Ра

Тартар

Вогнесміх

Падіння Люцифера

Пора звести Блакитний Храм!..

Жива вода

Серце Матіоли та інші легенди

Пітьма вогнища не розпалює…

Це огненне слово — свобода

Астероїд Свободи

^ КАМЕРТОН ДАЖБОГА

Тайна Христа

Пісня Надземна

Зоряний Корсар

Київ

2004

ББК 84.4УКР6

Б 48

Бердник, Олесь.

Б 48 Зоряний Корсар / Передм. Г.Прашкевича. — К: Тріада-А: “Афон” ВД, 2004. — 572 с: портр. — (Всесвіт Олеся Бердника).

ISBN 966-8290-06-2

Серію “Всесвіт Олеся Бердника” відкриває фантастична феєрія “Зоряний Корсар”, що побачила світ 1971 року. Голов­ний герой роману став духовним маяком для романтиків та шу­качів світу Свободи. У 70-х роман вилучили з бібліотек, бо в характеристиці космічної тиранії системи Ара політична цензу­ра побачила аналогію з існуючою тоталітарною системою. Феє­рія “Камертон Дажбога” — це продовження культового роману.

Об’єднавши дві праці, розрив між якими чверть століття, автор запрошує читача спробувати розв’язати складний вузол людського Буття та відшукати шлях до астероїда Свободи…

ББК 84.4УКР6

ISBN 966-8290-06-2 © Бердник О., 2004

© “Тріада-А”, 2004

© “Афон” ВД , 2004

^ ЛЮДИНА ІЗ СВІТОНІЇ

“Зненацька одна з куль видовжилася. На ній виник невеликий горбик, перетворився в міхур, який відділився від тіла істоти. Такі ж кульки випустили інші вчені Центавра. Гірлянда рухливих утворів повисла над тілом Андрія. — Що це? — запитав зачудований Огнєв. — Вчені вивчали організм вашого товариша, його будову, вражені місця. Тепер вони виділяють частину своїх енергетичних ядер, які підуть на відновлення життя”.

Так виглядає Контакт у повісті Олеся Бердника “Серце Всесвіту”.

Олесь Бердник уважно прислухався до надмірного. Для людини, що пройшла жорстоку школу життя, це рятунок — вслухатися в себе і у Всесвіт. Дитиною письменник пережив голодомор 33-го. Школярем — фашистську окупацію. В 1944-му добровольцем пішов на фронт. Демобілізований через поранення. Навчання в театральній студії київського театру ім. Івана Франка, журналістська робота. Все, здавалося, йшло до того, щоб зайнятися, нарешті, улюбленою справою — літературою, але в 1949 році — арешт по сумно знаменитій “п’ятдесят восьмій” статті. Достатньо було молодому актору висловити незгоду з партійною політикою, виступити на зборах, — і звинувачення в антидержавній діяльності не змусило себе чекати. З 1949 по 1955 рік — похмурі табори Печори й Казахстану. Необхідно було думати, як будувати життя далі: адже десять років ізоляції, а до них п’ять років висилки, та ще три роки позбавлення прав — краща частина життя. Миритися з такою страхітливою втратою Олесь Бердник не захотів. У таборі на Печорі почав готувати втечу, та спроба провалилася. Майбутнього письменника перекидають в інший табір. Карлаг — описаний багатьма каторжанами. Ще одна спроба втечі, знову невдала. Майбутнє відпливало в невідоме майбутнє, неначе лінія горизонту. Лише в 1955 році Олесю Берднику вдалося вийти з таборів — по амністії.

Нова країна, нові люди.

Від літератури вимагали конфліктів хорошого з кращим.

Але колишній в’язень вийшов на свободу із власними ідеями, глибоко обдуманими за роки ув’язнення. Дух і тіло. їхнє співіснування. Людина у світі, який розвивається. Космос духу. В 1957 році вийшла книга Олеся Бердника “Поза часом і простором”. Письменника не цікавили чисто літературні аспекти жанру, він прагнув виговоритися. Бердник одразу ввійшов до відомої “школи космістів”. Навіть назви книг говорять про прагнення до майбутнього, про палке бажання збагнути і передбачити розвиток людства. “Шляхи титанів” (1959), “Стріла Часу” (1960), “Серце Всесвіту” (1962), “Діти Безмежжя” (1964), “Радістю перейдемо безодні” (1966), “Розбиваю громи” (1967), “Чаша Амріти” (1968), легендарно-історичні повісті “Сини Світовида” (1963), “Подвиг Вайвасвати” (1967), “Покривало Ізіди” (1969), нарешті, роман-феєрія “Зоряний Корсар” (1971). Ім’я Олеся Бердника набуває все більшої популярності. Це насторожує владу, адже в коло Любові, Світла й Краси — в коло головних своїх роздумів — письменник увів Космічну Україну і якийсь незрозумілий, підозрілий для властей новий світ — Світонію. “Ми практично безсмертні. Не дивуйтесь. У цьому допомагає нам сама природа. Вона створила наші організми, як ви вже чули, динамічними, рухливими. Вони живляться атмосферними газами, енергетичними розрядами, радіацією Сонця. Будь-яке пошкодження або порушення функцій миттю ліквідується. Таким же чином організм очищається від слабих, хворих ядер. Отже, періодично відбувається активізація організму. В певний час кожен з нас ділиться на дві частини. Це і є народження двох нових істот. В кожної з них виявляється нова свідомість, нові прагнення, нові здатності. Але особистість попередньої істоти входить як складова частина нащадків….” Це лише одна з деталей величезного, неймовірного світу.

Офіційна критика була спантеличена. Навіщо радянському письменнику думати про таке майбутнє, що його навіть уявити не можна, про якусь грядущу Світонію, про долю Всесвіту, врешті-решт, якщо не вирішені проблеми одного окремо взятого колгоспу? Містика! Ідеалізм! Як можна стверджувати, що в майбутньому (звісно, комуністичному!) збережуться якісь національні особливості, самі нації збережуться? В “Литературной газете”, в “Журналісті”, в “Літературній Україні” почали з’являтися статті, в котрих ім’я Бердника згадувалося лише в зневажливому тоні. В домі письменника проведені обшуки. В 1973 році його виключили зі Спілки письменників СРСР. Мова йшла вже не про заняття літературою і філософією, а про спосіб виживання. Працювати можна при будь-якому режимі, це доведено часом і долею багатьох достойних письменників, у тім числі й радянських, а ось реалізувати зроблене…

У 1974 році Олесь Бердник розробив власний проект “Альтернативної Еволюції” — загальну ідею Духовних Націй. Проект відісланий в ООН і зареєстрований там, як робочий документ. В 1976 році письменник разом із Миколою Руденком створює Українську Гельсінську групу. На той час книги Олеся Бердника вже вирвалися за кордон, вони перекладені в США, в Канаді, в Польщі, в Японії, в обох Німечиннах. Преображене людство, що входить в коло Мудрості, Пізнання, Любові й Краси, в коло космічного єднання всього сущого — ось що глибинно хвилює незвичайного письменника. Так, звичайно, — повторюся, — талановита людина може працювати при будь-якому режимі, ніяка цензура не має сили відслідкувати, задушити твої думки, але подарувати свої роздуми оточуючим… О, тут не минути конфлікту з владою!

“Вибери свою долю: серце дитини, меч воїна, крила орла…”

Олесь Бердник заслужив право на філософські медитації. Він знав, що його чекає і внутрішньо був готовий до нового арешту, що стався в березні 1979 року. Цього разу стаття шістдесят друга — “антирадянська діяльність і пропаганда”. На суді ідеї Альтернативної Еволюції, Духовних Націй, як і діяльність Гельсінської групи, інкримінувалися письменнику саме як “особливо небезпечний державний злочин”, навіть як прямий “заклик до повалення існуючого ладу”. П’ять років ув’язнення в таборах суворого режиму, шість років заслання. Табір № 36 — станція Чусовська Пермської області.

Лише в 1984 році справа була переглянута. Амністія. Письменник повернувся до літературної діяльності, випустив роман “Вогнесміх”, створений у в’язниці. В 1987 році він знову прийнятий до Спілки письменників. Але від своїх ідей він ніколи не відмовлявся. Створена ним громадська організація “Українська Духовна Республіка” зайнялася реалізацією, втіленням у життя ідеї Духовних Націй, Світонії — світлої держави Духа. Щорічно збиралися поборники Світонії на Собори, щоб спробувати відповісти на вічне запитання: якою буде людина майбутнього? Олесь Бердник їде в США й Канаду, в Індію й Тибет. Відбуваються зустрічі із Святославом Реріхом, Ричардом Бахом, з тибетськими ламами. Своє розуміння Космоісторії він виклав в нетрадиційному курсі лекцій “Астероїд Свободи”.

18 березня 2003 року Олесь Бердник пішов із життя…

Зосталися книги. Серед них “Лабіринт Мінотавра”, “Жива вода”, “Окоцвіт”, “Серце Матіоли”, “Пітьма вогнища не розпалює…”, “Камертон Дажбога”, “Тайна Христа”, “Пісня Надземна”, “Сума любові”. Чимало його творів перекладено англійською, німецькою, японською, польською, угорською, болгарською, іншими мовами. “Ви забуваєте просту істину, містере Мен, — говорить один з героїв повісті “Серце Всесвіту”. — Боротьба людей між собою на Землі — це пошуки найкращого суспільства. Це було. Це є. Це неминуче. Але вихід у Космос людина почала не заради тієї ж самої боротьби. Вище прагнення штовхає її на розгадку віковічних тайн. І я не вірю в битву між чужими космічними расами. У них немає потреби нищити одне одного. Ми будемо чужі фізично… хай навіть зовсім не схожі… та є щось значніше, що об’єднує нас”. — “Що саме?”. — “Розум”. — “Ви матеріаліст, — знизав плечима Мен, — а говорите як містик. Що таке розум? Здатність нікчемної купки праху усвідомлювати своє буття. Вмирає людина — вмирає й розум. Для людства нема майбутнього, нема перспективи, а значить, нема й вищих моральних чи етичних норм. Все це вигадки. Тільки жорстока боротьба за місце у Всесвіті для свого виду, для своєї сім’ї. Ось девіз буття…”. — “Не так, містере Мен. По-перше, розум не вмирає… Тільки тіло зникає, а розум ні! Він стає здобутком інших людей, невже ви не розумієте цього? Погане відкидається, і до загальної скарбниці вливаються нові й нові чудесні думки, діла, мрії людей і поколінь. Людство — єдиний організм. Воно безсмертне. Вмирають окремі клітини, організм не вмирає. І чим далі, тим міцнішим він стає, розумнішим, зрілішим. Все те, про що ви кажете — минулі війни, сучасні суперечки — хвороби росту. Земля вийшла в Космос, людство стає дорослим…” — “І вступає в битву за місце під Сонцем… — підхопив Мен. — Закон Природи жорстокий. Збільшується число людей, не вистачає місця на Землі. Ми повинні шукати інших планет. Вони — також. В такій ситуації ви забудете про гуманізм”.

Напевно, слушним буде ставитися до книг Олеся Бердника перш за все, як до книг видатного й незвичайного мислителя. Адже “…звук можна записати численними способами — магнітним, механічним, світловим. Але Моцарт, записаний будь-яким з цих способів, залишиться Моцартом”.

Геннадій Прашкевич1

Новосибірськ, червень 2004

^ ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Роман-феєрія

Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

Автор

Учитель. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?

^ Учень. Сонце, о Гурудева!

Учитель. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повели­тель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?

Учень. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну били­нку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і на­віть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усаміт­нене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи пра­вильно я мислю, о Гурудева?

Учитель. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Пере­можець Мари Смерті!

Книга перша. ^ Чорний папірус

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.

Ти ступи у колиску моєї душі.

Я готую для тебе початок нового світання,

Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,

В скелю серця вдаря галактичний прибій…

Мою душу охоплює туга безкрая,

Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?

Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?

Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,

А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна!

Минають секунди-століття,

Блискавиці небесні обпалюють серце моє.

Я чекаю тебе над безоднею світу,

Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,

Люта втома байдужістю душу вбива.

Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,

Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,

Сколихнеться від жаху Кривава Гора!

Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…

Нам пора… Нам пора…

Частина перша

Хронос

(Із щоденника Сергія Горениці)

Що зі мною діється?

Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгуку­ється па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.

Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?

Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутува­ти заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну ла­вину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну да­лину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і тради­ційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмис­лити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.

О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну жит­тя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борса­єшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює по­тугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовиж­ну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпа­лу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?

…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати.

Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней.

Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. По­переду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Остан­ній подих!

Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель?

Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене?

У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динамі­ці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолето­вим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів.

І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіоле­товим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя ко­хана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи.

З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості пла­чу і кричу у безконечність:

— Спасибі, мамо!

Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ…

Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності?

Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідо­мості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього?

Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торк­нулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.

…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розлад­наної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сто­рінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, пе­чаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання.

Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня.

Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю.

Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування два­надцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на сто­лах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів роз­мову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближали­ся до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збу­дувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму.

Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відго­мін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господи­ні, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.

Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шу­мувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.

Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинс­тва. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?

Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.

Хай буде просто.

Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.

— Я жду вас давно…

— Я шукала вас, — просто відповіла вона.

Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранко­вий промінь сонця — на росину. Так просто.

Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.

Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.

— Що ж тепер буде? — зітхнув я.

— Буде? — дзвінко засміялася вона. — Сталося!

— Що?

— О ви, ходячі кібермашини, — жартівливо сказала Віта. Малесенька скорботна рисочка лягла біля вуст. — Все вам, чоловікам, треба пояснювати…

— Ні, ні, не треба. Я збагнув.

Я поцілував її. Вона заплющила очі, ніби прислухалася до свого відчуття. І не стало снігу, зірок, проблем часу й просто­ру. Замкнувся світ радості.

Кладу перо. Не хочу більше писати. Житиму в світі без­конечного щастя. Може, це і є оте народження, яке я пережив недавно вві сні? Мене переслідували потвори, а я тепер вибух­нув коханням і лечу у таємничі сфери Повноти! Якби-то!..

Що зі мною? Я знову ніби падаю. Біль у серці. Сум у душі. Коли це сталося? Де поділася повнота?

Ми були разом. Найінтимніші доторки, найніжніші обій­ми, її слабіючий голос між хвилями нестями. І потім… майже нечутний легіт сорому. Не збагну…

Невже вся грандіозна фантасмагорія кохання — лише пре­люд до зачаття, яке потрібно природі? А ніжність, а містерія єднання — то лише рефлекси? О небо! Хай це буде лише химерою мого втомленого розуму.

***

…Безліч подій. Захист кандидатської. Поїздка в Гаагу на сим­позіум. І мої тяжкі роздуми, моє горіння на власному вогні. О жарт природи, невідомого експериментатора, який стоїть за на­шою спиною! Як позбутися протилежностей, що становлять суть нашого єства? Та й чи потрібно це? Будую космогонічні теорії, й не можу розв’язати проблеми власного почуття. “Релятивізм у світі мікрочасток”. Тобі за це дали ступінь кандидата наук. А який науковий ступінь ти маєш за досвід у світі кохання?

Крижаніє погляд коханої. Чому?

Усе частіше вона відводить погляд. Чому? Хіба щось змі­нилося в мені? Чи жіночий мікросвіт уже хоче іншого деміу­рга? Безумство.

Втім, брешу. Не лише вона змінилась. Я теж. Нема вже тієї новизни, яку я відчував під час перших зустрічей.

Я тільки тепер дізнався, що в неї с чоловік. Найдавніше те, що мене це не вразило. Боже, яка недосконалість стосун­ків. Навіть у світі флори і фауни все набагато простіше, пре­красніше і величніше. Квітка і промінь сонця. Кохання лебе­дів. Вони вмирають, коли гине один з них. Там нема проблем, там найповніше завершення. Спільний політ, спільне гніздо. Суть і дія нероздільні.

Хочеться забути про все, що було. Якщо прекрасне приве­ло до падіння, то навіщо воно?

Раніше на кожний мій поклик вона летіла на крилах. Те­пер: “Не можу”, “Завтра не дзвони мені, чоловік буде вдома”, “Не розмовляй зі мною ніжно по телефону…”

Послухай, Сергію! Не вдавай з себе героя мелодрами. Все це — результат твого безсилля. Ти ідею кохання зробив домі­нуючою. А може, це не так? Може, ця ідея взагалі не має ніякого значення у вирішенні смислу буття?!

Мудрую. А серце плаче. Ми більше не зустрінемось. Чор­ні руки відчаю стискають мене. Мільярди людей на планеті, а ніхто не розрає, не втішить. Яка страшна кара бути людиною. Цілий світ лягає на твої плечі, і ти повинен нести його, кара­тися.

***

Маю вирішити проблему часу. Невблаганний потік заби­рає від нас усе найдорожче, найсвятіше, а ми сидимо на його березі або пливемо в його бурхливих хвилях і складаємо ліричні оди. Від Прометея до наших днів. Віднині — до вічності. Хтось повинен почати.

Хіба не кричить весь світ, уся нескінченність у в’язниці Хроноса, в його невситимому череві?

А найгучніше волає “Я” — чутливе, ніжне, болісне “Я” людини. Радість і трагедія буття. Суть свідомості, її поча­ток і кінець. Альфа і омега. Незламне, хистке, нерушиме й плинне. Звідки воно з’явилося? Де було до того, як СТАЛО БУТИ?

Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескін­ченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерз­лою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав поло­нити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теп­лого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конеч­ності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі…

…Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, назива­ючи смертю. Що там — за нею?

Кінець? Кінець чого?

Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хви­лі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави.

Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гір­кою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною.

Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незлічен­ні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з ньо­го злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Лег­кі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо!

Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хро­носе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара.

Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній:

— Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє “Я” — лише випадковість у химерному спле­тінні моїх велетенських перетворень.

Хто дасть відповідь? Без іронії?..

Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього?

Доки не розв’яжу цієї моторошної загадки — не заспоко­юся. Тисячоліття билися люди об стіну Хроноса, потрапляли у ненажерливе черево, гинули у мороці небуття, волаючи до тих, які лишилися у світі:

— Думайте, боріться!

…Дзвонила Віта. Кликала. Я уже хотів забути все, летіти до неї. Знову відчути тепло жіночих рук, заглянути в її прозо­рі очі, слухати тривожний шепіт. Не хочу! Якщо немає в обій­мах радості, геть з тих обіймів! Вони стають кайданами.

На тім боці телефону пливло крижане мовчання. Простір уже не мав значення. Нас розділяло більше ніж простір.

Може, колись стрінеться МОЯ? Може, тоді. Ах, дурнику! Прадавня легенда Платона морочить усім вам голову. Розді­лені половинки. Шукайте, шукайте! Зливайтесь у жагучому пориванні, а потім нещадний Хронос скористається результа­том вашої інтимності: змусить крутити колесо світу ваших нащадків. І так без кінця. Доки не прийде новий Платон, щоб проголосити нову ідею.

Пробач, геніальний вчителю! Я не повстаю супроти тебе, а лише хочу доповнити тебе. Не на половинки розділили все­ленську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих час­ток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною. Полюбити жінку — простіше. Треба полюби­ти незмірність і вмістити її в своєму серці…

Прощай, Віто! Плаче моє звичне, людське, земне “Я”. І спокійно завмерло космічне. Спокійно? А може, брешу? Як просто ти розділив сам себе на “земного” й “космічного”. “Космос віддзеркалюється в кожній росині, в зіниці кожного ока”, — сказали древні мудреці. А ти…

Досить. Досить логічної павутини… Сухе клацання важіль­ця апарата. Техніка двадцятого віку. Як легко вона з’єднує і роз’єднує душі. Подарунок Хроноса. “І вогонь зводить з неба на землю”. Манить. Полонить. Регламентує зустрічі і розлуки.

А серце болить. Розум не може його заспокоїти. Воно не­залежне. Боли, моє серце, боли!

З чого ж почати аналізувати, синтезувати?

Свідомість? Так. Але це не всеосяжне знаряддя. То лише промінчик у безмежному спектрі пізнання. Окрім аналітично­го, є багато інших — уже відомих і ще невідомих. Пізнання світу художнє, наукове. Існує бачення релігійне, доросле, дитя­че, сприйняття утилітарне, байдуже, радісне, песимістичне. Минуле нагромадило багато зерен пізнання й уяви про світ. Треба розглянути все, що досяжне. Чи є серед них життєдайні?

Книга буття. Легенда про Адама і Єву. Деміург творить людей, щоб населяли планету, щоб панували над світом і лю­били його. Що ж, і таку гіпотезу слід мати на увазі. Моделю­вання еволюції. Могутні космоцивілізації спроможні здійсни­ти планетарний експеримент. Все в знанні матерії. Але наві­що? Мільйони років страдницького життя — боротьба зі сти­хіями природи, війни. Потоки крові, в’язниці, вогнища інкві­зиції, смерть міріадів невинних — як виправдати такий експе­римент? Яке серце повинне бути в деміургів, щоб воно не розірвалося від жаху і жалю?

А втім, жаль — то, може, лише рефлекс нашого самозбере­ження? Адже ми не жаліємо дерево, камінь, експериментую­чи? Ба, навіть тварин не жаліємо, хоч вони й дуже схожі на нас. Отже, в тих міфічних деміургів може бути взагалі відсут­нє почуття жалю й співстраждання? Ми для них — експери­мент. Наші болі, муки, криваві війни і пошуки істини — лише елементи певної реакції, які вони старанно вивчають, десь використовують. Огидно! І знову ж — огидно для нас. А якщо йдеться про голий інтелект?

Тоді проблема Хроноса — не в наших руках. Час не може бути подоланий. Ми — в’язні. Немає простору для втечі, бо за стінами в’язниці нема буття. Наша можливість — повзання у спіралях гіперпростору. “Прах ти є — і в прах повернешся”. Древнє прокляття. Невже в ньому істина? Невже вся пробле­ма — не торкатися яблука пізнання добра і зла? Бути смирне­нькими рабами деміурга, жити інстинктами, бути в злагоді з фауною й флорою?

Ні, залишу поки що цю гіпотезу. Тут — безвихідь. Єдине, на що мають надію її прихильники, — замирення через смирення, покору, повну віддачу себе на милість деміурга. Тоді — життя в світі радості й повноти. Але якої повноти, якої радості? Знову без свідомості, знову в імлі інстинкту, де не можна буде розпізнати, хто ти є — вільний дух чи елемент космічної кібермашини?

Ні, ні! Треба йти далі. Схід залишив нам багато символів і доктрин. Чи немає серед них нових зерен пізнання? Древні дуже багато міркували над проблемою часу і теж намагалися звільнитися від його ланцюгів. Брахманізм, джайнізм, буддизм. Всі вони залишили грандіозну космогонію і вражаючий ан­тропогенез. Веданта підвела підсумок, здійснила синтез.

В океані вічності пливе тисячоголовий Змій Шеша — Час. На ньому дрімає Вішну — сукупність і суть життя. Інколи — суворо періодично — з його лона виростає, розквітає чарівний Лотос Буття, а на ньому сидить творець світу — Брама. Мина­ють нескінченні кальпи — більйони років космічного розвою. Зароджуються і вмирають зоряні скупчення, спалахують і зга­сають планети, з’являються і безслідно щезають живі істоти, люди, боги, асури, цивілізації, царства, месії, аватари, кшатрії, парії, раби і володарі, кохані і бездомні, мудрі і безумні. Все, все, все гине в нескінченних спіралях еонів, і навіть верховний Брама вмирає, коли кінчається його сто років, — невимірний для земних обчислень вік, і тоді в’яне небесний Лотос, пори­нає в лоно Вішну. Знову — невимірний океан вічності, а серед нього — безсмертний Шеша з дрімаючим богом на спині.

І так без кінця. Без виміру. Без смислу. Так єсьм. Так буде.

Єдине просвітлення — метемпсихоз, ідея перевтілення. Ось ти гад, птах, корова, кажан. Тобі тяжко, ти повзаєш по землі, ти стаєш жертвою жадібного хижака, але сподівайся, молися творцеві сущого — Брамі. Ти зможеш в майбутті народитися людиною. А пройшовши вдало шлях людини, можеш підняти­ся до царства девів-богів. Але й там тебе підстереже вічність. Насолода вимагає віддачі. Неминучий ритм взаємозалежності кине тебе до царства ракшасів-демонів, де ти спокутуєш цикл небесної насолоди. І знову — через царство мінералів, рослин і тварин — до людської еволюції…

Моторошна доктрина. Але, справді, треба їй віддати належ­не. Вже тисячоліття тому мудреці Індії відчули невичерпну і безжальну суть Хроноса — часу. Доки ти в його потоці — нічого будувати химери. Ти — лише частка на його хвилях, клітина вселенського організму.

Вперше повстав проти деспотії Хроноса мужній Гаутама. Він проголосив ідею свободи. Не боротися зі світом Брами, а вийти з нього. Куди? У невідомість! Як відчайдушний мандрів­ник на благенькому човникові в море. Що там, за обрієм? Може, чарівний острів? Може, небачені ліси і казкові жар-птахи? Може, ураган і загибель у бездонній прірві океану? Хай! Аби не тут, де все так остогиділо, де все вивірено, як ритміка піщаного годинника, що його раз у раз перевертає досвідчена рука космічного велетня Шеші.

Як побороти деспотизм Хроноса? Як вийти з його пастки?

“Відкинути всі жадання, — сказав Гаутама. — Розрубати комплекси прагнень. І тоді рука Мари не захопить тебе. Ти знову зіллєшся з океаном свободи, вийдеш із світу форм”.

Прекрасно! Але ж це втрата індивідуальності. І потім, хто доведе, що твоя енергія — уже в стані пасивності — не буде використана свідомим чи несвідомим деміургом для нового імпульсу життя, що вона не буде крутити інше колесо світу? Нема такої гарантії, доки тим гарантом не буде твоя свідо­мість. Отже, збереження індивідуальності — найперша необ­хідність. Несвідомий боєць — не боєць. Пасивний боєць — не боєць. Він жертва, він здобич Хроноса.

Пізніше безліч окультних, містичних мислителів вдоско­налили, осучаснили східні доктрини. Гігантські манвантари — еволюційні цикли проявлення і пралайї, відпочинки косміч­них стихій — стали потрібними лише для періодичного проход­ження незліченної лавини монад, що набували в світах форм необхідний досвід. Семеричні цикли планет, світів були необ­хідні для вдосконалення, придбання досвіду, щоб з тими здо­бутками нарешті повернутися до Абсолютного Лона, як повер­тається з квіткового поля бджола з солодким нектаром.

Поміж тими крайніми пунктами існувало безліч сфер — астральна, ментальна, будхічна і багато інших, вже незбагнен­них. Там після смерті духовний комплекс людини проходив періоди відпочинку, кари, нагороди, підбивав підсумки, пла­нував майбутнє фізичне життя.

Що ж! Прекрасно. Все досить розроблено, логічно, може, навіть справедливо. Теорія Карми — справедливої дії та зако­ну причин і наслідків — доповнювала цей світогляд. І не треба ніяких богів, цяХроніка космічних подій. Інформаційний бюлетень Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.

XXI сторіччя. Вісімдесят другий рік.

…Всесоюзний референдум схвалив проект міжзоряних пе­реселень. Демографічна криза подолана. Протягом наступ­ного сторіччя Земля зможе переселити до далеких світів два-три мільярди чоловік, давши початок сотням синівських цивілізацій.

Відбруньковані еволюції триматимуть тісний зв’язок з ма­теринською планетою, користуючись Кодом вічності. Багатомірна інформація з допомогою метачасових каналів гіперпростору зв’яже воєдино тисячі дружніх світів.

Час Космічного Народження завершується.

У червні цього року — старт першої експедиції переселен­ців до планетної системи епсилон Ерідана.

Мета: дос