Реферат: Фонетична І граматичнаструктурамов и

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV.

Серія філол. 2006.Вип.38. Ч.І. С.3-9 Ser. Philologi. 2006. №38. Vol.I.P.3-9

___________________________________________________________________________________________




Ф О Н Е Т И Ч Н А І Г Р А М А Т И Ч Н А С Т Р У К Т У Р А М О В И


УДК 811.161.2+81’342/344]+38 Конотаційні властивості дзвінких приголосних в українській поетичній мові Людмила Українець

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка; Інститут філології;

бульвар Тараса Шевченка, 14,

м. Київ, 01033

тел.: (044) 234 14 12


Розглянуто стилістичні можливості функціонально активних дзвінких приголосних, які мають необхідні диференційні ознаки для створення естетично досконалого художнього образу в українській поетичній мові. Матеріалом для дослідження слугувала поезія Л.Костенко, М..Вінграновського, Д.Павличка, І. Драча, краса й довершеність якої багато в чому обумовлена звуковою гармонією.

^ Ключові слова: дзвінкі приголосні, поетична мова, евфонія (милозвучність), стилістична функція, голос, шум.


Дзвінкі приголосні у звуковій системі сучасної української літературної мови характеризуються диференційними ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших фонологічних одиниць як надзвичайно потужний стилістичний ресурс, котрим послуговуються митці слова для створення естетично досконалого художнього образу. Йдеться передусім про наявність у складі дзвінких такої експліцитної артикуляційно-акустичної характеристики, як голос. “Голос – звуковий потік, що утворюється в гортані завдяки періодичним коливанням голосових зв’язок... при проходженні через них повітряного струменя” [1, с. 96]. Отже, “якщо голосові зв’язки під час артикулювання коливаються, то вимовляються дзвінкі приголосні...; якщо ж голосові зв’язки перебувають у ненапруженому стані й не дають голосу, то вимовляються глухі приголосні...” [18, с. 131]. Однак голос – це не єдина риса, яка формує перцептивний образ цієї категорії звуків. Шум (вияв неперіодичних коливань голосових зв’язок) теж належить до особливих акустичних параметрів, здатних експонувати стилістичні властивості дзвінких консонантів. І хоча всі без винятку приголосні – “це звуки, основою яких є шуми, що виникають внаслідок проходження видихуваного струменя повітря через певну перепону, утворювану в якому-небудь місці мовного апарату” [18, с. 130], однак дзвінким притаманний значно слабший ротовий шум, ніж глухим, що, власне, разом із голосом і забезпечує їм стилістичну виразність у поетичній мові як особливому різновиді комунікативної діяльності людини.

Співвідношення двох артикуляційно-акустичних параметрів (голосу та шуму) обумовили, природно, індивідуальні особливості кожного з аналізованих приголосних, віддзеркалюючи передусім національну специфіку дзвінких консонантів сучасної української літературної мови. Оскільки це акустично інформаційні знакові одиниці, то вони часто розглядаються як показник евфонії українських слів, беручи участь у формуванні мелодійного звучання лексем української мови. “Насиченість мови дзвінкими приголосними” [7, с. 314] серед різних фонетичних засобів досягнення милозвучності слова (звукова будова, історичні, а також позиційні чергуваннями голосних і приголосних, зокрема й із так званим нулем звука, різноманітні повтори звукових одиниць та їх сполук, варіативне використання фонетичних синонімів) залишається, без усякого сумніву, одним із найвагоміших чинників. Але особлива їх роль у поетичній мові, де слово, естетизоване завдяки звуковій архітектоніці, стає емоційною домінантою, розширюючи потенційні можливості вокально-консонантної його форми.

В україністиці проблеми фонетичної організації поетичної мови здавна була предметом пильної уваги багатьох лінгвістів. Одні з них (В.В.Ковалевський [9, 10], Г.К. Сидоренко [19]) поглиблено характеризували ритмічні особливості поезій шляхом аналізу рими та її властивостей, інші (В.В.Шиприкевич) торкалися проблем ритмо-інтонаційної, або просодичної, будови мовлення [25]. Милозвучність та засоби її досягнення як у конкретному художньому творі, так і в мові взагалі з’ясовували П.Д.Тимошенко [21], Н.І.Тоцька [22], Ю.Л.Мосенкіс [16]. Останнім часом дослідників мови (В.В. Левицький) [14], зокрема й початківців (В.Ковальчук) [11], зацікавила семантика бік звуків. І сьогодні вважається вже цілком доведеним фактом, “що фонеми є носіями семантичних ознак” [там само]. Стилістичні ж функції дзвінких приголосних, зокрема в поетичній мові, якщо й висвітлювали мовознавці (І.Г.Чередниченко), то лише принагідно, у зв’язку з аналізом текстуальної консонантивації та частоти вживання приголосних фонем в українській мові [24] або в руслі виявлення звукових повторів та співвідношень між ними (В.В.Коптілов, В.С.Ващенко) [12, с. 3].

Саме тому об’єктом дослідження є стилістичні функції дзвінких приголосних, котрі в поетичній мові беруть участь у моделюванні не лише денотативного, а й конототивного значення художнього образу, а слово (відтак і поетичну мову!) робити репрезентантом краси, звукової гармонії і досконалості, джерелом естетичних відчуттів. На матеріалі поезії М.Вінграновського, Л.Костенко, Д.Павличка, І.Драча, В.Симоненка розглянуто передусім функціонально активні дзвінкі консонанси.

У сучасній українській літературній мові Л.І.Прокопова [18], Н.І.Тоцька [23], М.А.Жовтобрюх [5], В.В.Лобода [15] та інші мовознавці традиційно виділяють одинадцять дзвінких приголосних фонем (/б/, /д/, /д′/, /г/, /ґ/, /ж/, /з/, /з′/, /дз/, /дз′/, /дж/), кожна з яких має різну частоту вживання в тексті, зокрема й поетичному, що, без сумніву, позначається на їхніх стилістичних можливостях. На підставі підвищеного функціонального навантаження (іншими словами, маркування) І.Г.Чередниченко поділив усі українські приголосні на п’ять класів – найвищої, вищої, середньої, нижчої частоти вживання та приголосні рідкісного вживання [24, с. 141]. Цікаво, що серед дзвінких консонантів, на думку українського вченого, немає жодного, який би мав максимальну функціональну активність у поетичній мові й належав до першого класу. Навіть серед фонем вищої частоти вживання (другого класу) лінгвіст фіксує всього дві консонантні одиниці – /д/ і /з/, алітерацію яких, однак, не можна назвати поширеним явищем у творах майже всіх сучасних українських поетів, котрі уміють, за словами В.О.Базилевського, “смакувати звуком” [2, с. 195]. Можливо, це частково можна пояснити тим, що дзвінка артикуляція прагматично асоціюється з такими поняттями, як “великий”, “холодний”, “твердий”, “швидкий”, “сильний”, [14, с. 43], а це більше тяжіє, як не дивно, до неприємного, ніж до приємного, хоч на підставі звукосимволічних експериментів В.В.Левицький і вважає цю артикуляцію експонентом поняття “світлий” [14, с. 43]. Аналізуючи поетичну мову таких досвідчених майстрів слова, як М.С.Вінграновський, Л.В.Костенко, Д.В.Павличко, В.А.Симоненко, І.Ф.Драч, ми помітили, що вони звертаються до стилістичних можливостей цих приголосних фонем час від часу, але естетичної ваги такі алітерації в їхніх віршах зовсім не втратили. Більше того, завдяки додатковій функціонально-стильовій характеристиці цих приголосних тональність поезії, як правило, набувала особливого експресивного забарвлення. Проаналізуємо, наприклад, стилістичні можливості приголосної фонеми /з/, яка виокремлюється з-поміж інших шумних цього ж класу саме винятковою функціональною активністю. Зауважимо, що в статті ми розглядаємо /з/ та її пом’якшений корелят /з′/ не лише як графічні еквіваленти, але і як єдиний, за термінологією О.П.Журавльова, “звукобуквений образ”, що, власне, цілком узгоджується і з художнім задумом автора поетичної мови, оскільки алітерації та асонанси, зазвичай, використовує “поет не лише з урахуванням звуків, але й букв” [6, с. 80]. Частотну аргументацію щодо активності кожної з корелятивних фонем ми не наводимо, намагаючись залишитися на позиції конвенціональної інтерпретації, хоча В.В.Левицький, аналізуючи диференційні ознаки одиниць вокальної та консонантної системи української мови, констатує приналежність кожної з них до різних рангів [14, с. 41]. Те, що, милуючись тільки звуком [з], можна створити поетичний шедевр із цілком звичних, навіть буденних, ситуацій, М.Вінграновський підтвердив рядками вірша “У білім сні, у білім сні зимовім”:

Зеленим голосом сади зовуть зозулю,

Зелений борщ збігає на плиту.

Розплющив очі вечір на цибулю,

Картопля дивиться у землю золоту [4, с. 14].

Коли ж алітеровані /з/ та /з′/ підкреслені іншими свистячими приголосними, зокрема /с/, /с′/, /ц/, /ц′/, /дз′/, /дз′/, емоційна конотація поетичної мови в результаті гармонійної звукової картини стає перцептивно відчутнішою. Для художнього моделювання реальності-феєрії, зітканої із серпанку, напоєної росами й дощами, таку алітерацію використано й у вірші “Звичайна собі мить”:

3 [з] –1 [с]

1 [з] –2 [с]

1 [з] –1 [с]

3 [з] –1 [с]

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином

а післязавтра – казкою казок [4, с. 58].

Перевага дзвінкого звука [з] над глухим відповідником [с] у початковому та кінцевому рядку строфи допомагає сформувати експресивну конотацію – радісний, просто казковий настрій.

Експресивно зумовленою, на наш погляд, є строфа вірша “У лісі темно. У лісі ніч” М. Вінграновського повторюються дзвінкі звуки [з] та [з′], які наповнюють рядки бадьорим, веселим (навіть пустотливим) звучанням.:

2 [з]

1 [з] – 2 [с]

2 [з]

1 [з] - 1 [с]

^ Під верболоззям в казані

Чорти різдвяне тісто місять,

Й на золотому ковзані

Чумацьким Возом править місяць [4, с. 53].

Автор ніби грається звуком [з]: у першому і третьому рядках уживає його двічі, а в другому та четвертому – по одному разу, створюючи слухову асоціацію посилення-послаблення звуків: здається, можна навіть почути порипування снігу на морозі. Цю асоціацію підсилює й глухий приголосний [с] у другому та четвертому рядку, що не просто увиразнює зміст строфи, але й моделює максимально інформативне звукове середовище.

У поезії М.Вінграновського “Вже ночі під листопадом ночують” абсолютне відчуття візуальної конкретності створює контекст і, без усякого сумніву, алітерація [з] та [с]:

З [з] - 2 [с]

1 [з] - 2 [с]

Сміється заєць з морквою за вухом,

Зеленим носом ловить сніженя... [4, с. 116].

Який естетично виразний художній образ!

Алітерація [з] у взаємодії з алітерацією [с] у вірші "Ви, як стежка, кохана", як нам видається, теж підпорядкована конкретному художньому задумові автора: щоб передати різну тональність звуків сопілки, М.Вінграновський ритмічним чергуванням [з] і [с] у рядку, ніби миготінням, інтенційно формує звукову архітектоніку, сприяючи створенню особливої музичності.

1 [з] - 1 [с] 1 [з] - 1 [с]

^ Бузинова сопілка у золоті сну...[4, с. 72].

Фонеми /д/ та /д′/, як і фонеми /з/ та /з′/, також належать до приголосних вищої частоти вживання [24, с. 141], однак у поетичній мові їхні стилістичні особливості суттєво різняться. Відшукати алітерацію приголосних фонем /д/, /д′/ у цілій строфі чи навіть у двох суміжних рядках поезій усіх сучасних українських митців важко, що вже є підставою для певних функціонально-стилістичних висновків. Можливо, цьому сприяє характер способу творення цього приголосного (зімкнення), хоча ця артикуляція й співвідноситься, за даними В.В.Левицького, з такими поняттями, як “великий”, “гарячий”, “повільний”, “світлий” і, що особливо визначально, “приємний” [14, с. 43]. Складається враження, що алітерація цих консонантних одиниць експонує експресивну конотацію не поезії в цілому, а лише конкретного художнього образу, а тому й простежується переважно в кількох віддалених або двох суміжних словах одного рядка, наприклад:

Д.Павличко: І дай ще сили того дня діждати! [17, с. 57]; Гарно, весело жилось Нашим друзям дома [17, с. 411]; В.Симоненко: ...горді діти землі, вірні діти труда [20, с. 69]; тут правда з кривди злускала облуду... [20, с. 70]; Л.Костенко: Пишіть листи і надсилайте вчасно, коли їх ждуть далекі адресати [13, с. 61]; Вечірнє сонце, дякую за день! [13, с. 9]; Ще дивен дим, і хата ще казкова...[13, с. 28]; Мені завжди здавалося, що в Греції... [13, с. 30]; Куди ти ділась, річенько? [13, с. 53]; ...птиці мертві падають з дерев [13, с. 54].

Однак це не означає, що проривний [д], як і його палаталізований корелят [д′] за своїми диференціальними ознаками не спроможні сформувати естетичне враження строфи чи навіть усієї поезії. Майстерний звукопис дає змогу на рівні звуковідтворення сформувати, наприклад, паралельний звуковий вимір, власне, навіть не лексичного значення, а цілісного художнього образу. Абсолютно свідомо, на наш погляд, Ліна Костенко наповнює саме звуком [д] останню строфу вірша “Іду в полях. Нікого і ніде”, щоб художньо оформити процеси, пов’язані із звуковідтворенням:

І він іде, і я собі іду.

Йдемо удвох під вечір по стежині.

А він мені дудукає : ду-ду!

А далі яр і діти у ожині [4, с. 67].

Менш виразна, але цілком очевидна асоціація ритмічного руху досить послідовно простежується в багатьох суміжних рядках поезії “Зонька”:

Верблюд довірливий, як люди.

І терпеливий – як верблюд [4, с. 94].

Горбате диво, привид Азії,

іде під вербами верблюд! [4, с. 94].

М.Вінграновський звуком [д] гаптує свою поетичну мову, робити її просто неповторною. Так, звуковий континуум першої строфи вірша “До думи дума доруша...” вражає філігранно відточеним звуковим малюнком, де кожен сегмент дзвінкого [д] ініціює асоціації, естетично адекватні внутрішнім почуттям письменника:

До думи дума доруша...

Стодоли дум – в одну стодолу!

Дивись і думай, моя доле, –

До думи дума доруша

Стобальним, стоглобальним болем

До неба дибиться душа.

До думи дума доруша...

Стодоли дум – в одну стодолу! [4, с. 132].

Талановитий митець досконало володіє умінням стилістично маркувати приголосну фонему /д/, яка, увиразнена алітерацією інших консонантних одиниць (упадає у вічі передусім /б/ та /м/), стає інтенціональним поетичним символом, тобто спеціально призначеним для передачі не лише власне семантичних, але й стилістичних конотацій як прагматичного аспекту лексичного значення. Частіше алітерація /д/ і /д′/ супроводжується повторами сонорних /н/, /н′/, /м/, що підвищують тональність поетичних рядків і створюють асоціацію реального або уявного відгомону у високості неба чи з далекої молодості: Де дітись їй у небі понад гаєм [4, с. 25]; Дорогоцінні дні я біля тебе знищив [4, с. 113]. Повтор миттєвих дзвінких може бути й вторинним щодо алітерації звучних: ...ударили в долю, захмеліли з болю...[4, с. 39]. Звуки [л] і [л′] роблять рядок плавним і водночас гучним (із 14 приголосних у словах лише один звук [х] не має голосу), ніби зм’якшуючи деяку різкість, асоціативно викликану приголосним [р] у сполуці з проривними [д]. Однак естетика поетичної мови зберігається навіть у тому випадку, коли автор уміло поєднує корелятивні за наявністю чи відсутністю голосу шумні [д]-[т] ([д′]-[т′]):

Десь є там яр, де я цвіту до тебе [4, с. 20]. В дощі вдягаються тополі...[4, с. 121].

Уміння моделювати звукову хвилю в поетичному рядку шляхом ритмічного алітерування різних за тональністю приголосних є одним з ефективних шляхів розширення стилістичних можливостей дзвінких, оскільки породжує естетичну конотацію, суголосну із семантикою лексичних одиниць.

Отже, функціональна здатність дзвінких приголосних, зокрема майстерно акцентована консонантивація шумних /з/, /з′/, /д/, /д′/, у поетичному різновиді сучасної української літературної мови образно й естетично трансформується, увиразнюючи ідейно-естетичну основу твору, формуючи емоційно-експресивне тло поетичної мови, залишаючись при цьому чи не найяскравішою особливістю ідіостилю письменника.

_____________________________________



Багмут А.Й. Голос // Українська мова. Енциклопедія / В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк та ін. К.: Укр. енцикл., 2002. 752 с.

^ Базилевський В.О. Логіка поезії // Базилевський В.О. І зав'язь дум, і вільний лет пера: Літ. - критич. статті, есе, студія одного вірша. К.: Рад. письменник, 1990. 318 с.

Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Харків: Вид-во Харківського ордена Трудового Червоного Прапора державного університету ім. О.М.Горького, 1958. 228 с.

Вінграновський М.С. Поезії. К.: Вид-во худ. літератури “Дніпро”, 1971. 175 с.

Жовтобрюх М.А. Фонетика // Курс сучасної української літературної мови. К.: Вища школа, 1972. С.90-153.

Журавлев А.П. Звук и смысл. М.: Просвещение, 1991. 160 с.

Калашник В.С. Милозвучність // Українська мова. Енциклопедія / В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк та ін. К.: Укр. енцикл., 2002. 752 с.

Качуровський Ігор. Фоніка. – Мюнхен: Український Вільний Університет. Серія: Підручники. Ч.7, 1984. 208 с.

Ковалевський В.В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша. К.: Рад. письменник, 1965.286 с.

Ковалевський В.В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. Спроба систематики. К.: Рад. письменник, 1960. 235с.

Ковальчук В. Типи фонетичної семантизації у текстах дитячих абеток // Українське мовознавство. Вип.24. 2002. С.75-83.

Коптілов В.В. Фоностилістика // Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За ред. І.К.Білодіда . К.: Наук. думка, 1973. С. 211-243.

Костенко Л.В. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 559 с.

Левицький В.В. Семантика и фонетика. Чернівці, 1973. 103с.

Лобода В.В.Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова. К.: Вища школа, 1994. С.16-83.

Мосенкіс Ю.Л. Трипільська генеза милозвучності української мови на тлі євразійських мовотворчих процесів. К.: Дослідницький семінар “Мова та історія”, 2002. 48 с.

Павличко Д.В. Любов і ненависть // Вибране. К.: Дніпро, 1975. 423 с.

Прокопова Л.І. Приголосні звуки // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. акад. АН УРСР І.К.Білодіда. К.: Наук. думка, 1969. 130-217 с.

Сидоренко Г.К. Ритміка Шевченка. К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. 183 с.

Симоненко Василь. Берег чекань. Мюнхен: Сучасність, 1973. 310 с.

Тимошенко П.Д. Засоби милозвучності (евфонії) української мови // Українська мова в школі. 1952. №4. С. 19-22.

Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови // Українське мовознавство. Вип. 22. 2000. С. 3-9.

Тоцька Н.І. Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. К.: Вища шк., 2002. С.16-76.

Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К.: Рад. шк., 1962. 495 с.

Шиприкевич В.В. Питання фоностилістики. К.: Вид-во Київського університету, 1972. 88 с.



CONNOTATIVE POSSIBILITIES of sounding consonants the Ukrainian poetical language


Lyudmyla Ukrajinets’


Institute of Philology,

Kyiv Taras Shevchenko National University,

Taras Shevchenko Bulvar,

14, Kyiv, 01033,

phone: (044) 234 14 12


The article considers the stylistic possibilities of sounding consonants, which are possessed of necessary differential signs for creating aesthetically perfect artistic image in the Ukrainian poetical language. The beauty and perfection of the poetry of L.Kostenko, M.Vingranovskiy, D.Pavlichko, I.Drach in most cases is appointed by sound harmony. And just this poetry has served as a material for this research.

Key words: sounding consonants, poetical language, euphonia (well-sonorous), stylistic function, voice, noise.


Стаття надійшла до редколегії 12.09.2005

Прийнятa до друку 26. 09.2005

УДК 811.161.2’366


^ ЕЛІЗІЯ ФОНЕМ У ПРИКМЕТНИКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Любослава Асіїв


Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра української мови,

вул. Університетська, 1/234, 79001, Львів, Україна,

тел.: (80 322) 296 47 17


Досліджено функціонування елізії у процесі творення форм прикметників або нових лексем. Значна увага приділена особливостям цього морфонологічного явища. З’ясовано випадки усічення, які суперечать закономірностям української морфонології.

^ Ключові слова: морфонологічні явища, елізія, усічення, фонема.


Елізія – одне з морфонологічних явищ, яке полягає в усіченні однієї або кількох фонем у кінці основи слова під час формо- та словотворення [5, с. 145-147; 7, с. 32]. У сучасній українській літературній мові усічення характерне для дериваційної системи, тоді, як у процесі формотворення зафіксоване в небагатьох випадках і тільки тоді, коли формотворчим засобом виступає суфікс. Це зближує формо- та словотворення в формальному плані.

Для усічення як морфонологічного явища характерні певні особливості. Одиницею мови, яка зазнає дії усічення, є основа, а не окрема морфема. Елізувати можуть і окремі фонеми, і сполуки фонем, що становлять певні форманти. Порівняно з чергуванням усічення не таке регулярне, охоплює меншу кількість лексем. Однак йому також властиві закономірності функціонування, встановити які покликані морфонологічні дослідження. М.Кравченко підкреслює важливість елізії для словотворення: „Усічення – це явище морфо- і фонотактичного характеру, зумовлене надлишковою структурою мотивуючої основи, без усічення якої неможливий сам дериваційний процес” [1, с. 183].

Змінюючи основу мотивуючого слова, елізія виконує формальні завдання: а) усуває скупчення приголосних на міжморфемному шві, тобто „полегшує суфіксу, який починається приголосною, приєднатися до основи” [5, с. 138; 8, с. 25]; б) скорочує довжину слова (особливо кількість суфіксальних морфем), якщо вона перевищує оптимальні для сучасної української мови межі [2, с. 101-102]; в) приводить фонемну структуру слів (основ) у відповідність із закономірностями фонемної будови основ певних частин мови [5, с. 139-140].

Усічення є одним із словотворчих засобів в українській мові. Однак його дію стримує семантичний фактор: якщо через елізія спотворює семантику слова, то усічення не відбувається (це особливо важливо під час утворення дериватів від власних назв) [2, с. 101-102; 5, с. 144]. Тому „обов’язковою умовою усічення і дієслівних, і іменних основ є збереження в похідному тієї частини основи, яка несе семантичну інформацію про слово” [5, с. 144].

При деривації прикметників зафіксовано значну кількість усічень, однак для формотворення цієї частини мови елізія не характерна. Можемо говорити тільки про усічення суфіксальних /к/, /ок/, /ек/ при утворенні синтетичної форми вищого ступеня порівняння прикметників за допомогою суфікса -ш-, наприклад: /легкий/ – /легший/, /тонкий/ – /тонший/, /глибокий/ – /глибший/, /далекий/ – /далʹший/, /вузʹкий/ – /вужчий/, /низʹкий/ – /нижчий/, /високий/ – /вишчий/. Елізія названих формантів регулярна. Принагідно зауважимо, що ці суфікси також усікаються при деривації відприкметникових дієслів (пор. /глибокий/ – /поглибити/, /широкий/ – /поширити/, /далекий/ – /віддалити/), що дає можливість висунути припущення про порівняно пізнє їх походження та втрату ними додаткових семантичних відтінків [4, с. 117].

Елізія суфіксальної /к/ відбувається також при утворенні ад’єктивів від прикметників за допомогою суфіксів -ісіньк-, -усіньк-, -енн-, -езн-, -елезн-, -еньк-, -есеньк-. Наприклад: /вузʹкий/ – /вузʹісʹінʹкий/; /солодкий/ – /солодʹісʹінʹкий/, /солодʹусʹінʹкий/; /тонкий/ – /тонʹісʹінʹкий/, /тонʹусʹінʹкий/, /тоненʹкий/, /тонесенʹкий/; /важкий/ – /важенний/, /важезний/, /важелезний/; /легкий/ – /легенʹкий/, /легесенʹкий/; /короткий/ – /коротенʹкий/, /коротесенʹкий/; /швидкий/ – /швиденʹкий/, /швидесенʹкий/. Основними умовами функціонування названого типу усічення є належність /к/ до суфікса та наявність перед нею іншої приголосної фонеми. Якщо ж /к/ є кореневою або перед нею є голосна фонема (тобто йдеться про суфікси -ок-,
-ек-), то елізія не відбувається: пор. /гіркий/ – /гіркісʹінʹкий/, /високий/ – /височезний/, /далекий/ – /далечезний/, /широкий/ – /широчезний/ (в останніх трьох прикметниках діє інше морфонологічне явище – чергування /к/ – /ч/). Слід відмітити також, що при утворенні дериватів за допомогою суфіксів -еньк-, -есеньк- елізія може і не відбуватися: пор. /важкий/ – /важкенʹкий/, /важкесенʹкий/; /палкий/ – /палкенʹкий/, /палкесенʹкий/; /пухкий/ – /пухкенʹкий/, /пухкесенʹкий/. Існують варіанти прикметників з елізією і без неї, наприклад: /мілкий/ – /міленʹкий/ і /мілкенʹкий/; /тʹажкий/ – /тʹаженʹкий/ і /тʹажкенʹкий/ тощо. Нерегулярність усічення /к/, наявність у багатьох випадках паралельних варіантів свідчить про незначне функційне навантаження цієї модифікації.

Елізія /к/ є виявом загальної тенденції до уникнення збігу голосних чи приголосних на міжморфемному шві [5, с. 138; 8, с. 25]. До того ж перешкод семантичного плану для усічення у названих дериватах немає. На думку вчених, причиною елізії суфікса є порівняно пізня його поява в складі мотивуючих основ [3, с. 87; 6, с. 52]. Суттєвим є і твердження про втрату ним додаткових семантичних відтінків [4, с. 117].

Суфіксальна /к/ зазнає усічення і в разі утворення прикметників від іменникових основ за допомогою суфіксів -ач-, -ан-, -н-, -ин(ий). Обов’язковою умовою функціонування цього морфонологічного явища є наявність перед /к/ кореневої приголосної фонеми. Наприклад: /качка/ – /качачий/, /качиний/; /гуска/ – /гусʹачий, /гусиний/; /ластʹівка/ – /ластʹівйачий/, /ластовиний/, /ластʹівйаний/; /курка/ – /курʹачий/, /куриний/; /гречка/ – /гречаний/; /ганчірка/ – /ганчірний/. Коренева /к/ такого усічення не зазнає, пор. /шпак/ – /шпачиний/, /грак/ – /грачиний/.

Цікаво, що під час деривації присвійних прикметників із суфіксом -ин- (закінчення нульове) елізії не зазнають ні коренева, ні суфіксальна /к/: /качка/ – /каччин/, /чайка/ – /чайчин/, /ластʹівка/ – /ластʹівчин/, /лелека/ – /лелечин/ (у таких прикметниках активно діє альтернація /к/ – /ч/), зумовлено це семантикою названих дериватів. У прикметниках на -ин(ий) переважає значення загальної відносності, тому суфіксальна /к/ семантично надлишкова в похідній лексемі. Присвійні ж прикметники (з суфіксом -ин (Ø)) виражають індивідуальну належність, тому /к/ не усікається.

Під час утворення відносних прикметників за допомогою суфікса -ськ- від іменників обов’язковою умовою елізії /к/ у фіналі основи є наявність перед цією фонемою будь-якої приголосної, крім /с/, /сʹ/, /ц/, /цʹ/, наприклад: /мавка/ – /мавсʹкий/, /кирилʹівка/ – /кирилʹівсʹкий/, /зрʹівнʹалʹівка/ – /зрʹівнʹалʹівсʹкий/, /пилипівка/ – /пилипівсʹкий/, /евенк/ – /евенсʹкий/, /чукотка/ – /чукотсʹкий/, /жмеринка/ – /жмеринсʹкий/.

Якщо утворюють прикметники від незмінних іменників іншомовного походження елізії зазнає фінальна голосна фонема /о/, /у/, /а/, /е/, /і/, що пов’язане насамперед з особливостями фонемної будови іменникових основ української мови. Такі основи є закритого типу, тобто закінчуються на приголосну фонему. Усічення відповідно модифікує фонемну будову незмінних іменників з голосною у фіналі, роблячи можливим дериваційний акт. Перешкод семантичного плану для такої елізії немає. Такий вид елізії, що є одним із засобів пристосування слів іншомовного походження до української словотвірної системи, характерний для прикметників, утворених за допомогою суфіксів:

-ов-: /какао/ – /какаовий/, /манго/ – /манговий/, /кенгуру/ – /кенгуровий/, /пралʹіне/ – /пралʹіновий/;

-ев-: /івасʹі / – /івасевий/, /ǯерсʹі/ – /ǯерсевий/;

-н-: /боржомі/ – /боржомний/, /апрʹіорʹі/ – /апрʹіорний/, /фортепіано/ – /фортепіанний/, /факсиміле/ – /факсимілʹний/;

-ськ-: /колорадо/ – /колорадсʹкий/, /локарно/ – /локарнсʹкий/, /есперанто/ – /есперантсʹкий/, /урарту/ – /урартсʹкий/, /амхара/ – /амхарсʹкий/, /батумі/ – /батумсʹкий/.

Найбільша кількість таких прикметників утворюється за допомогою суфікса -ськ- від топонімів. Однак саме в дериватах цієї групи елізія є нерегулярною. Пор. /бордо/ – /бордосʹкий/, /перу/ – /перуансʹкий/, /тарту/ – /тартусʹкий/. Можна припустити, що елізії в названих випадках перешкоджає наголошеність кінцевого голосного в мотивуючих іменниках: Бордó, Перý, Тартý. Усікатися такі акцентовані фіналі можуть тільки з обов’язковим нарощенням групи фонем, першою з яких є голосна, що приймає на себе наголос усіченого елемента. Наприклад: /баку/ ([баку']) – /бакинсʹкий/ ([баки'н’сʹкиĭ]), /улан-уде/ ([улан˛уде']) – /уланудинсʹкий/ ([улануди'н’сʹкиĭ]).

Для віддієслівного словотворення прикметників характерним є усічення суфіксальної голосної фонеми /а/, /и/, /і/. Таке морфонологічне явище відбувається під час утворення прикметників за допомогою цілого ряду суфіксів, зокрема:

-н-: /загрʹібати/ – /загрʹібний/, /обсипати/ – /обсипний/, /відгадати/ – /відгадний/, /вабити/ – /вабний/, /квапити/ – /квапний/, /л’іпити/ – /лʹіпний/, /гойіти/ –/гойний/, /труйіти/ – /труйний/, /потайіти/ – /потайний/;

-к-: /стрибати/ – /стрибкий/, /хитати/ – /хиткий/, /вабити/ – /вабкий/, /варити/ – /варкий/, /гриміти/ – /гримкий/, /хрипіти/ – /хрипкий/;

-аст-/-част-: /звивати/ – /звивчастий/, /заливати/ – /заливчастий/, /обходити/ – /обхідчастий/;

-ист-: /заливати/ – /заливистий/, /надривати/ – /надривистий/, /чепурити/ – /чепуристий/, /присадити/ – /присадистий/;

-ав-: /кулʹгати/ – /кулʹгавий/, /гаркати/ – /гаркавий/, /хирʹіти/ – /хирʹавий/;

-ч-: /убивати/ – /убивчий/, /розподʹілʹати/ – /розподʹілʹчий/, /ловити/ –/ловчий/, /купити/ – /купчий/, довірити/ – /довірчий/;

-уч-/-ущ-: /кусати/ – /кусʹучий/, /гавкати/ – /гавкучий/, /плакати/ – /плакучий/, /свистʹіти/ – /свистʹучий/, /гриміти/ – /гримучий/, /плодити/ – /плодʹучий/, /плодʹушчий/;

-ив-/-лив-: /зайідати/ – /зайідливий/, /покладати/ – /покладливий/, /шарудʹіти/ – /шарудливий/, /стугонʹіти/ – /стугонливий/.

Елізії зазнають також суфіксальні сполуки /ува/, /ва/, /ну/ у фіналі дієслівних основ при утворенні від них прикметників за допомогою суфіксів -н-, -к-, -лив-. Наприклад: /орудувати/ – /орудний/. /випробувати/ – /випробний/, /липнути/ – /липкий/, /терпнути/ – /терпкий/, /глузувати/ – /глузливий/, /кокетувати/ – /кокетливий/, /ушчіпнути/ – /ушчіпливий/.

Усічення дієслівних суфіксів під час утворення прикметників – характерна риса віддієслівної деривації ад’єктивів. Така елізія часто виступає єдиним формальним засобом розмежування прикметників та дієприкметників, утворених від тих самих дієслівних основ. Пор. /привйазний/ – /привйазаний/, /відкидний/ –/відкиданий/, /відсипний/ – /відсипаний/, /стрибучий/ – /стрибайучий/, /кусʹучий/ –/кусайучий/.

Усічення характерне також для відприслівникового словотворення прикметників за допомогою суфікса -н-/-нʹ-. Зокрема, зазнають елізії такі фінальні форманти:

/у/: /достоту/ – /достотний/, /доладу/ – /доладний/, /зверху/ – /зверхнʹій/;

/и/: /шчосекунди/ – /шчосекундний/, /шчогодини/ – /шчогодинний/, /шчосуботи/ – /шчосуботнʹій/;

/а/: /шчоднʹа/ – /шчоденний/, /дарма/ – /даремний/, /шчомісʹацʹа/ – /шчомісʹачний/;

/і/: /сʹогоднʹі/ – /сʹогоденний/, /поволʹі/ – /повілʹний/, /шчоночі/ – /шчонʹічний/.

Отже, елізія – важливий засіб пристосування основи мотивуючого слова до словотворчого акту. Усікаються тільки ті елементи, які семантично надлишкові в складі похідного слова. Елізія як морфонологічне явище змінює структуру іншомовних іменників, власне українських дієслів, прислівників відповідно до типової фонемної будови основ українських субстантивів (первинно прикметники утворювалися тільки від іменників). Усічення також усуває збіг приголосних чи голосних на міжморфемному шві. Однак суперечить закономірностям української морфонології така елізія, яка не тільки не пристосовує слово до дериваційного акту, а, навпаки, спричиняє утворення нетипової фонемної будови похідної лексеми. Зокрема, порівнюючи лексеми геній – геніальний, індустрія – індустріальний, бактерія – бактеріальний, епітелій – епітеліальний, артерія – артеріальний і под., констатуємо елізію /й/ під час утворенні відповідних прикметників. Однак внаслідок цього усічення виникає роззів – збіг голосних на міжморфемному шві, що суперечить закономірностям поєднання фонем в українській мові. Зазначимо, що в українській морфонологічній системі не має випадків усічення /й/, якій передує голосна фонема. Зафіксована елізія цієї фонеми тільки тоді, коли попередньою є приголосна, для уникнення збігу консонантних фонем у разі поєднання твірної основи і дериватора (наприклад, /севілʹйа/ – /севілʹсʹкий/, /ескадрилʹйа/ – /ескадрилʹний/). Усічення /й/ під час утворення дериватів з формантом -альн- не відповідає морфонологічним закономірностям та особливостям поєднання фонем в українській мові. Саме тому лексеми без усічення геніяльний, індустріяльний, артеріяльний і под., які незаслужено були витіснені з ужитку, повинні стати нормою літературної мови.

Отже, елізія, як і кожне морфонологічне явище, має особливості функціонування в кожній мові. Усічення типове для деривації українських ад’єктивів від дієслів та незмінних іменників іншомовного походження з голосною фінальною фонемою. Регулярною є й елізія суфіксальної /к/ під час утворення відприкметникових та відіменникових дериватів. Елізія усуває скупчення приголосних чи голосних на міжморфемному шві.


_____________________________________


Городенська К.Г., Кравченко М.В. Словотвірна структура слова (відіменні деривати). К.: Наук.думка, 1981. 199 с.

Горпинич В.О. Відтопонімні прикметники в українській мові. К.: Вища школа, 1976. 142 с.

Горпинич В.О. Теоретичні питання відтопонімічного словотвору східнослов’янських мов. К.: Вища школа, 1973.

Грищенко А.П. Прикметник в українській мові. К.: Наук. думка, 1978. 207с.

Земская Е.А. Современный русский язык. Словообразование. М.: Просвещение, 1973. 304 с.

Кравченко М.В. Морфонологічні явища і словотвірна структура слова // Укр. мова і літ. в школі. 1984. №6. С.51 -55.

Кравченко М.В. Явище усічення у системі віддієслівних іменників // Мовознавство. 1984. №3. С.32-36. 

Словотвір сучасної української літературної мови. К.: Наук. думка, 1979. 408 с.



^ THE ELISION OF PHONEMAS IN ADJECTIVES

OF THE UKRAINIAN LANGUAGE


Luboslava Asiyiv


Ivan Franko National University of Lviv

The department of Ukrainian Language,

1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine,

phone: (00380 322) 296 47 17


The article is devoted to the description of elisions taking place in the process of the form- and word building of adjectives in the Ukrainian Language. Investigating morphonological phenomena in the functional aspect makes it possible to define the importance of these modifications for definite adjective derivation types and paradigms.

Key words: elision, morphonological phenomena, phonema.


Стаття надійшла до редколегії 2.11.2005

Прийнятa до друку 16. 11..2005


УДК 811.161.2

СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА ПАРАДИГМА ПРЕДИКАТІВ

ПРОЦЕСУ З ВАРІАНТНИМИ ВИЯВАМИ СУБ’ЄКТІВ

У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
^ Галина Кутня

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра української мови,

вул. Університетська, 1/234, 79001, Львів, Україна,

тел.: (80 322) 296 47 17


Розглянуто семантико-синтаксичну парадигму предикатів процесу з варіантними виявами суб’єктів. До аналізу залучено структури із суб’єктами у формах родового, давального, орудного та місцевого відмінків.

^ Ключові слова: предикат процесу, семантико-синтаксична структура, суб’єкт, варіантні вияви.


В українській новітній граматиці тенденційними стали дослідження семантико-синтаксичного рівня речення, категорійними одиницями якого є облігаторні компоненти (предикатні та субстанційні), напівоблігаторні (факультативні) синтаксеми та детермінантні поширювачі (вторинні предикати). У формально-граматичній площині такі одиниці мають відповідне лексичне наповнення і граматичне оформлення. Структуру семантико-синтаксичних категорій характеризували І. Вихованець, А. Загнітко, М. Мірченко, Т. Масицька та інші мовознавці, однак досі залишаються актуальними деякі питання. Зокрема це стосується предикатів процесу – проміжної синтаксеми між предикатами дії і стану. Цей предикат, визначений як семантичний тип, що характеризує динамічну неконтрольовану ситуацію, пов’язану зі змінами станів або інших ознак предмета [5, с.137], потребує ретельного аналізу щодо лексичного і граматичного вираження.

Суб’єкти “процесів” можуть мати не лише інваріантні (персональні, особові) вияви, реалізовані формою називного відмінка, а й варіантні (імперсональні, неособові), засвідчені формами непрямих відмінків. Морфологічна транспозиція суб’єкта у сферу непрямих відмінків умотивована характером носія процесу – його пасивністю. Відсутність активного начала в ситуації сприяє переміщенню суб’єкта з однієї синтаксичної позиції в іншу. При цьому змінюється спосіб реалізації категорійного значення предиката, а інформативна структура предикативної ситуації загалом не змінюється. На думку Н. Гуйванюк, синтаксичне варіювання лише видозмінює ієрархізацію інформативно-референційної структури висловлювання [8, с.201]. Якщо суб’єкт виражається формою непрямих відмінкі