Реферат: У двох частинах

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ


УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОСОФІЯ

(ХІХ–ХХ століття)


АНТОЛОГІЯ

У ДВОХ ЧАСТИНАХ

Частина 2


Суми

Сумський державний університет

2011

УДК 1(091) (477)

ББК 87.3 (4 Укр)

У 45


Рецензенти:

В. М. Вандишев – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Сумського державного університету;

С. Л. Йосипенко – доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України;

Т. І. Ящук – доктор філософських наук, професор кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.


^ Рекомендовано вченою радою Сумського державного університету

(протокол № 14 від 23 червня 2011 р.)


У 45 Українська історіософія (ХІХ–ХХ ст.): антологія: у 2 частинах /

упор. В. О. Артюх. – Суми: Сумський державний університет, 2011.– Ч. 2. – 271 с.


ISBN 978-966-657-379-0

ISBN 978-966-657-381-3 (частина 2)


До антології ввійшли тексти відомих українських інтелектуалів середини ХІХ – першої половини ХХ століття, які знайомлять читача з основними проблемами і течіями української філософсько-історичної думки. У багатьох текстах філософське опрацювання проблем світової історії пов’язується з історичною долею України. Поряд з відомими історіософськими працями М. Костомарова, І. Франка, М. Грушевського, Д. Чижевського, В. Петрова до антології ввійшли маловідомі праці В. Лесевича, А. Товкачевського, Ю. Вассияна, Л. Окіншевича.

Для спеціалістів у галузі філософії історії, аспірантів, студентів, а також читачів, які цікавляться історією української філософської думки.


УДК 1(091) (477)

ББК 87.3 (4 Укр)


© Артюх В. О., 2011

ISBN 978-966-657-379-0 © Сумський державний

ISBN 978-966-657-381-3 (частина 2) університет, 2011


ЗМІСТ

С.

Розвиток історіософських ідей в українській філософсь-

кій культурі першої половини ХХ століття…….….……………..4

В’ячеслав Липинський...................................................................23

Листи до братів-хліборобів..............................................................23

Микола Хвильовий……………………………………………….35

Україна чи Малоросія?.....................................................................35

Дмитро Чижевський……...............................................................44

На теми філософії історії…………………………………………..44

В’ячеслав Липинський як філософ історії……………...………...50

Культурно-історичні епохи..............................................................61

Початки й кінці нових ідеологічних епох………………………...69

Юліан Вассиян…………………………………………………….80

Історія як дефініція.………………………………………………….80

Степовий сфінкс……………………………………………………..88

Пацифізм і психологія української миролюбності……………….111

Юрій Липа…………………………………………………………120

Призначення України………………………………………………120

^ Олег Ольжич………………………………………………………135

Українська історична свідомість…………………………………..135

Дмитро Донцов…………………………………………………..150

Дух нашої давнини………………………………………………..150

Віктор Петров……….…………………………………………...165

Історіософічні етюди……………………………………………..165

Наш час, як він є……………..............................................................180

^ Лев Окіншевич……………………………………………………189

Між Сходом і Заходом……………………………………………..189

Борис Крупницький…………………………………………..….196

Основні проблеми історії України………………………….……..196

Лев Білас………………………………………………………….229

Криза нашого образу історії……………………………………...229

БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО АВТОРІВ………………………...251

ПОКАЖЧИК ІМЕН……………………………………………..262

^ РОЗВИТОК ІСТОРІОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ

ХХ СТОЛІТТЯ


У першій половині ХХ століття головними течіями у розвитку української філософсько-історичної думки стають волюнтаризм та історичний матеріалізм. Крім класиків волюнтаризму А. Шопенгауера та Ф. Ніцше українськими мислителями також використовуються набутки таких відомих філософів ХХ століття як О. Шпенглер та Х. Ортега-і-Гасет – тут можна назвати роботи В. Липинського, Д. Донцова, М. Хвильового, Ю. Вассияна. Марксистська лінія в осмисленні історичного процесу у ХХ столітті розвивається як в межах догматизованого «совєтського» історичного матеріалізму (В. Юринець, П. Демчук, С. Семковський), так і її маргінальних троцкістських варіантів (Р. Роздольський). Крім того активно розвивається та лінія психологізованого розуміння специфіки історичного процесу, що йде від Г. Штайнталя, М. Лацаруса та В. Вундта і яка в підгрунтя розуміння української історії кладе специфіку українського національного характеру (Д. Чижевський, І. Мірчук, О. Кульчицький). Ну, і, врешті, спостерігаються спроби пов’язати осмислення української історії з феноменологічним методом (Ю. Вассиян).

Волюнтаризм. В історіософії волюнтаризму на перше місце виходить концепт волі. Ця лінія філософування, що йде від Артура Шопенгауера (1788–1860), в українській історіософії зреалізувалась у працях консерватора В’ячеслава Липинського (1882–1931), а також ідеологів націоналізму та націонал-комунізму Юліана Вассияна (1894–1953), Дмитра Донцова (1883–1973), Юрія Липи (1900–1944), Миколи Сціборського (1897–1941), Миколи Хвильового (1893–1933).

Якщо М. Грушевський та І. Франко є виразними представниками народницької течії в українській історіософії, то В’ячеслав Липинський у своїй творчості розкрив можливості елітаристського підходу до проблеми суб’єкта історичного процесу. Він – насамперед – соціолог, який у своїх побудовах намагається робити висновки із певного емпіричного матеріалу (в основному з історичних джерел), але при цьому у його історіософському соціологізмі проглядається досить виразне нерефлектоване спекулятивне підґрунтя.

Якраз погляди самого В. Липинського найкраще ілюструють «метафізику» консервативного історизму. Першоосновою його історіософської конструкції виступає концепт Землі. «Земля» є тим началом, у яку вкорінена історія певної спільноти. Національна психологія людини формується також під впливом географічного фактора.

Землеробський спосіб існування робить людину залежною від «тве-

Розвиток історіософських ідей…


рдих законів землі», які логічно неможливо обґрунтувати. Життя на землі, за В. Липинським, оповите первинними ірраціональними бажаннями, які потім відтворюються як у повсякденному житті землеробського етносу, так і на рівні його політичних форм. Усвідомлення своєї єдності із землею-годувальницею, обов’язків перед нею є основою й національної ідентичності. Ідея землі має своїм підгрунтям глибоке почуття органічної єдності нації тому, що все із землі виростає, на ній проживає і в землю зникає. З органічною поєднаністю із землею виростає й любов до неї. «Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія – лежать в основі буття і могутності держав»1, – зазначає він. А тому

«українцем, своїм близьким, людиною одної нації – єсть кожна людина, що органічно (місцем осіду і праці) зв’язана з Україною; не-Українцем, чужим, людиною чужої нації… єсть кожний мешканець иншої землі…»2.

І тут В. Липинський протиставляє свою територіальну модель патріотизму панівному в середовищі українських народників культурно-мовному.

Із потреб аграрного способу життя, на думку В. Липинського, органічно як зерно формує із себе корінь, стовбур, гілки і крону, виростають соціальні групи (стани), що беруть на себе функції відтворення, організації, захисту й управління суспільством. Джерелом політичної влади у суспільстві є ті, хто володіє та обробляє землю – могутній хліборобський клас. За консервативного бачення між власністю на землю й господарем існує особливий, «живий» взаємозв’язок. Власність пов’язується із самою суттю людини, це своєрідне продовження «членів людського тіла» (А. Мюллер). Така органічність виразно контрастує з абстрактним характером і міжлюдських відносин, і відносин «людина – природа», наприклад, при капіталізмі, на що звернув увагу ще К. Маркс.

«Землеробський клас хліборобський» із своїх лав виділяє активну меншість, у якої найбільшою мірою розвинутий ірраціональний потяг до влади, – провідну верству (національну аристократію). Національна аристократія, живлячись енергією «Землі», збуджує в собі ті творчі сили, що потім уможливлюють виникнення ірраціональної волі до влади, яка, в свою чергу, дозволяє провідній верстві відігравати роль авангарду історичного процесу. В основі всіх людських інстинктів лежить «хотіння жити і поширювати своє життя»3.

Українська історіософія


Провідна ж верства – це ті, хто, по-перше, акумулює розпорошену енергію мас і здатен керувати людськими хотіннями, стримуючи

«тілесні, звірячі пристрасті», по-друге, це ті, хто спроможний на творче зусилля, що спирається на ірраціональне хотіння етносу («мірилом вартости кажної дійсної аристократії єсть її здатність творити нові цінности…»1).

В цьому і полягає волюнтаристська основа історіософських поглядів В. Липинського. Але як справжній католик В. Липинський вважає, що воля творчої еліти не безмежна, її межі установлює Божий план історичного процесу.

Власне, етнографічна маса, об’єднана спільними матеріальними умовами свого життя, має неусвідомлені «стихійні хотіння до буття собою, до заховання, до поширення себе»2. Провідна ж верства – це ті, хто усвідомив приспані потяги землеробського етносу (вони є своєрідним національним буттям-у-собі) й оформив їх у політичні цілі. Отже, провідна верства є носієм національної ідеології, що раціоналізує стихійні бажання й хотіння пасивної етнографічної маси, які, у свою чергу, виникають на основі єдності людини й землі. Образно висловлюючись, національна аристократія «відіграє... ролю дріжджів, на яких пасивне етнографічне тісто того колєктиву росте і перетворюється в активну націю»3. Таким чином, нація – це зорганізована на певній території у державу провідною верствою пасивна етнографічна маса. Крім того, провідна верства у В. Липинського є певним типом особистостей – це «войовники-продуценти», тобто люди однаковою мірою здатні як до праці на землі, так і до військової праці, насамперед щодо захисту своєї землі.

Стихійний потяг до влади, до панування провідної верстви тягне за собою з необхідністю і волю до ризику та самопожертви. У свою чергу, такі риси станового характеру провідної верстви були б неможливі без наявності «внутрішньої сили», що і зумовлює авторитет її влади у свідомості пасивної більшості («…за упадком внутрішньої сили правлячої меншості йде неодмінно упадок її влади»). Крім морального авторитету, однією з головних рис провідної верстви слід назвати «матеріальну силу». Якщо моральний авторитет передбачає вміння

«так зорганізовувати своє хотіння влади і так володіти засобами війни і засобами продукції, щоб ця влада і ця сила мали в очах цілої пасивної маси нації моральну підставу, моральне оправдання»4,

Розвиток історіософських ідей…


то матеріальна сила – це хотіння правити й організовувати; керування державним апаратом і армією; володіння засобами хліборобської і промислової продукції своєї нації, тобто землею та фабриками.

Отже, історичний процес В. Липинський розуміє як рух у часі етнічно-національних цілісностей, рушійною силою якого виступає стан постійної боротьби наявної та потенційної еліт за право очолити етнічну спільноту1.

Інший представник волюнтаристської історіософії, Юліан Вассиян, також вибудовує багато в чому подібне розуміння історичного процесу, проте з деякими суттєвими уточненнями. Історія для Ю. Вассияна (як, до речі, і для Д. Донцова) є історією не індивідів, а певної спільноти, у нашому випадку – нації. Нація – це «організм», але не природний, а «штучний», витворений творчою роботою волі еліти.

Що виразно відділяє Ю. Вассияна від інших націоналістичних інтелектуалів, то це визнання ролі індивідуального начала у творенні такої спільноти, як нація. Індивід не розчиняється в загальній волі нації, а реалізує свою особистість у спільному її дусі, в який він робить свій внесок і який відображається в ньому самому. Однак в інших аспектах своєї теорії Ю. Вассиян притримується консервативного розуміння індивіда не як механістичної, а як органічної (якісної) одиниці.

Специфіку взаємозалежності, взаємодії та взаємодоповнюваності національної спільноти та окремої людської одиниці добре розкриває цитата із «ранньої» статті Ю. Вассияна.

«Одиниця, – пише він, – є в суспільстві неодмінний підмет і таке її положення означає з одного боку засаду суспільного інтегралізму, висловлюючого безпосередню й активну причасність одиниці у складі організованої громади без огляду на рід, обсяг та видайність виконуваної функції. З другого боку випливає з цього ж самого положення засада індивідуального максималізму, по думці якого одиниця змагає до найповнішого самовиявлення на грунті збірного


Українська історіософія


життя, передумовою чого може бути виключно її дійсно вища духова якість. На перехресті обох засад родиться вся проблематика та власна динаміка історично-суспільного процесу». Саме тому «одиниця врощена в суспільність, як у свій природній грунт і, навпаки, суспільність зроджує з себе одиницю як вислів своїх життєвих сил»2.

Продовжуючи розвивати ідеї філософії романтизму, Ю. Вассияну вдалося побудувати органічну модель взаємозалежності двох рівновеликих цілісностей, якими є індивід та нація. Вони не тлумачаться як відносини одиничного та цілого, де одиничне (індивід) є складовою цілого (нації), а індивід виступає швидше такою суспільною одиницею, що тільки внаслідок власного розвитку може об’єктивувати ідею нації. Тож нація – це не механічна сума самозамкнених одиниць, а органічна спорідненість і внутрішня солідарність індивідів, що виникають лише в результаті їх власного духовного самоздійснення.

Нація має дві проекції – просторову («Земля, територія, як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розвитку категорію кількісного виміру…»1 та творчу («…вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі»2). Якраз друга проекція й становить історичне поле буття нації3. Отже, історичність приховується не в просторовій, а у вольовій сфері людини. На відміну від містичних та метафізичних моментів тлумачення походження волі в А. Шопенгауера чи Ф. Ніцше єдиним джерелом волі у Ю. Вассияна є не якісь зовнішні детермінанти, а сама людина.

Що ж таке цей волюнтаризм як підгрунтя феномену історії? Ю. Вассиян відповідає:

«Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовність означеного діяння. Безхарактерність однозначна з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і пра-


Розвиток історіософських ідей…


во творити і формувати життя»4.

Нація – це результат спеціальних зусиль вольової меншини над пасивним народом, який веде спосіб життя «самозадоволеного розмягченого животіння»5. Є акт чистого життя етносу як просторове існування пасивної матерії. Чиста матерія несвідома своєї природи, призначення, можливостей. Лише в процесі діяльності виникає момент усвідомлення. Природне існування не дає нам зразків дії формотворчих сил історії, «тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний грунт, розгортається простірно…»1. Простір для Ю. Вассияна є синонімом неісторичності, форма ж – як результат реалізації вольових зусиль – існує в часі, тобто в історії. Звичайно, деяка життєва енергія початково в етносі закладена, але, за висловом згадуваного філософа, вона «всякла в грунт». Що ж до України, то тут «гіпноза землі на людську душу досягнула в нас нечуваної сили…» і тому Україна «утопилася» в «запашному міті хліба»2. «Земля» – це історичне горе для України, бо таке існування може призвести лише до «стихійного животіння», а не до творчого пориву. Вегетативне існування – це завжди вічна пасивна можливість; для того ж, щоб вона оформилась у національну державу, потрібні воля й державна творчість на її основі. Акт державної творчості, дія національного духу є завжди виходом за межі стану вкоріненості в землю.

Провідна верства за допомогою творчих зусиль волі вершить із такого життя історію, тобто оприявлює його вже оформленим у часі. Історія – це рух оформленої спільноти (але не маси) в часі. Незважаючи на те, що етнічний «матеріал» здатний чинити опір маніпуляціям над собою провідної верстви через нерозуміння, неприйняття цілей еліти та небажання їй підкорятись, еліта все ж таки завдяки природній перевазі, тобто наявності у неї творчої волі, перемагає цей внутрішній спротив. Варто також нагадати, що творча воля – це не просто воля до творення абсолютно нових форм, це воля до творення досконаліших за попередні форми. Для творчого індивіда це означає постійний вихід за межі себе попереднього, це «ріст із себе в щось інше». Якраз поняття «творча воля» або ще «воля до творчості», становить те, що відрізняє волюнтаризм Ю. Вассияна від волюнтаризму Д. Донцова. В останнього воля «сліпа», це «чин для чину, без мети», а ще «воля є ціль в собі» (хоча задля справедли-

Українська історіософія


вості потрібно сказати, що у Д. Донцова в його «Націоналізмі» теж зустрічаються вирази про «творче насильство ініціятивної меншости»). Але у Ю. Вассияна, крім усього іншого, воля – це свідомо організована творча дія.

Оформлення землеробського етнічного масиву в націю розпочинається з вибудовування внутрішньої суспільної ієрархії; саме дія волі породжує національне бажання як одну із форм зусилля. Людська діяльність, конкретніше діяльність творчої меншини, й ієрархізує спільноту. Наявність еліти потім сублімує енергію землеробського етносу в політичні форми нації.

Коли народ у своєму націєбудівництві доходить до рівня своєї держави, він стає цілком за Г.В.Ф. Гегелем, уже не об’єктом, а суб’єктом історичної дії. Як вище зазначалося, для Ю. Вассияна етнос, «вкорінений в землю», – це ще стан доісторичного існування. Вихід з неісторії в історію відбувається через подолання почуттєвого начала і в окремій людині, і в етносі як «колективному індивідові» в цілому. Адже «під порогом історії» біологічне життя етносу було нічим іншим, як «процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ»1.

Цікаве розуміння Ю. Вассияном ролі великої особи в історії як суб’єкта історичної дії:

«…життя стає великим через особовий вираз, яким є все особа, велика людина, що оформлює розпорошений, хаотичний стан почувань у єдність окресленого почуття, що стоплює мерехтливий світ думок у сонце одної ідеї, що зосереджує шляхи розбіжних хотінь в єдиний струм волі, яка дістає виразний напрям о означеної мети»2.

Великі особистості творять історію тією мірою, в якій неповторна одиничність їх наочних носіїв акумулює загальну національну волю. Втілення волі нації у великій людині можливе через ієрархічне передання цих вольових зусиль від маси через еліту й до великого лідера.

Зважаючи на принцип реалізації історичної волі нації у творчому акті, Ю. Вассиян не сприймає й колових моделей історії. «Повернення до того ж самого» (Ф. Ніцше), або

«принцип повторення в історії – дуже умовний, – пише він, – а найменше кирмується ним той, хто історію як правду творить. Отже треба рішучо відкинути пересвідчення в діяння незмінних, обєктивних, телєольогічних норм, що порушають муравельником живих людських автоматів, відповідно до раз визначеного пляну; визволитися з тенет невольницької моралі з її вірою в панування

Розвиток історіософських ідей…


принципу космічної справедливості, у нахил природи до рівномірного розподілу енергії, до біольогічного й соціяльного урівняння. Бо всі ці поняття не розкривають внутрішнього пляну світу історії тому, що вона ще не скінчилася і все жиюче має в ній своє слово, в порядку найвищої рації»3.

Якраз за лінійного сприйнятті історії, що становить процес одиничних, неповторних фактів, творча воля може реалізовувати себе єдино можливим чином – здійсненням себе у нових неповторних актах. Нове – це те, що в принципі не може мати жодних тотожностей у минулому, а тому про будь-яке «повернення до того ж самого» зайве говорити. Уявлення про наперед задані цілі історії також робить діяльність людини механічною й репродуктивною, адже (принаймні для уявного творця цілей, який, зрозуміло, їх і усвідомлює) нове – як сутність творчого акту – вже не є новим. Телеологічне бачення руху історії примушує людину бути маріонеткою під час реалізації прихованих цілей історії, ніби спеціально не помічаючи цього свого становища. Тому творча воля у Ю. Вассияна лише «із себе», тобто з точки зору «тепер» і з опорою на минуле, а не через сліпе виконання приписів, що йдуть із майбутнього, може зреалізувати себе. Таким чином, вона й примушує бачити рух історії у вигляді векторної лінії.

У статті «Ідеологічні основи українського націоналізму» Ю. Вассиян поглиблює своє розуміння нового в історії через аналіз відношення теперішнього до минулого (традиціоналізму) та майбутнього (футуризму). Традиціоналізм означає для Ю. Вассияна культ традиції, спираючись на який, сучасність намагається осягнути свій «повний зміст». Коли сучасність зупиняється (а така зупинка автентично можлива лише у разі, коли історичний процес нації доходить до свого природного завершення), тоді вона й гальмує історію, даючи дорогу можливим шуканням «повного сенсу» в минувшині з поясненням через нього всього сьогодення. Сучасність ніби підсумовує собою повну здійсненність у минулому шляхом перетворення його на об’єкт самопізнання та «вдячного схиляння». Традиція для Ю. Вассияна може перебувати у складі сьогодення лише в одному випадку – коли вона використовується, тобто стає умовою для творення нових життєвих форм, а не коли перед нею схиляються як перед повним завершенням, а отже, і констатують незмінність історії. Рух у часі, а саме творення нових життєвих форм потребує постійного долання попередньої історії, а не схиляння перед нею. Лише за умови, коли не ми працюємо на традицію, а традиція на нас, можливий розвиток нації в цілому. Отже, будучи всього-на-всього чинником традиція стає «одним з основних елементів у системі тих сил,

Українська історіософія


що завдяки їх діланню доконується процес національного самоздійснення»1. Воля продукує не просто зміну, це – творча зміна. Саме творення нових способів свого існування, що є відповіддю на змінені зовнішні історичні обставини, дає нації надію на існування в майбутньому, а зовсім не репродукція звичних, традиційних способів існування.

Стан вибудовування моделей можливого майбутнього нації без спирання на певну традицію («насильним пірнанням зв’язків з минувшістю») Ю. Вассиян називає футуризмом. Футуризм стає реакцією на розвинений традиціоналізм, який у минувшині вбачає «повний сенс», натомість футуризм такий «повний сенс» переносить у майбутнє. Якщо ж немає опертя на конкретику минулого, подібні футуристичні побудови можуть бути лише теоретично-спекулятивними, «несубстанціяльними» й «порожніми». Також характерними рисами футуризму для Ю. Вассияна є «відірваність, неокресленість, механічність, чиста утопічність»1. І ніяка синтеза тут неможлива. Хочеш творити нове для майбутнього – обіприся на зреалізовану конкретику, а вона може існувати лише в тому, що вже відбулося, а не в ще не здійсненному. Що ж до творчості, то її потрібно розуміти не як діяльність, що передбачає повну перерваність із минулим і творення на порожньому місці, ex nihilo. Творчість містить у собі момент традиції. І наявність творчого суб’єкта – це і є критерій руху нації вперед.

Таким чином, на відміну від крайнощів традиціоналізму та футуризму Ю. Вассиян намагається дотримуватися «середньої лінії», коли минуле використовується теперішнім заради майбутнього. Бути реалістом у сучасності означає приймати хоча б частково певну традицію й у своїй діяльності опиратися на її силу.

Ідентифікація з минулим нації у Ю. Вассияна виконує одну важливу функцію:

«Суцільне самопізнання перестає тут бути звичайним історіософським питанням (тобто «чисте» пізнання заради самого пізнання. – В. А.), але воно набирає значення глибокопідметового творчого акту, в якому національна душа прояснюється з небувалою силою самосвідомости назад аж до найглибших основ власної природи, щоб з відчуття цілого свого буття вилонити сили до величного творчого руху наперед»2.

Тут Ю. Вассиян продовжує розвивати традицію субстанційного розуміння історії нації. Є незмінна сутність «національної душі», що заглиблена в минулий час, в історію. Пізнаючи минуле, національним

Розвиток історіософських ідей…


чином ідентифікований індивід3 ніби актуалізує (тобто повторює) цю природу (сутність) у сучасності. У свою чергу, без цієї практики опертя на природу національної душі неможливо творити національне життя в майбутньому. Якраз історія (краще, мабуть, було б сказати історична пам’ять) забезпечує реалізацію принципу збереження національної ідентичності – і це її основна функція. Історична пам’ять «вмикає» процес впізнавання індивідом себе за національною суттю – через пригадування попереднього національного досвіду.

На рівні ж нації як цілого історія виконує свою найважливішу функцію – вона, на думку відомого німецького історика ХІХ століття Йогана Густава Дройзена (1808–1884), ідеї якого об’єктивно продовжує розвивати й Ю. Вассиян, дає народу «образ самого себе»1. І чим довше існує національна спільнота в часі, тим багатший у неї обсяг напрацьованої попередніми поколіннями історичної пам’яті. Кожне нове покоління виростає з попереднього обсягу національної пам’яті, тим самим збільшуючи її обсяг своєю творчою роботою для наступних поколінь. Дуже давня спільнота, тобто така, що має величезний запас пам’яті, – це стара спільнота. Процес старіння спільноти Ю. Вассиян розуміє як поступове зупинення в якісному розвитку, що пов’язане, у свою чергу, із згасанням творчого начала. Справді, кожному новому поколінню, що здійснює свою соціалізацію в такій багатій пам’яттю спільноті, потрібно все більше затрат енергії та часу на засвоєння її попереднього обсягу. Великий масив запам’ятовуваного матеріалу гальмує вільний творчий порив особистості. Тому старі спільноти опікуються не стільки творенням нових зразків культури, скільки збереженням старих. Загалом

«…суспільність не розвивається, застоюється, яловіє, всихає. В цьому періоді розвиток не є якісний, оригінальні форми не появляються. Рутинність, вивченість, люксус і рафінованість форми


Українська історіософія


замість внутрішнього етосу творчости, убогість мотивів у всьому»2.

Теорія національного характеру. Цей тип філософсько-історичного знання пов’язують здебільшого з іменем Вільгельма Вундта (1832–1920) – відомого німецького психолога-емпірика позитивістського напрямку та філософа, хоча витоки його слід шукати у філософії романтизму. Історія для нього – це «концентрація психічних процесів у відносно міцні та дієві вольові цілісності або ж у позитивні єдності народів та спільнот»1. Закони історії є законами колективної психології, вони є результатом «саморозвитку» духу народу. За своєю суттю такі закони є не чим іншим, як психологічними законами асоціації, пристосування та аперцепції. В. Вундт навіть створив новий напрямок у науці – «психологію народів» (Völkerpsychologie)2, проте він, між тим, лише розвиває ідеї, започатковані у 50-х роках ХІХ ст. Гайманом Штайнталем (1823–1899) та Морісом Лацарусом (1824–1903).

Розвиток історіософських ідей…


Саме М. Лацарус і Г. Штайнталь, намагаючись дати наукове підгрунтя проблемі народної психології (Völkerpsychologie), взяли до уваги й історичний вимір народного життя. Вони дійшли висновку, що

«… как биография индивидуумов основывается на законах индивидуальной психологии, так и история, биография человечества, имеет свое рациональное основание в народной психологии. Итак, – психология … делает для биографии и истории то же самое, что физиология – для зоологии»3.

Зважаючи на те, що людина з її індивідуальною психологією завжди є суспільною істотою, тобто «вмонтованою» в певне соціальне середовище, є також і його історичним продуктом. Відтак, щоб дати визначення індивіда, потрібно відштовхуватися від суспільства, й ніяк не навпаки. Спільнота є сумою індивідуальних свідомостей у тій мірі, в якій властивості окремої свідомості співвідносяться не із самою собою, а з тим цілим, частиною якого є індивід. Врешті М. Лацарус і Г. Штайнталь роблять загальний висновок, що «…история должна объясняться из всеобщих психологических законов»1, адже саме їм підкоряється «дух» народу, а «дух» народу є «общее во внутренней деятельности всех индивидов народа как по содержанию, так и по форме». За такого тлумачення «дух народу» – це зовсім не гегелівський «об’єктивний дух», що виступає стадією в саморозгортанні абсолютної ідеї, це – конкретні, однакові прояви психіки певної суспільної групи, вони й становлять єдність такого «суспільного духу». Вони також є й предметом вивчення «психології народів». Таким чином, теорія історії стає прикладною психологією, що намагається всі міжлюдські відносини в часі пояснити за допомоги психологічної причинності2.

Таке психологізоване розуміння історії мало прихильників і серед українських мислителів. До тих, хто пов’язував перебіг історії зі специфікою національного характеру (духу, ментальності), можна віднести Дмитра Чижевського (1894–1977), Івана Мірчука (1891–1961), Олександра Кульчицького (1895–1980), Миколу Шлемкевича (1894–1966). Представники української культури середини ХІХ – середини ХХ століть

Українська історіософія


чільно переймалися проблемою національної самоідентифікації. Власне, це і стало причиною рефлексій над специфікою національної психології та спробами пов’язати цю специфіку із історичним виміром людського буття. Д. Чижевський, наприклад, намагався поєднати романтичні уявлення про «характер народу» із вимогами строгої науковості у стилі позитивізму. Саме у його працях з історії української філософії бачимо, як категорія національного характеру може ототожнюватись із категорією світогляду, і з такого поєднання у нього формується специфіка української філософії історії.

Феноменологічно-екзистенціальна тенденція. У межах екзистенціалізму історія постає як потік індивідуально-психологізованої свідомості. Ще творець феноменологічної філософії Едмунд Гуссерль (1859–1938) у «Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології» писав, що «історичний світ є первинно даним наперед як соціально-історичний світ. Але він є історичним тільки через внутрішню історичність індивідів»3.

Час у Е. Гуссерля «не есть время мира опыта, но имманентное время протекания сознания»1. Тобто, він виводить конституцію історичного світу із життя свідомості. Виходячи з таких засад, у філософії Карла Ясперса (1883–1969), наприклад, внутрішня історичність на відміну від уявлень про об’єктивну історичність покликана в першу чергу фіксувати «проектність», принципову незавершеність людини й відкритість її спектру майбутніх можливостей. Людина є те, чим вона є, лише разом зі своїм минулим, історія – її єдина основа, і вже тому людина – категорія історична.

За учнем Е. Гуссерля, одним із найвідоміших філософів ХХ століття Мартином Гайдеггером (1889–1976), також історію може «мати» лише світ, людина ж історії не має, вона як буття-у-світі безпосередньо вже «є» історією. Як бачимо, на відміну від гуссерлівських поглядів, часовість (яка, у свою чергу, є умовою історичності), у М. Гайдеггера вкорінена не у внутрішньому, суб’єктивному часі свідомості, а в людському бутті. Тобто людина історична сама по собі, внутрішньо, безвідносно до періодів зовнішньої (суспільної) історії. Отже, М. Гайдеггер розрізняє історію як об’єктивний, існуючий у часі взаємозв’язок подій та історичність як суб’єктивну форму таких сутностей, котрі визначені у своєму внутрішньому бутті тим фактом, що Розвиток історіософських ідей…


вони володіють історією. І саме завдяки існуванню історичного Dasein (тут-буття, присутності) стає можливою вторинна та зовнішня суспільна історія з її епохами й закономірностями, або, як він пише:

«Первично исторично – утверждаем мы – присутствие (Dasein). Вторично же исторично внутримирно встречное, не только подручное средство в широчайшем смысле, но и мироокружающая природа как «историческая почва». І далі: «можно показать, что расхожее понятие «всемирной истории» возникло именно из ориентации на это вторично историческое»2.

Проте М. Гайдеггер усе ж таки в першу чергу закцентовує увагу на часовій структурі індивідуального життя, на фазах самого акту здійснення неповторної людської долі як умови освоєння нею зовнішньої історії.

Таким чином, екзистенціальне бачення історії – це підхід до образу історії як до внутрішнього набутку свідомості людини. Історична ж наука постає лише як систематизація цього набутку. Саме «історичність екзистенції історіографа» «…экзистенциально фундирует историографию как науку вплоть до ее неприметнейших, «ремесленных приемов»3. Інакше кажучи, ситуацію минулого ми можемо зрозуміти лише в тому разі, коли розуміємо себе в ситуації теперішнього. Відтак знаряддям історичного дослідження стають спогади, власна історична пам’ять суб’єкта дослідження, які й формують уявлення про внутрішню достовірність історії.

Аналогічний спосіб обумовленості зовнішньої історії внутрішніми структурами душі спостерігаємо, аналізуючи відчутне захоплення філософією Е. Гуссерля, і в українського філософа Юліана Вассияна. В одній зі своїх статей автор пише, що відношення людської особистості

«… до рідної історії буде передусім зумовлений душевною структурою і життєвим станом першої, а не, як здавалося б, формуватись за впливом завершеної дійсности, яка вимагає для себе, як для того, що сталося і минуло, вшанування факту і справедливого до нього підходу»1.

Розмірковуючи про вплив екзистенціальної філософії та почасти феноменології на рефлексії українських мислителів над історичним процесом, слід саму екзистенціальну філосо^ ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ1

Частина третя

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ АРИСТОКРАТІЮ ТА ПРО ТРИ ОСНОВНІ МЕТОДИ ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЇ: КЛАСОКРАТІЮ, ОХЛОКРАТІЮ І ДЕМОКРАТІЮ

Лист 7. Коли, бажаючи пізнати методи політичної організації державно-національних рухів, приглянемось до життя людських громад то побачимо, що істнування якогось колективу з певними ознаками окремішности, як відмінна розговірна мова, инший тип, характер, звичаї і т. д., ще не означає його національної індивідуальности. Ця індивідуальність, тоб-то національна, а не етноґрафічна чи провінціональна окремішність, це продукт історичного процесу соціяльного життя даного колективу – це твір, формація історії, як кажуть одноголосно всі дослідники національного питання.

Але ж творами історії являються всі взагалі форми людського співжиття, яких поза поняттям часу помислити не можна. Твором і формацією історії єсть не тільки нація але й політична партія, професіональна спілька, співоче чи наукове товариство і т. д. Мало того – твором історії єсть однаково як і те, що єднає людей, так і те, що їх розєднує, – однаково, як народженя, життя і розвиток нації, так і її руїна, занепад і смерть.

І коли під поняттям нації розумі