Реферат: Сине мій, якби ти знав, як мало потрібно розуму, щоб керувати світом
Сине мій, якби ти знав, як мало потрібно розуму, щоб керувати світом!
Папа Юлій II – португальському ченцю,
близько 1550 року
Якщо у вашому публічному домі не йдуть справи – не ліжка треба переставляти – а міняти кадри.
Віктор Ющенко, парламентські слухання
з приводу конституційної
реформи 9 квітня 2003 року
...Він міг би до свого статевого вигасання стати добропорядним сім’янином і довгими зимовими вечорами розповідати дітям, онукам про тяжке становлення незалежної держави, до якого він начебто був причетний...
Олесь Уляненко.
Син тіні: Роман. 2002 року
Роман Офіцинський
ББК 63.3(4УКР)
О 91
Тексти зібраних у цій книзі науково-публіцистичних статей первісно побачили світ протягом 2006-2008 років. Їх подали загальнонаціональні та регіональні друковані та електронні газети і журнали «Українська правда», «Урядовий кур’єр», «Екзиль», «Післямова», «Трибуна». Також вони пропагувалися іншими медіа, вітчизняними і зарубіжними: «ИноСМИ.Ru», Vlasti.net, «Львівська газета», «Закарпаття online», Uzhgorod.net, Zakarpat.info, «Правда Закарпаття», «Репортер» тощо.
^ Видання здійснено коштом МПП «Ґражда».
ISBN 978-966-8924-86-6
Роман Офіцинський, 2008
Корнелія Ілюк, дизайн, 2008
Видавництво «Ґражда», 2008
^ На розраду
Тяжко жити
Касандрою
Усе доросле життя до сьомого поту скромно працюю в державному секторі за пересічним фахом – істориком. Непомітний для людства відлік мого загального трудового стажу розпочався у сімнадцять років на другій лавці середнього ряду студентської аудиторії під номером 503 провінційного університету. Із тої пори я лише вряди-годи гарував не за основним місцем зберігання трудової книжки – в армії, молодіжних структурах, медіа… При тому легально. Є виписки і квитанції.
Не полінувався днями погортати вже почасти пожовтілу підшивку своїх публікацій за останнє двадцятиліття. Про що думалося на гострому стикові некуртуазних епох, населених хамелеонами – тоталітарної, авторитарної, демократичної? Погортав і… Ні, не зомлів, стік холодним потом. Про що говорив, наче сікачем гичку відрізав, у головному все збувалося. У 1990 році наврочив повільне і болісне згасання Народного руху, а в 2005-му – принизливе парламентське фіаско об’єднаних соціал-демократів. У 1994 році на перших й останніх прямих виборах закарпатського губернатора (голови обласної ради) вірив у фарт Сергія Устича. І він переміг. У 1999-му не мав сумніву в президентському римейку Леоніда Кучми…
Далі ще гірше. Собі на шкоду. Ось зненацька заскочив мою не вельми сентиментальну душу нещасливий 2006 рік. Вразив і покраяв її, розірвав на шматки не людоїдськими пастками – холодом, війною, геноцидом, не якимось свіжо припасованими версіями всесвітнього потопу, а споконвіку цинічними гріхопадіннями непорочно зачатих мужів на рівній (хоч покоти яйцем івано-франківським) дорозі.
О, як невимовно шкода капітана запасу Віктора Ющенка! Це той, хто за два роки не зумів освоїти президентського ремесла. На щастя, сердешний, має хоч відповідний запис у трудовій книжці, право на пенсію та зватися довічно великими буквами – Президентом України. Не судилося йому дослужитися до майора, тим паче – полковника. Натомість цілком комфортно відчув себе він у мундирі рядового камікадзе.
На лоні чарівної природи ужгородських околиць у прогностичній прострації за квітень багатостраждального 2006-го я пригадав солідній компанії магію цифри 239. І вона вигулькнула на табло голосувань у Верховній Раді за три місяці – у липні. На разі це вже була не депутатська група «За суверенну Радянську Україну» зразка 1990-го, а, небавом з’ясувалося, коаліція антикризова. Її спритно доклепав знайомий у дошку трухляву, сильно постарілий Олександр Мороз, совість, честь і розум епохи Леоніда III. Зрештою, усіх трьох Леонідів. У Брежнєва, Кравчука і Кучми не тільки спільне вкраїнське коріння.
Каюсь перед ареопагом Леонідів-Вікторів-Ренатів. У грудні многогрішного 2006 року я всього- на-всього двома куценькими абзацами підмітив надлюдське навантаження на червоне серденько білосніжного БЮТу. Донедавна це – надійний президентський бронежилет у парламенті, де тимчасово хазяйнують круті хлопці з Донецька. Не встиг я сипнути на паркетну долівку якусь крихту сумніву, як у ще новорічно-різдвяному січні 2007-го «бійці Жанни д’Арк» за два сеанси (голосування, а не голодування) вилікували президента від постуніверсального синдрому. Щоправда після того він опинився у коматозному стані «кривенької качечки».
І символічно, і трагічно, що на щорічних зібраннях світових лідерів у Давосі помаранчевого президента радо замінив синьо-білий прем’єр. Хоч обидва Віктори за дивним збігом опинилися в один час в одній країні. У Швейцарії Ющенко лікувався, у госпіталі кантону Женева виводив залишки діоксину. Янукович пашів рум’янцем на гірськолижному курорті Давос, занурився у тестування французьких вин півстолітньої витримки і, користуючись нагодою, у стратегеми щодо національних інтересів демократично зрілої України. Поки журавель витає в небі, синиця землею править, дозвіл на посадку видає. Потім ліцензуватиме і польоти, і відстріли.
Важко жити Касандрою. Але хіба я скаржуся? Це мій професійний хліб. Це, зрештою, реалізована мрія середньошкільного віку. Радий би щось змінити. Та хто поверне мене у п’ятий клас неамбіційної сільської десятирічки, аби я передумав ставати знавцем минулого? Тоді на уроках стародавньої історії моїх однокласників не раз причащали і дерев’яною, і пластмасовою лінійками на 20, 30 і 40 см. Різкий біль слугував підґрунтям для пророчих візій. Проте на них, подібно до віщувань міфічної діви з Трої, теж ніхто не зважав, поки не знаходився якийсь незручний привід запізнатися з кіньми троянської породи. Досі ця теслярська халтура на злобу дня досягає шаленого успіху.
Мій перший учитель історії любив приходити у школу в синіх відзнаках лейтенанта запасу КДБ, позаяк проводив ще й допризовну підготовку. Аби підтримувати мертву тишу і залізну дисципліну, а водночас трішки постимулювати палку любов до історичних знань, він частенько давав причастя ребром лінійки по простягнутих пальцях витягнутої руки долонею вниз. По ламких дитячих кістках бив не зі злості, не дуже травматично, з цілком гуманних міркувань. І безпристрасно, і без насолоди, але з почуттям відповідальності перед прийдешнім. Йому гадалося таким спартанським гартом скоріше вивести розпещених нащадків «залізом і кров’ю» упокорених західних українців із клятої пітьми неуцтва.
Із 36 учнів класу, набраного в трьох селах галицько-волинського прикордоння, хтось дивом і справді необачно натрапив на нитку Аріадни. Виблукав із темряви і, здається, зматеріалізував намір чвертьстолітньої давності. У мене зародилася мрія трудитись ученим-істориком не від страху перед лінійкою, хоча з товаришами по-дитячому радів, що в сільмагу їх продають із дерева і пластмаси, а не болючіші – металеві – з тоншими ребрами.
Я став істориком, аби правду писали чорним по-білому. І принаймні, нехай у Канаді, але щоби з’являлися томи «Літопису УПА». Два з них недавно наробили переполоху на Тернопільщині. На разі ця повоєнна правда тільки на півдорозі до рідного краю. А це правда (радше, окремі її пазли) про мене, про моїх рідних, про мій народ.
Я вибрав ще не найгірше. Я ж не вивчився на кар’єрного бухгалтера, водія чи механізатора! Наче славетний піонер-герой, свідомо позбавив себе пролетарсько-колгоспного права пхатись у президенти, прем’єри, спікери, міністри, ректори... Своїм маленьким шкільним подвигом, можливо, я врятував усю неозору Україну від Тиси до Дону, хоч поки що його не відображено в піснях і барельєфах.
Та хіба йдеться про подвиг? Це ж не за сім хвилин заплітати косу вранці після... Решту теперішніх вождів виявилися ще більшими слабаками. І шукає бідна Вітчизна марудно від них порятунку, унормовуючи колись величаві прізвища як прозивні, писані маленькими літерами. До пристанища сміху веде знайомий путівець, у міру ковзкий.
Тепло згадую незабутнього вождя часу мого раннього, а від того безхмарного дитинства. Із пекінського небосхилу Мао Цзедун (1893-1976) безжально, але без глуму, по-доброму відпускав соратників спокутувати ідеологічні гріхи нужденною працею за спеціальністю. Тому державний муж Ден Сяопін (1904-1997) у поважних літах довгі роки взірцево крутив гайки у Богом забутому китайському колгоспі, позаяк завбачливо у молодості вивчився на механіка.
У найвищій точці піднесення авторитарної вседозволеності я не воднораз щиросердно переконував близьких колег із нині упослідженої виборцями партії: «Хлопці, не забувайте, що вам іще доведеться шукати роботу за своєю першою кваліфікацією». Не вірили. До сих пір не знаю чому. Чи то електрогазозварювання занадто шкідливе для здоров’я, чи, може, на промтоварно-продуктових складах затхле повітря, або ж завод, Союз і КРПС розпалися, у школі годин катма?..
Неждано кормчий спочив у мавзолеї безвилазно. Нема кому заможних чиновників спускати з пагорбів державної влади «у народ». Вони могли б іще принести стільки суспільної користі, не забруднюючи чужих «чесних рук». Вони б завзято трудилися чорноробами або за спеціальністю в рідному козацькому селі чи в улюбленому металургійно-шахтарському містечку, по той чи по інший берег Дніпра на вибір. І з такою ж зарплатнею. І з таким же пафосом невсипущої любові до ближнього. І з такими ж непідробними стражданнями від роздумів про світле майбуття вільної від них країни.
А ви питали не про це світло в кінці?..
Ще п’ять
мільярдів
На Трьох Святих і Стрітення припадає річний пік епідемії грипу. Школярі з учителями в захопленні. Часом і тритижневим карантином їм продовжують новорічно-різдвяне байдикування. Зненацька штам вірусу відлітає в холодні краї, змивається перехідним зимово-весняним снігодощиком. Ось уже Сонце крутить Землею у повільному танці ранньої весни. На бордюрах велелюдних вулиць старого Ужгорода всього за гривню віддають букетики шафрану з цибульками на втіху квітникарям, які скопали нічийну грядку біля цоколя багатоповерхівки чи попідтинню приватних соток.
Хоч у березні святкових гулянь, подарованих Україні чужинцями, додається, проте рубіжний відлік за праслов’янським календарем не відзначається. А даремно. Не гоже нехтувати плебейською насолодою зайвий раз покидати петарди і постріляти салютами. Не варто й патриціям марнувати нагоду стрімко підняти рівень несезонних продаж і підупалого збору податків, аби не старцювали їхні продавці та митарі. На інше уяви бракне.
Урешті, не про те річ. Несуттєво, за чиїм годинником б’ють новорічні куранти: християнським, індокитайським, іудейським… Аби лишень відбивали кожному вони рік за рік, а не за два чи п’ять… У тягучі хвилини копирсання в своєму єстві нерідко монотонний хронос дражливо викривлюється. Стоїш по вуха в багні на роздоріжжі. Чекаєш на сон, поки скінчиться. Відчуваєш нервовою клітинкою, що найсолодше далеко попереду… Неждано у глухий кут песимізму заганяють приблудні астрономи. Мовляв, за п’ять мільярдів років Сонце вигасне, а з ним – живе на Землі.
Недавнє 15 березня 2007-го для українця Григорія Нестора з невеликого села Старий Яричів на Львівщині стало 116-тим. Усе життя світовий рекордсмен прожартував одинаком: «Якби дружину завів, то давно б уже в могилі був. Не народилася ще та дівчина, на якій би я одружився!» Насправді він замолоду не знайшов пари через обтяжливі для умонастроїв рустикального суспільства чинники: низькорослість і бідність. Адже не всякому ґазді охота причепити мотузку до стелі – штукатурка обсиплеться.
Закрутив я не від ученості. Від м’якої зимової сплячки і ситого неробства взяв кравецьку мірку, що далі чинити. От і приміряв свої тридцять вісім до сто шістнадцяти географічно близького земляка: від Старого Яричева до Оглядова навпрошки лісами-перелісками кілометрів сорок і шістдесят в об’їзд київською трасою.
Але ж, мова не про масштаби простору ведеться, а про вікові пропорції з усталеною грою чисел на взірець: один до трьох. Як нашіптують народні психотерапевти (у кожній місцині в них інакші назви), несподівані радощі залюбки кратно розділять щонайприкрішу печаль. Діждеться їх навіть загальмований пігмей, котрий задрімав у хвості черги.
Хтось бачить себе гулівером на п’єдесталі друкованого слова не в пір’ї, а в лаврах. Тому до вподоби цифрове мислення. Утім, для багатьох воно має ближчий стосунок до емоційного підйому не від абстрактного, а від прикладної арифметики з приводу житлово-побутових величин чи грошових еквівалентів послуг, не обов’язково тіньових. Тільки щоб уціліли свідки шикарного парі через сто років! Знайдеться кому про це почитати на ніч укупі зі снодійним. Не той кайф? Хотілося б вищого відсотку шансу бути вислуханим для тих, які покладаються на власні очі та вуха, що не зраджують.
Не в інтимній площині, завважте, протікає ця наскрізь віталістична і, без іронії, вітальна для читачів бесіда. Аж розколюється голова від історичної місії. Скажіть-но, ласкаві добродії, скількома держбюджетними напівсирими цеглинами гросбухів записьменити Срібну Землю? Як вибрати мистецьку цілість із неохайно причесаної верстви самодіяльних письменників історико-філолого-педагогічних наук, об’єднаних трудовою дисципліною поліетнічного читання і писання?
У наших примітках ідеться про читання вартісне, котре сягає далі постійних уточнень фізичних габаритів або ярликів із цінниками на ширпотребі. Мовиться про писання, принаймні, не гірше каліграфічного в косу клітинку, але коли вже вільно орудують зв’язними реченнями. Якщо гаразд іще й з пунктуацією, то на цей пілотаж екстра-класу можна квитки дорожче продавати, набиваючи аншлагами партери, ложі та балкони обласних муздрамтеатрів.
Не сплутайте, кого і що продавати: квитки, а не квітки, і не муз… Їх оптовики закупили ще до вас і без пілотажу, піруетів чи плавних присідань на шпагати: англійський та французький. Живородящі осередки процвітаючої духовності навіть за безпросвітної скрути не переводяться. Вже тоді культуру чиїсь предки робили, як про електричне світло найсвітліші уми не здогадувалися. У цьому метонімічному мішку грубими нитками пришите подвійне дно. Нехай…
Форми і формальності менше важать. Не на день себе переживають сотні творів. Зацікавлення ними вимагає пунктирних ліній на топографічній «дорожній карті» для позначення паломникам звивистої стежинки на батьківщину автора. Той оздоровчо-туристичний путівець продутий киснем й озоном буйних вітрів і засмальцьованими свистячими звуками: соціальність, сексуальність, світосприймання. Завше щось у кущиках неочікуване знайдеться, аби не перейматись предовго задумами над круториями тексту.
Чим глибше в історію красних письмен, тим усе менше живих класиків залишається. Натомість їхні сурогати десятками задекларовані й описані прижиттєво у рекламних сильветках. Похвальні відгуки легко організувати, якщо в одній особі таланту мистецького трішки і чиновницького хисту не найнижчої проби. Плентається сновидою за ніччю ніч у снобістських замріях про персональну бронзу і граніт на Кальварії чи на Байковому. Авансом переговорено з тими, від яких щось залежить.
Подібно до будь-якого виду тяжких робіт, література з давніх-давен тримається на персональних контактах, домовленостях. Але класик – новатор, коли проходить сто-двісті років і постать його рельєфно видиться на тлі часу величиною незбагненною. Це аксіома для всіх, крім ліцитатора, котрий, розпродуючи аксесуари генія, сім’ю годує, державу одягає. У поезії, приміром, дві-три збірки показують віхи творчості. Інше – трафарети, передруки, перекомпоновки, ювілейні та позаювілейні нагінки тиражу задля іміджу загальновизнаності, масних звітувань бюрократів про видатки пишучим.
Поодинокі творіння стають хрестоматійними. Їх підхоплює загальноосвітня школа і вони вкладаються в уста мільйонів на століття. Це тямлять не лише жебраки і блаженні, котрі поблизу собору розтоплюють колінами лід на бруківці. Проте частенько так: багато зробив, цебто написав. Малоосвіченому, але непосидючому краєзнавцю доводиться вперто змагатися за шматочок шпальти у районці. Без кліометричного принципу і голого прагматизму не впоратися. Водночас писати власні вірші й прозу вдається центнерами, гектарами, кубометрами. Неймовірно таланить… захлинутися в паперовому потоці, а ще ліпше – у літературній каналізації.
Гідних канонізують аж через кілька поколінь, коли влягаються рукотворні хвилі поточної суєти і вивищуються одвічні орієнтири в еліпсоподібних покручах цивілізаційної спіралі. Значиме – не кілометри марудних писань. Дух нації, символ епохи, речник покоління, літописець краси і нескореності суть ідейно-виховними штампами для учнівсько-студентської аудиторії, котра вибірково зашпаргалить їх на іспиті, а потім, задипломована, утисне в урочистий спіч для мітингових папуг.
Уміння працювати інтелектом належить до найбільших щедрот, а гаряча обробка слова ювелірно вивіреним дотиком дорівнює благодаті. Задля душевної рівноваги, спокою чи затишку надзвичайно відповідально належить конденсувати енергію відчуттів, аби вона не вихлюпнулася, не прорвала шлюзи психіки поведінки. Власне, талант – самоусвідомлене покликання, витончене чуття потреби узагальнень, осмислення стану речей знакового рівня, щоби підказати шлях до індивідуальної відради чи де дзвін колективної перестороги.
Нема сенсу рватися на дзвіницю, якщо відсутня впевненість у спроможності подолати безвихідь. Залякувань жахами без того предостатньо. Щоденними риторичними запитаннями без відповідей теж греблі протиповеневі гачені. Покликання людини мистецтва немає спільного з проповідництвом темряви і розтління, але вона мусить проникати у філософію розлюдинювання. Щоб розвінчувати? Щоб не продаватися і не продавати… параноїдальні монологи про свої статеві походеньки, нашвидко склепані мовою вуличних волоцюг та ще й приписані передчасно спочилому холостякові з національного пантеону.
Під парасолею милих декларацій легко приховати трухляву сутність. Скільки на початку минулого віку було молодечоцвітних оргій: акмеїсти, футуристи і подібні. Збереглися окремі особистості, котрі прибилися до берега визнання, решту понесло брудною течією далі, у небуття. Амбітними аматорами, які безупинно проголошують напрями, наповнене ринкове сьогодення. Вони втішаються імперативними мандатами. Влаштовують солдафонські переклички: перший-четвертий там, п’ятий-десятий тут. Трусить довкіл голосне пустослів’я кастрованих про некінечність і матерію, серед якої, забувши про омоніми, вибирають найдешевшу – джинсову.
Неприкаяна позашлюбна молодь не завжди знаменує скресінь. Особливо в самопальних журнальчиках класичного пенсійного віку. Не загубитися на вторинних планах і у платіжних відомостях – перший та останній рядок із пам’ятки бунтівним особам, зафрахтованих органами безпеки держав-сусідів. «Провесінь!» – не для них, бо це пожиттєве гасло, а не термін ув’язнення... на блошиних базарах закордону. Регіональний літературний процес нагадує низькотехнологічне самогоноваріння чи контрабандний збут «ліваку» з фальшивими акцизними марками.
Письменники адміністративних поділів – не виняткова ознака сучасності, як і промовистий, часто вживаний гриф подвійного стандарту – локальний патріотизм. Нині містечковістю потішаються, вважаючи її за любов до рідного закутка, не обтяженого масштабом. Потішаються провінціалізмом, обмеженістю, приреченістю на поверхові муравлині потуги. Дзюркочуть собі потічки не першої свіжості, не відаючи про моря та океани.
Які ж, зрештою, риси творчості, сфокусованої словом? Маєстатичність, пієтет, трепет? Концентрація мислі, близькість до пісні? Естетика ідеї підказує щось?.. Без сурдоперекладу не обійтись. Дорозробка форм, тиражування реабілітованих думок, схоластика жанрів – споконвічний хрест усюдисущої казенщини, виплеканої поновленими спазмами заробітчанських буднів і чисельними вакансіями на крайовому Парнасі.
На те нестильно нарікати. Нарікання є виявом слабкодухості. Навіщо вип’ячувати ницу бездарність, незугарно замасковану хитрість? Аби від жалісливих мотрон жменя копійок перепала на децу з окрайцем некошерного хліба. Нема справи ганебнішої за жирні богемні полуденки у строгий бюджетний піст. Наперекір і всупереч – це значить завше «завдяки».
Ще до нас не одну блискавку спрямували на перейми чужинецькій експансії. Та для відвернення небезпеки універсалізації мотивів і образів не знайшлося хоч краплі азарту. Як за пращурів. Обертаємось у міфологічній системі, у закіптюженому вигорілому котлі старогреко-римо-біблейно-язичницькому. Витіснені на узбіччя, залишки прадавнього вже нічого надзвичайного не говорять модерному космосу. Розтоптано-віддаленими стали в унісон і дивакуватий шепіт архаїки, і ця благословенна мить, в яку начебто творимо міфи, а в дійсності штампуємо заяложені небилиці.
Що ж тоді залишимо у спадок? Охололу любов до неполивного коріння? Нарочиті невмотивовані протести і невикористані компенсаційні сертифікати власного безволля? Запишемо-таки у заповіті найдорожче – незнищенний храм віщої мислі, її нетлінні шедеври... Навіть, якщо прийдешнім століттям вона буде обтяжливою. Аж доки Сонце не згасне на втіху фригідним.
Я живу
на готарі
Я живу на готарі. Точніше, за два кілометри до колючого дроту і прикордонної смуги, що до сих пір позначає державні межі України і Словаччини. Цю колючку не викорчували і під час весняно-польових робіт 2004 року. Вона ще послужить. Того високосного травня по ній ліг новий кордон – європейський. Європейський Союз упритул наблизився до України, котра весь час незалежності повертається в Європу і вряди-годи каже, що там її не чекають.
Може, й не ждуть. От лишень чомусь семимильними покраїнними кроками йде Європа до нас, а не навпаки. Ми її начебто вже й зустріли – як натяли собі революційних стрічок у листопаді 2004-го. Ет, солі під хвіст отим словесним гультіпакам. Доки вони дошкулятимуть моїй сибаритній вулиці Щедріна, по-європейськи обсадженій кипарисами?!
Я живу на готарі. Ще в Україні, але вже майже-майже в Європі. З українців ближче за мене до західної цивілізації тільки мешканці новобудов на узліссі Червениці. Котеджі ужгородського бомонду оточили прикордонну заставу, наче матінку – діти. Не відаю, хто більш ретельно стереже наш кордон: хлопці в камуфляжах чи місцеві жителі. Для них асфальтівка в Словаччину – «дорога життя», починаючи з останніх років дихання Радянського Союзу, що поступився місцем Європейському.
Чи коли-небудь хоч якийсь дослідник встановить історичну істину про те, скільки цим битим шляхом в Європу потекло українського добра. А текло куди потужніше, аніж Тиса в катастрофічні паводки 1998 і 2001 років. Текло оптом, вроздріб, ешелонами, каміонами, текло у дверках автівок, у подвійних підкладках пересічного пальто. Текло пальне, спиртне. Плив тютюн, метал. Мігрували робочі руки. І назад щось текло. Не всім, щоправда.
Я живу на готарі. Унікальна мить епохального серцебиття. У травні 2004 року обнялися з Європою. Небавом і самі увійдемо в її лоно. На жаль, кінцеві дати постійно уточнюються. Європа на мапі України давно вже пришита мільйонами живих ниток.
Шкода, що після нового возз’єднання не житиму більше на готарі. Та пожертвую своїм маленьким дочасним щастям. Розпрощаюся зі своїм готарем неодмінно заради поріділих рядів своїх співвітчизників, заради предків, сущих і ще ненароджених. Це споконвіку їхня мрія. Але поки що... я живу на готарі. Ще.
^ Подвиг камікадзе. 2006-й
Куди ми
прийшли?
Стратегічне фіаско партії влади
Уже більше тижня світ смакує коментарями про результати і можливі наслідки парламентських і місцевих виборів в Україні, що відбулися 26 березня.
Уперше виборча кампанія та підрахунок голосів у нас пройшли по-європейськи – без надмірних зловживань адмінресурсом, без системних порушень, без масових фальсифікацій.
Уперше соціологи не чують у свій бік нарікань. В їхніх передвиборчих дослідженнях і екзит-полах усе в межах похибки.
Уперше через вільну пресу (а не чийсь рупор), можна вільно висловити свої враження, а не ліпити посмішку в догоду маленькому фюреру.
Уперше ці вибори показали, що кожен громадянин України сам у своїй особі і незалежний аналітик, і виважений державний діяч. Свободу вибору йому вже не обмежити.
Прогнози
15 вересня 2005 року в Ужгороді під час презентації своєї монографії «Політичний розвиток незалежної України (1991-2004)» (468 сторінок) у відповідь на запитання журналіста Сергія Федаки я висловив думку про те, що 3 % є зависоким бар’єром для СДПУ(о). Тому найближчі парламентські вибори стануть для неї кінцевим фіаско.
Мій прогноз чомусь миттєво розтиражували в регіональних газетах та інтернет-виданнях. За це колишні однопартійці проголосили мені анафему через створений колись мною «Світогляд» (8 жовтня 2005 року).
Невдовзі виявилося, що двічі парламентська СДПУ(о) на вибори самостійно не пішла, а прикрилася вивіскою опозиційного блоку «Не так!» Але й гуртом вдалося ледве подолати бар’єр в 1 %! При тому за весь блок у країні проголосувало трохи більше половини заявлених членів СДПУ(о) – 480 тис. Нагадаю, що у «Не так!» увійшло ще три партії, котрі теж хвалилися значною кількістю членів і членкинь.
Отут і пригадалися мені курйозні партквитки кількарічної давнини. У них вклеювалися фотофрагменти сімейно-побутових сцен розміром 3х4 см – «відрізані голови»: чоловіка, який приймав душ; 84-річної бабусі, котра в’язала на спицях і мріяла у такому поважному віці вступити в якусь партію. Ото врешті дочекалася... І ми дочекалися того дня, коли можна неупереджено порівняти партійну статистику з виборчою.
Сенсації
У січні 2005 року нам здавалося, що Помаранчева революція навчила всіх і всьому. Принаймні – не повторювати одіозних помилок того історичного періоду, котрий нині звемо «кучмізмом» – напівавторитарного режиму чи шантажистської держави. Але на ці граблі, подаровані Л. Кучмою, на цьогорічних виборах сміло наступила нова партія влади. По суті, блок «Наша Україна» 2006 року уподібнився блокові «За єдину Україну» 2002 року. Тоді «За ЄдУ» отримав 12 %, «Наша Україна» – 24 %, а блок Ю. Тимошенко – 6 %.
Цього разу, як влучно зауважив Сергій Рахманін у «Дзеркалі тижня» 1 квiтня 2006 року, виборці від Говерли до Аюдагу продемонстрували, що їх важко купити «голою вивіскою». За нової пропорційної виборчої моделі, політикум нав’язав 45 учасників перегонів, проте суспільство вибрало тільки п’ятьох – фаворитів.
Для більшості українців термін «ідеї Майдану» залишилися цінностями, а не переліком матеріальних благ. Навпаки, агітація «нашоукраїнців» у парламентській кампанії найчастіше зводилася до повідомлень про грошові допомоги матерям, ріст ВВП і тому подібне.
Загалом «Наша Україна» і особисто президент В. Ющенко не виправдали надій Помаранчевої революції та зрадили Майдан ще восени 2005 року. Не хочу багато говорити, лише зроблю прозорий натяк на відставку уряду Ю. Тимошенко і меморандум – персональну унію В. Ющенка з В. Януковичем з усіма причинами і наслідками. Отже, нинішніми результатами завдячуємо президентській авторучці, котра підписала стільки суперечливих документів, що інколи аж лячно на самоті.
Після революції дербі двох Вікторів (Ющенко – Янукович) продовжилося, проте грали в одні ворота. Тому 26 березня 2006 року Партія регіонів порівняно легко здобула 32,12 %, а блок «Наша Україна» – ледве 13,94 %. У Європі цей результат провідні фахівці розцінили як особистий рейтинг В. Ющенка і вотум недовіри главі держави. За політологічними мірками, 14-17 % підтримки громадянами є межею легітимності.
Приміром, днесь президент США Джордж Буш продовжує втрачати популярність серед американців. Його підтримка скоротилася до найменшого показника за шість років – 36 %. Серед головних причин – невдоволення політикою щодо Іраку, де загинуло понад 2 тис. американських солдат.
Отож бо. 36 % довіри – сигналізує у США політичну катастрофу, а зі своїми 14 % президент України вже тиждень думає, що б такого ще підписати, аби вийти на цілковитий нуль. Тут, як не крути, вже є народний прем’єр, але не хочеться. Усім ясно, що в 2009 р. в українській мові слово «президент» буде або жіночого роду, або діалектизмом донецького походження. Не хочеться. Та від долі не втечеш.
Контрасти
Перейдемо з макро на мікро. Хочу проаналізувати два електоральні середовища: де виріс і де живу й працюю. Часто з уст високодостойних чуємо про розум, честь і совість громади, себто здоровиці першоклітині самоорганізації держави і суспільства.
Для початку я вибрав як приклад аж три громади – рідний Оглядів, райцентр і сусіднє село Павлів, де є не тільки найбільший в України цукровий завод, але й чи не єдина в Україні вулиця Помаранчевої революції.
Не хочу довго розводитися про визвольні традиції і про те, що моя батьківщина весь час служила «гарматним м’ясом» української ідеї. Прошу лишень, загляньте у біографію головкома УПА Романа Шухевича і знайдіть сюжети про Оглядів, нині Львівської області.
Отже, 26 березня 2006 року мої родичі та земляки Верховну Раду бачили такою.
Кількість
виборців
^ Взяли участь у голосуванні
Блок
«Наша Україна»
«Блок
Юлії Тимошенко»
м. Радехів
6903
5342 (77,4 %)
1064 (20 %)
2887 (54 %)
с. Павлів
2901
2060 (71 %)
521 (25,3 %)
1110 (54 %)
с. Оглядів
978
895 (91,5 %)
331 (37 %)
373 (41,7 %)
Далі перенесемося за 400 км і візьмемо інший локальний зріз – усі п’ять гуртожитків Ужгородського національного університету (по Студентській набережній, вулицях Митній та Університетській у м. Ужгороді), що «автономно» увійшли до двох виборчих дільниць.
Отже, 26 березня 2006 року мої студенти і колеги Верховну Раду бачили такою.
Кількість
виборців
^ Взяли участь
у голосуванні
Блок «Наша Україна»
«Блок Юлії Тимошенко»
2560
1553 (60,7 %)
493 (31,7 %)
570 (36,7 %)
Бачимо, що на електоральних макро- і мікрорівнях 2006 року чітко простежується ментальне єднання Галичини і Закарпаття, а разом із тим усієї України.
Переможці
Якщо блок Ю. Тимошенко переміг у 13 регіонах на заході, центрі та півночі, Партія регіонів – у 10-ти на сході та півдні, то «Нашій Україні» діcталася «піррова перемога» (з невеличким відривом від БЮТ і з виснаженими та невідновними електоральними ресурсами) тільки у трьох західних областях – Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській.
Причому в Закарпатті «Нашій Україні» це вдалося завдяки мукачівським метрам виборчих технологій Вікторові Балозі (родом із с. Завидово на Мукачівщині), Ігореві Крілю (м. Червоноград, Львівщина), а також киянину Станіславу Аржевітіну (с. Колочава на Міжгірщині). Ясна річ, І. Кріль здобув би переконливішу перемогу, коли б восени минулого року не покинув керівництво обласним БЮТ на користь посади начальника обласного штабу НСНУ.
Але, вочевидь, у Києві В. Балозі залишили дуже маленьке поле для маневру. Однак він устиг розкласти яйця в різні корзини і розставити своїх людей у прохідних списках. Тому сьогодні провід переможців (на місцевих виборах у Закарпатті) мучить головний біль: штиків багато, а бійців обмаль. У перших же боях за крісла обласного і районних спікерів це унаочниться. І, навпаки, у «Нашої України» ніби все о’кей.
Не тільки на моїй батьківщині, але й в усій Україні найбільшою сенсацією парламентських виборів стало друге місце «Блоку Юлії Тимошенко». Із 22,27 % БЮТ ледь-ледь не досяг переможного результату «Нашої України» 2002 року.
По справжньому засмутила цьогоріч Соціалістична партія (5,67 %), проте не дуже розчарувала Комуністична партія (3,66 %). Комуністів витіснили на узбіччя регіонали. Останні перебрали контроль на сході та півдні України і по-військовому чітко працювали з електоратом, мінімізуючи традиційні втрати голосів на користь різних маргіналів а ля Вітренко (2,93 %) і, звичайно, комуністів, які там звикли «пастися».
Також дуже шкода зусиль блоку Володимира Литвина (2,45 %). І зовсім не жаль «фарм-клубів» – технічних партій, що перетворили виборчий бюлетень у рушничок для лиця. Цікаво, останню 45-ту сходинку посіла партія з промовистою назвою «Вперед, Україно!». Де той перед? Із хвоста до голови ще сорок сходинок. Воістину: анекдоти складає життя, а переказують люди.
Курйози
Парламентська кампанія не обійшлася без гумору і пікантних обіцянок. Крім Анни Ахметової та передчасного закриття великоднього посту в сольному виконанні незрівнянного В. Януковича, мені врізався у пам’ять ще один цікавий епізод.
16 лютого 2006 року голова Верховної Ради Володимир Ли
Як тут принагідно не згадати те, що прем’єр Юрій Єхануров (перший номер у списку «Нашої України») понад півроку очолював Дніпропетровську облдержадміністрацію. Власне, у Дніпропетровську Ю. Єханурова розцілував розчулений Леонід Кучма, коли дізнався про його прем’єрський злет. Мені здається, що 5,28 % (95 534 голоси) – це те, що зміг на особистому авторитеті назбирати Л. Кучма за «Нашу Україну» у своїй не менш рідній Дніпропетровщині. Це всі фанати того магічного поцілунку двох зрілих державних мужів, які зустрілися цілком випадково та ще й у супроводі державної охорони, та ще й на знімальному майданчику.
До речі, непримиренний опонент Леоніда Кучми Павло Лазаренко таки став депутатом – Дніпропетровської облради, а його син Олександр – депутатом Дніпропетровської міськради, в якій Блок Лазаренка здобув пристойне число мандатів – 17 із 120.
Генерали
без армій
Без застосування адмінресурсу чимало досвічених губернаторів-«нашоукраїнців» дуже приблизно уявляли свою участь у політичній боротьбі в умовах післякучмістської демократизації. Але вони вперто шукали с
еще рефераты
Еще работы по разное
Реферат по разное
У двох частинах
17 Сентября 2013
Реферат по разное
З 2 міст
17 Сентября 2013
Реферат по разное
О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т)
17 Сентября 2013
Реферат по разное
Правила І способи тлумачення норм міжнародного права. 28. Тлумачення норм міжнародного права судами
17 Сентября 2013