Реферат: Добро, зло та моральний обов’язок, як головні етичні категорії
Добро,зло та моральний обов’язок, як головні етичні категорії
Добро та зло — найважливіші категорії етики. Добро — це основна моральна цінність.
Категорія добрачасто пов'язується з категорією блага.
Благом називається ієрархічнасукупність зовнішніх явищ таї внутрішніх станів, котрі оцінюються позитивно натій підставі, що вони мають яку-небудь цінність, крім речей, що викликаютьприємні відчуття. До цієї сукупності включаються об'єкти, котрі не чинятьбезпосереднього впливу на органи чуттів, але здатні впливати в майбутньому.Людська душа розмальовує позитивними фарбами не лише те, що є ціллю, але й те,що веде до цілі або розташоване поблизу від неї. До блага відноситься не лишете, що викликає задоволення, але й те, з чим пов'язані очікування задоволеннята надія на нього. Благо існує у вигляді різних речей, загальною ознакою яких єте, що вони мають позитивне значення в житті людини, вони є корисними длязадоволення життєвих, соціальних та духовних потреб людини. Але для «історіїфілософії, культури важливішим є духовно осмислене розуміння блага — якпозитивного змісту буття взагалі, пов'язаного з розвитком його різнобічнихпотенцій, звільненням його продуктивних засад, реалізацією його призначення». Зогляду на це добро і зло є відносними з позицій їхньої співвіднесеності з вищимблагом, моральнісним ідеалом як образом досконалості.
Під вищим благомрозуміється вдосконалення відношень у суспільстві та вдосконалення самої особистості,тобто розвиток людини та людства, тож все, що в діях індивіда сприяє цьому, — добро, перешкоджає — зло. Вище благо — це кінцева ціль, котра не може бутизасобом ні для чого іншого.
Родовими дляпонять добра та зла виступають поняття позитивного та негативного. Добровже в першому наближенні асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття,гармонійною взаємодією з оточуючою дійсністю. Добро — це те, що хороше, прекрасне ідостойне похвали.
Поняття добраспіввідноситься з поняттями доброти та доброчесності.
Доброю миназиваємо людину, котра несе людям добро, яке розуміється як любов, допомога,благовоління. Добрий не буває агресивним і ніколи насильно на нав'язує благ,даючи іншим можливість вільного рішення. Доброта — це якість, котра виражає себе в практичному житті, вповедінці людини, вона характеризує цілісність особистості. Тому не можна бути«добрим» в душі, але жорстоким, грубим, авторитарним у поведінці. Такаповедінка руйнує «доброту». Доброта пов'язана зі здатністю поступитися власнимиінтересами та амбіціями заради блага іншої людини, вона принциповонеегоїстична.
Доброчесність нетотожна доброті. Доброчесністюми називаємо морально-похвальні людськіякості, а вони в різних культурах і в різні епохи суттєво відмінні.
У рамках однієї ітієї самої моральної системи різні доброчесності виражають різні грані «добра».Доброчесності не просто дані людям, а виховуються в них. Кожне суспільство ікожна культура виробляють ряд прийомів, які дозволяють сформувати в членахспівтовариства ці високоцінні моральні якості, необхідні для виживання тарозвитку суспільного цілого.
Уособленням добравиступають на одному полюсі філантроп (той, хто ставиться до людей з любов'ю),на іншому — аскет, що вправляється вдосконалості. Добра вдача проявляється: в спів-стражданні і співрадості, впочутті власної гідності і, свого роду, морального смаку, котрий не допускаєробити те, що уявляється недосконалим та низьким.
У своїй глибиніці сторони добра єдині, тому що розкриття своєї душі іншим людям — це і є вища форма самовдосконалення.Не у відособленні, а в єдності з іншими людьми полягає шлях добра.
Зло — протилежність добра. Від розуміннязла залежить і визначення добра.
Злом у широкомусенсі слова є те, що протилежне благу, тобто оцінюється негативно. Якщо основнимискладовими блага є задоволення, істина, користь, краса та добро, то зло як йогопротилежність об'єднує в собі страждання, неправду, шкоду, потворність,аморальність.
Зло — це те, що руйнує життя таблагополуччя людини. Воно виражається через знищення, пригноблення, приниження.Зло деструктивне, воно веде до розпаду, до відчуження людей один від одного івід життєдайних витоків буття, до загибелі.
Вихіднимиемоціями, у формі яких відбувається негативна оцінка зовнішніх об'єктів,служать гнів та страх; для позитивних такими бувають задоволення від їжіта статевої поведінки. В переживанні страху фіксується негативна значимістьякогось об'єкта чи ситуації і відбувається налаштування організму на збереженняабо збільшення дистанції між суб'єктом та даним об'єктом. Суб'єкт або перестаєнаближатися до того, що викликало страх, або втікає від нього. Страх фіксує те,що може виявити руйнівний вплив на людину. Через переживання гніву відбуваєтьсяоцінка якогось фактора дійсності як такого, що обмежує свободу власних рухів,як перепони до їх здійснення.
Якщо взяти доуваги емпіричну сторону життя людини, то існуюче у світі зло може бутирозподілено на три види:
1) фізичне, або природне;
2) зло в суспільних процесах;
3) власне моральне зло.
Під фізичним, абоприродним, злом розуміють природні стихійні лиха, котрі руйнують наш добробут(землетруси, повіді, урагани, виверження вулканів, епідемії та хвороби).Історично природне зло не залежало від людської волі та свідомості, біологічніта геологічні процеси відбувалися завжди поза межами людських бажань та дій.Проте і по сьогодні існують вчення, які стверджують, що саме негативні людськіпристрасті, злоба, гнів, ненависть створюють такі вібрації на тонких рівняхсвітобудови, котрі провокують та викликають природні катаклізми. Тобто духовнийсвіт людей виявляється суттєво пов'язаним з природним злом. Таку думку поділяєі релігія, котра завжди стверджувала, що фізичні нещастя, які неочікуванозвалюються на людей, — це результат Божого гніву, і що люди накоїли стількинеподобств, що послідувало покарання.
Проте в сучасномусвіті багато явищ «природного зла» виявляються вже прямо пов'язаними змасштабною діяльністю людини, з порушенням екологічної рівноваги, балансу. Алеприродні катаклізми почасти не залежать безпосередньо від поведінки конкретноїлюдини, її волі.
Зло в суспільнихпроцесах хоча іздійснюється вже за участю людської свідомості, та багато в чому і поза нею.Так, соціальне відчуження як прояв соціального розшарування виявляється взненависті, насиллі, почутті заздрості, зневаги. Так само й об'єктивнепротистояння інтересів, боротьба за землі, джерела сировини обертаютьсяагресією, війнами, в котрі багато людей виявляються утягнутими поза власноюволею. Соціальні катаклізми вибухають також стихійно та неконтрольовано, як іприродні, і важке колесо історії безжально проїжджає по тисячах та мільйонахдоль, ламаючи та калічачи їх. У результаті те, що виникає зі взаємодії тазіткнення багатьох воль, виявляє себе в історичних подіях як сліпа та могутнясила, яку неможливо приборкати індивідуальними зусиллями, неможливо відвестивід себе. Можна бути казково моральною, хорошою, порядною людиною і волею долівиявитися в епіцентрі соціального зла — на війні, в революції, в рабстві.
Проте і тутдеякими мислителями зазначаються глибинні людські провини як джереласоціального зла.
Власне моральнезло. Моральним зломназивають те зло, яке здійснюється за безпосередньою участю та за наміром іволею людини. Це зло, що здійснюється або допускається за вибором самої людиниабо через уникнення такого вкрай необхідного вибору у випадку, коли від особиочікуються певні гуманно налаштовані дії.
Сучаснідослідники вирізняють два основні види морального зла — ворожість і розпущеність, що розгортаються влюдських вадах.
До ворожості відносятьагресію, насилля, гнів, руйнацію, ненависть, бажання загибелі, потяг догноблення інших. Це зло активне, енергійне, що прагне до знищення чужого буттята благополуччя. Воно направлене назовні. Ворожа до інших людина свідомо хочезавдати іншим шкоди, збитку, страждання, принизити їх. Поняттям «розпущеність» позначаютьіншу групу людських вад, а саме: малодушність, боягузтво, лінь, холопство,невміння володіти своїми нахилами, бажаннями та пристрастями. Розпущена людинадуже легко піддається спокусам, адже недарма християнство стверджувало, щодиявол оволодіває душею двома шляхами — або силою, або звабленням. До розпущеності можна також віднестижадібність, хтивість, невтомовану пристрасть до найрізноманітніших задоволень.Можна сказати, що вся історія розвитку моралі та моральної філософії — це наполеглива боротьба зрозпущеністю.
Представникиетичної філософії вважають, що особистість не є ні злою, ні доброю. Людськаприрода є такою, що людина однаково здатна і на добро, і на зло. В рамках цьогонапряму етично Цінним визнається вчинок такої людини, котра надає перевагудобру перед злом в будь-якій конкретній ситуації, але неодмінно за вільнимвибором.
Проте, оцінюючивчинки та помисли в координатах добра і зла, ми виявляємо певні нюанси.Взагалі, як підкреслює Р. Апресян, з погляду моралі шкода зла є вагомішою, ніжблаго добра. Недопущення несправедливості, з морального погляду, суттєвіше ніжтворення милосердя: зло несправедливості є більш руйнівним для спільноти, ніждобро милосердя — креативним.
Одна справа — творити добро чи зло, і інша — дозволяти злу творитися (іншимилюдьми, обставинами тощо). Моральною свідомістю сприяння злу прирівнюється дотворіння зла. В той час, як «потурання» добру — морально нейтральне, а «сприяння добру» сприймаєтьсяморальною свідомістю як належне.
Зло досить частопостає не лише як вбивство, неправда, егоцентризм, виживання за рахунок інших,але нерідко зі злом пов'язують і нонконформізм, який не дає закостенітипорядку, а разом з тим і новацію, творчість, хай навіть як і пошук нового,нестандартного. Деякі мислителі говорять навіть про конструктивність зла, маючина увазі те, що в боротьбі зла з добром у світі відбувається щось значуще.
У ситуаціїконфлікту людина вбачає своє завдання в тому, щоб зробити правильний тадостойний вибір. При цьому досить, часто приймається рішення, яке не лежить у рамках однозначногопротистояння добра та зла. Вибирається між більшим та меншим добром, абобільшим та меншим злом. Вибір меншого зла особливо важка та трагічна для людиниситуація, оскільки в результаті ми все ж таки маємо зло. В такому виборі надтопотрібна практична мудрість.
Між добром тазлом знаходяться об'єкти, котрі є морально нейтральними. Моральність несхвалює і не засуджує певні дії, тому що вони лежать поза сферою її регуляції.Це або дії, що зовсім не мають соціального значення, не зачіпають нічиїхінтересів і не змінюють внутрішнього світу суб'єкта; або значущі поведінковіакти, що здійснюються суб'єктами, котрі за своєю природою або в силу якихосьособливих обставин не здатні до діалогу, не можуть діяти як духовні істоти.Поняття добра та зла стосуються лише істот, що мають свідомість і волю, і лишетаких їх дій, котрі значимо змінюють зовнішній світ або внутрішній світ людини.Морально нейтральним вважається будь-який простий рух, наприклад, мруженняочей. Морально не осудною є і поведінка тварин, новонароджених дітей, психічнохворих людей, до яких би драматичних наслідків вона не призводила.
Точка зоруетичного ригоризму (від лат. rigor— жорстокість,строгість) дещо інша. Представники даного напряму (німецькі пієтисти, І. Кант,І. Г. Фіхте) стверджували, що між добрими й дурними вчинками та характерамивзагалі не повинно бути нічого середнього, що морально байдужих дій як таких неіснує. Певні резони в такій позиції є. Моральність, котра з'явилась длярегуляції відносин між людьми, стала поширюватися у суспільстві на дедалібільші області. Жорстоке поводження з тваринами, катування їх заради власногоспотвореного задоволення, безглузде винищення диких звірів і нівечення рослин,варварське ставлення до неживої природи не можуть бути морально нейтральнимидіями навіть у тому разі, якщо той, хто їх здійснює, в силу особливостей свогоінтелектуального розвитку, не повністю розуміє їх руйнівне значення. Культурнийпрогрес невпинно веде до поширеного та поглибленого усвідомлення природних тасуспільних зв'язків. Але одночасно з цим відбувається й інше: дедалі точнішерозрізнення суттєвих та несуттєвих зв'язків, зворотних та незворотних змін.
Ригористичнапозиція неявно передбачає, що для людини все важливо рівною мірою, проте це незовсім так. Добро та зло володіють кількісними характеристиками, вони можутьбути більшими чи меншими, і саме з цієї причини існують межі, за якимизменшення добра та зла певним чином зрівнює їх.
Таким чином,
— добро та злохарактеризують умисні дії, реалізовані через вільний вибір, тобто вчинки;
— добро та злопозначають не просто вільні вчинки, але дії, свідомо співвіднесені з певнимстандартом — врешті, з вищим благом, зідеалом.
Моральнийобов'язок та совість
Обов'язок тасовість є особистісними категоріями моральної свідомості.
Моральнийобов'язок — це перетворення вимогсуспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровільнейого виконання. Обов'язок визначають як прийняту особою необхідністьпідкорятися суспільній волі.
Однією ізнайважливіших властивостей обов'язку є його добровільність. Обов'язоклише тоді стає власне моральним феноменом, коли слідування його вимогам єдобровільним. Моральний обов'язок — це наше свідоме та вільне підкорення моральному повелінню. Слідуючиобов'язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж нашівласні потреби, бажання та плани. Проте залежно від ступеня усвідомленнянеобхідності, справедливості, важливості обов'язку, і, відповідно, ставлення донього, вимоги обов'язку можуть здійснюватися на різних рівнях добровільності:від виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до слідуванняобов'язку за внутрішньою потребою. Звичайно, багато що залежить від ситуації,але справді моральний обов'язок — це вільне слідування суспільно необхіднимвимогам або особистим зобов'язанням, незалежно від будь-яких зовнішніх тавнутрішніх примусів.
Виконанняобов'язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати практичногоефекту, але від цього поведінка морального суб'єкта не стає менш значимою.
Моральнийобов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистоїспівпричетності всьому, що відбувається у світі та виражається в прагненніробити посильний внесок у спільну справу.
Невиконанняобов'язку призводить до відчуття провини і переживається через докори та мукисумління.
Моральні цінностіє імперативними, тобто обов'язковими. І не просто імперативними, аімперативними безумовно. Це означає, що їм необхідно слідувати не заяких-небудь умов, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах зі всімалюдьми, а не лише з обмеженим колом родичів, друзів, колег, співвітчизників.Моральні імперативи, як і моральні цінності, що ними стверджуються, маютьнадситуативний та безособистісний, тобто універсальний, характер. Історичнозміст морального обов'язку змінювався. Від підпорядкування відносин удокласовому суспільстві «таліонному праву» (яке проголошувало: «око за око, зубза зуб»); у ранньокласовому суспільстві «золотому правилу моральності» («нечини іншому того, чого не бажаєш собі» або «чини по відношенню до іншого так,як би ти хотів, щоб чинили по відношенню до тебе»), яке обов'язок людини вбачаєв утриманні від завдавання збитку іншому, до сформульованого у XVIII ст. І. Кантом «категоричногоімперативу», котрий розвинув ідеї «золотого правила моральності». Основнівизначення категоричного імперативу звучать так:
— чини тільки відповідно до такоїмаксими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вонастала загальним законом.
— чини так, щоб ти завжди ставився долюдства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також: як до мети йніколи не ставився б до нього як до засобу;
— воля людини має бути не простопідкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася такожяк така, що дає закони самій собі.
У формулюванняхкатегоричного імперативу моральний обов'язок виражається в безкориснійдоброзичливості по відношенню до будь-якої людини. Категоричний імператив саметому й категоричний, що він повинен діяти за будь-яких умов, для нього не існує«якщо», він ґрунтується на чистій волі, не зачепленій почуттями. Він не можебазуватися на любові (а раптом вона завтра пройде), він є вираженням вищогоморального закону, котрому людина одночасно і зобов'язана, і здатна неухильнопідкорятися. Обов'язок є суворим, він не терпить потурань і потребує від людиниспокійного та послідовного служіння.
Настановикатегоричного імперативу не втрачають своєї етичної актуальності й сьогодні.Проте докорінні зміни в поглядах на людину та світ на зламі століть, глобальніпроблеми та загрози, що постають перед людством, потребують пошуку нових засадуніверсалізації морального обов'язку. Скажімо, відомий сучасний філософ Г. Йонас у своїй праці «Принципвідповідальності» формулює оновлений категоричний імператив так: «Чини так, щобрезультати твоєї дії не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому,або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі».
Обов'язок розглядаєтьсяяк глибоке усвідомлення необхідності виконання справедливого діяння, інструментдля затвердження справедливості. Обов'язок стає обмежувальним регулятивомнезалежно від форми (негативної чи позитивної) його вираження. На думку О. Г.Дробницького, моральний обов'язок змушує людину суб'єктивно підпорядковуватисяморальнісному зобов'язуванню виходячи із моральних, а не сторонніх мотивів.
Проте в історіїсучасних етичних вчень існують інші підходи до витлумачення поняття«обов'язку».
Як зазначає Т. Е. Василевська, між вимогами обов'язкута вчинками людини постійно існує розрив. У цьому виявляється абстрактність,відірваність обов'язку від життя, його догматизм. Очевидно, що зведенняособистої свободи до виконання обов'язку та розгляд обов'язку як основи людськихвчинків обмежує творчий потенціал суб'єкта, орієнтує його на виконавчусумлінність, ігнорує індивідуальність .
З погляду правового трактуванняобов'язку, всі підпадають під його регламентуючу силу. По суті, обов'язокнівелює своєрідність, неповторність персони. Він диктує звід законів, який повиненбути виконаним, незалежно від особистого ставлення до нього; змушує індивідавідректися від себе справжнього в ім'я абстрактного, загального встановлення.Поведінка орієнтується на виконання норм, заборон, обмежень. При цьому законирозглядаються як дещо безумовне, абсолютно достовірне.
На шляхуобов'язку іноді достатньо складно прийти до відповідального вчинку. Тому що, якточно зауважує Д. Бонхьоффер, людина, обмежена рамками обов'язку, ніколи ненаважиться вчинити на власний страх і ризик, а тільки такий вчинок здатенвразити зло в саме серце та подолати його.
Абсолютизаціяобов'язку веде до того, що домінантою людської поведінки стають зобов'язання,дотримання норм. Обов'язок перетворюється на виправдання насадженнярізноманітних форм насильства над автономним індивідом. Персона, що бачитьпокликання в сліпому слідуванні обов'язку, може стати його покірним рабом.Адже, абсолютизуючи особисту залежність від обов'язку, вона іноді екстраполюєйого на інших і вбачає «зобов'язання» як втілення почуття обов'язку у маси,тобто нав'язує власні принципи, погляди оточуючим. Таким чином, обов'язок інодівиявляється не таким вже ефективним обмеженням, як це здається на першийпогляд. Етика обов'язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальниххарактеристик, безумовно підпорядковану встановленням.
У сучасному світіобов'язок як цінність все більше втрачає позиції. Пов'язано це не стільки іззанепадом нравів, скільки з розширенням свободи багатьох. Обов'язку відводитьсяроль само-обмежувача свободи по відношенню до існуючих порядків, які можутьпостраждати від свавілля особи. Дж. Грант пов'язує такий стан справ насампередз приходом технологічної цивілізації, де наукові досягнення та сучаснітехнології породжують світогляд людської могутності.
Т. Е. Василевськавважає, що обсяг відповідальності є набагато ширшим за обов'язок, тому її неможливо звести до обов'язку, На думку вченої, обов'язок з'ясовує лише одинаспект феномену відповідальності — обмежувальний, і тому він стоїть поряд зісправедливістю. Обов'язок формується із визнання первинної відповідальності таморальнісних цінностей. Саме в моральній відповідальності сполучаютьсяморальнісні уявлення про належне, врахування неповторності персони та унікальностіситуації, в якій знаходиться кожний, та необхідність турботливого,людинолюбного ставлення до іншого. Таким чином, робиться висновок, щовідповідальність не випливає із обов'язку.
У мислительнійтрадиції етики розгортаються дискусії і щодо обов'язку не лише перед іншими,але й перед самим собою. Дехто з авторів вбачає наш обов'язок перед собою вдосягненні щастя в повноті самореалізації. Той, хто знехтував своїмидаруваннями, втратив можливість проявити себе, залишається лише однієюнерозкритою потенцією, —не виконав свійобов'язок перед самим собою. Але для саморозкриття потрібні умови, томуобов'язок сучасної людини в тому числі виявляється і в турботі про матеріальнийбік власного життя, своє здоров'я, тих атрибутах добробуту, котрі дозволяютьжити повноцінно: подорожувати, пізнавати, творити, спілкуватися, різнобічнореалізовувати себе.
Розвиток усіх силсвого єства потребує свободи та самостійних рішень, а тому «самообов'язок»людини — не дозволяти собою помикати,не погоджуватися на кабальні відносини, ніколи не ставати засобом у рукахінших, маріонеткою на ниточках. Тобто обов'язок людини перед собою —відстоювати свою індивідуальність, власне бачення, відмовлятися від сліпогоприйняття будь-яких нав'язаних кліше.
Обов'язок і втому, щоб принаймні спробувати бути щасливим. Не можна погоджуватися назневіру, душевну деградацію, песимізм, депресію. А для цього життя повинно матисенс. Пошук сенсу — якщо він не знайдений абовтрачений — також є важливим обов'язкомлюдини перед самою собою. Знаходження смислу не гарантує щастя, але дає шанс танадію на нього.
Сучасна світськасвідомість зобов'язує людей турбуватися про розгортання всіх своїх кращихпотенцій, тією чи іншою мірою орієнтуючи на ідеал щастя. Людина не повинназабувати про своє щастя —це дозволяє їйкраще виконувати моральний обов'язок по відношенню до іншого. Ці слова належатьригористу І. Канту.
Совість частоназивають іншою стороною обов'язку, більш особистісним «внутрішнім голосом»моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому.Совість — це здатність до активногосамопізнання, самооцінки особистісного ставлення до оточуючого, до чинних усуспільстві моральних норм.
Совістю миназиваємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність власних вчинків.
У давніх текстах совість описується за допомогоюпонять «обов'язок» та «сором». Проте на відміну від почуття сорому, коли миорієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основниморієнтиром є «абсолютна» людина, Бог для віруючих людей, людина в найповнішихта найкращих її виявах.
Виконуючи функціювнутрішнього регулятора совість діє:
— як спонука, спрямовуючи нас на дотриманняморальних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку;
— як заборона, тобто зупиняючий фактор,наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лишенамічається;
— як корегуюча складова (корегує дії під часїх вчинення);
— як моральнаоцінка нашихвчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І ця оцінка є дужеважливою, оскільки совість формується на основі інтеріоризації моральних вимогсередовища і певним чином відображає їх суспільний характер. Але совістьпередусім є особистісною оцінкою фактів, виразником нашого суб'єктивного ставленнядо явища, яке морально оцінюється.
Між совістю таобов'язком існує суперечливий взаємозв'язок. З одного боку вони створюютьєдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особи, в якомусовість виступає як підвалина для виконання обов'язку. З другого, — між совістюта обов'язком можуть виникати конфлікти, що породжуються, як правило,неспівпадінням цілей та інтересів особистості та суспільства. Питання проправоту совісті чи обов'язку залежить від обставин, від самого розумінняобов'язку.
Між совістю таобов'язком існує контроверза. Цю відмінність досить чітко визначив Е. Фром,назвавши батьківською совістю — совість, обумовлену обов'язком, а материнськоюсовістю — совість, обумовлену любов'ю та турботою. Видатний психоаналітикписав: «Є не лише батьківська, але й материнська совість. Є голос, котрий наказуєнам виконувати наш обов'язок; і є голос, котрий велить нам любити та прощатиінших людей та самих себе».
У совістірішення, дії та оцінки співвідносяться не з думкою та очікуванням оточуючих, аз вищим ідеалом, обов'язком. Совість потребує бути чесним «в-мороку» (Р. Г. Апресян) — тобто бути чесним, коли ніхтоне може проконтролювати тебе, коли тайне не стане явним, коли про можливу твою нечесність ніхто недізнається.
У повсякденномуспілкуванні досить часто вживаються вислови «чиста совість», «спокійнасовість», під якими розуміються усвідомлення людиною виконання всіх своїхобов'язків або реалізація всіх своїх можливостей у конкретній ситуації. Якщо жсприймати ці слова буквально, то стан «чистої», «заспокоєної» совісті є вірноюознакою безсовісності, тобто не відсутності совісті а схильності не звертатиуваги на її судження. А.Швейцер, котрийвбачав у моралі найвищу правду та найвищу доцільність, звертається до почуттявідповідальності за долю іншої людини: «Ми ніколи не повинні ставати глухими.Ми будемо жити в злагоді з істиною, якщо глибше будемо переживати конфлікти.Чиста совість — це винахід диявола».
Совість — це відповідальністьлюдини перед самою собою як носієм вищих, універсальних цінностей. Протесовість як засіб самооцінки не є абсолютною: вона може бути поблажливою, аджевона — моя. її не можна обманути,але можна «вмовити», «приспати» і т. д., тому покладатися цілком на совість також не можна. Разом з тимсаме в самооцінці, яка проводиться совістю, проявляються моральний компромісабо безкомпромісність. Звичайно, бувають ситуації, котрі виправдовують людину,але буває й так, що обставини виступають лише прикриттям для самовиправдання. Вжитті обставини завжди ставлять нас перед вибором, критерієм же вибору повиннаслугувати совість.
Совість — феномен емоційний, вона проявляє себечерез глибокі негативні переживання, самодокори, тривожність і стурбованістьлюдини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життясовість виступає через докори сумління — сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрімогли б бути чи були, Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, соромза принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті — це усвідомленнясвоєї провини, усвідомлення аморальності або «недостатньої» моральностіздійсненого.
Однак совісністьне повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає безреальних підвалин для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку. Інакшелюдина може так захопитися докорами сумління, що забуде про реальне життя,котре триває:
У будь-якому випадку мірапереживань, ступінь «докорів сумління» залежать від характеру вчинку та рівнясвідомості людини, від її здатності та звички справедливо і критично оцінювативласну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживаньпостає розкаяння, моральний смисл якого — гармонізація відносин між обов'язком та совістю.
Совість перебуваєв тісному зв'язку з тим, як людина переживає, оцінює свої вчинки. Чималоситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це буває особливо важко,коли йде переоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. Як зазначалосяраніше, совість як внутрішній контролер дуже тісно пов'язана з суспільноюсвідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляціюгромадською думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості,особливо коли особистість є недостатньо самостійною.
І в повсякденномужитті буває досить важко відрізняти добро від зла. Саме тому необхідна совість,щоб самому розбиратися та виносити моральні рішення.
Людина є єдиноюістотою, котра наділена совістю. На думку Е. Фрома, «совість — це голос, якийкличе людину назад до самої себе, він дає їй можливість зрозуміти, що вонаповинна робити, щоб стати самою собою, він допомагає їй усвідомити цілі свогожиття та норми, які необхідні для досягнення цих цілей».
Література
1.Гусейнов А.А.., Апресян Р.Г. Этика. – М., 1998
2. Етика: Навч. Посіб. / За ред…В.О.Лозового. – К., 2002
3.Борг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М., 1987
4.Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994
5.Бердяев Н.А. Смысл истории. – М., 1990