Реферат: Структурна перебудова економіки України перехідного періоду

МІНІСТЕРСТВО ОСІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Кафедра економічної теорії

Кваліфікаційна робота

СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ПЕРЕХІДНОГО

ПЕРІОДУ

Студентка 4 курсу,групи

спеціальності 6.050100–

економічна теорія

Науковий керівник

Черкаси 2009

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Теорія структурної перебудови економікиперехідного   періоду  7

1.1 Суть та завдання структурної перебудови перехіднихекономік. 7

1.2 Теоретичні підходи до визначення пріоритетівструктурної перебудови перехідних економік. 14

Розділ 2. Аналіз структурних змін в економіці україни. 26

2.1 Структурна перебудова: галузевий аспект. 26

2.2 Вплив структурних змін на технологічний розвиток. 38

2.3 Оцінка процесів структурної перебудови економікиУкраїни. 51

Розділ 3. Оптимізація механізмів проведення структурноїперебудови економіки україни. 61

3.1 Шляхи вдосконалення структурних змін у промисловості 61

3.2 Напрямки технологічного оновлення економіки. 71

3.3 Інструменти підвищення конкурентоспроможності продукції 79

Висновки. 87

Список використаних джерел. 90

Вступ

Актуальність теми.Наприкінці ХХ ст. – початку ХХІ ст. країни з перехідною економікою опинились удуже невигідних умовах для досягнення міжнародної конкурентноздатності. Зодного боку, перехід від центрально-планової до ринкової економіки і відповіднатрансформація відносин власності та інституційної структури вимагає значнихекономічних втрат: руйнація усталених господарських зв`язків, функціонуваннягрошово-кредитної системи, механізмів державного регулювання на початковомуетапі перехідного періоду зумовлюють масові вивільнення виробничих потужностейта робочої сили в ряді галузей, стагнацію інвестиційних програм, втрату ринківзбуту національними виробниками. Формування нової господарської системи вкраїнах з перехідною економікою відбувається з різними втратами часу таресурсів, в залежності від вихідних умов та ефективності впровадження реформ. Зіншого боку, перехідний період в постсоціалістичних країнах по часу співпав ізвибухоподібними постіндустріальними змінами в господарстві розвинених країн. Дев`яностіроки ХХ ст. – це період формування “нової економіки”, що базується на створенніпринципово нових галузей господарства, масовому впровадженні сучаснихінформаційних та комунікаційних технологій в традиційні виробництва. Вирішальнимфактором міжнародної конкурентноздатності стає технологічна перевага –здатність створення нових знань та швидкість їх впровадження в господарськійдіяльності.

За таких умов,протягом останнього десятиріччя більшість постсоціалістичних країн виявилисьнеспроможними до одночасного реформування інституційної та технологічноїструктури економіки, і були стрімко відкинуті на периферію світовогогосподарства. В особливо важкому становищі опинились країни-колишні республікиСРСР, зокрема і Україна, де ринкові реформи не закінчені, а перехідний періодзатягується. На сьогоднішній день для України першочерговим завданням єздійснення структурної перебудови, здатної одночасно з інституційними реформамизабезпечити технологічне оновлення економіки у відповідності з міжнароднимивимогами конкурентноздатності. Якщо Україна запізниться з вирішенням цьогозавдання, їй гарантоване місце в числі країн-аутсайдерів на довгі роки.

Теоретичним таприкладним проблемам здійснення структурної перебудови економіки, ролі державив цьому процесі приділяється велика увага. Особливої актуальності вони набулипротягом останнього десятиліття під впливом інтенсивних структурних змін як врозвинених країнах, так і в перехідних економіках. Методологічні основи аналізуекономічної структури та структурних змін в економіці закладені в роботах такихвидатних економістів, як К. Маркс, Л. Вальрас, Дж.Б. Кларк, В. Парето, Є. Домар,Р. Харрод, Л. Канторович, В. Немчинов, В. Леонтьєв, Р. Солоу, Е. Денісон, Дж. Кендрік,Л. Пазінетті, К. Фрімен.

Різнобічні аспектиструктурної перебудови в перехідних економіках досліджувались в працях сучаснихекономістів. Питання реформування інституційної структури економіки (відносинидержавного та приватного секторів економіки, розвиток малого та середньогобізнесу, інфраструктура ринкової економіки) — досліджували Дж. Сакс, Я. Корнаї,Л. Абалкін, С. Шаталін, А. Чухно, І. Лукінов, А. Шегда; галузевої структуриекономіки — В. Геєць, Б. Кваснюк, Дж. Росс, Ф. Шерер, В. Коломойцев; відтворювальноїструктури — А. Гальчинський, А. Ілларіонов, Ю. Бажал; зовнішньоекономічноїструктури – О. Ельянов, Ю. Адно, В. Мельянцев, Ю. Пахомов; технологічноїструктури — Ю. Яременко, Ю. Яковець, С. Глазьєв, В. Іноземцев.

Зв’язок роботи знауковими програмами, планами, темами. Тема роботи досить тісно пов’язана знауковими планами і програмами кафедри економічної теорії. Дослідження, щоздійснюється у цій кваліфікаційній роботі знаходиться у контекстінауково-дослідної роботи, кафедри економічної теорії за темою: “Соціально-економічнінаслідки ринкових перетворень в постсоціалістичних країнах”.

Мета і задачідослідження. Метою роботи є розробка теоретичних положень щодо структурноїперебудови економіки України в умовах перехідного періоду, необхідних дляподолання технологічної відсталості та досягнення рівноправних економічнихзв`язків з постіндустріальним світом.

У відповідності допоставленої мети були визначені наступні завдання:

визначити суть тазавдання структурної перебудови перехідних економік;

проаналізувати структурнізміни в економіці України;

запропонуватинапрямки подолання структурної кризи в економіці України та пріоритети їїструктурної перебудови.

Предмет і об’єктдослідження. Об`єктом дослідження є структурні зміни в економіці та рольдержави в цих процесах. Предметом дослідження є особливості структурноїперебудови перехідних економік під впливом нових вимог до міжнародної конкурентноздатності,зумовлених постіндустріальними змінами в економіці провідних країн світу.

Методологічніоснови дослідження. При дослідженні даної проблеми було використано такізагальнонаукові та специфічні методи: діалектичного матеріалізму, науковоїабстракції, економіко-статистичні, метод порівняння, аналізу і синтезу та ін. Принаписанні роботи були опрацьовані такі джерела: наукові статті, монографії,статистичний щорічник.

Практичне значенняодержаних результатів даного дослідження полягає у тому, що одержанірезультати, щодо впливу ринку на розвиток товарного господарства, функціонуваннярізних видів ринків та їх стан, можуть бути використані як додатковийтеоретичний матеріал для поглибленого вивчення тем з економічних дисциплін, тіснопов’язаних з розвитком ринкових відносин.

Структура та обсягроботи. Структура кваліфікаційної роботи обумовлена логікою дослідження. Вонаскладається з вступу, основної частини, яка містить три розділи і вісімпараграфів, висновків, списку використаних джерел, 6 таблиць, 1 рисунка.

Розділ 1. Теорія структурноїперебудови економіки перехідного періоду1.1 Суть та завдання структурноїперебудови перехідних економік

Суть структурнихперетворень полягає у наділенні виробничих і обслуговуючих підприємствфункціями самоуправління виробництвом, у створенні відповідних умов для їхреалізації. Донедавна державні підприємства працювали під централізованимуправлінням держави і, будучи своєрідними елементами державного апарату, крімпродуктивних, виконували й соціальні функції без грошових обмежень. їхнядіяльність фінансувалася централізовано, через розподіл грошових доходів іншихпідприємств. Підприємства із соціалістичною структурою (частково державноювласністю, нечіткою приватизацією) за відсутності законодавства щодо захистукапіталовкладень не здатні залучити зовнішній капітал для модернізації. Можливостідержави теж обмежені, оскільки централізований перерозподіл грошових доходівінших підприємств неможливий.

Структура (від лат.structura — будова, розміщення, порядок) — це сукупність стійких зв`язківоб`єкта, що забезпечують його цілісність та збереження основних властивостейпри зовнішніх та внутрішніх змінах. Структура як філософська категорія єконсервативною частиною явища чи процесу. Пропонується наступна класифікаціяструктурних зрізів національної економіки [3, 19]:

галузевий (завидами економічної діяльності), що характеризує виробничу спеціалізацію даноїкраїни;

технологічний, щопоказує рівень використання досягнень науково-технічного прогресу внаціональній економіці;

відтворювальний,що відображає оптимальність матеріально-речових та вартісних пропорційекономіки країни;

інституційний, щохарактеризує сприятливість середовища для ведення господарської діяльності вкраїні;

зовнішньоекономічний,що характеризує обсяг та якість міжнародних економічних зв`язків країни;

Структурнаперебудова — зміна політичного, державного, економічного мислення з метоюоптимізації пропорцій зайнятості в управлінні та економіці, капіталі та йогорозміщенні на території країни та отримання обсягу і структури національногопродукту, адекватного внутрішнім потребам і міжнаціональному товарообміну.

Головною метоюструктурних перетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якомупереважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення таімпорту. Структура ВВП зумовлена структурою продуктивних сил і задіяногоосновного та інших видів капіталу. З огляду на це реструктуризація має початисязі зміни структури капіталу і його організаційних форм, з мобілізаціїкапіталовкладень і підприємизації. З досвіду ринкових країн і специфікисформованої в Україні економічної системи її реструктуризація спрямовується на[7,4]:

виховання у всіхсуб'єктів ринку, зокрема у керівної ланки, усвідомлення необхідності поєднанняприватних, колективних, державних і національних інтересів;

мобілізаціюгрошових ресурсів і капіталовкладень, контроль за рухом грошей, капіталів ітоварів;

створення малих ісередніх підприємств як основи виробництва переважної частини ВВП.

Здійсненняструктурних реформ залежить передусім від уявлення про процес реформ. Середукраїнських промисловців і політиків поширена думка, що теперішня ситуація єобмеженою в часі кризою економічної системи, подібною до тих, які частотраплялися і долалися з 1960 по 1980 рік. Насправді — це не тимчасова криза, анаслідок незворотного розриву між соціалістичним економічним устроєм, в якомувиробництво і потреби координувалися державою, і постсоціалістичною добою, вякій цю координуючу функцію виконують ціни і можливість розпоряджатися коштами,тобто йдеться не про короткострокову кризу, а про радикальну зміну виробничоїсистеми, в процесі якої буде радикально реформовано структуру кожного підприємства.

Неспроможністьвітчизняних підприємств і механізму економіки загалом задовольнити національніпотреби спричинені невідповідністю їх організації вимогам об'єктивнихекономічних законів. У колишньому СРСР підприємства були комплекснимисамодостатніми складовими державного апарату, які, крім продуктивних,виконували численні соціальні функції й водночас значною мірою були наділенівладними і контрольними повноваженнями політичного характеру. З крахомкомандно-адміністративної системи вони втратили свою внутрішню цілісність і усвоїй колишній формі неспроможні залучити зовнішній капітал для модернізації, аможливості держави щодо цього вкрай обмежені.

Організаціявиробництва загалом є системою заходів щодо цілеспрямованого поєднання івикористання праці, основного капіталу, оборотного капіталу і грошових ресурсів.Йдеться про встановлення між ними таких кількісних і якісних співвідношень(пропорцій), які за обсягом і структурою створюваного національного продуктувідповідали б обсягу і структурі суспільних потреб. Існуюча організаціявиробництва в Україні зберігає форми і риси, успадковані від радянської системигосподарювання. Сутність цієї системи полягала у створенні так званого єдиногонародногосподарського комплексу на основі суспільної власності на засобивиробництва та єдиного централізованого управління. Цей народногосподарськийкомплекс мав стати матеріально-технічною базою розв'язання всіх соціальнихпроблем. При цьому потреби людини, колективу і суспільства, з одного боку, іорганізацію виробництва для задоволення цих потреб — з іншого визначала держава.Вважалося, що лише держава з її всебічним контролем за виробництвом здатназабезпечити планомірний і пропорційний розвиток господарства, дотримання режимуекономії, матеріально-технічне постачання, ефективність виробництва,розв'язання соціальних проблем через планування виробництва, розподілу обміну іспоживання [1,168].

З допомогоюцентралізованих методів господарювання вдавалося концентрувати великі кошти,здійснювати капітальні вкладення, створювати потужний науково-технічний,інтелектуальний і виробничий потенціали. За своїми формами організаціявиробничих процесів відповідала усім вимогам і напрямам виробництва у світовійекономіці: спеціалізації, кооперуванню і комбінуванню виробництва.

Однакорганізаційний і технологічний аспекти спеціалізації, кооперування ікомбінування виробництва не поєднувалися з найголовнішим фактором — економічним,зокрема не враховували економічної ефективності виробництва, економічноїефективності управління ним тощо. Внаслідок цього промислове виробництворозвивали здебільшого екстенсивними методами, тобто завдяки простомукількісному збільшенню маси матеріальних, сировинних, енергетичних ресурсів іживої праці для виробництва продукції або виконання певної роботи. Ефективністьвимагала високої віддачі і доцільності в організації народного господарства наоснові інтенсифікації всіх галузей з метою підвищення продуктивності праці. Упрактиці роботи підприємств підвищення ефективності означає досягнення високихрезультатів у виробничій діяльності за найменших матеріальних, трудових ігрошових ресурсів. Екстенсивними методами господарювання досягти ефективностівиробництва неможливо. Тому дедалі більша кількість підприємств ставализбитковими (за даними 2001 р., в Україні їх було понад 40%), не відшкодовувалисвоїх виробничих витрат і постійно потребували пільгових кредитів або дотацій збюджету. Сама ж система виробництва, як свідчить практика переходу до ринку вУкраїні, є надто інертною і неспроможною до швидких організаційних,технологічних та економічних перетворень [8,4].

Структурунаціональної економіки розглядають як систему окремих видів матеріальноговиробництва і сфери послуг, які взаємопов'язані між собою і забезпечуютьнаціональні, політичні, державні, соціальні та інші інтереси в суспільстві.

На структуруекономіки України впродовж її історичного розвитку впливали тривала політична йекономічна залежність; обмеження й утиски національного розвитку українців таінших національних меншин; потреби на міжнародному ринку здебільшого впродукції української видобувної промисловості, в енергетичних ресурсах,сільськогосподарській продукції тощо.

Наслідком цього єте, що існуюча структура економіки України характеризується некомплектністю іпереважанням виробництва засобів виробництва і напівфабрикатної продукції надвиробництвом предметів споживання, надмірним екстенсивним розвиткомгірничовидобувної промисловості, неефективним використанням електроенергії,відсталістю агропромислового сектору та національно-територіальною структуроювиробництва.

Економіка Україниперебуває у стані стагнації (застій у виробництві та інфляція), спричиненійзначною мірою структурною кризою. Народне господарство України складається звеликих, тісно взаємопов'язаних галузей матеріального виробництва, об'єднанихза однорідністю виробництв у комплекси: паливно-енергетичний, металургійний,машинобудівний, хіміко-лісовий, агропромисловий, будівельний, транспортний ісоціальний. Структура виробничих комплексів зберігає орієнтацію на випускпродукції для виробничого споживання. У промислових комплексах переважаютьматеріале — та капіталомісткі галузі. На сьогодні відшкодування поточнихматеріально-виробничих витрат становить у середньому 60-65% від вартості всієївалової продукції. Відповідно зменшується частка продукції для задоволеннякінцевих господарських і соціальних потреб, тобто ВВП.

Це є свідченнямтого, що деформація структури виробництва, неврахування потреб народупризводить до деформації структури ВВП. Витрачаються зайві кошти на завезеннятоварів першої необхідності, які можна було б виробляти в Україні, з-за кордону.Виробничі промислові комплекси мають слабко розвинуту «малу економіку» (супутнімалі підприємства для виробництва товарів на споживчий ринок) [16,245].

Отже, економікаУкраїни потребує радикальної структурної перебудови, яка за своєю сутністю єскладною.

Розпочавширеформи, Україна зіткнулася зі складною проблемою — необхідністю змінинаціонально-кадрової та економічної структури, оскільки від колишньоїкомандно-адміністративної системи вона успадкувала і відповідний спосібмислення, і здеформовану економіку. Це виявлялося у:

пануванні єдиноїсоціальної ідеології, однопартійної комуністичної системи, суспільної власностіна засоби виробництва, однотипної централізованої системи управління державою іекономікою, розподілом та обміном національного продукту;

переважанніекстенсивно-інтенсивного методу господарювання, за якого безконтрольновикористовувалися праця і капітал, природні ресурси і земля, обсяг виробництвазростав за рахунок додаткового залучення праці і капіталу, а не за рахунокстворення і впровадження новітніх засобів виробництва і технологій;

прагненніперетворення СРСР на військову наддержаву. Для реалізації цієї мети найціннішіресурси країни — наукові, сировинні, валютні — спрямовувалися на потребивійськово-промислового комплексу на шкоду виробництву споживчих і експортнихтоварів.

Отже, складовівиробничої функції (праця і капітал) збільшувалися для виробництва товарів іпослуг базового і військового характеру. Держава була і замовником, іспоживачем продукту, який відповідав її ідеологічним і політичним стратегічнимпланам. Унаслідок цього сформувалася розбалансована економіка в усіхреспубліках колишнього СРСР, у тому числі й в Україні, щодо відповідностіструктури національного продукту структурі потреб головного споживача — населення.Україна у величезному обсязі виробляла сталь, електроенергію й продуктихімічної промисловості і водночас відчувала дефіцит житла, одягу, продуктів,меблів і побутової теле-, радіотехніки. Таким чином, поряд з невиправданомасштабною важкою і військовою промисловістю існувала слабка цивільна економіка(соціальний комплекс) зі зношеними основними фондами і застарілими технологіями.

Логіка структурнихперетворень є такою [34,156]:

втілення в життяідеології національної демократії та формування на її основі національносвідомої людини економічної з національно-громадянською позицією щодо розбудовинаціонально-громадянського суспільства та ринкової економіки;

створеннядержавного, правового і економічного механізму, які б забезпечили мобілізаціюкредитних та інвестиційних ресурсів для пріоритетних сфер національноїекономіки з метою змін структури національного капіталу і національногопродукту щодо потреб внутрішнього споживання та міжнаціонального товарообміну;

формування лідеріву політичній і господарській сферах, які сповідують національно-демократичніпринципи і здатні обстоювати радикальні перетворення у сфері політичноїдемократи та лібералізації господарської діяльності і яких готові підтриматилідери розвинутих країн та міжнародні фінансові організації.

Структурні зміни єболючими, оскільки мають своїм наслідком закриття частини підприємств ібезробіття. Тому будь-які структурні реформи повинні супроводжуватисястворенням нових форм соціальної підтримки на зразок системи грошової допомогиу разі безробіття та курсів перекваліфікації.

Визначеннянапрямів структурних перетворень залежить від усвідомлення стану економіки,розуміння теорії макроекономіки, суті й процесу реформ. В Україні поки щодомінує думка, що сучасний стан економіки обмежений кризою економічної системиі найближчим часом його буде подолано. Тобто мислення політиків, чиновників,промисловців інерційно зберігає соціалістичну основу, що позначається наінерції самої економічної системи. Сучасний стан економіки є не тимчасовокризовим, а наслідком незворотного розриву між соціалістичним економічнимустроєм, в якому виробництво і розподіл координувалися державою, і переходом доринку, в якому координуючу функцію виконують ціни, підприємництво, можливістьвільно розпоряджатися коштами. У перехідний період мали відбутися радикальнізміни виробничої системи. Цього в Україні не сталося передусім тому, що ринковеекономічне мислення не утвердилося ні у сфері управління, ні у сферівиробництва. За таких умов марно сподіватися на економічне зростання, оскількивоно є результатом цілеспрямованої та збалансованої державної політики реформ,що передбачає активізацію процесів виробничої функції.

1.2 Теоретичні підходи до визначенняпріоритетів структурної перебудови перехідних економік

Структураекономіки в її широкому розумінні охоплює всі сфери людської діяльності — відмакро- до мікроекономічного рівня.

Це не тількигалузева макроструктура в моделі міжгалузевого балансу за схемою«затрати-випуск». Вона, безумовно, є найважливішою і навіть основноюланкою, своєрідним ядром загальної структури економіки. До речі, розгорнутаекономіко-математична модель міжгалузевого балансу в його динамічній будові, щовідображає міжгалузеві потоки, і сьогодні вважається визначним досягненнямекономічної думки у справі пізнання кількісних структурних зрушень в економіці.За допомогою такої моделі групою науковців під керівництвом професора В. Леонтьевапроведено фундаментальне дослідження довготермінових структурних зрушень вамериканській економіці.

Вагомий внесок урозкриття цієї проблеми зроблено російськими й українськими вченими, за якимизалишається певний пріоритет у створенні та використанні блочної моделішахматного балансу. Вперше розгорнутий міжгалузевий баланс за матрицею повнихзатрат на випуск кінцевих продуктів складено й опубліковано у 20-і рокистатистиками Росії під керівництвом П. Попова. Перший баланс народногогосподарства за 1923/24 р. було надруковано в 1926 р. Не можна не відзначитивеликий внесок у розробку теорії економічних структур академіків В. Немчинова іМ. Федоренка [9,75].

Звітні міжгалузевібаланси виробництва й розподілу продукції в народному господарстві колишньогоСРСР за 1987, 1988 і 1989 pp. було розроблено в агрегованій моделі групгалузевих структур, вкладених у шахматну матрицю 12x12. Ці матеріали частковоопубліковано в статистичному щорічнику за 1990 р. Проте, на жаль, цінність цихміжгалузевих балансів не значна, оскільки надто укрупнене агрегування галузейне розкриває дійсну міжгалузеву структуру балансу повною мірою. До того ж, уних не дістала відображення надто таємна за тих часів сфера ВПК, у тому числі — найбільш науко- і капіталомісткі галузі воєнної промисловості. В ті роки вонамала досить високу частку в загальносоюзних затратах фінансових (включаючивалютні), матеріальних і трудових (включаючи інтелектуальні) ресурсів. Обсяг іструктура ВПК значною мірою характеризували загальну систему тоталітарногоустрою держави. Тим часом у звітних балансах повноту міжгалузевого рухувартісних і матеріальних ресурсів не відображено належним чином.

Єкономіст О.В. Чаяновстверджував, що “для кожного виду діяльності в кожний заданий момент часу існуєоптимальна організація та розмір господарських елементів, а такожміжгосподарських зв`язків, фінансових та матеріальних потоків, в результатічого досягається органічне злиття людського та речового факторів виробництва,ефективне функціонування в усіх ланках господарської системи”. Структурнаефективність економіки в роботі класифікується на статичну та динамічну складові– відповідно ефективність існуючої структури та ефективність структурних змін. Існуючаструктура економіки більш актуальна для вивчення за умов її стабільного стану. Відповідно,дослідження ефективності структурних змін важливі для вивчення перехідного стануекономіки, коли зміни в структурі більш відчутні. Структурні зміни настількиефективні, наскільки швидко вони призводять до виникнення бажаних економічнихструктур [11,46].

В Україністатистичні органи обчислювали звітні міжгалузеві баланси за ті самі роки зааналогічними методологією і методикою, а тому й мали такі самі кінцевірезультати й недоліки, як у загальносоюзних балансах. У 1991-1994 pp. МінстатУкраїни продовжував розробляти звітні міжгалузеві баланси, але скоротивши їх до4 груп галузей («промисловість», «будівництво»,«сільське і лісове господарство», "інші галузі" — зпідсумками сукупних затрат у сфері матеріального виробництва, в оцінках зафактично діючими цінами). Ці матеріали публікуються в статистичних щорічниках. Скороченняшахматного балансу до розміру 4x4 ще більше знецінило такі важливі аналітичнірозробки. Правда, в структуру міжгалузевого балансу за 1994 р. було добавлено,крім зазначених груп галузей, «транспорт і зв'язок», «Торгівлята громадське харчування, заготівлі, матеріально-технічне постачання тазбут». Введено також графи «Особисте» і «суспільне»споживання, а також «експорт» і «сальдо експорту (+), імпорту (-).І все ж вони (наші міжгалузеві баланси) недостатньо повно і точно відображаютьдійсну галузеву структуру економіки України, а тим більше — в оцінках зафактично діючими цінами, коли шалені темпи інфляції та спаду виробництва далеконе рівномірні в різних виробничих і обслуговуючих сферах. Процесигіперстагфляції ще більшою мірою деформували структуру міжгалузевих потоків. Найвищимитемпами виробництво скорочувалося в галузях, які працюють безпосередньо наспоживчий ринок і задоволення соціальних потреб суспільства (у легкій іхарчовій промисловості, у промисловості по випуску побутової техніки, урізноманітних сферах послуг тощо). Водночас галузі малоефективної (і навітьнеефективної) важкої індустрії не тільки не знизили, а навпаки — за рахунокштучного підвищення монопольних цін збільшили свою частку в загальноекономічнійструктурі та посідають у ній провідне місце [15,90].

У цих міжгалузевихбалансах не відображається внутрішня сутність формування складної системиринкових взаємозв'язків, які діють сьогодні, на етапі хаотичного переходу досучасної ринкової економіки. У схемах балансу відсутні блоки змін у формахвласності та господарювання, у співвідношенні великих, середніх і малихгосподарських структур, які заповнюють різні ринкові ніші. В структурних змінахне менш важливу роль відіграє виявлення впливу деталізованих сфер виробничої,соціальної та ринкової інфраструктур, а також функціонування різноманітнихринків (оптових і роздрібних) на структурний динамізм усього народногогосподарства. В системі централізованого управління економікою все це вкладалосядо однозначної адміністративно-розподільної схеми. І якщо в промисловості,сільському господарстві та державній торгівлі ще мали місце обмежені ринковівідносини, з встановленими державою плановими цінами, то, наприклад, ринкигрошей і цінних паперів, праці та нерухомості тощо взагалі були відсутні.

Сьогодні в Українівідбувається досить бурхливий процес формування системи ринків у різних формах,притаманних перехідному періодові. Але, на жаль, поки що вони є далекими відсучасних цивілізованих ринків, які склалися і діють в економічно розвинутихкраїнах. Скоріше, наші нові ринки нагадують „дикі ринки“середньовіччя. Вони не захищені відповідним державним законодавством. На нихпанують рекет і шахрайство, хабарництво, крадіжки, спекуляція, вкрай низькаторгова культура. Незважаючи на це, ринкові структури, незалежно від їхдосконалості й якісних параметрів, входять важливою складовою дозагальноекономічної структури. її невід'ємною частиною є й банківсько-фінансовасистема, що виконує дуже важливі соціально-економічні функції, в якихзаінтересовані всі юридичні та фізичні особи, все суспільство.

Розробка звітнихміжгалузевих балансів фундаментальної аналітичної цінності вимагає принциповонових методологічних і методичних підходів, які б враховували процеси небувалоїструктурної та валютно-фінансової мінливості, а також стан руйнівноїгіперстагфляції перехідного періоду в українській економіці. Потрібна йпринципово нова працююча модель, яка б відбивала складні, суперечливіструктурні процеси. В кризових ситуаціях, балансові розрахунки за розміромматриці 4x4 або 6x6 майже нічого не дають для глибинного, системного аналізустану справ у звітному періоді, не кажучи вже про структурне прогнозування. Величезнізусилля висококласних статистиків Мінстату України, затрати на виконаннявідповідної роботи не компенсуються належними кінцевими результатами. На мійпогляд, ця досить трудомістка і складна робота має бути переведена на якіснонову науково-технічну й методологічну базу [17,245].

Ще складніше іважче здійснювати в умовах економічного та валютно-фінансового хаосу доситьвірогідне моделювання структурної перебудови економіки за допомогоюміжгалузевих прогнозних балансів. Тому ніхто їх сьогодні всерйоз не розробляє,та й заінтересованого замовника на них немає. Міністерство економіки України,яке б могло бути основним споживачем макроекономічних прогнозів,задовольняється простішими розрахунками, що базуються переважно на інтуїції таекспертних оцінках фахівців.

Міжгалузевийпрогнозний баланс — це досить копітка справа, що вимагає точної інформації,відповідної кваліфікації виконавців, вірогідних прогнозних нормативів і оцінок,якісно нових методів моделювання. На це потрібні значні затрати, які ніхто невиявляє бажання нести. Більш того, збагатіла верхівка суспільства і його владніструктури скоріше зацікавлені не розкривати дійсного стану справ, апредставляти його в завуальованому, штучно прикрашеному вигляді.

Між тим,загострення кризи вимагає всебічного аналізу стану економіки і ефективностідіючих структур, достовірної оцінки їх якісних параметрів, факторіальноговпливу на кінцеву результативність роботи. При цьому особливо важливо знатимеханізм діяння в кількісних оцінках позитивного і негативного впливуоб'єктивних і суб'єктивних факторів на економічний розвиток — Необхідно,спираючись на наявний ресурсний потенціал та реальні інвестиційні можливості,визначати стратегічні напрями прогнозних варіантів ефективної структуризаціїекономіки з обов'язковим урахуванням майбутньої кон'юнктури і місткості внутрішньогой зовнішніх ринків. І тут прогнозні міжгалузеві баланси могли б відігравативажливу роль.

Основним оціночнимкритерієм моделювання структурної переорієнтації є приріст додаткового ефекту,забезпечення конкурентоспроможності макроекономічних структур і господарськихсистем у ринковому середовищі. Відомо, що процеси диверсифікації капіталу,активізації інвестиційної та інноваційної діяльності швидко дають реальнийефект у ринковій конкуренції та економічних інтересах при наявності відповіднихзнань і умінь щодо практичного здійснення ринкових трансформувань, включаючитрансформування банківсько-фінансових структур. Проте справді прогресивніструктурні зрушення відбуваються за умови використання науково обґрунтованихпрогнозів з вибором (за оціночним критерієм економічного росту) із багатьохможливих варіантів найвигіднішого.

Нехтуватипрогнозуванням і плануванням у ринковій економіці не слід. Навпаки, в новихумовах їх роль значно підвищується (і особливо — в трансформаційний період) — зтим, щоб не допускати економічного хаосу й руйнування, регресивних структурнихі дезінтеграційних зрушень. Діяння регулюючих ринкових механізмів повиннідоповнюватися державним правовим та економічним регулюванням, без чого успішнамодернізація економіки, її структурне трансформування під споживчий попит ізадоволення соціальних потреб людини та суспільства не відбудуться абовідбуватимуться надто довго.

Свобода виборуекономічної (підприємницької) та й політичної діяльності людини вдемократичному суспільстві аж ніяк не звільняє її від державних правових іекономічних регуляторів (включаючи макроструктурні зрушення, здійснювані взагальнодержавних інтересах). Це не суперечить діянню механізму вільного ринку.В структурній політиці держави особливе місце займає мікроструктура, з їїринковим регулюванням і неминучим впливом на макроструктуру. І навпаки — зміниу макроструктурі справляють зворотний вплив на формування конкурентоспроможнихгосподарських форм. При цьому структурні макро- і мікрогосподарські зрушенняповинні одночасно сприяти розвиткові ефективних кооперованих та інтегрованихвзаємозв'язків по горизонталі й вертикалі.

Таким чином, збагатогранної сукупності різнорівневих економічних структур формується кінцеваструктурна модель усієї економіки. Вона може бути ефективною або неефективною. Підвпливом НТП і мінливої кон'юнктури споживчого ринку структурна модель ринковоїекономіки стає динамічнішою, вимагаючи відповідної системи управління тарегулювання соціально-економічних процесів при органічному поєднанні ринковогой адміністративного механізмів у системі сучасного менеджменту, без якого жоднагосподарська та ринкова структура не може працювати високоефективно. Дляреалізації регулюючої функції ринкової кон'юнктури в структурному і якісномуоновленні виробництва потрібними є активні управлінські рішення та дії, пошук івикористання необхідних інвестиційних джерел, цілеспрямоване використанняінвестицій з метою забезпечення якомога швидших темпів їх віддачі, одержаннядодаткового прибутку та формування прогресивних господарських структур [23,54].

Будь-яка економічнасистема ґрунтується на природному потенціалі країни, раціональності йогозалучення до господарського і ринкового оборотів, збереженні природи,підвищенні родючості землі та відновленні інших відтворюваних ресурсів, якіексплуатуються. Необхідні інвестиції та поточні затрати на охорону природногосередовища (зокрема — земельних ресурсів і рослинного світу, водного іповітряного басейнів) від забруднення повинні забезпечуватися тимигосподарськими структурами, які безпосередньо експлуатують та забруднюютьдовкілля. Введення цих ресурсів безпосередньо до ринкового обороту вимагаєособливо ретельного законодавчого і виконавчого обґрунтування даного процесу зпозицій обов'язкового збереження й примноження їх якісних властивостей, а такожформування нової системи відносин, яка б виключала їх втрату як основногонаціонального багатства країни. Це принципове питання, що зачіпає інтересидержави, суспільства і кожної людини.

Оскільки сьогодніУкраїнська держава перебуває в складному економічному і фінансовому станівідсутності необхідних господарських нагромаджень та активної інвестиційноїдіяльності, то доводиться досить ретельно обирати структурні пріоритети, тобтовизначати сфери першочергового, випереджаючого розвитку високоприбутковихгалузей і систем господарювання. Це може і повинно бути забезпечено за рахуноквнутрішніх (підприємницьких) нагромаджень державного і місцевих бюджетів,внутрішніх кредитних ресурсів, а також залучення іноземних інвестицій. Протеодночасно треба законодавчим шляхом максимально направляти капіталпідприємницьких і комерційних структур (включаючи банківський та»тіньовий") в інвестиції для оновлення й розвиток національноготоваровиробництва експортоспроможного та імпортозаміщуючого напрямів,середнього й малого бізнесу, формування спеціалізованих, кооперованих,корпоратизованих та інтегрованих високотоварних господарських систем, які бмогли успішно діяти в межах національних і транснаціональних ринкових просторів[24,67].

Марксистсько-ленінськаекономічна теорія, досліджуючи структурні проблеми колишнього СРСР, розподіляласуспільне виробництво в основному на дві групи: група «А» — виробництво засобіввиробництва і група «Б» — виробництво предметів споживання. Сфера послугвзагалі не входила до економічної структури. Крім цього, найважливішим євипередження розвитку засобів виробництва порівняно з розвитком предметівширокого вжитку.

Як стало відомо,такі пояснення були особливо необхідні генералітетові військово-промисловогокомплексу, діяльність якого замовчувала радянська статистика у звітах галузевихпромислових міністерств і відомств.

Раціональністьцієї теорії полягала в тому, що вона робила пріоритетним розвиток окремихнапрямків науково-технічного прогресу. Однак, через недостатню увагу до сфериспоживання і послуг, її напрацювання не визначали рівень добробуту народу.

Головноюособливістю структурних змін у народному господарстві України, які повинні бутивизначені та здійснені, є те, що вони не традиційного характеру, зв'язаного звходженням у черговий кон’юнктурний цикл, як це було в інших країнах (США, ФРН,Японія та ін). Тому при формуванні нової структурної моделі не треба «зациклюватися»на сьогоденних аспектах розвитку і проблемах окремих галузей чи регіонів. Завданняполягає у формуванні цілком нової структури народного господарства, яказмінюватиме фундаментальні основи. Час до вирішення такого завдання вимірюєтьсядесятиріччями [33,245].

Економічна наукане розробила теорії структурного повороту, яка має загальне значення для обґрунтуваннягалузевих, тимчасових, динамічних та інших напрямків. Тільки сьогодні почалидосліджувати аспекти структурних зрушень країн з перехідною економікою. Однак зполя зору науковців випадають нові країни зі своїми особливостями (країниколишнього СРСР, колишньої Югославії).

Фундаментальнийхарактер майбутніх перетворень в економіці України зумовлює необхідністьаналізу на мікро-, мезо- і макрорівнях. У межах мікроекономічного рівняособливо важливим є обґрунтування механізму пристосування домашніх господарстві підприємств до мінливих ринкових умов. Значною мірою їх реструктуризаціявизначається на галузевому і народногосподарських рівнях.

Теоретичніпосилання, орієнтовані на мезорівень, дають можливість обґрунтуватиінтрасекторний поворот. Він діє на потенціал технічного прогресу галузі, в т. ч.на розвиток галузевої науки, освоєння і взаємопроникнення нових продуктів,процесів і організаційних форм. У свою чергу, інтрасекторний структурнийповорот пов'язується з народногосподарською диспозицією, тому що окремі підприємстваабо галузі можуть варіювати, наприклад, заробітну плату або процентні ставкивідповідно до макроекономічних рамочних умов.

Структурні змінивсіх рівнів тісно взаємозв'язані. Тому теорія структурного повороту формулює нетільки принципи обґрунтування окремих ланок, а й їх інтеграцію. В основупокладена «теорія секторного структурного повороту». Вона розвиває ідеютрисекторної побудови галузей, відповідну до їх значення у процесахекономічного розвитку. У первинному секторі згруповані галузі аграрної та сировинноїспрямованості, для яких характерна середня інтенсивність технічного прогресу імала еластичність попиту щодо прибутків. Вторинний сектор об'єднує галузі, яківиробляють ремісничо-технічну продукцію з середньою еластичністю попиту щододоходів та високою інтенсивністю технічного прогресу. І третинний сектор,об'єднуючи сферу послуг й інфраструктуру народного господарства, набуваєзростаючого значення для забезпечення економічного зростання.

Долучення «секторноїтеорії» до економічних умов України призводить до того, що прийнята в ційтеорії послідовність розвитку (первинні продукти; промислово-технічні продукти;послуги) не може бути застосована в усіх країнах. У «чистому» вигляді вона «працює»,очевидно, тільки в доіндустріальних країнах, які повинні забезпечити певнийрівень зростання доходів, перед розвитком промисловості. Не можна відкласти «напотім» і розвиток послуг, тому що без добре організованої банківської системи,без сучасної інфраструктури виробництва неможливо здійснити структурний поворот.Сьогодні теоретики чомусь забули, що повоєнна Німеччина почала будувати новуекономіку при підтримці плану Маршалла, налагоджуючи насампередгрошово-кредитну систему, транспорт і зв'язок. Характерною особливістю Україниє те, що вона має вищий рівень розвитку науки і техніки, ніж виробничийпотенціал. У цих умовах, якщо взяти за основу структурного повороту класичнийваріант секторної теорії, Україна повинна пожертвувати своїм науково-технічнимпотенціалом для того, щоб через одне-два десятиліття почати його створюватизнову, а для цього вже треба буде щонайменше століття. Тому секторні процесинеобхідно проектувати не за схемою ланцюгової реакції, а за паралельною ізмішаною схемами при випереджаючому розвиткові пріоритетного сектору іпріоритетних галузей різних секторів.

Досвідтрансформації народних господарств постсоціалістичних країн свідчить, що вструктурних процесах велику роль може відігравати регіональний зріз певноїкраїни. Особливо це характерно для великих країн, до яких належить і Україна зїї територією і населенням, відповідно: 603 тис. кв. км і 52,8 млн. осіб. ПрикладКитаю з його вільними господарськими зонами і вільними містами свідчить, щоможливий швидкий розвиток будь-якого сектору в окремому регіоні країни знаступним перенесенням ефекту на решту. У виробленні національної моделіструктурного повороту застосовують економетричні методи. Але їх роль не можнапереоцінювати. Треба мати на увазі певну наявність економетричних обґрунтувань,основаних на екстраполяції минулого досвіду. У завданнях з докорінною зміноюбазису такі моделі в основному можуть широко використовуватися длямікроекономічного рівня і менше — на мезорівні.

Моделюватиструктурний поворот на мікроекономічному рівні можна дедуктивними методами. Насампереднеобхідно визначити кінцеву мету. Згідно з поставленою метою треба добиратиспособи їх досягнення. При цьому спочатку виявляються внутрішні ресурси, якінеобхідно приймати за постійні характеристики. Потім аналізують потреби взалученні іноземних інвестицій. Останній аспект може мати вирішальне значеннядля формування загальної моделі структурного повороту й особливо щодо термінівйого реалізації, тому що сучасна історія доводить неможливість «самому»докорінно змінити свою структуру. Достатньо згадати план Маршалла для ФРН, план«Німецької єдності» для колишньої НДР, участь Сінгапуру і Тайваню в китайськихперетвореннях і т. ін.

Розділ 2. Аналіз структурних змін векономіці україни2.1 Структурна перебудова: галузевийаспект

Оцінка різнихміжнародних інституцій і експертів свідчать, що в здійсненні трансформаційнихпроцесів Україна відстала від усіх країн Східної та Центральної Європи, Росії іколишніх країн, які входили до складу СРСР. Зокрема, за оцінкою Світового банкуреконструкції та розвитку із 25 європейських країн тільки Грузія, Азербайджан іТуркменістан за критеріями вирішення проблем приватизації, реструктуризаціїпідприємств, формування політики цін, організації конкуренції, розвиткуторгівлі, валютного ринку і банків отримали оцінки, аналогічні з Україною.

Сучасна економікаУкраїни характерна деформованою структурою виробництва і низьким технічнимрівнем. Це є наслідком економічної радянського уряду, який протягом кількохдесятиліть спрямовував усі резерви на розвиток галузей важкої промисловості назбиток соціальній сфері і підприємствам, які випускали споживчі товари.

З 80-х років XX ст.в Україні уповільнилися темпи зростання обсягів промислового виробництва. Зпочатку 90-х років фізичний обсяг промислової продукції скорочувався, а цінипідвищувалися, незважаючи на те, що в період з 1995 по 2001 рік кількістьпромислових підприємств збільшилася з 8850 до майже 10 000. Екстенсивнерозширення промислового виробництва не було забезпечене екстенсивним зростаннямчисла зайнятих (навпаки, воно скоротилося з 7 до 4 млн. осіб), що також певноюмірою спричинило гальмування темпів зростання обсягів виробництва, підвищеннязатратності, зниження рентабельності. Інтенсивні методи господарювання ненабули широкого застосування, і тому високі темпи зростання основних виробничихфондів (вони перевищили всі динамічні показники, що стосувалися факторівпромислового виробництва, хоч фондовіддача в промисловому виробництвізнизилася, як і продуктивність праці) не забезпечили належної віддачі. Різкозростав прибуток підприємств за рахунок інфляції. Цей процес триває і негативнопозначається на ефективності виробництва і продуктивності праці (табл.2.1) [13,18].

Таблиця 2.1

Виробництвопродукції промисловості за основними галузями, %

Галузі промисловості роки 1985 1998 2001 Електроенергетика 3,2 16,5 14,1 Паливна 7,2 11,6 10,9 Чорна металургія 12,6 22,9 20,6 Кольорова металургія 1,2 1.6 - Хімічна і нафтохімічна 6,1 6,4 6,9 Машинобудівна і металообробна 28,4 15,1 11,5 Деревообробна і целюлозно-паперова 2,8 1,7 - Будівельних матеріалів 3,6 3,3 - Легка 11,6 1,5 1,6 Харчова 18,7 14,9 19,1 Інші 4,6 4,5 9,8

Данітабл.2.1 показують, що динаміка структури виробництва промислової продукції вУкраїні має тенденцію до збільшення частки продукції чорної металургії,електроенергетики, паливної промисловості та зменшення частки галузей легкоїпромисловості, і ця тенденція зберігається.

Перехідвід існуючої в Україні структури і динаміки промислової продукції до структури,яка відповідала б потребам національної економіки, пов'язаний зі значнимитруднощами: Майже 70% промислової продукції становлять напівфабрикати іпродукція базових виробництв, а продукція соціального виробництва (товарикінцевого споживання), що с основою товарної маси для споживчого ринку ізадоволення потреб населення, — лише 30%. З огляду на це метою реструктуризаціїє зміна співвідношення продукції базових і соціальних виробництв хоча б упропорції 50: 50, а це потребує подолання стереотипів політичного та економічногомислення на всіх рівнях влади та управління, забезпечення політичних, економічних,інституційних передумов отримання кредитних ресурсів і прямих капіталовкладеньу промисловість в сумі 25-30 млрд. дол. [20,39].

Змінаструктури промислової продукції рівнозначна зміні структури промисловогокапіталу і технологій. Причини загальноекономічної, а відтак і політичної кризив Україні закорінені в успадкованій нею від командно-адміністративної системипромисловості, для якої характерними були [26,86]:

1)НТП за державно-монополістичної власності. Розгорнута політикаіндустріалізації, здебільшого в базових галузях промисловості, гігантоманія уважкій індустрії поглинали основні капіталовкладення і сприяли зростаннюзатратності всієї економіки і технологічному застою в малій промисловості. Піднесенняпромислового виробництва в ранні періоди соціалістичного будівництва базувалосяна розвитку металургії, важкого машинобудування, військово-промисловогокомплексу. Нарощування потужностей саме цього сектору промисловості тривало докінця 80-х років;

2)технологічна пов'язаність практично всіх галузей промисловості України зпідприємствами республік колишнього СРСР. Після проголошення ними незалежностіці зв'язки було розірвано, і підприємства (відтак і галузі) охопила виробничакриза. Галузі, роль яких у виробництві знизилася, посилювали структурну кризу. Міжгалузевізв'язки в Україні налагоджувалися повільно, і в 1992 — 1993 pp. всі галузінародного господарства — енергетична, сировинна, продовольча, екологічна тощо — опинилися в структурній кризі. Подорожчання сировини й енергії через сировиннута енергетичну кризу негативно позначилося передусім на галузях, що залежаливід імпорту енергоресурсів, комплектуючих. І як наслідок — збільшення дефіцитуплатіжного балансу, зростання витрат виробництва (зокрема, щодо енерго- іматеріаломісткої продукції). Поглиблення екологічної кризи внаслідокмонопольної діяльності державних підприємств унеможливлює в окремих регіонахУкраїни подальший економічний розвиток без вжиття відповідних заходів, якіпотребують значних коштів, а отже, гальмує розширення виробництва череззменшення капіталовкладень, відсутність розвинутої національноївалютно-фінансової системи. Це спричинило фінансово-грошову і кредитну кризу;

3)існування усуспільненої власності. В таких умовах було взято курс на перехід доринку через лібералізацію підприємництва, цін тощо, тобто запозичено модельринкової економіки розвинутих країн, яка базується на приватній власності й нарозширенні ініціативи виробників щодо саморегулювання економіки. Однак не булостворено відповідних умов для розвитку приватної власності та інфраструктури,що посилило негативні тенденції у промисловості і в усіх інших галузяхекономіки. Скорочення виробництва продукції промисловості мало своїм наслідкомзменшення валового внутрішнього продукту, який у 2001 р. становив лише третинувід рівня 1991 р. Через зниження ефективності і продуктивності суспільної працізменшилися ресурси для задоволення потреб суспільного виробництва і формуванняфондів розширеного відтворення та реалізації соціальних програм.

Напочаток 2002 р. темпи промислового виробництва дещо зросли і становили 4-5% нарік, що свідчить про появу тенденції до стабілізації економіки. Перепоною нацьому шляху є надмірна зорієнтованість директорів державних промислових підприємствна відновлення технологічних зв'язків, які існували до розпаду СРСР, входженняУкраїни в економічний союз із країнами СНД тощо. Річ у тому, що такі заходи неспроможнізабезпечити реструктуризацію промислового капіталу, впровадження нових технологійта виробництво конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Країни СНД таїх підприємства не володіють інвестиційним капіталом, новими технологіями ісамі потребують щонайменше розширення співпраці з розвинутими ринковимикраїнами для реструктуризації своїх економік. Вона потрібна і Україні, хочвідкидати економічну, технологічну, інвестиційну співпрацю між країнами СНДтакож невиправдано. Однак вона є найпліднішою у сфері науково-технічнихдосліджень, впровадження інноваційним техніко-технологічних проектів, які завиробничими параметрами не гірші від світових аналогів [37,146].

Економікаринкових країн здебільшого має соціальну зорієнтованість. Метою організаціївиробництва дедалі більше стає задоволення соціальних потреб населення, агалузі економіки, що виробляють матеріальні і духовні цінності, відносять докомплексу соціальних виробництв.

Соціальнийкомплекс об'єднує галузі національної економіки, за ефективністю яких роблятьвисновок про стан економічної політики у сфері виробництва, забезпеченняматеріальними і грошовими ресурсами розвитку соціальної сфери, цивілізованістьі гуманність суспільства загалом.

Соціальнийкомплекс — комплекс галузей сфери виробництва і сфери послуг, який забезпечуєвиробництво товарів і послуг для населення. Рівень розвитку соціальногокомплексу визначається вмінням управляти державою, володінням економічнимизаконами, пристосуванням форм і методів господарювання до їх вимог. Досоціального комплексу належать: підприємства, що виробляють товари масовоговжитку; сфера послуг; споживчий ринок; доходи і рівень життя населення.

Структурасоціального комплексу має відображати структуру потреб і попиту населення. Розвитоксоціального комплексу залежить від державної, економічної, інвестиційноїполітики та діяльності уряду. Як і галузі промисловості, він потребуєвідповідної реструктуризації.

Докомплексу підприємств, що випускають товари масового вжитку, входять харчова,легка, машинобудівна, деревообробна, хімічна промисловість, промисловістьбудівельних матеріалів.

Найбільшіпотужності мають харчова і легка промисловість — 37% від усіх промисловихпідприємств.

Харчовапромисловість є складовою агропромислового комплексу. Охоплює такі галузі: м'ясна,молочна, крохмальна, кондитерська промисловість та ін. Забезпечує 19% вартостіпромислової продукції і посідає друге місце після металургії та металообробки.

Обсягвипуску харчової промисловості за період 2000 – 2002 pp. мав тенденцію дозростання в середньому на 6 – 7% на рік, що свідчить про деяке пожвавлення уцьому секторі української економіки. З одного боку, це пов'язано з тим, щоУкраїна має достатню сировинну базу, з іншого — продукція харчовоїпромисловості є предметом щоденного вжитку. Це прискорює товарно-грошовийоборот і стимулює виробництво [45,245].

М'яснапромисловість — одна з провідних у харчовій індустрії. У 90-ті роки XX ст. вУкраїні значно знизилася її ресурсна база — зменшилося поголів'я худоби на 70%,застаріли технології переробки м'яса, зносилися основні фонди. Забезпеченняконкурентоспроможності продукції м'ясної промисловості на світових ринкахможливе за створення необхідних правових та інвестиційних умов, розширенняптахівництва, посилення процесів підприємизації та корпоратизації галузі,державного сприяння.

Молочнапромисловість складається з маслоробної, сироварної, молочноконсервної галузей,виробництва продуктів з незбираного молока. Тісно пов'язана зсільськогосподарським сектором. Потужності задіяні на 10 — 15% через нестачумолочної сировини та низькі закупівельні ціни. Галузь потребує оновленнякапіталу, технологій, ринків збуту продукції за межами України, оскількиспроможна конкурувати на європейських і світових ринках.

Цукровапромисловість налічує понад 190 цукрових заводів. Має належну сировинну базу і,отже, дешеву сировину. Необхідне оновлення основних фондів, технологій,підвищення закупівельних цін, поліпшення якості цукру, його фасування. Назрілозавдання підприємизації і корпоратизації, що могли б забезпечитиконкурентоспроможність продукції галузі [51].

Борошномельно-круп'янапромисловість забезпечена сировинною базою, оскільки Україна традиційно євідомим виробником зернових культур. На часі оновлення капіталу, технологій,підвищення закупівельних цін на сировину, підприємизація і корпоратизація,підвищення конкурентоспроможності, розширення асортименту продукції.

Консервнапромисловість має належну сировинну базу. Потребує підприємизації,корпоратизації, капітальних вкладень, розширення асортименту і поліпшенняякості продукції, підвищення закупівельних цін на сировину.

Олійнапромисловість виробляє рослинні жири та продукти на їх основі. Доцільним єскорочення експорту насіння олійних культур і створення привабливихінвестиційних, економічних та правових умов виробництва кінцевого продукту ізбільшення експорту готової продукції.

Аналогічнимиє проблеми реструктуризації крохмальної, кондитерської промисловості івиробництва безалкогольних напоїв. Новітні технології та відповіднікапіталовкладення уможливили б відновлення випуску вітчизняних фруктовихнапоїв, зокрема соків, вод та ін. Важливим для розв'язання завдань, що стоятьперед цими галузями, є розвиток кооперації у сфері заготівель, переробки,транспортування, а також фінансування розвитку харчової промисловості загалом.

Налегку промисловість припадає 1,6% від загального обсягу виробництва. Понад 4тис. підприємств, що входять до її складу, забезпечують [50,93]:

переробкульону-довгунця, конопель, вовни;

виробництвошовкових, бавовняних, льняних, вовняних тканин;

випускнетканих матеріалів, конопле-джутових, сітков'язаних виробів;

випусктекстильної галантереї;

виробництвотрикотажної, вовняно-повстяної, швейної продукції;

виготовленнянатуральних і штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів, взуття.

Стангалузей легкої промисловості — складний, вони важко пристосовуються до ринку.

Текстильнапромисловість більшу частину сировини імпортує. Щодо конкуренції має такіпереваги:

відносновеликі основні фонди деяких комбінатів, які наприкінці 80-х — на початку 90-хроків було оснащено сучасним обладнанням;

близькістьдо західноєвропейських ринків (3-4 дні транспортування вантажним автомобілем);

відноснонизький рівень заробітної плати (приблизно 100 дол. на місяць) за високоїкваліфікації зайнятих.

Убільшості з 260 текстильних підприємств у процесі розукрупнення досягнутозначних успіхів. Невисока капіталомісткість галузі полегшує модернізаціюобладнання. В середньотерміновій перспективі текстильна промисловість завдякиспеціалізації та поліпшенню якості продукції має необхідний потенціал длярозширення виробництва і спрощення експортного регулювання та послабленнямонопольних позицій. Збільшення критичних імпортних квот країнами ЄС сприяли бполегшенню цього процесу.

Швейнапромисловість має висококваліфіковані кадри моделювання і пошиття одягу. Відчуваєбрак підприємливості та ініціативи, підтримки з боку держави та банківськихустанов. Потребує посилення підприємизації, корпоратизації, створеннямаркетингових підрозділів, забезпечення оборотними засобами.

Взуттєвапромисловість забезпечена кадрами з моделювання і пошиття взуття. Потребуєтехнічного і технологічного оновлення, розвитку маркетингу, підвищення якостіпродукції та її асортименту. Здатна завоювати внутрішній ринок за здійсненняпідприємизації та корпоратизації.

Щодошкіряної промисловості то набуті навики вичинки шкіри в галузі високі. Дляналагодження високоякісного виробництва необхідне технічне й технологічнеоснащення галузі та механізм зведення до мінімуму експорту сирої шкіри,поліпшення технологічних зв'язків з підприємствами взуттєвої промисловості.

Машинобудівнапромисловість потребує великих капітальних вкладень, зокрема для створеннятехнологій виробництва побутової техніки, інших виробів тривалого користування.Лише за таких умов спроможна витіснити з внутрішнього ринку імпортні товари.

Деревообробнапромисловість має кваліфікованих працівників. Потребує підприємизації,корпоратизації, капіталовкладень, збільшення обсягу виробництва меблів,створення маркетингових структур і активного пошуку ринків.

Хімічнапромисловість забезпечує виробництво побутової хімії. Необхідні технічне ітехнологічне оновлення, зниження витрат виробництва, підприємизація та корпоратизація.

Промисловістьбудівельних матеріалів виробляє для широкого вжитку фасований цемент, гіпс,оздоблювальні, покрівельні матеріали, будівельне скло, вікна, двері та ін. Поступаєтьсяасортиментом зарубіжним фірмам. Потребує великих капіталовкладень у виробництвобудівельних матеріалів за європейськими стандартами, підприємизації такорпоратизації.

Найскладнішоює проблема неплатоспроможності більшості населення, підприємств, держави. Накінець 2002 р. взаємозаборгованість підприємств становила більш як 22 млрд. грн.,зовнішня заборгованість — 14 млрд. дол., заборгованість із заробітної плати,пенсій, стипендій — понад 10 млрд. грн. Для усунення дефіциту грошової масиуряд здійснює «м'яку» емісію, що має своїм наслідком «м'яку» інфляцію — 20-30%на рік [51].

ВУкраїні недостатньо розвинуте виробництво багатьох видів непродовольчоїпродукції, бракує необхідної сировини, зокрема для легкої промисловості(ввозиться 100% бавовни, 80% натуральних волокон, 70% вовни, тканин та ін). КраїниСНД зменшують, а в багатьох випадках припиняють постачання матеріалів, сировинив Україну, що призводить до скорочення виробництва товарів широкого вжитку ікультурно-побутового призначення. Українські підприємства більшу частинуготової продукції змушені вивозити за бартером в обмін на сировину і матеріали,щоб мати змогу продовжувати виробництво. Обсяг товарних ресурсів знижується,значна їх частина з торговельних баз надходить на чорний ринок, вивозиться закордон, і як наслідок — зниження внутрішнього роздрібного товарообігу.

Стійкістьгрошових доходів і видатків населення значною мірою визначається рівнемрозвитку сфери платних послуг. В Україні дедалі помітнішою є тенденція допосилення ролі цього сектору економіки у зростанні добробуту, культурного рівнянаселення.

У1995-2001 pp. істотно збільшено потенціал надання послуг через залучення доцієї галузі діяльності підприємств майже всіх галузей національної економіки. Водночасмасштаби і темпи розвитку платних послуг в Україні не відповідають зросломуостанніми роками попиту на них. Обсяги їх реалізації забезпечують задоволенняпотреб населення лише на 53% від регіонального нормативу, що істотно нижче, ніжу товарах народного споживання.

Ситуаціюможе поліпшити створення спільних з іноземними фірмами підприємств сферипослуг, однак їхня кількість поки що незначна. Здебільшого вони зорієнтовані нанадання за валюту побутових, транспортних, готельних, туристичних і медичнихпослуг іноземним громадянам.

ВУкраїні відчутний дефіцит товарної маси. З року в рік зменшується великанародногосподарська цінність — вторинна сировина, розбазарюються природніресурси. І як наслідок — незбалансованість народного господарства та йогогалузей, загострення соціальних проблем. Підприємства (об'єднання) формально єсамостійними, а по суті, у виробничо-фінансовому плані, — підпорядкованіміністерствам і відомствам. Відсутність розвинутого фондового ринку посилюєїхню залежність від головних відомств, гальмує, а нерідко й унеможливлюєоптимальне формування виробничих фондів і ефективне їх використання. Лобіюєтьсяпродаж українських підприємств російському капіталу, а не сучасним підприємствамкраїн ЄС. В існуючих цінах ігнорується закон вартості, дискримінується праця ваграрній сфері та видобувних галузях. Виникли суттєві відмінності міжномінальним і реальним нагромадженням, що гальмують необхідне оновленняматеріально-технічної бази підприємств на основі НТП.

Вилученняу підприємств понад 85% отриманого ними прибутку (в розвинутих країнах цейпоказник не перевищує 1/3) є соціально та економічно невиправданим, робитьнеможливим госпрозрахунок.

Станзабезпечення населення продукцією вітчизняного виробництва не поліпшується. Скорочуєтьсявиробництво товарів народного споживання, збільшується дефіцит, купівля товарівпро запас, зростають ціни. Попри зменшення Україною поставок за кордон,заборону вивезення окремих видів продукції, зупинити зменшення товарнихресурсів і зниження рівня споживання багатьох видів продукції не вдалося. Зогляду на це необхідно запобігти зниженню виробництва товарів народногоспоживання регулюванням процесу виробництва, надходження і використаннясировинних і товарних ресурсів, їх ввезення і вивезення.

Період90-х років позначений значним зниженням темпів зростання виробництванаціонального доходу, дедалі більшою «тінізацією» економіки, зокрема сферирозподілу і перерозподілу національного доходу, поглибленням розшарування всуспільстві: збагачення тих, хто впливає на розподільчі відносини, і зубожіннябільшості населення.

Загальнамаса валового випуску у 2000 р. порівняно з 1997 р. зросла в 1,82 раза,проміжного споживання — в 1,86, валової доданої вартості — в 1,77, а ВВП — в1,81 раза. Однак темпи виробництва ВВП з 1995 по 1999 рік мали тенденцію дозниження. Кожного наступного року темп приросту ВВП був менший від попереднього.Лише у 2000 р. порівняно з 1999 р. обсяг виробництва ВВП зріс на 5,8%. Аналогічноюбула тенденція виробництва ВВП на душу населення. У зв'язку з від'ємнимпоказником природного приросту населення в Україні ВВП на душу населення у 2000р. порівняно з 1999 р. зріс на 6,7% [51].

УВВП частка оплати праці найманих працівників за цей період зросла в 1,43 раза,частка ВВП за рахунок податків — в 1,62 раза, а частка ВВП за рахунокзбільшення валового прибутку — в 2,13 рази [51].

Співвідношенняцих індексів засвідчує, що ВВП в Україні передусім зростав не за рахунокзбільшення виробництва фізичного обсягу товарів, робіт і послуг, а за рахунокпідвищення цін на них, що мало наслідком зниження реальної купівельноїспроможності виробників і населення.

Особливістюрозвитку промисловості України є те, що з 60-х до 90-х років XX ст. тутздійснювалася політика інтенсивного розвитку галузей базового комплексу(виробництво засобів виробництва) і як наслідок — зменшувалася частка продукціїсоціального комплексу. Це спричинило певні диспропорції у сфері споживання,оскільки на споживчому ринку відчутним був дефіцит товарів народного споживання.Наприкінці 80-х — на початку 90-х років відбулося помітне наближення темпівзростання виробництва засобів виробництва і виробництва предметів споживання,навіть перевищення темпів зростання останніх. У 1990 p., наприклад, порівняно з1985 р. темпи зростання продукції базових галузей становили 112%, соціальногокомплексу — 124%. Ця тенденція інерційно зберігалася і на початку 90-х років [12,135].

Однакзагальна криза економіки України спричинена передусім кризовим станом базовихгалузей, насамперед машинобудування. Спад виробництва у цих галузях призвів дозменшення випуску засобів виробництва для інших галузей, у тому числі і галузейсоціального комплексу, що, відповідно, вплинуло на зменшення виробництвапредметів споживання.

У2001 р. частка підприємств базового комплексу становила 67%. Вони виробляли79,3% промислової продукції від загального її випуску. Прибутковими є лишепідприємства нафтової і газової промисловості, решта мають нульову чи невисокурентабельність або збиткові. Більшість із них потребують дотацій для їхфункціонування. На 2001 р. на балансі перебував 41% збиткових промисловихпідприємств, передусім базового комплексу. Частка матеріальних витрат у валовійпродукції підприємств цього комплексу є високою — 60 — 70%. Значна частина зних потребує і чималих затрат праці. Тому собівартість їхньої продукціїнабагато вища за ринкові ціни на аналогічну продукцію. Виробляти таку продукціюневигідно, оскільки вона неконкурентоспроможна. Підвищення конкурентоспроможностіпродукції українських підприємств базового комплексу можливе за зниженнясобівартості продукції та поліпшення її якості на основі зміни форм організаціївиробництва. Головні напрями реалізації цього завдання — розукрупнення великихкомбінатів, підприємизація, корпоратизація до рівня, за якого реструктуризованіпідприємства функціонуватимуть самостійно, високопродуктивно і високоефективно.Найважливішим є визначення пріоритетів реструктуризації енергетичногокомплексу, оскільки Україна змушена імпортувати до 70% енергоносіїв, зокремагазу, нафти, вугілля.

2.2 Вплив структурних змін натехнологічний розвиток

Відомо, щопервісні (вкрай примітивні) технології зародилися з появою мислячої істоти,звідки й розпочалися процеси поступових технологічних і суспільних удосконаленьі перетворень. Вони відбувалися тисячоліттями доісторичних та історичних епохеволюції самої людини й людства — розвитку розуму і продуктивної праці,нарощування нових знань і умінь, загальної сили людського духу. Водночасорганічно зв'язані технічні та технологічні зміни виступають каталізаторомактивного зворотного впливу на прогресивний розвиток соціально-економічногоустрою суспільства, на його поступове трансформування по відповідних регіонах убільш цивілізовані систему і структуру. В свою чергу, зазначений процес змінюєтемпи й характер технологічних перетворень. Багатовікова еволюція починаємежувати з періодичними науково-технічними і соціальними революціями. Разом зприскоренням темпів нарощування знань прискорюються також темпи технологічнихперетворень науково-технічного та економічного прогресу.

Дія цихвзаємозв'язаних процесів безпосередньо формує не тільки швидкість, але йхарактер проходження коротко — і довгострокових економічних циклів, які єзакономірними для всіх країн. Але в кожній з них ці закономірності проявляютьсяпо-різному — з істотними відмінностями від середньомодельних, що визначаєтьсядосягнутим ступенем економічного і науково-технічного розвитку. В різнихрегіонах світу і в окремих країнах технологічні оновлення відбуваютьсянерівномірно. З історії відомі непоодинокі факти, коли бурхливий для свого часурозквіт країн під впливом внутрішніх і зовнішніх катаклізмів обертався їхнебувалим занепадом, а згодом — і багатовіковою відсталістю (наприклад, Римськаімперія або Китай).

Навряд чи єпотреба повторювати загальновідомі історичні віхи перемог прогресу надрегресом, добра над злом, кращого нового, що зароджується, над старим, щовідмирає. У розвитку цивілізації крок за кроком створюються чергові старти длядедалі досконаліших кількісних і якісних змін у продуктивних силах і виробничихвідносинах.

У цей самий часз'явилися і стають пануючими висококласна радіоелектроніка, автоматика,робототехніка. Зроблено величезний крок в освоєнні глибинних надр Землі,ресурсів Світового океану, повітряного і космічного просторів. Черговою ероюобіцяють стати новітні біотехнології, прориви у створенні високорезультативнихзасобів і методів лікування людини і продовження її життя, а також цілеспрямованегенне регулювання розвитку живої природи (якщо регулювання не обернетьсячерговою загрозою деформації і навіть загибелі життя на Землі). Тут ученимтреба бути особливо обережними й пильними щодо безпечних напрямів експериментіві використання результатів новітніх наукових відкриттів. Ні в якому разі неможна ігнорувати попередній досвід щодо негативних напрямів використанняатомної енергії.

З перетвореннямНТП на один з вирішальних факторів кардинального технологічного оновлення таекономічного зростання він стає також об'єктом нездорового міжнародногоажіотажу — введення державних і господарських таємниць, розвитку шпіонажу,ринкових спекуляцій, скуповування «умів» (талановитих учених,інженерів, менеджерів), та привласнення новітніх наукових розробок і конкретнихпроектів. Штучно обмежуються розповсюдження відповідної інформації та поширеннядосвіду сучасної інноваційної діяльності. Я вже не кажу про діяльністьрозгалужених, досить складних і дорогих систем патентування, а також контролюза результатами новітніх наукових і технічних розробок під виглядом збереженнядержавних таємниць. Інакше кажучи, результати інтелектуальної праці сучасногосвіту опиняються переважно в руках економічно могутніх країн, які мають дляцього необхідні ресурси й кошти, активно розробляють новітні технології таторгують ними виключно у власних інтересах.

Усі названіфактори, безумовно, стримують прискорення світового науково-технологічногорозвитку. Особливо це стосується слаборозвинутих країн, які не мають реальних можливостейконкурувати в науково-технологічних сферах. По суті, вони залишаються у станітехнологічної ізоляції та відсталості. З огляду на це, діючі форми суспільногоустрою — так званий «вільний ринок» і тоталітаризм — виступаютьбратами-близнюками, що насправді гальмують вільний розвиток людського інтелектув його широкому розумінні. Міжнародні правові акти та угоди в розв'язанні цихпроблем, як і щодо інших торговельно-економічних зв'язків, захищають сильних,ігноруючи інтереси економічно слабких держав.

На жаль, заостанні роки Україна втратила найважливіші складові прискорення НТП,застосування новітніх технологій, здійснення активної інвестиційної таінноваційної політики. Період переходу до ефективної ринкової економікивиявився надто затяжним і складним, важким і невизначеним. Країна опинилася вгострій кризовій ситуації, з переважанням господарського реформування нестворювального, а руйнівного характеру.

Внаслідокспровокованої гіперінфляції та кризи платежів, різкого падіння валового ітоварного виробництва, що узагальнюються в макроекономічних вартіснихпоказниках — ВВП і НД, а також у рівнях реальних доходів і нагромаджень,одночасно відбувся також відповідний спад інвестиційної та інноваційноїактивності. На інше в цих умовах не можна було й чекати. Інфляція постійно«з'їдала» навіть ті мізерні фонди нагромаджень і амортизаційнихвідрахувань, що формувалися товаровиробниками, паралізуючи тим самимінвестиційні можливості, насамперед, у виробничій сфері.

У 1995 роціінвестиції в об'єкти виробничої сфери скоротилися більш як у 4 рази ізалишилися на рівні, меншому від 25% обсягу 1990 року (при сумарному показнику- 26,4%), а невиробничої сфери — відповідно, 30%. І це за умов, коли й до 1990р. обсяги інвестицій безпосередньо у виробничу сферу були вкрай обмеженими, іперш за все — в цивільному товаровиробництві, під попит споживчого ринку. Тодіосновні обсяги і частки інвестицій рік у рік направлялися у галузі ВПК, якірозвивалися виключно за рахунок загальнодержавного бюджетного фінансування. Грошіна створення систем озброєнь витрачалися без належного контролю і, по суті,вкладалися безповоротно, завдаючи економіці держави величезних збитків. Це ажніяк не сприяло піднесенню рівня життя народу. Левову частку науково-технічногопотенціалу країни (до 80%) також було зосереджено на виконанні замовлень ВПК. Він,як ненаситний дракон, поглинав бюджетні кошти, вимагаючи розробки йвикористання якнайновітніших технологій. Без цього немислимо було забезпечуватипаритет у рівнях озброєнь і конкурувати з економічно могутнішими західнимикраїнами в кількості та якості випуску систем знищення [25,64].

До того ж підзавісою державних таємниць новітні технології, Що створювались у нас для ВПК,суворо заборонялося використовувати в цивільному виробництві, що прирікало йогона неминуче технологічне відставання, — тоді як у західних країнах наукові татехнологічні досягнення воєнної промисловості значно швидше й ширшевикористовуються в різноманітних сферах цивільного товаровиробництва. На ційоснові на Заході в період «холодної війни» особливо швидкорозвивалися галузі машинобудування, транспортні системи, авіаційнапромисловість, радіоелектроніка, виробництво новітніх матеріалів, засобівінформатики і зв'язку тощо. Тут йшов і триває процес бурхливого технологічногооновлення й розвитку в усіх сферах людської діяльності. У свою чергу цивільнапромисловість активно сприяла технологічному розвиткові ВПК. Щодо цьогототалітарний режим явно програв своїм західним конкурентам, політика яких підвпливом дії ринкових відносин і механізмів виявилася гнучкішою ірезультативнішою.

Свого часуізоляція ВПК від усього народногосподарського комплексу завдала СРСР чималоїшкоди в технологічному та загальному науково-технічному розвитку. Післяздобуття незалежності наша держава, опинившись у глибокій кризі, теж не зуміласвоєчасно здійснити конверсію ВПК, а менеджери та інженерно-технічний персоналпереважної більшості великих підприємств його галузей виявилися не здатними докардинальних технологічних змін, структурного і якісного переходу виробництвадо функціонування в ринкових умовах після припинення державних замовлень навійськові потреби. Таким чином, однобоко зорієнтований промисловий потенціалмайже зовсім випав з господарського обороту. Подібні грубі помилки у здійсненнінауково-технічної політики держави є неприпустимими.

Активне структурнеі якісне трансформування великих підприємств ВПК (так само, як ПЕК і АПК) вимагаєнеобхідних інвестиційних джерел, і перш за все — за рахунок внутрішніхнагромаджень. Але зробити це, не подолавши гострої платіжної кризи і відповідноне розширивши платоспроможності товаровиробників і споживачів на внутрішньомуринку, дуже важко. Саме на цьому має бути зосереджена політика державногорегулювання грошово-кредитного обігу, його оптимальної збалансованості зоборотом товарів і послуг. Придушення інфляції шляхом механічного обмеженнягрошей в обігу тільки переносить ринкову дефіцитність товарів і послуг, щоіснувала раніше, у площину відповідної грошової дефіцитності, ні на йоту незрушуючи з місця розв'язання проблеми стимулювання технологічного оновлення ірозвитку національного товаровиробництва, а також поліпшення економічногостановища основної маси населення. Нинішня антиінфляційна політика створює лишезовнішню ілюзію товарного надвиробництва. Насправді ж купувати імпортні (та йвласні) товари може тільки обмежене коло тих споживачів, які концентрують усебе основну масу грошей. Інакше кажучи, штучно обмежена місткість ринкунаглухо блокує економічний розвиток, інвестиційну та інноваційну діяльність україні. Саме на подолання цього явища треба направити всю банківсько-кредитну ігрошово-фінансову політику держави, законодавчо забезпечивши виконання неюсвоїх безпосередніх Функцій по регулюванню науково обґрунтованогогрошово-кредитного обігу в інтересах суспільства і держави.

Слід зазначити, щочастка виробничої сфери в сукупних інвестиціях скоротилася проти 1990 р. накористь невиробничої всього на 4 процентних пункти. Це економічно виправдано. Протекатастрофічне скорочення загального обсягу інвестицій не могло не призвести доістотного виробничого спаду. Вкрай обмежені інвестиції направлялися, головнимчином, не на технологічне оновлення, а на підтримку діючих виробництв шляхомзбільшення низькоефективних затрат на капітальні ремонти. Незважаючи на те, щоостаннім часом процес роздержавлення відбувається досить швидкими темпами,інвестиції в розвиток новітніх (приватних, колективних, акціонерних,корпоративних тощо) форм господарювання післяприватизаційного періодускорочуються [27,23].

У 1995 р. інвестиціїв будівельно-монтажні роботи по об'єктах приватного сектора становили лише35,3% від рівня 1990 p., а їх питома вага у структурі загального обсягуінвестицій коливалася по роках від 1,5 до 5,7%. По об'єктах колективних формгосподарювання відповідні показники знижено до 20,3% і до 9,2%, а на державнихпідприємствах — з 100 до 18,6% і з 35,1 до 24,8%. Це викликано, з одного боку,скороченням кількості державних об'єктів у зв'язку з їх приватизацією, а здругого — паралічем інвестиційної активності [28,15].

Наведені дані щераз підтверджують той факт, що сама по собі зміна форми власності, перетворенняїї з державної на приватну або колективну без відповідних інвестицій,технологічного і структурного оновлення товаровиробництва та інфраструктури,трансформування їх у справді конкурентоспроможні системи не забезпечують ністабілізації, ні, тим більше, економічного зростання. В країні відбувсяколосальний спад промислового виробництва і дещо менший — сільськогосподарського.Зменшилися обсяги ВВП і НД. Як наслідок, реальні доходи і загальний рівеньжиття 80% населення України знизилися (проти рівня 1990 р) по різних соціальнихгрупах від 2 до 7 разів, при небувалому зростанні відповідних показників погрупах збагатілої меншості.

Безумовно, дляподолання наявних негативних явищ потрібні відповідні інвестиції та інновації. Аце, в свою чергу, вимагає політики валютно-фінансової стабілізації,запровадження оптимального режиму і чіткого контролю грошово-кредитного обігу,подолання і неприпустимості чергової бурхливої інфляції, що в перспективі неповинна перевищувати 10% на рік. Введення з вересня 1996 р. нової грошовоїодиниці (гривні) покликане сприяти розв'язанню цих першочергових проблемгрошово-фінансового й кредитного регулювання. Політика досягнення гнучкоїринкової збалансованості грошової та товарної мас у загальному економічномуобороті є вирішальним фактором стабільності та забезпечення виконання грішмисвоїх стимулюючих функцій. Вона повинна мати стійку вартісну основу,стимулювати прагнення товаровиробників — юридичних і фізичних осіб довисокопродуктивної праці на базі постійного технологічного оновлення, активноїбізнесової діяльності, формування належних внутрігосподарських фондівспоживання і нагромадження, а також своєчасних взаєморозрахунків і внесенняподатків і платежів до бюджету. Якщо Цей елементарний принцип не діятиме вкожному господарстві, в кожній сфері людської діяльності — незалежно від формвласності та господарювання, то налагодити нормальне функціонування і розвитокусього економічного організму країни, регіону і навіть мікроструктури неможливо.Активна науково-технічна, структурна та інвестиційна політика є однією звирішальних у досягненні не тільки цієї тактичної мети, але й стратегічних цілейринкових реформ.

Сучасний стантехнологічної конкурентоспроможності економіки України визначає низкавластивостей, що негативно впливають на можливості її зміцнення в майбутньому.

1. Збереженнявисокого рівня ресурсо- та енерговитратності економіки. Обсяг створення ВВП наодиницю спожитої енергії в Україні є в декілька разів нижчим, ніж у новихчленах ЄС і навіть країнах-кандидатах на вступ. Якщо цей показник в Україніскладає 1,8 дол. США, то в Болгарії — 2,9, Румунії — 3,8, а в Чехії — 3,7 дол.,Польщі — 4,4 дол. Фактично такий рівень витрат енергоресурсів в економіціУкраїни є одним з головних чинників, що обмежують її інноваційні можливості тазакріплюють низькотехнологічну спеціалізацію національної економіки.

2. Відсутністьмотивації у підприємств щодо здійснення інноваційної діяльності. Рівеньвпровадження науково-технічних розробок в економіці є незначним. Інноваційнаактивність підприємств промисловості залишається надзвичайно низькою порівняноз країнами ЄС, а починаючи з 2001 р. відбувається скорочення кількості промисловихпідприємств, що здійснювали інновації. Так, за період 2001-2005 рр. цейпоказник знизився з 15,6% до 11%.

В Україні в 2005 р.обсяг реалізованої інноваційної продукції складав 24,5 млрд грн, що становилолише 6,4% загального обсягу реалізованої промислової продукції. Наприклад, усередньому для країн ЄС в 1997-1998 рр. цей показник складав 32%.

3. Зниження попитупромисловості на інноваційні продукти є принциповим чинником, що впливає настан розвитку інноваційної сфери в Україні. Відбувається істотне відставаннякраїни за технологічним розвитком від розвинутих країн, зокрема інтенсивнорозвиваються виробництва нижчих технологічних укладів, які не мають значногопопиту на інновації. Аналіз доданої вартості за галузями промисловостідемонструє, що вона створюється переважно за рахунок розвитку технологій,закладених у III технологічному укладі, що є загрозою конкурентоспроможностіекономіки України.

За підрахункамиІнституту економічного прогнозування НАНУ, в Україні частка III технологічногоукладу у випуску продукції складала 57,9%, IV — 38%, V — 4%. Із загальногообсягу коштів, що спрямовуються на науково-технічні розробки, майже 70%припадає на IV технологічний уклад і лише 23% — на V; 60% інноваційних витрат — на IV технологічний уклад, 30% — на III, на V — лише 8,6%; 75% інвестиційспрямовується у III уклад і лише 20% і 4,5% — у IV і V технологічні укладивідповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічнепереоснащення та модернізація) домінує III технологічний уклад — 83% і лише 10%припадає на IV уклад.

Наведені данісвідчать про незначну частку V і VI укладів, які визначають основи таперспективи розвитку провідних економік світу, і відсутність надійногопотенціалу для її нарощування. VI технологічний уклад за випуском продукціїстановив лише 0,1%, за фінансуванням науково-технічних робіт — 0,3%, заінноваційними витратами — 0,4%, за інвестуванням — 0,5%, за інвестиціями утехнічне переозброєння і модернізацію — 0,9%.

За оцінкоюукраїнського вченого С.І. Пирожкова, в Україні взагалі відсутні технології VIукладу, а найпоширенішими є III та IV технологічні уклади, на які припадає 95%,тоді як на частку V укладу — лише 4,2%. Інвестиції в галузі V укладу становлять4,5%, а майже 75% інвестицій спрямовуються в галузі III укладу.

4. Поглибленнядеформацій у структурі промисловості. Швидший розвиток її низькотехнологічних(за винятком машинобудування) галузей призвів до того, що на сировиннупродукцію в загальному обсязі реалізованої продукції добувної та обробноїпромисловості у 2005 р. припадало 66,7%, у той час як на інвестиційну продукцію- 13,3%, а на товари тривалого користування — лише 1,3%. При цьому наметалургію та оброблення металу припадало 25,2% обсягу реалізованої промисловоїпродукції, харчову промисловість та перероблення сільськогосподарськихпродуктів — 15,7%, виробництво та розподілення електроенергії, газу та води — 13,4%,добувну промисловість — 9,1%, виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення- 9,3%, хімічну та нафтохімічну промисловість — 6,7%. Водночас часткамашинобудування склала 12,8% та за період економічного зростання навітьзменшилася на 0,6 в. п. (відсоткових пункти), зокрема частка виробництваелектричного та електронного устаткування знизилась на 1,2 в. п. (до 2,3%).

5. Несформованістьвнутрішнього ринку, який не став активним споживачем інноваційної продукціїнаціональних виробників, фактично не сприяючи поширенню зовнішніх ефектів тарозвитку потенційних внутрішніх чинників підвищення конкурентоспроможностіекономіки. Це виявляється в зростанні частки реалізованої інноваційноїпродукції промислових підприємств, яка спрямовується на експорт, — якщо у 2000р. цей показник складав 24,9%, то вже у 2004 р. — 42,5%.

6. Недостатнійрівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технологічної таінноваційної політики. Відбувається поступове зниження обсягів витрат на НДДКРу ВВП. Якщо за рахунок всіх джерел фінансування у 2001 р. ці витрати складали 1,19%ВВП, у 2003 р. — 1,36% ВВП, то у 2005 р. вже 1,15% ВВП, що майже вдвічі нижчесереднього рівня для країн ЄС-25 — 1,90% (2004 р) і значно нижче рівня США(2,59%) та Японії (3,15%).

Структурафінансового забезпечення науково-технічних робіт свідчить про високу рольпрямої державної підтримки науково-технічного розвитку та незначне використаннянепрямих методів його стимулювання. В економіці України порівняно з розвиненимиекономіками в загальному розподілі асигнувань частка державних коштів нафінансування НДДКР є значно вищою. Питома вага видатків державного бюджету нанаукові дослідження та НДДКР у ВВП у 2001 р. складала 0,36%, у 2003 р. — 0,4%,у 2005 р. — 0,49%, що вдвічі вище, ніж у середньому для країн ЄС — 0,24% ВВП у2004 р. Частка коштів Державного бюджету України в загальному фінансуванніНДДКР у 2001 р. складала 32,8%, у 2003 р. — 30,9%, у 2005 р. — 40,4%. Водночасструктура витрат приблизно відповідає ситуації в країнах — нових членах ЄС, деу 2003 р. на державний сектор припадало 51,5% обсягів фінансування НДДКР.

7. Закріпленняіснуючої технологічної структури економіки України за рахунок надходженняіноземного капіталу. Іноземні інвестори недостатньо активні щодо модернізаціїекономічного комплексу країни. Так, станом на початок 2006 р. найбільші обсягиПІІ було зосереджено в металургії та обробленні металу (11,1% загальногонадходження ПІІ в Україну), харчовій промисловості та переробленнісільськогосподарських продуктів (10,5%). Водночас на машинобудування припадаєлише 6,3% ПІІ. Надзвичайно низьким є рівень внесків у вигляді нематеріальнихактивів — лише 2,53 млн дол. у 2005 р. (3,60 млн дол. — у 2004 р), що вказує нанеактивне внесення іноземними інвесторами технологічних інновацій напідприємства-реципієнти.

8. Недостатністьрівня розвитку ринкових інститутів, що стримує інноваційний потенціал економіки.Це підтверджують і міжнародні технологічні рейтинги країн. Індекс ЮНКТАД таіндекс ArCo враховують такі критерії, як кількість зайнятих у НДДКР, кількістьпатентів, отриманих в США, частка населення з вищою технічною освітою тощо. Враховуючиці індекси, можна дійти висновку щодо потужного потенціалу зростаннятехнологічної конкурентоспроможності економіки України (Україна посідає у цихрейтингах 33 та 42 місця відповідно). А тому необхідно створити сприятливіумови для реалізації цього потенціалу, передусім через розвиток науково-технічноїта інформаційно-комунікаційної інфраструктури (саме недосконалість розвиткуінформаційних та комунікаційних технологій обумовила низький індекс України урейтингу ВЕФ, в якому вага цього чинника в індексі складає 50%) та стимулювання«м’яких» чинників.

Зокрема такабізнес-модель, як венчурне фінансування, не одержала в Україні належногорозвитку. В Угорщині, наприклад, частка високих технологій у структурівенчурного фінансування становила 8,0%, у Чехії — 27,8%, у Словаччині — 50,0%. Запрактичної відсутності венчурного капіталу вітчизняного походження венчурніфонди з переважанням зарубіжного капіталу не зацікавлені у розвиткуконкурентоспроможних технологій і свої інвестиції спрямовують в акції великихпідприємств енергетичної, машинобудівної, будівельної та переробноїпромисловості, а не у сферу високих технологій.

9. Нестратегічнамодель міжнародної спеціалізації економіки України, що може бутиконкурентоспроможною на зовнішньому ринку більшою мірою за рахунок порівняльнихпереваг у вартості природних ресурсів та робочої сили, а не технологічнихконкурентних переваг. Так, відмінності в структурі національного та світовогоекспорту свідчать про неефективність використання науково-технологічногопотенціалу національної економіки, про закріплення за Україною статусукраїни-експортера сировинних та низькотехнологічних товарів.

Якщо у структурісвітового експорту в 2004 р. переважали технологічно місткі товари, зокремаінформаційні технології та їх складові (16,3%), загальні машини та обладнання(14,0%), електрообладнання (13,8%), транспортне обладнання (12,0%), виробихімічної промисловості (8,9%), то для України у 2005 р. характерним булопереважання в експорті недорогоцінних металів та виробів з них (41,0%),мінеральних продуктів (13,7%). Частка середньо — та високотехнологічноїпродукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості становила 8,7%,механічного та електричного обладнання — 8,3%, транспортних засобів ташляхового обладнання — 4,8%.

Рівень присутностіукраїнських виробників на високодинамічних ринках, що визначають перспективисвітової економіки, є незначним. За даними ПРООН, частка високих технологій уструктурі експорту промислових товарів складає лише 5%. Така структура експортуне дозволяє економіці України забезпечити перспективну участь у міжнародномуподілі праці, навіть порівняно з новими членами ЄС (табл.3). Таким чином,Україна залучена в міжнародний поділ праці на нееквівалентній основі, колитехнологічна рента значною мірою оплачується ресурсною рентою.

Україна також невідіграє значущої ролі у світовому науково-технічному співробітництві. Обсяготриманих роялті та ліцензійних платежів у 2004 р. становив лише близько 0,8дол. на душу населення, тоді як в центральноєвропейських нових членах ЄС вінскладав 4,9-30,8 дол. Україна виступає у цих відносинах нетто-споживачем — виплатироялті та ліцензійних платежів іноземним власникам перевищували надходженнябільше, ніж у 5,5 разу. Ситуація ускладнюється тим, що в 2003-2004 рр. експортнаукових і конструкторських розробок значно переважав їх надходження (128 проти47 млн дол. у 2005 р), що вказує на «інвестування» іноземних інноваційнихпроектів та неспроможність внутрішнього ринку поглинути навіть такий незначнийїх обсяг.

Як свідчитьсвітовий досвід, стратегічна позиція країни у міжнародному поділі праці,конкурентоспроможність національної економіки забезпечуються лише черезадаптацію технологічної структури національної економіки до вимог світового івнутрішнього ринків, яка передбачає активну реалізацію інноваційно-промисловоїполітики, орієнтовану на здобуття нових знань, розробку нових технологічнихрішень, комерціалізацію інновацій та технологічну реструктуризацію всієїекономіки.

Досягнення цьогостане можливим лише шляхом подолання технологічного відставання системивиробництва, реальної реалізації інноваційної моделі розвитку національноїекономіки і зміцнення динамічної конкурентоспроможності України.

2.3 Оцінка процесів структурноїперебудови економіки України

Починаючи ринковіреформи, Українська держава, нібито, прагнула здійснити радикальні структурнізрушення в економіці країни на користь випереджаючого розвитку галузей, якіпрацюють на задоволення потреб людини і насичення внутрішнього споживчогоринку, тобто перейти від тоталітарно орієнтованої до соціально орієнтованоїекономічної структури з відповідним устроєм всього суспільства. І це одна зкардинальних проблем соціально-економічної політики демократичної держави. Протеза минулі роки майже жодного кроку в цьому вирішальному напрямі структурноготрансформування економіки зробити не вдалося. Досить навести дані Мінстату Українипро динаміку пропорцій у співвідношенні виробництва засобів виробництва (група«А») і виробництва предметів споживання (група «Б») уфактичних та порівнянних цінах (див. табл.2.2., рис.2.1) [18,78].

Таблиця 2.2

Співвідношеннягруп галузей «А» і «Б» в структурі промислової продукціїУкраїни (%)

Роки

Продукція

промисловості

(в цілому)

В тому числі

засобів виробництва

(група «А»)

виробництво

предметів споживання (група «Б»)

У фактичних цінах у порівнянних цінах У фактичних цінах у порівнянних цінах 1990 100 X 69,5 X 30,5 1991 100 62,9 67,1 37,1 32,9 1992 100 77,9 66,6 22,1 33,4 1993 100 74,0 64,9 26,0 35,1 1994 100 76,1 66,7 23,9 33,3 1995 100 78,3 69,2 21,7 30,8

/>

Рис.2.1Співвідношення груп галузей «А» і «Б» у структуріпромислової продукції України (%)

Уфактичних цінах частка виробництва засобів виробництва не тільки не зменшилась,а навпаки зросла до 78,3%, з частка виробництва предметів споживання — впала до21,7%, тобто тенденція є прямо протилежною тій, якої прагнули. Розрахунки запорівнянними цінами дали збільшення частки випуску предметів споживання в 1995р. на дуже незначну величину (на 0,3%) рівня проти 1990 р. Але такі, вкрайнезначні, структурні зміни не справили відчутного впливу на стан внутрішньогоспоживчого ринку за рахунок власних товаровиробників. Його насиченістьформується переважно за рахунок імпорту, який витісняє з ринку вітчизнянітовари. Таким чином, поки що переорієнтація промислової структури в соціальномунапрямі не відбулася.

Внаступній перспективі, за попередніми розрахунками, слід було б часткупромислового виробництва групи «А» знизити, як мінімум, до 55-60% зодночасним поліпшенням їх технологічної і структурної якості, а частину галузейгрупи «Б» — відповідно підвищити до 40-45%.

Ефективнамакроструктура трансформується досить повільно і далеко не в кращому напрямі. Проце свідчать також тенденції структурних змін у вирішальних агрегованих сферахгосподарської діяльності (див. табл.2.3) [19,77].

Таблиця2.3

Змінив агрегованій структурі економіки України за п’ять років її трансформації (уфактичних цінах) (%)

Сфери матеріального виробництва роки 1990 1991 1992 1993 1994

За

сус-

піль — про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль — про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль — про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль — про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

За

сус-

піль — про-

дук-

том

За

на-

ціо-

наль-

ним

до-

хо-

дом

Народне господарство 100 100 100 100 100 100 100 100 100 100 в тому числі: Промисловість 60,2 41,5 61,7 42,4 66,6 49,0 59,1 39,6 60,7 47,4 Сільське господарство 31,5 30,5 20,1 30,4 13,4 19,7 16,9 21,3 16,5 19,1 Будівництво 8,0 10,2 8,5 10,7 8,5 11,9 8,5 11,0 9,0 11,9 Транспорт і зв'язок 4,2 5,9 3,6 4,9 6,1 9,0 7,5 11,9 6,5 8,7 Торгівля, матеріально-технічне постачання і заготівлі 3,5 6,8 4,2 7,6 4,8 9,5 7,3 14,8 6,3 11,2 Інші галузі 2,6 5,1 1,9 4,0 0,6 0,9 0,7 1,4 1,0 1,7

Характерно, що — за тенденції до спадупромислового виробництва (за період 1990-1995 pp. майже на половину) 64 — у1992 р. частка промисловості у ВСП не тільки не зменшилась, а навпаки,підвищилася (+6,4%). Тим часом у 1994 р. (порівняно з даними 1990 р) вона тежпідвищилася, хоча всього на 0,5%. Частка ж промисловості в НД виявилася,відповідно, на 7,5% і на 5,9% вищою. Все це — діяння переважно цінового чинникаГіперінфляційний шок спрацював на структурну деформацію повною мірою, бо,скажімо, сфера сільського господарства (при спаді виробництва лише на 1/3) стабільноутримувала свою частку лише перші 2 роки, а потім, з початком ціновоїлібералізації, відбувалось обвальне падіння її частки у ВСП на 5,0%, а в НД — на11,4% (у 1994 р). При цьому саме аграрна сфера (на відміну від промислової) заменшої частки у ВСП, переважає власну частку в НД. В умовах пануваннямонополізму та гіперінфляції оптові ціни промисловості зростали швидшимитемпами, ніж аграрні ціни, що, власне, й призвело до такого перекосу між двомавирішальними сферами суспільного виробництва.

Те саме стосується і будівництва, де обсягиінвестицій скоротилися до критичної межі, інвестиційна та інноваційнадіяльність «заморожені» (в 1994 р. валовий продукт будівництваскоротився (проти обсягів 1990 р) на 66%, а НД — на 70%), а його частка вгалузевій народногосподарській структурі має тенденцію до сталого зростання.

Перевезення вантажів транспортними засобамиістотно зменшилися, системи транспорту катастрофічно старіють, а частка цієїгалузі у ВСП і в НД, внаслідок бурхливого зростання тарифів, збільшилася. Зарахунок підвищення цін та розширення імпорту товарів відповідно зростає часткасфери обігу. Надто низькою залишається частка сфери особистих споживчих послуг.

Промисловість, залишаючи за собою провіднуроль у структуроутворюючому процесі в українській економіці, одночасно зберігаєтенденцію до дальшого спаду виробництва, з внутрішньою деформацією своєїгалузевої структури. Певні ознаки стабілізації та пожвавлення — за рахунокпередових підприємств — окремих промислових галузей, які використовуютьекспортні можливості (металургійна і хімічна промисловість, електроенергетика,деревообробна промисловість, виробництво будівельних матеріалів), аж ніяк незмінюють негативних тенденцій до спаду промислового виробництва і йогоподорожчання, що не сприяє піднесенню його конкурентоспроможності навіть насвоєму, внутрішньому ринку. Іноземні конкуренти з успіхом витісняють з ньоговітчизняних товаровиробників, часто ставлячи їх на межу повного банкрутства. Водночасдержава зовсім не захищає їх законодавчо навіть від непорядної конкуренціїчужоземців.

Детальний галузевий аналіз структурних змін упромисловості лише підтверджує висновок про те, що за тенденції довипереджаючих темпів спаду виробництва, а також зростання собівартості таоптових цін продукції галузі важкої індустрії продовжують залишатися«лідерами» як у загальнопромисловій, так і в народногосподарськійструктурах. Наприклад, паливна промисловість скоротила обсяг виробництвапродукції більш як удвічі, а оптові ціни на паливо зростали щороку (за«ланцюговим» індексом) такими темпами: у 1991 р. — в 1,6 рази, в 1992- у 23,7, у 1993 — в 52, в 1994 — в 11 і у 1995 р. — в 2,3 рази. У результаті(як не парадоксально, але факт) частка цієї галузі в промисловій структурістала вдвічі вищою проти рівня 1990 р. Аналогічною є ситуація і в чорнійметалургії: виробництво в галузі скоротилося за ці самі роки на 59%, а оптовіціни щороку підвищувалися (порівняно з попереднім роком), відповідно, в 3, 55,56, 14 і 2,3 раза. При цьому в структурі промислового виробництва чорнаметалургія — як найбільш енергомістка галузь — вийшла на перше місце, подвоївшисвою частку. Зміни в структурі виробництва валової промислової продукціїпоказані в таблиці 2.4 [29,114].

Таблиця 2.4

Зміни в структурі промисловості за вартістюпродукції (%)

Галузі промисловості Роки 1990 1991 1992 1993 1994 1995 Промисловість (в цілому) 100 100 100 100 100 100 утому числі: електроенергетика 3,2 3,6 6,4 9,4 11,5 11,0 паливна промисловість 5,7 3,8 14,3 8,5 11.2 13,2 чорна металургія 11,0 9,9 22,7 16,8 19,9 21,8 хімічна і нафтохімічна промисловість 6,0 5,9 6,7 6,0 6,9 7,4 машинобудування і металообробка 30,7 26,4 18,6 19,8 17,0 16,1 лісова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість 2,9 2,9 2,2 2,6 2,4 2,2 промисловість будівельних матеріалів 3,4 3,7 3,6 4,7 4,0 3,9 скляна і фарфоро-фаянсова промисловість 0,5 0,6 0,5 0,5 0,6 0,6 легка промисловість 10,8 12,3 6,7 6,1 4,4 2,8 харчова промисловість 18,6 24,4 13,6 19,7 17,1 15.1 борошномельно-круп'яна і комбікормова промисловість 4,0 2,8 2,3 2,7 1,5 2,7

Поряд з паливною промисловістю та чорноюметалургією, за рахунок діяння того самого цінового чинника, точніше — інфляційногобуму, в 3,6 раза підвищено частку в промисловій структурі електроенергетики,хоча електроенергія при цьому (як на виробничі, так і на побутові цілі) перетвориласяна дефіцитний та дорогий товар. Безумовно, тут спрацював чинник подорожчанняімпорту енергоносіїв, зокрема — нафти й газу. До речі, ці продуктиперетворилися на об'єкт небувалого збагачення корумпованих елементів іміжнародних спекулянтів. На реекспорті нафти та нафтопродуктів вони стали мільйонерами,залишивши переважну частину капіталу на рахунках закордонних банків, одночасноще и енергетично паралізувавши розвиток національного товаровиробництва іможливості нормального побутового енергозабезпечення населення країни.

Досить стабільними залишаються місця вструктурі промисловості лісової, деревообробної та целюлозно-паперової, скляноїі фарфоро-фаянсової, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також промисловостібудівельних матеріалів. Це теж за умов спаду виробництва і зростання цін, якістали не доступними для основної маси споживачів. Проте особливу стурбованістьвикликає різкий спад виробництва в галузях машинобудування, які єнайважливішими носіями НТП і технологічного переозброєння всього народногогосподарства. Неконкурентоспроможність власного машинобудування заганяєвітчизняних товаровиробників у глухий кут, зумовлює потребу у величезнихвалютних затратах на імпорт техніки і технологій. Незважаючи на помітнізрушення та високі темпи зростання економіки у 1999-2004 pp., структурніпропорції в Україні не тільки не поліпшились, але, як і раніше, перебувають устані деградації. Безструктурно-технологічних змін, освоєння інноваційноїпарадигми економічного зростання неможливо розраховувати на успіхи в реалізаціїдовгострокової стратегії соціально-економічного розвитку України.

Найгострішою проблемою структурної перебудовиукраїнської економіки є розвиток обробної промисловості, передусіммашинобудування. У 1990-2004 pp. частка обробної промисловості в структурі ВВПскоротилася з 44 до 23%, або в 1,9 рази. Незважаючи на пожвавлення економіки, востанні роки середньорічні темпи її падіння становили 9%. За орієнтовнимиоцінками, на обробну промисловість припадало 2/3 економічного спаду в Україні. Тимчасом у розвинутих країнах у цей період відбувалося подальше зростанняпродукції обробної промисловості, передусім високотехнологічних її видів.

Безпосередньою причиною структурно-промисловоїкризи було обвальне скорочення інвестицій в основний капітал. Дані показують,що найбільше скоротилися інвестиції в основний капітал галузей, які, по-перше,визначають науково-технологічний прогрес, по-друге, виробляють кінцевупродукцію і, по-третє, мають відносно високий вміст доданої вартості. Хочастатистика свідчить про випереджаючі темпи збільшення інвестицій в обробнупромисловість у 1999-2004 pp., стан справ принципово не змінився.

При падінні інвестицій в основний капіталмашинобудування у 12 разів будь-які прирости виглядають зовнішньо немов бипереконливо, а насправді — оманливо. У 2004 р.457 млн. грн. капітальнихвкладень в основні фонди у машинобудуванні становили лише 0,27% ВВП.

Досить вражаючими є дані про випуск багатьохвидів машин та устаткування в натуральному вимірі (див. табл.2.5).

Таблиця 2.5

Виробництво найважливіших видів машинобудівноїпродукції в Україні у 1993 – 2004 рр. [13,18]

Види продукції Виробництво (шт) Темп зміни (%) 1993 р. 2000 р. 2004 р.

2000 р.

до

1993 р.

2004 р.

до

1993 р.

2004 р.

до

2000 р.

Великі електромашини 4716 181 230 3,8 4,9 127,1 Металорізальні верстати 37728 2391 1156 6,3 3,1 48,3 Деревообробні верстати 9006 2563 1350 28,5 15,0 52,7 Ковальсько-пресові машини 10813 492 397 4,6 3,7 80,7 Автокрани 3698 67 80 1,8 2,2 119,4 Екскаватори 11162 330 124 3,0 1,1 37,6 Вантажні автомобілі 25096 3386 6271 13,5 25,0 184,7 Трактори 106200 4645 3642 4,4 3,4 78,4

За роки ринкового реформування в структуріекономіки України відбулися негативні зміни, що свідчать про деіндустріалізаціювиробництва та істотні міжгалузеві перекоси (див. табл.2.6).

Таблиця 2.6

Структура промислового виробництва у світі тав Україні (2004 р) [13, 20]

Галузі Світ у цілому Розвинуті країни Росія Україна Промисловість 100 100 100 100 добувна 10,4 5,9 24,4 11,6 обробна 81,9 87,7 66,7 73,7 у тому числі: харчова 10,9 9,5 11,1 18,0 легка 5,5 4,1 1,7 1,3 хімічна та нафтохімічна 13,2 13,3 8,4 6,7 металургія та обробка металу 5,8 4,2 21,6 22,8 машинобудування 35,9 45,3 8,0 11,3 виробництво та розподілення газу 7,7 6,5 8,9 15,2

Найбільші відмінності промислової структуриУкраїни від світових показників полягають у надзвичайно низькій частцімашинобудування, яка є основою науково-технологічного прогресу, а також легкоїпромисловості. Водночас питома вага паливно-сировинного комплексу є надтозавищеною, що знижує ефективність економіки в цілому.

В умовах скорочення експортного потенціалу тадефіциту ВКВ купувати сучасні технічні засоби, здебільшого, немає за що, аіноземні кредити під державну гарантію — це надто обтяжливо й економічноневигідно. Машинобудівний комплекс України, даючи у свій час третину продукціїзагальнопромислового виробництва, опинився в досить скрутному становищі, бовипускає поки що обмежену кількість дорогих, громіздких, ненадійних машин таінших технічних засобів. Вони не знаходять своєчасного збуту або взагалі некупуються збіднілими споживачами. Місткість внутрішнього ринку, внаслідокштучного «заморожування» споживчого попиту, є дуже малою, апропозиції з боку іноземних конкурентів — значно більшими. Українськиммашинобудівникам на ньому майже не залишається місця. Вони не рекламують своюпродукцію навіть у тих випадках, коли вона не поступається перед іноземнимианалогами.

Отже, державна економічна політика ринковогореформування не може ігнорувати цей вірогідний факт. Вона має бути зорієнтована,насамперед, на розвиток високотехнологічних виробництв конкурентоспроможнихтоварів на власній території, а не на забезпечення соціальних і технологічнихпотреб за рахунок дорожчого та руйнівного для національної економіки імпортуготових товарів і послуг. Тим більше, коли цей імпорт здійснюється переважно напримітивній основі величезних зусиль, затрат ручної праці й коштів так званих«човникарів» за ідеалом хаотичної базарної торгівлі. Високоорганізованівиробничо-торговельні системи сучасного рівня обходяться значно дешевше і євигіднішими для держави та споживачів.

Розділ 3. Оптимізація механізмівпроведення структурної перебудови економіки україни3.1 Шляхи вдосконалення структурнихзмін у промисловості

Структурніперетворення народного господарства України спрямовані на соціальноорієнтованої ринкової економіки, інтегрованої в світову економіку як їїорганічну світову частину. При цьому необхідно враховувати цілі глобалізації,які заперечують подвійну спрямованість виробництва: на експорт та локальніринки. Країни, інтегровані в міжнародний розподіл праці, повинні випускатиконкурентоспроможну продукцію як для зовнішнього, так і для внутрішнього ринків.

Вихідною ланкоюструктурного повороту України має бути третинний сектор. Це пояснюєтьсянасамперед тим, що для фундаментальних перетворень Україні потрібна розвиненабанківська система, спроможна фінансувати структурні зміни. Одночаснопередбачається, що Україна проводитиме політику відчинених дверей для іноземнихбанків (їм буде вигідно зберігати і розміщати капітал в нашій країні), щобдосягти двоєдиної мети.

По-перше, іноземнібанки мають стати провідниками економічної політики України за кордоном,формувати своєрідне українське лобі в урядових колах і фінансово-банківськихструктурах своїх держав.

По-друге, Українітреба скористатися авторитетом іноземних банків для амністії і повернення вдержаву експортного нелегального капіталу, який, за різними оцінками, становитьвід 10 до 20 млрд. дол. [4,53]

Є всі підставирозраховувати на те, що пріоритетний розвиток третинного сектору забезпечитьстворення інфраструктури виробництва і дасть імпульс для формування новихгалузевих структур. При цьому першочерговим буде розвиток транспорту й зв'язку,особливо будівництво автомобільних і залізничних доріг. Такий підхід важливийще тому, що Україна, займаючи вигідне геополітичне становище між Сходом іЗаходом, повинна використати його для нагромадження капіталу в інші галузі.

Звичайно, модельне може і не буде працювати в чистому вигляді. Певною мірою всі три секторизалучають нині і продовжуватимуть залучати до себе в майбутньому вітчизняний ізакордонний капітали. Модель відображає темпи і пріоритети у формуванні новоїгалузевої структури, а також сфери, у яких є доцільною концентрація ресурсів нарізних етапах.

Секторна модельструктурного повороту народного господарства дає змогу розвинути галузевийпідхід у часовому аспекті. У ньому виділяють чотири етапи [6,12]:

1. Сконцентрованийрозвиток третинного сектору.

2. Прискоренийрозвиток галузей промисловості з виробництва транспорту.

3. Прискоренийрозвиток усієї обробної промисловості.

4. Завершенняструктурного повороту.

Галузевіпріоритети вторинного і первинного секторів будуть визначені двома головнимиумовами.

По-перше,необхідно реалізувати науково-технічний потенціал, нагромаджений у ряді галузейнародного господарства, особливо у військово — промисловому комплексі.

По-друге, потрібнобуде формувати нове економічне обличчя країни й увійти у міжнародний розподілпраці. Деякі з пріоритетних галузевих напрямів виділити вже сьогодні, а саме:

1. Авіаційнапромисловість і створення космічних апаратів. Україна має скористатися своєюприналежністю до семи країн світу виробляють космічні ракетоносії й апарати. Першіуспіхи щодо цього Наприклад, ракети-носії «Зеніт» планується використати післяреконструкції в проекті концерну «Sea Launch», який створили компанії «Боїнг»(США), «Квакер» (Норвегія), «Енергія» (Росія), КБ «Південне» і «Південмаш» (Україна),даного спрямування залежить від налагодження міжнародного науково-технічногоспівробітництва з великими державами [48,53].

2. Галузі, щовиробляють інтелектуальний продукт. Згідно з оцінками західних експертів,українська наука — поки що національне багатство після виробничого потенціалу. Сьогодніє можливості освоєння і опрацювання за участю іноземного капіталу незакінченихтехнологічних і конструкторських проектів, насамперед у військово-промисловомукомплексі. Для них характерна новизна, а в деяких випадках – унікальність усвітовій практиці. У даному випадку йдеться про досягнення українських вчених укібернетиці, хімії, матеріалознавстві, електрозварюванні, ракетній техніці,системах космічного зв'язку.

Інтелектуальнийпотенціал України дає можливість масштабно ввійти в міжнародний інформаційнийбізнес. Перспективи України не менші, ніж Кита Індії, експорт програмнихпродуктів яких за останні роки стрімко зростає. Україні кількість спеціалістіву галузі ЕОМ на 1000 осіб населення у 80 р перевищує показники Китаю, вона маєв 7 разів більше комп'ютерів, ніж Індія. Вищі навчальні заклади щорічно випускаютьпонад 1000 спеціалістів з ЕОМ Оцінки свідчать про реальність забезпеченняекспорту програмних продукті обсязі до 5 млрд. дол. США в рік [5,16].

3. Галузі, щовиробляють послуги і вироби для забезпечення поліпшення довкілля. Україназмушена вкладати великі кошти для вирішення екологічних проблем, потреба в чомузначно більша, ніж в інших країнах, через необхідність ліквідації наслідківЧорнобильської катастрофи й розвитку атомної енергетики. Тільки в державномубюджеті для цього виділяється понад 6%. Це змушує «заробляти» гроші насампередшляхом прориву з екологічними товарами на світовий ринок. Якщо за основу обсягуекспорту товарів і послуг, які сприяють поліпшенню довкілля, взяти параметривитрат, то в найближче десятиріччя їх доцільно було б довести до 7 – 10 млрд. дол.США [44,382].

4. Харчовапромисловість. Україні необхідно створити свою сучасну харчову промисловість. Згаданийнапрям сьогодні є найпривабливішим для інвесторів. Це видно з того, що харчовапромисловість за обсягом іноземних інвестицій після машинобудування займаєдруге місце. Нижчу частку мають відповідно металургія, легка промисловість,транспорт та інші галузі.

5. Сільське господарство.Формування нових суб'єктів підприємницької діяльності у сільському господарствіповинно забезпечити використання природних переваг України у виробництвізернових культур і цукрових буряків. При цьому необхідно брати до уваги, що 25%світових запасів чорнозему — в Україні, на сільськогосподарських ринках якусередині країни, так і за кордоном збільшиться число українськихпідприємств-виробників соняшникової олії, спирту, гороху, ячменю та іншихпродуктів харчування. Саме підприємства такої спеціалізації можуть розвиватисяшляхом розширення своєї присутності на світовому ринку, бо для традиційнихсільськогосподарських продуктів України цей ринок практично закритий черезіснуючий на ньому державний протекціонізм вітчизняним компаніям.

Незважаючи наоб'єктивну єдність і взаємозв'язок окремих фінансових ринків, кожен з них маєсвою інфраструктуру, відповідну законодавчу і нормативну базу, свої особливості.Основними елементами інфраструктури фінансового ринку є фінансово-кредитніінститути: банки, фондові біржі, небанківські фінансово-кредитні інститути(пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, довірчі товариства,кредитні спілки і т. ін). Діяльність фондових бірж в Україні регулюєтьсязаконами «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державне регулювання ринкуцінних паперів», «Про державні товариства», Положенням «Про реєстрацію фондовихбірж і торгово-інформаційних систем і регулювання їх діяльності».

На біржовому ринкуУкраїни працюють: Українська фондова біржа, Київська міжнародна фондова біржа,Українська міжбанківська валютна біржа, Донецька фондова біржа. Кожна фондовабіржа встановлює правила та процедури, і їх мають обов'язково виконувати всі їїчлени. Слід підкреслити, що кількість угод, укладених на фондових біржах,незначна, а вартість кожного цінного паперу досить низька. Крім того, на ринкувідсутні високоліквідні акції. Але це проблема не стільки стану РІС, скількиекономіки України в цілому, ступеня її ринковості, відкритості таконкурентоспроможності, рівня капіталізації підприємств, фірм, а такожфінансових інституцій.

Найрозвиненішимсектором фінансового ринку в Україні є банківська система, яка мала певнуструктуру і до ринкових перетворень. Але, обслуговуючицентралізовано-розподільчу економіку в рамках народного господарства СРСР, вонабула повністю одержавленою. З початком ринкових перетворень найактивнішогорозвитку набув саме банківський сектор на основі колишніх державних і нових,створених на приватній основі, банків. За короткий час саме він став по сутісистемоутворюючим елементом фінансового ринку. Але банківська система Українине відповідає вимогам ринкової конкурентоспроможної економіки. Банки не здатнівиконувати своє основне завдання — перетворювати заощадження на інвестиції. Ате, що значні заощадження існують, підтверджують оцінки багатьох фахівців,згідно з якими «на руках» в Україні перебуває близько 20 млрд доларів США.

Причини такогостану криються як у зовнішніх (відносно банків) економічних, організаційних іполітичних факторах, так і у внутрішніх, зумовлених недолікамиорганізаційно-економічних механізмів.

Тому необхіднознайти раціональне співвідношення між спеціалізацією та універсалізацією банків.При цьому важливо, щоб спеціалізовані комерційні банки розвивали нетрадиційніпослуги (андеррайтинг, управління капіталом фірм, послуги на ринку ціннихпаперів тощо), а універсальні — могли здійснювати комплексне обслуговуванняклієнтів, починаючи з розрахунково-касових, — до нетрадиційних послуг(консультаційних, трастових, гарантійних).

Ще один напрямрозвитку — взаємопроникнення фінансового і промислового капіталів шляхом участікомерційних банків у державних програмах санації підприємств, приватизаціїперспективних об'єктів за умови їх подальшої фінансової підтримки, передачібанкам в управління контрольних пакетів акцій державних підприємств.

Небанківськіфінансові посередники — об'єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вонине тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошовікапітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе наданняекономічним суб'єктам таких фінансових послуг, виконання яких не вигідно чизаконодавче заборонено банкам. Тому всілякий розвиток небанківськогопосередництва є важливим економічним завданням уряду та центрального банку.

В Українінебанківські фінансові посередники набули ще меншого розвитку, ніж банки. Причинигальмування розвитку цих посередницьких структур грошового ринку криються теж унедостатньому поступові економіки, у повільній її ринковій трансформації, унизькому життєвому рівні населення та незначних грошових заощадженнях.

Останні рокихарактеризуються прискоренням процесів концентрації — злиття і поглинання — інвестиційнихінститутів, що виявляється у зростанні не тільки кількості, а й вартостіоперацій. У процесах концентрації активну участь беруть великі комерційні банкиі страхові компанії, які з метою диверсифікації своєї діяльності прагнутьпридбати незалежні фонди.

Інвестиційні фондиі компанії України працюють на основі положення «Про інвестиційні фонди і компанії»і Указу Президента України «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Ціінститути виконують функції фінансового посередника на ринку цінних паперів таінституційного інвестора, для якого операції з цінними паперами — основнеджерело доходу і основний вид діяльності. Щодо інших інституційних інвесторівінвестиційні компанії виступають інвестиційними керуючими і консультантами,здійснюють нарахування і виплату доходів за цінними паперами. Інвестиційнікомпанії займаються торгівлею цінними паперами і забезпечують управлінняактивами інвестиційного фонду.

Незважаючи натруднощі у регулюванні діяльності інвестиційних фондів та компаній і напрактичну відсутність проектів, придатних для інвестування, їх кількістьзростає, причому на українському фінансовому ринку працюють не лише вітчизняні,а й іноземні фінансові посередники. Тут, проблемою є те, що більшістьінвестиційних фондів — це товариства закритого типу. У багатьох з них ужезакінчився термін діяльності, інші не можуть ефективно працювати за нинішніхумов, передусім внаслідок існуючого податкового тиску, однак чіткого механізмуліквідації фондів немає. Одним із шляхів виходу з такої ситуації євдосконалення законодавчої бази, перетворення інвестиційних фондів на відкритітовариства, що сприятиме нагромадженню капіталів, забезпечить ефективний їхобіг між галузями народного господарства, стимулюватиме залучення іноземногокапіталу.

Страхові компанії- це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їхдіяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичнимиособами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з якихздійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах уразі настання певних подій (страхових випадків).

Страхові компаніїу розвинутих країнах мобілізують величезні фінансові ресурси і є головнимипостачальниками довгострокових капіталів на грошовому ринку. Крімдовгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси в іпотечніпозики, в довгострокові позики під заставу нерухомості тощо.

Страховий бізнес вУкраїні спочатку теж розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компанійу середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Протестрахові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна кризарізко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкістьбанківської системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великітруднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи.Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількістьїх помітно скорочується.

Пенсійні фонди — цеспеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють коштиюридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплатигромадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вонинагадують компанії страхування життя. Вони в Україні також на стадії розвитку

В умовахдестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів саме суб`єктипідприємництва, які не потребують великих стартових інвестицій, спроможні запевної підтримки найшвидше і найефективніше розв`язувати проблеми кризовоїекономіки України, стимулювати розвиток конкуренції та сприяти економічномузростанню.

Роль малогобізнесу в економіках розвинутих держав світу надзвичайно велика. Саме малийбізнес створює 65-80% валового національного продукту, забезпечує ринковуконкуренцію, наслідком якої є висока якість товарів і найповніше задоволення потребспоживачів. В малому бізнесі зайнято близько 70% робочих місць.

В економіціУкраїни малий бізнес виконує такі функції:

1. Формуванняконкурентного середовища. Внаслідок високого динамізму малий бізнес менш за всесхильний до монополістичних тенденцій, являючись у той же час орієнтовним наконкурентний ринок, він складає істотну конкуренцію монопольним утворенням.

2. Наданнягнучкості перехідній економіці. Мале підприємство більшою мірою, ніж інші, маєможливість перебудувати і відреагувати на зміну кон’юнктури ринку, працювати накінцевого споживача, задовільняючи його в потребах і послугах.

3. Вирішенняпроблеми зайнятості. Повноцінний розвиток малого бізнесу призводить достворення додаткових робочих місць.

4. Сприяннявиникненню так званого “середнього класу”. Малий бізнес зменшує соціальнудиференціацію, тією чи іншою мірою притаманну будь-якій економіці [5, 57–64].

Проте порівняно зіншими країнами Україна має набагато гірші не тільки якісні, а й кількісніпоказники розвитку малого бізнесу. Маємо лише близько 187 тисяч малихпідприємств. Для прикладу, у Польщі, де населення на 12 млн. чол. менше, їхпонад 2 мільйони. Кількість малих підприємств на 1000 жителів становить майже3,6 одиниці, тоді як в Росії – 6, Японії – 49,6, США – 74,2 одиниці. Внесоквітчизняних малих підприємств у загальнодержавні обсяги виробництва становитьусього 8%, тоді як у розвинутих країнах вони створюють більшу частину валовогонаціонального продукту (ВНП) [4, 33 — 38].

До причин, якіперешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні, можна віднести:

1. Надмірнедержавне регулювання. Розвиток підприємництва гальмує примарна необхідністьдотримання численних правил і процедур, передбачених законодавчими інормативними актами органів влади різного рівня.

2. Труднощі реєстраціїта ліцензування. Більшість малих підприємств не проходять усіх етапів процедуриреєстрації і не отримують ліцензії самостійно, надаючи перевагу послугампосередників, юристів чи юридичних фірм.

3. Фіскальніпроблеми. Найсерйозніше розвиткові підприємництва заважає незадовільна системаоподаткування. Зокрема, високі податкові ставки, велика чисельність різнихподатків, часті зміни податкової звітності. Великий дефіцит грошових коштів удержаві і економічна криза, пов`язані з накопиченням внутрішньої і зовнішньоїзаборгованості України, не дають послабити податковий прес. Наслідком цього єперехід багатьох суб`єктів ринку до тіньового сектора, який оцінюється насьогодні майже в половину ВВП.

4. Недоступністьзалучення фінансових коштів, зокрема банківських кредитів. Основним джереломінвестицій досі залишаються недостатні власні фінансові ресурси суб`єктів підприємництва.Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставкибанківської системи та відсутність гарантій для банків.

5. Недобросовіснаконкуренція. Понад 80% підприємств малого бізнесу зіткнулися з недобросовісноюконкуренцією. Основними методами недобросовісної конкуренції найчастіше є:

1) корупція,використання державних контролюючих органів як караючих;

2) фальсифікуванняінформації про товари конкурента, наклепи, підривання репутації конкурента;

3) технологічний іпромисловий шпіонаж, інтелектуальне шахрайство, копіювання ідей, технологій,інновацій, використання торгових марок та упаковки конкурента;

4) зумиснезниження цін;

5) фізичніпогрози, рекет [1, 20–24].

Для покращеннястану справ у малому бізнесі, а відповідно і в економіці України, потрібноздійснити такі кроки:

1. Провестирегулятивну реформу (дерегулювання), яка дасть змогу створити якісно нову – ефективну,послідовну, прозору й зрозумілу систему державного регулювання, яка захищатимеінтереси і підприємців, і споживачів [2, 7].

2. Необхідно знятиперепони на шляху розвитку підприємництва, значно скоротити витрати, пов`язаніз функціонуванням в офіційному секторі економіки.

3. Сьогодні вкрайнеобхідно передбачити в бюджеті усіх рівнів спеціальні видатки на державнупідтримку малого підприємництва.

4. Дуже важливотакож створити державну кредитно-гарантійну установу з метою стимулюваннякомерційних банків до кредитування малого бізнесу з мінімальним фінансовимризиком.

5. Давно назрілидокорінні зміни системи оподаткування, зокрема розширення простору фіксованогооподаткування.

6. Для формуванняпривабливого інвестиційного клімату треба прискорити запровадження нормєвропейського страхового законодавства, створити механізм страхуванняінвестиційних ризиків, що дасть змогу збільшити кількісні і якісні показникидіяльності страхового ринку України [6, 72-78].

Загалом ці заходиповинні стимулювати розвиток малого бізнесу в Україні, а відтак і поступовийвихід нашої держави з затяжної економічної кризи.

Товарна біржа єорганізацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу ікомерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод,виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкуванняі полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.

У 1993 році вУкраїні функціонувало понад 60-ти товарні біржі. Така велика їхня кількістьобумовлена низьким рівнем розвитку оптової торгівлі. Згодом, з розвиткомекономіки, кількість бірж зменшиться. Особливостями українських бірж є впорівнянні з західними малий статутний капітал і універсальність, низькийрівень спеціалізації.

Отже розвиток іформування товарних бірж в Україні створить умови для концентрації у визначенихмісцях великої кількості товарів, що буде сприяти утворенню ціни рівноваги,усуненню дефіциту і затоварення.

3.2 Напрямки технологічного оновленняекономіки

Переважнабільшість українських підприємств є диверсифікованими, різні види їхньоїпродукції технологічно не пов'язані між собою. Активи таких підприємствформувалися ще 20 – 30 років тому для випуску потрібних тоді виробів. Нинішнітруднощі із збутом окремих товарів призводять до зростання накладних витрат, отже,до зниження цінової конкурентоспроможності. Комплекси допоміжних таобслуговуючих виробництв характеризуються незадовільним технічним рівнем, томуїхні послуги основному виробництву є неефективними, а саме їх існуванняспричинює збільшення непродуктивних витрат. Практично всі великі підприємствамають у своєму складі об'єкти соціальної інфраструктури, утримання яких такожнегативно впливає на результати діяльності. Техніко-технологічна відсталістьбагатьох виробництв, відсутність інвестиційних можливостей, високий рівеньконцентрації виробництва зумовлюють невідповідність технологій, обсягу таструктури активів підприємств вимогам зовнішнього середовища і потребам упродукції. Усунути ці чинники можна шляхом технологічної реструктуризації, уході якої впроваджуються нові технології Поліпшуються існуючі), «відсікаються»зайві активи, поліпшується їхній загальний стан.

За ознакоюможливих змін у технологіях усі підприємства можна розподілити на чотири типи. Критеріямикласифікації виступають: тривалість здійснення технологічних змін, їх вартість,складність, необхідність у НДДКР, характер інновацій. Ці критерії визначаютьімовірність успіху технологічної реструктуризації. Згідно з ними можна виділититак звані стабільні, рухомі, ринкові, випереджаючі технології.

Під «стабільними»технологіями маються на увазі ті, відмова від яких спричиняє повну або майжеповну зміну профілю діяльності підприємства. Вони є характерними для підприємствметалургійної, вугільної, машинобудівної, хімічної промисловості. Технологічнізміни на них є високозатратними, проводяться поступово, по окремих ланкахвиробничого ланцюга і вимагають значних НДДКР. Усе це зумовлює низькіможливості технологічної реконструкції в перелічених галузях [40,342].

«Рухомі»технології властиві для підприємств, переважна спеціалізація яких не випусквиробів, а надання послуг. Вони використовують у своїй діяльності активибагатофункціонального призначення. Це збутові, посередницькі та деякі іншіфірми. Технологічні зміни тут є низькозатратними, можуть відбуватися швидко, зпереходом до іншої сфери діяльності. Їхня успішність залежить, у першу чергу,від здатності керівників підприємства вчасно зорієнтуватися, тобто від можливостейменеджменту. Потреби у НДДКР найчастіше немає, досить техніко-економічного обґрунтування.Технологічна реструктуризація підприємств такого типу нескладна, а імовірністьпозитивного результату є високою [2,47].

«Ринкові»технології відносно легко оновлюються під продукти, відповідні сучасним тамайбутнім потребам ринку. Як правило, за цими технологіями працюютьпідприємства харчової, легкої, целюлозно-паперової промисловості, побудовані чиреконструйовані у 70-80-х роках. Конструктивно-технологічні характеристики їхустаткування передбачали можливості подальшого вдосконалення. Технологічнізміни на цих підприємствах є середньозатратними, здебільшого стосуються окремих«вузьких» місць, не вимагають масштабних НДДКР; безпосередній контакт ізспоживачами та «живими» грішми відкриває певні можливості самофінансування. Можливістьреструктуризації підприємств з «ринковими» технологіями висока, коли є джереласамофінансування чи зовнішній інвестор, в іншому разі — середня [10,115].

Підприємства з «випереджаючими»технологіями здатні до самостійної зміни їх, тобто можуть виступати генератораминауково-технічного прогресу. Це насамперед підприємства військово-промисловогокомплексу. Технологічні зміни є середньо — чи довгостроковими, вимагаютьзначних НДДКР і надзвичайно великих затрат. Імовірність успішноїреструктуризації низька передусім через високу її вартість [36,80].

Технологічнареструктуризація являє собою складову частину комплексної реструктуризаціїпідприємства, яка проходить у три етапи.

На першому — підготовчомуетапі оцінюються внутрішні можливості підприємства, параметри виконаннявиробничої програми (енергомісткість, вартість сировини і матеріалів,тривалість процесів, їхня структура, технічний рівень активів, стан і складустаткування, використання та відтворення активів, технічна оснащеність працітощо). Мета аналізу полягає у визначенні реальної конкурентоспроможностітехніко-технологічної бази підприємства.

На другому — проектномуетапі здійснюється оцінка технологічних процесів, необхідних для досягненнязапланованих обсягів і номенклатури продукції, розраховується виробничапотужність, визначаються «вузькі місця» та заходи для їх усунення,підраховуються витрати на поліпшення характеристик активів завдяки ремонту і модернізації,з'ясовуються їх достатність або надмірні, витрати на придбання чи створенняактивів, витрати на експлуатацію та утримання, обсяги необхідних інвестицій таспособи їх залучення тощо; оцінюються розміри і строки повернення вкладеного вактиви капіталу, проводиться вибір оптимального складу активів з огляду навиробничу необхідність та економічну доцільність. Мета проектного етапу — визначититехнологічні потреби, встановити параметри активів, оптимальні для задоволеннямайбутніх потреб у продукції (послугах) підприємства.

На третьому етапіздійснюється технологічна реструктуризація у трьох формах: 1) впровадженнянових технологій чи окремих технологічних процесів; 2) поліпшення загальногостану активів (ремонт, модернізація, реконструкція, нове будівництво, придбання);3) ліквідація зайвих активів. Виходячи з цього функції управління технологічноюреструктуризацією є такими [32,24]:

аналіз станутехнологій і активів;

розробкаорганізаційно-технічних заходів з оптимізації технологій і структури активів,економічне обґрунтування цих заходів;

оперативнерегулювання ремонту, модернізації, реконструкції, нового будівництва активів;

комерційнадіяльність (придбання активів, технологій);

фінансовадіяльність (залучення інвестицій);

розпорядженнязайвим майном.

Зупинимося детальнішена останній з перелічених функцій управління, бо через низькі фінансовіможливості підприємств і високу вартість інновацій вона дає змогу, по-перше,оптимізувати структуру активів, вивівши з господарського обороту зайве майношляхом продажу чи передання в оренду; по-друге, задовольнити вимоги кредиторів(у разі продажу); по-третє, одержати доход від тимчасової передачі певних правна активи, з можливістю їх подальшого використання (у деяких випадках — реалізаціїнематеріальних активів); по-четверте, забезпечити зобов'язання з грошовихкредитів за допомогою застави активів; по-п'яте, одержати майновий кредит (привикористанні зворотного лізингу) і т. ін. Підсумовуючи, скажемо, щорозпорядження зайвим майном дозволяє поліпшити структуру балансу, оскільки вдаліоперації з активами позитивно впливають на фінансовий стан підприємства.

Перешкодами нашляху досягнення названих цілей виступають нерозвинутість ринкових інститутів,відсутність достатнього попиту, значне спрацювання основних засобів. Ці обставинивизначають ліквідність активів.

У свою чергу,ліквідність окремих елементів постійних активів має такий вигляд:

транспорт,електронно-обчислювальні машини, офісне обладнання;

комерційнанерухомість;

універсальнеустаткування;

довгостроковіфінансові інвестиції;

невстановленеустаткування;

будівлівиробничого призначення;

спеціалізованеустаткування;

нематеріальніактиви;

споруди;

передавальніпристрої;

незавершенебудівництво;

інші постійніактиви.

Зупинимося наспособах розпорядження постійними активами підприємства. Вони зводяться допродажу або передання в оренду (лізинг), довірче управління, заставу.

Порядок продажуактивів залежить від того, чи йдеться про впорядковану або примусову ліквідацію.У разі впорядкованої ліквідації здійснюється підготовка до продажу, пропозиціяприсутня на ринку протягом певного періоду з метою отримання найвищої ціни. Запримусової ліквідації активи продаються настільки оперативно, наскільки цеможливо.

У загальномувигляді перспективи продажу визначають шляхом аналізу вторинного ринку подібнихактивів, оцінки потенціальних покупців (виявлення попиту), вибору способупродажу — конкурентного чи неконкурентного. Аналіз вторинного ринку дозволяєвизначити обсяг пропозиції аналогічних активів і рівень цін, пропонованихпокупцями. За впорядкованої ліквідації перевагу віддають конкурентному способупродажу, щоб досягти найвищої ціни. Продаж за умов примусової ліквідації (чипродаж низьколіквідних активів) відбувається неконкурентним способом.

Інші активипідприємства — довгострокові фінансові інвестиції існують переважно у виглядіцінних паперів. Процедура продажу включає оцінку якості цінних паперів; вибірнайбільш імовірного покупця; вибір місця продажу.

Оцінка якостіцінних паперів, тобто їхніх основних характеристик — ліквідності,ризикованості, доходності, потрібна для того, щоб визначити коло потенціальнихпокупців. На основі даної оцінки визначають, кого з покупців, враховуючи їхнітипові цілі, можуть найбільше заінтересувати пропоновані папери. Співзасновникисуб'єкта господарювання можуть прагнути до того, щоб мати додатковий контрольнад підприємством або не допустити до управління ним небажаних осіб; саме цідві причини стають вирішальними у прийнятті співзасновниками рішень про купівлюцінних паперів. Інтереси стратегічного інвестора полягають у здобутті контролюнад підприємством, а пропоновані на продаж цінні папери можуть забезпечити такуможливість. Портфельний інвестор намагається збільшити свій капітал,оптимізуючи види й обсяги власних цінних паперів; коли він вважатиме, щоволодіння даними паперами принесе йому вигоду, то може погодитися на купівлю.

Щодонематеріальних активів, то вони можуть продаватися разом з іншими активами,супроводжуючи їх (наприклад, технологічне «ноу-хау» разом з устаткуванням) абобути самостійним об'єктом продажу (так продаються всі відокремлюванінематеріальні активи). Як правило, у першому випадку вартість нематеріальнихактивів є складовою частиною вартості устаткування; у другому випадку вонипродаються за допомогою ліцензій. Плата встановлюється у вигляді роялті, впроцентах від обсягів продажу.

Альтернативнийспосіб розпорядження активами — передача їх у тимчасове користування (оренда,лізинг, довірче управління) або в заставу. Оренду як спосіб розпорядженняактивами обирають з таких причин [33,67]:

нема покупця намайно;

довгостроковаоренда є вигіднішою за продаж;

орендодавецьвважає, що короткострокова оренда дозволить йому поправити свій фінансовий стан;а у середньо — чи довгостроковій перспективі він розраховує на використаннямайна в своїй діяльності;

орендар не маєдостатніх грошей для купівлі майна, тому віддає перевагу меншим, порівняно звартістю майна, платежам;

орендар не маєнаміру користуватися майном довго, його задовольняє оренда на якийсь короткийчас.

Лізинг для власникамайна виступає, з одного боку, як обставина, що сприяє продажу, з іншого — якформа майнового кредитування. Завдяки лізингу врегульовується ситуація, коливласник бажає продати майно, а покупця умови продажу не влаштовують, він згоденлише на оренду. Третя сторона — лізингодавець купує майно і продає його влізинг споживачеві. У разі зворотного лізингу продавець отримує грошову виручкувід продажу лізингодавцю активу, а потім протягом певного строку платнокористується ним; за таких умов продавець може зберегти за собою право викупуактиву.

Передача майна вдовірче управління передбачає надання сторонній особі прав управляти майномпідприємства і відбувається тоді, коли власник сам не в змозі ефективновикористовувати зайве майно. Довірче управління виступає конкурентним способомвикористання у відношенні до оренди (лізингу). Якщо актив приваблює і орендарів(лізин-гоотримувачів), і довірених осіб, то вибір майбутньої долі майназдійснюється з огляду на такі умови, як строк дії, плата за користуваннямайном, зобов'язання щодо підтримання стану майна тощо.

Застава активіввиступає водночас і як вимушена реструктуризація, бо заставлене майно може бутививедене з господарського обороту, і як спосіб забезпечити надходженняпозикових коштів на підприємство.

Нині розглянутіспособи розпорядження майном використовуються обмежено: ринок більшостіактивів, які були у використанні, перебуває у пригніченому стані. Цінні папериреалізувати дуже складно. Випадки продажу нематеріальних активів є, скоріше,винятком, ніж правилом. Оренда

використовуєтьсяпереважно з комерційної нерухомості. Лізинг перебуває у зародковому стані. Послугиз довірчого управління не практикуються. Обсяги кредитування замалі, більшістьпідприємств не може сподіватися на позики. Отже, реструктуризація активівнаражається на загальну нерозвинутість ринкових інститутів. Невисокий рівеньділової активності теж є важливою перешкодою в цій справі. Можливостітехнологічної реструктуризації обмежені також низькими інвестиційнимиможливостями підприємств. Таким чином, заходи з технологічної реструктуризаціїне завжди можуть дати належний ефект.

За існуючих умовуспіх комплексної реструктуризації може забезпечити така її складова, якперебудова організації діяльності підприємства, пов'язана з інноваціями влогістиці, з виробництвом, продажем продукції та післяпродажним сервісом. Протеефективність реструктуризації організаційної діяльності нетривала, бо не усуненів кардинальний спосіб технологічні недоліки все одно виявлять себе у зниженніконкурентоспроможності підприємства.

На закінченняпідкреслимо: без здійснення інновацій у технологіях і активах комплекснареструктуризація позитивного результату не принесе.

3.3 Інструменти підвищенняконкурентоспроможності продукції

За умов скороченнявнутрішнього попиту на промислову продукцію вагомим чинником оздоровленняекономіки може стати розвиток її експортного потенціалу. За загального спадупромислового виробництва обсяг експорту промислової продукції в останнєдесятиріччя зріс, але в основному за рахунок сировинних галузей промисловості. Спектрзовнішнього ринку розширено шляхом збільшення експорту в країни з традиційноринковою економікою: Австрію Грецію. Єгипет, Іран, Іспанію, Китай, Німеччину,Сирію. Туреччину та деякі інші. Однак, імпортуючи значні обсяги енергетичнихресурсів, Україна використовує їх переважно для виробництва первинної сировиниі напівфабрикатів реалізуючи їх майже без прибутку для власної економіки [35,245].

Змінити ситуаціюта експортувати продукти кінцевого споживання не дає змоги низькаконкурентоспроможність національного виробника. Тому основним завданнямпромислової та зовнішньоекономічної політики України має стати розробка заходіві макроекономічних умов щодо підвищення конкурентоспроможності. Більшістьдослідників та міжнародних експертів пропонує для України, за зразком конкурентнихстратегій промислово розвинутих країн, стратегію протекціонізму щодо розвиткупріоритетних галузей та виробництв. Для реалізації конкурентної стратегіїУкраїни у світовому співтоваристві необхідно:

вивчити факториефективної конкуренції в секторах національного ринку та відповідних галузяхінших країн;

провестиреструктуризацію підприємств та прискорити таким чином розвитокконкурентоспроможних галузей;

підвищити ефективністьвикористання національних ресурсів, зменшити енергомісткість продукції;

прискоритиінституційну трансформацію економіки;

досягти узгодженняінтересів приватного та державного секторів;

розвивати ринковуінфраструктуру, налагодити систему підвищення кваліфікації спеціалістів зпитань конкуренції;

вдосконалювати тастабілізувати нормативно-правову базу конкуренції відповідно до світовоїпрактики.

Реалізуючистратегію підвищення конкурентоспроможності національного виробника, урядповинен відмовитись від надання прямих та прихованих субсидій збитковим підприємствам,що за визначенням матиме протилежний бажаному ефект. Натомість необхідноподбати про радикальне поліпшення регуляторного клімату з метою створеннясприятливого інвестиційного середовища. Україна при розробці стратегії розвиткупромисловості має орієнтуватися на високорозвинуті країни, головними статтямиекспорту яких є високі технології, а не сировина. Це дасть змогу отримуватинабагато вищі прибутки на міжнародних ринках, стимулювати інноваційнудіяльність внутрішніх виробників та підвищувати добробут країни, використовуючинаціональні природні ресурси для задоволення власних потреб. Таким чином, пріоритетнігалузі одночасно перетворюються на експортні, тому більшість агентів українськоїекономіки мають переглянути своє ставлення до експортної діяльності. Тепер вонадуже часто розглядається як можливість швидко отримати доходи у грошовій Формі,адже кількість останніх є надзвичайно обмеженою в реальному секторі. Томувивозиться саме та продукція, виробництво якої не потребує значних витрат натехнологічний цикл. Крім того, експортери працюють за умов постійної зміниправил гри і не можуть розраховувати на сталий рівень доходу.

В ціломудовгострокова стратегія розвитку промислового сектора України має передбачатияк стимулювання нарощування промислового експортного потенціалу України, так ізабезпечення потреб внутрішнього ринку у промисловій продукції за умоврозширення внутрішнього попиту держави, суб'єктів господарювання і населення. Виходячиз цього, індустріальними чинниками економічного зростання можуть бути тіпромислові об'єкти, які виробляють товари та послуги, що мають ринки споживанняі здатні активізувати роботу значного кола суміжних виробництв. Тому основнимзавданням державної промислової політики на середньостроковий період є визначеннята відбір із великої кількості підприємств, які сьогодні перебувають у сферідержавного управління, тих, що за незначних фінансових вкладень можуть статиточками стабілізації промислового розвитку, а в довгостроковій перспективі — трансформуватисьу центри зростання індустріальної складової валового національного продукту. Прицьому, з огляду на необхідність забезпечення економічної та технологічної незалежностіУкраїни, стратегічною метою індустріального розвитку має стати стимулюваннярозвитку галузей «високих технологій», як це робили всі розвинуті країни світу.Такий підхід дасть Україні можливість поступово інтегруватись у світовеекономічне і середовище, зберігаючи та нарощуючи інноваційний та технологічнийпотенціали промислового розвитку. Для цього є всі можливості. Сьогодні, незважаючина фінансову й економічну кризу, ми маємо наукомісткі та високотехнологічнівиробництва переважно експортної орієнтації, де Україна вже і зарекомендуваласебе як лідер світового науково-технічного прогресу і нагромадила певнийнауково-виробничий потенціал для забезпечення та посилення ринкових позицій уміжнародному поділі праці. Йдеться про галузі таї окремі виробництва з розробкиракетно-космічної техніки та літакобудування, особливо важких транспортнихлітаків і авіаційних двигунів, суднобудування, верстатобудування, а такожмікроелектроніки, систем зв'язку (особливо оптико-волоконних і телеграфії),електротехніки, приладобудування, виробництво деяких видів продукції легкої йхарчової промисловості тощо. Крім того, ми маємо галузі виробництва, за рахунокяких Україна здатна вийти на рівень світових досягнень, що забезпечать їйконкурентні переваги на світовому ринку. До них належать науково-технічні тавиробничі напрями розробки нових матеріалів та технологій їх обробки,біотехнології, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання,космічної технології, нових джерел енергії, екологічного захисту, технологіїкомунікації тощо.

Для забезпеченнярозвитку цих стратегічних пріоритетів державна промислова політика наступногодесятиріччя має бути спрямована на:

подолання кризовихявищ у промисловому виробництві, забезпечення життєздатності промисловихпідприємств — «точок зростання» вітчизняної промисловості, розробку та поетапневпровадження конкретних заходів, спрямованих на підвищенняконкурентоспроможності національного виробництва;

прискоренняструктурної перебудови промисловості в цілому, галузей та підгалузей,реструктуризації окремих виробничих комплексів і підприємств, а також засобівуправління промисловістю, децентралізацію і розвиток вертикальних тагоризонтальних промислових зв'язків;

подоланняенергетичної кризи, всебічний розвиток енергозаощаджувальних технологій іззагальним зниженням енерго — та ресурсомісткості виробництва, в тому числіпершочергово — у базових галузях промисловості [33,245];

диверсифікаціювійськово-промислових виробництв, що втратили оборонне значення, вивіднадлишкових потужностей та створення у ВПК замкнених циклів виробництвавійськової техніки;

переорієнтаціюпромислових підприємств на виробництво продукції з використанням власноїресурсної бази та наскрізних технологічних ланцюжків;

вивід зайвихпотужностей у базових галузях промисловості, оновлення та модернізаціювиробничих фондів, впровадження нових технологій зі сприйняттям світовихнауково-технічних досягнень та виходом на сучасний мобільний рівеньтехнологічної культури;

збереження таподальше нарощування експортного потенціалу, захист національнихтоваровиробників на внутрішніх та зовнішніх ринках;

підвищенняконкурентоспроможності продукції, забезпечення високої якості та дизайнупродукції, освоєння її прогресивних видів, придатних для експорту таімпортозаміщення;

розвитоквиробництв для потреб власної міжгалузевої й внутрішньогалузевої кооперації тасистеми виробничого сервісу для підвищення збалансованості економіки і зменшеннязовнішньої економічної залежності України;

вирішенняекологічних питань шляхом розвитку технологій мінімізації забруднення,відновлення довкілля та утилізації відходів (дезактивація, утилізація тапоховання радіоактивних відходів, токсичних речовин, ракетних палив табоєприпасів; утилізація, переробка та використання промислових та побутовихвідходів; очищення питної води, водойм, підземних та стічних вод відтехнологічних забруднень).

Ці завдання можутьбути вирішені за умов концентрації фінансових ресурсів і фондових активів нанайефективніших напрямах промислового розвитку, які забезпечують або швидкуокупність вкладених коштів, або можливість входження у світові ринки. І першочерговимкроком має бути здійснення комплексу заходів зі стимулювання попитувнутрішнього і зовнішнього потенційного інвестора, а також посиленняефективності управління державним майном.

Практика світовогорозвитку свідчить: для країн, які перебувають на стадії ринковоготрансформування, коли можливості щодо мобілізації внутрішніх інвестиційнихресурсів на певний час стають вкрай обмеженими, особливого значення набуваютьпроблеми залучення іноземних капіталів. При цьому масштаби інвестиційзалежатимуть не скільки від пожвавлення і структурних змін як таких, скількивід змін на цих напрямках, які б надали певних темпів формуванню внутрішнього ізовнішнього ринків [33,72].

У більшості країнз перехідною економікою ефективно використані іноземні капітали стають ключовимфактором їх розвитку, а інвестування за кордон сприяє їх органічній інтеграціїу світове господарство. Звичайно, залучення іноземних інвестицій відіграєважливу роль і в структурі пріоритетів української економіки.

Економікубудь-якої країни вже не можна розглядати як щось самодостатнє. Сьогодні невнутрішнє життя тієї чи іншої держави, а його гармонійний взаємозв’язок зсвітовими регуляторами визначає піднесення або спад її економіки. Тому, явважаю, що відкритість економіки – це об’єктивна перспектива. І однією зголовних передумов для формування в Україні відкритої ринкової економіки танаціональної конкурентоспроможності є ефективне використання власних іміжнародних інвестиційних ресурсів в оптимальних пропорціях.

У цьому аспектінайбільш загрозливою для України є не просто конкурентоспроможність продукції,підприємств, галузей і національної економіки в цілому, а можливість їїсистемного відриву від групи провідних країн – через несумісність технологій,низьку здатність економіки до інвестицій і нововведень.

Я вважаю, що длянашої держави актуальною є проблема забезпечення конкурентоспроможностінаціональної економіки. З огляду на це, її первісними перевагами є:

значні запасидеяких корисних копалин;

наявність родючихсільськогосподарських угідь (на Україну припадає 25% світових запасів чорнозему);

високий рівенькваліфікації працівників при порівняно низькій заробітній платі;

вигіднетранспортно-географічне положення;

наявність системинауково-дослідних і проектних установ як бази для розробки і впровадження новихтехнологій;

Поряд з тим можнавідзначити і ряд недоліків:

несприятливийінвестиційний клімат, який знижує національну конкурентоспроможність на ринкахкапіталу;

несприятливі умовидля попиту на українську продукцію на внутрішньому ринку (неплатоспроможністьпідприємств і населення, втрату стимулів до підвищення якості продукції таздійснення нововведень);

відсутність абослабкість конкуренції в окремих галузях економіки — через високий рівеньмонополізму.

Cеред проблем,пов’язаних з процесом економічного реформування і важливих для процесуінвестування, треба виділити такі. По-перше, в Україні досі відчуваєтьсявідсутність ринкового середовища. По-друге, тривалий час тут функціонувавантиринковий за своєю природою виробничо-технологічний простір з глибокоюдиспропорціональністю, який істотно ускладнював ринкове регулювання, роблячийого багато в чому неможливим.

Таким чином,інвестиційна ситуація в Україні характеризується великою кількістю унікальнихчинників, які обов’язково необхідно враховувати при створенні сприятливогоінвестиційного клімату.

Для України важливорозглядати залучення іноземних інвестицій у контексті структурних змін іекономічного зростання. Офіційно визначеними пріоритетними завданнями, якіпокликані розв’язати іноземні інвестиції, є:

структурна реформаекономіки;

технологічнеоновлення виробництва;

виробництвотоварів широкого споживання;

подоланнязалежності країни від імпорту.

Слід такожзазначити, що цілі інвесторів, які з’являються на відчизняному ринку, приходятьу суперечність з внутрішньою економічною програмою розвитку. Так, у структурігосподарства їх, насамперед, цікавлять сировина, метал, вугілля, продуктихімічної промисловості тощо. Їх інтерес викликають підприємства, що мають певнітехнологічні переваги і перспективу розвитку, а також науково-технічнийпотенціал. Інакше кажучи, увагу іноземців привернула саме можливість спрощеного,дешевого доступу до українських сировинного ринку, науково-технологічної бази ікваліфікованої робочої сили. Якщо Україна прагне дістати через ПІІ доступ досучасних технологій, то західні фірми реалізують технології, які вже пройшлиполовину свого життєвого циклу і на світових ринках не є конкурентними. Невибагливістьспоживачів українського ринку надає застарілим і не прибутковим на західномуринку товарам можливість продовжити своє життя. Конкурентоспроможні світовікорпорації орієнтуються на глобальні експортні стратегії, а не на розвиток вітчизняноговиробництва товарів в Україні. Отже, без значного і цілеспрямованого збільшенняобсягів ПІІ сподіватися на подолання залежності нашої держави від імпортунеможливо, але покладатись на них як на чинник економічного розвитку немаєніякого сенсу.

Таким чином,по-перше, внутрішні інвестиції не можуть відчутно вплинути на українськуекономіку у зв’язку з їх недостатніми обсягами: вони становлять 8,1% ВВП, що єзначно нижчім від рівня 19 – 25% ВВП, який, згідно з світовою практикою, єоптимальним для стабільного економічного розвитку країни. По-друге, високийінвестиційний ризик в Україні зумовлює незначну довіру західних підприємців. Тіж з іноземних інвесторів, хто вже прийшов на її внутрішній ринок, не поспішаютьвирішувати проблеми і завдання своїх українських партнерів [14,74].

Незважаючи напевні позитивні середовищні фактори, Україна на сьогодні є інвестиційнонепривабливою навіть порівняно з найближчими країнами Східної Європи. Таківисновки підтверджуються результатами різних експертних оцінок. Відмінноюознакою є падіння інвестиційного рейтингу нашої держави, поряд з поліпшеннямекономічного становища її потенціальних конкурентів на світових ринках (багатьохцентрально — та східноєвропейських країн).

Висновки

Детальний аналізструктурної перебудови економіки України перехідного періоду дає підставизробити такі висновки:

1. Важливимдосягненням економічної науки є встановлення зв`язку між структурою економікита її ефективністю. Структурна ефективність економіки має статичну та динамічнускладові – відповідно ефективність існуючої структури та ефективністьструктурних змін. Структурні зміни настільки ефективні, наскільки швидко вонипризводять до виникнення бажаних економічних структур. Суть структурнихперетворень полягає в тому, що підприємства наділяються функціямисамоуправління виробництва і для цього їм створюються умови. Завданням цихперетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якомупереважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення таімпорту.

2. Найбільшвизначальними структурними зрізами для окремо взятої національної економіки є: галузевий,технологічний, відтворювальний, інституційний, зовнішньоекономічний. Вивченнятенденції розвитку світового господарства дозволяє виявити напрямки змін векономічній структурі, що дозволяють слідувати оптимальним пропорціям танайбільше сприяють соціально-економічному розвитку в сучасних умовах. В зв`язкуз недостатністю можливостей ринкового механізму забезпечити структурні зміни,що відповідають сучасним прогресивним напрямкам, особливо в країнах зперехідною економікою, існує необхідність участі держави в процесі структурноїперебудови економіки в формі структурної політики. Функції структурної політикиполягають в координації всіх напрямків економічної політики, що чинять прямийвплив на структурні зміни в економіці та наданні економіці початковогоімпульсу, необхідного для подолання негативних структурних змін. Концепціяпріоритетів структурної політики пов`язана з цілеспрямованим збудженнямланцюгової реакції, що посилюється ринковим механізмом та прискорює позитивніструктурні зміни в економіці.

3. Найслабкішимнапрямком реформ в перехідних економіках став технологічний напрямок: їхтехнологічна структура на сьогоднішній день знаходиться переважно в межахтретього технологічного укладу і для впровадження сучасних постіндустріальнихтехнологій в більшості перехідних економік немає навіть мінімальних заділів.

4. Неможливістьназдогнати постіндустріальний світ зумовлена тим, що методи мобілізації, яківизначають суть будь-якого “наздоганяючого” розвитку, не придатні для творчостівільних особистостей, що є основою постіндустріального соціуму. Сучаснепостіндустріальне суспільство може скластись лише шляхом гармонійного господарськогопрогресу, що йде паралельно зі змінами соціальних відносин та мотивів людськоїдіяльності, і не може бути побудованим по плану, попередньо розробленомудержавою.

5. Масштаби кризив Україні на початку 90-х років виявились чи не найбільшими серед перехіднихекономік, хоча стартові умови для ринкових перетворень були щонайменше негірші, ніж в інших країнах соціалістичного блоку та республіках СРСР. Динамікаструктурних зрушень в промисловості України являла собою негативну тенденціюперетворення ресурсоспоживаючої економіки в ресурсозабезпечуючу, в якій швидкозбільшувалася частка матеріало- та енергомістких галузей, що виробляли проміжнупродукцію, й стрімко скорочувалася частка галузей, що виробляли кінцевупродукцію, і насамперед товари народного споживання. Зміни взовнішньоекономічній структурі економіки України характеризують становлення ірозвиток сировинно-експортної моделі, притаманної слабкорозвиненим країнам. Наростаннятехнологічного консерватизму, відторгнення базисних інновацій призвели до того,що в 90-ті роки ХХ ст. тенденція відставання України від розвинених країн восвоєнні п`ятого та шостого технологічних укладів набула характерутехнологічної деградації економіки. Основними причинами несприятливої динамікизмін структурної перебудови в Україні є пробуксовка механізму переливукапітальних ресурсів між секторами, що зумовлено нерозвиненістю інфраструктурита низьким рівнем розвитку конкурентних відносин.

6. Поприбезперспективність “наздоганяючого” розвитку для досягнення постіндустріальнихструктурних змін, на сьогоднішній день для України та інших перехідних економікіншої альтернативи не існує: зробити крок в постіндустріальну економіку можналише за умови досягнення рівня високорозвиненого індустріального господарства. Такимчином, потрібна комплексна довгострокова стратегія освоєння ключових виробництвнових V и VI технологічних укладів, здатних зростати випереджаючими відносномасштабів світового ринку темпами, вираженими двозначними числами; необхідногенерувати інвестиційний та інтелектуальний потенціал, достатній для глибокогоструктурного оновлення економіки на основі впровадження найновіших досягненьНТП.

Список використаних джерел

1. Багрова І.В., Гетьман О.О., Власюк В. Є. Міжнароднаекономічна діяльність України: Навч. посіб. / За ред. IB. Багрової. — К.: «Центрнавчальної літератури». — 2004. — С 168-169.

2. Бень Т., Семенова Т. Методичні основи оцінки новихтехнологій // Економіка України. — 2005. — № 6. — С.47 – 51.

3. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудоваекономіки в умовах глобалізації та інформатизації // Економіка України. — 2005.- № 9. — С. 19 – 28.

4. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудоваекономіки і проблема інвестицій // Економіка України. — 1999. — № 12. — С.53.

5. Вірван Л.А. Иностранное инвестироввание в економикуУкраины // Діловий вісник, 2004. — №5 (120). — с.16-17.

6. Гаврилюк О. Iмiдж i конкурентоспроможнiсть України в глобальнiй економiцi // Український промисловець. — 2000. — №6. — С.12-15.

7. Геєць В. Соціогуманітарні складові переспективпереходу до соціально орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. –2000. — № 1. — с.4-6.

8. Геєць В. Соціогуманітарні складові переспективпереходу до соціально орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. –2000. — № 2. — с.4-5.

9. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідноїекономіки України // Економіка України. – 2005 – № 12 – С.75-82.

10. Даниленко А.А. Ефективність прямих іноземнихінвестицій у промисловість України // Фінанси України — 2006 — №6 — С.115-121

11. Дергачев В.А. Зарубежные модели «зкономическогочуда» Украденный социализм или капитализм с человеческим лицом — Одесса Лотос.1994 — 53с.

12. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулюванняекономіки: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. и доп. – К.: Знання-Прес, 2002. –214 с.

13. Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та їїресурси // Економіка України. — 2004. — № 10. — С.18 – 27.

14. Кістерський Л., Скребцов І., Липова Т. Ефективністьміжнародної допомоги Україні // Економіка України. — 2004. — № 5. — С.74 – 81.

15. Кістерський Л.Л., Бурляй А.Б., Липова Т.В. ПланМаршалла для України // Стратегічна панорама. — 2000. — № 3 — 4. — С.90 – 97.

16. Козак Ю.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнароднаекономіка: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури. Видавництво «АртЕк»,2002. — 436 с.

17. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародніекономічні відносини: Навч. Посіб. – 5-те вид. – К.: Знання, 2004. – 406 с.

18. Крисоватий А.І. Фіскальні засадисоціально-орієнтованої економіки ринкового типу // Фінанси України. – 2000. — №12. – с.78-81.

19. Куценко В. Соціально-економічна модифікація вконтексті побудови соціальної держави в Україні // Економіка України. – 2004. –№ 11. — с.77-85.

20. Лымарь Е.Е. Рыночная инфраструктура как фактормакроэкономического равновесия // Проблемы равновесия экономических систем вусловиях трансформации: Материалы межвуз. науч. -практ. конф., Харьков, 27 апр.2001 г. / Нар. укр. акад. — X., 2001. — С.39-41

21. Макогон Ю. Україна на зовнішніх ринках, перспективи// Економіка України — 2005 — №4 — С.72-80

22. Макуха С.М. Україна в міжнародних економічнихвідносинах в умовах глобалізації. – Харків: Легас, 2003. – 352 с.

23. Матлак О.О. Десятиріччя реформ в перехіднихекономіках: чим зумовлені відмінності в їх результативності в різних країнах?// Економіка: проблеми теорії та практики. Дніпропетровськ, 2002. – С.54

24. Матлак О.О. Концепція “наздоганяючого” розвитку таперспективи її реалізації в перехідних економіках. // Матеріали V Міжнародноїнауково-практичної конференції “Наука і освіта – 2002” – Том 13. Економіка. — Дніпропетровськ,2002. – С.67.

25. Матлак О.О. Підходи до визначення пріоритетівструктурної політики України // Вісник Київського Національного університетуімені Тараса Шевченка. Економіка. Випуск 47. Київ, 2001. – С.64

26. Матлак О.О. Провал структурних реформ в Україні: несприятливівихідні умови чи неефективна політика? // Формування ринкових відносин: Збірникнаукових праць. Випуск 16. Науково-дослідний економічний інститут міністерстваекономіки та з питань європейської інтеграції України. Київ, 2002. – С.86

27. Матлак О.О. Технологічне оновлення економіки якпріоритетне завдання структурної політики України. // Вісник КиївськогоНаціонального університеу імені Тараса Шевченка. Економіка. Випуск 48. Київ,2002. – С.23

28. Мендрул О., Кальніченко Л. Технологічна реструктуризаціяпідприємств // Економіка України. — 2005. — № 11. — С.15 – 20.

29. Михайленко О. Методологічні аспекти структуруваннянаціональної економіки і національного ринку // Економіка України. — 2006. — №1-2. — С.114

30. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльністьУкраїни: Підручник. — К.:, КНЕУ, 2003. -948с.

31. Овчинников К.П. Международное разделение труда: тенденциии противоречия. М.: Экономика, 1987. — 324с.

32. Онишко С.В. Фінансовий потенціал інноваційногорозвитку економіки. // Фінанси України. – 2005 – № 6 – С.67-74.

33. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного:Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр“Академія”, 2002. – 472 с.

34. Основи економічної теорії. За редакцією А.А. Чухна.Київ «Вища школа». 2001. – 460 с.

35. Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панченко,Е.М. Ліанова та ін.; За ред. В.М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003 – 591 с.

36. Підлісна О. Ефективність залучення інвестицій вУкраїну: інноваційно-інвестиційні системи // Економіст. — 2005. — №4. — с.80-84

37. Політична економія: Навч. Посібник / К.Т. Кривенко,В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. Д-ра екон. наук. проф. К.Т. Кривенка. –К.: КНЕУ, 2001. – 508с.

38. Полозенко Д.В. Соціальна сфера в умовах реформуванняекономіки України // Економіка АПК. — № 12 – с.127-132.

39. Проблеми становлення інноваційної політики вУкраїні / Макаренко І П, Трофимчук О М, Кузьменко ВП та ін, за ред І ПМакаренко — К.: УІДНСІР ін-т еволюц економіки, 2004 — 123 с.

40. Савельєв Є.В. Європейська інтеграція і маркетинг. Науковінариси. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – 482 с.

41. Світова економіка: Підруч. для студ. ВНЗ, які навч.за спец. „Міжнародна економіка” – А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков таін. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 2002. – 582 с.

42. Семенов К.А. Принципи развития международногоразделения труда. М.: Гуманитарное знание, 1996. — 247

43. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. –К.: Логос, 1999. – 568с.

44. Тимохова Г.Б., Лымарь Е.Е. Активизация инвестиционныхпроцессов в инфраструктуре Украины // Вчені зап. Харк. гуманіт. ін-ту «Нар. укр.акад. « — 2002. — Т.8. — С.382-388

45. Україна і світове господарство: взаємодія на межітисячоліть / А.С. Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь.– 2002. – 470 с.

46. Федоренко І П Інноваційна модель розвитку Україниспецифіка і перспективи / Економіка проблеми теорії та практики Збірникнаукових праць Випуск 192 В 4 т Том III — Дніпропетровськ ДНУ. 2004 — С.985-993

47. Чистов С.М., Никифоров А.С., Куценко Т.Ф. та ін. Державнерегулювання економіки.К., КНЕУ, 2006, с.123

48. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія,практика та їх значення для України // Економіка України. — 2001. — № 12. — С.53.

49. Чухно А. А Актуальні проблеми стратегії економічногоі соціального розвитку на сучасному етапі // Економіка України. – 2004 — № 4. –с.15-23.

50. Шитко О.П. Забезпечення соціальної справедливостіяк основи економічного зростання в майбутньому // Актуальні проблеми економіки.– 2003. — № 2. – с.93-100.

51. www. analitik. org. ua