Реферат: Державна політика забезпечення економічної трансформації

Реферат

з дисципліни: Державне регулювання економіки

на тему:

”Державна політика забезпечення економічноїтрансформації”

Зміст

1. Зміст і структура ринкової трансформації економікиУкраїни та функції держави в цьому процесі 3

2. Державна політика забезпечення економічної трансформації 9

2.1. Трирівнева модель ринкової трансформації 10

2.2. Центри економічної влади в Україні 11

2.3. Поточні складові політики трансформування економіки. 23

2.4. Реструкторизація підприємств – шлях до подоланняфінансової 25

кризи. 25

3. Державна власність та державне регулювання — найважливіші макроекономічні ознаки трансформаційнихпроцесів економіки. 29

Список використаної літератури. 39

1. Зміст і структура ринковоїтрансформації економіки України та функції держави в цьому процесі

Трансформаційні процеси в різних країнах світу відбуваються нині підвпливом науково-технічного і суспільного прогресу та створювальної і регулюючоїфункції держави. При цьому враховується мінлива кон'юнктура ринків, аналіз їхпрогнозування та моніторингу. В дев'яностих роках у розвитку світової економікипревалювала негативна тенденція, що призвела до зниження темпів зростання. Так,якщо за період 1986-1990 рр. середньорічний темп приросту ВВП становив 3,6%, тов 1991-1995 рр. він знизився до 2,7%. Найбільший темп спаду (до 1,6%) мав місцеу групі економічно слаборозвинутих країн Африки. Водночас країни Азіатськогоконтиненту, так звані «азіатські тигри», в результаті ефективноговикористання дешевої робочої сили і сировинних ресурсів та залучення іноземногокапіталу домоглися підвищення середньорічних темпів зростання ВВП до 8,1%,серед них Китай — до 11,7%.

Наприкінці XX сторіччя Україна змінила свої напрями майбутньогосоціально-економічного розвитку, стала на шлях радикальнихсоціально-економічних і політичних перетворень з урахуванням досвіду йдосягнень розвинутих країн світу. Проте внаслідок відсутності у нашій державінаціональної трансформаційної моделі та невдалого запозичення чужих моделейекономічного розвитку, зокрема моделі економічних реформ, що відома як«вашингтонський консенсус», на жаль, перехід у нову якість набувруйнівного характеру. Замість прогресивних економічних і науково-технологічнихзрушень, побудови соціально орієнтованої демократичної держави, підвищенняматеріального добробуту й духовного рівня життя народу, Україна опинилася углибокому занепаді. Внаслідок цього, при одночасному загостренні дефіцитуінвестицій та інновацій, процеси ринкової трансформації протягом 1990-1999 рр. супроводжувалися,по суті, економічним розвалом. Макроекономічна структура за цей період майже неполіпшилась. Обсяги товарного виробництва для насичення попиту безпосередньоспоживчого ринку скорочувалися швидшими темпами, ніж обсяги випуску промисловихзасобів виробництва. Відбулося істотне скорочення видобутку паливно-енергетичнихресурсів, випуску підприємствами ВПК наукомісткої і високотехнологічноїпродукції (конкурентоспроможних систем озброєнь). Ці підприємства надтоповільно здійснювали конверсію та надто швидко згортали свої виробничі програмиі навіть взагалі виводили їх з господарського обороту.

У новому Посланні Президента України Л. Кучми до Верховної Ради«Про внутрішнє і зовнішнє становище України» (другому його розділі — «Підсумкисоціально-економічного розвитку України та завдання на 2001рік») зазначено,що «за роки економічної кризи (1990-1999 рр) ВВП скоротився на 59,2%,обсяги промислової продукції — на 48,9%, сільського господарства — на 51,5%. Реальназаробітна плата зменшилась у 3,82 раза, а реальні виплати пенсій — у 4 рази.

Найбільш відчутних втрат українська економіка зазнала у 1990-1994 рр. Зацей час обсяги ВВП зменшилися на 45,6%, промислового виробництва — на 40,4%,сільського господарства — на 32,5%. Лише в 1994 р. падіння ВВП становило 22,9%,промислового виробництва — 27,3%, в тому числі непродовольчих товарів — 37,5%,сільськогосподарського — 16,5%. Повністю розбалансованою виявилася грошова тафінансова системи. Особливо відчутними були наслідки рекордної за світовимистандартами гіперінфляції, яка в 1993 р. досягла 10256%. Дефіцит державного бюджетупокривався прямою грошовою емісією НБУ. Тільки за 1994 р. курс карбованця додолара знизився у 8,3 рази.

Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економікив мирний час. Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово, крокза кроком, вивести українську економіку з катастрофи, в якій вона опинилася.

Для виведення народного господарства України з кризового стану важливезначення має розробка науково обгрунтованої концепції та моделі її економічногорозвитку, які нашим ученим у співдружності з практичними працівниками належитьякомога швидше створити власними зусиллями. При їх розробці необхідно врахуватипозитивний світовий досвід в управлінні розвитком економіки, банківських іфінансових структур, використання державних і ринкових механізмів регулювання уїх оптимальному поєднанні. Слід також поновити державне планування розвиткуекономіки, як це робиться і тепер у ряді країн. У Посланні Президента Українидо Верховної Ради на 2000 р. наголошувалося, що „утвердження в Українімоделі економічного зростання, заснованої на активному використаннідержавно-регулюючих механізмів трансформаційних процесів, є однією з базовихпозицій нової економічної стратегії“.

У Посланні намічено курс на формування соціальне орієнтованої моделіринкових реформ, накреслено шляхи виведення української економіки намагістральний напрям сталого розвитку. Стратегічна мета розвитку, як визначеноу Посланні, полягає в радикальному поліпшенні життєвого рівня народу, щоврешті-решт зводиться до створення ефективної, соціальне орієнтованої,екологобезпечної моделі економіки ринкового типу, яка базується на використанніяк конкурентних переваг країни у світовому поділі праці, так і в міжнароднійінтеграції, у якій підприємницький інтерес становитиме основу економічноїмотивації. (2)

Україна здійснила свій стратегічний вибір, зафіксований у статті 1Конституції, де записано, що вона є суверенною і незалежною, демократичною,соціальною, правовою державою. Економічною основою такої держави є змішанасистема, яка функціонує на ринкових засадах.

Але такий вибір існує лише як ідеал, до якого потрібно наближатися. Життєвапрактика не тільки не відповідає цьому ідеалу, але в багатьох випадках навітьпротилежна йому. Тому потрібно розрізняти вибір як ідеал і як реальність.

Зараз Україна переживає глибоку трансформаційну кризу, яка охоплюєтакож і економічну теорію. Проте криза економічної теорії не є простимвідображенням економічної кризи. Криза теорії є необхідною умовою і вихіднимпунктом теоретичного розвитку.

Після розпаду СРСР з початком переходу до ринкового господарстваекономічна парадигма, що панувала, неминуче мала змінитися на нову. Але на яку?Це не могла бути теорія, що перенесена до нас з країн Заходу і задовольняє тамзовсім інші потреби. В нашій економічній ситуації вона виявляється такою жбезпомічною, як і економічна теорія соціалізму. Ясно, що нова парадигма повиннаадекватно відображати перехідну економіку, якою і виступає економіка країн, щоутворилися після розпаду СРСР. Але саме в цьому і полягають основні труднощі.

Якою була економіка, яку необхідно перебудовувати? Соціалістичною? Адміністративно-командною?Змішаною? Чи якоюсь ще? Що являє собою ринкова економіка? Це така економіка,якою вона є нині в розвинутих країнах Заходу? Чи така, якою вона була напочатку століття? Переходити треба до ринкової чи, все ж, до змішаної економіки?Але й одразу відповісти на всі ці запитання не можна.

Перш за все потрібно відповісти на питання про те, чи відповідаютьзміни в Україні загальним тенденціям розвитку суспільства? Аналіз історичногопроцесу показує, що закономірним є підвищення ступеня свободи людини як векономічній, так і в інших сферах суспільного життя. Підвищується також іступінь свободи різноманітних об'єднань людей.

Для того, щоб більш грунтовно з'ясувати ці питання, необхідно спочаткууточнити зміст переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової. Цедосить груба і однобічна характеристика. По-перше, на Заході, який завждимається на увазі, коли йдеться про ринкове господарство, вже давно існує несуто ринкова, а змішана економіка. І цього ніхто з серйозних дослідників незаперечував. По-друге, в СРСР теж існувала не суто адміністративна, а змішанаекономіка, що включала в себе товарно-грошові відносини як такі, що доповнювалиі певним чином оформляли директивно-планові зв'язки.

Це означає, що реальний перехід здійснюється не відадміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної одного типу дозмішаної іншого типу, точніше — від змішаної економіки, що функціонувала надирективно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковійоснові.

Основний зміст перехідного процесу в Україні можна уточнити як перехідвід підсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарськогокомплексу СРСР, який функціонував на директивно-плановій основі, до цілісноїекономічної системи, що функціонує на ринковій основі. Оскільки йдеться не прознищення однієї системи і побудову зовсім іншої, а про зміну основи,переструктурування і створення нових форм розвитку, то весь процес можнаназвати „трансформаційним“.

Складність полягає в тому, що структура економіки України повинна бутиорієнтована на ринкові потреби, але останні виявляються лише об'єктнимвираженням виробничо-економічної структури, яка дуже консервативна і ще не маєринкового характеру.

Тому необхідною є активна роль держави саме в структурній перебудовіекономіки, в стимулюванні та підтримці ринковими методами виробництв,необхідних для здійснення нормального відтворювального процесу в самостійнійдержаві. З програми такої структурної перебудови слід було починати, і вона маєбути в центрі уваги. На жаль, Уряд України подав таку програму до ВерховноїРади тільки на п'ятому році нашої незалежності та ринкових перетворень, та йдокумент цей більше схожий на декларацію про напрями структурної перебудовиекономіки, ніж на конкретну програму роботи в даному напрямі.

Три основні трансформаційні потоки, будучи відносно самостійними, в тойже час тісно взаємопов'язані. Вони можуть посилювати негативні наслідки одинодного, але можуть і нейтралізувати їх. Так, негативні наслідки первісногонагромадження капіталу, пов'язані з соціальним розшаруванням суспільства,можуть бути певною мірою нейтралізовані за рахунок соціалізації, якщо неюрозумно управляє держава. Недиференційованість розглянутих потоків у структуріринкового трансформування не дозволяє правильно оцінювати події, щорозгортаються, з точки зору перспективи і приймати правильні рішення.

2. Державна політика забезпеченняекономічної трансформації

Аналіз функцій уряду щодо перерозподілу доходів, ресурсів істабілізації економіки на основі моделі економічного обігу в державі дає змогувизначити напрямки, завдання, форми і методи впливу держави, що зумовлюютьпевні економічні наслідки.

З метою виконання своїх функцій і завдань держава використовує різніформи й методи впливу на економічні процеси.

До основних форм державного регулювання належать комплексне(індикативного характеру) планування економічного та соціального розвитку; прогнозуваннярозвитку народного господарства та кон'юнктури ринку; реалізація національних іцільових комплексних програм; керування господарською діяльністю державнихпідприємств; бюджетно-податкова, грошово-кредитна та амортизаційна політика; системасоціального захисту населення.

Необхідність і межі використання окремих форм державного регулювання вгосподарській практиці визначаються обраною концепцією державного втручання векономіку, а також конкретними умовами й цілями соціально-економічного розвиткукожної країни.

У країнах, де дотримуються концепції економічного лібералізму(наприклад, у США, Англії, Канаді), держава спирається здебільшого набюджетно-податкову і грошово-кредитну форми регулювання.

Найбільше засобів державного регулювання економіки застосовується українах, де дотримується концепція економічного диригування. При цьомубюджетно-податковий, грошово-кредитний і ціновий механізми держава використовуєдуже активно, але поряд із цим важливу роль відіграє індикативне планування.

2.1. Трирівнева модель ринковоїтрансформації

На основі Конституції України Верховна Рада затверджує засадивнутрішньої і зовнішньої політики, а також загальнодержавні програмиекономічного, науково-технічного, соціального, національно-культурногорозвитку, охорони зовнішнього середовища. Кабінет Міністрів України забезпечуєпроведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політикиу сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки ікультури, охорони природи, екологічної безпеки і природовикористання (ст.116Конституції України).

Соціально-ринковий вибір реалізується також в створенні іфункціонуванні ринкових інститутів, відповідній зміні структури економіки ісоціально-економічної поведінки виробників і споживачів.

Найскладніше завдання полягає в тому, щоб на кожному етапі перехідногопроцесу створити адекватний об'єктивним обставинам і поточній ситуації механізмздійснення соціально-ринкового вибору. А оскільки змінюються об'єктивніобставини і поточна ситуація, то цей механізм також потребує постійнихвідповідних коректив.

Якщо аналізувати перехід до ринкової економіки з самого початку, тотреба сказати, що модель переходу була вибрана недостатньо обгрунтовано. Власнекажучи, Україна самостійного вибору моделі і не здійснювала. Вибір в напрямкуздійснення перш за все політики лібералізації зробила Росія, а Україна в силупов'язаності своєї економіки з економікою Росії змушена була слідуватинав'язаним їй курсом, послідовно реалізуючи й інші складові політикилібералізації економіки: приватизацію, демонополізацію і лібералізаціюзовнішніх стосунків, дерегуляцію тощо.

Об'єктивним закономірностям прогресу могла б відповідати трирівневамодель ринкової трансформації.

Перший рівень — це рівень соціально-економічних гарантій, який бивключав у себе забезпечення мінімальних споживчих і виробничих потреб населенняі підприємств на основі директивного регулювання економічних відносиннормативів і показників.

Другий рівень — це рівень лібералізованої економіки з вільнимціноутворенням, приватизацією і відповідною економічною свободою.

Третій рівень — рівень високих технологій, передових напрямків розвиткунауки і техніки, які підтримуються державою для вирішення задач поступовогоперетворення України на високорозвинену державу.

Ці рівні не співпадають з секторами економіки. Вони могли б існувати іна окремому підприємстві.

Поступово другий рівень міг би розширюватися, а перший — скорочуватисявідповідно до розширення ринкового сектора. Такий механізм дав би змогууникнути глибокого спаду (хоча певний спад був би через структурні зміни),зубожіння широких верств населення і невиправданого розшарування суспільства.

Функціонування третього рівня забезпечувалося б на основі науково-технічнихпрограм з відповідними фінансовими механізмами.

Така модель з певними модифікаціями могла б бути використана і напізніших етапах, коли вже працювала, даючи збої, інша модель.

Зараз Україна має певну ринкову інфраструктуру, досвідмакроекономічного регулювання ринкових процесів, ринкове орієнтованих суб'єктівекономічної діяльності. Тому корекція механізму реформування повинназдійснюватися з урахуванням цих обставин.

2.2. Центри економічної влади вУкраїні

Через те, що у ринковій економіці визначальну роль відіграютьфінансова, особливо бюджетно-податкова (фіскальна), і грошово-кредитна політиката її інститути, то доцільно перш за все зосередити увагу на цій сфері. У своючергу зміни в статусі і функціях інститутів фінансової та грошово-кредитноїполітики торкаються проблем адміністративної реформи в Україні, необхідністьякої вже достатньо усвідомлена в суспільстві та владних структурах. Разом з тимслабкість перш за все інститутів фінансової та банківської системи України недозволила поки що перебороти ці труднощі, а фінансові кризи 1997 — 1998рр. висвітлилисправжній стан справ, загальмувавши процеси перетворень принаймні на 1,5 — 2роки.

Складовою частиною адміністративної реформи в Україні є найгостріше — визначеннястатусу і оптимізація функцій інститутів фінансової та грошово-кредитноїполітики, через які реалізується економічна влада. В Україні зараз існує 4центри економічної влади: Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів іНаціональний банк. Кожний з них повинен мати чітко окреслені статус іповноваження, нести відповідальність за свої рішення і приводити їх у дію врамках єдиної економічної політики держави. На жаль, ми не маємо ні чітковизначеного статусу інститутів економічної влади, ні скоординованої економічноїполітики. Навпаки, існує протистояння різних гілок влади, яке завдає економіцізначної шкоди.

На конституційному рівні певні функції щодо визначення і забезпеченняфінансової та грошово-кредитної політики закріплені за основними суб'єктамиекономічної політики взагалі Верховною Радою, Президентом і Кабінетом МіністрівУкраїни.

В галузі фінансів і грошово-кредитної політики Верховна Рада Українимає наступні повноваження:

— затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього,контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звітупро його виконання (п.4 статті 85);

— затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомогиіноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україноювід іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їхвикористанням (п.14 статті 85);

— призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банкуУкраїни за поданням Президента України (п.18 статті 85);

— призначення половини складу Ради Національного банку України (п. 19статті 85);

— прийняття законів (п.3 статті 85); при цьому виключно законамиУкраїни визначаються засади митної справи (п.9 статті 92), встановлюютьсяДержавний бюджет і бюджетна система України, система оподаткування, податки ізбори, засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційногоринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на територіїУкраїни, порядок погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів іпорядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи (п.1 частинидругої статті 92).

В Конституції України також визначено, що бюджетна система Українибудується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільногобагатства між громадянами і територіальними громадами. Будь-які видатки державина загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування видатківвизначається виключно законом. Встановлено, що держава прагне дозбалансованості бюджету України. Строки і загальний порядок подачі у ВерховнуРаду Кабінетом Міністрів України Державного бюджету і звіту про його виконаннятакож являються конституційною нормою.

Важливе значення мають конституційні положення, якими визначено грошовуодиницю України, встановлено, що забезпечення стабільності грошової одиниці єосновною функцією Національного банку України. Рада Національного банку,правовий статус якої визначається законом, розробляє основні засади грошово-кредитноїполітики і здійснює контроль за її проведенням.

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України,має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх на повторнийрозгляд Верховної Ради України, призначає половину складу Ради Національногобанку.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, податковоїполітики, розробляє проект Закону України про Державний бюджет України,забезпечує виконання і подає Верховній Раді України звіт про виконання Державногобюджету України.

На другому (законодавчому) рівні функції інститутів фінансової ігрошово-кредитної політики повинні бути визначені законами. Це перш за всезакони України про Кабінет Міністрів України, про Національний банк України,про Бюджетну систему України, про Державну податкову службу в Україні та ін.

Кабінет Міністрів України реалізує державну фінансову та податковуполітику, сприяє стабільності грошової одиниці України, розробляє кожного рокупроект закону про Державний бюджет України та забезпечує виконаннязатвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, приймає рішення провикористання резервного фонду Кабінету Міністрів України, здійснює контроль заобслуговуванням державного боргу України, приймає рішення про випуск державнихвнутрішніх позик, проведення грошово-речової лотереї, організує державнестрахування, складання платіжного балансу і зведеного валютного плану України,забезпечує використання державних валютних коштів, виступає гарантом щодокредитів для здійснення державних програм, які в дозволених законом межахнадаються іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями,в тому числі відповідно до міжнародних договорів України.

Кабінет Міністрів України взаємодіє також з Національним банком Україниз питань, що належать до його компетенції. Він і Національний банк України уразі потреби можуть приймати спільні акти. Статус і повноваження Національногобанку України визначаються Законом України „Про Національний банкУкраїни“.

Діяльність Міністерства фінансів України регулюється затвердженимПостановою Кабміну Положенням, в якому зафіксовано, що Міністерство забезпечуєреалізацію державної фінансової політики і здійснює керівництво у сферідержавних фінансів. Серед основних завдань Міністерства є розробка основнихнапрямів державної фінансової політики.

Серед фінансових інститутів важливе значення має Комісія з ціннихпаперів та фондового ринку, яка призначається Президентом за згодою ВерховноїРади України. До завдань Комісії належить формування та забезпечення реалізаціїєдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперівта їх похідних в Україні.

Державна митна служба України забезпечує проведення в життя державноїмитної політики, організовує функціонування митної системи. Це є важливийінститут фінансової політики Голова Держмитслужби призначається ПрезидентомУкраїни і несе відповідальність перед ним та Кабінетом Міністрів України завиконання покладених на Держмитслужбу завдань.

До фінансових інститутів необхідно також віднести Комітету справахнагляду за страховою діяльністю, який забезпечує реалізацію державної страховоїполітики, здійснює державний нагляд за страховою діяльністю. Вінпідпорядкований Кабінету Міністрів України.

Схематично зв'язки найбільш важливих інститутів фінансової ігрошово-кредитної політики зображені на рис.1.

/>

Рис.1. Схема взаємозв'язків інститутів фінансової та грошово-кредитноїполітики.

Аналіз взаємодії зазначених вище інститутів показує, що до цього часувідсутня достатня ступінь визначеності їх статусу і функцій. Це пов'язано зтим, що українська держава ще досить молода, і всі її структури формувалися бездосконалого плану і узгодженості.

Розглянемо ступені формування, визначення і реалізації фіскальноїполітики. Вона включає в себе податкову і власне бюджетну. В Україні історичносклалося так, що Міністерство фінансів в значній мірі втратило вплив наформування податкової політики. Це пов'язано з тим, що податкова інспекція, якабула підрозділом Мінфіну, перетворена на самостійну структуру: Державнуподаткову адміністрацію. Остання бере участь у формуванні і реалізаціїподаткової політики: готує проекти законодавчих актів, які потім КабінетомМіністрів як суб'єктом законодавчої ініціативи вносяться на розгляд ВерховноїРади України, видає накази, інструкції та інші підзаконні нормативно-правовіакти, здійснює на практиці податкову політику. На жаль, в Україні склалося так,що Державна податкова адміністрація більше всього турбується про доходнучастину Державного бюджету, використовуючи для цього всі заходи, часто не звертаючиуваги на їх макроекономічні наслідки. Така функція не повинна бути властивоюподатковій службі. Головне її завдання полягає в тому, щоб всі суб'єктисплачували податки згідно з законом. А вишукувати шляхи для збільшення доходноїчастини бюджету — це справа Міністерства фінансів. Реальний статус Державноїподаткової адміністрації, який склався практично, не відповідає її правовомустатусу, закріпленому в законі, не говорячи уже про те, що в діючій редакціїзакону про державну податкову службу останній надано надто широкі повноваження.

Міністерство фінансів розробляє основні напрями державної фінансовоїполітики і забезпечує її реалізацію. Воно діє в правовому полі законів Україниі рішень Уряду. Серцевиною його роботи є складання й виконання Державногобюджету, який приймається Верховною Радою України як закон. Касове виконанняДержавного бюджету здійснюється Казначейством, яке входить як структурнийпідрозділ до Міністерства фінансів. Важливим напрямком діяльності Міністерствафінансів є робота з облігаціями державної позики. В цій роботі Міністерствофінансів тісно взаємодіє з Національним банком України, але політикарозробляється саме Міністерством фінансів, а визначається Кабінетом Міністрів,через те що останній приймає рішення про випуск державних внутрішніх позик. Національнийбанк піклується про узгодженість цієї політики з монетарною політикою.

Суттєве значення має скоординованість фіскальної політики КабінетуМіністрів і Міністерства фінансів з монетарною політикою, яка є серцевиноюгрошово-кредитної політики Національного банку України. Згідно з Конституцієюосновні засади грошово-кредитної політики розробляє Рада Національного банку. ЗаконУкраїни „Про Національний банк“ передбачає, що до Ради Національногобанку входять за посадою Голова Національного банку та його заступники, ГоловаКомітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності,Голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, Міністр фінансівУкраїни та Міністр економіки України. Очолює Раду Голова Національного банку. Єтакож інші законодавчі пропозиції. Згідно з однією з них до складу Ради повиненвходити також Віце-прем'єр-міністр України з питань економіки, який і очолив бицю Раду. Але в будь-якому варіанті в Раді Національного банку повинні існуватиможливості для погодження грошово-кредитної політики Національного банку зполітикою Уряду.

Принципово важливим є склад Ради Національного банку. Це повинно бутизібрання професіоналів, які краще за всіх інших знають цю справу. Сюди повинніувійти і теоретики, і практики, і банкіри, і макроекономісти. Тільки за цихумов Рада Національного банку може стати органом, який визначає основні засадигрошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням. Діючезаконодавство передбачає затвердження Основних напрямів грошово-кредитноїполітики Верховною Радою України.

Згідно з проектом Закону України „Про Національний банкУкраїни“ відповідальність за грошово-кредитну політику несе Національнийбанк. Це положення чітко визначено: НБУ відповідно до затвердженої ВерховноюРадою України загальнодержавної програми економічного розвитку визначає тапроводить державну грошово-кредитну політику

На жаль, цього не можна сказати стосовно фіскальної політикиМіністерства фінансів. Його повноваження не визначені так чітко. Вонирозчиняються в повноваженнях Кабінету Міністрів. Принцип реалізаціїрозділено-сумісної фінансової влади в цьому випадку не реалізовано. Міністерствофінансів повинно мати право приймати самостійні рішення і нести за нихвідповідальність в рамках затвердженої Верховною Радою економічної політикиУряду.

Таким чином, необхідно дещо змінити статус Міністерства фінансів внапрямку розширення його самостійності у прийнятті рішень і відповідальності заних. В цьому аспекті заслуговує на увагу пропозиція щодо об'єднанняМіністерства економіки і Міністерства фінансів в єдину структуру, яка б моглазабезпечувати розробку і реалізацію фінансово-економічної політики і нестиповну відповідальність за неї. Світовий досвід дає різні приклади вирішеннятаких чи подібних питань і показує, що велике значення мають не тількиформально-юридичні основи, а й традиції, неписані закони тощо. Деколи останнімають більше значення, ніж юридичне зафіксовані норми. Але в Україні, як вмолодій державі, де традиції владних державних органів ще не склалися, анавпаки, все перебуває в потоці змін, чітка юридична визначеність повноважень іфункцій кожної з владних структур має суттєво більше значення у порівнянні зкраїнами з розвиненою ринковою економікою. Доцільно також переглянутивзаємовідносини Державної митної служби з Державною податковою адміністрацією,а останньої — з Міністерством фінансів України з метою узгодженості їх статусу,функцій і політики. Це дасть змогу проводити Міністерству фінансів єдину,розділену між відповідними структурами, тобто розділено-сумісну фінансовуполітику і нести за неї повну відповідальність в рамках законів України ісхваленої Верховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Головнимпринципом у вирішенні конкретних питань статусу і функцій інститутів фінансовоїі грошово-кредитної політики повинна бути повна відповідальність заскоординованість і ефективність реалізації фінансової політики Міністерствафінансів, а грошово-кредитної політики — Національного банку України. Фінансовакриза в Україні чітко висвітлила недоліки існуючих статусу і функцій НБУ,Уряду, Міністерства економіки і Міністерства фінансів і необхідність їхкорекції.

Потрібно перш за все змінити пріоритети. Це пов'язано з тим, що черезцілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин в Україні була неадекватно оціненаекономічна ситуація, вибрані помилкові орієнтири в макроекономічній політиці, врезультаті чого маємо цілий ряд вимушених економічних рішень, які тількивідтягують гострі кризові прояви, але в цілому сприяють поглибленню кризи.

Порівняно з 1991 р виробництво скоротилося більше ніж у два рази. Зовнішнійдержавний борг перевищив 10 млрд. доларів США. Погіршилася структуравиробництва. Сформувалося аномальне співвідношення реального і фінансовогосекторів економіки. Занадто високі доходи по облігаціях ОВДП, високі процентніставки по банківських кредитах існують поряд із зростаючою кількістю збитковихпідприємств і пригніченістю виробництва, що говорить про поглиблення кризи іможливі періодичні її загострення.

В макроекономічній політиці можна виділити цілий ряд періодів і етапів.Найбільш важливими є два періоди. Перший почався з 1992 р і продовжувався дожовтня 1994 р. Другий розпочався в жовтні 1994 р., коли Президент України Л.Д. Кучмапроголосив свій економічний курс, і продовжується по теперішній час. Першийперіод характеризувався стихійністю в макроекономічній політиці, відсутністюнеобхідної законодавчої бази, апробованих механізмів прийняття макроекономічнихрішень. На другому етапі макроекономічна політика була підпорядкованадосягненню визначених економічних цілей і хоча політика також проводиласябезсистемно, основні пріоритети витримувались. Саме на цьому етапі меморандуми,підписані МВФ і Урядом України, стали основними документами, на які орієнтувалисяУряд і Національний банк України в макроекономічній політиці.

Саме в цей час Національний банк почав проводити в значній мірінезалежну від Уряду грошово-кредитну політику. Це нормальна ситуація длязбалансованої ринкової економіки. Але в умовах трансформаційної кризиособливого значення набувають механізми координації грошово-кредитної політикиЦентрального банку і Уряду. В Україні такі механізми до цього часу буливідсутні.

Реальним найбільш важливим пріоритетом в макроекономічній політиці буластабілізація грошової одиниці, яка видавалася за фінансову стабілізацію. Вцьому напрямку були дійсно досягнуті успіхи, інфляція була знижена з 401% у1994р. до 10,1% у 1997р., але здійснено це було за рахунок зростанняфінансово-бюджетних диспропорцій, перш за все — покриття дефіциту державногобюджету за рахунок випуску високодоходних ОВДП, що в перспективі тількипоглиблює бюджетну кризу.

Якщо виділити реальні, а не проголошені в макроекономічній політиціпріоритети в Україні, то першим із них буде зниження інфляції, другим — забезпеченняподаткових надходжень до бюджету, третім — утримання заданого рівня бюджетногодефіциту. Всі вони відносяться головним чином до фінансового, а не реальногосектору. Перший забезпечується надмірним обмеженням попиту з відповіднимпригніченням виробництва, другий — за рахунок посилення і без того непосильногоподаткового тиску, третій — за рахунок зростання внутрішнього і зовнішньогоборгу.

Така система пріоритетів неадекватна економічній ситуації в Україні. Саметому потрібна модель ринкової трансформації, в якій поєднується подальший рух унапрямку конкурентних ринкових засад і лібералізації економіки з державнимпатерналізмом у відношенні до реалізації важливих інноваційних проектів,направлених на підтримку вітчизняного товаровиробника, і зваженимпротекціонізмом.

Йдеться, насамперед, про зміну співвідношення реального і фінансовогосектора, ролі виробників і держави. Це співвідношення виражається перш за всеподатковою системою, яка з одного боку торкається виробника, реального сектора,з іншого — бюджету і державних фінансів. До того часу, доки не буде хай навітьдосить жорсткої, а не придушуючої податкової системи, ніякого вирішення проблемзагальної стабілізації, а тим більше зростання, не може бути. Всі інші проблеми,в тому числі і коригування бюджету, можна вирішити тільки на цій основі. Внинішній ситуації — це перший пріоритет. Необхідно перш за все зменшитинарахування на заробітну плату, послідовно виконувати норму Закону України просистему оподаткування, яка передбачає, що внески до позабюджетних галузевихфондів, не передбачених зазначеним законом, сплачуються виключно удобровільному порядку із прибутку підприємств, дещо змінити структуру податківз метою перенесення податкового тягаря в більшій мірі на багатих людей.

Другим пріоритетом є забезпечення нормального відтворення кінцевогоспоживчого попиту. Ринкова економіка орієнтується перш за все на кінцевийспоживчий попит, який задає напрями формування структури всієї економіки. Іякщо цей попит штучно спотворено, то спотвореною буде і структура виробництва. Процесреформування буде йти в невірних напрямках. Затримки виплати заробітної плативедуть до штучного стримування споживчого попиту і започатковують структурнідеформації виробництва. Тому погашення заборгованості по заробітній платі вбюджетній сфері є не просто важливим заходом соціальної політики, амакроекономічним імперативом. Погасити цю заборгованість доцільно було б,перейшовши з визначеної дати на повні виплати поточної заробітної плати, зафіксувавшизаборгованість і сплачуючи її по 10% протягом 10 місяців. У зв'язку з цимнеобхідно зробити відповідні корективи і в грошово-кредитній політиці.

Третім пріоритетом повинна стати структурна політика, направлена напозитивні структурні зрушення і перехід до збалансованого росту. Реалізаціяцього пріоритету передбачає збільшення і концентрацію державних капітальнихвкладень і фінансових ресурсів на ключових високотехнологічних напрямкахрозвитку виробництва. Для цього необхідно створити відповідний механізм, якийвключав би відбір пріоритетних напрямків інвестування, підготовку і здійсненняряду крупних інвестиційних проектів, цільове кредитування і контроль завикористанням кредитних ресурсів через спеціалізовану державну банківськуустанову, яка повинна функціонувати на основі закону, ряд заходів, направленихна захист національного виробника від недобросовісної конкуренції.

Четвертим пріоритетом є збалансування бюджету з мінімальним дефіцитом,враховуючи те, що покриття дефіциту за рахунок державного внутрішнього ізовнішнього боргу при падінні обсягів виробництва і значних комерційних ризикахтільки відстрочує проблему, яка потім себе відтворює на розширеній основі.

І, нарешті, п'ятим пріоритетом є утримання інфляції в межах, що неперевищують 25% на рік.

Спроби НБУ і Уряду знизити інфляцію з 10% річних в нинішніх умовах немали ніякого реального економічного підґрунтя і не були реальними. Вонипризвели тільки до подальшого пригнічення попиту і виробництва. Навпаки,інфляція в межах 25% річних дає змогу в наших умовах дати позитивний імпульсдля зрушень в нормалізації кінцевого попиту і відповідних структурних змін увиробництві, пом'якшити бюджетні проблеми та зменшити платіжну кризу.

Таким чином, узагальнюючи сказане, можна констатувати, що соціально-ринковийвибір реалізується через всю систему соціально-економічних змін у визначеномунапрямку, але найважливіше значення на сучасному етапі мають корекція моделісоціальна-економічного реформування з урахуванням всього позитивного інегативного досвіду, інституційне закріплення соціально-ринкових перетворень ігнучка політика пріоритетів.

Така система пріоритетів, на нашу думку, відповідає особливостямекономічної ситуації в Україні.

Невизначеність розвитку економічної ситуації в умовах трансформаційноїкризи зумовлює необхідність особливої стратегії управління, коли вибираютьсяпріоритети і установлюються гранично допустимі макроекономічні параметри. Поточнірішення приймаються на основі аналізу і прогнозування тенденцій розвитку вдостатньо широких межах зміни основних показників, орієнтуючись на пріоритети.

Така корекція пріоритетів макроекономічної політики дасть змогупоступово наповнювати соціально-ринковий вибір економічним змістом і переводитийого із ідеології в реальність.

2.3. Поточні складові політикитрансформування економіки

Аналіз характеру економічної політики України привів до висновків пронеобхідність зміни більшості складових економічної політики держави з тим, щобзабезпечити економічне зростання, зменшити інфляцію та наповнити державнийбюджет, використовуючи неемісійні джерела покриття його дефіциту і розширенняподаткової бази.

Зменшення рівня державного споживання є одною з ключових проблем, якітреба розв'язати на шляху створення умов для економічного зростання, і це єнабагато важливішим, ніж власне рівень інфляції, що при цьому може мати місце векономіці. Бажане зменшення може і повинно відбуватися, перш за все, внаслідокзменшення податкового тиску, хоча, за нашими спостереженнями, податковаполітика має від'ємні, рівні нулю або додатні ефекти зростання, і це залежитьвід особливих ситуацій, особливого механізму її здійснення. При цьому податковаполітика, спрямована на зниження податків, хоча й веде в довгостроковійперспективі до зростання ВВП, це зовсім не означає, що між вказаними факторамиіснує пряма залежність. Якщо податкові реформи здійснюються на фоні зниженнярівня життя більшості населення, то з метою стимулювання виробництва повиннібути зменшені насамперед податки для тих, хто має високі доходи і капітал,оскільки в основному ця частина населення має найбільшу можливість дляінвестування. Це означає, що в умовах великого розриву в доходах (а вони тепері є такими в Україні) Уряд знаходиться в дуже складному становищі, оскільки збіднілівиборці бажають бачити збільшення податків саме для даних соціальних груп. СтановищеУряду ускладнюється ще й тим, що зменшення податків створює тільки ймовірністьпідвищення інвестиційної активності. Дана проблема ускладнюється ще й тим, щопро можливе зменшення ролі держави у створенні передумов для економічногозростання в наших обставинах, очевидно, ще зарано говорити в силу того, щонаселення України має в даний час дещо інші уявлення про можливості соціальноїзабезпеченості, оскільки в останні десятиліття воно жило у значно комфортнішихумовах, тому бажані зміни вимагають порівняно більш тривалого часу.

З метою стимулювання зростання нам врешті-решт доведеться скоротитидержавне споживання, і ми зможемо це зробити тим скоріше, чим вищою буде ефективністьвикористання фінансових ресурсів держави. Останнє значною мірою визначаєтьсяефективністю діяльності її інститутів. Однак в Україні, як ми знаємо, істотнихрезультатів у цьому напрямку поки що не досягнуто: хоча розпочатаадміністративна реформа, але нова якість управління з'явиться тільки тоді, колибудуть здійснені відповідні витрати, — перш за все. з боку держави наперепідготовку і підготовку кадрів в цілому і управлінських, зокрема, іособливо з метою підняття професійного рівня бюрократичного апарату. Державазмушена буде здійснити значні витрати, якщо ми дійсно прагнемо економічногозростання, характерного для індустріальне розвинутих країн і не зацікавленіостаточно втратити наш науковий та технічний потенціал. Здійснення таких витратбуде ускладнюватися тим, що в цілому необхідно знизити рівень державногоспоживання.

Безсумнівним є й те, що таке зменшення вимагає реалізації заходів пореформуванню житлово-комунального сектора. Перекладаючи витрати в цій частиніна населення, необхідно демонополізувати послуги цього сектора, інакшенаселення буде змушене покривати всі витрати від безгосподарності тарозкрадання, що існують в цьому секторі. Наприклад, тільки відсутність газовихлічильників в квартирах дозволяє житлово-комунальним службам вимагати віднаселення плату за реально не спожиті ними об'єми газу. Саме тому, скорочуючидержавне споживання, з одного боку, доведеться шукати і використовуватинапрямки ефективного вкладання загальнодержавних коштів, а це вимагатиме якзміцнення державних інститутів, так і посилення системи контролю за їхдіяльністю, а також значної їх реструктуризації.

Держава в умовах надзвичайно обмежених ресурсів повинна врешті-рештвизначитись з пріоритетами в економіці і підтримувати їх у першу чергу, інакшеми втратимо навіть те, що маємо.

2.4. Реструкторизація підприємств –шлях до подолання фінансової кризи

Реструктуризація економіки на мікроекономічному рівні відіграє нетільки економічну, а й політико-економічну роль, оскільки дає змогу хоч якоюсьмірою відійти від хибної практики, коли малий та середній бізнес формуються засхемою первісного нагромадження фінансового капіталу замість використання дляцього існуючої матеріальної бази, привносячи в економіку і суспільствонестабільність. Звісно, ніхто не застрахований від зловживань і в цей період. Дляїх мінімізації необхідний суспільний контроль, особливо при реструктуризаціївеликих підприємств, активи яких сьогодні на ринку ще мають значну матеріальнуцінність, але за умов, що склалися на кожному окремому підприємстві, не даютьбажаного ефекту.

Реструктуризація підприємств здатна також знизити ступінь монополізаціїекономіки. Останнє доволі важливо, оскільки привнесення конкурентних умов зарахунок зовнішніх чинників, як зазначалося, було невдалим.

Зрештою, реструктуризація підприємств — це шлях до подолання фінансовоїкризи. Перш за все — у системі державних фінансів, оскільки держава не муситимевитрачати значні кошти за статтею „витрати на народне господарство“.

За розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України,держава попри фінансову кризу продовжує витрачати значні кошти на народнегосподарство, не тільки й не стільки у формі прямої фінансової підтримки певнихпідприємств, а, наприклад, надаючи вибіркові податкові пільги тощо. По суті, ане за формою, питома вага витрат на народне господарство у відсотках від ВВП у1997 р. майже не змінилася порівняно з початковим періодом реформуванняекономіки. Це свідчить про те, що суворі бюджетні обмеження, які є вихідноюумовою для реструктуризації економіки України, не виконано.

Таким чином, реструктуризація економіки України поряд змікроекономічним, має й макроекономічний аспект.

Далі ми звернемося до конкретних проблем реструктуризації економіки уконтексті належної мікроекономічної політики. На сьогодні існує кількапринципово відмінних за схемою, але однозначних за спрямуванням підходів.

Перший — це реструктуризація за умов реалізації класичних вимогполітики фінансової стабілізації.

Другим підходом до проблем реструктуризації економіки є активізація (втому числі й за умов реалізації відповідної інвестиційної політики) державноїпідтримки інноваційно-інвестиційних пріоритетів.

Третій напрямок реструктуризації підприємств — це масова приватизаціяза умов стабільності економіки.

Четвертий напрямок передбачає спільні дії міжнародних організацій тауряду: реструктуруються борги підприємств, йде процес їх розукрупнення тапродажу активів (для сплати боргів тощо), розробляються проекти для забезпеченняприбутковості реструктурованих підприємств.

Виходячи з концептуальних положень і основних завдань економічноїполітики, викладених Президентом, найбільш конкретно й обгрунтовано визначенотакі основні стратегічні пріоритети економічного й соціального розвитку Українина 2000-2004 рр. та завдання політики економічного зростання на наступні 5років.

По-перше, розроблення і здійснення такого комплексу заходів, якийдозволив би, з одного боку, отримати в 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4%,а з іншого — створити необхідні передумови у 2002-2004 рр. для середньорічнихтемпів приросту ВВП на рівні 6-7%.

По-друге, зростання інтелектуального потенціалу нації інауково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги,структуру і якість виробництва, ринкового попиту й споживання.

По-третє, здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидкеподолання кризових явищ, забезпечення роботи підприємств АПК в ринкових умовахгосподарювання, утвердження України в перспективі як держави з високоефективнимекспортоспроможним сільським господарством на базі широкого використаннянайновіших біотехнологій.

По-четверте, глибока перебудова соціальної сфери.

По-п'яте, енергетичне забезпечення народного господарства йенергозбереження.

По-шосте, удосконалення розвитку зовнішньоекономічної сфери народногогосподарства.

Враховуючи важливе значення перелічених базових пріоритетів у виведенніекономіки України з кризового стану й забезпеченні її сталого розвитку,Президент України Л. Кучма у виступі на названій науковій конференції поставивряд нових акцентів щодо реалізації положень і висновків цих стратегічнихпріоритетів, зокрема таких, як зміцнення дієздатності держави, рішуче обмеженнятіньової діяльності й олігархізації, інституціональне забезпечення реформ,конкурентні переваги, макроекономічна стабілізація та регіональна політика.

3. Державна власність та державнерегулювання — найважливіші макроекономічні ознаки трансформаційних процесівекономіки

У багатьох працях вітчизняних і зарубіжних економістів та політиківстверджується, що в Україні відбувається або має здійснюватися перехід доринкової економіки та її різних моделей і що цей період займе значний проміжокчасу (висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етапстановитиме декілька десятиліть). Інші вчені зазначають, що головними рисамиперехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної допостіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державногосоціалізму до змішаної економіки, від одного способу виробництва до іншого, відодного базису до іншого, від соціалістичної моделі розвитку економіки до основринкової демократії, від одного стану економіки до іншого тощо.

По-різному тлумачиться та економіка (економічна система або спосібвиробництва), від якої треба переходити до іншої економіки (системи тощо). Переважнабільшість авторів називає її адміністративно-командною системою, окремі — плановоюекономікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, щогрунтується на позаекономічній залежності1. Водночас більшість авторівсправедливо зазначає, що період переходу від одного типу економіки(адміністративно-командної системи тощо) до іншого (ринкової економіки та ін) єперехідним періодом. Його можна визначити як особливий період, протягом якогоекономіка країни або групи країн переходить в істотно (сутнісно) інший станвнаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період вУкраїні почався в 1991 р.

Перехідний період має місце і в межах однієї економічної системи,зокрема при переході з однієї стадії (ступеня, етапу) до розвинутішої. Так,перехід нижчої стадії капіталізму у вищу відбувався протягом майже чотирьохдесятиліть. Однак протягом такого періоду відбуваються не істотні (докорінні),а якісні зміни в економічній системі.

Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформаціяекономічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існувавдо перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, якарозвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого боку. Найпоширенішоюхарактеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнахколишнього Союзу, є та, яка визначається поняттям «адміністративно-командна система».Проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи — їїгосподарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але невизначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типуекономічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засобивиробництва.

В колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Звідсивисновок, що невід'ємною рисою такої системи, а отже, складовою частиноюпоняття, що відбиває тип цієї системи, є термін «державна». Державна власність(на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальноївласності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державнийбюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Цезалежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге, від того, хтопривласнює основні результати праці, створені працівниками державнихпідприємств; по-третє, від характеру самої праці (здійснюється вона методамиекономічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо);по-четверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власністьі влада діалектичне взаємозв'язані між собою.

Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало адміністративно-команднийхарактер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємствудирективне доводилися з єдиного центру показники господарської діяльності,виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатурапродукції. Споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякіснітовари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низькуефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душунаселення СРСР відставав від розвинутих країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-команднасистема управління поширювалася також на сільське господарство, споживчукооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалосязаради виробництва, мав місце товарний дефіцит.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Цезумовлювалося тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництваперебували в руках держави. При цьому проголошувалося існуваннязагальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності булаправляча еліта — вищі чиновники партійного, державного та господарськогоапарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національногодоходу (близько 35%) витрачалася на військові цілі. Свідченням цього буланизька частка особистого споживання у національному доході. Так, якщо в 1908 р.ця частка становила 54,8%, в 1928 р. — 58,1%, то в 1988 р.40,1%. За рівнемособистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР займав 77 місце усвіті.

Водночас соціалістичною за змістом була система освіти (в тому числівищої — до вузів щороку зараховувалося 75% дітей робітників і селян), охорониздоров'я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури,відпочинку, надання житла, хоч правляча еліта отримувала такі послуги набагатовищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, якамала здебільшого колективний характер. Водночас в оплаті робочої силидомінувала зрівняльність при досить низькому її рівні. Що ж до наявностіпевного виду примусу, то на різних етапах існування СРСР переважаючим бувекономічний або позаекономічний примус до праці. Так, до сталінського періодупереважаючим був економічний примус до праці, що супроводжувався безробіттям. Уперіод сталінського режиму близько 12 млн. чол. були здебільшого політв'язнямиі в різних типах таборів займалися рабською за своїм характером працею. Приблизно35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах, щонайбільшою мірою відповідало феодальному типу залежності і праці. Лише востанні два-три десятиріччя праця в СРСР стала характеризуватися економічнимпримусом.

Оскільки власність була тотально одержавленою і перебувала в рукахнасамперед бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бутидемократичною. Вона була в руках партійно-господарської й радянської еліти іпідтримувалася шляхом одержавлення ідеології, політичних репресій тощо.

Недостатньо обгрунтованою є також характеристика існуючої в СРСРекономічної системи як соціалістичного устрою. В даному випадку частина (окреміелементи соціалізму) видаються як ціле, що не відповідає вимогам системногопідходу.

Що ж до визначення «планова економіка», то в ньому організаційна формарозвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна,стихійна) замінює домінуючий критерій при характеристиці економічної системи — типекономічної власності. Залежно від нього формувався тип юридичної власності — передусімпанівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володілавласністю на засоби виробництва.

Якщо згрупувати існуючі положення за вектором наступних перетворень, томожна виділити такі основні точки зору.

По-перше, це — різні моделі ринкової економіки (просто ринку абоцивілізованого ринку, ринкової економіки, ринкової економічної системи,соціальне орієнтованої ринкової економіки, розвинутої ринкової економіки тощо);

по-друге — змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасногокапіталізму;

по-третє — постіндустріального суспільства;

по-четверте — національної економіки;

по-п'яте — капіталістичної економіки;

по-шосте — народної економіки.

Для характеристики економічної системи на макрорівні двоманайважливішими ознаками є типи власності (а в їх межах — окремі форми),господарський механізм, який являє собою комплекс основних форм, методів іпідойм використання економічних законів, розв'язання суперечностей, реалізаціївласності, а також розвитку людини (формування її потреб і створення стимулівдо праці) та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власностіє приватна (передусім приватна капіталістична) і комплекс ринкових форм,методів та підойм, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції,стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне (тобтостихійне) регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановленняпропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних кризта інших названих форм і методів, що, за висловом А. Сміта, отримало назву«невидимої руки». Визначальна роль ринкових підойм у такій економіці та системіпідкреслюється самою назвою «ринкова економіка». Державі і державномурегулюванню в цій економіці відводиться роль «нічного сторожа» (охоронаприватної власності, формування умов вільної конкуренції та стеження за їїдотриманням, організація громадського порядку тощо).

Двома найважливішими макроекономічними ознаками якісно новоїекономічної системи капіталізму стає державна власність та державне регулювання.Щодо господарського механізму це означає, що ринкові підойми регулюванняпоєднуються з державним регулюванням. Внаслідок неспроможності ринковоїекономіки розв'язувати ряд макроекономічних проблем, які вона сама породила(рівномірно розвивати регіони країни, подолати кризи, безробіття,монополістичні тенденції в економіці, забезпечити соціальний захист населеннятощо), зростає роль державного регулювання, яке здійснюється за допомогоюекономічних, правових та адміністративних підойм. Стає зрозумілим, що безактивної регулюючої ролі держави неможливе саме існування економічної системикапіталізму. Всесвітньо відомий англійський економіст Дж. Кейнс, який уперше взахідній економічній літературі висвітлив цей факт, зазначав: «… Розширенняфункцій уряду… я захищаю… як єдино практично можливий засіб уникнутиповного руйнування існуючих економічних форм і як умову для успішногофункціонування особистої ініціативи».

Крім економічних функцій, держава внаслідок неспроможності ринковоїекономіки змушена виконувати також важливі соціальні функції (розвивати освітуй охорону здоров'я, здійснювати соціальний захист населення тощо), отже,вносити в ринкову економіку (а значить, у ринкову економічну систему) дедалівагоміші елементи соціального захисту. Оптимальна ефективність може бутидосягнута тоді, коли економічні цілі гармонійно поєднуються з соціальними. Щобврахувати і цей аспект, найдоцільнішим було б назвати таку економікурегульованою, соціальне орієнтованою і водночас пам'ятати про те, що це — модельрозвинутої капіталістичної економіки, класифікація якої дається за критеріямирозвитку товарного виробництва.

Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму, як зазначалося, єзмішана економіка. Від соціальне орієнтованої ринкової економіки вонавідрізняється тим, що передбачає:

по-перше, розширення меж державної власності (на засоби виробництва,національний доход, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальноївласності тощо), причому залежно від моделей самої змішаної економіки питомавага державної власності змінюється (так, ліві соціал-демократи пропонуютьпоширювати розвиток таких децентралізованих форм державної власності, якрегіональна, муніципальна, комунальна), а приватна власність підпорядковуєтьсяінтересам суспільства. У цій моделі держава навіть може в окремих випадкахконтролювати галузі економіки за допомогою націоналізації підприємств.

По-друге, передбачається впровадження систем національного плануваннята регулювання.

По-третє, в моделі змішаної економіки передбачається певнийперерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення черезсистеми прогресивного оподаткування та соціального законодавства.

Термін «ринкова економіка» вживають і тоді, коли одну із сферсуспільного відтворення, у даному випадку — обмін, проголошують визначальною іна цій основі характеризують усю економіку. Однак,

по-перше, виробництво товарів високої якості у розвинутих країнахЗаходу підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва інеобхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що напрактиці означає потребу у визначенні платоспроможного попиту населення, йогоформування тощо.

по-друге, вживання цього терміна зумовлене механічним перенесеннямстереотипів західної економічної науки у вітчизняну, що (поряд з названимипричинами) характеризує активне його використання українськими економістамищодо спрямованості трансформаційних процесів у економічній системі України;

по-третє, використання терміна «ринкова економіка» зумовлене підміноюкритеріїв класифікації економічних систем, зокрема необгрунтованим висуненнямна перше місце критерію з погляду товарно-грошових відносин замість критерію зпогляду відносин власності на засоби виробництва.

по-четверте, недоцільність вживання поняття «ринкова економіка» яквектора трансформаційних перетворень в Україні показують два основні висновки,зроблені на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища ймайбутнього розвитку цивілізації, що відбулася в червні 1992 р. на рівні главдержав та членів урядів:

1) про неможливість врятування людства у рамках ринкової системи,рушійною силою якої є приватна власність, оскільки вона грунтується напрагненні до нестримного зростання споживання і веде до різкої поляризації рівняжиття, отже, породжує нові і вкрай загострює існуючі соціальні конфлікти;

2) людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, якамає спиратися на підойми централізованого регулювання на рівні окремої державиі світової співдружності в цілому, а також на інтегровані інтереси суспільстваі лише потім — на інтереси приватного підприємства.

Безвихідність вектора ринкової трансформації суспільства вметодологічному, теоретичному та практичному аспектах переконливо показанаакадеміком НАН України І. Лукіновим. «Поняття «ринкова економіка взагалі», — зазначаєвін, — також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історії людстваринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм і методіврегулювання майже нічого не залишилося».

В теоретико-методологічному аспекті є некоректним твердження проперехід до ринкової економіки передусім тих авторів, які, характеризуючисоціально-економічний зміст трансформаційних процесів в Україні, обгрунтованоговорять про процес первісного нагромадження капіталу. Якщо бути послідовним,то результатом такого нагромадження капіталу є дальший розвитоккапіталістичного способу виробництва.

Модель змішаної економіки, незважаючи на її досконалість для розвинутихкраїн світу, не повинна стати вектором стратегічних перетворень.

По-перше, вона допускає значне розтрачання ресурсів (людських,фінансових, матеріальних).

По-друге, розвинутим країнам світу для досягнення теперішнього рівнярозвитку було потрібно понад п'ять десятиліть, на що Україна, будучи відкинутоюпід час реформи 90-х років на декілька десятиліть, не має часу (щоб остаточноне втратити шанс вирватись із периферії світового господарства). Більше того, увипадку реалізації моделі змішаної економіки цей період буде ще тривалішим,оскільки тут відсутній цілий комплекс передумов, які існували в різних країнахЗаходу (рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості таорганізованості працівників, національної самосвідомості, підприємницької етикита культури тощо).

По-третє, це — чужа запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальноювласністю західної економічної науки.

По-четверте, сама назва «змішана економіка» далеко не є взірцемвербальної досконалості.

Крім того, світова економічна наука намагається сформувати принциповонові соціально-економічні моделі посткапіталістичного суспільства. Найпоширенішоюз них є постіндустріальне суспільство.

Серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень вУкраїні певного поширення набула концепція розбудови національної економіки. Такаекономіка є «сукупністю індивідуальних (приватних) господарств, що залежатьодне від одного і формують у цій взаємодії нову соціально-економічну якість». Унаведеному визначенні національна економіка,

по-перше, розглядається як сукупність індивідуальних (приватних) господарств,що не допускає плюралізму форм власності.

Панівною формою власності нині є колективні форми, у яких переважаютьколективні інтереси й цінності, що оптимально узгоджуються з приватнимиінтересами, а відповідно — з приватною формою власності, яка є ниніпідпорядкованою.

По-друге, це суто формальне визначення, яке можна дати щодо іншихекономічних явищ і процесів.

По-третє, таке господарство створює нову соціально-економічну якість.

По-четверте, не можна обмежувати національне господарство масштабамиоднієї країни. Такий підхід є виправданим лише для періоду формування тапочаткових етапів розвитку національного ринку, відсутності міжнародного поділупраці.

По-п'яте, не варто ототожнювати національне і народне господарство,вживаючи визначення «національне чи народне».

По-шосте, поняття «національне господарство» було введено в науковийобіг представниками історичної школи ще в середині XIX століття.

Виходячи із сказаного, передусім з висновків, зроблених на міжнароднійконференції ООН з питань навколишнього середовища, щодо безвихідності ринковоїекономіки та приватної власності у майбутньому розвитку людства, а такожаналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху донового тоталітаризму та загрозу демократії з боку необмеженого у своїйвседозволеності лібералізму і ринкової стихії, то найдосконалішою моделлювекторних перетворень в Україні слід вважати перебудову народної економіки.

Список використаної літератури

1. І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державнерегулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. –640с.

2. Трансформація моделі економіки України Інститутекономічного прогнозування; за ред. Академіка НАН України В.М. Гейця. – К.: Логос,1999. – 500с.

3. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібникю – К.: МАУП, 2000. – 176с.

4. Джон Стігліц. Економіка державного сектору — К.: «Атіка»,1997. // Економіка України 2001, №5, с.22-24

5. В. Ольшевський. Проблеми кооперації оборонноїпромисловості України і Росії. // Економіка України 2001, №5, с.25-29

6. Учебник под редакцией Чепурина М.Н., профес. КиселевойЕ.А. Курс экономической теории.

7. Экономика: Учебник /Под ред. доц.А.С. Булатова, 2-еизд.,-М.: Издательство БЕК, 1997 – 816с.

8. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. — К.: „Наукова думка“, 1994.

9. ДО ПИТАННЯ ПРО КОНЦЕПЦІЮ І МОДЕЛЬ СУЧАСНОГОЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І. ЛУКІНОВ, академік НАН України // ЕкономікаУкраїни 2000, №8, с.37-45

10. ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ

11. Б. ПЕРЕСТЮК, кандидат економічних наук, Л. ПЕРЕСТЮК// Економіка України 2000, №2, с.28-45

12. МОДЕЛІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЕКОНОМІКИ(теоретико-методологічні аспекти) С. МОЧЕРНИЙ, професор, доктор економічнихнаук (Тернопіль) // Економіка України 2001, №5, с.78-88

13. ПРОБЛЕМИ САМООРГАНІЗАЦІЇ У ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ Д. Чистилін(Дніпропетровськ) // Економіка України 2000, №12, с.23-29.