Реферат: Державна політика підтримки підприємництва як засіб ліберального регулювання економіки

Тема контрольної роботи №88:

“Державна політика підтримки підприємництва як засібліберального регулювання економіки”

“Політика підтримки підприємництва державою”

Зміст контрольної роботи

1. Поняття підприємництва.Державне регулювання форм ділового підприємництва  3

2. Використання сучасних форм фінансування малого тасереднього підприємництва. 7

3. Державна підтримка венчурних (ризикових) підприємств. 10

4. Ефективність державного регулювання процесів становленнясереднього і великого підприємництва в умовахперехідної економіки. 12

5. Форми державної і недержавноїпідтримки малого і середнього підприємництва  22

6. Проблеми, які потребуютьвирішення у сфері підтримки малого і середнього підприємництва. 28

Висновок. 31

Список використаної літератури. 33

Доповнення до контрольної роботи. 34

Список використаної літератури. 42

1. Поняття підприємництва. Державнерегулювання форм ділового підприємництва

Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власнийризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. Згідноз Законом України «Про підприємництво» суб'єктами підприємницькоїдіяльності можуть бути, крім фізичних, також і юридичні особи всіх формвласності. Отже, держава через осіб, яким вона доручає управління державноювласністю, також може займатися підприємництвом. Підприємницька діяльністьдержави повинна бути рівноправною серед інших суб'єктів цієї діяльності.

Для багатоукладної економіки характерним є існування різних формвласності і різноманітних організаційних форм господарювання. Відповідно дозакону «Про підприємства в Україні» в нашій державі можуть діяти таківиди підприємств:

Індивідуальне підприємство, яке грунтується на особистій власностіфізичної особи і функціонує виключно за рахунок її власної праці.

Сімейне підприємство, що створюється і функціонує за рахунок власностісім'ї і праці її членів, які проживають спільно і є громадянами України.

Приватне підприємство, що як і індивідуальне підприємство, засновуєтьсяна власності окремого громадянина України, але при цьому використовує правонайму робочої сили.

Колективне підприємство, яке грунтується на власності трудовогоколективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадськоїта релігійної організації. Продукція на такому підприємстві виробляється йоготрудовим колективом. Водночас для забезпечення окремих ділянок роботи можливийнайм робочої сили на контрактній або іншій основі.

Державне підприємство, яке засноване на державній власності, а томучлени трудового колективу такого підприємства не є власниками його майна іпродукції, що виробляється. Розрізняють два типи державних підприємств:

а) державне комунальне підприємство, що грунтується на власностіадміністративно-територіальних одиниць (муніципальне підприємство);

б) державне підприємство, що грунтується на загальнодержавній власності.

Спільне підприємство створюється через об'єднання майна різнихвласників. Засновниками його можуть бути громадяни і юридичні особи України таінших держав. З огляду на сказане розрізняють спільні підприємств, а засновникияких належать до різних країн, і спільні підприємства, засновники яких єюридичними і фізичними особами України, що об'єднують своє майно з різноюформою власності для організації спільної діяльності.

Державне підприємництво передбачає проведення націоналізації іденаціоналізації підприємств, створення державою власних підприємств тазабезпечення управління і планування їхньої діяльності.

Державний сектор підприємств у країнах з ринковою економікою формують зметою створити робочі місця, утримувати галузі комунального господарства — водопостачання,електропостачання, телефонного зв'язку, муніципального транспорту, а такожпідприємства, які задовольняють потреби національної безпеки.

В Україні у сфері державного володіння та державного управління єнадра, земля, водні ресурси, ліси, території, які перебувають під особливоюохороною (державні природні заповідники, дендрологічні парки та ботанічні сади,пам'ятки природи, лікувально-оздоровчі місцевості та курорти), оборонні об'єктита об'єкти атомної енергетики, залізничний, трубопровідний та повітрянийтранспорт, значна частина нерухомості (житлового та нежитлового фондів),оборонна промисловість, лінії електро- і газомереж, зв'язок, сфера добування йобігу дорогоцінних каменів, металів, стратегічних матеріалів і валюти.

У системі управління державною власністю треба розрізняти:

управління державною власністю, яка набула цієї форми і є нею. Завданнямсистеми управління цієї частини державної власності є її збереження, підтримка,нарощування, оновлення, ефективне використання;

управління зміною форм і відносин власності. Завданням управління є: постійнапередача права володіння, розпорядження (приватизація), націоналізація,тимчасова передача (оренда, заклад, довірче управління) власності.

Управління державним сектором економіки в Україні сьогодні грунтуєтьсяна галузевому (загальнодержавна власність) та територіальному (комунальнавласність) принципах. Функції управління майном, що є в загальнодержавнійвласності, покладені на міністерства та підвідомчі Кабінету Міністрів Україниоргани державної виконавчої влади. Винятком є майнові комплекси підприємств,установ, організацій, управління якими провадять відповідні служби ВерховноїРади України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

Міністерства та відомства приймають рішення про створення,реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих назагальнодержавній власності, затверджують статути підприємств, укладають ірозривають контракти з керівниками підприємств, ведуть контроль завикористанням закріпленого за підприємством державного майна. Водночас недопустиме їх пряме втручання у господарську діяльність підприємств.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами одним із способів управліннядержавного власністю є застава нерухомого майна. Застава, об'єктом якої єпідприємства, будови, споруди та інші об'єкти (разом з землею) називаєтьсяіпотекою. Іпотека дає змогу органам державного управління вестиреструктуризацію та фінансове оздоровлення неплатоспроможних підприємств.

Для державного регулювання діяльності акціонерних підприємстввикористовують механізм управління державними пакетами акцій. Держава,володіючи пакетом акцій, у разі потреби сприяє пошуку інвестора або жзабезпеченню стійкості роботи акціонерного товариства (АТ). Часткою державноївласності на змішаних підприємствах управляють шляхом передавання державнихакцій у довірче управління безпосереднім керівництвом акціонерних підприємств,з якими укладено контракт.

Управління перетворенням державної власності забезпечуєтьсяприватизацією державного майна.

Як засвідчує досвід інших країн, приватизаційні процеси періодичнозамінюють процеси націоналізації, тобто перетворення в державну власністьмайна, яке є у власності громадян і юридичних осіб. Підставою длянаціоналізації може бути: загроза економічній та національній безпеці країни,банкрутство потрібних для суспільства підприємств, забруднення підприємстваминавколишнього середовища, домінуюче положення підприємства на ринку товарів абопослуг, порушення законодавства країни, незаконне вивезення прибутків за кордонтощо. Може застосовуватися два способи націоналізації — добровільний (заініціативою власників майна) і примусовий (відчуження майна і збитків впорядку, визначеному законодавством).

Управління державною власністю передбачає банкрутство та ліквідаціюпідприємств. Процедура банкрутства полягає в ліквідації підприємства яксуб'єкта господарської діяльності та розпродаж його майна для задоволення вимогкредиторів. Юридично банкрутство настає після відповідного рішення арбітражногосуду або офіційного оголошення про це самого боржника. Банкрутство є останньоювинятковою мірою впливу на підприємство-боржника. Механізм банкрутствапередбачає зміну власника майна спричинює структурну перебудову економіки.

У системі механізмів управління державною власністю чільне місцепосідає антикризове управління, спрямоване на попередження банкрутства. Головніпроцедури цього управління такі: моніторинг фінансового стану об'єкта управління;надання державної фінансової підтримки; заміна керівника неплатоспроможногопідприємства; проведення обов'язкової приватизації неплатоспроможногопідприємства або продаж підприємства; перетворення державного підприємства вказенне, санація (оздоровлення). Якщо ці заходи не дали змоги зберегтипідприємство, його ліквідують. Ліквідацію державного підприємства виконують заухвалою уповноваженого державного органу. Процес ліквідації відбуваєтьсяпублічно, його веде спеціально створена ліквідаційна комісія.

Державне регулювання підприємництва поширюється також на приватнийсектор економіки. Його проводять через цінову, кредитну, інвестиційну,інноваційну, структурну, зовнішньоекономічну, торговельну, регіональнуполітику, політику зайнятості і політику соціального захисту.

2. Використання сучасних формфінансування малого та середнього підприємництва

В умовах перехідної економіки найгострішою проблемою малого ісереднього бізнесу є дефіцит фінансових ресурсів. У такій ситуації підприємництвоможе виникнути і вижити, раціонально використовуючи найсучасніші формифінансування і кредитування, такі як факторинг, лізинг, селенг, овердрафт та ін.

Факторинг (від англ. — посередник) — це різновид торгово-комісійноїоперації, пов'язаної з кредитуванням обігових чи інших коштів.

За суттю факторинг — це викуп платіжних вимог у постачальника товарівчи послуг. Іншими словами факторинг можна визначити як діяльністьспеціалізованої установи (факторингової компанії або факторингового відділу банку)зі стягнення грошових коштів у боржників свого клієнта (промислової аботорговельної компанії) й управління його борговими вимогами.

Лізинг (англ. — здавати або брати майно в оренду) — довготерміноваоренда (від шести місяців до декількох років) машин, обладнання, транспортнихзасобів, виробничих споруд тощо на підставі відповідного договору міжорендодавцем і орендарем. Лізинг є, по суті, новим способом фінансуваннякапітальних вкладень. Він грунтується на збереженні права власності на фонди заорендодавцем. У лізингову оренду здають предмети довготривалого користування,як це передбачено Законом України «Про оренду майна державних підприємствта організацій». Протягом дії договору про лізинг орендар може сплатитиорендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Лізинг можна вважатирізновидом довготермінового кредиту, який надають у натуральній формі, а клієнтпогашає його на виплат.

В Україні сформувалася мережа лізингових компаній, фондів, фірм. Спеціальнілізингові підрозділи виникли в комерційних банках і небанківськихфінансово-кредитних установах.

Загальну політику розвитку лізингу формує держава. Складові цієїполітики державного лізингу показано на рис.1

Розрізняють лізинг фінансовий, зворотний, оперативний, компенсаційний іін.

/>

Рис.1. Складові політики державного регулювання лізингу.

Фінансовий лізинг — це найчастіше застосовувана форма лізингу, упроцесі якої орендар виплачує амортизаційні відрахування орендованого майна.

Зворотний лізинг полягає в тому, що власник машини або обладнанняпродає їх лізинговій фірмі, яка після цього здає їх в оренду. Така комерційнаугода дає орендарю змогу зекономити капітальні вкладення. Зворотний лізингпередбачає продаж основних фондів фінансовій організації з одночаснимотриманням таких фондів в оперативний чи фінансовий лізинг.

Оперативний лізинг означає, що устаткування передають в оренду натермін значно менший, ніж термін повної амортизації.

Компенсаційний лізинг полягає в тому, що орендар як орендну платупоставляє лізинговій фірмі товар, вироблений з використанням орендованих машині обладнання. Подібні лізингові операції надзвичайно вигідні у випадкуспівпраці українських підприємств з іноземними лізинговими фірмами: українськіорендарі не мають потрібної валюти для закупівлі й оренди імпортногоустаткування.

Для розвитку лізингу в Україні важливим є впровадження міжнародноїконвенції про фінансовий лізинг, широке залучення іноземних інвестицій, наданнямитних пільг у разі тимчасового ввезення обладнання, податкових пільг під часкупівлі вітчизняного обладнання. Лізинг сприятиме розвитку виробництва основнихзасобів та структурній перебудові економіки.

Селенг. Для підтримки і розвитку підприємств малого та середнього бізнесувикористовують також різновид лізингу — селенг.

Функції селенгу регламентовані Об'єднанням європейських лізинговихтовариств зі штаб-квартирою в Брюсселі. Сьогодні селенг активно застосовують вусіх економічно розвинутих країнах. Зокрема, у США обсяг селенгових операційперевищує 10 млрд, у Західній Європі — 20 млрд доларів в рік.

Селенг — це специфічна форма зобов'язання, яку регламентує угодамайнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав навикористання й управління його майном селенговій компанії за певну плату. Власникпродовжує володіти переданим майном і може на першу вимогу повернути його. Майномможуть бути гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі,обладнання тощо.

Овердрафт також є однією з сучасних-форм фінансування малого ісереднього бізнесу. Це форма короткотермінового кредиту, який надають шляхомвикористання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок. Урезультаті такої операції створюється заборгованість клієнта банкові. Банк іклієнт укладають між собою угоду, в якій визначають максимальну сумуовердрафту, умови його надання, порядок погашення та величину сплачуваноговідсотка за кредит. У разі овердрафту на погашення заборгованості переказуютьусі кошти, які надходять на поточний рахунок клієнта. Тому обсяг кредитузмінюється в міру надходження коштів. Цим овердрафт відрізняється від звичайноїпозики.

Цю форму широко застосовують у світовій практиці. Україна — одна зперших країн колишнього Союзу, яка впровадила таку прогресивну формурозрахунків.

Отже, у сучасних умовах господарювання, коли в державі немає прямоїпідтримки малого і середнього бізнесу через пільгове оподаткування, дляфункціонування та виживання підприємництва потрібно використовувати сучасніметоди фінансування і кредитування.

3. Державна підтримка венчурних(ризикових) підприємств

Новостворені підприємства спочатку фінансують їхні засновники абопартнери. Якщо ж трапиться, що потрібні будуть додаткові кошти, звичайні банківськікредити можуть виявитися недоступними для таких підприємств. Саме в ційситуації виручає венчурний (ризиковий) капітал і венчурні капіталісти.

Венчурні капіталісти надають грошові кошти для фінансування нових фірмабо проектів в обмін на участь у власності цих фірм з метою отримання прибутківвід своїх інвестицій. Венчурний капітал можна використовувати і для створеннякомпанії, однак, як звичайно, його вкладають у підприємство через п'ять-шістьроків після створення. Цей капітал також часто використовують і для викупуцілої компанії або окремих її частин (відділень, заводів, філій, представництв)керівниками компанії, які стають власниками й одночасно керуючими компанії абоїї частини.

Інколи венчурних капіталістів називають приватними інвесторами. Інституційнимоформленням венчурного капіталу є венчурна компанія. До 50-х років венчурнаінвестиційна діяльність була монополією багатіїв, інвестиційних банків.

У венчурних фірм невеликий штат співробітників, проте вони можутьоперувати достатньо великим капіталом. Часто для роботи в них залучають вузькихспеціалістів з конкретних галузей, виробництв або технологій.

Після війни інституціалізація венчурного капіталу в світовій економіціактивізувалася. Нині можна виділити чотири типи венчурних компаній. Передусімце малі інвестиційні компанії, які поєднують приватні капітали та державніфонди і вкладають їх у нові або новостворені малі фірми. Цим малимінвестиційним компаніям надають податкові пільги і державні субсидії.

Наприкінці 60-х років виникали дрібні приватні венчурні компаніїпартнерського типу. Звичайно це були ТзОВ. Водночас з'явився ще один типкомпаній — відділення венчурного капіталу при великих корпораціях, або такзвані внутрішні венчури.

Іншим типом венчурних компаній є регіональні фонди венчурного капіталу.

Венчурні компанії лише управляють фондами венчурного капіталу. Власникамицих фондів переважно є банки, пенсійні фонди, великі корпорації, місцеві органивлади, інвестиційні фонди тощо.

Масштаби венчурного фінансування в Україні залежать як від нагромадженьгрошового капіталу, так і від прийнятної законодавчої бази.

Економіка України є настільки ризикованою, що сподіватися на серйознийрозвиток венчурного бізнесу не доводиться. Наявні в Україні інвестиційнікомпанії працюють, в основному, з приватизаційними майновими сертифікатами. Всеце є результатом системної кризи, в якій перебуває сьогодні суспільство. Проте,венчурний капітал в Україні розвивається і в майбутньому може стати значнимджерелом інвестиційних ресурсів.

Зазначимо, що для успіху венчурного капіталу потрібно створити державніфонди, які б надавали позики або гранти фірмам. Державні фонди можнавикористовувати для організації промислових парків чи ділових інкубаторів,фінансування наукових досліджень у галузі технологій, придатних длякомерційного застосування підприємцями.

4. Ефективність державногорегулювання процесів становлення середнього і великого підприємництва в умовахперехідної економіки

В Україні розпочалося формування якісно нової системи управліннядержавними підприємствами. Система повинна сприяти технологічній таорганізаційній реструктуризації підприємств, підвищенню ефективності їхньогофункціонування. Водночас важливим завданням є підготовка до приватизації певнихпідприємств і галузей, оскільки межі між приватним та державним секторамизалишатимуться мобільними і надалі.

Поряд з формуванням нової системи управління державними підприємствамивідбувається становлення системи регулювання недержавних підприємств ринковоготипу. Стосовно таких підприємств у післяприватизаційний період держава є,по-перше, владною структурою, що визначає правила гри та провадить політикуселекційної підтримки підприємств і галузей; по-друге, суб'єктом макро- тамікроекономічного регулювання, що забезпечує стабільні умови для підприємництваусіх видів та гарантує його безпеку, по-третє, власником певної частиниресурсів і територій (в Україні це надра, земельні, водні та лісові ресурси,території, що перебувають під особливою охороною держави — заповідники,рекреаційно-курортні зони тощо); по-четверте, суб'єктом управління з формуванняприватного сектора, в тому числі середніх та великих підприємств інаціоналізації (перетворення їх у державні). Підстави для націоналізації можутьбути такі: загроза національній та екологічній безпеці країни; загрозабанкрутства важливих для функціонування національної економіки підприємств; порушеннязаконодавства, в тому числі незаконне вивезення прибутків за кордон; монопольнестановище підприємств на певних ринках товарів і послуг або ресурсів тощо. ВУкраїні, як і в інших державах, застосовують два способи націоналізації — примусовий(відчуження майна у порядку, визначеному законодавством) та добровільний (зініціативи власників майна).

Приватне середнє і велике підприємництво держава повинна регулюватичерез цінову, кредитну, податкову, інноваційну, структурну, інвестиційну,зовнішньоекономічну і регіональну політику, а також політику зайнятості тасоціального захисту населення.

Система державного управління приватним сектором у вітчизнянійекономіці повинна відповідати таким вимогам:

гнучке поєднання державного та ринкового регулювання з переважаннямринкового;

забезпечення сприятливих умов для функціонування недержавних суб'єктівгосподарювання як відкритих соціально орієнтованих систем;

застосування переважно економічних інструментів у процесі державногорегулювання;

обґрунтоване застосування адміністративних знарядь впливу нафункціонування підприємств і галузей;

послідовна комерціалізація недержавних підприємств, переведення їх здержавного фінансування на ринкове. Це сприяє зменшенню видатків з державногобюджету на фінансування економіки, а, отже, подоланню його дефіцитності, тастимулює адаптацію підприємств до ринкових умов господарювання.

Головна передумова прискорення ринкових перетворень у середніх івеликих підприємствах та національній економіці загалом — створення в країнісприятливого інституційно-економічного середовища, подолання його слабин, якігальмують прогресивні господарські зрушення.

Інституційно-економічне середовище, яке сформувалось у 1990-х роках вУкраїні внаслідок, по-перше, рестрикційної податкової політики, по-друге,непрозорого та нестабільного господарського законодавства (закон «Пропідприємства в Україні» з часу його ухвалення змінювали і доповнювали 36разів, закон «Про підприємництво» — 28 разів), по-третє, відсутностіналежної безпеки підприємництва, підриває мотиваційні механізми до легальноїефективної діяльності підприємств. Несприятливе інституційно-економічне середовищесприяло зростанню тіньової економіки, в тому числі серед середніх та великихпідприємств та, як зазначено, підвищенню рівня збитковості. Збереження такогосередовища перешкоджає зростанню конкурентоспроможності середніх та великихвітчизняних підприємств на зовнішніх ринках, і, відповідно, інтеграціїнаціональної економіки у світове господарство.

У негативному інституційно-економічному середовищі на середніх тавеликих підприємствах зникають стимули до стратегічного планування, без якого,як засвідчує досвід розвинутих країн, неможливе підвищенняконкурентоспроможності підприємств та забезпечення їхнього сталого ефективногофункціонування. На вітчизняних підприємствах у ліпшому разі провадятьсередньотермінове та поточне планування, а в гіршому — лише поточне. За умовнестабільного та несприятливого інституційно-економічного середовища розробка йреалізація стратегічних планів і прогнозів виявляються марними на рівні не лишепідприємств, а й галузей та економіки загалом.

Несприятливе інституційно-економічне середовище і передусім надмірнийподатковий тягар посилюють мотивацію до максимізації поточного споживання,унаслідок чого чималі ресурси, які можна б використати як інвестиційні,проїдаються. Це послаблює інноваційні процеси та науково-технічні зрушення векономіці, підриває підвалини сталого економічного зростання в державі умайбутньому.

Інституційно-економічне середовище в країні формує, як відомо, держава.Забезпечення правової бази економіки та провадження політики, в тому числіподаткової, що спрямована на її стабілізацію — найважливіші державні функції. Отже,центральне питання щодо державного управління ринковими перетвореннями векономіці загалом та у секторі середніх і великих промислових підприємств вУкраїні — це докорінне оздоровлення інституційно-економічного середовища затрьома зазначеними вище напрямами. Без вирішення цього питання неминучеподальше відставання країни за темпами прогресивних перетворень у національнійекономіці та її фундаментальних ланках — середніх і великих промисловихпідприємствах.

Перспективи позитивних зрушень у секторі великих і середніх підприємствзалежатимуть також від макроекономічної ситуації та темпів ринкових перетвореньна мікрорівні. Важливе значення має й належний хід подальшої приватизаціївеликих і середніх підприємств.

На підставі досвіду Франції, економічну систему якої багато економістіві практиків уважають найоптимальнішим орієнтиром для України, українські вчені пропонуютьтаку структуру власності у вітчизняній економіці. У цьому випадку вчені поділяютьекономіку України на три групи підприємств. Перша група охоплює підприємстваелектроенергетики, транспорту (міського, електричного, водного, залізничного),зв'язку, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування населення(близько 10% сектора), охорони здоров'я і соціального забезпечення, освіти,науки і наукового обслуговування, апарат державного управління. Найважливішісеред цих підприємств є або можуть стати природними монополіями. Одне такепідприємство здатне виробляти продукцію (послуги) дешевше, ніж декілька окремих.Для економічного розвитку країни ліпше, щоб ці підприємства були монополіями. Якщож за характером власності вони стануть приватними, то держава повиннаконтролювати їхню діяльність, як це є у США. У західноєвропейських країнах такіпідприємства переважно державні. Однак приватизація електростанцій, авіа — татранспортних компаній тощо дає ліпші результати. Це засвідчує досвід різних зарівнем економічного розвитку країн — Великобританії, Чилі, Мексики, Малайзії. Перевагамиприватизованих підприємств є збільшення інвестицій, ефективніший менеджмент,свобода у винайманні та звільненні працівників, оптимальніші ціни.

До першої групи підприємств економісти зачисляють також публічні(системи національної безпеки, оскільки приватний сектор не може взяти на себевиконання їхніх функцій) та мериторичні (охорона здоров'я, освіта, шкільнегромадське харчування, де запровадження приватної власності може викликати опірз боку населення) підприємства. Вони повинні залишатися державними. Одна зголовних передумов підвищення їхньої ефективності — запровадження сучасногоменеджменту.

Друга група об'єднує підприємства важкої промисловості — металургії,машинобудування (близько 50% галузі) та вугільної. Ці галузі були основою індустріалізаціїколишнього СРСР, його оборонної промисловості. Технологічно вони (за виняткомоборонної промисловості) значно уступають розвинутим країнам. Сьогоднівнутрішній та зовнішній попит на значну частину продукції цих галузей і напродукцію військово-промислового комплексу (ВПК) суттєво зменшився, а цінизросли внаслідок подорожчання енергоносіїв та вичерпання багатьох природнихресурсів. Тому чимало підприємств цієї групи мають низьку рентабельність абозбиткові. Низька рентабельність відштовхує потенційних зарубіжних інвесторів. Вітчизняніпідприємці нездатні їх купити з огляду на велику вартість. Безоплатнаприватизація частини підприємств цієї групи спонукає державу до їхньогосубсидування (зокрема вугільних підприємств). Найліпший вихід — ліквідуватинайменш рентабельні підприємства. Проте внаслідок загрози зростання безробіттяу певних регіонах до небезпечного для соціальної стабільності держави рівня цейкрок є політично неприйнятним. Тому держава повинна залишатися власникомчастини таких підприємств і вдаватися до субсидування решти приватизованих.

Підприємства третьої групи здебільшого працюють на задоволенняспоживчого попиту і підлягають обов'язковій приватизації (це такі галузі: машинобудування(решта 50%), лісохімічна, легка і харчова промисловість, сільське господарство,транспорт (автомобільний, вантажно-розвантажувальний), будівництво, громадськехарчування, житлово-комунальне господарство (90% галузі), побутовеобслуговування населення (до 90%), культура, мистецтво, страхування, кредитування)[7, С.167-170]. У перелічених галузях сьогодні переважають середні підприємства.В перспективі їхня частка повинна суттєво зменшитися на користь малихпідприємств.

Отже, окремі підприємства і навіть цілі галузі найближчим часомперебуватимуть у державній власності (це передусім великі та середніпідприємства перших двох груп). Державна власність переважатиме велектроенергетиці, вугільній та нафтодобувній галузях і газовому господарстві,у яких функціонують великі підприємства. Середні та великі підприємства іншихгалузей уже перетворилися або найближчими роками трансформуються у колективні,зокрема акціонерні підприємства. Для цих підприємств особливе значення маєвдосконалення системи управління, рівень культури якого ще низький. Щоб йогопідвищити, як засвідчує світова практика, потрібний тривалий час.

Недосконалість сучасної системи управління акціонерними підприємствамив Україні загальновідома. Одна з її ознак — тенденція до зростання рівнякорпоративних конфліктів, що стосується головно великих промисловихпідприємств, що ефективно працюють. Ці підприємства є надзвичайно привабливимиоб'єктами для поглинання. Навіть придбання контрольного або блокуючого пакетаакцій підприємства не знижує активності великих власників-акціонерів чиінвесторів. Саме це стимулює корпоративні конфлікти, наприклад, подвоєннязборів акціонерів, коли старе керівництво підприємства проводить одні збори, ановий власник, який придбав великий пакет акцій на вторинному ринку, — інші. Уцьому випадку обидва не можуть набрати потрібної кількості учасників зборів. Якнаслідок, починаються судові процеси. Причиною конфліктів у деяких випадках євилучення небажаних акціонерів з їхнього реєстру або додаткова емісія акцій дляпотрібних акціонерів. Конфлікти посилює й намагання нового великого власникаакцій усунути на зборах акціонерів старе керівництво. За цих умов дрібніакціонери навіть формально не здатні впливати на процес ухвалення рішень, щотакож стимулює конфлікти. Корпоративні конфлікти виникають між:

менеджерами, великими і дрібними власниками;

акціонерами та найманими працівниками;

новими власниками великих пакетів акцій та попередніми власниками-акціонерами;

різними групами акціонерів.

Зокрема, необхідне прийняття Верховною Радою закону про управлінняоб'єктами державної власності, внесення змін у Закони України «Провідновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»,«Про заставу», «Про господарські товариства» та ін. Українськаасоціація інвестиційного бізнесу (УАІБ) нещодавно проаналізувала типовікорпоративні конфлікти. На підставі результатів аналізу учасники ринку ціннихпаперів запропонували комплекс пропозицій, спрямованих на поліпшення чинногозаконодавства. Реалізація пропозицій сприятиме не лише зменшенню кількостікорпоративних конфліктів, а й посиленню безпеки акціонерного підприємства таліпшому правовому захисту акціонерів.

Як засвідчують дані експертного опитування УАІБ фахівців вітчизняногоринку цінних паперів та представників органів державного управління інедержавних організацій, порушення прав акціонерів пов'язані з:

участю в ухваленні рішень у разі відчуження власності підприємств (утому числі цілісних майнових комплексів, основних виробничих засобів, патентів,ліцензій, товарних знаків). Ці порушення назвали 68,5% респондентів;

розкриттям інформації про емітентів (55,6%);

участю у контролі контрактів на значні суми (40,7%);

представництвом у спостережних радах (31,5%);

неможливістю впливу з боку дрібних акціонерів на формування порядкуденного та рішення загальних зборів (31,5%);

питаннями отримання частини прибутків у формі дивідендів (25,9%);

розкриттям інформації про власників великих (контрольних) пакетів акцій(44,4%);

використанням механізму кумулятивного голосування (40,7%);

володінням великими (контрольними) пакетами акцій (29,6%);

розширенням прав спостережних рад (22,2%);

проблемою консолідації акцій (зворотний спліт) (9,3%).

Останнім часом найчастіше порушення прав акціонерів виникають у разіпідписки на акції додаткової емісії. Права порушені і тоді, коли власникипорівняно великих пакетів акцій (10-40%) часто не беруть участі у загальнихзборах, зриваючи їхнє проведення. Як відомо, збори вважають правомірними, якщона них присутні понад 60% акціонерів. Численні порушення прав акціонерівтрапляються у процесі поточного управління діяльністю акціонерного товариства(ускладнення доступу до протоколів загальних зборів та інших документів,реєстрації акціонерів на зборах і навіть доступу до участі у них).

Права акціонерів значно порушує практика керівництва в акціонернихтовариствах операціями з активами і майном, а саме: продаж майна за заниженимицінами; штучна реструктуризація з метою відчуження частини активів; отриманнякредитів на невигідних для акціонерного товариства, а отже, й акціонерів,умовах.

Крім того, акціонери не мають гарантій першочергового права на купівлюакцій додаткових емісій, незважаючи на те, що така норма передбачена законом«Про господарські товариства». Навіть інформація про додаткову емісіюакцій для дрібних акціонерів часто недоступна.

Механізм правового захисту акціонерів у судовому порядку часто неспрацьовує. Особливо це стосується рішень про незаконне відчуження власності,створення дочірніх та спільних товариств, продажу майна на суму понад 20%статутного фонду.

Згідно з твердженнями експертів УАІБ, найважливіші питання, якінеобхідно вирішити для посилення правового захисту акціонерів у законодавчомупорядку, такі:

пропорційне представництво акціонерів у спостережних радах;

розкриття інформації про власників великих пакетів акцій;

застосування механізму кумулятивного голосування.

Особливо актуальне питання захисту прав дрібних акціонерів.

Зокрема, потрібно запровадити положення про обов'язковий викуп у нихакцій, наприклад, у випадку, коли вони не згідні з рішенням більшості.

Практично всі зазначені вище проблеми, як і корпоративні конфлікти,пов'язані з недосконалістю правової бази. Ухвалення або доповнення законівУкраїни «Про акціонерні товариства», «Про захист прав тазаконних інтересів інвесторів», «Про цінні папери та фондовубіржу» та інших дасть змогу забезпечити належну правову базу для їхньоговирішення та попередження.

Законодавчого закріплення потребують і норми провадження аудитуфінансово-господарської діяльності емітентів за ініціативою акціонерів та коштиемітента.

Аналіз розвитку сектора великих та середніх підприємств дає змогузробити такий загальний підсумок.

По-перше, послідовне та комплексне реформування сектора-одне з головнихстратегічних завдань сучасного етапу ринкової трансформації вітчизняної економіки,оскільки цей сектор є її фундаментом.

По-друге, провідні тенденції у розвитку сектора на рівні окремихпідприємств та галузей — це приватизація, реструктуризація, виваженезапровадження інституту банкрутства та санації. Завдання, умови, масштаби татемпи цих процесів в окремих галузях мають свої особливості. У галузях, депереважає державна власність, головне завдання — реструктуризація. Передусім цестосується механізму управління підприємствами.

По-третє, система державного управління сектора має в сучасних умовахдві порівняно самостійні та специфічні ланки: систему управління державнимипідприємствами та систему регулювання недержавних підприємств. Обидвіпідсистеми, як і об'єкти їхнього регулювального впливу, перебувають на етапістановлення — адаптації до вимог ринкової економіки існуючих та формуваннянових, сьогодні необхідних компонентів та знарядь впливу. Головне завдання вцьому разі — посилення стабілізаційної та стимулювальної функцій системизагалом та її ланок зокрема з метою створення сприятливого для розвитку сектораінституційно-економічного середовища — сталого, прозорого, безпечного.

Згідно з деякими твердженнями, в сучасних умовах виникла небезпекаперегляду урядом раніше ухвалених у цьому напрямі рішень і навіть законів танеобгрунтованого патерналізму стосовно окремих галузей і підприємств. Особливанебезпека простежується щодо газового господарства, електроенергетики,нафтодобувної та вугільної промисловості. Перші три галузі, як відомо, єприродними монополіями та вирішально впливають на стан і динаміку економіки. Спробипідриву цих монополій з боку певних вітчизняних та іноземних структур, про щозазначають фахівці, створюють певні перешкоди на шляху до позитивних зрушень усекторі середніх і великих підприємств. Проте особливо несприятлива ситуаціяможе виникнути в разі неефективного функціонування системи державногорегулювання таких підприємств.

5. Форми державної і недержавноїпідтримки малого і середнього підприємництва

Невід'ємною складовою державної політики сприяння розвитковіпідприємництва є політика підтримки малих і середніх підприємницьких структур. Самена базі масового розвитку малих підприємницьких структур зарубіжні країнидосягають значних успіхів господарювання, забезпечують соціально-політичнустабільність у суспільстві, формують умови для зростання зайнятості і достатківзначної частини населення.

В Україні політику державної підтримки розвитку малого підприємництвазапочатковано 1991 року, тобто вже на першому етапі розбудови державності. Саметоді створено Державний комітет України зі сприяння розвиткові малимпідприємствам і підприємництву. Однак більшість рішень уряду стосовно підтримкипідприємництва лишалися чинними лише на папері, а в реальній ситуаціївідбувалися процеси хаотичного розвитку малих підприємств у відриві віднапрямів державної політики реформування вітчизняної економіки. Намагання урядукерувати процесами розвитку підприємництва виявилось у формі розробки іприйняття державних програм підтримки підприємництва.

Починаючи з 1998 року, політика держави спрямована на зниженняадміністративного, і зокрема податкового, тиску на підприємницькі структури,які за чисельністю працюючих і обсягами виробництва належать до категорії малихформ господарювання. За цей період уведено нові нормативи щодо віднесенняпідприємницьких структур до категорії малих. В окремі підгрупи виділенопідприємства з чисельністю працюючих до 10 осіб, до 20 осіб. Розроблено новімеханізми оподаткування малих підприємницьких структур, включаючи можливість їхпереходу на єдиний податок. Паралельно відбувалися зміни і в державній системіуправління процесами розвитку підприємництва.

Зокрема, 1995 року ліквідовано Державний комітет України зі сприяннярозвиткові малих підприємств і підприємництву. Його функції переданоспеціальним відділам у Міністерстві економіки України. Пізніше було створеноВідділ державного регулювання і аналізу розвитку малого підприємництваМіністерства економіки України.

1996 року створено Державний комітет України з питань розвиткупідприємництва, який, починаючи з 1998-го, почав здійснювати активну політикудерегулювання підприємницької діяльності в напрямах зниження адміністративногоі податкового тиску на малі підприємницькі структури, координації дій силовихструктур при розробленні ними нормативної документації, що визначає вимоги додіяльності підприємницьких організацій.

Реалізація державної політики останніх років забезпечила позитивнірезультати у сфері створення сприятливих умов для розвитку підприємництва. Натеперішній час при обласних адміністраціях створено департаменти, які формуютьполітику підтримки малого підприємництва і механізми її реалізації. Це значнонаблизило державну політику підтримки підприємництва до реальних потребрегіонів, сприяло конкретизації державних програм.

/>

Рис.1. Основні напрями державної підтримки малого підприємництва

Форми і методи підтримки малих підприємницьких структур за останні рокизначно активізувалися на регіональному рівні. При цьому пошук шляхів вирішенняпроблем малого бізнесу здійснюється безпосередньо підприємницькими структурамипри тісній взаємодії з адміністративними органами влади.

Загальну схему можливих напрямів державної підтримки підприємництвапредставлено на Рис.1.

З огляду на досягнення зарубіжного досвіду з питань підтримки державоюмалого підприємництва доцільно виділити такі чотири напрями:

форми прямої фінансово-кредитної підтримки;

форми опосередкованої підтримки;

забезпечення юридичної бази для ефективного функціонування малихпідприємницьких структур;

захист державою інтересів малих підприємств.

Актуальність розвитку малого і середнього бізнесу зумовлюється,зокрема, тим, що сьогодні саме малими та середніми підприємствами створюєтьсябільша частина валового внутрішнього продукту в країнах із розвинутою ринковоюекономікою, на які нині орієнтується Україна. За даними ООН, у малому бізнесізайнято понад 50% працездатного населення світу. У таких державах, як США,Японія, Німеччина частка ВВП, виробленого малими та середніми підприємствами,становить 50-60 відсотків від загального його обсягу, а чисельність їхпрацівників — більше половини (близько 60%) від загальної кількості працюючих.

Дослідження вітчизняних і зарубіжних фахівців свідчать про те, що вУкраїні є значні кошти в населення, тіньових підприємницьких структур, які вонибояться вкладати в розвиток національної економіки, оскільки не впевнені втому, що вони можуть бути збереженими і примноженими в процесі їх використання.Отже, вирішення проблем, пов'язаних із фінансово-кредитним забезпеченням потребмалого бізнесу, держава повинна шукати в напрямах удосконалення юридичної бази.Насамперед, це стосується створення правової основи для ефективноговикористання іноземних і вітчизняних інвестицій, створення сприятливогоінвестиційного клімату в країні, включаючи надання державних гарантій тимінвесторам, які вкладають кошти і ресурси в розвиток пріоритетних для країнивидів підприємницької діяльності.

Пріоритетність окремих видів підприємництва повинна стати важливимкритерієм для формування механізмів фінансово-кредитної підтримки їх розвитку. Визначенняпріоритетних напрямів підприємницької діяльності залежить від багатьох факторів.Перш за все це залежить від стану економіки, наявності гострихсоціально-економічних проблем і можливостей їх вирішення за рахунок розвиткупідприємницької діяльності.

Значну увагу питанням розвитку малого та середнього бізнесу приділяютьадміністрації місцевих рівнів. Так в процесі розробки Сумською адміністрацієюпрограми «Сумщина — 2010» наголошено, що підтримка малогопідприємництва повинна інтегруватися з іншими складовими економічних реформ: приватизацією,демонополізацією, інвестиційною політикою, формуванням фондового ринку,створенням економічного механізму міжрегіональних відносин.

Відповідно до програми соціально-економічного і культурного розвиткуобласті «Сумщина — 2010» формування нормативно-правової базипідтримки і розвитку підприємництва включає такі заходи:

створення цілісної дворівневої системи законодавчого і нормативногозабезпечення підтримки розвитку малого підприємництва на рівні області;

нормативне закріплення часткової передачі функцій регулювання іконтролю сфери малого бізнесу громадським об'єднанням підприємців (якістьтоварів і обслуговування, дотримання принципів добросовісної конкуренції,обов'язкова атестація управлінського персоналу малих підприємств, якіпретендують на фінансову чи технічну допомогу);

залучення підприємницьких кіл до законотворчого процесу шляхомефективного використання правових і організаційних можливостей спілок іасоціацій малого підприємництва.

Форми фінансової підтримки пріоритетних напрямів розвитку

малих підприємницьких структур

Пріоритетні напрями підприємницької діяльності Форми фінансово-кредитної підтримки

1. У сфері науки і наукового обслуговування:

розроблення нової конкурентоспроможної продукції;

розроблення проектів і впровадження в практику господарювання нових ресурсозберігаючих технологій;

наукове обслуговування виробничих об'єднань, фірм, корпорацій

державні замовлення на наукові дослідження в пріоритетних для національної економіки напрямах;

фінансування науково-технічних та цільових програм, інноваційних проектів;

звільнення науково-дослідних організацій від податку на прибуток, надання пільг в оподаткуванні;

розроблення нових комп'ютерних технологій;

розроблення нових прогресивних управлінських, маркетингових технологій

створення Інвестиційних центрів, фондів для підтримки підприємницьких структур, що спеціалізуються у сфері науки і наукового обслуговування

науково-технічна експертиза;

аудит, консалтинг;

формування банків науково-технічної інформації тощо

звільнення новостворених підприємницьких організацій від податків на певний період часу;

цільові субсидії;

надання пільгових довгострокових кредитів;

надання державних позик на виконання важливих для держави наукових досліджень;

прискорена амортизація

2. У галузях промисловості:

упровадження прогресивних ресурсозберігаючих технологій;

випуск конкурентоспроможної продукції;

інноваційна діяльність;

завоювання міжнародних ринків збуту наукомісткої продукції

надання пільг в оподаткуванні;

надання пільгових кредитів на впровадження прогресивних технологій;

надання державних позик для реалізації нових прогресивних проектів, що забезпечують випуск конкурентоспроможної продукції;

прискорена амортизація

3. У сфері надання послуг:

створення інформаційно-аналітичних центрів;

розширення сфери послуг;

формування ринків нових послуг;

створення мережі фінансово-кредитних установ з використанням сучасних банківських технологій;

зниження вартості послуг;

упровадження сучасних прогресивних технологій у сфері послуг

державні замовлення на виконання важливих послуг екологічного, соціального характеру;

пільгові кредити на впровадження прогресивних технологій у сфері послуг;

звільнення від податків на період становлення нових підприємницьких структур на визначений період часу

Фінансово-кредитна та інвестиційна підтримка малого підприємництва наобласному рівні на період до 2010 року передбачає:

забезпечення повного переходу до універсальної «одноподат-кової»чи патентної системи оподаткування всієї сфери малого підприємництва;

створення регіональної системи лізингових послуг, франчайзингу, системигарантування і страхування інвестиційних ризиків у малому підприємництві;

формування системи фінансово-кредитних установ для підтримки малогопідприємництва, які кредитують під відповідні державні гарантії оборотнийкапітал та інвестиційні проекти малих підприємств, створення відповідних умовдля їх діяльності;

створення системи антикримінального страхування малого підприємництва: особистого,малого тощо.

Державна політика України останніх років набула чіткого спрямування наспрощення процедур, пов'язаних з організацією підприємницьких структур,включаючи їх реєстрацію, надання послуг на безоплатній основіпідприємцям-початківцям у виборі перспективних видів підприємницькоїдіяльності, інформації стосовно іноземних фірм, ринків збуту тощо.

Продовжують зберігатись і такі негативні тенденції у сфері малогопідприємництва, як:

зниження чисельності зайнятих, що припадають у середньому на однупідприємницьку структуру;

скорочення загальної чисельності зайнятих у сфері малого бізнесу;

зростання кількості підприємницьких структур, які функціонуютьнелегально в тіньовій економіці, а їх діяльність не фіксується в офіційнійстатистиці.

В умовах ненасиченого ринку та попиту на послуги і продукціюпідприємницьких структур зростання чисельності безробітних свідчить пронаявність суттєвих негараздів у державній системі сприяння розвитковіпідприємництва. [5]

6. Проблеми, які потребують вирішенняу сфері підтримки малого і середнього підприємництва

Важливими проблемами, які на теперішній час потребують вирішення усфері підтримки малого підприємництва, слід вважати такі:

Виділення сфери малого підприємництва в окремий підрозділ секторапідприємництва з визначенням основних техніко-економічних показників, щохарактеризують результати й ефективність їх функціонування в різних галузяхекономіки та дозволяють визначити їх вклад у розвиток національної економіки.

Блок малого підприємництва повинен бути представлений у всіх структурахуправління національний) економікою, включаючи державний, регіональний, місцевийрівні, входити окремою підсистемою в систему оподаткування підприємницькоїдіяльності.

Підтримка малого бізнесу повинна визначатись як один із стратегічнихнапрямів розвитку національної економіки.

Механізми державної підтримки підприємництва повинні тісно взаємодіятиз механізмами і системами недержавної підтримки підприємництва. Державно-адміністративнідепартаменти, які спеціалізуються в напрямах забезпечення ефективногофункціонування малого підприємництва, повинні не тільки координувати роботу підприємницькихструктур, а й формувати стратегічні та індикативні плани пріоритетних напряміврозвитку малого підприємництва, доводити їх до підприємців, пропонуватистимулюючі мотиви для їх реалізації в практиці господарювання.

У функції державного управління процесами розвитку малогопідприємництва входить створення сприятливої інфраструктури, спрямованої назабезпечення умов ефективного функціонування підприємницьких структур.

Перспективними формами розвитку малого підприємництва в Україні повинністати сучасні форми фінансування і кредитування на базі використанняфакторингу, лізингу, селенгу, овердрафту.

Важливим напрямом удосконалення державної політики стосовно розвиткумалого підприємництва слід вважати впорядкування системи ліцензуванняпідприємницької діяльності, включаючи питання, пов'язані з визначеннямвідповідальності суб'єктів підприємницької діяльності та видачею державоюдозволу (ліцензії) на право займатися відповідним видом підприємництва.

Удосконалення законодавчої бази в напрямах забезпечення ефективногофункціонування малих підприємницьких структур. Зокрема, необхідно прийнятизакон «Про мале підприємництво». Бо й досі в Україні немає законів, яківизначають особливості формування малих підприємницьких структур, забезпечуютьумови їх ефективного функціонування, захищають права дрібних підприємців.

Удосконалення потребує система державного управління процесами розвиткуі підтримки малого підприємництва. У найближчій перспективі доцільно завершитипроцеси реструктуризації системи державного управління процесами розвиткупідприємництва, виділивши підсистему підтримки малого підприємництва, якаокремим блоком повинна виходити на найвищі щаблі владних структур і матипредставництва на рівні регіонів, місцевих органів влади.

Більш ґрунтовного і чіткого висвітлення потребує функція держави внапрямах забезпечення гарантій комерційним фінансово-кредитним установам уповерненні кредитів малими підприємницькими структурами.

Продовжити і поглибити процеси, пов'язані зі спрощенням організаційно-обліковихмеханізмів і звітності малих підприємницьких структур.

Запровадити механізми стимулювання розвитку малого підприємництва танедержавних структур, які надають послуги цим суб'єктам економіки; розширитиспівробітництво з міжнародними фінансовими організаціями,торговельно-посередницькими фірмами тощо. [2]

Реалізація зазначених вище напрямів спрямована на те, щоб маліпідприємницькі структури мали можливість взаємодіяти з державними органамиуправління економічними процесами на всіх рівнях, створюючи цілісну системууправління розвитком національної економіки.

Висновок

Працюючи над темою даної контрольної роботи, можна зробити висновки, щоособливо болючою для суб'єктів малого і середнього підприємництва є проблемапошуку джерел фінансування подальшого розвитку. Як свідчить практика, длябільшості вітчизняних малих підприємств основним джерелом фінансуваннявиробництва є їхні власні кошти. Проте цілковито задовольнити потреби уфінансуванні лише за рахунок власних ресурсів ці підприємства не в змозі. Дляїх розвитку необхідні значні обсяги додатково залучених коштів.

У 2000 році Верховна Рада України прийняла закони «Про державнупідтримку малого підприємництва» та «Про національну програмусприяння розвитку малого підприємництва в Україні», якими вимагається«невідкладна побудова небанківського фінансово-кредитного сектору,спрямованого виключно на малий бізнес і самозайнятість населення».

Особлива увага з боку держави приділятиметься вдосконаленню механізмуфінансової підтримки підприємництва (зокрема, наданню державних гарантій,запровадженню системи пільгового кредитування та спрощеної системиоподаткування і т. ін), що може бути ефективним за умови більш широкоговикористання недержавних джерел фінансування.

Однією з актуальних проблем в процесі залучення іноземних інвестицій єтакож відсутність скоординованої участі українських підприємств в інвестиційнихфорумах, семінарах, конференціях, брак розуміння особливостей технологіїміжнародного співробітництва, проблеми визначення регіональних і галузевихпереваг в процесі використання іноземних інвестицій.

Якщо держава хоче отримати прибутки від дрібного бізнесу (податки) ідійсно зацікавлена в подоланні ганебного для початку третього тисячоліття явищабідності, вона повинна підвищувати ефективність послуг, які отримуєдисциплінований платник податків, причому при збільшенні відносного прибуткувимоги до послуг держави збільшуються.

Існує також точка зору про повне звільнення дрібного та середньогобізнесу від податків. На наш погляд, цей крок, якщо він буде зроблений, тількизагальмує створення дійсно демократичного суспільства на Україні.

Людина повинна сплачувати посильні податки, мати можливістьконтролювати їх використання, розраховувати на підтримку і захист держави.

Список використаної літератури

1. Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн… Кн..2: / Ю.В. Ніколенко та ін.; — 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь, 1998. -272с.

2. Смовженко Т.С. Державна політика сприяннярозвиткові підприємництва: Монографія / Інститут регіональних досліджень НАНУкраїни. – Львів: Вид-во ЛБІ НБУ, 2001.

3. І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державнерегулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. –640с.

4. Государственное регулирование рыночной экономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М: Дело, 2002. – 280с.

5. Науменкова С.В., Люта О.В. Особливостіфінансово-кредитної підтримки розвитку малого підприємництва в Україні // ВісникУкраїнської академії банківської справи, — 2000. — №1. — с.13-20

6. Помомаренко Н.Ш. Місце і роль малого та середньогобізнесу в економічних відносинах регіону // Регіональні перспективи (Полтава) (укр).- 2000. — № 2. — С.321-323

7. Галь В.М. Розвиток малого та середнього бізнесу вУкраїні // Вісник Національного банку України (укр). — 2003. — № 1. — с 13-15

8. В.В. Войтенко “Вплив податково-бюджетної системи нарозвиток економіки” // Формування ринкових відносин в УКРАЇНІ: збірник науковихпраць. Вип.2(21) /Наук. ред. І.К. Бондар. – К., 2003. – 109с.

9. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. — К.: "Наукова думка", 1994.

10. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальнийпосібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.

11. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.: МАУП, 2000. -176с.

Доповнення до контрольної роботи

Перехід до ринкової економіки тісно пов'язаний з виникненням ірозвитком підприємницького сектора, з формуванням нових форм господарськоїдіяльності. Важливою складовою трансформаційних перетворень в Україні є поява ірозвиток суб'єктів малого підприємництва. Останні, відображаючи формуванняцілісного дрібнотоварного укладу, дозволяють поєднувати різноманітні формивласності і господарювання, забезпечувати взаємодію з великими і середнімипідприємствами, заповнюючи ринкові прогалини. Особливість діяльності суб'єктівмалого підприємництва полягає в тому, що для її здійснення не потрібно значногостартового капіталу, вона забезпечує прискорений обіг інвестованих коштів занизьких витрат на виробничу інфраструктуру, управління та збут.

Дослідження проблем функціонування суб'єктів малого підприємництвазапочаткувалося в Україні лише з початком ринкових перетворень та формуваннявідповідної законодавчої бази.

В останні роки особливо активізувалась економічна думка вчених Україниз проблем підприємництва в цілому і малого підприємництва зокрема. Цьомусприяло становлення сектора малого підприємництва, зростання його ролі врозв'язанні складних соціально-економічних проблем трансформаційного характеру:створення нових робочих місць, заповнення ринкових прогалин, формуванняринкового середовища на підґрунті розгортання реальної конкуренції, здатноїзабезпечити високу ефективність виробничих відносин. У цьому зв'язку все більшвагомою стає науково-дослідницька робота з вивчення можливостей малогопідприємництва. З'явилися змістовні праці вітчизняних вчених Н. Бондаря, Д. Богині,Є. Боброва, 3. Варналія, Л. Воротіної, В. Гейця, Л. Буряка, Л. Гладкова, Ю. Єханурова,О. Квасниці, В. Колота, І. Комарницього, Є. Панченка.А. Покритана, В. Сизоненка,М. Хмелевського та інших авторів.

Цими авторами в переважній більшості розглядалися теоретичні та організаційніпроблеми розвитку малого підприємництва, в той час як недостатньо розробленимиє прикладні питання, які стосуються фінансування, кредитування, оподаткуваннята управління суб'єктів малого підприємництва.

Метою даного дослідження є узагальнення проблем розвитку малих ісередніх підприємств, виявлення найбільш вагомих на сучасному етапі та розробкапропозицій, направлених на ліквідацію цих проблем та удосконалення важелівподальшого розвитку МСП.

На фоні значних позитивних зрушень розвитку малого та середньогопідприємництва значним залишається рівень конкуренції між МСП у більшостігалузей, зокрема в торгівлі, і жодна фірма не може отримувати прибутки, щоперевищують ринковий рівень. На відміну від чорної металургії, сільськогогосподарства та вугільної промисловості МСП не мають якихось податковихпривілеїв, які б викривлювали умови конкуренції. Проте, незважаючи на це,подальшому зростанню та розвитку більшості МСП загрожують ряд проблем.

Так, нерозвиненість сектора фінансових послуг, низький рівень розвиткугосподарської інфраструктури [зокрема, засобів комунікації тощо), а такожнизький споживчий попит становлять значний бар'єр для розвитку малихпідприємств. Великою проблемою для МСП є залучення фінансування, оскільки такіпідприємства звичайно мають недостатньо власного капіталу, неспроможнівипускати облігації і мають труднощі із забезпеченням застави для банківськихкредитів. І хоча така ситуація характерна для МСП всіх країн, становище вУкраїні є особливо гострим, тому що ринки капіталів загалом недостатньорозвинуті, а спеціальна політика мікрофінансування, яка орієнтується на МСП,потребує удосконалення.

Водночас існують також проблеми із економічним середовищем, у якомупрацюють МСП в Україні, а саме з «якістю управління». Вона включає, наприклад,гарантування безпеки прав власності, формальну систему забезпечення виконаннядоговорів, рівень корупції, наявність неконкурентної практики і поведінки,адміністративні та законодавчі бар'єри у господарській діяльності, величинуподаткового тягаря, а також прозорість, однозначність і стабільністьрегулятивних актів. За даними проведеного опитування Міжнародної фінансовоїкорпорації (МФК) більшість українських МСП як бар'єри в плані якості управлінняназивають проблеми, які пов'язані з: оподаткуванням, нечесною конкуренцією ірізноманітними дискреційними повноваженнями та пільгами, корупцією,регулюванням господарської діяльності, неадекватною інфраструктурою, проблемамиіз залученням коштів, незабезпеченістю прав власності. Серед названих проблемми вважаємо першочерговою проблему оподаткування.

Нестабільність податкового законодавства і велика кількість податківстановлять значніший тягар, ніж сам рівень податкових ставок. Кількість ітривалість перевірок, що здійснюються податковими і неподатковими інспекціями,не знизилась в останні роки. Важливим є те, що основні перешкоди дляекономічного розвитку досліджених малих і середніх підприємств мають місце вперіод після-реєстраційної діяльності, тоді як процедура самої реєстрації вжебільше не вважається бар'єром і вона більше підприємцями не виділяється якпроблема.

Останнім часом було зроблено певні спроби знизити бар'єри на шляхурозвитку МСП. Саме на реалізацію такої мети спрямована система спрощеногооподаткування, на яку перейшла значна кількість малих підприємств, що, у своючергу, сприяло підвищенню доходів до бюджету. Проте вона не є досконалою іпотребує подальшого покращення. Одним із слабких місць системи спрощеногооподаткування є множинність спрощених податків. Так, фізичні особи — суб'єктипідприємницької діяльності, які працюють у сфері послуг, мають право вибору міжтрьома видами спрощеного оподаткування («єдиний податок», «фіксований податок»або «торгівельний патент»). Малі підприємства — юридичні особи можуть вибиратиміж ставками у 6% (із сплатою ПДВ) або 10% (без сплати ПДВ), і вони зобов'язанівести бухгалтерський облік на підприємстві. Крім того, що така система є доволіскладною для розуміння підприємцями, вона також встановлює нерівні умови вплані ставок оподаткування.

Інша важлива проблема стосується відрахувань на соціальне страхування. Згідноз Указом Президента №727/98 Державне казначейство перераховує 42% надходженьвід єдиного податку до Пенсійного фонду і 15% — до Фонду соціальногострахування. Але зважаючи на те, що ці внески не є персоніфікованими,працівники МП не можуть накопичувати кошти на своїх особистих пенсійнихрахунках (єдиною альтернативою є приватні пенсійні фонди).

Проблемою МСП є незахищеність їх прав власності, що знаходитьвідображення у тривалому очікуванні винесення судових рішень, а також усуб'єктивних оцінках, як то низька довіра до судової системи. Господарські судиперевантажені позовами, і часові рамки судового розгляду часто не витримуються.Кількість позовів, направлених до арбітражних судів, зросла майже у п'ять разівпротягом останнього часу. Значне зростання кількості позовів також є наслідкомскасування права Державної податкової адміністрації стягувати податковузаборгованість безпосередньо з банківського рахунку підприємства. Завідсутності податкових судів податкові позови повинні розглядатися господарськимисудами, кадровий склад яких і фінансування не приведено у відповідність зізростанням кількості позовів. Низьку довіру до судової системи взагаліпідтверджують проведені опитування підприємців Міжнародною фінансовоюкорпорацією. За її даними тільки 15,4% малих підприємств та 20,6% середніхпідприємств вважають українську судову систему такою, що спроможна захиститиїхні права.

У праві захисту прав МСП заслуговує на увагу досвід розвинутих країн,таких як Канада, Великобританія або США, які сформували систему селекціїпропонованих урядових регулятивних актів. Вона має на меті оцінити вигоди тавитрати запропонованих регуляторних актів (аналіз регуляторного впливу), атакож можливих альтернативних рішень і перешкодити прийняттю неоптимальнихрішень. В Україні така система пропагується Державним комітетом з питаньрегуляторної політики та підприємництва (Держкомпідприємництва). Проте на даниймомент оцінка впливу запропонованих регуляторних актів не проводиться належнимчином, або не завжди враховуються її результати, а тому механізм відбору частонеспроможний перешкодити прийняттю небажаних регулятивних актів. Це особливостосується регіональних підрозділів Держкомпідприємництва, які не маютьдостатнього політичного/адміністративного впливу.

З метою розширення та підвищення ефективності діяльності малих тасередніх підприємств необхідною і доцільною буде розробка окремої політики,спрямованої на подолання бар'єрів подальшого розвитку МСП через покращеннягосподарської інфраструктури, сфери фінансових послуг та якості управління зметою їх підтримки як виживання, так і зростання. Універсальним підходом маєбути забезпечення рівних правил для всіх підприємств незалежно від галузі,розміру тощо та підготовка таких програм підтримки, які б базувалися на принципахвільного ринку, а не державного втручання.

Сприяння розвитку фінансового сектора, становленню фінансовихінституцій для мікрокредитування (включаючи поширення технологій оцінкимікропозичальників та підготовку кадрів), розвитку гарантування кредитів талізингу обладнання було б корисним для вирішення проблем фінансування МСП. Зусиллядержави повинні більшою мірою спрямовуватися на покращення відповідногозаконодавства і розвиток приватної комерційної фінансової інфраструктури, а нена заснування нових фінансових інституцій державними коштами або прямуфінансову підтримку МСП.

Досі залишаються проблеми із фінансовим законодавством. Наприклад, цестосується непотрібних обмежень щодо оцінки застави при кредитуванні, щопотребує додаткових витрат грошей та часу кредиторів. Комерційні банки повиннімати право самостійно оцінювати заставу при кредитуванні МСП.

На нашу думку, пряма фінансова підтримка з боку уряду має становитилише частину загального фінансування, доповнену майновими внескамиспіввласників МСП і/або коштами. Обмеження участі держави є необхідним з двохпричин: 1) широка участь держави створює передумови корупційної поведінкичиновників, відповідальних за надання державного фінансування, а отже,призводить до неефективного розподілу фінансових ресурсів; 2) за умови поділуризиків із урядом підприємці ініціюватимуть більш ризиковані проекти, ніж вониб дозволили собі в іншому випадку.

З метою попередження корупції та зловживань бюджетними коштами фондипідтримки МСП повинні бути відокремлені від уряду. Діяльність фондів сприянняМСП повинна бути прозорою та підзвітною тим, хто надає кошти.

Доцільним було б, щоб фінансові ресурси для МСП надавали фінансовіінституції на противагу нефінансовим (бізнес-консалтинговим тощо] проектам. Необхідністьтакої постановки викликана тим, що: а) кредитна діяльність нефінансовихорганізацій породжуватиме конфлікт між їх консалтинговою та контрольноюфункціями; б) нефінансові інституції не мають достатньої кваліфікації длязабезпечення вчасного повернення кредитів; в] наявність некомерційних кредитівможе зашкодити становленню молодої національної системи мікрофінансування. Вільніресурси нефінансових організацій можуть залучатися через відкриття кредитнихліній для мікрофінансових інституцій для кредитування МСП.

Найбільш залежною ефективність господарювання МСП є від якостіуправління. Оцінка якості управління досліджуваних малих та середніхпідприємств свідчить про те, що її відносно швидко потрібно реформувати. Якістьуправління в основному базується на національній та місцевій нормативній базі. Іпроблемою є забезпечення чіткої і послідовної реалізації національногозаконодавства на місцевому рівні. Це, зокрема, стосується законодавства з«дерегуляції», якого не завжди дотримується місцева влада. Належний аналізрегуляторного впливу повинен стати обов'язковим, а не формальним.

Нові податкові та регулятивні акти повинні відслідковуватися на предметможливого корупційного ефекту, використовуючи критерії простоти, доцільності [наскількиреалістичним є його виконання] та стабільності. Після прийняття основнихподаткових та регулятивних норм вони повинні залишатися стабільними принаймніпротягом 3-5 років. Це сприятиме зниженню невизначеності щодо урядових рішень,позитивно впливаючи на розвиток сектора МСП.

Доцільним є збереження спрощеної системи оподаткування, яка виявиласяодночасно і простою для сприйняття

підприємцями, і вигідною для бюджету. Варто залишити два видиспрощеного оподаткування: одного — для дрібних торгівців (торгівельних місць) (безвимоги ведення бухгалтерського обліку) і другого — для решти малих підприємств(із обов'язковим веденням обліку).

Валовий дохід має залишатися базою спрощеного оподаткування малихпідприємств, що ведуть бухгалтерський облік.

Проведене дослідження дозволяє заключити, що основними напрямамипідвищення ефективності функціонування діяльності МСП можуть бути:

підвищення якості управління через забезпечення реалізації відповідногозаконодавства на місцевому рівні при його стабільності протягом 3-5 років;

спрямування зусиль держави на удосконалення чинного законодавства щодорозвитку підприємництва;

зменшення рівня прямої фінансової підтримки МСП з боку уряду. Відзагального фінансування МСП лише частина його має покриватися державою. З метоюпідвищення ефективного розподілу фінансових ресурсів фонди підтримки МСПповинні бути відокремлені від уряду, що дозволить попереджувати корупцію;

збереження спрощеної системи оподаткування для суб'єктів малогопідприємництва та встановлення лише двох видів ставок податку для дрібнихторгівців і решти малих підприємств, а також подальшого спрощення податковогообліку.

На нашу думку, вказане вище буде сприяти підвищенню ефективностідіяльності малих підприємств.

Список використаної літератури

1. Акімова І., Верстюк С, Старіков О. Роль якостіуправління в розвитку малого та середнього бізнесу: регіональний аспект. ПРООН,2002.

2. Бобров Е.А. Сучасний стан і перспективи розвиткукредитування малого бізнесу. // Фінанси України. — 2004. — №1. — С. 20.

3. Богиня Д. Комплексное исследование проблем малогопредпринимательства. // Економіка. Фінанси. Право. — 2003. — №1. — С.10

4. Бондарь Н, Проблеми зффективной деятельностисубьектов малого бизнеса в Украине на зтапе проведення зкономических реформ. //Економіка. Фінанси. Право. — 2003. — №2. — С, 3.

5. Квасниця О.В. Податкове стимулювання розвиткумалого бізнесу. // Фінанси України. — 2003. — №2. — С.65.

6. Кузьмін О. Є., Комаринський І.М. Фінансоваінфраструктура для підтримки малих підприємств. // Фінанси України. — 2003. — №2.- С.87.

7. Онищук Я.В. Фінансове забезпечення діяльностімалого та середнього бізнесу, // Фінанси України. — 2003 — №7. — С, 51.