Реферат: Економічна глобалізація

ПЛАН

1.        Вступ.

2.        Сутністьекономічної глобалізації

3.        Передумови входження світової економіки в процес економічноїглобалізації

4.        Соціально-економічнінаслідки економічної глобалізації

5.        Висновок

6.        Списоквикористаної літератури

ВСТУП

 

Основноюметою цієї роботи є дослідження процесу економічної глобалізації, з’ясуваннясутності цього процесу. Також метою роботи є розгляд основних факторівтрансформації світової економіки у глобальну систему, та дослідженнясоціально-економічнихнаслідків економічної глобалізації.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX ст., щосупроводжувалось зростанням світової економіки Основною об'єктивною тенденцієюекономіки XXI ст. є розвиток процесів глобалізації у світі. Цей феномен єхарактерною особливістю всієї світової вироб­ничо-господарської діяльності,складовими якої є окремі національні економіки.

Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення тапоглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання тазбуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізаціяохоплює всі сфери сус­пільного життя, у результаті чого соціально-економічнийпроцес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.

Більшість дослідників відносять початок процесу глобалізації довеликих географічних відкриттів, а саме до часу відкриття іспанцем ХристофоромКолумбом «Нового світу» (1492 р.). Освоєння нових територій викликалонеобхідність розвитку торгівлі, транспорту, комунікацій, поширеннязахідноєвропейської мови та культури.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX. cт., щосупроводжувалось зростанням світової економіки, обсягів торгівлі та неймо­вірнимиміграційними процесами. Основною передумовою стрімкого розвитку процесівглобалізації стала об'єктивна необхідність усунення торговельних бар'єрів між країнамисвіту з метою розширення ринку та створення умов для більш по­вної реалізаціїекономічних інтересів окремих держав. Це призвело до активізації обмінутоварами та послугами, інформацією, капіталом, робочою силою, створю­ючи прицьому додаткові умови для зростання країни та підвищення її конкурен­тоспроможності.

Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритістьдер­жав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритостінаціо­нальних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, щосупро­воджується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільноїсвіто­вої торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання,ство­рюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями.Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство.

Досить вагомим поштовхом до посилення процесів глобалізації ставрозвиток комп'ютерних технологій. У 1970 р. покладено початок технологічнійреволюції, а з 1977 р. компанія АррІе розпочала масове виробництво першихперсональних комп'ютерів. І саме в цей час термін «глобалізація» ставшироко вживатися в суспільно-економічній сфері.

Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації.Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничоїдіяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процесцивілі­зації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльностіоргані­зацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніхринків на світові. Глобалізація як світове економічне явище стала однією знайвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, щосприяє поглиблен­ню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цьоговідбувається зро­стання продуктивності праці та скорочення витрат. Ще однієюперевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно можепризвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже — до економічногозростання.

Сутністьекономічної глобалізації

 

Сучасна світова економіка дедалі інтенсивніше глобалізується. Цевсеохоплюючий процес, жодна країна не може уникнути його впливу на ті чи іншісфери суспіль­ного життя. Новітню тенденцію розвитку людства досліджують різнінаукові школи, проте єдиного визначення терміна «глобалізація” ще немає.Узагальнюючи відомі підходи, можна сказати, що глобалізація становитькомплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке справляєпотужний вплив на всі сторони життєді­яльності суспільства. В основіглобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці і капіталу.Даний процес позначений інтенсифікацією руху капіталу. що направляється унайприбутковіші галузі національних економік, швидким розвит­ком фінансовихринків, які генерують потужні фінансові потоки, активізацією ринку фінансовихІнновацій І загалом інноваційного процесу, в ході якого створюються, ос­воюютьсяІ поширюються нововведення.

Стрімка глобалізація та інтелектуалізація виробництва, ринку йекономічної діяль­ності викликані небаченими темпами і масштабами інновацій,які докорінно змінюють соціально-економічну структуру суспільства та виробничихвідносин. Стає очевид­ним, що для вирішення господарсько-економічних завданьпотрібні нові підходи, якісні прогресивні зміни. Безперервно виникаючи упросторі і часі, такі зміни є характерною ознакою Інноваційного процесу, наоснові якого розвиваються інформаційні техно­логії, зокрема, глобальна мережаІнтернет, що зв'язує різноякісні технології, структу­ри, вузли, системи,послуги, пропозиції тощо в об'єднавче комунікативно-функціо­нальне середовище.[2 ст. 84]

Термін «глобалізація» (globalisation) походить від французько­го«global» — всесвітній івживається для характеристики сучасних планетарних процесів.

Концепція глобалізації з'явилась на початку XXI ст. Вона ви­користовуєтьсястосовно всіх сфер людської діяльності: глобаліза­ція правового простору,глобалізація політичних відносин, глоба­лізація злочинності, глобалізаціяекономіки тощо. У науковому обігу закріпилося поняття глобалізації як якіснонового стану світо­вої економіки.

Слід зазначити, що у світовій літературі існують різні підходи довизначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків длялюдства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означаєвзаємозв'язки і взаємозалежність економік на рівні всього світовогоспівтовариства в планетарному масштабі. Розбіжності ж торкаються тих чинників,котрі с визна­чальними в процесі глобалізації, та наслідків цього явища.[ 8 ст. 17]

Розбіжності торкаються також етапів розвитку глобальних процесів,чинників, котрі є визначальними в процесі глобалізації, та наслідків цьогоявища. Існують два підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації.Згідно з першим, оскільки товарно-грошові відносини без­перервно розвиваютьсяне тільки вглиб, але і вшир, то глобалізація три­ває протягом усієї історіїцивілізації і розпочалась ще до великих гео­графічних відкриттів. У цей часзв'язки між державами мали спорадич­ний характер. Так, російський учений Г. Г.Дилигенський стверджує, що «глобалізація — це явище абсолютно не нове. Воно урізних формах існувало, розвивалось на різних етапах людської історії. Добревідомі античні форми глобалізації».

Представник першого підходу польський економіст Гжегож В. Ко­лодковважає, що «глобалізація — це процес створення лібералізованого таінтегрованого світового ринку товарів і капіталу, а також формуван­ня новогоміжнародного інституціонального ладу, який служить розвит­кові виробництва,торгівлі і фінансових потоків у всесвітньому мас­штабі». При цьому він вирізняєтри етапи прискорення роз­витку процесу глобалізації. Перший етап відбувся вперіод відкриттяАмерики та інших географічних відкриттів XV і XVI ст., що надалознач­ного стимулу світовому економічному розвиткові, породило велику кількістьнових ринків.

Другий великий перелом у глобальній економіці мав місце у XIX ст. Цей періодпов'язується зі значними масштабами виробництва й міжнародної торгівлі в умовахзолотого стандарту та застосування до­сягнень науково-технічного прогресу(залізничний транспорт, радіо, телеграф).

Третій великий перелом відкрив нову епоху в історії глобалізації.Головна його ознака — електронно-інтернетівська революція. Інтернет створюєновий економічний простір, в якому можна досліджувати Й упроваджувати,інвестувати та одержувати прибутки, виробляти й на­давати послуги, продавати йкупувати, нагромаджувати й споживати. Певна частина теоретиків цієї групи вважає,що глобалізація є продов­женням капіталістичної інтеграції протягом шестиостанніх століть і тому не може розглядатися як принципово нове явище. На їхнюдумку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися й розширилися після:створення перших чартерних компаній. Останні стали організаторами виробництва йобміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Вони булипопередниками транснаціональних компаній (ТНК), які * виконують головну роль углобалізації сучасного економічного життя.

Поглибленню міжнародних економічних зв'язків сприяла політична інтеграціякапіталістичних держав у ХІХ-ХХ ст., створення перших міжнародних організацій.На думку цієї групи учених, стрімке прискорення глобальних процесів на межітисячоліть є результатом інтенсифікації низки економічних, політичних і технологічнихфакторів. Серед них слід особливо відзначити засилля ТНК у світовому господарстві;формування ринкової економіки на постсоціалістичному просторі; підвищення рівняінтеграції інформаційних, комунікаційних і комп'ютерних технологій.

На думку американського вченого І. Вульфа, процес глобалізаціїявляє собою «подорож до досяжної мети — «глобального світу», в яко­му не будені відстаней, ні національних кордонів, що перешкоджають. економічним угодам,транспортні й комунікацій ні. витрати дорівнюють нулю, усунуті перепони,створені різноманітними національними зако­нами.

Учений вважає, що процес економічної глобалізації триває п'ятьстоліть. Протягом цього часу технічні зміни безперервно знижували і бар'єри нашляху міжнародної інтеграції: перехід від вітрильного до! парового флоту,створення телеграфу, телефону, аерофлоту і в решті-решт Інтернету. Однакекономіст вирізняє сучасні форми глобалізації, які визначаються більш швидкимздійсненням зв'язків, лібералізацією ринків і глобальною інтеграцією виробництватоварів та послуг, Упродовж останніх двох десятиліть лібералізація торгівліпоширилась практично на всі держави світу. Найбільша хвиля лібералізації рухукапіталу пройшла наприкінці 70-х років і охопила усі країни з високим рівнемдоходів, велику кількість країн, що розвиваються, а у 90-х роках — ко­лишні соціалістичнікраїни.

Друга група учених вважає, що глобалізація — якісно новий етапрозвитку світової економіки. Такий підхід базується на визнанні гло­балізаціїявищем, притаманним останній третині XX ст., коли вона стає визначальним чинникомекономічного розвитку. Такої думки дотри­мується російський автор А. Б. Вебер«Іноді говорять; світ завжди був глобальним. Так, якщо Йдеться про фізичнийсвіт. Але світ людський не був. Глобалізація означає, на мій погляд, втягуваннявсього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних такультурних зв'язків на основі новітніх комунікаційних і інформаційних технологій».

Надумку російського економіста Ю. Шишкова, глобалізація являє собою нову, більшвисоку стадію розвитку давно відомого процесу інтер­націоналізації(транснаціоналізації) різних аспектів суспільного життя: економічних,політичних, культурних тощо. На цій новій стадії проце­си інтернаціоналізаціїсуспільного життя, котрі раніше мали регіональ­ний характер, поступовоохоплюють усе світове співтовариство, дося­гаючи планетарних масштабів. І це непросто територіальне поширен­ня інтернаціоналізації: глобальні масштабипроцесів і взаємозалежності різних країн надають цим взаємозв'язкам новівластивості, нову силу, як благотворну, так і руйнуючу.[ 1 ст. 9-11]

Головними чинниками, які визначають поняття економічноїглобалізації, учений вважає торговельні та фінансові відносини. За своєюприродою міжнародні торговельні та фінансові відносини були такими, що малиможливість охопити увесь світ. І в XX ст. вони дійсно стають глобальними, даючисвітовому співтовариству відчути себе єдиним цілим.

Свою тезу автор аргументує фактами міжнародного економіч­ногожиття, котрі суттєво вплинули на процеси глобалізації, пере­творившиінтернаціоналізацію у XX ст. на якісно нове явище. На думку ученого,першою подією, яка дозволила світу відчути себе єдиним цілим, була великадепресія на початку 30-х рр., яка охо­пила більшість країн світу, викликалахвилю протекціонізму і ско­рочення світової торгівлі.

Другою подією всесвітнього масштабу була руйнація Бреттон-Вудськоїсистеми, падіння золотодолорового стандарту, коли валю­ти світу перейшли нарежим вільного плавання. Це потрясіння зас­відчило: валюти усіх країн світу єневід'ємною часткою єдиної світової валютної системи.

Третій глобальний економічний шок настав у 1973-1974 рр., колидержави ОПЕК як політичний захід тиску на Захід значно збільшили світову цінунафти. Це спричинило енергетичний голод в країнах-імпортерах і надлишковенадходження фінансових ре­сурсів в країни-нафтоекспортери. Ці обставинизапочаткували зро­стання інфляції у більшості країн світу і призвели дозначного спаду виробництва і міжнародної торгівлі.

Восени 1982 р. відбулося чергове потрясіння глобального мас­штабу,коли під впливом складних взаємовідносин країн — експор­терів нафти вкредитно-фінансовій сфері почалась криза, яка по­ширилась на майже півсотнікраїн світу. Економіку останніх охо­пила затяжна криза. Вона бумерангом вдарилапо всіх країнах світу, у тому числі і по промислово розвинених. Величезна сумазовніш­нього боргу і зараз не погашена 40 країнами третього світу, пере­шкоджаючинормальному розвиткові економічних відносин як між Північчю і Півднем, так іміж країнами самого Півдня.

З початку 60-х рр. почав розвиватися новий тип міжнароднихфінансових операцій — у так званих євровалютах, тобто Іноземних валютах повідношенню до країни розташування банку, що здійснює ці операції. Численніпереваги останніх, у тому числі і непідконтрольність національним валютниморганам, забезпечили їх безпрецедентне зростання. Масштаби міжнародного ринкуєвровалют зросли з 20 млрд. дол. за останні 30 років, тобто у 300 разів.

Наприкінці 90-х рр. світове співтовариство мало фінансовий ринок,операції котрого йдуть безперервно 24 години на добу. Завдяки цьому із рукуруки щоденно переходять величезні ліквідні ресурси — від 1,3 до 1,5 трлн. дол.Спекулятивна гра на підвищенні та зниженні курсу тієї чи іншої валюти вражаютьнаціональні еконо­міки багатьох країн, про що свідчить фінансова, криза1997-1998 рр.

Автор концепції вважає, що саме економічна глобалізація де­монструєнайвищі темпи свого розвитку у порівнянні з іншими сферами міжнародних відносин.[8 ст. 17-19]

Такимчином, згідно із зазначеною концепцією, глобалізація — це болісний процестрансформації національно-державної форми ор­ганізації життя суспільства в дещонову ЇЇ форму. Нічого подібного не було ні в кінці XIX ст., ні на початку XX ст., колибурхливо розвивались процеси інтернаціоналізації.

Економісти Л. Безчасний і С. Онишко вважають, що головною скла­довоюпоняття глобалізації є універсалізація інвестиційних процесів, розробка йприйняття єдиних принципів інвестиційної взаємодії, уніфікації інвестиційнихмеханізмів та інструментів, схильність до інтегральної технології .

До подібної точки зору щодо сутності глобалізації приєднується іДжордж Сорос, який заявляє: «Я ототожнюю її з вільним рухом капіталу та дедалізростаючим домінуванням глобальних фінансових ринків і бага­тонаціональнихкорпорацій над національними економіками».

Згідно з точкою зору українського економіста А. Філіпенка, «гло­балізаціяє продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної допостіндустріальної стадії економічного розвитку, формування засадноосферно-космічної цивілізації».

На думку А. Філіпенка, глобальна економіка включає в себе такіосновні елементи:

— міжнародну науково-технічну сферу;

— систему міжнародного виробництва;

— світові ринки і міжнародну торгівлю;

— міжнародну валютно-фінансову систему.

Досить поширеною серед учених є думка проте, що економічну гло­балізаціюслід розглядати як сукупність взаємно зв'язаних економічних, соціальних,юридичних і політичних явищ. Наприклад, певні ситуації у політиці можутьвикликатися не тільки й не стільки політичними фак­торами,.скількиекономічними; соціальними, етнічними. У свою чер­гу, події в економічному життіможуть бути обумовлені впливом нееко­номічних факторів. Так, погіршенняполітичних відносин між певни­ми державами може негативно позначитись на станіекономіки багатьох країн світу, скоротивши можливості їх зовнішньої торгівлі,міграції капіталів і робочої сили.

Звідси сутність економічної глобалізації необхідно визначати, вихо­дячиз інстуціонально-соціального підходу, враховуючи сукупність всіх суспільнихвідносин та інститутів. Такий підхід передбачає, що при оцінці тихчи інших явищ у світовій економіці не можна обмежуватись тільки кількіснимипоказниками, бо вони не здатні оцінити наслідки глобалізації щодо соціальногожиття, політики, моралі, культури. Слід відмітити, що саме зазначений підхідпокладено в основу рейтингу гло­балізації, який складався у 2001 і 2002 рокахекспертами журналу «Forein Policy».[ 1 12-13]

Інституціональний підхід до визначення економічної глобалізаціїпропонує російський учений С. В. Дубовський. Він стверджує, що про­цесиглобалізації супроводжуються надзвичайно гострою конкуренцією і їх можнапредставити у вигляді чотирьох складових.

Перший процес — інтеграція національних економік у світову еко­номічнуструктуру, яку можна розглядати як глобальну піраміду. На її вершинірозміщаються технологічні та економічні лідери, центр займа­ють середняки, авнизу перебувають аутсайдери. З бідних країн пе­реміщаються потоки емігрантів,які заповнюють непрестижні вакансії на ринку праці багатих країн. Такий обмінтоварами й людськими ре­сурсами є необхідним і вигідним для обох сторін, однакумови обміну часто породжують конфлікти. Саме тому встановлення правил обміну йрегулювання спірних питань частково виведені з-під юрисдикції національнихурядів і передані міжнародним організаціям.

Другий процес — інтеграція локальних середовищ розміщення соціуміву світове середовище, що передбачає виникнення політичної й економічної відповідальностіза стан оточуючого середовища й уста­новлення механізмів такої відповідальностіна міжнародному рівні.

Третій процес — політична інтеграція країн у регіональні блоки йсвітове співтовариство. Це також передбачає передачу частини держав­ного суверенітету,функцій управління й відповідальності таким ор­ганізаціям, як ООН, НАТО.

Четвертий процес — інтеграція інформаційного національного про­сторув єдиний світовий простір, де уніфікуються потоки інформації та їх ідеологічненаповнення. Таким чином, під впливом зазначених про­цесів в останні роки відбуваєтьсязростання й посилення механізму гло­бального управління розвитком світовоїекономіки.

Російські вчені й співробітники МЗС Росії А. Стукало і Т. Авдєєвавважають, що глобалізація світової економіки — це більш високий ступіньінтернаціоналізації світового господарського життя. На їх дум­ку, процесглобалізації почався в 60-х роках на хвилі бурхливого розвит­ку НТР. Наприкінці90-х років він вступив у свою нову стадію, яка ха­рактеризується значним зростаннямй лібералізацією транскордонних переміщень товарів, послуг і капіталу,інтенсивним обміном інфор­мацією й технологіями. Відбувається своєрідне«стирання національних кордонів», світова економіка поступово набуває загальноїоснови.

Її компонентами є транснаціональне виробництво, глобальнафінансова система, побудована на узгоджених правилах, система міжна­родноїторгівлі, спільний інформаційний простір.

Досить значна група економістів до зазначених компонентів, щоскладають сутність глобалізації, додають міжнародну науково-технічну сферу.Дійсно, в сучасних умовах особливу роль у світовому господарстві виконуютьнаукове, техніко-технологічне, інжинірингове та інфор­маційне співробітництво.Згідно з прогнозами у нинішньому столітті науково-дослідною роботоюзайматимуться близько 20% працездатно­го населення світу.

Однак слід зазначити, що даний компонент не може вважатися са­мостійноюскладовою процесу глобалізації. По-перше, міжнародні на­уково-технічнівідносини проявляються в об'єктах інтелектуальної влас­ності: патентах,ліцензіях, ноу-хау. Ці об'єкти виступають як специфічні товари на світовомуринку технологій, тобто є об'єктами світової торгівлі.

По-друге, міжнародна науково-технічна діяльність «розчиняється» утаких компонентах економічної глобалізації, як міжнародний рух то­варів,капіталів і робочої сили. Вона забезпечує постійне збільшення часткиобчислювальної техніки та засобів автоматизації на світових ринках. Під впливомцього фактора суттєво змінюються види інозем­них інвестицій і форми їхздійснення. Міжнародні науково-технічні відносини впливають на формуванняміжнародного ринку праці, поро­джуючи нові тенденції й закономірності цьогопроцесу. У світовому гос­подарстві відбувається прискорений розвитокінтеграційних процесів. На нашу думку, визначаючи поняття глобалізаціїсвітогосподарських відносин, не слід брати за основу розвиток одного чинника(форму і міжнародних економічних зв'язків). Очевидно, що весь комплекс сучас­нихміжнародних зв'язків є складовим поняття глобалізації: світова торгівля,міжнародний рух капіталів, валютно-кредити і фінансові відносини, розвитокспеціальних економічних зон, міжнародна міграція робочої сили, що набулипланетарних масштабів.

Визначаючи сутність економічної глобалізації, необхідно розрізнятипоняття інтернаціоналізація, інтеграція й глобалізація та показати зв'язокміж ними.

Серед економістів немає єдиної точки „зору щодо визначеннясут­ності поняття «інтернаціоналізація». Не визначені й хронологічні рам­кирозвитку цього явища. Так, на думку російського вченого Н. Косолапова,інтернаціоналізація як явище мала б проявитися досить рано, фактично одночасноз появою перших чітко оформлених соціально-територіальних структур (міст,держав). Тобто інтернаціоналізація — історико-еволюційна підготовка глобалізації

Інтернаціоналізація передбачає «вихід чогось суто внутрішнього запервинні межі, або об'єднання дій декількох суб'єктів світової еко­номіки йполітики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяль­ності». Явищеінтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну йрозвитку існує стільки, скільки самі міжна­родні відносини. За умовінтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують надструктурними. Головна мета інтер­націоналізації — забезпечення стійкихміжнародних зв'язків у реально існуючому світі. глобалізація як явище, згідно з думкою автора концепції, склалося удругій полонині XX ст.[ 1 13-15]

Таким чином, під глобалізацією розуміється процесінтернаціоналізації виробництва й капіталу, що підкріплюється зрілимиінституційними відносинами Й відповідними інформаційними технологіями. Отже,глобалізація — це чергова, наступна, більш розвинена стадія роз­витку процесуінтернаціоналізації.

Французькі економісти П. Жак і Ф. Сашвальд вважають, що процес інтернаціоналізаціїпочинає розвиватись наприкінці XIX — на почат­ку XX ст. В її основі лежитьрозвиток міжнародної торгівлі. На їх думку, розвиток взаємозалежності країнпісля Другої світової війни відбував­ся у два етапи.

На першому етапі (1947-1980 рр.) спостерігається повернення інтер­націоналізаціїна основі розвитку міжнародної торгівлі. Після 1945 р. уря­ди держав створилибагатосторонні рамки для надання другого дихання процесам інтернаціоналізації.Не відбилося у створенні Бреттон-Вудських інститутів (МВФ, Всесвітнього банкута інших організацій).

Другий етап розвивається з початку 80-х років. Характеризуєтьсятим, що взаємозалежність держав поступово трансформується в гло­балізацію.Остання являє собою більш складний процес, в основі яко­го лежить посиленнямобільності капіталу. Глобалізація проявляється у все більшому усвідомленнітого, що будь-яка важлива проблема — ор­ганізація міжнародного обміну,регулювання руху капіталу — має гло­бальний (всесвітній) характер.

На їхню думку, поняття «інтернаціоналізація», «інтеграція», «еко­номічнаглобалізація* являють собою етапи розв'язання головного економічного протиріччясвітового господарства — між розвитком усуспільнення відтворювального процесу ійого відокремленням у ме­жах територіальних і господарських ланок.

Інтернаціоналізація — це процес еволюції міжнародних економічнихзв'язків на базі міжнародного поділу праці, що проявляється у розвиткуміжнародної торгівлі та формуванні міжнародної власності, як основи пе­реходудо вищого рівня економічної взаємодії держав. Починається у гли­бокій давнині ірозвинутих форм набуває на межі ХІХ-ХХ ст.[ 1 ст. 16]

Після Другої світової війни процес інтернаціоналізації перетво­рюєтьсяна якісно нове явище — економічну інтеграцію. Міжнародна економічна інтеграція— це форма інтернаціоналізації і одночасно етап розв'язання протиріччя міжвідокремленістю відтворювального процесу в межах національних економік і йогоконсолідацією, яка. полягає у створенні державами спільного економічногопростору з метою вільного руху товарів і факторів виробництва. Зазначенепротиріччя розв'я­зується шляхом організації міжнародних регіональних союзів тапере­ходу до регулювання міжнародних економічних відносин.

Ефективна економічна інтеграція забезпечує:

1) прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростан­ня,скорочення трансакційних витрат;

2) підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національ­нихекономік;

3) зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конку­ренціїна внутрішніх ринках держав;

4) збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інте­граційнихоб'єднань, а також із третіх країн;

5) скорочення різниці у рівні та якості життя населення Міжнароднаекономічна інтеграція у своєму розвитку проходить

низку етапів і набуває таких форм:

1) зона вільної торгівлі — перший етап економічної інтеграції,який закладає основу подальшої інтеграційної взаємодії країн-учасниць івиступає генератором перспективних інтеграційних перетворень. Така зонапередбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країна-ми-учасницямипри збереженні кожною з них національної торговель­но-економічної політики щодотретіх країн;

2) митний союз — об'єднання, при якому країни не тільки ліквіду­ютьмитні тарифи й квоти всередині союзу, але й установлюють єдині митні тарифищодо третіх країн, забезпечують реалізацію спільної зовнішньоторговельноїполітики й передачу її регулювання на над­національний рівень;

3) спільний ринок, при якому митний союз доповнюється взаємноузгодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціаль­ною йнауково-технічною політикою; для такої організації притаманна координаціявнутрішньої політики, що здійснюється міждержавними або наднаціональнимиінститутами, яким делегується частина націо­нального суверенітету держав;

4) економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні спільного економічного, валютно-фінансового,правового та інформаційного простору;проведенні спільної економічної політики, уніфікації законодавства в межахпевного союзу; створенні єдиного еко­номічного простору з відповідною політичноюнадбудовою;

5) політичний союз ґрунтується на переході країн-учасниць доспільної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного грома­дянства;на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх спра­вах, наекономічному співробітництві (значна концентрація й цент­ралізація капіталу,організаційні форми підприємств, рамки діяльності яких виходять за національнікордони й набувають міжнародного характеру, сприяючи утворенню єдиногоринкового господарства).

Таким чином, інтеграція — це процес зрощування національних ринківі формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою,єдиною в основному правовою системою Й найтіснішою координацією внутрішньої Йзовнішньоекономічної політи­ки відповідних держав. Починається наприкінціДругої світової війни.

В останні два десятиріччя XX ст. інтеграція,підкоряючись діалек­тичному закону, відкритому Гегелем, набуває нової якості —стає гло­балізацією. [ 1 ст. 16 -18]

Економічна глобалізація — новий рівень інтернаціоналізації таміжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифікацією і новоюякістю внутрішніх міжнародних зв'язків у планетарних масштабах. Національнігосподарства та їх суб'єкти перетворюються на складову частину світовоговідтворювального процесу, стають частиною планетарної економіки. Починаєтьсяцей процес у 80-і роки XX ст., про­довжується дотепер.

Основне протиріччя світового господарства на етапі економічноїглобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації тавідтворення у планетарних масштабах, що проявляється у такому:

— збільшення кількості й масштабів діяльності регіональних угру­пованьпротягом 90-х років XX сторіччя й на початку XXI;

— багатовекторність міжнародного співробітництва: кожна сучас­накраїна може бути учасницею багатьох регіональних угруповань од­ночасно;

— підконтрольність регіональних угруповань міжнародним ор­ганізаціям;

— зростання регіональних союзів, створених на різних континентахсвіту за рахунок нових учасників економічних угруповань. Сьогодніміжрегіональними угодами регулюється більш ніж половина всього об­сягуміжнародної торгівлі;

— посилення інтеграційних процесів між крупними регіональнимиоб'єднаннями.

Правомірність саме такого підходу до визначення економічної гло­балізаціїдоводить зміст подальших розділів цієї роботи.

Зазначимо, що глобалізація — об'єктивний процес, який відбиваєсукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науко­во-технічногота економічного прогресу. Тому, створюючи та упорядко­вуючи категоріальнийапарат процесу економічної глобалізації, слід вирізняти фактори, які обумовилиприскорення цього процесу. Стрімке прискорення глобальних процесів на межітисячоліть є результатом низки технологічних, економічних та політичнихфакторів. Серед них слід особливо відзначити такі:

1. Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від ви­користаннядосягнень науки й техніки, високого фахового рівня праців­ників у промисловорозвинених країнах світу; зменшенням витрат си­ровини, матеріалів, енергії,інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції. Сьогодні в економіці СШАпослуги та комп'ютеризація скла­дають 80% ВВП, частка промислового виробництва15%, сільського господарства — 1%.

2. Виробничо-технічний фактор — різке збільшення масштабіввиробництва, поширення ТНК, якісно новий рівень розвитку транспортних засобів ізв'язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів та послуг,виробничих ресурсів та об'єктів інтелектуальної власності з метою їх прибутковішоговикористання. В останні деся­тиріччя відбувся стрибок у розвитку ТНК. Якщо у1970 р. в 14 доміну­ючих країнах світу нараховувалось 7,3 тис. ТНК з 27,3 тис.закордонних філіалів і оборотом 626 млрд. дол., то у 2003 р. число ТНК досягло63 тис, число їх зарубіжних філіалів перевищило 820 тис, накопичен нимиіноземні інвестиції наблизились до 6 трлн. дол., а їх глобальні ак­тивискладають 21,1 трлн. дол.

3. Правовий фактор — створення інтеграційних угруповань супро­воджуєтьсяуніфікацією норм господарського права різних країн, ство­ренням єдиногоправового поля щодо регулювання соціально-еко­номічної сфери. Підвищуєтьсяглобальна регулююча роль міжнародних економічних і фінансових організацій наоснові розробки під їх керів­ництвом універсальних норм, стандартів і правилдля розвитку світого-сподарських зв'язків.

4. Соціологічний фактор, який проявляється в подоланні національ­ноїобмеженості, зменшенні впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищеннімобільності населення планети. Усі перелічені обставини породжують значні змінив характері сучасних міграційних процесів.

5. Екологічний фактор — проявляється у поєднанні зусиль суб'єктівміжнародних економічних відносин, спрямованих на розв'язання супе­речності міжсуспільством і природою, яка наблизилась до критичної межі.Останнім часом ця проблема набула планетарного масштабу. Роз­ширюєтьсяспівробітництво щодо боротьби з голодом і хворобами, ліквідації відставаннякраїн, що розвиваються, насамперед найменш розвинених країн Африки.[ 1 ст.18-21]

Серед дослідників феномену глобалізації є прибічники проти­ставленняпроцесів регіоналізації і глобалізації. Представником такого підходу можнавважати директора Центру з вивчення аме­риканського бізнесу професораВашингтонського університету М. Вайденбаума, який дослідженню цих процесівприсвятив кни­гу «Регіоналізація проти глобалізації світової торгівлі».

Автор намагається довести, що дві конфліктуючи тенденції —регіоналізація і глобалізація — тягнуть у різні боки загальноприй­нятуміжнародну торговельну політику, а кінцевий результат поки не проглядається. Укнизі Вайденбаум посилається на розвиток регіональних угруповань.

Дійсно, інтеграційні процеси в останні роки поширились на всіконтиненти і привели до утворення регіональних і субрегіональних торгово-економічнихблоків, кількість яких зараз перевищує 10. Історично першим виникаєЄвропейський Союз. Початком його формування вважається 18 квітня 1951 року,коли шість європейсь­ких країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди,Люксембург підписали у Парижі угоду про створення Європейського об'єднаннявугілля і сталі.

У грудні 1991 р. в Маастрихті було підписано союзну угоду, якапроголошувала створення Європейського Союзу, куди включалися 15 країн Західноїі Центральної Європи. Наступним кроком у поглибленні інтеграційних процесівбуло рішення 12 держав ЄС про організацію валютного союзу і перехід до спільноївалютної одиниці «євро».

На іншому континенті у 1994 р. стала чинною угода між США, Канадоюі Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА). У межахасоціації поступово ліквідуються об­меження на шляху пересування товарів,капіталу, робочої сили. Гармонізується законодавство щодо захистуінтелектуальної влас­ності, технічних і санітарних стандартів.

У листопаді 1989 р. створюється організаціяАзіатсько-Тихо-океанського економічного співтовариства (АТЕС), яке включає 18країн, зокрема Японію, США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Корею,країни АСЄАН, а також Росію (з 1997 р.). На це регіональне угруповання припадаємайже 60% світового ВВП, 40% світової торгівлі і майже 60% торгівлі країнТихого океану. Пла­нується, що до 2020 р. тут буде створена найбільша у світізона вільної торгівлі, яка грунтуватиметься на економіці США, Японії, Китаю.

У 1991 р. між Аргентиною, Бразилією і Уругваєм був підписа­нийдоговір, згідно з яким з 1 січня 1995 р. на території країн-учасницьстворюється спільний ринок Півдня. Згодом до договору при­єднався Парагвай,асоційованими членами стали Чилі і Болівія. Угруповання охоплює майже 60%території Латинської Америки, 46 % населення і виробляє 50% ВВП.

У 1989 р. виникає Союз арабського Магрибу за участю Алжи­ру,Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Проводиться робота щодо створенняАфриканського економічного співтовариства.

На Середньому Сході з 1981 р. активно функціонує Рада співро­бітництваарабських держав Перської затоки, що об'єднує Саудівсь­ку Аравію, Кувейт,Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман. З 1960 р. існує ОПЕК. З 1 січня 1998 р. почаласьреалізація програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Угоду проорганізацію такої зони підписали 18 країн, на які припадає 95% торговельногообороту всього арабського світу.

З першого березня 1993 р. стає чинною Центрально-європейсь­каугода про вільну торгівлю, яка об'єднує країни Вишсградської четвірки:Угорщину, Польщу, Словаччину. Чехію.

У вересні 1993 р. країни СНД підписали угоду про сторонняекономічного союзу. Згідно з цим документом передбачалося по­слідовнепоглиблення інтеграційних процесів, перехід до більш зрілих форм інтеграції. Уберезні 1996 р. була підписана угода між Білоруссю, Казахстаном, Киргистаном іРосією про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах. З 1997р. ство­рюється Союз Білорусії й Росії. П'ять країн: Грузія, Узбекистан,Україна, Азербайджан, Молдова створили організацію співробітницт­ва (ГУУАМ).

Тенденцією, яка суперечить регіоналізації, на думку Вайденбаума, єрозвиток глобальних фірм. Технологічний прогрес, особливо в галузітелекомунікацій та транспортування, уможливили реаліза­цію багатьох ділових нововведень,які дозволяють долати перепони, зведені орієнтованими на протекціонізм урядами.Саме тому роль відокремлених держав як рушійної сили у торговельній політицізменшується, світ все частіше бачить надихаючі зразки міжнародної комерції.Яскравий приклад глобалізації — створення Світової орган­ізації торгівлі (СОТ),спрямованої на суттєве скорочення або скасу­вання більшості торговельнихбар'єрів у світовій торгівлі.

Віддаючи належне цьому досить цікавому дослідженню, зазна­чимо, щоне варто протиставляти одне одному — регіоналізацію та глобалізацію економіки.Це взаємодоповнюючі, різномасштабні і різноякісні інтеграційні процеси. Можнастверджувати, що регіо­нальні інтеграційні процеси є сходинками на шляху доглобалізації економіки. Відомо, що кожна сучасна країна може бути учасницеюбагатьох регіональних угруповань. Це ще один аргумент на користь цієї тези, боне тільки окремі корпорації, а економіка кожної краї­ни стає транснаціональною,частиною планетарної економіки.

До феномену глобалізації прикута увага дослідників, мета яких нелише з'ясувати сутність даного явища, а й визначити його на­слідки для людства.Серед теоретиків глобалізації вирізняються дві групи учених: оптимістів тапесимістів в оцінці впливу глобальних процесів па долю людства.

Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у ство­реннінової динамічної ринкової економіки. Остання буде грунту­ватися на значномупідвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи ростуз низькою інфляцією і з мен­шим безробіттям.

Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що гло­бальнаекономіка сьогодні — це економіка соціального абсурду, яка породжує небувалідодаткові багатства, використовує їх для спеку­ляцій і, не вміючи або небажаючи їх справедливо розподіляти і пе­рерозподіляти, породжує глобальнубідність людей у світі. На думку учених цього напряму, глобальна економічнасистема не може вважатися здоровою і не має перспективи, якщо сьогодні за­гальнебагатство тільки 225 найбагатших осіб світу складає понад 1 трлн. дол. США, щодорівнює річному доходу 47% людства, або більш ніж 2,8 млрд. людей. За данимиПРООН, частка 20% найбіднішого населення світу в глобальному доході скоротиласьз 2,3% у 1960 р. до менш ніж 1,1% У кінці 90-х років.

Відношення доходу 20% найбагатшого населення землі, так званогозолотого мільярда, до доходу 20% найбіднішого населен­ня планети становило 30:1у 1960 р., 60:1 у 1990 р. і 90:1 у 1999 р. Таких темпів перерозподілуглобального валового продукту ніко­ли не було раніше в історії світовоїцивілізації1.

Однак, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частинисвітового населення, протягом XX ст. відбулось триразо­ве збільшеннясередньодушового ВВП найбіднішої частини насе­лення. Таке суттєве зростаннядоходів не могло відбутися без інтер­націоналізації досягнень НТП. Поглибленняж майнової поляри­зації значною мірою залежить від нерівномірного і вибірковогохарактеру розвитку науки і техніки у світі. На початку 90-х років країни«сімки» мали 80,4% світової комп'ютерної техніки і забез­печували 90,5%високотехнологічного виробництва. Лише на СІЛА і Канаду припадає 42% усіхсвітових витрат на дослідні розробки, у той час як на Латинську Америку іАфрику разом менше 1 %. Про­мислово розвинені країни контролювали 87% із 3,9млн. патентів, зареєстрованих у світі за станом на кінець 1993 р.2

Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національ­нихекономічних систем не виключають суперечностей глобалізації. Ці суперечностіпроявляються у нерівномірності розвитку людсь­ких суспільств, поділі світу наелітарну групу «золотий мільярд» та інший світ.

Наша держава також не може стояти осторонь процесів глоба­лізації,бо вже відбулась як суверенна держава, ставши повноправ­ним суб'єктомміжнародних відносин.[ 8 ст. 21-22]

Передумови входження світової економіки в процесекономічної глобалізації

 

У 80-90х – роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подіянадзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почалиринкове реформування економіки. Ця обставина дозволила об’єднатипосткомуністичні країни в групу держав з перехідними економічними системами,куди включаються 28 держав із населенням, що перевищує 300 млн. людей.

Характерна особливість країн, що переходять до сучасної ринковоїекономіки, яку вони успадкували від командно-адміністративної сис­теми, полягаєу деформованому розвиткові їх промисловості, диспро­порції у співвідношеннівиробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело нетільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичноїстагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчовапромисловість, значного відста­вання науково-технічного розвитку від рівняпередових країн світу.

Як свідчать дані табл. З, зазначена група країн, маючи населення у2,4 раза менше, ніж у розвинених країнах світу, виробляє ВВП менше у 8,8 раза.А частка перехідних країн у світовому експорті товарів та по­слуг менша у 15,6раза, що свідчить про незначний ступінь інтегрованості у світове господарство.

Частка країн у світовому ВВП, загальному експорті та населенні у2002 р.:

Групи країн Кількість країн ВВП, % Експорт товарів та послуг, %

Населення,

%

Високорозвинені країни 92 55.7 74,8 15.4 Країни, що роз­виваються 125 38,1 20,3 78,2 Транзитивні країни 28 6,3 4.8 6,4

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед нихвирізняються три групи держав із різними можливостями участі у глобальнихпроцесах.

У першу групу входять Латвія, Польша, Словаччина, Словенія,Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершенняперехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду,у цих країнах з1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падінняекономіки припинилося у 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами навступ до в який відбувся у травні 2004 р. У цих країнах зберігаються високітем: економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростаннячастки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку: інноваційних процесів.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балканськимидержавами, які не мали розвинутої промисловості. Крім то воєнні події, щовідбувалися на їх території, не могли не позначити на стані економіки йстворенні передумов до включення у процес глобалізації. Проте балканські країнив умовах командно-адміністративні системи у значних масштабах збереглиприватний сектор. Ця обставина значно прискорила процес ринкових перетворень ічас виходу з економічної кризи. Перехід до зростання ВВП у них починається з1998 у Румунії — з 1999 р. Зазначені обставини обумовили гальмування входженняцих країн у єдиний європейський простір.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишньогоСРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучаснимкритеріям ринкової демократії, не знала і дореволюційна Росія, то завданнярозбудови ринкової економіки в цьому регіоні виявилось виключно важким.Особливе посідає Китай, ринкові перетворення почалися наприкінці70-х років. Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвиткузазначених країн викликали застосування ними різних моделей включення допроцесу економічні глобалізації.[ 1 ст. 36-38]

Слід зазначити, що, на відміну від розвинених економік світу, вперехідних суспільствах механізми ефективного державного впливу на економічніпроцеси перебувають у стані формування. Найголовнішою проблемою є відсутністьусталеної системи консолідації інтересів, яка в розвинених країнах існує увигляді «симбіозу» промислового, торговельного та фінансового капіталів,розвиненої системи ринків, кредиту фінансових, бюджетно-податкових таінших відносин, розвиненої нормативно-правової бази.

Між тим, здійснення активних заходів трансформаційної політики є об'єктивноювимогою сучасного етапу перехідних процесів. Відтак дієвість економічноїполітики полягатиме у здійсненні заходів, які за­безпечують мінімізацію підставдля конфлікту інтересів при максимумі безпосередньої зацікавленості провіднихекономічних груп у реалізації запропонованої державою стратегії економічногозростання.

Зазначені проблеми є актуальними і для України, яка належить дотретьої групи постсоціалістичних країн. Особливості історичного роз­виткуУкраїни, структура економіки обумовили довготривалу кризу у ході ринковоїреформації. Скорочення виробництва позначилось на рівні добробуту населення.Відбулось значне скорочення рівня спожи­вання та нерівномірність розподілудоходів.

Заданими національної статистики, Україна за рівнем ВВП надушунаселення відстає від Болгарії Й Білорусі у 1,7 раза, від Румунії й Росії —2,2-2,3 раза, Польщі Й Словенії — в 4,6 раза, від Австрії, Франції, Німеччини —в ЗО разів, Швейцарії — в 43 рази.

Такий досить тяжкий стан економіки є результатом дії цілої низкифакторів, найголовніші з них такі: майже повна зношеність обладнан­ня в усіхгалузях економіки, нераціональна сировинна й напівфабрикат-на структурапромисловості країни, тяжкі наслідки Чорнобильської катастрофи, психологічнанеготовність певних груп населення до умов життя в іншій економічній системі.Але найголовніший чинник — це якість здійснення трансформаційних перетворень україні. Після три­валого падіння макроекономічних показників Україна тільки у2000 р. почала виходити з кризового стану.

За розвитком зовнішньоекономічних зв'язків Україна поступаєтьсянавіть країнам другої групи. Згідно з доповіддю «Україна ЄС: на шляху чо­тирьохсвобод», підготовленою консультативною компанією АНТ Consulting Group, інтеграційнийпотенціал України обмежується певними фак­торами. Перешкодою для членства в ЄСє різні рівні економічного розвитку України та європейських країн. Рівень життяукраїнців становить 15% від середнього показника по ЄС. Крім того, мізерною єчастка України в зовнішній торгівлі — усього 0,4%. З більшістю країнторговельні відноси­ни є незначними. Прямих іноземних інвестицій на душунаселення при­падає лише два відсотки від середнього рівня по ЄС.

Однак Україна вже зараз має економічні передумови для активізаціїміжнародних економічних зв'язків. Держава займає велику територію на південномусході Європи, має вихід до Азовського та Чорного морів, розташована на перетиніторговельних шляхів: із півночі Європи на південь на азіатський й африканськийконтиненти, в арабський світ, а також із заходу з країн Європейськогоспівтовариства на схід у країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Маючи територію, площа якої не перевищує 0,4% світової, інаселення на рівні 0,8% від загальної кількості населення планети, Українавиробляє майже 5% світової мінеральної сировини та продукції її пере­робки. Внадрах України зосереджено 30% запасів залізних руд, 75% — марганцю, 90% —кристалічного графіту, більша частина світових по­кладів титану й цирконію. Натериторії України є значні ресурси рідкоземельних металів, що використовуютьсядля виробництва нових ма­теріалів із наперед заданими властивостями.

Таким чином, із геополітичної точки зору економічний,технологічний та науковий потенціал України можна порівняти з Росією,Німеччиною, Францією й Великою Британією. Усе це дозволяє нашій; державіактивно брати участь у міжнародному поділі праці, розвивати світовігосподарські зв'язки.

З 2000 р. Україна має високі темпи економічного зростання.Скорочено зовнішній та внутрішній борги. Слід відмітити, що 2004 р. по­значивсявідчутною активізацією зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішню торгівлюУкраїна здійснювала з партнерами 200 країн світу. Україна досягла значногопрогресу в поглибленні своїх економічних; відносин і з багатьма країнами. Цепроявилося у збільшенні зовнішньо­торговельного обороту країни. Така позитивнадинаміка стала вагомим. чинником загального зростання української економіки,передумовою поглиблення участі в міжнародному поділі праці, більшактивного розвитку усіх форм міжнародних економічних зв'язків.[ 1 ст. 40-43]

Економічна модель участі України у процесі економічної гло­балізаціїмає включати певні елементи.

1. Конституційний лібералізм: верховенство закону, захист майно­вихправ, боротьбу з корупцією, свободу засобів масової інформації.

2. Ринкову трансформацію, яка передбачає:

— стабілізацію економіки шляхом жорсткого фінансового контро­лю,регулювання доходів, зниження бюджетного дефіциту, скорочення державного боргу,валютного регулювання;

— лібералізацію економіки на основі лібералізації цін, зовнішньоїта внутрішньої торгівлі, руху капіталу, забезпечення повної конвертованостівалюти;

— розвиток різноманітних форм власності та підприємницькоїдіяльності;

— здійснення структурної перебудови економіки шляхом скорочен­няпитомої ваги важкої промисловості, військово-промислового ком­плексу сільськогогосподарства, прискорення розвитку сфери послуг.

3. Інституціональний розвиток, який ґрунтується на таких факто­рах:

— здійснення державної політики модернізації науки та освіти,адекватної трансформаційним процесам та світовим стандартам;

 — розробка методів та механізмів стимулювання інноваційної моделіекономічного розвитку;

 — удосконалення, систематизація та стабілізація норм права;

 — підвищення рівня економічної й правової освіти населення з метоюформування відповідної психології, що ґрунтується на принципах раціоналізму;

 — підвищенні ролі релігії у формуванні відповідних норм трудовоїетики.[ 1 ст.43-45]

Протягом 2001-2003 років світове господарство розвивалося тем­пами,що не відповідали його можливостям. Зростання зупинилося наприкінці2002 р. — на початку 2003 р. під впливом війни в Іраку, ус­кладненняєвропейсько-американських відносин і спалахом атипової пневмонії. Але фахівціСвітового банку з вивчення загаль­носвітових тенденцій прогнозують сприятливіперспективи на наступні роки, пов'язані з позитивними зрушеннями в економіціСША та швид­кими темпами економічного зростання Китаю.[ 1 ст. 21]

Суттєве зростання макроекономічних показників у країнах, що роз­виваються,не могло відбутися без інтернаціоналізації досягнень НТП в умовах глобалізації.Розвинуті держави зацікавлені у розвитку торгівлі З відсталими країнами, бопотребують ресурсів цих країн. Але, як свідчить практика, поступово в обмін наприродні ресурси менш роз­винуті країни починають імпортувати обладнання дляпереробки цих ресурсів. З плином часу цивілізовані країни переносять окремівироб­ництва в зазначений регіон, відбувається вивіз капіталу.

 Таким чином здійснюється поступове підтягування країн, що роз­виваються,до рівня розвинутих. Більш того, відкриті Й вільні ринки як наслідки глобальнихпроцесів є джерелом добробуту. Вони будуть спри­яти перерозподілу світовихдоходів на користь найбіднішого населен­ня країн, що розвиваються.

 Здійснюється перехід до нового типу економічного зростання, якийґрунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом,створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазернатехніка), на якісно новому рівні використання нового фактора виробництва.

Сучасний тип економічного зростання супроводжується перебудовоюнародногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури, в якій домінувалопромислове виробництво, до структури, де визначальним є інформаційний секторсуспільного виробництва. Нещодавно економічна наука вирізняла три секторисуспільного виробництва видобувну промисловість та сільськегосподарство, обробну промисловість, сферу послуг (включаючи транспорт).

Зараз успішно розвивається четвертий — інформаційний сектор. Донього відносять освіту, науку, конструкторські розробки, створення про­мисловихроботів, гнучких автоматизованих систем, передачу та оброб­ку інформації.Ключове місце в інформаційному секторі посідає електронно-обчислювальнатехніка.

Важливий чинник сучасного економічного зростання — рівень підготовкикадрів. Ще у 80-ті роки у всьому світі почала втілюватися у життя концепціябезперервної освіти. Дослідження показали, що існує прямий зв'язок міжвитратами на освіту Й продуктивністю праці: чим вищі темпи зростання витрат наосвіту, тим вищі темпи зростання про­дуктивності праці. Зараз у цивілізованомусвіті темпи росту витрат на підготовку кадрів збільшуються у 1,5—2 рази швидше,ніж темпи зрос­тання національного доходу країн. За рівнем витрат на освіту тапоказ­ником продуктивності праці провідне місце посідають США. В інших країнахсвіту спостерігається пряма залежність рівня продуктивності праці від величинивитрат на освіту.

Японія першою серед промислово розвинених країн зрозуміла стра­тегічнезначення освіти. Ще у 60-ті роки, відстаючи від інших країн із роз­виткувласної наукової бази, країна стала направляти в освіту втричі більше коштів,ніж на науку. Таке співвідношення залишається і зараз, незважа­ючи наінтенсивний розвиток власних науково-дослідних розробок.

У президентському бюджетному посланні Конгресу США від 28 лютого2001 р. першим пріоритетом бюджету — 2002 названа підтрим­ка шкільної освіти.Потреби сучасної економіки примусили амери­канську державу переглянути своюполітику невтручання у систему освіти, особливо шкільної.[ 1 ст. 23-27 ]

Очевидно, гармонійно поєднати зовнішньоекономічну стратегію ітактику в умовах глобалізації наша країна може, обмеживши співробітництво в ЄЕПлише першим етапом інтеграції — створенням зони вільної торгівлі. Глибока жінтеграція з утворенням спільної валюти майже повною втратою впливу нанаціональну економіку означатиме відсунення перспективи євроінтеграції наневизначений термін. Поглиблення інтеграції доцільне при узгодженому з ЄСвключенні ЄЕП у процес формування спільного економічного простору.[ 1 ст. 34]

Процес глобалізації, складний і суперечливий, не можна оцінюватиоднозначно. Україна поступово втягується в нього, і з часом вплив глобалізаціїставатиме дедалі відчутнішим. Могутні держави часто прагнуть диктувати країнамвласний сценарій їхнього розвитку, який не враховує національних інтересів,посилює залежність слаб­ких національних економік від всесильних міжнародних(насамперед, фінансових) організацій. Протистояти глобалізації нелегко, до тогож її посилює розвиток інфор­маційної сфери. Залишатися осторонь процесуінформатизації теж не можна — це веління часу, зумовлене науково-технічнимпрогресом. Інформація у ХХІ ст. стає го­ловним ресурсом, який відсуває надругий план ті, що панували впродовж минулих століть, — сировину й енергію.

Технологічний розрив між Україною і промислово розвинутимикраїнами, які будь-що намагаються посилити свій вплив на світовому ринку,невпинно збільшується. Національна економіка Істотно ослаблена погіршеннямзовнішніх і внутрішніх чин­ників зростання. Тож постає нагальна проблемаактивного використання інновацій як засобу розвитку й адаптації до процесуглобалізації. Українським підприємствам тре­ба розробляти і втілювати передові,не гірші від зарубіжних, технології управління, щоб забезпечити своюконкурентоспроможність, з урахуванням особливостей сучас­них господарськихпроцесів.

Активізація інноваційного процесу неможлива без заохочення таефективного використання новаторської розумової праці, що створює нові знання Іновітні техно­логії. Механічне застосування чужих, запозичених“ноу-хау» сьогодні є не настільки цінним, як раніше. ЗІ сфериощадливішого використання часу та обмежених матері­альних ресурсів, що знижуєсобівартість І ціну продукції, світова конкуренція пере­містилась у сферутехнологічного прогресу, техніко-технологічного вдосконалення. На жаль, у цьомуаспекті Україна з плином часу дедалі більше залежить від інтелек­туальної,наукомісткої продукції Інших країн. Досить часто матеріали, обладнання, машини,технічний досвід І «ноу-хау» вітчизняні підприємства купують закордоном, І буває, що через брак коштів купується далеко не найкраще. Проте,хоча в такій за­лежності І прихована певна небезпека, рішення відмовитися відзалучення зарубіж­них технологічних знань було би теж помилковим.

Уроком для України має стати практика країн, що розвиваються. їхніекономічні дії були приречені на поразку передовсім тому, що через гострий браклюдського капіталу, відсутність господарської інфраструктури та економічнихрішень, необхід­них для реалізації наявних можливостей, проводилася політиканаздоганяючого роз­витку, вживалися заходи до разового імпорту машин таобладнання. Такі спорадичні ін'єкції виявилися марними: адже без пошуку власноїніші в загальноцивілізаційному процесі, без створення умов для самостійноготехнічного розвитку, без удосконален­ня та модернізації всього технічного паркуне можна створити конкурентоспроможне виробництво. Імпорт техніки вчорашньогодня викликає постійну потребу в нових за­купівлях і невпинних витратах валютнихресурсів, що здобуваються за рахунок де­шевизни робочої сили і низького рівняжиття людей. За відсутності системної діяль­ності з удосконалення та розвиткутехніки й технології такий машинний імпорт врешті-решт може призвести допровалу національної економіки. Ринковий механізм треба використовувати наповну потужність не для наздоганяючого розвитку, а для здійснен­ня радикальнихструктурних перетворень, спроможних поставити країну поруч з дер­жавамипостіндустріального рівня. Досягти такого рівня неможливо без посиленнямотиваційних стимулів до праці, інноваційної діяльності, підвищення уваги долюд­ського фактора.[зянько ст. 86-87]

І сьогодні в Україні не завжди людина, працюючи повний робочийдень, отримує заробітну плату на рівні встановленого державою прожитковогомінімуму чи трохи вищому від нього. Щоправда, певне наближення мінімальноїзарплати до прожитко­вого мінімуму у 2005 р. все ж таки відбулося. Так, якщо у2004 р. мінімальна зарплата була 237 грн. або 65,5% від прожиткового мінімуму,який на той час дорівнював 362 грн., то впродовж 2005 р. розмір мінімальної зарплатипідвищувався 4 рази і з 1 вересня становить 332 грн. на місяць. Прожитковиймінімум на 1 особу в розра­хунку на місяць цього року підвищено до 423 грн.,відповідно, розрив між ним і мінімальною зарплатою у 2005 р. вдалося скоротитина 10%. Нині мінімальна зар­плата становить 78,5% від прожиткового мінімуму,проте розрив між ними у 21,5% ще має бути подоланим.

Для розвитку інноваційної діяльності треба невідкладно реформуватиіснуючу в Україні систему оплати праці, підвищивши вартість робочої сили. Якщофізична й інтелектуальна праця оплачуватиметься належним чином, то передпідприємцями постане проблема її економії. Це може дещо підвищити рівеньбезробіття і посилити конкуренцію на вітчизняному ринку праці, але змуситьекономити енергоресурси та інші фактори виробництва, підвищувати продуктивністьпраці. Розробка та впрова­дження новітньої техніки і прогресивних технологійстануть основним способом ве­дення конкурентної боротьби, завоювання новихринків збуту. Отже, збільшиться попит на розумову працю інженерів, здатнихефективно працювати в умовах економічних змін, на авансцену вийдутьпідприємці-новатори, щоб не лише впроваджувати тра­диційну, імітаційну чизалежну інноваційну стратегію, а й розробляти стратегію на­ступальну, щовимагає високої кваліфікації, вправного менеджменту, раціональної організаціїроботи.

Щоб інтегрувати вітчизняну економіку у світогосподарський процес,треба підви­щувати ефективність і конкурентоспроможність великих підприємств,зокрема, роз­вивати таку форму інноваційного підприємництва, як концерни. Уконцернах можуть об'єднуватися підприємства промисловості, транспорту,торгівлі, банківської сфери

для спільного здійснення наукомістких інноваційних проектів, щодасть змогу їхнім учасникам вирівнювати певні галузеві сезонні коливання іризики, переводити капі­тал у перспективніші галузі економіки.

Процес глобалізації зумовлює розвиток інноваційногопідприємництва, яке, у свою чергу, полегшує інтеграцію країни в системусвітового господарства та пристосуван­ня до нинішніх обставин. Томуневідкладними стратегічними завданнями національ­ної економічної політики маютьбути піднесення конкурентоспроможності промисло­вості, забезпеченнявпровадження інновацій, модернізація виробництва.[ 2 ст. 88-89]

Соціально-економічні наслідки економічної глобалізації

Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритістьдер­жав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритостінаціо­нальних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, щосупро­воджується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільноїсвіто­вої торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання,ство­рюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків міжкраїнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є ЄвропейськеСпівтовариство.

Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації.Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничоїдіяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процесцивілі­зації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльностіоргані­зацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніхринків на світові. На даний час багатонаціональним корпораціям належить близькотре­тини світової торгівлі. ТНК постійно зростають, розширюються і формують по­тужнийміжнародний господарський комплекс, глобально охоплюючи всі країни світу,ведучи конкурентну боротьбу за ринки збуту та світові фінансові ресурси.Сьогодні економічна потужність ТНК з легкістю може конкурувати з деякими окре­мимидержавам. На відміну від розвинутих країн, транснаціональні компанії маютьжорстку ієрархічну структуру управління, вони можуть легко розпоряджатись ве­личезнимиресурсами і в короткі проміжки часу для вирішення локальних завдань бути більшефективними, ніж держави. Звісно, виникає занепокоєння відносно безпеки таморальності таких завдань. Крім того, зростання експансії ТНК може негативнопозначитись на розвитку національних економік через створення умов, в якихнаціональні виробники не в змозі конкурувати з потужними компаніями і змушеніпоступатись своїми інтересами для утримання на ринку. Багатонаціональнікорпорації є величезним джерелом інвестиційного капіталу, але негативним мо­ментомїх діяльності може виступати неузгодженість політики компаній з націо­нальнимиінтересами держави.

Глобалізація як світове економічне явище стала однією знайвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, щосприяє поглиблен­ню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цьоговідбувається зро­стання продуктивності праці та скорочення витрат. Таким чином,держави орієн­тують свою діяльність на глобальний світовий ринок, що передбачаєдосягнення вищої ефективності, більш повного та якісного задоволеннявнутрішнього та зов­нішнього попиту. Участь національної економіки вміжнародній конкуренції за­безпечує гнучкість у використанні ресурсів,упровадження передової технології, що призводить до загального підвищенняобсягу виробництва.

Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабахвиробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін,а отже — до економічного зростання.

Досить вагомим аспектом впливу глобалізації на національніекономіки є надзвичайно високі темпи зростання прямих іноземних інвестицій, яківипере­джають динаміку світової торгівлі. Прискорення економічного зростаннярозви­нутих країн спрямовує потоки капіталу в країни, що розвиваються іособливо по­требують фінансових ресурсів. При цьому важливим фактором залученняінозем­них інвестицій виступає обґрунтована державна макроекономічна політика,яка захищає права власності та створює сприятливі умови для підприємницькоїдіяль­ності. Інвестори також враховують внутрішні фактори, до яких належатьрівень забезпеченості робочою силою та її кваліфікація, вартість робочої сили,обсяг ринку, ступінь інвестиційних ризиків тощо.[ 7 ст. 133-134]

Найхарактернішою рисою глобалізації є об'єднання процесувиробництва, а також об'єднання ринків, які в результаті стаютьміжнаціональними. Тобто у світі послідовно продовжується об'єктивна тенденціяконцентрації виробництва в руках обмеженого кола впливових суб'єктів. Такеоб'єднання відбувається в двох напрямах. З одного боку, внутрішній розвитокфірм призводить до їх розростання за межі окремих країн, а з другого,фірми-конкуренти починають зливатися або домовлятися між собою.

Злиття фірм, створення об'єднань всесвітнього масштабу є наслідкомцілком природного бажання постійно підвищувати свої доходи, якомога більшеуникати негативного тиску конкуренції на рівень можливого прибутку. Усінаступні кон­центрації і так уже достатньо великих фірм призводять до їхзбільшення, що відпо­відно зменшує кількість основних суб'єктів господарюванняв кожній галузі еконо­міки. Тобто глобалізація сприяє монополізації ринків.

Монополізація відбувається не лише шляхом об'єднання фірм. Більшсерйоз­ним її наслідком є так звана картелізація світової економіки, змови всебільш потужних підприємців, які дозволяють їм уникати конкуренції. Чим меншакількість підприємницьких структур працює на ринку, тим простіше їм узгоджу­ватисвої дії. Велетенські фірми досягають домовленості між собою з метою вста­новленняконтролю над світовими ринками, зловживання ринковою владою, по­дальшоїконцентрації для створення глобальних світових монополій. На світово­му рівніформуються також олігопольні структури. Фахівці відзначають їх появу велектронній, хімічній промисловості, автомобілебудуванні.

На підставі вищенаведеного можна було б зробити висновок, щоглобаліза­ція через концентрацію виробництва, через благодатні умови длястворення кар­телів — поступово усуває конкуренцію. Водночас є безлічприкладів, коли вона сприяє створенню конкуренції на раніше монополізованихринках. Досить яскра­во цю тезу підтверджує приклад розвитку світового ринкутелекомунікації. Ще зовсім недавно на більшості національних ринківтелекомунікації! домінували державні монопольні структури. У США це "АТ&Т", у Великій Британії — «British Telekom», уНімеччині — «Deutsche Telekom», в Японії — «NТТ», а уБразилії –«Telebras». В Україні такою компанією є«Укртелеком». Ці компанії-гіганти були, як правило, державними, але,навіть, коли їх форма власності була змішаною, або приватною, їм все однодоводилось працювати в умовах жорсткого державного регулювання. Міжнародноїконкуренції між телекомунікаційними компаніями практично не існувало. Ринкибули значною мірою ізольовані один від одного нездо­ланними бар'єрами. Зазвичайзаконодавство окремих країн забороняло діяльність іноземних компаній нанаціональному ринку телекомунікація та їх безпосередню конкуренцію з місцевимиоператорами. У результаті більшість телекомунікацій­них компаній стягували зісвоїх клієнтів підвищену плату за телефонні розмови з віддаленими населенимипунктами всередині країни та за міжнародний телефон­ний зв'язок.[ 5 ст. 405-406]

Отже, глобальні процеси призвели до прискорення динамікиекономічних процесів у світі, що супроводжувалось виникненням нових глобальнихринків, розвитком інформаційних технологій, укладанням угод щодо еконо­мічногоспівробітництва, розширенням діяльності ТНК.

Такий прорив в економічному житті має багатоаспектний характер танеодно­значний вплив на національні економші країн світу. На сьогодні питанняглобалі­зації є особливо актуальним не тільки через ті блага, які вона надає,але я через потенційні конфлікти, які можуть виникнути у світі.

Процес глобалізації створює умови для виграшу, але головноюпроблемою є те, що ефективно використати дані можливості мажуть далеко не всікраїни, втягнені в цей процес. Дійсно, найбільшу вигоду від фінансовоїінтеграції та глобалізації отримують заможні індивіди або країни з високимрівнем доходів та розвинутими фінансовими системами. Таким чином, основним негативнимна­слідком глобалізації є диспропорції у світовій економіці, тобто поглибленнянерівномірності розвитку країн світу. Слабка економічна політика ряду країв, щорозвиваються, не дає змоги їм активно брати участь у світо господарській діяль­ності,що позбавляє ці країни можливості скористатись перевагами інтеграції у світовегосподарство. Протекціонізм та замкнутість національнихекономік не тільки не здатні вирішити проблему, але я призводять до Взагострення.

Вирішити проблему нерівномірного впливу результатів глобалізаціїна на­ціональні економіки можливо шляхом розподілу переваг від неї всерединікраїв та між ними. Ці питання повинен вирішувати міжнародний інститут на базіглобаль­ного співробітництва. Оскільки бідні країни не мають жодного шансу конкуру­ватив глобальному середовищі, вони потребують допомоги на початковому етапі. Томубагаті країни та міжнародні організації повинні дотримуватись своїх зобов'я­заньта зміцнити підтримку країн, що розвиваються.

Інша проблема глобалізації викликана занепокоєнням окремих країн,уряди яких можуть втратити контроль над економічними процесами в країні. Цезумов­люється зростанням потужності сильних держав, багатонаціональних таглобаль­них корпорацій та міжнародних організацій, які справляють вплив наслабкі дер­жави, поступово отримуючи контроль над їх економічним розвитком. Утакому

випадку глобалізація сприяє зростанню та зміцненню сильних державта органі­зацій і ще більше ускладнює економічне становище країн, щоперебувають на стадії становлення ринкової економіки.[ 7 ст. 135-136]

Ще одним позитивним наслідком глобалізації є демонополізація спожи­вання,якщо розглядати його у світовому масштабі. Раніше деякі види товарів переважнокористувались попитом лише в окремих країнах і, зазвичай, порівняно незначноюкількістю споживачів. У міру глобалізації світового виробництва коло споживачівпочало швидко розширюватися. Це стосується передусім придбання автомобілів,фотопослуг, мобільних телефонів, відеомагнітофонів тощо. Зокрема, в Україні цітовари ще 30-40 рр. тому були доступні лише невеликому колу спожи­вачів, а сьогоднівони користуються попитом широких версти населення. Наприк­лад, мобільнітелефони тепер мають навіть школярі. Причому все це, як правило, товариімпортного виробництва.

Населення має змогу переключити попит на все більше коло товарів,які далеко не завжди є взаємозамінними. Просто відбувається диверсифікаціяпопиту, його подрібнення між різними можливими шляхами задоволення тих чи Іншихпотреб споживання. Наприклад, ще 20-40 рр. тому літню відпустку більшість на­селенняУкраїни проводила в сільській місцевості, просто виїхавши з міста на природу. Зпоявою розгалуженої туристичної мережі, розвитком транспортної системи – значначастина населення стала відпочивати на курортах інших країн, виїжджати наекскурсії у віддалені історичні місця тощо. Тобто конкуренція на ринку наданняпослуг відпочинку населення значно загострилась. Хоча туристичні фірми ста­ютьбільш потужними і, на перший погляд, здається, що вони могли б просто змо­витисьміж собою. Але це не завжди може допомогти. Все гостріше відчувається потребавоювати не з конкурентом у своїй галузі, а за переключення попиту спо­живачасаме на певний вид послуг.

Який же результат для суспільства дає поєднання монополізаціївиробництва і демонополізації споживання? При монополізації виробництва, тобтозменшенні тиску конкурентних сил, виробник отримує все більшу владу надспоживачем. Це дає йому змогу безпідставно підвищувати ціни, знижувати якістьсвоїх виробів, висувати споживачу безпідставні вимоги. Якщо ж у споживачавиникає можливість задовольнити свої потреби в певних товарах чи послугахвзаємозамінними виро­бами, то сила виробника-монополіста послаблюється.

Тобто при демонополізації споживання негативні наслідкимонополізації виробників поступово повинні знижуватися. Монополіст простозобов'язаний покращувати якісні характеристики своїх товарів чи знижувати цінина них з ме­тою приваблення споживача, інакше останній може переключити свійпопит на інші товари. Якщо ж ціни будуть знижуватись і це призведе дозбільшення попиту, то в результаті економії на масштабах виробництва продажнавіть за зниженими цінами виявляється рентабельним.

Якщо ж високий попит зберігається і при підвищенні цін, то цеслужить сигналом для розширення виробництва. Тут важливо швидко зорієнтуватисьу ситуації і негайно розпочати нові капіталовкладення. Загроза полягає в тому,що широкий попит і високі ціни стимулюють залучення інвестицій конкурентів увідповідні сфери виробництва. І щоб цього не допустити, виробник-монополіст тежзацікавлений зменшити ціни чи іншим чином заохочувати споживача до прид­баннясаме його товарів.

У цілому, оцінюючи вплив глобалізації на конкуренцію, слідзазначити, що він не є однозначним. Спостерігаються протилежні тенденції. Зодного боку, зако­номірне зростання масштабів виробництва, зняття чипослаблення митних бар'єрів, досягнення НТП створюють сприятливі умови длястворення глобальних моно­полій та олігополій, потужних транснаціональнихкорпорацій. Порівняно невелика кількість основних учасників ринку має спрощенуможливість домовлятися між собою. Оскільки конкуренція між фірмами стає всежорсткішою, вони відчувають все більшу спокусу вдатися до антиконкурентнихузгоджених дій. Зокрема, всту­пають у змову з метою поділу вільної ще частки ринкуміж головними гравцями. Це ще більше підсилює ринкову владу І без того потужнихструктур. До цього додається можливість домовленостей з урядами та Іншимиорганами управління щодо сприяння розвитку і безперешкодному функціонуванню таких«монстрів». Органи влади іноді просто не можуть не співпрацювати зцими структурами, на­стільки велика їх економічна та політична сила. Такимчином, у міру глобалізації чітко проявляє себе монополізація світовоговиробництва.[ 5 ст. 406-407]

До негативних наслідків процесу глобалізації належать підвищенняне­стійкості та нестабільності економіки. Економічна нестабільність зазвичайпов'я­зана з проблемами фінансово-бюджетної стабілізації та зниженням інфляціїГ. Ре­зультатом нестійкості економічного розвитку є непередбаченість танепрогнозованість тенденцій розвитку господарського життя через коливанняосновних макроекономічних показників. Зростання невизначеності скорочуєнадходження іно­земного капіталу в країну та зумовлює його вилучення зекономіки.

Проблема глобальної нестабільності в економіці, викликанапоширенням процесів глобалізації, пояснюється зростанням взаємозалежностінаціональних економік на світовому рівні. Тому економічні коливання або кризи водній країні можуть мати регіональні або глобальні наслідки. Тобто причинипідвищення нестабільності економіки можна пояснити кореляцією між ступенемвзаємопов'язаності параметрів складної системи та ступенем її нестійкості,Ученими-біологами було встановлено, що зростання ступеня взаємодії параметрівскладної системи веде до різкого збільшення ступеня її нестабільності. Такийвисновок є справжнім і для світової економічної системи, про що свідчитьсвітова практика господарювання.

Протягом тривалого часу глобалізація вважалась умовою майбутньогопро­цвітання нації. Першим реальним негативним проявом глобалізації стала хвиляпівденноазіатської фінансової кризи наприкінці 90-х рр. Одні з найбільш швидкозростаючих економік світу, що будували свою стратегію на взаємній кооперації зіншими країнами та активно розвивали внутрішні фінансові ринки, опинились намежі краху в лічені дні.

Аналіз такої ситуації доводить, що економіки постраждалих країнбули дійсно достатньо інтегрованими у світову економічну систему, але розвитоквнутрішніх фінансових ринків та механізмів їх захисту був дуже слабким. Крімтого, кожна країна має свої темпи розвитку, свій шлях до стабілізації та своїнаціональні особ­ливості, які необхідно враховувати при формуванні фінансовоїта економічної си­стеми. Застосовувати тут досвід західних розвинутих країн єнедоречним, що може мати фатальні наслідки для приймаючих економік. Так істалося з південноазіатськими країнами.

Негативні наслідки глобалізації зумовили розробку нової теорії,відповідно до якої існує так званий поріг у фінансовому розвитку країни, післяпроходження якого загроза негативних наслідків від відкриття своєї економікизначно знижується. Доцільність інтегруватися до світового господарства маємісце тільки для тих країн. які перебувають у групі середнього доходу на душунаселення і мають достатню ступінь розвитку внутрішньої фінансової системи довиходу на світові ринки. Суттєвими передумовами глобальної інтеграції єформування ринків цінних па­перів, кредитного та валютного. Країнам, які невідповідають зазначеним показ­никам, вихід на світові ринки не є закритим, алевони стикаються з загрозою отри­мання негативних наслідків глобалізації.[ 7 ст.136]

За даними Світового банку на сьогодні інвестиційні потоки восновному спрямовані до країн Східної Азії, Латинської Америки та Європи.Причому близь­ко 80% капіталуприпадає на невеликий клуб усього з десяти країн, які повністю відповідають умовамінтеграції до світової системи. Звісно, ще існують країни, які володіютьлевовою часткою передових технологій (тільки США належить 2/3 світових новітніх технологій),дуже доходними виробництвами в країнах “третього світу" (на США,Великобританію, Японію, Німеччинута Францію припадає понад 70% експортута прибутків капіталу за кордоном) а також можливими яв­ними та прихованимиінструментами регулювання савітової економіки. Такими є результати глобалізаціїсьогодні.[ 7 ст. 137]

ВИСНОВОК

 

Для України дуже важливим є врахування негативних наслідківглобалізації та кризи азіатських країн. Необхідним є розробка власноїобґрунтованої стратегії розвитку, а не перенесення досвіду розвинутих країн наукраїнську економіку. Прикладом такої практики є успіх китайської економіки,реформування якої здійснювалось всупереч рекомендаціям міжнародних організацій.Сьогодні Ки­тай є лідером за темпами розвитку та обсягом залучених іноземнихІнвестицій.

Адаптація України до світового співтовариства вимагає проведенняреформу­вання правової системи, яка забезпечить відповідність національногозаконодав­ства міжнародним вимогам. Необхідним є дотримання ринкових умовгосподарю­вання, спрямування на інтенсивний розвиток, зниження податковоготиску, скоро­чення внутрішньої та зовнішньої заборгованості, проведеннясоціальної політики. Для виходу на світову арену країна повинна створитипотужний національний ринок, який дозволить їй визначити та закріпитипріоритетні ніші на міжнарод­них ринках. Усі ці умови сприятимуть підвищеннюконкурентоспроможності Украї­ни та покращанню інвестиційного клімату.

Для входження у світовий економічний простір Україна маєдотримуватись принципів вільної торгівлі та відкритості економіки, створившипри цьому відповідні механізми захисту внутрішньої економіки вік можливихпотрясінь на світових фінансових ринках.

Список використаної літератури

 

1.        Макуха С.М.Міжнародні господарські зв’язки країн із перехідною економікою в умовахглобалізації. – Х.: Право 2005. – 304 с.

2.        Зянько В.Глобалізація та інноваційний процес: їхній взаємовплив // Економіка України. –2006. – №2. – С. 148-160.

3.        ШулякП.С. Українсько-російські економічні відносини на сучасному етапі розвитку //Економіка, фінанси, право. – 2004. – №6. – С. 13-18.

4.        Основиекономічної теорії: Підручник / За ред. О.О. Мамалуя. – К.: Юрінком Інтер,2003. – 444 С. – 463.

5.        БорисенкоЗ. Діалектика монополізму і конкуренції в умовах глобалізації // ВісникНаціональної Академії державного управління при Президентові України. – 2004. –№2. – С. 404-409.

6.        БілорусО.Г. Економічна система глобалізму. К: КНЕУ. 2003. – 360. – С. 70.

7.        Пешко А.Процеси глобалізації та їх вплив на національні економіки // ВісникНаціональної Академії державного управління при Президентові України. – 2006. –№2. – С. 133-138.

8.        МакухаС.М. Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах глобалізації. –Харків: Легас, 2003. – 352 с.