Реферат: Економічна думка Давньої Греції
План:
Вступ. Економічна думка древньої Греції
1. Аристотель – перший економіст в історії.
2. Марко Качаний та Ю.Колумелли
3. Економічна думка середньовіччя
Висновок
Лiтература
Вступ. Економічна думкадревньої Греції.
Чому ми починаємо саме з розглядупоглядів мислителів Древньої Греції? Невже до них людство не мало ніякогоподання про економіку? Як видно, це не так, якщо врахувати, що економіка таксамо стара, як і людське суспільство. Але оскільки економічна думка спочатку невідокремлюється від інших форм мислення про суспільство, точно визначити їїперші прояви неможливо. При бажанні можна довести, що першим економічнимдобутком є Біблія. Це питання пристрастей автора й суперечка тут була ббезглуздим.
Отже, чому саме ми все-таки починаємоз економічної думки Древньої Греції? По-перше, ми віддаємо данину поваги людям,які дали науці ім'я. «Економіка» — слово давньогрецького походження,дослівно означає «домоведення». Уперше зустрічається в грецькогомислителя Ксенофонта, будучи заголовком твору, у якому розглядаються розумніправила ведення домашнього господарства й землеробства. До речі, такий зміст (наукапро домашнє господарство) це слово зберігало протягом століть. Але не тількицим визначається наша увага до економічних поглядів даної епохи.[3]
1. Аристотель– перший економіст в історії.
Економічна думка це не просто сумаспостережень і відомостей про господарське життя. Вона припускає відомеузагальнення, абстракцію, тобто певний економічний аналіз. Першим, хто піддаваналізу економічні явища й спробував виявити закономірності розвиткусуспільства став давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 р. до н.е.). Томуйого можна з повним правом назвати першим економістом в історії науки.
На поглядах Аристотеля ми зупинимосядокладніше, оскільки:
по-перше, його економічні поглядиодержали розвиток в економічній думці середньовіччя, можна сказати, що деякоюмірою вся вона спочиває на так званих догмах Аристотеля.[6]
а по-друге, що більше для насважливо, Аристотель перший поставив проблему, що стала центральної дляекономістів протягом багатьох сторіч і дотепер є предметом дискусій.
Питання на перший погляд простій:«Чим визначається пропорції обміну товарів?» Або, інакше кажучи, щоробить товари порівнянними? Саме відповідь на дане питання розділив економістівна два самих великих плини в історії економічної думки: прихильників трудовоїтеорії вартості, і прихильників різних варіантів теорії, суть яких у тім, щовартість є категорією суб'єктивної й виводиться з оцінки людьми корисностітовару. У самого Аристотеля існувало кілька крапок зору на рішення даноїпроблеми. У його працях можна знайти й зачатки трудової теорії вартості, ізгадування про те, що в основі пропорцій обміну товарів лежить їхня корисність,і твердження, що порівнянними товари роблять гроші, які є загальної для всіхпотребою. Але не будемо шукати вичерпної відповіді на це питання в Аристотеля.Його внесок в історію економічної думки вже в тім, що він чітко сформулювавпроблему. А чітко сформулювати проблему — наполовину неї вирішити.
Цікавий Аристотель й у своєму аналізікапіталу, що в античному світі існував у торговельній і грошовій формі. Для йогоаналізу він навіть уводить новий термін «хрематистика». Підхрематистикой Аристотель розумів діяльність, спрямовану на витяг прибутку, нанагромадження багатства, на відміну від економіки — як діяльності, спрямованоїна придбання благ для будинку й держави. При цьому першу форму організаціїгосподарства Аристотель уважав протиприродної, а його особливе обуреннявикликав відсоток, що він розцінював як саму протиприродну форму доходу, томущо, на його думку, гроші призначені лише для обміну й не можуть народити новігроші. Відповідно до поглядів Аристотеля, відсоток являє собою«вигоду» за рахунок боржника, що привласнив лихвар і тим збагатився йце присвоєння є вираження його порочної жадібності й скнарості. Лихварпривласнив відсоток несправедливо, тому що він його не створював, а змусиввіддати собі, зробивши гроші джерелом придбання нових грошей, уставши на шляхкорінного перекручення їхньої природи.[4]
Аналізуючи природу грошей, Аристотельнаполягав на тому, що гроші є результатом угоди між людьми й «у нашійвладі зробити їх з». Але й тут його позиція двоїста. Розрізняючи економікуй хрематистику, Аристотель підкреслює, що якщо гроші ставляться до«економіки» — те це знак вартості, обумовлений законом або звичаєм, аякщо до «хрематистике» — те вони виступають як реальний представникнеістинного багатства. Більше того, саме з винаходом грошей відбуваєтьсяруйнування економіки, перетворення її в хрематистику, у мистецтво робити гроші.А в мистецтві наживати статок "… ніколи не буває межі в досягненні мети,тому що метою тут виявляється безмежне багатство й володіння грішми… Всі, щозаймаються грошовими обіг, прагнуть збільшити свої капітали нескінченно".Тому й багатство, до якого прагнути хрематистика, безмежно. Аристотель із жалемконстатує, що з економіки неминуче виростає хрематистика. У сучасних термінахце визнання означає, що із простого товарного виробництва неминуче. [3]
Серед іншого, хвилювала Аристотеля йпроблема встановлення справедливості в обміні. Обмін, по Аристотелю, є особливаформа справедливості, що зрівнює, де проявляється принцип рівності,еквівалентності. Але рівність неможливо без сумірності. Однак важко припустити,щоб різнорідні предмети були порівнянні, тобто якісно рівні. Звідси Аристотельробить висновок, що прирівнювання може бути чимсь далеким щирій природі речей,штучним прийомом. І таким штучним прийомом стає їхнє порівняння за допомогоюгрошей. Будучи сином свого часу, Аристотель не міг прийняти думку про рівністьпраці соціально нерівних людей (рабів і громадян) і тому встав на позиціюмарності пошуків сумірності товарів працею, його тривалістю. З іншого боку, і вцьому знову проявляється подвійність позиції Аристотеля, у складі витратвиробництва він надавав найбільшого значення саме праці. В остаточномупідсумку, Аристотель дійде висновку, що обмін на принципах справедливостіозначає обмін «по достоїнству». Він затверджує, що знаючи щиредостоїнство осіб, що обмінюються, можна встановити пропорції обміну. Інаводить наступний приклад: якщо 100 пара взуття = 1 будинку, а достоїнствобудівельника вдвічі більше достоїнства шевця, то будівельник з до шевця як 200пара взуття до одного будинку. І саме таке співвідношення обміну повинневважати справедливим. Як бачимо, в античному світі економічні й етичні проблемище не розглядалися порізно.
Але етична спрямованість економічногожиття скоріше характерна для давньогрецьких мислителів, у той час як длядавньоримських мислителів, що досліджують економічні проблеми, на перший планвиходять практичні питання, пов'язані з раціональною організацією великогогосподарства рабовласницького типу.[6]
2. Марко Качаний таЮ.Колумелли
Представником цього напрямкуекономічної думки був Марко Качаний (234-149 р. до н.е.). Цей автор не тількирозробляв критерії вибору землі для організації господарства (гарний клімат,поблизу — багате місто й зручні засоби повідомлення), але й давав докладнірекомендації з визначення структури вгідь, які можна розглядати як шкалуприбутковості галузей сільського господарства.
Катон давав рекомендації й по організаціїпідневільної праці. Як економіст- практик, Катон намагався встановитиоптимальні пропорції елементів виробництва рабовласницьких господарств, щоспеціалізуються, величезну роль відводячи при цьому хазяїнові маєтку. На йогодумку саме «хазяйське око» є найважливішим чинником організації праців маєток..
Становить інтерес і поглядиЮ.Колумелли (1 століття до н.е.), що перший в історії античної думки поставивпроблему інтенсивного шляху розвитку рабовласницького господарства, при цьомувважаючи за необхідне умовою інтенсифікації господарства — реорганізаціюрабської праці. Колумелла рекомендував використати всі методи перетворення з устаранних працівників: від в'язниці в підвалі до обміну жартами з рабами йспільним обговоренням нових робіт. Можна розглядати останні пропозиції якзачатки «теорії людських відносин», що одержала широке поширення вдругій половині двадцятого століття.[5]
Як бачимо, коло розглянутихекономічних питань зводився до питань забезпечення ефективності веденнягосподарства й раціонального сполучення факторів виробництва. До речі кажучи, востанній третині дев'ятнадцятого століття саме ці питання стали центральнимидля економічної теорії й у цей час являють собою істотну частину сучасногокурсу «Мікроекономіка».
Повернення до філософських, етичнихаспектів економічних питань пов'язане з економічними поглядами представниківсередньовіччя.
3. Економічна думкасередньовіччя
Як уже згадувалося, економічна думкасередньовіччя значною мірою опиралася на праці Аристотеля, зокрема на положення,які одержали назву «догми Аристотеля». Це вплив видно й в економічнихпоглядах найбільшого мислителя середніх століть Ф. Аквінського (1225-1274).[1]
Нагадаю, що Аристотель схвальноставився до того виду господарювання, що зводився до придбання благ для будинкуй держави. Ця природна (на думку Аристотеля) господарська діяльність, щоодержала, із часів Ксенофонта, назва «економіка», включала й обмін умежах, потрібних для задоволення розумних особистих потреб. У той же часдіяльність, спрямовану на збагачення, тобто діяльність торгово-лихварськогокапіталу, Аристотель характеризував як протиприродну, назвавши її«хрематистикой».
Слідом за Аристотелем, Ф. Аквінськийрозвиває думку про природність натурального господарства й у зв'язку із цимробить розподіл багатства на природне (продукти натурального господарства) іштучне (золото й срібло). Останнє, по думці Ф. Аквінського, не робить людинищасливим і придбання такого багатства не може бути метою, тому що останняповинна складатися в «моральному вдосконаленні». Це переконаннявипливає з ідеології християнства, де економічні інтереси повинні бути підлеглісправжній справі життя — порятунку душі. У середньовічній теорії немає місцятакої економічної діяльності, що не пов'язана з моральною метою. І тому на кожномукроці існують обмеження, заборони, попередження не дозволяти економічнимінтересам втручатися в серйозні справи.[4]
Відповідно до догм Аристотеля йтрадиціями католицької церкви, Ф.Аквінський засуджував лихварство, називаючийого «ганебним ремеслом». Він писав, що, даючи гроші в ріст,кредитори, прагнучи представити угоду чесної, вимагають відсоток як плату зачас, надаваний їм позичальникові. Однак час — це загальне благо, дане Богомусім рівною мірою. Таким чином, лихвар обманює не тільки ближнього, але йБога, за дарунок якого він вимагає винагороди. Серед середньовічних філософівзагальним було переконання, що лихварі неварті чесного імені й зайві длясуспільства, тому що не доставляють йому необхідних для життя предметів. Однаквідносно торгівлі середньовічні схоласти, у тому числі й Ф.Аквінський,уважали, що вона являє собою заняття законне, оскільки розходження в природнихбагатствах різних країн свідчить про те, що вона передбачена Провидінням.Торговельний прибуток сама по собі не вносить нічого порочного в економічнежиття й може бути використана для чесної мети. До того ж прибуток може бутиплатою за працю, якщо відбувся продаж речі, «зміненої до кращого».Але в той же час торгівля — це небезпечна справа (у плані спокуси) і людинаповинен бути впевнений у тім, що займається нею заради загальної користі й щоприбуток, що він витягає, не перевищує справедливої оплати його праці.
Цікавий у Ф. Аквінського й погляд наприватну власність і проблему справедливості. Як відомо, у раннім християнствіідея рівності втілилася в ідеї відмови від приватної власності, усуспільненнямайна й у твердженні загального обов'язку трудитися. Відповідно до давніхтрадицій християнства праця у Ф. Аквінського одержав позитивну оцінку якнеобхідний для життя, рятування від ледарства, зміцнення моральності. У той жечас, слідом за Аристотелем, Ф.Аквінський відкидає ідею про рівнозначність всіхвидів праці, розглядаючи фізичну працю як рабське заняття. Значні труднощівиникають із проблемою виправдання приватної власності. Відходячи від ідейраннього християнства, мислителі середньовіччя затверджують, що приватнавласність необхідна, принаймні , у цьому недосконалому світі. Коли доброналежить окремим людям — люди більше працюють і менше сперечаються. Томунеобхідно терпіти існування приватної власності як поступку людської слабості,але в теж час сама по собі вона аж ніяк не бажана. Панувала думка, принаймні в області нормативної етики, що майно, навіть у найкращому випадку, являє собоюдеякий тягар. При цьому воно повинне бути добуте законним шляхом, належати якможна більшому числу людей і давати засобу для допомоги бедным. Користуватисяним потрібно по можливості спільно. Його власники повинні бути готові ділитисяз тими, хто в нестатку, навіть якщо нестаток їх не досягає вбогості.Філософським обґрунтуванням цих положень є: ідея справедливого Бога й ідеяобмеженості кількості матеріальних благ. Остання своїми коріннями йде вязичество, до пануючим у період розпаду родового життя поданням, що надмірнощасливий з або мисливець — чаклун і злодій. Якщо хтось одержав кращий урожай,виходить, він украв його в сусіда й цей урожай — «парфумів урожай».Тут ми бачимо ідею замкнутого всесвіту з постійної, що не змінюється сумоюблаг. Звідси й бажання нарівно розділити, внаслідок чого в усіх буде всенеобхідне й ні в кого не буде надлишку. Слід зазначити, що це не тільки областьнормативної етики: добродійність у середні століття була величезна, але якмарнотратна, настільки й безрезультатна.[3]
Неприйняття надмірного багатства зв'язуєсередньовічних схоластів не тільки з Аристотелем, але й із Платоном. Востаннього метою ідеальної держави є «вигнання неблагородної пристрасті донаживи», оскільки саме надлишок породжує такі огидні якості, як лінь іжадібність. І саме від давньогрецьких мислителів у середньовічну схоластикуввійшло переконання, що стати дуже богатым, залишаючись доброчесним — неможливо. На думку Платона, усякий прибавочний продукт варто з як підривгромадського порядку, як крадіжку. При цьому в першу чергу зменшується не сумасуспільного добробуту, а сума суспільної чесноти. Фраза здасться дивної, якщоне взяти до уваги, що мислителів Древньої Греції хвилювали в першу чергупитання етики, а не економічної ефективності. Як затверджував К. Маркс, в«древніх» ви не знайдете міркувань про тім яка форма власностінайбільш ефективна. Їх цікавить питання, яка форма власності дає суспільствунайкращих громадян.
Однак, незважаючи на негативневідношення в цілому до приватної власності, торгівлі, і тим більше до відсотка,вони в реальному економічному житті існували й не зважати на це було неможливо.І виникає питання — а які в цих умовах критерії справедливості, у тому числісправедливого обміну й справедливої ціни?[2]
Ще Аристотель, на противагу тим, хтовимагав установлення майнової рівності громади вільних, висував тезу, щорозподіл благ повинне будуватися на принципах справедливості, тобто «подостоїнству». Це означало, у свою чергу, справедливість існування майновоїнерівності. Ідею Аристотеля сприйняв і розвив Ф.Аквінський. У його поданнісуспільство мислилося як ієрархічн і станове, де здійнятися вище свого станугрішно, тому що розподіл на стани встановлено Богом. У свою чергу,приналежність до стану визначає рівень багатства, до якого повинен прагнутилюдина. Інакше кажучи, людині дозволено прагнути до такого багатства, якихнеобхідно для життя на рівні, що личить його соціальному стану. Але прагненнядо більшого — це вже не заповзятливість, а жадібність, що є смертний гріх.
Ці положення лягли в основуміркувань Ф.Аквінського про справедливу ціну. У період середньовіччя дискусіяпро справедливу ціну включала дві точки зору:
перша — справедлива та ціна, щозабезпечує еквівалентність обміну
друга — справедлива та ціна, щозабезпечує людям добробут, що личить їхньому стану. Ф.Аквінський у своїй теоріїсправедливої ціни увібрав обоє цих положень, розрізняючи два видисправедливості в обміні. Один вид справедливості гарантує ціну «згідноречі», тобто згідно витрат праці й витрат (тут еквівалентністьтрактується в термінах витрат). Другий вид справедливості забезпечував більшеблаг тому, хто «більше значить для громадського життя». Тутеквівалентність трактується як присвоєння в обміні тієї частки благ, щовідповідає достоїнству що обмінюється. Це означало, що процес ціноутворенняставився в залежність від соціального статусу учасників обміну. Захистпривілеїв правлячих класів виявляється в працях Ф.Аквінського й у виправданніправомірності одержання земельної ренти, що він розглядає як продукт, створенийсилами природи й привласнюва тому земельним власником. Саме одержання ренти,на думку Ф.Аквінського, дає можливість обраним займатися духовною працею«в ім'я порятунку інших».[5]
Висновок
У висновку представляється цікавимпростежити еволюцію поглядів на відсоток середньовічних мислителів — відповного неприйняття до часткового виправдання. Відомо з історії лихварства, щоспочатку грошові або матеріальні позички бралися для непродуктивноговикористання, часто від «безвихідності». Ця практика панувала аж допізнього середньовіччя. Наприклад, городянин позичав гроші, щоб не вмерти зголоду; лицар, щоб відправитися в хрестовий похід; громада, щоб побудуватихрам. І вважалося несправедливим, якщо хтось робив прибуток на нещасті абоблагочесті інших. У той час канонічним правом визнавалися два доводи на користьстягнення відсотка: відшкодування витрат на організацію й зміст кредитнихустанов і відшкодування збитку внаслідок неможливості розпоряджатися відданимив позику грішми. Але цей збиток ще треба було довести. Коли ж до шістнадцятогостоліття продуктивне й прибуткове вкладення капіталу стало широкорозповсюдженим явищем, тоді лихвареві або банкірові досить було довеститорговельне або промислове його призначення, щоб мати підстави вимагативинагороди за зайнятий капітал. Підставою служила втрата кредитором можливостіпокористуватися з тих операцій, які могли представитися йому за часвідсутності грошей. Позбавлення ймовірного прибутку вимагало винагороди, так.як порушувався основний для канонічного права принцип — еквівалентності обміну.Справді, боржник, завдяки чужому капіталу збагачувався, а кредитор, внаслідокйого відсутності, терпів збиток. У силу змін, що происшли, в економічномужитті, у канонічному праві в шістнадцятому столітті закріпилося виправдане стягненнявідсотка. Заборонялося лише стягнення «лишку» або надприбуткулихваря, для чого встановлювався офіційний максимум позичкового відсотка.Проте , у цілому відношення до лихварства як і раніше залишалося негативним,що не дивно, з огляду на вихідні постулати християнства.
Етична спрямованість економічноїдумки пронизує праці всіх мислителів середньовіччя, а остаточний розривекономічних й етичних проблем пов'язаний з появою перших економічних шкіл./>/>/>
Лiтература
1. АлексеевП.В., Панин А.В. Философия: Учебник для ВУЗов. – М., «ТЕИС», 1996 г.
2. БогомоловА. С. Античная философия. – М.: МГУ, 1985 г.
3. КостюкВ.Н. История экономических учений. — М.: «Центр», 1997 г.
4. Мыслители Греции. От мифа к логике: Сочинения. — М.: «ЭКСМО-Пресс», 1998 г.
5. РадугинА.А. Философия: Курс лекций. – М.: «Центр»,1998 г.
6. Чанышев А. Н. Аристотель. – М.: «Мысль», 1981 г.