Реферат: Еволюція світового господарства: історичний досвід XX ст.

ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА:

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД XX ст.

Економічна історія XX ст. свідчить про те, що практично всі країни більшою чименшою мірою, під тим чи іншим приводом, за допомогою конкретного обґрунтуваннявикористовували державну власність для розв'язання складних проблем суспільногожиття. Нації бідні і багаті, сильні і слабкі, соціалістичні і капіталістичнівдавалися до цього інституту, щоб скоригувати соціальні та економічні процеси.Спостерігається симптоматичний факт: суспільства з різнимисоціально-економічними, політичними, ідеологічними режимами, як виявилося,схожі в плані використання можливостей держави як власника. Навітьприватизаційні процеси, які обмежують економічні функції держави, мали місце ів країнах, що визнані лідерами капіталізму, і в країнах периферійногокапіталізму, і в колишніх соціалістичних країнах.

Спеціальна література демонструє два основних підходи довивчення економічної діяльності держави в сучасному суспільстві. З одного боку,всіляко підкреслюється, що перетворення держави на безпосереднього виробника іпостачальника деяких товарів та послуг — це найзагальніша тенденція, навітьзакономірність економічної історії XX ст. П. Самуельсон, наприклад, зазначає, що в усіх економіках, чи товільних, чи то змішаних, чи то централізованих, функціонує урядовий сектор,через який держава надає медичні послуги, розподіляє пенсійні фонди,оподатковує, здійснює інші функції. «Необхідність державногоінтервенціонізму приймається практично всіма соціальними і політичнимиагентами, незалежно від того, ліберали вони чи соціал-демократи». П.Друкер з приводу взаємодії держави й економіки пише: «Попри всюсуперечливість політичних та ідеологічних систем демократичних і тоталітарнихкраїн у даному відношенні вони відрізняються, скоріше за все, ступенемдержавного втручання, ніж суттю». Неминучість проникнення держави векономічну систему суспільства, незалежно від його політичної та ідеологічноїорієнтації, визнається багатьма авторами.

З іншого боку, в літературі простежуються і спроби певнимчином систематизувати відмінності в розвитку державної власності. Л. Рейнольдс,наприклад, класифікацію способів участі держави в господарському життісуспільства пов'язує з існуванням трьох основних центрів економічного розвитку вминулому столітті — західного (змішана і модифікована економікависокорозвинутого капіталізму), східного (економіка соціалістичного типу) таазіатсько-африкансько-латиноамериканського (слаборозвинуті економічні системи).Інші дослідники поділяють економіки країн на два види -з мінімальною імаксимальною участю держави в соціальному та економічному житті суспільства. Стосовно індустріальнорозвинутих країн пропонується також класифікація, в основу якої покладеніпропорції участі ринку та держави у виробництві економічних благ: модельвиробництва приватного інтересу (слабкі позиції державної власності векономіці) і модель виробництва державного інтересу (сильні позиції державноївласності в економіці). Ю. Яковець і Л. Морозова розглядають соціалістичний варіантрозвитку державної власності як один з можливих способів її існування. Інарешті, заслуговує на увагу пропозиція виділяти чотири модифікації розвиткудержавної власності: два вже названих варіанти (держава-мінімум ідержава-максимум) доповнюються соціал-демократичним (неокапіталістичним) інаціонально-революційним (соціалістичним та націоналістичним) варіантами.

Існуючі підходи до визначення економічної ролі державивідбивають необхідність в упорядкуванні наших уявлень про причини та наслідкидержавного втручання в економіку. Поряд з тим зазначені підходи не повною міроюрозкривають функціональну значущість державної власності в модернізаціїекономічної системи суспільства шляхом зміни її господарської та інституційноїструктури. У названих дослідженнях приділяється мало уваги потенціальнимможливостям держави підтримувати трансформаційні процеси в різних господарськихсистемах. Тому, скориставшись існуючим поділом економічної цивілізації XX ст. на три основних центри і неігноруючи відмінностей між ними, ми здійснимо спробу запропонувати своюкласифікацію моделей розвитку державної власності, виявити спільні моменти тарозбіжності в її використанні. Це важливо зробити ще й для того, щоб подолатипоширене на пострадянському просторі негативне ставлення до цього важливогоінституту сучасного економічного ладу суспільства. Теорія і практика диктуютьпотребу в тому, щоб визначити місце даного інституту в регулюваннісоціально-економічних процесів.

Досить тривала еволюція державної власності в минуломустолітті і нагромаджений досвід дають нам змогу більш-менш певно говорити протри основні моделі її функціонування. Ці моделі, з нашої точки зору, такі:

1. Підтримуюча, врівноважуюча (обмежувальна) модель (країниз високоорганізованою ринковою економікою).

2. Стимулююча (проринкова, розширювальна) модель (країни,що розвиваються, зі слабкоорганізованими економічними та ринковимиструктурами).

3. Стимулююча антиринкова модель (колишні соціалістичнікраїни, що орієнтувалися на абсолютне використання державної власності).Особливості всіх трьох моделей подано в табл. 1.

Перша модель розвитку державної власності утвердилася вкраїнах-лідерах, як визнають багато авторів, внаслідок досягнення капіталізмомзрілих і водночас складних форм свого розвитку. В основних центрах капіталістичногогосподарства почали активно використовуватися регулюючі можливості держави таїї власності тоді, коли ринкові структури досягли високого рівня, а їхнянедосконалість проявилася досить очевидно.

Економічна теоріяДж. Кейнса стала, по суті, реакцією на ті проблеми, що їх породив ринок, ізапочаткувала наукове обґрунтування активного проникнення держави вгосподарське життя суспільства, визначивши деякі її практичні дії. Згідно здослідженнями Світового банку, у XX ст. трипричини, — саме в тому порядку, в якому їх перелічено нижче, — зумовилиекономічну експансію держави і розвиток державної власності: революція 1917 р.в Росії, Велика депресія і Друга світова війна.

Таблиця 1 Моделі розвитку державної власності ХХ ст.

Перша модель Друга модель Третя модель

Основні характеристики моделей

Обмежувальне використання держвласності Розширювальне використання держвласності Абсолютне використання держвласності Підтримуюча, врівноважуюча функція держвласності Стимулююча, проринкова функція держвласності Стимулююча, антиринкова функція держвласності

Основні риси економічних систем

Високорозвинуті економічні та ринкові структури Слаборозвинуті економічні та ринкові структури Слаборозвинуті економічні та ринкові структури Індустріально розвинуті країни, лідери світового капіталістичного господарства Промислово відсталі країни, периферія капіталістичного господарства Промислово відсталі країни, периферія капіталістичного господарства Зрілі форми капіталістичного господарства Відсталі і запізнілі форми капіталістичного господарства Відсталі і запізнілі форми капіталістичного господарства Ідеологія ринку при допоміжній діяльності держави Ідеологія ринку при широкомасштабній діяльності держави Антиринкова ідеологія при домінуючій діяльності держави

Основні цілі моделей

Коригування ринкових механізмів, подолання недосконалості та провалів ринку Підтримка, посилення та поширення ринкових механізмів Ослаблення, витіснення та ліквідація ринкових механізмів Забезпечення соціальної орієнтації високорозвинутого ринкового господарства Забезпечення соціальної орієнтації слаборозвинутих ринкових структур, з переважною опорою на держвласність Забезпечення соціальної орієнтації безринкових структур, з повною опорою на держвласність Відтворення високорозвинутого індустріального рівня Проведення індустріалізації та подолання економічної відсталості Проведення індустріалізації та подолання економічної відсталості

У виникненні та існуванні першої моделі розвитку державноївласності був принципово важливим соціальний аспект, хоча, звичайно, ним необмежується потреба в одержавленні національної економіки. Держава повиннакоригувати негативні наслідки індустріалізації та економічного лібералізму,зазначає, наприклад, М. Гарсіа-Пелайо, «бо єдиним способом уникнути соціальноїреволюції є соціальні реформи». І тому державне регулювання та державнавласність стали найдійовішими інструментами модернізації економічних системкраїн високорозвинутого капіталізму.

Відомий автор називає процес проникнення держави векономіку стосовно даної групи країн «прогресуючою соціалізацієюекономічних систем Заходу». На його думку, відносне зростання державногосектора являє собою «природну відповідь на зростаючий попит, який виражаєпотребу в здійсненні перерозподільчих програм». У такому самому дусівисловлюється Сесенія Гамес: за його словами, «зростаюча участь держави векономіці, особливо в ролі підприємця, засвідчує тенденцію до соціалізаціївласності на засоби виробництва». За допомогою державної власності буловрегульовано проблеми доступності охорони здоров'я, освіти, соціальногозабезпечення, розвитку інфраструктури тощо. У рамках цієї моделі розвиткудержвласності здійснювалися заходи, спрямовані на забезпечення мінімальноговтручання держави в економіку, і не завжди обов'язково в ролі власника.

Мінімізація державного проникнення в економіку, з нашоїточки зору, була закладена й зумовлена попередніми етапами в розвиткунаціонального капіталізму, який досяг високих рівнів більш-менш самостійно, наоснові ідей економічного лібералізму, без стимулюючої підтримки держави. Увітчизняній та зарубіжній літературі цей факт широко визнається. Так,наприклад, С. Мочерний зазначає, що за доби становлення капіталізмуодержавлення економіки не набрало характеру закону і державна власність не дісталамасштабного поширення. А сам економічний лібералізм, як слушно підкреслює АйлаЕспіно, підтримує лише таке державне втручання, яке має бути мінімальним. Томубуло би правильніше роль державної власності для цієї групи країн і для даногоетапу їх розвитку визначити як таку, що підтримує і врівноважує вже досягнутийвисокий рівень зрілості економічних та ринкових структур суспільства. Їїмінімізуючий вплив дістає прояв, насамперед, у виробництві суспільних благ ірегулюванні діяльності природних монополій.

Очевидно, що в рамках першої моделі розвитку державноївласності перебуває І економіка США, хоча там державна власність, як відомо, невельми поширена. Державне регулювання виявилося досить результативним длярозв'язання проблем і коригування функціонування американського капіталізму.«У Сполучених Штатах  важливими сферами діяльності держави сталипромислова політика та регулювання ринків». Ще конкретніше з цього приводувисловлюється американський економіст Ю. Ригін: «Цілком природно, що вкапіталістичних країнах ці галузі (соціальна та базова економічнаінфраструктури. — О. К.) є, у першу чергу, об'єктами або ж прямоїнаціоналізації, або ж активного державного регулювання, як, наприклад, уСША».

Активне проникнення американської держави в економічнусистему суспільства за допомогою регулюючих заходів відзначається і в багатьохінших дослідженнях. С. Аргедас взагалі вважає, що спроби змалювати слабкістьдержавного інтервенціонізму в американській економіці є, скоріше за все,самообманом, міфом американської ментальності. Але навіть і малозначнаприсутність державної власності в американській економіці при сильному акцентіна регулюючий потенціал держави викликає критику з боку представниківнеоліберальних концепцій; за їхніми словами, «незважаючи на те, що уСполучених Штатах не було прийнято економіку централізованого планування,розширення ролі держави в економіці зайшло надто далеко за останні 50років».

Оскільки визначитиоптимальні розміри державного втручання в економіку складно, оцінки впливуринкових та державних регуляторів на розвиток національних економік взагалі і врамках першої моделі зокрема дуже розрізняються. Так, наприклад, коли Фрідменитвердять, що економіка Західної Німеччини стала однією з найсильніших в Європізавдяки диву, яке звершила вільна ринкова система, то Гонсалес Наварро,навпаки, вважає, що у ФРН було реалізовано змішану економічну модель за сильноїучасті держави. Реалії розвитку західнонімецької економіки такі, підкреслюєвін, що батьки економічних реформ «не прийняли правила гри ортодоксальноїринкової економіки, згідно з якою тільки попит і пропозиція визначаютьціни». Як бачимо, навіть у відношенні до однієї і тієї самої країнивикористовуються протилежні оцінки значущості ринку та держави для їїекономіки.

Друга модель функціонування державної власності пошириласяу великій групі країн з відсталими економічними структурами та слаборозвинутимиринковими інститутами. Через те що національні господарства в минулому століттіпродемонстрували різні рівні в розвитку продуктивних сил і забезпеченнісоціального прогресу, державне втручання в економіку й усталення державноївласності набрали певної своєрідності в країнах, за якими міцно утвердилосявизначення «такі, що розвиваються». Там, як відомо, капіталістичніструктури формувалися із значним відставанням від країн, котрі лідирують усистемі капіталістичного господарства. Національні економіки були слабкі,неспроможні в історично короткі строки примножити продуктивні сили і створитиринкові структури, відповідні західноєвропейським та північноамериканськимстандартам.

Основне завдання використання державної власності полягалов тому, щоб подолати елементи відставання і запізнення в соціально-економічномурозвитку, компенсувати слабкість національних ринкових структур, які в країнах першоїмоделі виступили головною рушійною силою поступального руху економічної системисуспільства. У країнах так званого периферійного капіталізму державну власністьбуло активно застосовано для підтримки та прискорення формування виробничихвідносин сучасного капіталізму. Один і той самий інструмент — державнувласність — було використано для розв'язання протилежних за своїм сенсомзавдань. Коли в першій моделі політика держави полягала, як показано вище, укоригуванні досить зрілих форм ринкового господарства, то в другій моделі їїскеровано на форсоване досягнення розвинутих форм капіталізму, завдяки чомувона і заслуговує визначень «стимулююча», «проринкова».

Взаємозв'язок між розширенням економічної діяльностідержави і якісною та кількісною слабкістю національного приватного сектора — цеосновна причина перетворення держави на великого власника, яка відзначається вбагатьох дослідженнях. Браво Салазар, наприклад, пише, що "існує кореляціяміж відсталим капіталізмом і поширенням урядових структур у виглядіцентралізованих державних підприємств та організацій". Інакше кажучи,масштаби проникнення держави в господарську систему суспільства і поширеннядержавної власності зумовлені рівнем економічного відставання та запізнення врозвитку національного капіталізму, отже, в рамках другої моделі вони можуть іповинні бути дещо більшими, ніж у першій. Саме з допомогою державної власностів багатьох країнах були реалізовані масштабні загальнонаціональні соціальні таекономічні проекти. Особливе місце серед них посідає індустріалізація. Длякраїн із запізнілим промисловим розвитком "індустріалізація — це найбільшзагальне пояснення необхідності державної власності або державноговтручання". Борха підкреслює, що завдяки державним підприємствам вдалосяздійснити новітню індустріалізацію в Південній Кореї, Мексиці та інших країнах.Аналогічні ідеї висловлюють інші дослідники. Якщо в першій моделі державнавласність для таких цілей використовувалася вкрай обмежено, то у другій вонастала головною підоймою зміни галузевої структури національних економік іперетворення більшості з них в індустріально-аграрні. Функції держави ідержавної власності в рамках другої моделі більш розширені, а проникненнядержави в економіку виявилося більш глибоким, ніж в інших країнах.

У багатьох країнах,що розвиваються, на службу державному інтервенціонізму і політицііндустріалізації було поставлено спеціально створені державніфінансово-кредитні установи (банки та фонди розвитку), про що свідчать данітабл. 2. У фінансових системах азіатських країн державні банківські інститутизаймають дуже важливі позиції; так, у середині 90-х років у Південній Кореї наїхню частку припадало 20,9% всіх активів, на Філіппінах — 16,0%, в Індонезії — 39,1%, в Таїланді — 12,6% і т.д.

/>

Звідси випливає і різниця в переважних напрямахвикористання інвестицій в умовах першої та другої моделей розвитку державноївласності: за висновком Світового банку, високорозвинуті країни витрачаютьзначну частину коштів (у процентному відношенні до загальних витрат і до ВВП)на субвенції і трансферти, призначені головним чином для охорони здоров'я тадля соціального забезпечення, а країни, що розвиваються, виділяють більшучастину витрат на інвестиції у виробництво. Ця тенденція підтверджується такожіншими дослідженнями.

Така структура державних витрат дала змогу багатьомкраїнам, що розвиваються, забезпечити високі темпи економічного зростання іздійснити стрибок у розвитку продуктивних сил за історично короткі строки. Томує непереконливими аргументи Лопеса, котрий заперечує лінійну залежність міждержавними витратами й економічним зростанням: «Порівняльний аналіз дляпередових країн не демонструє якусь статистичну кореляцію між ритмом зростаннянаціонального виробництва і питомою вагою державних витрат у попиті».Проте не можна ігнорувати той факт, що переважно інвестиційний характердержавних витрат у рамках другої моделі справляв більший вплив на економічнийрозвиток нації, ніж  їхня соціальна спрямованість у рамках першої моделі, боінвестиції завжди виступають безпосереднім стимулом економіки.

Третю модель використання державної власності булореалізовано в невеликій групі країн, де вона прислужилася для прискореннясоціально-економічного розвитку суспільства та подолання відсталості (що єблизьким до другої моделі), але набула антиринкової спрямованості. Дана модельпов'язана з витісненням ринкових структур господарювання, з поступовимперетворенням державної власності в панівну або навіть єдину силу. Її можнарозглядати як окремий випадок існування другої моделі, але з дещо іншимідеологічним обґрунтуванням та оформленням функцій, а тому, з певною умовністю,визначити як стимулюючу, але антиринкову модель розвитку державної власності.Найтиповішим прикладом її здійснення стали колишні соціалістичні країни ікраїни так званої соціалістичної орієнтації.

Зовсім не випадковою є подібність між другою і третьоюмоделями: вони дістали своє застосування в умовах відсталості й слабкостінаціонального капіталізму, компенсуючи те, що не встигла або не спромогласязробити система приватнокапіталістичного господарства з тих чи інших причин. Ів тому, і в другому випадку спонтанний, сповільнений і залежний розвитокздобуває завдяки державній власності певний імпульс для забезпечення більшдинамічної трансформації всіх структур та інститутів економічної системи.

Індустріалізаціястала найважливішою рисою втілення другої і третьої моделей, хоча вонибазуються на різних соціально-економічних доктринах. Ця обставина говорить проте, що державна власність має високі можливості для подолання недосконалостіприватної власності і «розшивання» найвужчих місць у системінаціонального господарства. Тому багато дослідників, навіть ті з них, хтокритично ставиться до соціалістичної теорії державної власності, прагнутьоб'єктивно оцінити її можливості в перетворенні відсталих продуктивних силсуспільства. Так, наприклад, Далтон пише, що «державна власність зробилаРадянський Союз такою самою індустріальною державою, як Великобританія, США,Франція і Німеччина». Лабіні також відзначає, що, завдяки зосередженню вруках держави величезних економічних ресурсів, особливо на першій стадії,багатьом колишнім соціалістичним країнам удалося сформувати базовуінфраструктуру і створити великі виробничі комплекси, подібні до тих, щоіснують у країнах з ринковою економікою. У деяких працях розглядається якбезперечне досягнення соціалістичних країн розподіл доходу на користь різнихсоціальних груп, але при цьому підкреслюється, що всезагальне одержавленняекономіки та централізоване планування не є найвищою формою її розвитку.

Змога державної власності розв'язувати деякісоціально-економічні суперечності й перетворювати відсталі структуринаціонального господарства зумовлена рядом притаманних їй переваг. Одна з нихполягає у здатності держави концентрувати в загальнонаціональному масштабівеличезні ресурси, необхідні для реалізації тих чи інших проектів, і направлятиїх в економіку, обминаючи ринкові способи нагромадження капіталу, розподілу міжгалузями, спорудження виробничих об'єктів тощо. Ця здатність була активновикористана в країнах другої, а надто — третьої моделі, де держава встановилаконтроль над переважною частиною економічних ресурсів і вивела їх з-під егідиприватного капіталу та ринку, прагнучи в такий спосіб вирішити проблемивідсталості й запізнення в розвитку національної економіки. Фактично державаскористалась об'єктивною тенденцією до концентрації та централізаціївиробництва й капіталу (яка чітко проявилася у високорозвинутих країнах), алеперенесла її на іншу економічну основу — державну власність. Дуже значущим уданому плані є порівняння двох супердержав: коли в Сполучених Штатахконцентрація продуктивних сил відбувалася всередині кожного з виробничихсекторів, що дало змогу розв'язувати різного роду проблеми, не порушуючипринципів приватнокапіталістичного підприємництва, то в Радянському Союзіпрактично весь економічний комплекс перейшов до рук держави, управлявся нею,але при цьому вдавалося врегульовувати проблеми, які стояли перед національноюекономікою. Тобто державна власність, незалежно від проринкової чианти-ринкової орієнтації, створює дійсні передумови для подолання обмежень уфункціонуванні господарської системи суспільства, які виникли або дістались їйу спадок від попередніх етапів.

На базі третьої моделі розвитку держвласності булоздійснено спробу взагалі усунути приватнокапіталістичні основи. Як відомо,ставилося завдання в перспективі виключити ринок з економічного ладусуспільства, тому дана модель набрала явної анти-ринкової спрямованості. Протенайуразливішою ланкою соціалістичного варіанта розвитку державної власностібуло те, що вона дістала масштабне поширення не в найбільш високорозвинутихкраїнах капіталізму, як це мало би статися відповідно до постулатів соціалістичноїтеорії, а в країнах із середньорозвинутими і навіть відсталими капіталістичнимивідносинами.

В умовах третьої моделі встановлення режиму державноївласності вийшло за межі економічної доцільності, будучи поширеним на ті сферинаціональної економіки, функціонування яких забезпечувалося досить ефективно набазі приватної власності. Пропорція між цими двома інститутами була порушена,що викликало спробу виключно на базі державної власності розв'язувати всісоціально-економічні проблеми. Проте логіка і навіть, можна твердити,закономірність поступального руху державної власності полягає в тому, що вона,реалізувавши свій високий стимулюючий і перетворюючий потенціал, рано чи пізносама опиняється у смузі кризи і виразно демонструє свою недосконалість. Відбуваєтьсяповернення до ринку, для якого вже є підготовлена і сформованаматеріально-технічна база, що переходить до рук приватного капіталу. У цьомусенсі державна власність у XX ст. стала нефактором знищення ринково-капіталістичних механізмів в економічному ладі, — таким був задум стосовно до третьої моделі, – а навпаки, фактором їх поширеннята утвердження там, де вони були слабкі й відсталі.

Державна власність фактично пройшла шляхвисокоорганізованих господарських систем і зрілих ринкових структур, тільки вдещо іншій послідовності. В одному випадку вона стала наслідком ускладненняфункціонування високорозвинутого ринкового господарства, у другому — передумовою для переходу до більш досконалих економічних структур. На цьомуцикл розвитку державної власності у XX ст.завершується, і його відновлення в майбутньому зумовлять нові особливості таколізії економічних процесів.

Події і трансформації, що відбулися наприкінці минулогостоліття, дають науці змогу інакше підійти до проблематики державної власності,виробити більш цілісний погляд на її природу. Державна власність не є феноменсуто капіталістичної чи соціалістичної будови суспільства, атрибут відсталостічи прогресу. Вона являє собою певну форму існування продуктивних силсуспільства, що може врегулювати проблеми як високоорганізованої, так іслаборозвинутої економічної структури суспільства. Недосконалість приватноївласності компенсується певною мірою перевагами державної власності, і навпаки.Коли приватна власність забезпечує дію «невидимої руки» ринку, тодержавна власність дає змогу проявитися реальним підоймам економічногомеханізму суспільства.

Відносно невеликі розміри державної власності вкраїнах-лідерах (перша модель) пояснюються ширшим застосуванням державногорегулювання, а також високим рівнем зрілості ринкових структур. Масштабнепоширення державної власності в країнах так званого периферійного капіталізму(друга модель) і колишніх країн соціалістичного блоку (третя модель) єрезультатом слабкості й відсталості їхніх національних господарств,нерозвинутості ринкових механізмів. Звідси випливає, що державна власність — результат не стільки «перезрілості» ринкових структур суспільства,скільки їх відсталості. Є принципово важливим, що державна власність, виконуючироль стимулу щодо розвитку продуктивних сил, спромоглася наблизити національніекономіки багатьох країн другої та третьої моделей, навіть всупереч їхнійідеологічній скерованості, до промислового центру сучасного світу.

В умовах третьої моделі антиринкова стратегія розвитку державноївласності замінювалася проринковою поступово, в міру вичерпання можливостей; цязаміна мала на меті два завдання — стале економічне зростання і розв'язаннясоціальних проблем. Тут ринкові відносини були приведені у відповідність з ужесформованою за допомогою державної власності і досить розвинутою економічноюбазою. Якщо шляхом приватизації в рамках другої моделі було лише розширеносферу функціонування ринку, бо ринкова система господарства в ній не булавитіснена повністю, то в рамках третьої моделі приватизація відігралавирішальну роль у поверненні до ринку, але на вже новій виробничій основі.Труднощі і суперечності, притаманні державній власності, не повинні слугуватиаргументом для відмови від використання її величезних потенціальних можливостейу регулюванні розвитку національної економіки, незалежно від моделі.