Реферат: Державне регулювання економіки
Державне регулювання економіки.
ПЛАН
Вступ… 3
Розділ 1. Політика державного регулювання економіки… 5
1.1 Політика державного регулювання як складова господарськоїсистеми 5
1.2. Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринковогогосподарства як підґрунтя економічної політики… 9
Розділ 2. Форми та функції державного регулювання економіки… 14
2.1 Основні функції державного регулювання економіки… 14
2.2 Національні особливості державного регулювання… 17
2.3 Основні форми державного регулювання… 19
Розділ 3. Становлення економічних функцій Української держави… 27
Висновок… 30
Список використаної літератури… 31
Вступ
Наявність двох основнихконцепцій економічної політики держави є відображенням тісного взаємозв’язку вреальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковимсаморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваютьсяекономічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок,час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін – рівень розвиткупродуктивних сил, політична орієнтація країни, характер історичного етапу, наякому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національніособливості та ін.
Там, де порушуваласягармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщовзагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державудо повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього РадянськогоСоюзу на рубежі 70 – 80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою.
Якщо ж, навпаки, суспільстворозвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їхсліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західнийсвіт у зв’язку з такою практикою пережив у 1929 – 1933 рр. часи „великоїдепресії” і зробив відповідні висновки, створивши систему державногоекономічного регулювання.
Знайти розумнеспіввідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням – одне зключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою. Українамає формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки,яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.
Основна мета даноїкурсової роботи полягає у вивчені особливостей державного регулюванняекономікою.
Поставлена метаобумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
· дослідитиособливості політики державного регулювання економіки;
· розглянутиконцепції макроекономічної рівноваги як підґрунтя економічної політики держави;
· визначитиосновні функції державного регулювання економіки;
· проаналізуватинаціональні особливості державного регулювання економіки.
Предметом курсовоїроботи є економічні відносини, які виникають у процесі державного регулюванняекономіки.
Об’єктом курсовоїроботи є система державного регулювання економіки.
Курсова робота складаєтьсяіз трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.
Розділ 1. Політикадержавного регулювання економіки1.1 Політика державногорегулювання як складова господарської системи
Високорозвиненаринкова економіка — це оптимальне поєднання засад, притаманних товарномувиробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), тацілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державнерегулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину системумакроєкономічного регулювання народного господарства.
Розвинена ринковаекономіка не означає якоїсь «абсолютної свободи» і «вільноїгри» економічних сил, що спрямовуються «невидимою рукою»саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише наранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин,коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважнодрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба заринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту йпропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорціївиробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільноговиробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальніумови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності тавдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрямиполітики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головнимзавданням політики централізованого економічного регулювання стало розв'язаннясуперечностей між частковою монополістичною планомірністю І товарнимивідносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків усуспільстві.
Для сучасних умовхарактерні переплетення ринкових і державних методів регулювання, їх поєднання.Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктіввласності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, іринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремимгосподарським одиницям.
В умовах високорозвиненоїринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лишедрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про«вільну гру» економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектикирозвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму ЇЇ регулюванняамериканський учений-економіст П. Самуельсон писав: «Можливо, Америка XIXст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна коли-небудь до такого стану, якийКарлейль назвав „анархія плюс констебль“. Результатом цього сталиціле століття швидкого економічного прогресу й умови індивідуальної свободи.Але це призвело також до періодичних економічних циклів, розкрадання й виснаженняне відшкодованих природних ресурсів, до крайнощів бідності і багатства,розкладання державного апарату групами, які ставлять різні завдання, і часом довитіснення монополією саморегульованої конкуренції».
У більшостііндустріальне розвинених країн Заходу значно підвищилася економічна рольдержави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надаєїй можливість використовувати норми правового примусу і розпоряджатися значнимиекономічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох заводів,земельних ділянок, залізниць, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів,а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого утвердженнявеличезних капіталовкладень і в період становлення найменше орієнтовані наприбуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).
У більшості країнринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вонаперерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту, здійснюєдо 20 відсотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролемуряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину йогостановлять податки і загальний обсяг урядових витрат.
Зростанняекономічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва івисока концентрація останнього модифікували традиційний механізмсаморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Державаприйняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвиткудержавного сектору економіки, а також ринкової кон'юнктури.
Довголітняпрактика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методиі важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політикадержавного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процесиІ небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічногоциклу.
Економічнаполітика держави формується через мережу органів державного апарату, суспільніінститути, засоби масової інформації. Важливу роль у цьому відіграютьпідприємницькі організації, фінансові групи та «групи тиску».Підприємницькі організації, наприклад Національна рада французьких підприємців,Федеральний союз німецької промисловості, Конфедерація британськоїпромисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промисловихкіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань зекономіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації дляорганів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняттябагатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їхвиконанням.
Фінансові групимають безпосередні контакти з органами державної влади. Оскільки в кожній зрозвішених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба залідерство й отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів,Рокфеллерів, каліфорнійська на чолі з «Бенк оф Америка», у Великобританії- «Ллойдз», «Барклейз», у Німеччині — групи на чолі з«Дойче банк», «Дрезденер банк» та «Комерц-банк».
«Групитиску» зародилися у США, сьогодні вони широко використовуються в країнахЗахідної Європи тощо. Вони формуються з метою впливу на офіційних представниківдержавної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, якоподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення новихпідприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектору представляють 9таких груп: в паперовій промисловості o- Інститут паперу, в металургії — Союзвиробників чорних металів, у суднобудуванні — Техніко-торговельне управліннясуднобудівників та ін.
Місце політикидержавного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби іформи не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язкововтілюються у певних заходах щодо управління національною економікою.Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цихзаходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної тасоціальної ефективності.
Незважаючи на тещо централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вонипостійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної таполітичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державногорегулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховуєрозстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великихприватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державноговтручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесувідтворення національного господарства як єдиного цілого, досягненняекономічної ефективності на макрорівні. ЇЇ реалізація здійснюється черезсвідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.
1.2. Концепції макроекономічноїрівноваги в системі ринкового господарства як підґрунтя економічної політики
Ще в XIX ст.періодичне виникнення економічних криз, що супроводжувалися зниженням цін,банкрутствами підприємств, зростанням безробіття, змусило численнихпредставників економічної науки й господарської практики вдатися до розробкиполітики державного регулювання економіки з метою стабілізації її розвитку.Найефективнішими інструментами її виявилися державні фінанси, грошовий обіг ікредит. Завдяки їм стало можливим здійснювати відповідну фіскальну,кредитно-грошову, структурну та інвестиційну політику і впливати на рухпромислового циклу, а також регулювати міжнародні економічні та валютнівідносини.
В окремі періодиекономічної історії підприємницького суспільства фінансовим і грошово-кредитнимважелям макроекономічного регулювання відводилася неоднакова роль. Пріоритетнимбуло то регулювання економіки через систему податків і державних витрат, торегулювання руху промислового циклу через кредити о-грошову сферу. Застосуваннятих чи інших методів визначалося передусім тим, якої економічної доктринидотримувалися лідери політичних партій, що приходили до влади, або які течії ташколи економічної думки брали гору в той чи інший період Історії.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. у світовій економічній думці набула поширення неокласичнаполітекономія, її наріжним каменем був постулат про абсолютну стабільністьекономіки, що розвивається на засадах приватної власності і саморегульованоїконкуренції. Неокласики вважали, що економіка в своєму розвитку зазнає впливулише з боку так званих реальних факторів, зокрема попиту й пропозиції,конкуренції, розміру та розподілу ресурсів, кваліфікаційного рівня робочої силитощо. Характерною особливістю неокласичної теорії була зосередженість намікроекономічному аналізі, в основі якого були діяльністьприватнопідприємницької фірми, її місце на ринку і відносини з іншимикомерційними підприємствами. Щодо аналізу макроекономічних процесів (валовийнаціональний продукт, національний дохід, сукупні інвестиції, загальназайнятість тощо), то він лишався поза її увагою.
Неокласики,особливо раннього періоду, вважали, що гроші не відіграють суттєвої ролі в економічномурозвитку, тому впливати через них на рух промислового циклу неможливо. На їхнюдумку, гроші — лише «вуаль», яка прикриває реальні економічні процесиі, зокрема, угоди купівлі-продажу, які є по суті бартерними операціями.
Відомийекономіст-неокласик — французький учений Ж.Б. Сей. Йому належить розробкатеорії ринку, в якій економічна система виступає як модифікована модель натуральногогосподарства з властивим йому простим (бартерним) товарообміном. Щодо грошей,то їм відводилася пасивна роль посередника в товарообмінних операціях.
Ж.Б. Сей вважав,що оскільки товари на ринках представляють один одного, то пропозиція самаавтоматично створює для себе попит, внаслідок чого не може більш-менш тривалийчас існувати ні надлишковий попит, ні надмірна пропозиція товарів. Пропозиціятоварів урівноважується попитом, а продаж товару є одночасно і його купівлею,тому економічна система здатна автоматично, за допомогою власних регулюючихмеханізмів усувати порушення своєї внутрішньої рівноваги. Найефективнішим зних, на думку Ж.Б. Сея, є еластичність «відносних» цін, тобто цінодних товарів відносно цін інших товарів. Гнучкі ціни, які швидко реагують напопит І пропозицію товарів, є своєрідним механізмом стихійного перелітаннякапіталу і праці зі сфери виробництва одних видів товарів на виробництво інших.Саме ця мобільність ресурсів і забезпечує встановлення рівноваги в економіці.
Щодо загальногорівня цін, то це питання не привертало до себе особливої уваги неокласиків,оскільки навіть протягом більш-менш тривалого часу так звані абсолютні ціни незазнавали помітних коливань.
Порівнянастабільність загального індексу цін у другій половині XIX ст. — на початку XXст. пояснювалася існуванням системи золотомонетного стандарту з властивим йомумеханізмом автоматичного саморегулювання грошової системи. Тому за цихекономічних умов інфляція не набула розвитку, якщо не зважати на окремі періодизростання цін виключно з причин циклічних чинників.
Проте згодом, вміру накопичення господарського досвіду і зростання суперечностей у процесівідтворення суспільного капіталу, серед економістів все більше почалаутверджуватися думка про те, що грошова сфера відіграє важливу роль векономічному розвитку. Господарська практика все переконливіше свідчила, щонедооцінка грошового чинника в ринковій економіці призводить до ігноруванняцілої низки важелів, якими можна впливати на рух промислового циклу. З'явилисятеоретичні погляди, згідно з якими диспропорції, що виникають у процесісуспільного виробництва, та й сам циклічний характер його розвитку пояснювалисьсаме порушеннями у сфері грошового обігу й кредиту. Як наслідок, в економічнійнауці виникла ціла школа, яка давала чисто монетарне пояснення внутрішньогомеханізму розвитку економічного циклу, а також зумовлених ним аномалій усуспільному господарстві.
Найновішимтеоретиком монетарної природи розвитку товарної економіки був англійськийекономіст Р.Дж. Гоутрі. В його працях найповніше і найпослідовніше викладенамонетарна концепція розвитку ринкової економіки. Для Р.Дж. Гоутрі промислово-товарнийцикл був чисто грошовим явищем у тому розумінні, що зміна грошового потоку єєдиною і достатньою причиною змін економічної активності, чергування розквіту ідепресій, пожвавленої та нежвавої торгівлі. Якщо попит на товари, виражений у грошах(тобто грошовий потік), збільшується, торгівля жвавішає, виробництворозширюється, ціни зростають. Якщо попит зменшується, торгівля слабкішає,виробництво скорочується, ціни знижуються.
На думку Р.Дж.Гоутрі, ці процеси регулюються відповідною грошово-кредитною політикоюцентрального банку країни. Він вважав, що грошовий потік складається восновному з кредитних засобів (чеків, векселів та інших кредитних паперів), ане з готівки. Оскільки кредитні засоби створюються банком, то їм і відводитьсяголовна роль при визначенні обсягу і швидкості грошового потоку.
За монетарноюконцепцією господарської кон'юнктури Р, Дж. Гоутрі, фаза пожвавленняекономічного циклу починається тоді, коли банки видають позики на сприятливихдля тих, хто позичає, умовах, тобто за якомога нижчий процент і у великійкількості, оскільки дешевий і необмежений кредит стимулює ділову активність.Процес активізації господарської кон'юнктури, який починається в результатівлиття в економіку кредитних ресурсів, далі посилюється завдяки взаємозалежностіміж динамікою зростання товарних цін і збільшенням попиту на позичковийкапітал. Господарське піднесення триває доти, поки банки з якихось причин необмежують кредити функціонуючим господарським суб'єктам. Кредитна рестрикціябанків обумовлює послаблення грошового потоку в господарство, обсяг сукупногопопиту зменшується, в результаті чого фаза піднесення змінюється спадом. Цейзворотний процес супроводжується явищами, протилежними тим, які відбувалися прикредитній експансії банків, а саме: обмеження кредиту зумовлює сповільненняшвидкості грошового обігу, зниження товарних цін тощо. Як і інші прихильникимонетарної теорії кон'юнктури, Р, Дж. Гоутрі дотримувався думки, щогрошово-кредитні чинники є вирішальними в розвитку економічного циклу і йогорегулюванні. Він і його послідовники стверджували, що, доки розширюєтьсякредит, виникнення кризи малоймовірне. Криза є прямим наслідком кредитноїрестрикції. Якби кредит не обмежувався, то активна фаза торгово-промисловогоциклу могла б тривати безмежно.
Вважаючи, щоциклічні коливання залежать від банківських операцій і що регулюванням кредитуможна усунути ці коливання, Р.Дж. Гоутрі писав: «Своєчасна інтервенціяцентральних банків світу, яка перешкоджає експансії кредиту, нерпі ніж воназайде надто далеко, звільнить від необхідності його наступного скорочення.Рівень цін в усьому світі стане відносно стабільним, безробіття і фінансовікризи, пов'язані зі зниженням цін, будуть знищені».
«Великадепресія» початку 30-х років XX ст., яка глибоко потрясла світове ринковегосподарство, довела, що в нових економічних умовах використання лишекредитно-грошових важелів регулювання економіки дає вкрай обмежений імалоефективний результат. Для забезпечення належних темпів економічногозростання і повної зайнятості всіх виробничих і трудових ресурсів в умовахвисокомонополізованої економіки необхідним стало впровадження і функціонуваннянової системи господарювання. Надзвичайно важливу роль в її теоретичнійрозробці відіграли праці Дж.М. Ксйнса, а у практичній реалізації — «новийкурс» президента США Ф.Д. Рузвельта.
У господарськежиття впроваджувалися нові методи макроекономічного регулювання. Виникланеобхідність «вмонтувати» в економічну систему більш ефективні«стабілізатори». Йшлося передусім про використання в процесірегулювання економічних процесів фіскальної політики (податки, амортизаційнівідрахування, бюджетні надходження і витрати, субсидії виробникам тощо), якамала доповнити кредитно-грошову політику. В зв'язку з цим виникла потребатеоретично осмислити нові явища, зокрема переглянути концепцію економічної ролідержави. Замість констебля — «поліцейського», яким вона була впопередніх умовах, держава стала власником численних засобів виробництва,фінансових і матеріальних ресурсів, такою могутньою силою, яка може суттєвовпливати на хід промислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки.
Розділ 2. Форми тафункції державного регулювання економіки2.1 Основні функціїдержавного регулювання економіки
Ефективність іраціональність функціонування національних економічних систем визначальноюмірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської системи. Головнафункція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвиткомкраїни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу.Вона реалізується через ряд конкретних функцій, частина з яких можуть бутивизначені як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структурисуспільства та управління нею; фінансування й організація науково-дослідних ідослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, щовимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отриманнянайближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику.
Не менш важливимие функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя ігалузями економіки, а також створення та розвитку соціальне-економічноїінфраструктури.
Функціяперерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечуєпроцес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованійподатково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулюєвеличезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.
Функція створеннята розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченніжиттєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонуванняекономіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили(охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізованерегулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективністьостаннього на макрорівні.
Важливу роль упроцесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарствавідіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь векономічних процесах як прямий суб'єкт економічних виробничих відносин. Вонавиконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктівгосподарювання та охорони навколишнього середовища.
Ефективністьекономічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правовуоснову і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринковоїсистеми. Американські професори-економісти К.Р. Макконнелл та С.Л. Брюзазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусуприватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантуванняобов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні«правила гри», які регулюють відносини між підприємствами,постачальниками ресурсів і споживачами".
Оскількицентралізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, тонеобхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальнихпараметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїйгосподарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавче закріплюютьсяпередусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпеченняекономіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції;обсяг І структура державних бюджетних витрат.
Виконуючи функціїцентралізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру.Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскількиспрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування.Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності йсприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Впливдержави на мікрорівні відбувається як, по-перше, безпосереднім, прямимвтручанням у діяльність господарських об'єктів, так, по-друге, і черезопосередковане регулювання.
У першомувипадку, коли йдеться про так звану природну монополію, властиву тим галузямекономіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість Існуванняконкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін,встановив стандарти на послуги, що надаються. До цієї природної монополіїналежать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічнаполітика е переважно директивною, тому тут можна говорити про планомірнуорганізацію продуктивних сил і організаційних відносин усередині цих галузей.Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення узагальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного зприватних капіталів, що функціонують. У другому випадку централізованерегулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє у двох напрямах.Перший — часткове втручання у функціонування ринкового механізму череззаконодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодоконкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати,ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям — зменшеннявпливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання — черезфінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні тавалютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінкипідприємств недержавних секторів економіки.
2.2 Національніособливості державного регулювання
У різних країнахсистеми державного регулювання та місце, яке вони займають у господарськійсистемі, мають свої національні відмінності. В цьому плані поняття«державне регулювання» та «господарська система» е доситьабстрактними, їх наповнення реальним змістом відбувається в конкретнихісторичних і економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури,релігії. Однак суть їх від цього не змінюється. Держава за допомогоюекономічних важелів намагається стимулювати певні напрями розвитку економіки,не руйнуючи і не усуваючи ринкового механізму. У сучасних розвинених ринковихсистемах держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові тадержавні регулюючі сили в господарській системі.
Найбільшимступенем національних відмінностей характеризуються країни колишньоїкомандно-адміністративної системи, що переходять до ринкової економіки, в томучислі й Україна. В силу специфіки історичного розвитку державне регулювання закомандно-адміністративної системи набуло якісно іншої форми, ніж у СІЛА,країнах Західної Європи та Ін. Його головна особливість полягала в тому, щовоно перетворилось на самодостатню форму господарської системи. Державнавласність набула гіпертрофованих форм, а її суб'єктом фактично виступала лишедержава. Це призвело до панування в політиці й економіцідержавно-монополістичних структур. Державне регулювання замінило всі іншімеханізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно зруйнований. Державабезпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, вуправління кожним окремим підприємством. Підприємницькі функції господарськиходиниць звузились до виконання централізованих указів та оперативногоуправління. Підприємства не мали навіть елементів впливу на господарськусистему. Закономірно, що така форма державного втручання сприяла зростаннюконсерватизму, бюрократизму, безконтрольності дій центральних виконавчихорганів. Знищення еволюційних форм економічного руху практично припинилоекономічний, соціальний і науково-технічний прогрес суспільства.
Вихід з такоїкризи лежить у площині відносин власності. Форми власності мають відповідатистану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу праці, кооперації таспеціалізації, які в нашій країні досить відрізняються в окремих галузях,сферах і районах. За цих умов об'єктивною необхідністю розвитку суспільства єроздержавлення економіки і відродження паралельного існування різних формвласності на засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їхрізновидів — кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної,акціонерної. Практика довела, що прогресивний розвиток людського суспільствасупроводжується не уніфікацією структури відносин власності, а її ускладненням,багатогранністю форм економічного життя.
Відновленняплюралізму форм власності об'єктивно потребує розширення складовихгосподарської системи через впровадження ринку з притаманною йому конкуренцієюта міжфірмовим контрактним регулюванням, що ґрунтуються на частковійпланомірності. Узгодження названих механізмів з метою досягненнямакроекономічної ефективності бере на себе держава. Проблема в тому, щоб обґрунтованорозподілити функції між централізованим державним і ринковим регулюванням,визначити пріоритети і межі кожного, створити певні економічні умови для їхньоїсприятливої дії і взаємодії.
Перебудовасистеми господарства в Україні — це відновлення не тільки економічної основи, ай механізмів, які перебувають з нею у функціональних і причинно-наслідкових зв'язках.На практиці це означає, що політика державного регулювання повинна виконуватитакі конкретні й цілеспрямовані функції, як координація економічних процесів намакрорівні, підтримання оптимальних пропорцій суспільного виробництва табезперервності процесу відтворення.
Отже, вгосподарській системі економічно розвиненого суспільства державне регулюваннявиступає як сила, спрямована на коригування та доповнення ринковогорегулювання, а не на його ліквідацію або підміну.
2.3 Основні формидержавного регулюванняЦентралізованерегулювання економіки виявляється у коротко- і довгостроковій державнійекономічній політиці.
Короткострокове,або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах упередвоєнні та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і анти-циклічнихзаходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічної кризи,згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерноюрисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясовуються разом знагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь неплануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політикуприскореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям,дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлювекселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державнерегулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля.Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокремаобсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.
Упершекороткострокове регулювання розвиненої ринкової економіки запровадив президентСША Ф.Д. Рузвельт. У межах його «нового курсу» було закладеноособливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися назаконодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості,відповідно до якого провадилась картелізація І вироблялися «кодекси чесноїконкуренції»; про регулювання сільського господарства, який передбачаврозміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; пробанки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основівідбувалися регулювання американської економіки періоду «великоїекономічної депресії» та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсівдля його створення під час Другої світової війни.
У незалежнійУкраїні перші уряди почали з програм короткострокового централізованогорегулювання, спрямованих на спробу розв'язання поточних питань кризового стануекономіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічноїсистеми на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.
Довгостроковедержавне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічногопрограмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державноговтручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення, їївиникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивнихсил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком ПТР, еволюцієюекономічних виробничих відносин та господарської системи.
На відміну відемпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенемузгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям,помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого,цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьомунадається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекціїраніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюєтьсяінформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втіленняи життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.
Конкретна мета імасштаби економічного програмування визначаються в кожній країні їїекономічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне іструктурне програмування. Перше характерне для країн розвиненої ринковоїсистеми. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулюваннягосподарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьохмакроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічногорозвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованостіплатіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, якірозрізняються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанськіметоди стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходятьз того, що динаміка сукупного попиту, яка врешті-решт визначає і динамікуреального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягубюджетного дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інструментіввідводиться податково-бюджетному регулюванню та дефіцитному фінансуваннюекономіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювалидовгострокові плани розвитку і структурної перебудови економіки аж до середини70-х років XX ст.
Характерною рисоюконсервативних і неоконсервативних моделей державного регулювання, які почализастосовуватися в розвинутих країнах переважно з кінця 70-х років, єспрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницькоїініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реальногоекономічного розвитку можливе за умови стабільності грошового обігу, наданнякредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон'юнктурногопрограмування пов'язане з державною антикризовою політикою, яка спочаткурозширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 70-х років сталавключати й антиінфляційну політику. Розвинені форми такого програмуванняпритаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.
Структурнепрограмування — вища форма економічного регулювання. Його основу становитькон'юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планамиекономічного і соціального розвитку. Це пов'язано насамперед зі зрілимдержавним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високимступенем взаємодії приватного і державного секторів та значним ринкомдержавного споживання. Крім того, на структурне програмування впливаютьщільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чиолігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а такожсоціально-політичне становище. Залежно від наявності перелічених чинників танаціональних особливостей структурне програмування поділяється на частковоструктурне і власне структурне.
Частковоструктурне програмування відповідає завданням структурної перебудовинаціонального господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення міжпопитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формамийого реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціальногорозвитку. Серед них виділяють програми аграрні, енергетичні, розвиткуінфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурнепрограмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цихкраїнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50 -60-хроках. Головна його мета полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевогорозподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для розвиткунаціонального економічного потенціалу. Частково структурне програмування об'єктивнопереростало у власне структурне.
Власне структурнепрограмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва.Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад,державна структурна політика не набула форми загальнонаціонального економічногорегулювання. Доктрина «соціального ринкового господарства»,проголошена канцлером ФРН Л. Ерхардом, заперечувала методи прямого державноговтручання в економічні процеси. На перший план було висунуто підготовкунауково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві тарегіональні аспекти централізованого регулювання. У Франції, навпаки, наявністьрозвинутого державного сектору зумовила посилення прямих форм регулювання, щосприяло становленню загальнонаціональної системи індикатного планування.
Національнепланування як форма реалізації власне структурного регулювання має на меті довгостроковуоптимізацію національної галузевої структури і нівелювання рівнів економічногорозвитку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як індикативне іяк директивне планування.
Загальнонаціональнаіндикативна програма, як правило, розрахована на п'ять (у Франції) і більше (вЯпонії) років, її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише дляпідприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств маютьхарактер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяльності останніх іне обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фінансової самостійності.Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державоюумов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, абонаданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарськоїчи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентноїформи зв'язків, а є її доповненням в забезпеченні макроекономічноїефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій таінших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розробленихспеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціямипрогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови,стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки,забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.
Директивнепланування — прерогатива колишньої радянської економічної системи, щоґрунтувалася на одержавленні привласнення й управління, її суть полягала втому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх знаявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завданьзабезпечували реалізацію розроблених планів. Державне планування велося віддосягнутого через встановлення завдань з випуску кожного виду продукції длякожного підприємства. Проте світова практика свідчить, що державне регулюванняефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, товоно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в якихпанувала адміністративне-командна система, намагаються перебудувати свої господарськісистеми через модифікацію форм і методів державного регулювання.
Удосконаленнядержавного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системиздійснюється зниженням ступеня директивності централізованого планування інаданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше,встановлення нових принципів у взаємовідносинах з підприємствами; по-друге,зосередження зусиль на створенні загальних умов діяльності виробників. Длянього необхідно диференціювати підходи до державного управління різними групамипідприємств залежно від виконуваних ними функцій у народному господарстві.Наприклад, вирішальними можуть бути директивне планування і управління стосовнопідприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури, діяльність якихпов'язана зі створенням державою загальних умов для функціонування всіхгосподарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступаєрівноправним партнером і бере на себе певні зобов'язання, працюють підприємстваважкої індустрії.
У цілому системадержавного планування і управління не повинна встановлювати розміри випускуокремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правилагосподарювання, нормативні межі й умови діяльності підприємств.
На відміну від Японіїта західноєвропейських країн, у США структурне програмування не застосовують.Державне підприємництво там розвинуте недостатньо, хоч державна власність засвоїми абсолютними розмірами значно перевищує аналогічну західноєвропейську.Внаслідок цього централізоване регулювання здійснюється здебільшогоопосередкованими економічними методами — кредитними та бюджетними. З прямихметодів управління держава широко застосовує контрактну систему. Весь комплексзаходів з національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР івідповідну модернізацію економічної структури країни. Визначенню підлягаютьнайзагальніші показники економічного розвитку — темпи приросту валовогонаціонального продукту і промислового виробництва, відповідні методи непрямогорегулювання. В науково-технічній сфері (насамперед військово-технічній)розробляються державні програми.
США мають один знайбільших у світі державний ринок продукції високотехнічних галузейпромисловості. Через федеральну контрактну систему щорічно реалізується до 20млн замовлень на їхню продукцію. Через ці зв'язки держава безпосередньо впливаєна галузеву структуру промисловості. Вона закуповує більше половини продукціїлітакобудування, радіо- та телевізійного обладнання, четверту частину науковихприладів та інструментів, що виробляються. Прямо чи опосередковано державаутримує більш як 35 відсотків учених та інженерів, зайнятих у сферінауково-дослідних і конструкторських робіт, а її частка у фінансуванні цихробіт становила 47 відсотків, у їхній реалізації — 12 відсотків у 80-х роках,коли намітився відхід у СРСР та його складових від командно-адміністративноїсистеми.
Значний досвідмакроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринковоїекономіки Азії, Африки і Латинської Америки. Використовуючи світовий досвід, цікраїни розробляють плани різного типу: стабілізаційні для розв'язанняконкретних завдань подолання кризового стану, коротко- та середньострокові длявирішення проблем індустріального розвитку, довгострокові щодо структурної перебудовиекономіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність йогопоєднання з розвитком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги тапропорційності.
Антиінфляційнаполітика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулюванняекономіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграєрегулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщоінфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційнийрозрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірівреальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту.Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню.Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке колотоварів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкогозниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту насировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційнудіяльність, зменшується зайнятість населення.
Анти інфляційнізаходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюваннюдодаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з іншого — призводятьдо погіршення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфляція — цеціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.
Чільне місце уфінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в умовах ринкової економікизаймає механізм оподаткування. Важливим антиінфляційним заходом є регулюваннякредиту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитнимиустановами через операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулюваннядисконтної* ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.
Прибічники теорії«нової інфляції», згідно з якою основною причиною розвитку сучасногоінфляційного процесу е надмірне зростання заробітної плати та інших доходів,пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки "Інфляціявитрат" є результатом зростання витрат виробництва і заробітної плати, тонеобхідно здійснювати «політику доходів», яка передбачає контроль надцінами та заробітною платою, централізоване та обов'язкове обмеження зростанняяк доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. Заїхніми рекомендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а профспілкамслід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.
Головнимиоб'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків ідержавний сектор економіки. Володіння ними забезпечує держані виконанняекономічних функцій централізованого управління.
Розділ 3. Становленняекономічних функцій Української державиПісляпроголошення незалежності в Україні розпочався процес становлення її державнихінститутів і формування їхніх основних функцій, включаючи й економічні. Цейпроцес йде болісно. Продовжуються дискусії з приводу того, якою має бутиекономічна роль Української держави, якими шляхами держава повинна здійснюватисоціальні реформи.
У свідомостібагатьох домінує негативне ставлення до державної власності й державногогосподарювання. Ця негативна реакція на наслідки невдалого експерименту з побудовоюодержавленої економіки в колишньому СРСР поширюється на економічну роль державивзагалі. Існує небезпечна ілюзія про можливість побудови саморегульованоїгосподарської системи, більше того, про автоматизм переходу до такої системи.Як наслідок прояви руйнування соціальне-економічного потенціалу, який діставсяу спадок від УРСР. За цих умов у суспільстві реанімуються сили, які прагнутьповернути розвиток економіки України назад до ЇЇ скомпроментованої моделі.
Справаускладнюється тим, що, дотримуючись довгий час парадигми держави як машиникласового панування, вітчизняна суспільна наука водночас фактично недосліджувала ЇЇ як велике надбання цивілізації, загальносоціальний інститут.Відкинувши теорію радянської держави — наступниці держави диктатурипролетаріату, наша країна досі не має концепції держави в сучасному ЇЇрозумінні. Крім того, ми не маємо теорії ЇЇ функцій, у тому числі йекономічних.
Реалізаціяекономічної функції держави сьогодні в Україні має свої особливості. Історичнийшлях українського народу надто довгий час не увінчувався побудовою своєїсуверенної держави, внаслідок чого він багато втратив в економічному розвитку.Сьогодні відкриваються унікальні можливості змінити становище.
Українськадержава повинна стати носієм прогресивної системи господарювання, головнимархітектором нової національної економіки. В переломні епохи зміни одногосуспільного ладу іншим (а саме таку епоху ми нині переживаємо) ця економічнафункція держави відіграє особливо важливу роль.
Функціяархітектора національної економіки спрямована на трансформацію економікиколишньої УРСР як частки, уламка так званого народногосподарського комплексуСРСР у самостійну господарську систему, що функціонує на основі поділу праці вЄвропі та світі. Така трансформація має бути забезпечена структурноюперебудовою економіки, соціальної сфери, освіти, науки та інших галузей,досягненням енергетичної незалежності держави, завершенням формуваннянаціональної фінансової, грошово-кредитної, банківської, бюджетної, митної,валютної, податкової систем, національного законодавства. Перед державою стоїтьзавдання формування національної моделі держаного сектору економіки, ринку іринкової інфраструктури, забезпечення ефективної зайнятості, подоланнямонополізму та недобросовісної конкуренції. Держава не може піти шляхомрозвитку вільної конкуренції підприємницьких структур. Західні країни цей етаппройшли ще у XIX ст. Вільна, нічим не стримувана конкуренція має не тількипозитивні, а й негативні наслідки. У цій боротьбі виграє той, хто сильніший,проте не завжди той, хто кращий. Як наслідок фальсифікація результатів праці,обман покупців, погіршення якості послуг, продуктів, їх підробка, нова формадиктату виробника над покупцем. Це повною мірою властиве для нинішньоїекономіки України. В цих умовах важливою економічною функцією є регулюванняконкурентної боротьби, забезпечення державних стандартів якості продукції тасоціальних вимог.
Особливе значеннядля молодої держави у цьому зв'язку має створення нової системи соціальногозахисту. Українська держава є головним чинником трансформації усіх суспільнихвідносин у країні. На неї покладаються такі важливі функції, як забезпеченнятериторіального верховенства в економічній і фінансовій системах, економічногосуверенітету, реалізація права ефективного верховного власника національногонадбання та ін.
Не менш важливоюі складною є функція захисту інтересів національної економіки, національнихпідприємств як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, інтеграційнаполітика.
Інтернаціоналізаціягосподарських зв'язків, інтеграційні процеси обмежують можливості реалізаціїдержавою свого права верховного власника. Разом з тим протекціонізм, заходиколективного, міждержавного регулювання економіки посилюють цю функцію держави.Та чи інша форма участі в об'єднаннях з іншими колишніми республіками СРСР,іншими міжнародними структурами послаблює можливості Української держави, щоперебуває в процесі становлення, мати повне верховенство над своїм економічнимпотенціалом. Розрив цих зв'язків також завдає великої шкоди економіці. Потрібнагнучка формула розв'язання цього досить складного питання. Досвід інших країнсвідчить, що національна економіка в умовах жорсткої міжнародної конкуренції,боротьби за ринки збуту продукції не може вижити без заходів державногопротекціонізму стосовно вітчизняних виробників.
З урахуваннямусіх цих обставин необхідно кардинально підвищити роль Української держави,зміцнити її інститути.
Висновок
Загальні умовиреалізації економічної політики створює політика держави в економіко-правовійсфері, що полягає у сукупності норм і правил (насамперед закріпленихзаконодавче, а також «неписаних», які, проте, визнаються суспільствомтрадиційно), в межах яких має відбуватись економічне життя суспільства.Політика в зазначеній сфері посіла постійне місце не тільки в теоріїекономічної політики, а й у практиці господарських відносин у розвиненихринкових країнах.
Необхідністьпроведення державою спеціальної політики в економіко-правовій сфері поділяютьполітики і економісти всіх країн з ринковим економічним устроєм. На перше місцесеред усіх видів економічної політики держави ставлять її автори американськихпідручників з економіки К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю та С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р.Шмалензі. Як першочергову при усуненні дисфункції ринку називають її автори«Макроекономіки» П. Самусльсон і В. Нордхауз. Особливого значення якформі ліквідації невизначеності ринкових рішень і контролю за прийняттям рішеньдержавним структурами надає їй відомий нідерландський вчений Р. Кнаак. Важливемісце у розробці теоретичних питань економіко-правової політики належитьнімецьким ученим, зокрема В. Ойкену.
Політикаекономічного розвитку втілюється в політику стабілізації, структурну політику,політику розподілу доходів тощо. Конкретні види економічної політики сприяютьреалізації цілей економічної діяльності держави у сфері стабілізаціїекономічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів.
Список використаноїлітератури
1. Базилевич В.Д., БаластрикЛ.О. Макроекономіка. Київ: Четверта хвиля, 1997, 244 с.
2. Башнянін Г.І, Лазур П.Ю.,Медведєв В.С. Політична економія. Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000, 526 с.
3. Бобров В.Я. Основи ринковоїекономіки і підприємництва. Київ: Вища школа, 2003, 719 с.
4. Буян І.В., Гуменюк П.Д., БерезюкР.М. Економічна політика. Тернопіль: ТАНГ, 1997, 160 с.
5. Василик О.Д., Павлюк К.В.Державні фінанси України. Київ: ЦУЛ, 2003, 608 с.
6. Воротіна Л.І., Воротін В.Є.,Мартинюк Л.А., Черняк Т.В. Малий бізнес та підприємництво в ринкових умовахгосподарювання. Київ: Видавництво Європейського університету, 2002, 307 с.
7. Горілий А.Г. Економіка ринківпраці. Тернопіль: Видавництво Карп`юка, 1999, 156 с.
8. Горобчук Т.Т. Мікроекономіка.Київ: ЦУЛ, 2002, 236 с.
9. Дешківський А.В. Економічнатеорія: фінансово-кредитна система, грошовий обіг, інфляція. — К.: НОК ВО,1991.
10. ДідківськаЛ.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Київ:«Знання-Прес», 2000, 209 с.
11. КудряшовВ.П. Фінанси. Херсон: Олді-плюс, 2002, 352 с.
12. МэнкьюН.Г. Макроэкономика. Пер. с англ. — М.: Изд-во МГУ, 1994.
13. Основиекономічної теорії: політ економічний аспект / за заг. ред Климка Г.Н. – К.:Знання-Прес, 2004. – 615с.
14. Сакс Дж.,Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України. Київ:Основи, 1996, 345 с.