Реферат: Державне регулювання економіки

ДЕРЖАВНЕРЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

  ЗМІСТ

Вступ

1. Об'єктивна потреба і теоретичніоснови державного регулювання економіки

1.1 Економічна діяльність держави

1.2 Об'єкти, суб'єкти та головні важелідержавного регулювання економіки

1.3. Методи державногорегулювання економіки

2. Сучасні комплексні методи державногорегулювання

2.1 Сутність і головні принципиекономічного та соціального прогнозування

2.2 Суть державногопрограмування і види програм

2.3 Фінансово-кредитнерегулювання економіки

2.3.1 Державний бюджет якінструмент державного регулювання економіки

2.3.2 Податки як інструментдержавного регулювання економіки       

2.3.3 Грошово-кредитнерегулювання

2.4 Ринок цінних паперів,принципи функціонування та об'єктивна необхідність державного регулювання

2.5 Державне регулюваннязовнішньоекономічної діяльності

2.6 Державне регулюванняінвестиційної діяльності

2.7 Потреба державного регулювання ринкуцінних паперів

2.8 Державна підтримка малогопідприємництва

2.9 Державне регулюванняринку праці, зайнятості та умов праці

3. Державне регулюваннярозвитку науки і техніки

Висновок

Література

ВСТУП

УXX ст. виявилася безперспективність економічного розвитку суспільства зкрайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку класичнийкапіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність, а зіншого — державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку.

Свогочасу У. Черчіль висловився про ринкову економіку як про таку, що має багатовад, однак тут же зазначив, що нічого кращого суспільство ще не придумало.

Ідеальногоринку в природі немає. Сьогодні суспільством, що вбирає кращі риси цих крайніхполюсів, може бути суспільство регульованих ринкових відносин. У цьому дедалібільше переконуються всі: країни з регульованою ринковою економікою залишилидалеко позаду держави з іншими системами — так званою соціалістичною істихійною ринковою.

Державазавжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавче запроваджувала«загальні правила гри», тобто систему нормативних актів, які регулюютьдіяльність суб'єктів ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки,біржі, акціонерні товариства. В державних судових органах розглядали не тількикримінальні справи, але й майнові, господарські конфлікти. Держава збиралаподатки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, а й фінансувалазакупівлю зброї і спорядження для приватних компаній. У деяких країнах державіналежали залізниці і так звані казенні заводи. Однак у цілому економічна рольдержави ще на початку XX ст. буламаксимально обмежена, національне виробництво стало майже винятковою сфероюприватного бізнесу.

Прихильникитеорії класичного капіталізму були впевнені, що недостатня величина сукупногопопиту в умовах гнучкості цін не може бути причиною зменшення реального обсягувиробництва нижче природного рівня. Вони вважали, що попит завжди будедостатнім для того, щоб спожити всю продукцію, вироблену на базі наявнихресурсів і сучасної технології. Це положення ґрунтується на законі Сея, за яким пропозиція створює власнийпопит. Тому не може бути розриву між сукупним попитом та сукупною пропозицією,а зміна сукупної пропозиції породжує таку ж зміну сукупного попиту. Іншимисловами, коли рівновага під впливом певних факторів порушується, то вонаавтоматично відновлюється через механізм гнучких цін, внутрішній механізмсаморегулювання.

Згідноз теорією класичного капіталізму головна спонукальна сила розвитку у ринковійсистемі — це особистий інтерес,пов'язаний з одержанням прибутку. Одна з центральних ідей полягає в тому, щоекономіка функціонує ефективно, якщо держава не втручається. Вважають, щоефективному функціонуванню економіки, яка здатна автоматично досягти певногообсягу виробництва і повної зайнятості населення, втручання держави може тількизашкодити. Оскільки головним регулятором економічного розвитку є ринок, то йомутреба надати повну свободу. Проте глибока і затяжна криза 30-х років XX ст. заперечили цю теорію. Сталоочевидним, що механізм ринкового саморегулювання не виконує покладених на ньогофункцій, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й викликало потребупереходу до активного регулювання економіки. В 1933 р. у США команда президента Ф. Рузвельта розробила іреалізувала так званий новий курс, практично запроваджуючи регулюванняекономіки. Вперше в історії США булаутворена Рада з національної економічної безпеки, яка фактично координувала всізаходи в рамках нового курсу.

Теоріюдержавного регулювання економіки, як відомо, розробив Джон Мейнард Кейнс і його послідовники. За теорієюКейнса коливання сукупних витрат впливають передусім на виробництво ізайнятість, а не на ціни. Тому кейнсіанці вважають, що рівень виробництва,зайнятості, доходів і цін формується на підставі підвищення попиту, інвестицій,зростання експорту і державних витрат. Ці фактори є об'єктами державноїекономічної політики і перебувають під впливом держави. Особливістю теорії єте, що ринок сам по собі не може забезпечити повної економічної стабільності, атому держава зобов'язана відігравати активну роль у стабілізації економіки іпом'якшенні економічних спадів і піднесень. Для цього потрібно формувативідповідну державну економічну політику, ефективно використовуючи економічні,правові та адміністративні важелі. Держава повинна не тільки стимулюватизниження відсоткової ставки комерційних банків, а й запроваджувати масштабнідержавні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крімтого, вона повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним (уперше їх увівФ. Рузвельт), людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства зметою не допустити соціального вибуху.

Отже,важливою і необхідною умовою розвитку національної економіки, за кейнсіанськоютеорією, є висока інвестиційна активність підприємців і держави. Національневиробництво прямо залежить від капіталовкладень у науку, техніку, підготовкувисококваліфікованих кадрів, організацію виробництва і праці, а останні заумови їх виконання діють як мультиплікатор — забезпечують економічне зростанняу розширеному варіанті.

Саметому, на мою думку, державне регулювання економіки, а зокрема ринковоїекономіки є надзвичайно важливим питанням сьогодення. В ході курсової роботи янамагатимусь дослідити це питання у двох аспектах: розглянути загальні основидержавного регулювання економіки та висвітлити основні моменти, які маютьбезпосереднє відношення до України.

1.ОБ'ЄКТИВНА ПОТРЕБА І ТЕОРЕТИЧНІОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

 1.1 Економічна діяльність держави

Діяльністьдержави характеризується двома різними поняттями – її потенціалом і ефективністю. Під потенціалом державирозуміють здатність ефективно провадити і пропагувати колективні заходи;ефективність — це результат використанняцього потенціалу для задоволення зростаючого попиту суспільства на відповідніблага. Держава з більшими потенціальними можливостями може бути більшефективною. Однак держава може мати значний потенціал і не бути достатньоефективною, якщо цей потенціал не використовують належно.

Назламі XXI ст. міжнародна економічна конкуренціястає щораз важливішим чинником розвитку всіх країн. За таких умов економічноефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує своюнаціональну економічну безпеку в умовах міжнародної конкуренції. Кількісно цевиявляється в оптимальному співвідношенні між відкритістю національноїекономіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Зцих причин інакше трактують економічну роль держави в цілому. В сучасних умовахрозвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступенявтручання в ринковий механізм, а від участі в забезпеченні внутрішніх ізовнішніх умов ефективного функціонування національної економіки. Тобтоекономічно ефективною держава може бути лише тоді, коли ефективною є самаекономіка.

Шляхдо створення ефективнішої економічної системи досить складний. Найперше державаповинна зосередити наявні ресурси на тих завданнях, які може і повинна виконати. Формування ефективної державиможливе передусім у разі концентрації зусиль на фундаментальних завданняхзапровадження партнерських відносин зі сферою бізнесу і суспільством у цілому.

Потенціалдержави потрібно зміцнювати і шляхом активізації громадських інституцій. Цепередбачає розробку ефективних норм і обмежень, які давали б змогу стримуватисвавілля влади і боротися з корупцією. Для підвищення ефективності державніінституції повинні функціонувати в умовах широкої конкуренції та гласності, амісцеві органи влади повинні бути наділені широкими повноваженнями; до участі вуправлінні і плануванні потрібно залучати громадські організації.

Послідовнескорочення ролі державних органів планування в економіці повинно відбуватисьшляхом переходу від директивного планування до індикативного(рекомендаційного). Однак оскільки директивного планування у нас вже майженемає (його поспіхом зруйнували), потрібно удосконалювати започаткованупрактику індикативного планування, щоб дати змогу державним службам управлінняреалізувати свою стратегію за допомогою політики цін, відсоткових ставок,податків, кредитів, валютних курсів тощо.

Віндикативних планах розробляють документи, які містять лише загальні контуридержавного прогнозу бажаного розвитку економіки, вони визначають державнівитрати і капіталовкладення, діяльність державних підприємств. Прямим завданнямплану тут є координація використання державних ресурсів. Індикативне плануваннявпливає на приватний сектор, головним чином, через стимульований (абообмежуваний) попит, а також через «тиск пропозиції» з боку державнихпідприємств. У різних регіонах (областях) цей тиск буде неоднаковим. З цих таінших позицій визначають роль регіонів обласного рангу у формуванні ринковоїекономіки.

Системавільного ринку формується під впливом двох макроеконо-мічних концепцій — кейнсіанської та монетаристської. Монетаризм ґрунтується на кількісній теоріїгрошей, які значно та безпосередньо впливають на економіку. Монетаристивважають, що система вільного ринку забезпечує макроекономічну стабільність напідставі конкуренції (за умови, що держава не втручається у функціонуванняекономіки); незначне збільшення грошової маси (3-5% за рік) сприятимеекономічному зростанню, збільшення понад 5% може спричинити підвищення цін,зменшення грошової маси нижче 3% може зумовити спад виробництва; зростаннявиробництва повинно становити 3-5% за рік [11].

Згідноз концепцією Д. Кейнса, динаміку національного доходу і зайнятості визначаютьобсяг споживчих видатків населення, інвестиції, державні закупівлі та чистийекспорт. Визначальну роль у цьому разі відіграють видатки населення (якізалежать від його доходів) та інвестиції.

Кожнаіз концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як засвідчує досвідбагатьох держав, монетарний підхід є найпридатнішим для використання в умовахрозвинутого ринку за наявності високого рівня розвитку, а кейнсіанський — уперіод становлення ринку, коли найдоцільнішим є активне втручання держави урозвиток соціально-економічних процесів і насамперед довгострокове регулюванняекономіки. Кейнсіанська концепція стабілізації домінувала в повоєнний період урозвинутих країнах Європи, що мали зруйновану економіку. Останнімидесятиріччями, коли економіка стабілізувалася, у США почали дедалі більше схилятися до монетаризму. В Японії ж з повоєнного часу і сьогодніпростежується кейнсіанський підхід до управління економікою.

Сучаснаекономічна політика України, не мою думку, повинна ґрунтуватися нараціональному поєднанні елементів обох концепцій — кейнсіанства та монетаризму. Однак, простежуючи лінію економічної політики уряду України ізаконодавців, можна зробити висновок, що вони дотримуються монетаристськоїконцепції.

Увсіх розвинутих країнах базовими елементами механізму координації системигосподарства є ринок і держава. Важливе практичне значення має проблема їхньогораціонального співвідношення, яке не є сталим і залежить від багатьох умов:рівня економічного розвитку, специфіки виробництва, менталітету нації та ін.Ось чому практично неможливо розробити модель співвідношення між ринковим ідержавним механізмами координації національної економіки, яка була б спільноюдля всіх країн. Обидва механізми мають свої переваги і недоліки, а томуголовним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Державарегулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або не взмозі координувати взагалі.

Ринковаекономіка не захищена від таких негативних явищ, як неповна зайнятістьнаселення, циклічність економічного розвитку, монополізм, нестабільність рівняцін, несправедливий розподіл доходів тощо. Є сфери діяльності, які не завждивигідні для приватного бізнесу: наука йосвіта, охорона здоров'я, оборона, охорона довкілля. Є також сфери, де ринковімеханізми спрацьовують або із запізненням, або не спрацьовують зовсім (зокрема,це стосується ринку робочої сили). Багато економічних проблем мають соціальнийі політичний характер, і втручання держави для їх вирішення є обов'язковим.Переваги та недоліки ринкового регулювання наведені у таблиці 1.1.

Таблиця1.1- Характеристика ринкового механізму

Ринковий механізм Переваги Недоліки Є автоматичним регулятором економіки (сприяє розподілу ресурсів у галузях і сферах). Нездатний забезпечити конкурентне середовище. Забезпечує збалансованість платоспроможного попиту і пропозиції. Зумовлює безробіття. Оперативно реагує на зміну потреб (кон'юнктуру) і сприяє їх задоволенню. Спричиняє велику диференціацію населення за доходами. Стимулює підприємницьку активність, постійний пошук. Виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище. Сприяє підвищенню ефективності господарювання (скороченню витрат і поліпшенню якості продукції). Не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових, освітніх, культурних тощо).

Підводячипідсумок вищезазначеному, необхідно підкреслити, що визначальними завданнямидержав з розвинутою ринковою економікою є такі:

1.забезпеченнявисокого рівня зайнятості населення;

2.сприяннястабільним темпам зростання національного виробництва та високій йогоефективності;

3.підтримкастабільного рівня цін;

4.перерозподілдоходів на користь найменш захищених груп населення;

5.сприяннярозвитку раціональних зовнішньоекономічних зв'язків.

Виконатиці завдання можна за умови широкого розвитку вільного підприємництва, щопотребує відповідної законодавчої бази, зокрема, щодо захисту прав власності,боротьби з монополізмом. Держава регулює грошовий обіг, забезпечує стійкістьнаціональної валюти, регулює взаємовідносини між підприємцями і найманимипрацівниками і, головне, гарантує безпеку національної економіки.

Ізрозвитком суспільства та вдосконаленням структури національного виробництвароль держави посилюється. На сучасному етапі держава виконує соціальні функції;регулює соціальні процеси (визначає мінімальні розміри заробітної плати,підвищує рівень зайнятості, матеріально забезпечує безробітних тощо).

Ринковиймеханізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку науки ітехнологій, глибокі структурні перетворення виробництва. Тому потрібна участьдержави у стимулюванні науково-технічного прогресу (НТП), в інвестиційній іструктурній політиці, особливо у разі планування довготермінових закордоннихінвестицій, у розвитку великомасштабних інвестиційних проектів з тривалимитермінами окупності, високим ступенем ризику тощо.

Вумовах ринку потрібна відповідна регіональна політика держави для вирішенняскладних регіональних проблем, що виникають під впливом історичних,національних, демографічних та інших неринкових факторів.

Рольдержави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісновідрізняється від її ролі в умовах функціонування уже сформованої, добревідрегульованої економіки ринкового типу.

Самоорганізація,класичним взірцем якої є ринок, притаманна достатньо стійким системам, однакмалоефективна в період переходу від однієї системи до іншої. Крім того,відсутність будь-яких регулівних начал у період трансформації веде доконсервації старих структур і неминучого наростання хаотичних процесів. Тому наетапі становлення ринкової економіки можна виділити декілька специфічнихзавдань державного регулювання. Найперше — це формування нової системи відносинвласності, які властиві багатоукладній економіці, створення конкурентногосередовища, підтримка малого підприємництва, фермерських господарств тощо. Удержаві потрібно сформувати інфраструктуру планової економіки (дворівневабанківська система, страхові компанії та довірчі товариства, інвестиційнікомпанії, біржі та ін.), досягти макроекономічної стабілізації, цінової таринкової лібералізації.

Унайбільших розвинутих країнах сформувалася широка мережа механізмівсаморегулювання — функціональні економічні системи (ФЕС).

Функціональніекономічні системи визначають як динамічні саморегулювальні системи, діяльністьяких спрямована на підтримування макроекономічної рівноваги національного ринкуі створення оптимальних умов для обміну товарами, послугами, технікою,технологіями, формами капіталу, робочою силою тощо. ФЕС об'єднують різноманітніелементи ринкової інфраструктури, інституціональні заклади, у тому числі организаконодавчої і виконавчої влади, державні структури, асоціаціїтоваровиробників, аналітичні та інформаційні центри, приватні комерційніструктури та ін.

ФормуванняФЕС стало можливим лише внаслідок бурхливого розвитку засобів зв'язку,телекомунікацій та комп'ютерних систем, які дають змогу оперативно отримуватиінформацію про стан на внутрішньому та зовнішньому ринках, аналізувати її тарозраховувати варіанти прийняття рішень.

Типовимиприкладами ФЕС є такі системи: формування конкурентного середовища;забезпечення стабільності національної валюти; підтримування рівня внутрішніхцін; стимулювання сукупного попиту; підтримування платіжного, у тому числізовнішньоторговельного балансу; захист довкілля; підтримування високого рівнязайнятості та багато інших.

Усаморегульованій економічній системі роль держави принципово змінюється.Держава стає головним координаційним центром усієї господарської структури.Вона через ФЕС втручається в ринок лише настільки, наскільки це потрібно дляпідтримання стійкості й макроекономічної рівноваги та для забезпечення роботимеханізму конкуренції. Перевага цієї моделі економічного розвитку полягає втому, що в такому господарстві внаслідок наявності функціональних економічнихсистем постійно відбуваються процеси пристосування, що приводять дооптимального співвідношення попиту і пропозиції, заощаджень та інвестицій,доходів і витрат, експорту та імпорту тощо.

Упроцесі економічних перетворень у нашій країні створюють лише окремі елементифункціональних економічних систем, з яких у перспективі повинні сформуватисьдієві механізми саморегулювання.

Напрактиці треба враховувати і низку інших обставин, які коригують співвідношеннядержави і ринку в економічній системі.

Звідсиможна зробити висновок, що економічна діяльність держави охоплює всі форми ізасоби реалізації економічних цілей і завдань. Економічна політика держави — цеконкретніший прояв економічної діяльності, організація й упорядкуванняекономічних процесів відповідно до раніше визначених цілей. Економічні функціїдержави — це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики)держави. Ці функції потрібно розглядати за двома напрямами: по-перше, держава єсуб'єктом власності і підприємництва та регулює державний сектор національноїекономіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки (є щодо ньогозовнішнім суб'єктом регулювання) і національну економіку в цілому. Механізмдержавного регулювання економіки — це сукупність різноманітних важелів,інструментів, за допомогою яких держава веде економічну діяльність.Інструментарій державного регулювання різноманітний. Деякі особливості цихпитань будуть розглянуті нижче в ході курсової роботи.

 1.2 Об'єкти, суб'єкти та головні важелі державного регулюванняекономіки

Напідставі досвіду розвинутих країн українські вчені-економісти сформулювалиголовні напрями та інструменти державного регулювання економіки. В процесіринкової трансформації економіки України найдоцільнішим є використання напрактиці таких інструментів державного регулювання, як фіскальна політика,грошово-кредитна політика НБУ, інвестиційна політика, регулювання цін тавалютного курсу, державні замовлення (контракти).

Головніелементи механізму державного регулювання економіки описують терміни: суб'єкт,об'єкт, методи і засоби.

Суб'єкти- це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, насампередсоціальні групи, що відрізняються одна від одної за такими ознаками: майном,доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональнимиінтересами. Це наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельнівласники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є своїінтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністюдо того чи іншого регіону, виду діяльності [1].

Виразникомгосподарських інтересів у ринковій економіці є об'єднання, асоціації,профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразникамисоціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональнихінтересів є також політичні партії.

Наймогутнішівиразники господарських інтересів — це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепціїсоціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державнуекономічну політику.

Виконавцямигосподарських інтересів держави є органи державної та місцевої влади, а такожНаціональний банк.

Об'єктидержавного регулювання економіки — це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умовисоціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі,проблеми, які не вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленомумайбутньому, тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормальногофункціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Об'єктамидержавного регулювання економіки прийнято вважати такі: економічний(інвестиційний) цикл; секторну, галузеву та регіональну структури господарства;умови нагромадження інвестиційного капіталу; зайнятість населення; грошовийобіг; платіжний баланс; ціни та умови конкуренції; підготовку та перепідготовкукадрів; довкілля; зовнішньоекономічні зв'язки.

Переліченіоб'єкти мають абсолютно різний характер. Вони охоплюють макроекономічніпроцеси: господарський цикл, нагромадження капіталу в масштабах країни, окремігалузі, територіальні комплекси і навіть стосунки між суб'єктами.

Сутністьдержавної антициклічної політики або регулювання господарської кон'юнктуриполягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати попит на товари тапослуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього приватному капіталу надаютьдодаткові фінансові пільги, збільшують державні інвестиції, що дає змогузменшити глибину та тривалість імовірного спаду виробництва, збільшитиможливість інвестицій та зростання зайнятості.

Державнерегулювання економіки у сфері галузевої та територіальної структуризабезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних капіталовкладень,які гарантують привілейовані умови для розвитку окремих галузей та регіонів. Водних випадках підтримку надають галузям та територіальним одиницям, щоперебувають у стані затяжної кризи; в інших — заохочують розвиток нових галузейта видів виробництв — носіїв науково-технічного прогресу, що зумовлюютьпрогресивні структурні зміни всередині галузей, між галузями та в усьомунаціональному виробництві, підвищення його ефективності таконкурентоспроможності.

Найважливішимоб'єктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Томудержавна економічна політика заохочення нагромадження відповідає економічнимінтересам суб'єктів господарства. Одночасно державне регулювання нагромадженняопосередковано слугує й іншим об'єктам державного регулювання економіки.Створюючи додаткові стимули та можливості в різний час усім інвесторам абоокремим групам по галузях та територіях, органи регулювання впливають наекономічний цикл, структуру виробництва та зайнятість населення.

Регулюваннязайнятості — це підтримання нормального зпогляду ринкової економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочоїсили. Це співвідношення повинне задовольняти потребу економіки у кваліфікованихпрацівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.

Постійнимоб'єктом уваги державних органів регулювання є забезпечення стабільностінаціональної валюти та грошового обігу, подолання інфляції, що становитьсерйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу опосередковановпливає також на нагромадження, ціни, соціальні відносини.

Станплатіжного балансу є об'єктивним показником нормальної економіки. У всіхкраїнах з ринковим господарством держава постійно виконує оперативне тастратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт,рух капіталу, підвищення та зниження курсів національних валют,торговельно-договірну політику та участь у міжнародній економічній інтеграції.

Однимз головних об'єктів регулювання є ціни. Динаміка та структура цін відображаєстан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства,умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну стабільність.

Уцілому ж головною метою державного регулювання економіки є забезпеченняекономічної і соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави.

 1.3 Методи державного регулювання економіки

Підметодами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу державичерез законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуруринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умовїхньої діяльності відповідно до національної економічної політики. Схемакласифікації цих методів показана на рисунку 1.1. [11]

 Система управління виробничими галузями напочатку перехідного періоду ґрунтується на адміністративних методах керівництваіз поступовим використанням принципів територіально-галузевого іфункціонально-галузевого управління, які повністю дають змогу узгодитидержавні, галузеві і регіональні інтереси з інтересами трудових колективів, щопотребує використання економічних методів. Вони охоплюють фіскальну тагрошово-кредитну політики Центрального банку. Самостійним комплексним методомдержавного регулювання економіки є державне економічне програмування, щоохоплює численні цілі та весь набір інструментів державного регулюванняекономіки.

Діяльністьпідприємств з державною формою власності регулюють, в основному,адміністративними методами впливу, а діяльність підприємств з недержавноюформою власності в перехідний період – економічними (через фіскальну політикута грошово-кредитну політику Центрального банку).

/>

Протев другому випадку можна використовувати й елементи адміністративногоуправління.

Задопомогою економічних методів держава може впливати на співвідношення попиту тапропозиції на фінансових ринках.

Доорганізаційних заходів, які відіграють важливу роль у системі державногоуправління і регулювання економіки, належать і пропоновані Кабінетом МіністрівУкраїни способи виведення економіки з «тіньового сектора», зокрема, такі:

1.Змінити вимоги щодоліцензування підприємництва, визначити види діяльності, ліцензування яких требаскасувати.

2.Змінитипроцедуру реєстрації підприємств шляхом запровадження єдиної служби реєстраціїта єдиного реєстраційного документа, обов'язкового для всіх адміністративнихорганів та установ. Передбачити запровадження п'ятиденного терміну розглядузаяв на реєстрацію. Визначити персональну відповідальність посадових осіб, якіпорушують усталену процедуру реєстрації.

3.Уточнитиі спростити процедуру митного оформлення і операцій зовнішньої торгівлі,митного контролю з одночасним забезпеченням їхньої прозорості. Удосконалитипроцедуру оскарження дій посадових осіб та механізм їхньої персональноївідповідальності за зволікання та порушення митних правил.

4.Вирішити у визначеномупорядку питання щодо лібералізації та зняття необґрунтованих обмеженьфінансових операцій, зокрема:

скасуваннякартотеки (режиму безспірного стягнення та безакцептного списання коштів збанківських рахунків);

розширеннясфери застосування фіксованих податків;

переведенняоподаткування підприємців та фермерів на єдиний фіксований податок.

5.Переглянутиі реформувати майнові обмеження, зокрема, щодо придбання й оренди виробничихприміщень, землі та житла, використання їх у комерційних цілях. Забезпечитистворення в Україні єдиного реєстру рухомого і нерухомого майна.

6.Переглянути і реформуватипорядок ведення державними органами перевірок та інспекцій підприємницькоїдіяльності.

7.Реалізуватизаходи щодо лібералізації внутрішніх ринків газу, електроенергії, зерна іреструктуризації монопольних утворень у галузі залізничного транспорту тазв'язку.

Підводячипідсумок треба сказати, що методологія державного регулювання економіки доситьтеоретично розвинута, але деякі питання та проблеми виникають при їх реальномузастосуванні.

2.СУЧАСНІ КОМПЛЕКСНІ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГОРЕГУЛЮВАННЯ

 2.1 Сутність і головні принципи економічного та соціального прогнозування

Длявиконання функцій державного регулювання економічними процесами потрібноспрогнозувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішититеперішні завдання. Для цього потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівняхуправління.

Підпрогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування про можливий стан об'єкта умайбутньому [11]. Укладача прогнозу називають прогнозистом, а процес розробкипрогнозів – прогнозуванням. Прогнозування поєднує в собі два елементи:передбачення і пропонування. Відповідно до цього виділяють пошуковий інормативний прогнози. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи,стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому — визначають бажаний(можливий) стан розвитку явища під впливом цілеспрямованої діяльності.Пошуковий прогноз має здебільшого теоретико-пізнавальний характер, не враховуєцілеспрямованих дій з боку суб'єктів управління. Його завдання — з'ясувати, якрозвиватиметься досліджуваний об'єкт у разі збереження існуючих тенденцій. Нормативнийпрогноз має управлінський характер, пов'язаний з можливістю прийняття напідставі отриманих знань управлінського рішення, його розробляють на засадахнаперед визначених цілей. Проте прогноз порівняно з гіпотезою має значно більшувизначеність, оскільки ґрунтується не тільки на якісних, а й на кількіснихпараметрах і тому дає змогу характеризувати майбутній стан об'єкта такожкількісно. Водночас прогноз, як і гіпотеза, має ймовірнісний характер.

Важливоюскладовою прогнозування є прогнозування економічне. Воно ґрунтується навивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляєнайбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для виборута обґрунтування економічної політики.

Веденняекономічного і соціального прогнозування передбачає вивчення потенціалу країни(регіону, галузі, підприємства), зокрема, економічного і соціального(сукупності трудових ресурсів, розвіданих, нерозвіданих і використовуванихприродних ресурсів, джерел енергії), науково-технічного (сукупність трудових,матеріальних, фінансових ресурсів сфери науки і наукового обслуговування,нагромаджених знань у галузі суспільних, природничих, технічних наук, а такожпередового досвіду), промислово-виробничого (сукупність галузей промисловоговиробництва, будівельної індустрії, транспорту і зв'язку, їхніх виробничихпотужностей, основних фондів і трудових ресурсів), сільськогосподарського(сукупність трудових ресурсів, зайнятих у сільськогосподарському виробництві,технічних засобів, ресурсів рослинництва, а також лісних і водних), потенціалусоціального розвитку (охорони здоров'я, культури і мистецтва, спорту, туризму,загальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої кваліфікації, різнихвидів громадської діяльності, об'єктів соціальної інфраструктури).

Державнепрогнозування економічного і соціального розвитку – науково обґрунтованепередбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремихадміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальноїсфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягненняпараметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного ісоціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії таприйняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органамимісцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програмаекономічного і соціального розвитку України — документ, в якому визначаютьсяцілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їхдосягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органівзаконодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованихна ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягненнястабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни устані економіки та соціальної сфери. Аналізуючи питання прогнозування, можнавиділити такі головні функції прогнозування:

1.науковийаналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

2.дослідженняоб'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ господарського розвитку уконкретних умовах;

3.оцінкасформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, якіможуть скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;

4.виявленняможливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження науковогоматеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.

Длявиконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинне ґрунтуватисяна певних принципах, а саме: системності, наукової обґрунтованості,альтернативності, адекватності.

Принципсистемності прогнозування, за визначенням О. Анчишкіна, означає, що, з одногобоку, економіку розглядають як єдиний об'єкт, а з іншого, — як сукупністьпорівняно самостійних напрямів (блоків) прогнозування [2]. Цей підхідпередбачає побудову прогнозу на підставі системи методів і моделей. Системністьозначає певну черговість використання моделей для формування прогнозуекономічного і соціального розвитку країни, регіону, галузі тощо.

Науковаобґрунтованість означає, що в економічних прогнозах усіх рівнів потрібновраховувати вимоги об'єктивних економічних законів, вітчизняний та іноземнийдосвід формування прогнозів.

Принципальтернативності прогнозування ґрунтується на потребі побудови альтернатив уразі передбачення майбутнього розвитку об'єкта прогнозування.

Адекватністьпрогнозу об'єктивним закономірностям характеризує не тільки процес виявлення, ай оцінку стійких тенденцій і взаємозв'язків у розвитку економіки та створеннятеоретичного аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точноюімітацією. Для цього потрібно, щоб методи і моделі, які використовують під часформування прогнозів, пройшли експериментальну перевірку щодо точності увизначенні змісту процесів, які прогнозують.

Основнимипринципами, на яких базується державне прогнозування та розроблення програмекономічного і соціального розвитку України, є [11]:

1.принципцілісності, який забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних іпрограмних документів економічного і соціального розвитку України, окремихгалузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко-та середньостроковий періоди;

2.принципоб'єктивності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документиекономічного і соціального розвитку України розробляються на основі данихорганів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчоївлади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органіввиконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних ізофіційних видань Національного банку України;

3.принципнауковості, який забезпечується розробленням прогнозних і програмних документівекономічного і соціального розвитку на науковій основі, постійнимудосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузіпрогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку;

4.принципгласності, який полягає в тому, що прогнозні та програмні документи економічногоі соціального розвитку є доступними для громадськості, інформування про цілі,пріоритети та показники цих документів забезпечує суб'єктів підприємницькоїдіяльності необхідними орієнтирами для планування власної виробничоїдіяльності;

5.принципсамостійності, який полягає в тому, що місцеві органи виконавчої влади таоргани місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають зарозроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документівекономічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальниходиниць. Прогнозування і розроблення програм економічного і соціальногорозвитку забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органівмісцевого самоврядування;

6.принципрівності, який полягає в дотриманні прав та врахуванні інтересів місцевогосамоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності;

7.принципдотримання загальнодержавних інтересів, який полягає в тому, що органивиконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні здійснюватирозроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціальногорозвитку виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавноїсоціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

Різноманіттярозроблених принципів свідчить про важливе значення прогнозування у державномурегулюванні економіки.

 2.2 Суть державного програмування і види програм

Програмуваннянаціональної економіки як явище в системі державного регулювання з'явилось усвітовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях стали США, Канада,Франція та Японія. Зокрема, відомими були програма освоєння ресурсів рікиТенессі, розроблена в США в 30-ті роки, програми освоєння районів Півночі,розроблені і реалізовані в Канаді. В Японії найвідомішими є національніпрограми «Технополіс», «План реконструкції Японських островів» та ін.

Сутьпрограмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленніпроблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремихекономічних програм.

Програмуванняможе бути успішним лише за умови дотримання централізованого підходу дорозробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм.

Головнимизавданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якіснеперетворення економіки, стимулювання її розвитку.

Метадержавного програмування — досягнення прийнятного для держави варіанта розвиткуекономіки.

Програмування,як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості [11]:

1.втручаннядержави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лишекоректує цей процес;

2.програмуванняє елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керуєагентами ринку, а лише спрямовуєїхню діяльність;

3.основоюпрограмування є структурне регулювання;

4.програмування,як форма впливу на економіку, є системним ікомплексним.

Основадержавного програмування — це розробка і виконання довго- (10-15-20 років),середньо- (4-5 років) і короткотермінових (1 рік) програм.

Удержавних програмах можна виділити [11]:

1.спеціальніпрограми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом такихпрограм в Україні є Державна програма розвитку вугільної промисловості.Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна національнапрограма «Освіта, Україна XXI століття»;

2.програми,що стосуються певних загальнонаціональних проблем: Державна програмазайнятості, Державна програма соціального захисту населення, програмидіяльності державних економічних органів. Державна програма приватизації,урядова програма Кабінету Міністрів «Україна-2010»;

3.програмидля досягнення економічної рівноваги: програми стабілізації економіки та виходуїї з кризового стану; фінансові програми; регіональні, програми з господарськогоосвоєння нових районів, перетворення економіки регіонів, які вже сформовані,формування нових територіально-виробничих комплексів тощо.

Зарівнем масштабу порушених проблем розрізняють[11]:

1.великомасштабнікомплексні програми. До них можна віднести комплексну програму НТП унаціональній економіці, програму вирішення найважливіших соціальних проблем;

2.програмисоціально-економічного розвитку, наприклад, житлова програма;

3.вузькінауково-технічні програми.

Вивченняконкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконанняїхнього втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм,ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних таадміністративно-правових зв'язків. Методи формування структури і зміступрограм, особливо їхнього організаційно-економічного механізму, залежать відїхнього правового статусу (індикативного чи директивного).

Особливемісце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми.

Комплексно-цільованародногосподарська програма — це державний, адресний плановий документ, уякому визначений за ресурсами, виконавцями та строками комплекс економічних,техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів дояких, як звичайно, залучено багато галузей, господарських органів, регіонів.

Зазмістом комплексні цільові програми є такі:

1.соціально-економічні,спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя,підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, поліпшення соціальнихумов праці та відпочинку;

2.виробничі,спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг),розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції,зростання ефективності використання ресурсів;

3.науково-технічні,спрямовані на розвиток наукових досліджень вирішення проблем розробки івпровадження в практику нових видів техніки і технологій;

4.екологічні,спрямовані на виконання природоохоронних і приро-доперетворювальних проектів;

5.інституційні,спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;

6.регіональні,спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економікирозвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів.

Заструктурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

1.цільовий,де з'ясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньоїреалізації;

2.структурний,формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем,тобто об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані заознакою цільового призначення;

3.блоктехніко-економічного обґрунтування;

4.ресурсний,який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконанняпрограми;

5.організаційний,у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці, джерелаі строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.

Показникицільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програміекономічного і соціального розвитку). До таких показників належать: виробництвонайважливіших видів продукції для потреб програми; ліміти капітальних вкладеньі обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення навиробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконанняпрограми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей іосновних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету нареалізацію цільових програм; затрати валютних ресурсів і найважливіші заходи усфері зовнішньоекономічних зв'язків.

2.3 Фінансово-кредитне регулюванняекономіки 2.3.1 Державний бюджет як інструментдержавного регулювання економіки

Фінансово-кредитнерегулювання займає чи не найважливіше місце у системі державного регулюванняекономіки. У системі фінансово-кредитного регулювання на перше місце требапоставити державний бюджет: справді, саме через бюджет реалізується найбільшачастина національного доходу та ВВП країни.

Бюджет,згідно Закону України «Про бюджетну систему України» — це «… план утворення івикористання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюютьсяорганами державної влади»[3]. Одним із завдань, або таких функцій, єпідтримування ринкової рівноваги і стимулювання розвитку окремих сфер тагалузей національної економіки. Ідеологію формування бюджету, визначення джерелі сум надходження коштів до нього, державних видатків, шляхи покриття дефіцитуназивають бюджетною політикою. Державним бюджетом, як контрольованим грошовимфондом держави, розпоряджається уряд.

Державнийбюджет виконує такі функції: збільшує або зменшує сукупний попит; виконуєперерозподільну функцію; стимулює або гальмує виробництво шляхом вибору певноїсистеми оподаткування; забезпечує покриття касових збитків підприємств, яківнаслідок певних об'єктивних причин є збитковими, однак функціонування якихзумовлене суспільними потребами; забезпечує фінансову допомогу у розвиткуокремих галузей і сфер діяльності; збалансовує бюджети нижчих рівнів.

Коштиз державного бюджету використовують на державне управління, оборону,фінансування бюджетних галузей народного господарства (освіти, науки, культурита ін.).

Відповіднодо державного устрою країни формують і структуру бюджетної системи: у країнах зфедеративним устроєм, крім державного, є федеральний бюджет штатів (США),земель (Німеччина) тощо, в унітарних державах (у тому числі в Україні) є лишедержавний і місцеві бюджети. Бюджетна система України складається з державногобюджету, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетівадміністративно-територіальних одиниць — областей. Державний і місцеві бюджетиє фінансовою основою для поєднання загальнодержавних та регіональних інтересів.

Значнучастину державного бюджету витрачають на загальнодержавні програми підвищенняжиттєвого рівня, заходів соціального захисту населення, охорони навколишньогоприродного середовища, ресурсозбереження. З державного бюджету виділяють коштина утримання органів державної влади, державного управління, судів,прокуратури, а також на програми, які виконують спільно з іншими країнами.Перевагу надають тим видаткам, які пов'язані із соціальним захистом тасоціальним забезпеченням населення. У державному бюджеті передбачають такожрезервні кошти для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф.Наявні бюджетні ресурси спрямовують, переважно, на погашення заборгованості ззаробітної плати працівникам бюджетних установ, фінансуваннясоціально-культурної сфери та соціального захисту населення.

Одниміз головних напрямів бюджетної політики більшості країн світу є прагнення добездефіцитного бюджету або підтримування дефіциту на мінімальному рівні.

Дефіцитдержавного бюджету є одним із важливіших макроекономічних показників, якіхарактеризують стійкість економічної системи. Країни, які створили ефективніфункціональні економічні системи, що здатні регулювати співвідношення доходів івидатків держави, мають позитивне сальдо або незначний дефіцит. Наприклад, у1992 р. перевищення державних доходів над видатками було характерне дляСингапуру, Таїланду, Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Рекордного рівняпрофіцит державного бюджету досяг у Кувейті на початку 80-х років — понад 60%ВВП.

Єдиноїдумки про збалансованість державного бюджету немає. Зокрема, Р. Солоу наполягаєна тому, що уряд зобов'язаний вживати заходів щодо збалансування бюджету(збільшуючи податки і зменшуючи бюджетні витрати) не в роки застою або кризи,оскільки економічні труднощі, які виникли, можуть лише поглибитися, а тільки в сприятливідля економіки періоди. К. Ерроу (лауреат Нобелівської премії в галузі економікиза 1972 р.), навпаки, вважає, що недоцільно прагнути бездефіцитного бюджету.Якщо, наприклад, економічне зростання становить 3% за рік, то і дефіцит бюджетув розмірі 3% ВВП є абсолютно прийнятним.

ВУкраїні протягом останніх років зберігається значний дефіцит державногобюджету. Політика уряду України спрямована на те, щоб уникнути неконтрольованоїкредитної емісії і покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок випускуі розміщення державних цінних паперів.

Впливдержавного бюджету на темпи зростання і пропорції національного виробництваздійснюють і через державний сектор економіки, зокрема через рівень йогооподаткування чи субсидування. У такому випадку деяку роль відіграє частка тароль державного сектора в національному виробництві. Окремі галузі або регіониможна стимулювати через «податкові витрати» у вигляді зниження або скасуванняподатків на доходи від облігацій, які вони випускають.

Головнимикритеріями оцінки ситуації в економіці завжди будуть якісні характеристики їїфункціонування, фінансові результати, тобто прибуток, дохід, надходження,збитки, борги. В Україні навіть поліпшення показників виробництва окремихпідприємств практично не супроводжувалось поліпшенням їхнього фінансовогостану, подоланням платіжної кризи, а навпаки, характеризувалося зменшеннямнадходжень до бюджету і, відповідно, різким зростанням державного боргу.

Зметою поліпшення фінансової ситуації в Україні потрібно активніше залучатибанки до процесів структурної перебудови економіки, у тому числі доприватизації шляхом запровадження механізму передачі в управління банкам натривалий період контрольних пакетів акцій підприємств, яким вони надаютькредити [11].

Фінансованестабільність у державі зумовлена не лише бюджетними чи монетарнимипроблемами. Справа в тому, що більшість підприємств і навіть цілі галузі вжебагато років перебувають у глибокій фінансовій кризі, подолати яку намагаютьсярозширенням бази оподаткування. Потрібно шукати можливості зменшення видатків,переглянути політику податкових пільг. Уряд опрацьовує також механізмиприскорення структурних змін, приватизації, здешевлення запозичень тощо. Саметак повинні діяти всі керівники у відповідних секторах економіки і регіонах:працювати над зменшенням витрат, реструктуризувати або закрити неефективнівиробництва, прискорювати приватизацію або банкрутства, активно шукати реальніінвестиції.

Отже,бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим інструментом економічнихреформ, оскільки нема реальної концепції економічних перетворень та пріоритетіву її соціально-економічному розвитку.

2.3.2 Податкияк інструмент державного регулювання економіки

Податковасистема в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, зодного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого — є головнимзнаряддям її економічної політики.

Податки- це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення, які єодним із джерел доходів державного бюджету [11].

Вумовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатамидіяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування такихумов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу найліпше виконуватисвої функції.

Системаоподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень розвиткуекономіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню політику, традиціїнароду, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. Томусклад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядокїх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значновідрізнятися.

Наприклад,розподіл влади між штатами і федеральним урядом, що склався історично у США,зумовив неможливість уведення податку на додану вартість, тоді як у більшостікраїн світу цей податок є. Німеччина відмовилась від зниження податковихнарахувань на заробітну плату, оскільки це могло знизити традиційно високісоціальні гарантії населення. А водночас сусідня держава — Нідерланди — пішлана скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового пресу і підвищенняконкурентоспроможності голландської продукції.

Державаотримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом оподаткуванняпервинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень оподаткування.Система оподаткування повинна бути відкритою і зрозумілою. Якщо державіпотрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівеньоподаткування вона може тільки гласно, тобто їй так треба обґрунтувати своїрозрахунки, щоб з ними погодилося суспільство. Та навіть коли суспільство і незгідне з підвищенням рівня оподаткування, воно повинно бути про це хоча бінформоване. У процесі формування доходів бюджету головними об'єктамиоподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходипідприємців), що найкраще відповідає ринковій економічній системі.

Важливоюпроблемою податкової політики багатьох розвинутих країн є те, що сучаснапрограма соціального захисту в них сформована ще у 50-70-ті роки, коли темпиекономічного зростання були високими і забезпечували потрібний обсяг видатківна цей захист. У 80-х роках темпи зростання значно знизилися. Це зумовилозбільшення податкового тиску на виробництво і стало однією з причин погіршенняфінансового стану багатьох розвинутих держав. Проблема узгодження між існуючимидержавними зобов'язаннями, видатки на виконання яких зростають у міру старіннянаселення, і верхніми межами оподаткування, мабуть, буде фундаментальною длябільшості країн у найближчі десятиріччя.

ВУкраїні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним ринковимвідносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування, якийобґрунтовують як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. До об'єктивнихпричин належать: неможливість швидкого реформування відносин власності,комерціалізації охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фінансування якихпотребує значних коштів, необхідність зростання державних витрат на соціальнийзахист населення внаслідок зниження рівня життя під впливом інфляції таекономічної кризи. Високий рівень оподаткування в умовах перехідної економікизумовлений також значними витратами на ведення інвестиційної та структурноїполітики.

Дофакторів суб'єктивного характеру можна віднести такі: повільність ринковихперетворень; помилки у проведенні податкової політики, що спричинили масовеухилення від сплати податків; зростання дефіциту державного бюджету,неефективні державні витрати та ін.

Дляподаткової системи України характерне переважання непрямих податків, на відмінувід країн із ринковою економікою, де головна частка припадає на прямі податки.Хоча це співвідношення має певні особливості у різних країнах. Наприклад, уСША, Японії, Англії, Канаді переважають прямі податки (зокрема, у США вонистановлять 54,7%), у Франції — непрямі (56,6%): податки на споживання (надодаткову вартість, із продаж та обігу), акцизи, внески підприємців у фондисоціального страхування. Німеччина та Італія мають урівноважену структуруподатків (частка непрямих податків у Німеччині — 45,2%, в Італії — 48,9%) [4].

Співвідношенняпрямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня переважної частининаселення, досконалості механізму стягнення податків, рівня податкової культури;загальної спрямованості суспільства на вирішення соціальних проблем, традиційоподаткування.

Змінаспіввідношення між прямими і непрямими податками на користь перших є наслідкомзростання орієнтованості західних держав на соціальні інтереси, що зумовилопідпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

Усучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем доходівпідприємств і населення, зростанням кількості збиткових підприємств, низькоюподатковою культурою неможливо забезпечити переважання в структурі податковоїсистеми прямих податків.

Надумку І. Михасюка, найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть,була б така податкова система, яка б відповідала так званійсоціально-орієнтованій моделі економіки, можливість існування якої, на моюдумку, викликає цілком обє'ктивно зумовленні сумніви.

Змінаподаткової політики повинна визначити населення головним платником податків,значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП. На сучасномуетапі податкова політика України вже не може обмежуватися зміною форм податків.Потрібно змінювати саму основу податкової системи. Держава заганяє себе в кутбезмірно роздутою сферою бюджетного фінансування і високим рівнемоподаткування. Зростання бюджетного фінансування зумовлює збільшення дефіцитубюджету, а збільшення податків пригнічує виробництво, тінізує його, зменшуєподаткові надходження до бюджету.

Улютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення зміндо Закону України «Про систему оподаткування». Головними принципами побудовисистеми оподаткування в Україні згідно з положенням цього закону є такі:

1.стимулюванняпідприємництва, виробництва та інвестиційної активності шляхом запровадженняпільг з оподаткування прибутку;

2.обов'язковістьподаткових зобов'язань;

3.залежністьобсягу податкових зобов'язань від розміру доходів згідно з визначеною шкалою.

Уподатковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності,рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної ефективності,соціальної справедливості тощо.

Загальновизнано,що податкова система повинна бути стабільною принаймні протягом трьох-п'ятироків. Лише тоді можна прогнозувати доходи і видатки на перспективу,інвестувати прибуток у виробництво, вести реальну бюджетну політику.

Новаредакція Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» докоріннозмінює існуючу систему оподаткування прибутку юридичних осіб. Відповідно донової редакції ст. 6 Закону оподатковуваний прибуток розраховують зменшенням сумискоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платникаподатку, суму нарахованих амортизаційних відрахувань і суму відрахувань навідновлення природних ресурсів. У цьому разі валові витрати визначено як сумувитрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, щоє компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), які купує або виготовляєплатник податку для їх подальшого використання у власній господарськійдіяльності [5]. Ця зміна змусила підприємства вести паралельно, крімбухгалтерського, ще й податковий облік.

Тобто,у податковій системі України існує дуже багато проблем, вирішення яких –необхідна умова подальшого розвитку України.

2.3.3Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитнаполітика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної. Світовапрактика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу тавідсоткові ставки, а вони, відповідно,- на споживчий та інвестиційний попит.

Грошово-кредитнаполітика ґрунтується на принципах монетаризму. Негативні моменти полягають утому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулюваннядинаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшуватичи збільшувати кредити.

Головноюфункцією центрального банку кожної держави (у США — Федеральної резервноїсистеми) є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масітоварів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що єдуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансоваполітика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічнаактивність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скороченняробочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит.Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни івивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшитигрошову масу і кредит».

Завданнягрошово-кредитної політики в Україні — забезпечити фінансову стабільність,поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи.

ВУкраїні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банкУкраїни, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державнерегулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, колидержава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характерприватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони євизначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.

Головнезавдання Національного банку України — створення умов неінфляційного розвиткуекономіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлігрошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них.Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичковогокапіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентраціютимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основнимиметодами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками,регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківськихрезервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.

Резервнівимоги — один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитноїсфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язковоїнорми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівняліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Усвітовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментомжорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів.Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонування платіжно-розрахунковогомеханізму банківської системи, вони виконують функцію страхування ненадійнихпозик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізують втрати відбанкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючинорму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає напропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язковихрезервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів ірозширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливостізвужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційнихбанків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину можепризвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитнихгрошей.

Застосуванняцього методу регулювання у різних країнах має суттєві відмінності, пов'язані знаціональними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формоюзапровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. Уцьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин.Загальновизнані пасиви для визначення резервних вимог — строкові депозити ідепозити до запитання.

Національнийбанк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягівгрошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків зїхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповіднодо Закону України «Про банки і банківську діяльність» НБУ запроваджує длякомерційних банків нормативи обов'язкових резервів.

Крімполітики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхомпровадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка,її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань абопереобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитівкомерційним банкам.

Усвітовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків — це витратинадлишкових резервів. Тому коли національний банк її знижує, то тим самимстимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видаютькомерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки,підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційнихбанків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже,і пропозицію грошей.

Середосновних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутихкраїнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операціїпередбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одногобоку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням — з іншого. Увипадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам,збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банксписує суми з цих рахунків.

 2.4 Ринок цінних паперів, принципи функціонування таоб'єктивна необхідність державного регулювання

Важливоюпередумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її функціонуванняє становлення фінансових ринків — грошового, фондового, валютного та ринкуцінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків зогляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто маєїх у надлишку, однак не може використати продуктивно до тих, хто відчуває в нихнестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване нареалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків,насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовимпосередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самимзахистити свої інтереси.

Державнерегулювання фінансових ринків — це комплекс заходів щодо упорядкування,контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективностіта запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.

Загальноприйнятимиелементами державного регулювання фінансових ринків є такі [11]:

1.ліцензуванняпрофесійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності суб'єктапідприємницької діяльності (фінансово-економічного стану,організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогамдержавного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видачаспеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;

2.наглядза діяльністю фінансових посередників, що передбачає подання періодичноїфінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою їїаналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасників фінансовихринків з метою виявлення порушень державного законодавства;

3.моніторингдіяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушеньзаконодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових тапозапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіхобставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;

4.правозастосування,тобто вжиття державою відповідних заходів щодо запобігання і припиненняпорушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій,передбачених законом.

Державнерегулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри населення до фінансовихінституцій. У міру лібералізації економіки воно буде посилюватись ідеталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринкових сил таініціативи учасників цих ринків.

Отже,ринок цінних паперів є багатоаспектною соціально-економічною системою, наоснові якої функціонує ринкова економіка в цілому. Він сприяє акумулюваннюкапіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, структурній перебудовіекономіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищеннюдостатку кожної людини шляхом володіння і вільного розпорядження ціннимипаперами, психологічній готовності населення до ринкових відносин.

ВУкраїні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення. В квітні1994 року Кабінет Міністрів України затвердив «Концепції функціонування ірозвитку фондового ринку в Україні».

Становленняринку цінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктуривимагають одночасного становлення та вдосконалення системи регулювання таконтролю за процесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значнаскладність, різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількостіпрофесійних та непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, щоукладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо ціннихпаперів та цілий ряд інших чинників створюють потенційні умови для зловживань,які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру доринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.

Ринокцінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю тапорядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустріїцінних паперів у тісній взаємодії з її представниками.

Основніфункції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цейринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни,пред'являє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на йогобудівництво, що тільки зусилля держави «згори» можуть надати йому цивілізованоїта безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку ціннихпаперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурнихзмін у галузях господарства.

Функціїрегулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюється державою шляхомформування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікоюспособів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивівінформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів;організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасниківфондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконнихнорм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється;необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатензахистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.

Світовапрактика свідчить, що в розвинутих країнах з ринковою економікою ринок ціннихпаперів пройшов значний еволюційний шлях від хаотичності і роздрібленості доцілісності, централізації та досить жорсткого державного регулювання. Ціхарактеристики стали невід'ємними для усієї фінансової системи ринковихекономічних відносин як у межах однієї країни, так і в міжнароднихфінансово-економічних відносинах. Головними характеристиками та принципамифункціонування фінансового ринку є [11]:

1.Цілісністьринку у межах окремої країни, яка забезпечується наявністю єдиної національної(головної, якщо в країні історично збереглося декілька фондових бірж) фондовоїбіржі як єдиного місця котирування цінних паперів, єдиного Центральногодепозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку (розрахункової палати),як правило, це Національний банк. Цілісність ринку означає визначення єдинихкурсів на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування по всійтериторії даної країни, тобто, якщо для контролю від держави є Національнийбанк, то для контролю тих же грошей у вигляді цінних паперів є той же Національнийбанк через фондову біржу.

2.Централізаціяринку цінних паперів, що означає державний контроль та безпосереднє регулюванняцілісної системи обігу цінних паперів і забезпечується спеціально створенимидержавними органами.

3.Прозорістьринку цінних паперів, що означає широке розповсюдження ринкової інформації,однаковість ціни на конкретні цінні папери по всій території країни,доступність та рівноправність замовлень будь-якого клієнта на купівлю-продажцінних паперів та включає можливості компенсації цих замовлень фінансовимпосередником за свій рахунок.

4.Введеннясистеми електронного обігу цінних паперів — їх дематеріалізованого обігу уформі комп'ютерних записів на рахунках через систему «національна фондова біржа- центральний депозитарій — кліринговий банк».

5.Відповідність,як наслідок, національної системи обігу цінних паперів загальноприйнятимстандартам безпеки інтересів і прав інвесторів, що забезпечує високі гарантіїдля залучення місцевих та іноземних інвестицій в акціонерні капітали і розвитокнаціональної економіки.

Впровадженнятаких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій«Групи Тридцяти» — міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляєстандарти фінансових ринків. Модель організації ринку цінних паперів зарекомендаціями «Групи Тридцяти» передбачає необхідність:

1.широкоговикористання стандартних кодів (код ISIN) для торгівлі, доставки цінних паперів;

2.запровадженнявимог суворого лістингу — допуску цінних паперів до котирування;

3.розповсюдженняінформації щодо компаній, акції яких котируються на фондовій біржі, та вимогадо цих компаній надавати таку інформацію;

4.встановленняй опублікування курсів на цінні папери з дотриманням принципу рівностіінвесторів;

5.запобіганнявиникненню неорганізованих паралельних ринків на шкоду ліквідностіцентралізованого ринку, який є єдиним ринком, що створює можливості для попитуі пропозиції;

6.надійностібіржового ринку: забезпечення відсутності затримок і безпеки поставок ціннихпаперів та грошової оплати за них через систему, яка діє в стандартний періодугоди.

Тобто,як бачимо, на сьогоднішній момент існує цілком об'єктивно зумовлена потреба вдержавному регулюванні ринку цінних паперів.

2.5 Державне регулюваннязовнішньоекономічної діяльності

Міжнароднеекономічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економікикожної країни. Основи зовнішньоєкономічної діяльності (ЗЕД) в Українірегламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. Уцьому законі ЗЕД трактується як діяльність суб'єктів господарської діяльностікраїни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигіднихвідносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за їїмежами (ст. 1 закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-якудіяльність, у тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміномматеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». До головних видівзовнішньоекономічної діяльності належать [11]:

1.експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочоїсили;

2.наданнясуб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктамгосподарської діяльності і навпаки, у тому числі послуг: виробничих,транспортно-експедиційних, страхових, консультативних, маркетингових,посередницьких, брокерських, агентних, консигнаційних, управлінських,облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, які не забороненізаконодавством України;

3.наукова,науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземнимисуб'єктами господарської діяльності;

4.навчаннята підготовка спеціалістів на комерційній основі;

5.міжнародніфінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законамиУкраїни;

6.кредитніта розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктамигосподарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних тастрахових установ за межами України; створення іноземними суб'єктамигосподарської діяльності зазначених установ на території України, якщо цепередбачено її законами;

7.спільнапідприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктамигосподарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різнихвидів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіннямайном як на території України, так і за її межами;

8.підприємницькадіяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів,ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземнихсуб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів ЗЕД замежами України;

9.організаціявиставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та іншихподібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю суб'єктів ЗЕД;організація та ведення оптової консигнаційної та роздрібної торгівлі натериторії України за іноземну валюту у передбачених законом випадках;

10.товарообмінні(бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічноїторгівлі між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

11.орендні,в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктамигосподарської діяльності;

12.операціїз придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах тана міжбанківському валютному ринку;

13.роботиза контрактами фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарськоїдіяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземнихфізичних осіб за контрактами з суб'єктами ЗЕД як на території України, так і заїї межами;

Можутьбути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не заборонені законамиУкраїни.

Усучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоекономічної діяльностірозвиваються і поширюються інші види співробітництва, зокрема,техніко-економічне і науково-технічне.

Техніко-економічнеспівробітництво стосується насамперед ринку об'єктів капітального будівництва,надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування. Його ведуть абона умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, колипідрядник бере на себе зобов'язання здати готовий будівельний об'єкт вексплуатацію в обумовлені строки.

Науково-технічнеспівробітництво — це вид зовнішньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторониоб'єднують на відплатній снові свої науково-дослідницькі,проектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових татехнічних результатів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу івпровадженню інновацій у виробництво.

Майжеусі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль міжнародної торгівлі врозвитку національної економіки полягає в тому, вона є засобом розвиткуспеціалізації і концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів,збільшення обсягів національного виробництва і добробуту населення. Міжнароднаторгівля дає змогу:

1.одержуватиприродні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні;

2.отримуватиз інших країн сучасну техніку і нові технології;

3.урізноманітнюватиасортимент споживчих товарів і краще задо-вольняти потреби населення.

РегулюванняЗЕД — одна з найважливіших функцій держави ХХІ сторіччя.

2.6 Державнерегулювання інвестиційної діяльності

Інвестиції- це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об'єктипідприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можнавкладати в основні (будівлі, споруди, машини й устаткування тощо) та оборотні(для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди,у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо) [11].

Інвестиціївідіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняютьвалові та чисті інвестиції.

Валовіінвестиції — це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих нанове будівництво, придбання засобів і приріст товарно-матеріальних цінностей.

Чистіінвестиції — це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційнихвідрахувань за деякий період часу.

Заоб'єктами вкладання засобів інвестиції поділяють на реальні та фінансові.

Реальніінвестиції — це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні інематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні активи, пов'язані знауково-технічними нововведеннями, називають інноваційними інвестиціями.

Фінансовіінвестиції — це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім уцінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, борговихправ тощо.

Захарактером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.

Пряміінвестиції — це безпосередня участь інвестора у виборі об'єкта інвестування івкладанні коштів.

Непряміінвестиції — це опосередкована участь інвестора у виборі об'єкта інвестування івкладанні коштів іншими особами (фінансовими посередниками). Інвестор купуєцінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікатиінвестиційних компаній. Крім того, є також короткотермінові і довготерміновіінвестиції.

Короткотерміновіінвестиції — це вкладання капіталу на період не більше одного року.

Довготерміновіінвестиції — це вкладання капіталу на період понад один рік.

Заформою власності інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні таспільні.

Приватніінвестиції — це вкладання коштів, які роблять громадяни і приватні підприємства.

Державніінвестиції — це вкладання капіталу, яке провадять центральні та місцеві органивлади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.

Іноземніінвестиції — це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.

Спільніінвестиції — це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземнихдержав.

Економістирозділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотириїхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції,брутто-інвестиції.

Нетто-інвестиції- це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).

Екстенсивніінвестиції — це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.

Реінвестиції- повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого відпервинного вкладення капіталу.

Брутто-інвестиції– це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.

Отже,інвестиції – це процес взаємодії двох сторін: підприємця та інвестора. Дляінвестора важливою є діяльність ринкових інституцій (особливо в сферізаконодавства), чинник ризику, рівень корумпованості. Щодо цього в Україні покищо інвестиційний клімат є несприятливий. Поліпшення його дасть змогу збільшитияк внутрішні, так і іноземні інвестиції, що зумовить економічне зростання вУкраїні в середньо- та довготерміновому періоді. Проте в короткотерміновомуперіоді в країнах з перехідною економікою, де наявні потужності використовуютьнезадовільно, інвестування в нове виробництво є менш ефективним.

2.7 Потребадержавного регулювання ринку цінних паперів

Потребадержавного регулювання ринку цінних паперів зумовлена, на думку спеціалістів [6], такими причинами:

по-перше,на ринку цінних паперів більше реалізують національні інтереси держави, підякими розуміють комплекс макроекономічни та макрополітичних пріоритетів;

по-друге,на ринку цінних паперів постійно й активно взаємодіють інтереси різнихучасників ринку — емітентів цінних паперів, професійних учасників ринку(торговців цінними паперами, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів такомпаній, керівників іхніми активами тощо). Ці інтереси можуть бутисуперечливими, томі для забезпечення стабільності та правового упорядкуванняринок повинен бути регульованим;

по-третє,головною особою на ринку цінних паперів є інвестор, вітчизняний або іноземний,юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку цінних паперів енаселення, яке найчастіше не має спеціальних знань щодо фондового ринку. Томубез створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринкуцінних паперів, передусім громадян, неможливо забезпечити подальший розвитокринку капіталів. Створення та постійне удосконалення такої системи під силутільки державі, виконавча влада якої повинії контролювати рух капіталів,законність переходу прав власності, робити виважені висновки про тенденціїрозвитку ринку, запобігати виникненню кризових ситуацій.

2.8 Державна підтримка малогопідприємництва

Розвитокта підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічноїполітики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 квітня1996 р. №404 «Про концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».

Незважаючина низку заходів для стимулювання підприємництва, вжитих на державному рівні,зростання ділової активності малого бізнесу відбувається повільно.

Наразінемає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу.Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребурозвивати франчайзингову систему співробітництва малого і великогопідприємництва з метою формування договірних взаємовідносин між ними,відродження виробництва, гуртовороздрібної торгівлі та сфери обслуговування,залучення матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботикваліфікованих спеціалістів.

Умістах зростання кількості малих підприємств (МП) зумовило створеннярегіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати, наприклад,свій обчислювальний центр та інші об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури.Об'єднання їхніх зусиль дасть змогу вирішити цю проблему.

Становленнямалого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталуна підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості бізнес-планів єпроблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнахсвідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження,комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головнимисеред яких є: фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантованіпозики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитнимитовариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різнихкредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податковаполітика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, наданняправа прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктівоподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що забезпечуєінформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питаньстановлення і функціонування малих бізнесових структур;організаційно-управлінська підтримка — технологічне навчання, допомога вінноваційній сфері, технічна допомога.

Переліченіформи і засоби сприяння розвитку малого бізнесу в більшості країн передбаченідержавними програмами, спрямованими на підтримку і стимулювання розвитку МП.Несистемність та непослідовність дій на підтримку малого бізнесу в Українізумовили повільні темпи його розвитку.

Отже,на мою думку, треба створювати в Україні умови, які б стимулювали розвитокмалого підприємництва. В першу чергу необхідно забезпечити можливістьприбуткового бізнесу взагалі.

2.9 Державнерегулювання ринку праці, зайнятості та умов праці

Убагатьох країнах з розвинутою ринковою економікою головні функції регулюванняринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають в стадіїформування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці ще недіють достатньо ефективно, не відпрацьований механізм громадського таінституціального регулювання, застосовують державне регулювання ринку праці,зайнятості та умов праці.

Уцьому випадку на відміну від командно-адміністративного перерозподілу трудовогопотенціалу держава відіграє регулювальну роль відповідно до попиту і пропозиціїробочої сили.

Регулюванняринку праці, зайнятості та умов праці передбачає [11]:

1.законодавчезапровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особипрацівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги докваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманоюробочою силою, профспілками і підприємцями тощо;

2.створеннядержавної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних ірегіональних ринків праці;

3.створеннямережі центрів служб зайнятості для реєстрації безробітних і фінансовоїдопомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, консультацій, сприяння вирішеннюкадрових проблем на підприємствах;

4.створенняфондів сприяння зайнятості;

5.розробкупрограм державної допомоги в підготовці кадрів;

6.розробкупрограм державної допомоги у створенні нових робочих місць;

7.створеннясистеми матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

Головниминормативними актами, відповідно до яких регулюють ринок праці в Україні, єЗакон України «Про зайнятість населення», Державна програма зайнятості та УказПрезидента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004року»[7].

Закон«Про зайнятість населення» визначає категорії зайнятості, права громадян увиборі виду діяльності, статусу безробітних, права на допомогу у зв'язку збезробіттям, механізм формування та використання фонду сприяння зайнятостінаселення тощо. Державна програма зайнятості передбачає заходи держави знадання допомоги громадянам у їхньому працевлаштуванні, організації роботи зпрофесійної перепідготовки кадрів, участі у профорієнтаційній роботі, сприяннястворенню робочих місць, організації громадських оплачуваних робіт.

Головніфункції з регулювання ринку праці в Україні виконує Мііністерство праці тасоціальної політики. Для реалізації програми зайнятості і забезпеченнягромадянам відповідних гарантій на всій території України створено державнуслужбу зайнятості, її обов'язком є: аналіз і прогнозування попиту на робочусилу та її пропозицію; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаютьсяз питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійнійорієнтації, підборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств упідборі потрібних працівників; реєстрація безробітних і виплата їм допомоги;участь у підготовці територіальних програм зайнятості тощо.

Деякіфункції з регулювання ринку праці виконує Міністерство економіки та управління,департаменти економіки місцевих державних адміністрацій. Вони аналізують і прогнозуютькількість населення, складають баланс трудових ресурсів, з метою виконанняпрограм економічного і соціального розвитку вживають заходів щодо забезпеченнязайнятості та соціального захисту населення. Розподіл трудових ресурсів завидами зайнятості відображає тенденції, що складаються у процесі їхньоговідтворення. Зведений баланс містить інформацію про склад і використаннятрудових ресурсів у середньорічному обчисленні.

Повнішеринок праці характеризує зведений баланс ринку праці. Інформацією для йогоскладання є розрахункові баланси ринку праці, що їх розробляють обласні службизайнятості на підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міськихРад і районних держадміністрацій. В балансі ринку праці визначають очікуванукількість незайнятого населення. Такими є особи, які вперше шукають роботу;жінки, які мали тривалу перерву в роботі, пов'язану з доглядом за малолітнімидітьми; працівники, звільнені з підприємств і організацій унаслідок змінипрофілю, обсягів виробництва й організації праці; інваліди III групи;військовослужбовці, звільнені з армії тощо.

Убалансі також розраховують наявні вакансії, новостворювані робочі місця тощо,визначають кількість осіб, яких скеровують на навчання, перенавчання іпідвищення кваліфікації .

Тобто,ще однією функцією держави виступає ринок праці.

3.ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Питаннярегулювання розвитку науки і техніки виокремлене в окремий розділ невипадково. Це зумовлено тим, що наука і технікаопосередковано відносяться до економічних питань, але в контексті курсовоїроботи мають важливе значення.

Прямедержавне регулювання науково-технічної діяльності провадять за допомогою такихформ і методів: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формуванняі реалізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм,формування і розміщення державного замовлення, бюджетне фінансування певнихвидів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічноїекспертизи, створення системи науково-технічної інформації, веденняпатентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації тасертифікації продукції у науково-технічній сфері, формування та заохоченнянауково-технічних кадрів.

Державнінауково-технічні програми є головними засобами реалізації національних програмта пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, їх формують і реалізують напідставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. Щодокожної з державних науково-технічних програм уряд визначає орган управління,відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівниківпрограми, надає їм потрібні повноваження, зокрема, право розпоряджатисяресурсами.

Длявирішення важливих завдань у галузі науково-технічної діяльності введенедержавне замовлення, яке забезпечують фінансуванням та підтримуютьматеріально-технічними ресурсами.

Невід'ємнимелементом державного регулювання науково-технічної діяльності є державнанауково-технічна експертиза, яку провадять з метою забезпечення науковоїобґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки ітехніки, відповідних науково-технічних програм та проектів, визначеннясоціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності,аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу.

Державапроводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів,зокрема забезпечує їхню підготовку і перепідготовку, в тому числі, за межамикраїни, запроваджує систему атестації кадрів, державні та іменні премії угалузі науки і техніки тощо.

Важливоюформою державного регулювання розвитку науки і техніки є створення іфункціонування системи науково-технічної інформації, у яку входятьтериторіальні мережі центрів первинного збору й опрацювання усіх видівнауково-технічних даних, державні центри, наукові бібліотеки.

Патентно-ліцензійнадіяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічнихвідносин, пов'язаних зі створенням, захистом і використанням інтелектуальноївласності.

Державатакож регулює науково-технічну діяльність шляхом впровадження державногонагляду за дотриманням стандартів, норм і правил.

ВИСНОВОК

Вході курсової роботи я спробував викреслити основні моменти, пов'язані з державнимрегулюванням економіки, зокрема брався до уваги український аспект цьогопитання. Аналізуючи добраний матеріал, можливо виділити основні принципидержавного регулювання економіки:

1.науковаобґрунтованість — врахування вимог об'єктивних економічних законів, реалійекономічного, політичного і соціального життя суспільства, національнихособливостей;

2.погодженняінтересів — державне регулювання економіки має бути механізмом погодженняінтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових(підприємців, робітників, споживачів, виробників тощо);

3.системність,зумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, щовключає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючирізні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних,соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних таінших проблем;

4.з'ясуванняспособів досягнення поставлених завдань і створенні
відповідних правових, економічних, організаційно-управлінських механізмів;

5.формуваннянеобхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелє
ктуальних, трудових, інформаційних тощо);

6.передбаченняризиків і наслідків управлінських рішень.

 Слідтакож зазначити, що сучасна економіка західних країн — це високоорганізована,інноваційно-підприємницька економіка, в якій відбитий багатовіковий досвідринкової свободи, конкуренції і демократичного порядку. В ній гідне місцеприділяється державному впливу.

Припереході від командно-адміністративної до ринкової економіки в науковомусередовищі виділилося два діаметрально різних підходи до ролі держави. Першийзаснований на тому, що чим більше економіка носить ринковий характер, тим меншедержавного втручання в економічне життя і тим слабше повинен бути державнийсектор економіки. Другий підхід базується на думці, що роль державногорегулювання повинна переважати завжди: і на етапах становлення, ринковихвідносин, і там, де вже склалися високорозвинені механізми ринку. На мою думку,перший підхід є цілком виправданим для тих країн, які вже мають розвиненуринкову економіку. Однак, що стосується України, то справу переходу до ринку неможна віддавати на відкуп самому ринку. Безглуздо намагатися скористатисяперевагами ще не існуючого інституту. Переосмислення ролі держави в економіці —явище характерне не тільки для України. Воно стосується й економічних систем устадії їхньої трансформації, а також і стійких, благополучних країн. Історіяпідтверджує, що компетентний уряд — це не розкіш, а життєва необхідність. Безефективної держави сталий розвиток, економічний і соціальний — неможливий.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шевчук В. Я., Рогожин П.С. Основи інвестиційної діяльності.- К.: Генеза, 1997.-С. 17.

2. Анчишкин А. Методологияпрогнозирования развития народного хозяйст-ва // Вопр. зкономики. 1980. № 1.-С. 20.

3. Закон України «Пробюджетну систему України» // Урядовий кур’єр. 1995. № 107-108.

4. Никитин С., Глазова Е., СтепановаМ. Налоги в странах рыночной экономики и в России //МЭ и МО. 1996. № 4-С. 11.

5. Закон України «Про внесення змін доЗакону України «Про оподаткування прибутку підприємств» // Урядовий кур'єр.1997. № 105-106.

6. Ромашко О. Ю. Рольдержавного регулювання фінансового ринку в подоланні кризових явищ в економіці// Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. 1998. № 3.- С. 11.

7. Указ Президента України«Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» // Урядовийкур'єр. 31 травня 2000 р

8. Кравчук О. Я. Плануваннята регулювання розвитку підприємницької діяльності. Автор дис. на здоб. наук,ступеня к. е. н.- Львів, 2000.

9. Соколовська А. М.Податкова система України в контексті світового досвіду // Фінанси України.1997. № 7.

10. Конрад Ю., Луніна І.Податкова політика в Україні: підходи і перспективи // Економіка України.1996.- №11.

11. Михасюк І., Мельник А.,Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. І. Р.Михасюка.-Львівський національний університет ім. І. Франка.-К.: Атіка,Ельга-Н., 2000.- 208 с.

12. Чистов С. М. Державне регулюванняекономіки.-К.: КНЕУ, 2002.-208 с.

13. Запоточний І. В.,Захарченко В. І. Державне регулювання регіональноїекономіки.-Харків-Львів-Одеса: ТОВ “Одіссей”, 2003 р. -592 с.