Реферат: Особливості перехідної економіки України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИКИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

 

Реферат

        

З основ економічноїтеорії

на тему: 

“Особливості перехідної економіки України ”                                                                                                                                                      Бачинської Галини

                                                                          ЕП-11

                                ВТЕІ  КДТЕУ

                                                                         

                                            

Вінниця2000

Об'єктивнанеобхідність і реальні можливості переходу

Командно-адміністративна система господарюванняфункціонує як єдине ціле на основі загального одержавлення економіки та на ційбазі централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін міжвідомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а особи,відповідальні за прийняття рі­шень у центрі, примушують кожну галузь абодержавне підприєм­ство функціонувати як складову частину єдиного цілого.Підприєм­ства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм дозволяєтьсязалучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до міні­муму витрат абопроведення стратегії ефективності витрат у ви­робництві. Не керуючись ціновимисигналами ринкової економіки, директори підприємств дістають стільки трудовихресурсів, скільки можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочоїсили, яке забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральнихплануючих органів: виробництва фірмою запла­нованої кількості продукціїнезалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку приквазітоварному вироб­ництві панує диктат виробника, а споживачі черезвідсутність ви­бору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовахринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі витрати наресурси, що не забезпечують ефективності, а також, під натиском конкурентів,здатних продавати продукцію за цінами, ниж­чими, ніж у цій завеликій фірмі.Однак будучи захищена від конку­ренції, ця фірма з її філіями та підприємствамипродовжує функ­ціонувати.

Тому вперіод розбудови незалежної Української держави гост­ро постало питання проекономічні реформи. Перехід до ринку — одна з ключових проблем, вирішення якої визначитьперспективи розвитку економіки України, подальшу долю української нації.

Навіщопотрібна економічна реформа? Командно-адміністратив­на система господарювання,яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим вимогам розвиткуекономіки, стала гальмом реалізації об'єктивних вимог світової економіки. Вонане може бути поліпшена або удосконалена зміною окремих елементів, а потре­буєперетворень у своїй основі відповідно до вимог нового госпо­дарськогомеханізму. А щоб сформувати новий економічний меха­нізм, потрібна радикальнареформа. Командно-адміністративна система господарювання сформувалась за часів,коли економічне зростання йшло за рахунок використання додаткових ресурсів. Ти­повимиумовами тоді були такі, наприклад, коли за п'ять років при­ріст чисельностіпрацівників у народному господарстві становив 10—11 млн чол., на 25—З0відсотків збільшувався видобуток палива і сировини, на 40—50 відсотків зросталикапіталовкладення і на 50—60 відсотків збільшувався обсяг основних виробничихфондів. Проте до початку 90-х років економічна ситуація в Україні доко­ріннозмінилась. На одиницю національного доходу витрачалось в З—4 рази більше ресурсів, ніж українах ринкової економіки, част­ка наукоємної продукції в експорті впала до 1 відсотка. Частка ек­стенсивнихфакторів в економічному зростанні різко скоротилась, а це зумовило об'єктивнунеобхідність переведення економіки пе­реважно на інтенсивний шлях розвитку. Втой же час у світовому господарстві розгортається новий етап науково-технічноїреволюції:

орієнтація на якість,нововведення і високу кваліфікацію кадрів.

Які жосновні критерії оцінки реальних можливостей економіч­ного устрою в умовахпереходу від командно-адміністративної сис­теми господарювання до ринкових відносин?Першим критерієм є визначення ступеня можливості забезпечення підвищенняприбуг-ку підприємств за рахунок повнішого використання всіх наявних ресурсів іпідвищення конкурентоспроможності продукції, робіт, послуг. Другий критерій —це ступінь спроможності економічного устрою створити умови для підвищення нормиприбутку за раху­нок удосконалення технічного розвитку суспільного виробництвана основі активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтуютьна реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок,удосконалення технології виробництва, переходу до використання продуктивнішихзасобів виробництва і кардинального підвищення якості продукції. Третійкритерій — ступінь спроможності устрою швидко реагувати на зміни попиту івідповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на реструктуриза­цію економіки.Четвертий критерій — ступінь спроможності за­безпечити зростання продуктивностіпраці за рахунок розвитку подетальної спеціалізації праці та виробництва наоснові переходу до широкого використання новітніх, більш продуктивних засобіввиробництва, обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризаціїта автоматизації, принципово нових ресурсозбе­рігаючих технологій. П'ятийкритерій — ступінь ефективності сис­теми виробничого обліку і контролю,направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повноговикористання наяв­них ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючихдій.

Ці основнікритерії дають можливість оцінити ступінь спромож­ності економічного устроюзабезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок зростанняпродуктивності праці, поліп­шення якості продукції, робіт, послуг у розрахункуна максималь­ний попит конкретних споживачів при одночасному зниженні со­бівартості.При цьому загальним критерієм оцінки економічного устрою є спроможністьпідвищувати соціальну захищеність, добро­бут суспільства в цілому та кожногойого члена.

Середкраїн, що переходять від командно-адміністративної сис­теми господарства доринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою шляхів переходу.

Першійгрупі властиве створення в надрах старої командно-ад­міністративної системинових соціальне орієнтованих ринкових відносин. Найхарактернішим є прикладКитаю, де цей процес від­значався тривалою боротьбою серед правлячих кіл зашляхи роз­витку, що закінчилася перемогою проринкових сил у керівництвікраїною. По-перше, у Китаї процес переходу був ретельно теоре­тично осмисленийі розроблений та визначений як тривалий і по­етапний, з відпрацюванням Йогочерез соціально-економічні екс­перименти [щодо форм приватизації, пристосуваннястарої бюро­кратії до нових умов господарювання, розв'язання проблем зайня­тості,залучення іноземного капіталу, розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехідпровадиться через саму командно-адміні­стративну систему з урахуваннямконкретно-історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, ареформується відпо­відно до завдань, які ставляться перед нею для здійсненняперехо­ду до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпоча­то зпровідної галузі економіки країни — сільського господарства, у якій зайнята основна частинанаселення, Перелічені заходи дали позитивні результати, варті ретельноговивчення іншими країна­ми. Подібний шлях розвитку обрали В'єтнам, Монголія тадеякі інші країни,

Другу групукраїн відзначає поступовий, еволюційний початок переходу до ринкових відносинчерез різні експерименти та пере­творення, які також: розпочинаються в надрахкомандно-адмініс­тративної системи. На основі підготовленого соціально-економіч­ногосередовища, розпочатого розвитку ринкового господарства відбуваються руйнуваннякомандно-адміністративної системи і по­дальший перехід до ринкових відносин.Найхарактернішим є при­клад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другоїполови­ни 50-х років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країніпереходити до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь імасового зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницькогопервісного нагромаджен­ня капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненоїринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головним істо­ричнимзавданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього працівника відзасобів виробництва і перетворити його на юридич-но вільного продавця своєїробочої сили, а з іншого — зосередити засоби виробництва і кошти у незначногопрошарку великих під­приємців. Сьогодні такий спосіб нагромадження загрожуєгострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в епоху ядерної зброїнаслідками.

Третя групакраїн обрала шлях «шокової терапії», що полягав у застосуванніметодів короткострокового струсу суспільства. Такий шлях обрала, наприклад,Польща, де були певні передумови для такого безжалісного експерименту; а саме:у країні була поширена ринкова психологія, значною була приватна власність(понад 4/5 орної" земліналежало одноосібним господарствам), на чолі держа­ви опинилися сили, якимдовіряла і які підтримувала більшість на­селення. Проте, незважаючи на все це,після короткого шоку краї­на мусила відмовитись від нього. Ті, хто вдався доцього методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на довго­строковийчас творення економічних процесів.

Свій шляхпереходу обрала колишня Чехословаччина, де напри­кінці 80-х років відбулася такзвана «оксамитова революція». Спи­раючись на традиції ринковогорозвитку, нові й старі методи дер­жавного регулювання економікою, кооперуваннятощо, країна по­вертається до ринкових відносин цивілізовано. Поділ Її з 1993р. на дві незалежні країни — Чехію і Словаччину — відбувся так самоцивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності. Основна масасередніх та великих підприємств через акціонування їх перетворена накорпорації. Дрібні підприємства можуть перехо­дити в індивідуальну власність.Кожний громадянин одержав пра­во на свою рівну частку загальнодержавноївласності у формі спе­ціальних купонів, на які він придбає акції підприємств,що прива­тизуються. Для того, щоб купони не могли стати предметом ку­півлі-продажу,спекуляцій, махінацій тощо, розроблено соціальний механізм захисту. До Чехії таСловаччини залучається іноземний капітал на розробленій взаємовигідній правовійоснові, створюються спільні з ним фірми й у третіх країнах.

Особливістюпереходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла до складуФедеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у сучасномусвіті країн. Проте, виходячи з практики, на нього відводиться багато років привеличезній допо­мозі в сотні мільярдів марок щорічно.

Логікапереходу України до соціальне орієнтованого ринкового господарства потребуєздійснення державотворення через розбудову політичної незалежності країни та їїнаціональної економіки. Проте розробка механізму цього процесу надзвичайно складна,оскільки жодний з перелічених шляхів переходу до ринку не може бути повністювикористаний у незалежній Україні. Командно-ад­міністративна система тутвиявилася неспроможною здійснювати глибинні ринкові реформи. Для застосування«шокової терапії» не було відповідних передумов: психологічноїготовності населення, належної підтримки ним владних структур,соціально-економічної бази тощо,

В Українікількаразово спробували провести шокову так звану лібералізацію цін безстворення відповідного ринкового середови­ща. Це спричинилося до розвалусистеми державного управління, розриву господарських зв'язків як усерединікраїни, так і в країнах близького зарубіжжя, глибокої платіжної кризи,інфляції, розба-лансованості фінансово-кредитних відносин, різкого падіння якви­робництва, так і споживання, зубожіння основної маси населення.

Вихід зтакого становища полягає тільки у виробленні довгостро­кової економічноїполітики переходу до соціальне орієнтованих рин­кових відносин, спрямуванніекономічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями. Особливогозначення для створення бага­тоукладної економіки набуває посилення економічноїролі держави, утворення сучасного механізму державного регулювання. Україна маєставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносинз урахуванням наявних можливостей,

Відпрацьованимитеоретично й на практиці засобами переходу від командно-адміністративноїсистеми господарювання до соціальне орієнтованого ринкового господарства єроздержавлення і прива­тизація, спрямовані на розвиток багатоукладної економікита під­приємництва, Першочергового розв'язання потребують проблеми оптимальнихмеж і можливостей державного сектора економіки на сучасному етапі; створеннямеханізму сприяння підприємни­цтву, що виробляє продукцію, розвитку ринковихінфраструктур тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення упроведення ринкових реформ людей праці як однієї з сторін три­кутника: держава — праця — підприємництво,

Роздержавленняі приватизація, розвиток підприємництва ма­ють вплинути на зміну структуривиробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й нового, неволюнтаристського, ціноутво­рення; зумовити жорстку фінансову політику держави.

Усі цізаходи, поряд із створенням державної системи регулю­вання економіки,забезпеченням соціального захисту населення, в умовах становлення ринковихвідносин мають створити не тільки правові, а й соціально-економічні засадиобмеження міжнародного фінансово-спекулятивного капіталу, торгово-мафіознихструктур, зупинити руйнівні процеси в економіці держави. Процес трансфор­маціївід командно-адміністративних методів регулювання до рин­кових складний ітривалий, вимагає докорінної зміни власності, створення ринковоїінфраструктури, зміни психології людей,

Становлення різних форм власності

Перехідний стан доринкової економіки означає наявність до­статньої для створення конкурентногосередовища кількості підпри­ємств різноманітних форм власності; державних,колектив них, змі­шаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цимивсіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціону­вання ринку,Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вонистановлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певнимисуб'єктами економічних відносин.

Економічнийлад суспільства засновується на відносинах влас­ності. Вони є соціальною формоюпривласнення насамперед засо­бів виробництва певними суб'єктами економічнихвідносин. Влас­ники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності,а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками,так і своїм майном.

Наскількиважливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвелипомилкові, догматичні уявлення про сут­ність суспільної власності, на якихгрунтувалися в минулому со­ціальні перетворення в Україні, Наприклад,вважалося, що суспіль­на власність виступає у двох основних формах: державній іколгосп­но-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну.Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктомпривласнення. Зосередивши у своїх руках ре­сурси і продукцію, державаперерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала запотрібне.

Вважалося,що встановлення суспільної власності на засоби ви­робництва, яка на практицібула зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил.Досить високі темпи зрос­тання промислового виробництва в 30-і роки, повоєннавідбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби під­тверджувалисправедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертатиуваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку невідповідають цивілізо­ваному суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччяз темпами і якістю економічного зростання.

Одержавленнявласності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів відсуспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчихпроцесів в еко­номіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На першийпогляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує длязадоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (іполітичній, і еконо­мічній) державна форма власності приховує в собі можливістьпо­яви під вивіскою загальнонародної власності елементів корпора­тивного таіндивідуально-егоїстичного привласнення- Від імені самої держави на практицівиступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають своївласні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже,уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну формуреалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саметак слід розцінювати здій­снюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курсна одержав-лення власності, Необхідність існування різноманітних форм гос­подарювання,а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності,

По-перше,на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усус­пільнення виробництва врізних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаютьсястійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях,регіонах, в умо­вах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоуклад­ністьсучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманіт­ність формгосподарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге,науково-технічний прогрес супроводжується взає­мозв'язаними процесамиконцентрації та диференціації. Усуспіль­нення виробництва вітчизняні економістипов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненнямпривлас­нення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний про­греспосилює диференціацію, а також прискорює виникнення но­вих підприємств івиробництв, Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появунових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібноговиробництва та індивіду­альної трудової діяльності, що не може не урізноманітнюватияк суб'єктів, так і форми власності, Досвід розвинених країн підтвер­джує, щонауково-технічний прогрес не лише не виключає різно­манітності формгосподарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже,різноманітність форм привласнення і гос­подарювання — властивість не лишесьогоднішнього, а й завтраш­нього дня.

Усе цесвідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.

Реальніпроцеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються вході гострої політичної боротьби. Ре­зультативність останньої знаходитьвираження в нормативно-за­конодавчих актах, на основі яких і розгортаються ціпроцеси.

Методологічнаспрямованість трансформації відносин власно­сті визначається насампередОсновним Законом України —Кон­ституцією, прийняття якої в червні 1996р. стало результатом пев­ногогромадянського компромісу різних політичних сил. У ній за­значено: «Коженмає право володіти, користуватися і розпоряджа­тися своєю власністю,результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Правоприватної власності набувається в порядку, визначеному законом,

Громадянидля задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної такомунальної власності відповідно до закону».

В умовахформування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вонивідбуваються на основі Закону України «Про власність» та іншихвідповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід відмонополії держави на привлас­нення засобів, результатів виробництва тауправління ним до різ­номанітних форм власності. Цей перехід грунтується насамостій­ності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власностіта приватизації.

Роздержавленнявласності означає перетворення державних під­приємств у такі, що засновані наінших, недержавних формах влас­ності. Приватизація — це процес придбання громадянамиу влас­ність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господар­ськихтовариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективнійвласності.

Роздержавленняі приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державногопідприємства на акціонерне чи інше гос­подарське товариство; викуп майнадержавного підприємства, зда­ного в оренду, орендним підприємством або іншиморендарем; ви­куп майна державного підприємства членами трудового колективу;продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юри­дичним особам ігромадянам.

При цьомуне слід прагнути повного роздержавлення і привати­зації власності. Світовапрактика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності вбільших чи менших розмі­рах державної власності та державного регулювання,Загальна при­ватизація нині стала б таким самим насильством над економікою,яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, щоширокомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньоюконкурентоспро­можністю підприємств, що належали державі.

Виходячи зцього, оптимальна політика роздержавлення полягає по-перше, у різкомускороченні сфери державної власності та роз­ширенні сфери інших форм власності,по-друге, у здійсненні якіс­них змін у самій державній власності шляхомперетворення тру­дових колективів державних підприємств на реальних суб'єктіввласності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оп­тимальногоспіввідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення наоснові науково обгрунтованої еко­номічної політики.

У ринковійекономіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють івиконують свої власні функції. При пере­ході до ринку приватний і колективнийсектори можуть розвива­тися двома напрямами. Перший — це порівняно швидкий розви­токприватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися.Другий — поступове розмежуванняприватних і колективних економічних відносин від державного сектора еконо­мікиі їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду єспіввідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формамирозвитку економіки. Об'єк­тивною реальністю перехідного періоду від командноїдо ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторамиекономіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатньогорозвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічноїполітики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності єзабезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духуукраїнсько­го підприємництва.

ЗакониУкраїни «про власність», «Про форми власності на зем­лю» таінші законодавчі акти дають такі визначення форм влас­ності.

Приватна власністьгромадян:

а) особиставласність, що формується за рахунок трудових дохо­дів від ведення власногогосподарства, від коштів, вкладених у кре­дитні заклади, акції та інші цінніпапери;

б)власність трудового господарства — це власність членів сім'ї та інших осіб, якіспільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сферіпобутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки ігосподарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина,матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);

в)власність селянського й особистого підсобного господарства, Селянське господарствоможе мати у власності землю, житлові бу­

динки,господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, про­дуктивну і робочухудобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібнедля самостійного ведення сіль­ськогосподарського виробництва, переробки іреалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністюселянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.

Суб'єктамиправа приватної власності є громадяни України, іно­земні громадяни та особи безгромадянства.

Колективна власність:

а)власність орендного підприємства — це вироблена продукція, отримані доходи і придбане зарахунок коштів цього підприємства

майно;

б)власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в тому випадку,якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудовогоколективу шляхом викупу оренд­ного майна або придбання майна іншими законнимиспособами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продук­цію іодержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в)власність кооперативу — це майно, що створюється за раху­нок грошових та іншихмайнових внесків членів кооперативу, ви­робленої продукції, доходів, отриманихвід реалізації, та іншої ді­яльності, передбаченої статутом кооперативу;

г)власність акціонерного товариства становить майно, придба­не за рахунок продажуакцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбаненим іншими законними шля­хами;

д)власність господарських асоціацій (об'єднань) становить май­но, добровільнопередане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результатіїхньої господарської діяльності. Водно­час господарська асоціація не має прававласності на майно тих підприємств, що входять до її складу;

е)власність громадських організацій — будови, споруди, житло­вий фонд, обладнання, майнокультурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, іншіцінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства,створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштівцих організацій;

є) власністьрелігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого,соціального і благодійного призна­чення, грошові кошти і майно, потрібне длядіяльності цих органі­зацій.

Суб'єктамиправа колективної власності є трудові колективи державних підприємств,колективи орендарів, колективні підприєм­ства, кооперативи, акціонерні тагосподарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичніпартії та інші гро­мадські об'єднання, релігійні та інші організації, що єюридичними особами.

Державна власність:

а)загальнодержавна власність — це майно органів влади й уп­равління; оборонніоб'єкти; енергетична система; система транспор­ту загального користування, зв'язкута інформації, що мають за­гальнодержавне значення; кошти державного бюджету,державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, ре­зервніта інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу;навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітетуУкраїни і забезпечує її економіч­ний та соціальний розвиток;

б)комунальна власність— цевласність адміністративно-терито­ріальних утворень (краю, області, району),тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловийфонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть бугипідприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслу­говування,транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, закладинародної освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

в)власність державних підприємств — цемайно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можутьрозпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхіднідля діяльності підприємств.

Власністьспільних підприємств, іноземних громадян, організа­цій і держав. Спільніпідприємства, що створюються на території України в формі акціонерних та іншихгосподарських товариств, мають власне майно, потрібне для здійсненнядіяльності, передба­ченої засновницькими документами.

Іноземніюридичні особи мають право володіти на території України промисловими та іншимипідприємствами, будівлями, спо­рудами та іншим майном, потрібним для здійсненняними госпо­дарської та іншої діяльності згідно з законодавчими актами України.

Іноземнідержави і міжнародні організації вправі мати на тери­торії України майно,потрібне для здійснення дипломатичних, кон­сульських та інших міжнароднихвідносин відповідно до міжнарод­них договорів і законодавства України.

Узаконодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян можутьбути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарствата особистого споживання; гро­шові кошти; акції, облігації, інші цінні папери;засоби масової інфор­мації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництватова­рів, побутового обслуговування, торгівлі, інших сферах підприєм­ницькоїдіяльності, а також будови, споруди, обладнання, транс­портні засоби тощо;земельні ділянки; будь-яке інше майно виробни­чого, споживчого, соціального,культурного призначення, за винят­ком окремих видів майна, яке виходячи здержавної та громадської безпеки не може належати громадянину.

Приватнавласність повинна мати в основному трудовий харак­тер. З цього приводу у ЗаконіУкраїни «Про власність» зазначає­ться, що власність громадянинастворюється і примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві таіншого розпоря­дження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяль­ності,від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкла­дених у кредитнізаклади, акції, інші цінні папери, придбання май­на законними шляхами.

Вирішальнезначення для формування різних форм власності має приватизація підприємств ідемонополізація економіки. Зако­нодавча основа для цього в Україні інтенсивнорозробляється, Так, у Законі України «Про приватизацію майна державнихпідприємств» сформульовані правові, економічні та організаційні засадиприва­тизації підприємств загальнодержавної, Автономної Республіки Крим такомунальної власності з метою створення багатоукладної соці­альне орієнтованоїринкової економіки України. В ньому визначе­но принципи та об'єктиприватизації, наведено розгорнуту харак­теристику порядку і способівприватизації, висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання.У заключній частині визначено договірні відносини приватизації та установленовідпо­відальність за порушення законодавства про приватизацію.

ЗаконУкраїни «Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малуприватизацію)» та Закон. України «Про внесення змін і доповнень доЗакону України „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малуприватизацію)“ встановили право­вий механізм приватизації ціліснихмайнових комплексів невели­ких державних підприємств шляхом їх відчуження накористь од­ного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його застосу­ваннястали галузі, що підлягали першочерговій приватизації: пе­реробна і місцевапромисловість, виробництво будівельних матеріа­лів, легка і харчовапромисловість, будівництво, окремі види транс­порту, торгівля і громадськехарчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне таремонтне господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи приватизаціїшляхом вику­пу об'єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих об'єктівта продажу на аукціоні за конкурсом.

ЗаконУкраїни „Про приватизаційні папери“ визначив види при­ватизаційнихпаперів, умови і порядок викупу їх, розміщення се­ред громадян України, обліку,використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим видомдержавних цінних папе­рів, що формально засвідчило право їхнього власника набезоплат­не одержання у процесі приватизації частини майна державнихпідприємств, державного житлового та земельного фондів. За фор­моюприватизаційні папери можуть бути лише іменні. Проте прак­тично вони широкоскуповувались у населення під виглядом утво­рення холдінгових компаній тощо.

Право наодержання у власність приватизаційних паперів ма­ють лише громадяни України,які проживають на її території, про­живають або тимчасово перебувають за їїмежами у службових справах в період, який визначає Державна програмаприватизації майна державних підприємств. Ця програма визначає також пріо­ритетита умови проведення приватизації, завдання та прогноз щодо зміни структуривласності.

Часткамайна державних підприємств, які підпали під приватиза­цію, що припадає на одинприватизаційний майновий сертифікат, котрий був призначений для кожногогромадянина України, офі­ційно визначалася діленням вартості основнихвиробничих фондів цих підприємств на. кількість населення, що отримує цінніпапери (останній розрахунок станом на 01.11.1993 р. становив 1 050 000 укра­їнськихкарбованців). Населення не дуже поспішало з їх отриман­ням, оскільки реальнаринкова ціна цих сертифікатів була надто низька — 7—10 гривень. Сертифіката приватизація стала першиметапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває багато років. Другийетап визначено як виключно аукціонну приватизацію за гроші.