Реферат: Міжнародна економічна система та її головні елементи

Міністерство освітита наукиУкраїни

Київськийнаціональний торговельно-економічний університет

Кафедраекономічної теорії

Науково-дослідна робота

натему:

“Міжнародна економічна система та її головні елементи”

Студентки І курсуФЕМП

9 групи денної форминавчання

Цвілодуб АнастасіїОлегівни

Науковий консультант,

           Т.А.Нікітіна

Київ2001

План

Вступ… 3

Субстанційні підвалини глобальної економічної системи.Становлення міжнародної економіки    4

Параметри і структура міжнародної економічної системи… 7

Головні елементи міжнародної економічної системи… 14

1.     Критерії визначення основних елементів міжнародноїекономічної системи  14

2.     Країни з високим рівнем розвитку… 16

3.     Країни з перехідною економікою… 20

4.     Країни, що розвиваються… 23

5.     Економічні відносини та закони їх розвитку… 26

Висновки… 28

Література… 29

 

Вступ

На початку третього тисячоліття різко загострилися проблемисоціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалібільше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсівгосподарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети.Так, на початок нашої ери у світі проживало 200-250 млн. чол.., а заразналічується понад 5 млрд. Розв’язаннявказаної суперечності спонукає до активного пошуку нової парадигми економічногорозвитку, яка б передбачала, з одного боку, перехід до використання принциповонових джерел і видів ресурсів господарського розвитку, а з іншого – до певноїрегуляції співвідношення між кількістю населення та наявним обсягом споживчих благдля задоволення його потреб.

Нинішня ситуація характеризується глобальноютрансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типуцивілізації. Розв’язання цих нагальних завданьздійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства. Світовіпроблеми обговорюються, вивчаються й вирішуються певною мірою в ОрганізіціїОб’єднаних Націй та її підрозділах, регіональні питання – у межах сучаснихінтергаційних об’єднань, економіка окремих країн – державними й іншимиустановами, науково-дослідними інституціями. За такого великого розмаїттянеабиякого значення набувають наукове узагальнення, синетз існуючих теорій ікрнцепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки України.

Оскількиоб’єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включенняекономіки України до системи міжнародного поділу праці, світових інтеграційеихпроцесів, треба враховувати усі вихідні, визначальні умови, що складаються усвітовій економічній системі, а отже, розуміти, що собою являє міжнароднаекономічна система.
Субстанційні підвалини глобальної економічної системи. Становленняміжнародної економіки

Міжнародна економічна система розвиваласяпоступово, еволюціонуючи від  простішої до все більш складної. Етапистановлення глобальної економічної спільності охоплюються такою схемою (табл.1).

Аграрна цивілізація за своєю часовоютривалістю становила найбільший період. Початок йому поклала неолітична(аграрна) революція (ІІІ – IVтисячоліття до н.е.), яка ознаменувала перехід від привласнювального доперетворювального господарства. Теоретичне віддзеркалення вона дістала увченнях фізіократів та меркантилістів. Причому класичні риси аграрної економікивідобразились передусім у роботах фізіократів. Меркантилізм же, що розвивався іна Сході, і на Заході більш ніж два тисячоліття тому, був характерний дляперехідної торговельної, грошової економіки.

Таблиця 1

Етапи становлення економічноїспільностіТип світової цивілізації Домінуючий вид виробництва Характер праці Провідний тип власності Аграрна Сільськогоспо-дарське Ручна Земельна Індустріальна Промислове Машинна Промислова Постіндустріальна (ноосферно-космічна) Інформаційне

Інтелектуальна

(духовна)

Інтелектуальна

Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А.Сміт, Д.Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях.

Розгортання сучасного економічного знанняможна представити за таким логічним ланцюгом: загальноцивілізаційнасубстанційна основа – економічні моделі різного ступеня зрілості –національно-державні економічні системи.

Як же формувалася міжнародна економіка?

Після глибоких криз 30-х років, охопившихмайже весь світ, і в результаті деформацій, викликаних Другою світовою війною,світове господарство виявилося разбалансованим. Країни розпочинали між собоюторгівельні війни, нагромаджувались валютні обмеження. Крім того, багатослужбових інструментів міжнародного спілкування почали відриватися від грунту,на якому вони виросли та окріпли, та перетворюватись на самостійну економічнусилу.  Перш за все це стосується фінансової, валютної і кредитної сфери,  якаеволюціонувала від звичайного інструмента обслуговування розрахунків поміжнародній торгівлі товарами в повністю відірваний від неї механізм фінансових і валютних спекуляцій. З появою перших комп’ютерів, які виявилисяздібними замінити не лише фізичну а й розумову працю людини (научно-технічнареволюція), фінансування в широкому розуміння, хоча й продовжувало грати своюобслуговуючу роль, перетворилося на самостійну сферу міжнародного спілкування.Його маштаби, які важко оцінити, можуть виявитися більшими, ніж маштабисвітової торгівлі і міжнародного руху факторів виробництва.

На середину ХХ століття поступову сталозрозуміло, що світове господарство не в змозі стабільно функціонувати безяких-небудь загальних для всіх країн механізмів координації і керування. Намікрорівні фірми почали активніше створювати вертикальні схеми керуваннявідтворюючими процесами, які включали їх підприємства в багатьох країнах світу,і поступово переросли в транс-національні корпорації (ТНК). На макрорівнібуквально протягом десятиліття виникла ціла система міждержавних економічних іфінансових організацій мандатом спостерігати за світовим економічним розвитком,попереджувати о виникненні дисбалансу і в разі необхідності всебічнопідтримувати країни. Серед них – Міжнародний валютний фонд, Світовий банк,Світова торгівельна організація. Організація Об’єднаних Націй, декількаоб’єднань в Європі та багато інших.

Руйнація в 50-ті роки колоніальної системи,крах на рубежі 90-х років соціалізма і перехід колишніх колоній ісоціалістичних країн до ринку створили передумови для нового рівня економічної відкритості у відношеннях між майже всіма країами світу. Більшість з них в той чи іншій формі дотримуються в своїй економічній політиціпринципів відкритої економіки, які передбачають не лише активну участь країни всвітовому ринку і світовому господарстві, а й міждержавну координаціюекономічної поведінки і прийняття спільних адекватних заходів щодо їїкоректировки.

Все це дозволяє зробитивисновок, що в другій половині ХХ століття ринкова економіка перейшла в нову,більш високу, ніж світове господарство, якість, свала міжнародною. Ознакамиміжнародної економіки є:

1)   розвинена сфера міжнородношго обмінутоварами на базі міжнародної торгівлі;

2)   розвинена сфера міжнародногоруху факторів виробництва, передусім у формі увозу-вивозу капіталу, робочоїсили і технологій;

3)   міжнародні форми виробництва напідприємствах, разміщених в декількох країнах, насамперед в рамкахтранснаціональних корпорацій;

4)   самостійна міжнародна фінансовасфера, не пов’язана з обслуговуванням ні міжнародного руху товарів, ніруху факторів виробництва;

5)   система міжнаціональних інаднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулюванняв цілях забезпечення збалансоавності та стабільності економічного розвитку;

6)   економічна політика держав, якавиходить з принципів відкритої економіки.

Предметом теоріїміжнародної економіки є закономірності формування попиту і пропозицій на товарита фактори виробництва, які знаходяться в міжнародному обігу, і випливаючі зцього висновки для економічної політики країн. В рамках цього предметуміжнародна економіка охоплює не лише перші три ознаки, які були характерні длясвітового ринку (1) і для світового господарства (2-3), а й три зовсім новіознаки (4-6). Отже, якщо ознака 1 є характеристикою світового ринку, ознаки 1-3в сукупності характеризують світове господарство, то ознаки 1-6 разом єхарактеристиками міжнародної економіки вцілому.

 

Міжнародна економіка (international economics) – це частина теорії ринкової економіки, якавивчає закономірності взаємодії господарюючих суб’єктів різної державноїприналежності в області міжнародного обміну товарами, руху факторіввиробництва і фінансування і формування економічної політики.

Параметри і структура міжнародноїекономічної системи

Світова економіка – їїстріктура, динаміка розвитку та інші характеристики, подібно стану розвиткунаціональних економік, знаходить відображення в різноманітних статистичнихпоказниках.

Перед тим як перейти доних, треба відмітити, що будь-який статистичний довідник починається зпоказникив, відбиваючих чисельність та якісні характеристики населення.Вивчення населення є предметом цілого сімейства демографічних наук, але длярозуміння закономірностей розвитку світового господарства необхідно знати лишедеякі з цих показників.

Відмічу, що у 1996 р. на земній куліпроживало 5 млрд 754 млн чоловік, а до 2010 р. ця цифра збільшиться до≈6,8 млрд. Щорічний темп приросту світового населення склал в період 1980– 1996 рр. 1,6%, і за разрахунками буде мати тенденцію зниження до 1,2% у 2010р. З загальної кількості жителей паланети 44,7% — жителі міст, інші –представники сільського населення. Середня тривалість життя людей коливаєтьсяпо країнах в границях від 38,5 років в Гвінєє — Бісау до 79,5 років в Японії.

Уявлення о розподіленні населення по регіонах і країнах, атакож за тривалістю життя, дають карта 1 та пояснення до карти 1.

Карта 1

Середня тривалість життя населення покраїнах світу та регіонах

/>

Тривалість життя, роки

 

Менш ніж 55

 

70 – 74

 

55 – 64

 

75 і більше

 

65 — 69

 

Немає даних

Джерело: [3]

Пояснення до карти 1Розподіленнякраїн світу за середньою тривалістю життяТривалість життя Кількість країн

ВНП,

млн дол.

Населення, млн ВНП на душу населення, дол. Менше 55 36 126,885 514 250 55-64 28 604,698 1,432 420 65-69 34 2 304,999 1,129 2,040 70-74 50 3 056,869 1,766 1,730 Від 75 і більше 47 23 395,280 905 25,840 Немає даних 15 17,992 8 2,360

Джерело: [3]

Узагальнюючим показникомрезультатів господарської діяльності або стану економіки є показник обсягувалового внутрішнього продукту (ВВП) і показник динаміки йогоприросту. Існують різні методики підрахунку ВВП. Візьмемо дані, вирахованіпо так званому паритету покупецьких здібностей, виміряні в доларах США в цінаходного якогось року (тут 1993 р.). Світовий ВВП склав у 1995р. 31 трлн 479,7млрд дол., або близько 31,5 трлн дол. Важливо такоє знати, якими темпами роскеце показник. Статистика показує, що ВВП (в % до минулого року) збільшувался у1990 р. на 2,1%, у 1996 р. – на 2,9%, у 1997 р. – на 3,2%, у 1998 р. – на 2,6%,у 1999 р. – на 3,1 і в 2000 р. – на 3,2% (див. діаграму 1).

За середніми показникамитемпа росту світового ВВП, природньо, сховані різні темпи росту по країнам ірегіонам, враховуючи від’ємні (які показують зменшення обсягу).

Наприклад, в Аргентині, ВВП скорочувався в 90-ті рр. В цілому на 0,3%,а в період з 1990 по 1996 рр. щорічно на 4,4%. В Чилі він збільшився відповіднона 4,1% та 7,2%. Найдинамічніший темп приросту ВВП (7,8%) показали країни АТР,в той час, коли в промислово розвинутих країнах в тому ж самому році він склав2,8%.

Оскільки чисельність і густота населення в різних країнахзначно відрізняється, важливо знати величину ВВП на душу населення.

Вцілому в світі в 1996 р. ця величинасклала 5 130 дол., маючи, природньо, великий розкид по країнах (500 дол. вМозамбікє та 34 480 дол. в Люксембурзі).

Уявлення про такий розкид дає таблиця 2.

Діаграма 1

Темпи приросту світового ВВП

Джерело:[3]
/> <td/> />
Таблиця 2

Величина ВВП на душунаселення (в дол. США)

(розраховані запаритетом покупецьких здібностей)[1]

№№ Країна

ВВП,

дол. США

№№ Країна

ВВП,

дол. США

1 Люксембург 34 480 36 Китай 3 330 2 США 28 020 37 Індонезія 3 310 3 Швейцарія 26 340 38 Казахстан 3 230 4 Японія 23 420 39 Болівія 2 860 5 Австрія 21 650 40 Екв. Гвінея 2 690 6 Франція 21 510 41 Узбекистан 2 450 7 Канада 21 380 42 Шрі-Ланка 2 290 8 Германія 21 110 43 Україна 2 230 9 Великобританія 19 960 44 Вірменія 2 160 10 Італія 19 890 45 Гондурас 2 130 11 Австралія 19 870 46 Туркменістан 2 010 12 Швеція 18 770 47 Кіргізстан 1 970 13 Іспанія 15 290 48 Монголія 1 820 14 Португалія 13 450 49 Грузія 1 810 15 Греція 12 270 50 Нікарагуа 1 760 16 Словенія 12 110 51 Сінегал 1 650 17 Чілі 11 700 52 Того 1 650 18 Чехія 10 870 53 Пакистан 1 600 19 Сауд. Аравія 9 700 54 Індія 1 580 20 Аргентина 9 530 55 В’єтнам 1 570 21 Венесуела 8 130 56 Азербайджан 1 490 22 Уругвай 7 760 57 Молдавія 1 440 23 Словаччина 7 460 58 Бенін 1 230 24 ПАР 7 450 59 Кенія 1 130 25 Угорщина 6 730 60 Ангола 1 030 26 Турція 6 060 61 Уганда 1 030 27 Польша 6 000 62 Бангладеш 1 010 28 Естонія 4 660 63 Нігер 920 29 Румунія 4 580 64 Таджикістан 900 30 Білорусь 4 380 65 Чад 880 31 Болгарія 4 280 66 Нігерія 870 32 Росія 4 190 67 Замбія 860 33 Іорданія 3 570 68 Демокр. Респуб. Конго 790 34 Латвія 3 650 69 Руанда 630 35 Парагвай 3 480 70 Мозамбік 500

Джерело: [3]

Для розуміння характеруеволюції світового господарства важливим є аналіз структури ВВП як завиробництвом, зак і за використанням, а такоє динаміка зміни цієї структури пороках. Уявлення о розподілі світового ВВП дає діаграма 2

Діагрма 2

Галузевий складсвітового ВВП, 1996 р. (у %)

/>

Джерело: [3]

В епоху індустріальногорозвитку ознакою благополучного розвитку вважалось збільшення питома вагапромисловості. Починаючи з середини ХХ ст. Ознакою динамічного розвитку сталозбільшення питома вага сфери послуг, як матеріального, так інематеріального характеру. На долю цього сектора на початку століття припадало≈45%, сьогодні – 63%. Збільшення обох секторів супроводжувалосьзменшенням долі сільськогосподарського виробництва. Не вважаючи на вражуючіцифри приросту абсолютних обсягів виробництва продовольчої тасільськогосподарської сировини, питома вага сільського господарствазменшився з 18% на початку століття до 5% в кінці його. Сьогодні за питомоювагою аграрного сектора в ВВП роблять висновок про ступінь зрілостінаціональних економік. Максимальну питому вагу цей сектор займає в Африці(30%), а мінімальну – в Північній Америці, Європі та Австралії (6%). З таблиці3 можна побачити розподілення країн світу за часткою аграрного сектору в ВВП.

Статистика дозволяє такожпрослідкувати використання ВВП в світі вцілому, розподілення його на приватне ідержавне споживання, інвестиції і експорт.

В 1995 році приватне споживаннясклало близько 18,8 трлн дол., державне – близько 4,6 трлн дол.Загальносвітовий обсяг інвестицій склал  ≈7,5 трлн дол., а темпи іїзбільшення у 1994 і 1995рр. Склали відповідно 4,7 і 7,6 %.

Таблиця 3

Розподілення країн світу за часткою аграрного секторув ВВП

Частка країн, % Кількість країн ВВП, млн дол. Населення, млн чол. ВВП на душу населення, дол. Менше 6 43 23 361,889 1,027 23,010 6 – 9 20 1 786,497 378 4,730 10 – 19 37 1 945,440 839 2,320 20 – 29 28 1 745,517 2,697 650 30 і більше 44 177,141 701 250 Немає даних 38 223,131 112 2,000

Джерело: [3]

Ступіньзайнятості країн світу в світовому товарообізі характеризується показникомвідношення зовнішньоторгівельного обігу (сумарного обсягу експорту і імпорту)до ВВП.

Світовий обсяг експорта товарів іпослуг склав у 1996 р. 6,8 трлн дол., при цьому щорічні темпи його приросту з1994 р. складали близько 6%. Експортна квота, тобто відношення обсягу світовогоекспорту до світового ВВП, склала 23,7 %. На кожного мешканця планети у 1996 р.було експортовано товарів та послуг на суму 1181 трлн дол. Стосовно імпорту,його обсяг теж склав 6,8 трлн дол. і він збільшується з 1994 р. практично таксамо, як і світовий експорт. До того ж на кожного мешканця планети булоімпортовано товарів на суму, якадорівнює сумі експорту, а імпортна квота практично дорівнювала частці експорту. Отже, сумарний зовнішньоторгівельнийобіг склал у 1996 р. 13,6 трлн дол., або 2 363 дол. на душу населення, азовнішньоторгівельна квота, тобто відношення зовнішньоторгівельного обігу досвітового ВВП, склала 47,5 %.

Неважкозрозуміти, що близько поливини валового продукту, який виробляється в світі,потрапляє на зовнішній ринок, що й показує досить високий рівень “відкритості”національних економік та ступінь їх залучення в світове господарство.

Частка торгівлі в ВВП по країнам світу і регіонам за минулі рокипоказана на карті 4.

Карта 4

Доля торгівлі в ВВП (1996 р.) по країнамсвіту та регіонам

/>

Джерело: [3]

Пояснення до карти 4

Розподіленнякраїн світу за часткою торгівлі в ВВП

Доля торгівлі, %

Кількість країн*

ВВП,

млн дол.

Населення, млн чол. ВВП на душу нас., дол. Менше 20 6 5 837,023 372 15,700 29 – 39 13 7 751,256 1,695 4,570 40 – 49 25 7 486,401 1,907 3,920 50 – 69 36 3 071,967 748 4,110 70 і вище 88 3 243,227 672 4,820 Немає даних 41 315,449 281 1,120

Джерело: [3]

Оскільки країни світу пов’язані між собою нелише зовнішньоторгівельними відносинами, а й потоками капіталів, частка якихпотрапляє у вигляді кредитів і займів – на 1995 р. всі країни світу “заборгували” один одному більшніж 2,9 трлн дол., або 557 дол. на кожного жителя Землі. Потоки капіталів, якіпредставлені у вигляді іноземних інвестицій складають зараз щорічно декількасотен міліардів доларів, з яких більша частина – кошти для купівлівисококваліфікованих цінних паперів та інших активів, а відносно невеликачастина (близько 315 млрд дол., 1997 р.) – прямі закордонні інвестиції.

Маштаби світовогогосподарства можна було б також відобразити десятками цифр і натуральнихпоказників, які характеризують, наприклав, довжину транспортних шляхів татрубопроводів, обсяги спожитої енергії, видобуваємиї сировини, виробництвонескінченної кількості промислових виробів, споживання продуктів харчування іт.д. Але всі ці цифри мало що ще зможуть додати для розуміння функціонуваняміжнародної економічної системи.

Головні елементи міжнародноїекономічної системи

Світове господарство як система складається зсоціально-еконо­мічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зов­нішнімзакономірностям.

Окремі національно організовані господарствакраїн розвине­ної ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвива­ються,та держав перехідної від централізовано керованої до рин­кової економіки усвоїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий змістсвітового господарства і одночасно є його основними соціально-економічнимипідсистемами. Міжнародні еко­номічні відносини пов'язують ці господарства уцілісну систему.

Отже, основними ешалонамисвітової економіки є:

¨   центри, або ядра;

¨   перехідні, транзитивніекономіки;

¨   традиційні (переферійні)економічні системи.

Кожна з переліченихмегасистем, розвиваючись у загальноцивілізаційному колі, характеризуєтьсявласною траєкторією руху, натрапляє на свою систему протиріч і обмежень.

1.  Критерії визначення основних елементів міжнародної економічної системи

Основні соціально-економічні підсистемисучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як 1) рівеньі ха­рактер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організа­ційно-економічнимивідносинами, тобто зі ступенем розвитку рин­ку всередині тієї чи іншої країни;2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулюваннягосподарсько­го життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм іметодів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднестиконкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми,потрібна наявність усіх трьох згаданих кри­теріїв.

Перший критерій — рівень і характер розвиткупродуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами —стосується структури виробництва, характеру чинників економіч­ного зростання і,зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначаєможливості окремих країн у міждер­жавних економічних зв'язках, у міжнароднійспеціалізації. Напри­клад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних силокре­мих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної спеціа­лізації,особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці між ними є однієюз основ господарської взаємодії, встанов­лення виробничих зв'язків міжпідприємствами різних країн з ме­тою виробництва певної кінцевої продукції.

Наприклад, у той час, коли країни розвиненоїринкової еконо­міки запроваджують інформаційні технології в матеріальному танематеріальному виробництві, створюють мережі банків даних, розширюють обмінінформацією тощо, решта країн відчуває дефі­цит ресурсів розвитку, непідготовлена до вирішення проблем ком­плексної модернізації. Це, безумовно,утруднює стикування еконо­мічних структур різних країн.

Головним каналом міжнародних зв'язків стаютькомп'ютерні системи. Так, у США лише 5 відсотків із щорічних 1,3 трлн оди­ницьдокументів зберігаються на папері. За такої ситуації Україна, наприклад, зісвоєю паперовою архаїкою виявляється неспромож­ною нагромадити і використатинеобхідну інформацію. Інформа­ційно-комп'ютерна технологія є основою сучаснихпродуктивних сил. Внаслідок цього змінюються як характер виробничого проце­су,так і галузева структура економіки.

У різних підсистемах провідна роль належитьрізним галузям, що зумовлює технічну диференціацію підсистем і, як наслідок, їхнюсоціально-економічну диференціацію. Структурні зрушення і між­галузевепереливання робочої сили є самостійними факторами зрос­тання ефективностівиробництва, особливо в промисловості. У краї­нах з розвиненою ринковоюекономікою протягом останніх 10— 15 років чітко виявляється тенденція доскорочення зайнятості в традиційних галузях з високим рівнем трудоємностівиробництва (харчова, текстильна, швейна тощо), а також в капіталоємних галу­зях(металургія). Однак паралельно зайнятість зростає в наукоємних галузях, яківизначають сьогодні науково-технічний прогрес і темпи зростання ефективностівиробництва (приладобудування, електротехніка тощо). Ця тенденція зумовлюєвідповідний підхід країн розвиненої ринкової економіки до міжнародноїспеціалізації передусім у відносинах між собою.

У сферіорганізаційно-економічних відносин мають місце як прямий взаємозв'язок міжкраїнами різних підсистем у формі обмі­ну товарами та послугами, виробничоїкооперації тощо, так і не­прямий взаємовплив — демонстраційний ефект господарюван­ня.Своєрідні імпульси розвитку виходять, як правило, з країн розвиненої економіки.Між країнами різних підсистем залишає­ться суттєвий розрив у головнихпоказниках розвитку, започат­кований диференціацією їхніх внутрішніхорганізаційно-еконо­мічних відносин. Цей розрив більш-менш точновіддзеркалюється в двох агрегатних показниках — валовому внутрішньому про­дуктіна душу населення та особистому споживанні на душу насе­лення.

Розглянемо другий критерій визначеннясоціально-економічних підсистем — специфіку багатоукладності економіки.

Країнам розвиненої ринкової економіки властиватехнологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітнихформах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватноїта суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутівфункціонують досить налагоджені механіз­ми саморозвитку; господарствовисокоінтегроване. У країнах рин­кової економіки, що розвиваються, специфікабагатоукладності полягає у переважанні нетоварних форм господарювання і є ха­рактерноюрисою виробничих відносин у цих країнах, причому частка нетоварних, традиційнихформ господарювання в народно­му господарстві цих країн неоднакова. Доситьсуттєво відрізняєть­ся вона, наприклад, у країнах Центральної Африки таПівденно-Східної Азії. Сучасні товарні форми також диференційовані за рів­немсвого розвитку як усередині тієї чи іншої країни, так і в різних країнах(наприклад, дрібнотоварний уклад у Бразилії та в Буркіна-Фасо).

Специфіка країн перехідної від централізованокерованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержав­ленняі приватизації, формуванні сучасного багатоукладного гос­подарства.

Третій критерій — особливості державногорегулювання госпо­дарського життя. Специфіка багатоукладності в країнахринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централі­зованокерованої до ринкової економіки відбивається у слабкому ступені суспільноїінтеграції. У цих країнах особистість не виділена з колективу (общинне,патріархальне господарство або суцільне одержавлення економіки), свободи особита інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягаютьу тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічнихпоказників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай не­ефективним.Переважання позаекономічних форм і методів орга­нізації господарства,запроваджуваних державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системоюринкових відносин. Слід зазначити, що такий стан відтворюється, оскільки успробах вирі­шити соціально-економічні проблеми переважають методи тоталь­ногоперерозподілу національного доходу, які спричинюють потре­бу в громіздкомупрошарку управлінців. Це блокує саморегулювання економіки (у країнах, щорозвиваються) чи перехід від про­стих до більш складних, але водночас меншстійких форм ринкової організації (у країнах перехідної від централізованокерованої до ринкової економіки).

Так, загальновідомо, що колишні країникомандно-адміністра­тивної системи спробували пройти етап індустріалізації на«крей­серських» швидкостях. Проте ця мета частіше пов'язувалася зполітичною орієнтацією, а не з внутрішніми соціально-економічними передумовами.Скажімо, взаємозалежність між республіками ко­лишнього СРСР, на перший погляд,була логічно обгрунтованою та міцною. Проте при знятті політичного каркасу вонавиявилась крих­кою, оскільки не грунтувалась на товарно-грошових відносинах,економічних інтересах.

2.  Країни з високим рівнем розвитку

Центр світової економіки завжди найбільшою мірою наближається до цивілізаційної субстанції якїї найбільш розвинута частина. Більш того, він справляє визначальний вплив напроцес еволюції самої цивілізації. В епоху аграрної цивілізації центромсвітової економіки були окремі міста або міста-держави: Венеція, Генуя,Амстердам. Особливість індустріальної цивілізації становило яскраво вираженедомінування найпотужніших держав: Іспанії, Португалії, Великої  Британії,Голландії. США. Нині функції центра, ядра глобальної економічної системи дедалібільше преходять до груп найрозвинутішіх держав. Відповідно до класифікаціїкраїн у «Світовому економічному огляді ООН» допромислово розвинутих країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн ЄС і 3західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. Уряді видань ООН до промислово розвинутих країнвідносяться також Ізраїль і Південна Африка.На частку промислово розвинутихкраїн припадає майже 54% валовогонаціонального продукту усього світу і 69%світового експорту. Серед них виділяється «сімка» головних промислово розвинутих країн — США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і Канада,питома вагаяких у ВНП промислово розвинутихкраїн складає 85,8%, у світовому ВНП — 46,3%, в експорті промислово розвинутих країн 72,7%, у світовомуекспорті — 50,1%. Економіка чотирьох європейських країн із цієї «сімки», Німеччини,Франції, Італії, Великобританії, є основоюекономіки всіх 15 країн Європейського союзу(73% ВНП країн ЄС і 64% їхнього експорту). Стан економіки «сімки» євизначальним не тільки для всіх промислово розвинутихкраїн, включаючи ЄС, але й для всього світу.Тому економічна політика, що проводиться урядами цих країн, впливає не тількина національну, але і на світову економіку.

У умовах високого ступеня інтернаціоналізації виробництва і глобалізації світової економіки нагальною потребоюстало узгодження економічної політики провідних країн, що і послужило причиною щорічнихнарад (з 1975 р.) глав держав і урядів «сімки».

Серед високорозвинених країн, у томучислі провідних, постійно відбуваються зміни вспіввідношенні сил. З'являються нові претенденти на місце в цій елітній групікраїн світового господарства. У перші роки після другої світової війнибезперечним лідером у світовій економіці були США.Під час війни їхня економіка не тільки не постраждала від військових дій, але і нарощувала свій потенціал, забезпечуючи зброєю країни антигітлеровської коаліції. Різко зросла частка США у світовомувиробництві і світовій торгівлі. США випереджали навіть найбільш розвинені країни Західної Європи по продуктивностіпраці в 2-3 рази. Сприятливо відбилася війна і на економіці Канади, що,залишаючись формально домініоном Англії, економічно зблизилася із США.

У Західній Європі внайменшій мірі від військовихдій постраждала Великобританія. На якийсь час вона виявилася лідером у цьому регіоні. Але розпад Британської імперії,непомірно високі військові витрати дуженегативно позначилися на англійській економіці. Великобританія значновідставала від інших західноєвропейських країнза темпами економічного росту і виявилася відсунутою від лідируючих позицій на європейському континенті.

До найбільше найбільш швидко розвиваючихся країн у Західній Європі відносилисяФРН і Італія, що мають значні резервами робочої сили і не обтяжені військовимивитратами. У 60-ті рр. говорили про західнонімецьке«економічне диво» та італійське«економічне диво».Економічне лідерство в Західній Європіперейшло до ФРН. У країні одержали розвиток нові і новітні галузі виробництва.По продуктивності праці і виробництву ВНП на душу населення ФРН наблизилася до США, зміцнілизовнішньоекономічні позиції країни і становищезахіднонімецької марки.

Досить високими темпами в цейперіод розвивалася економіка Франції, Голландії, Бельгії. Продовжували нарощуватисвій економічнийпотенціал такі високорозвинені країни, як Швейцарія, Швеція, Норвегія, де ВНП надушу населення навіть вище, ніж у США. У Данії, поряд із високорозвиненимсільським господарством, виникли сучаснігалузі промисловості. Підвищувався рівень економічного розвитку Австрії іФінляндії, що проголосили нейтралітет і успішно співпрацювали і з Заходом, і зіСходом. На першому етапі післявоєнногорозвитку трохи з бокувід спільних шляхів економічного розвиткустояли такі країни Південної Європи, як Іспанія, Португалія і Греція, де увлади знаходилися фашистські або напівфашистськірежими. Ліквідація цих режимів і вступ цих країн на шлях демократичногорозвитку дали новий поштовх їхньому економічному розвиткуі зближенню з іншими країнами Західної Європи.

В роки після другої світової війни, особливо в першіпіслявоєнні роки, країни Західної Європи одержували економічну підтримку відСША, що оголосили в 1947 р. про план відбудовиЗахідної Європи (план Маршала), відповідно до якого західноєвропейським країнамбула виділена матеріальна і фінансова допомога. У тій або іншій формі СШАсприяли економічному розвитку Західної Європиі надалі, що мало значення особливо в умовах протистояння в Європі двохсвітових систем. Водночас країни з найбільш високими темпами економічного росту, що домоглися успіхів в економічному розвитку, насамперед ФРН, Франція,Італія, порушили питання про необхідність взаємного економічного зближеннякраїн Західної Європи і виступили з найбільше радикальними планами економічноїінтеграції. Ці плани знайшли втілення встворенні Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що не тількистворило кращі можливості для розвитку сучасного виробництва, але і зміцнювалоїхні позиції у світовій економіці в порівнянні зі США.

Сьогодні в ЄЕС, перетвореномув Європейський Союз,входять усі основні країни Західної Європи (крім Швейцарії, Норвегії йІсландії). Формування потужного інтеграційногоблоку в Європі з єдиним внутрішнім ринком ієдиною валютою — важливий засіб подальшого підвищення рівня економічногорозвитку європейських країн, хоча найбільше розвиненікраїни ЄС по продуктивності праці вже наздогнали США, а за виробництвом ВНП надушу населення істотно наблизилися до них.

Докорінно змінилося у світовій економіці і місце Японії. У економічному відношенні,зокрема за виробництвом продукції на душу населення, Японія до війни істотно відставалавід найбільше розвинутих країн. У першіпіслявоєнні роки це відставання ще більш зросло. Однак надалі, в умовахсоціально-економічних перетворень, радикальної аграрної реформи, активній ролі держави, низьких військових витрат, при збереженніна визначений час низького життєвого рівнянаселення Японія мала найбільше високу норму нагромадженняі домоглася найбільше високих серед розвинутихкраїн темпів росту. За порівняно короткий історичнийтермін Японія наблизилася до США і найбільш розвинутихкраїн Західної Європи по продуктивності праці і виробництву ВНП на душунаселення, а по абсолютному обсягу виробництва ВНПвийшла на друге місце у світі після США. Хочажиттєвий рівень і рівень заробітної плати в Японії істотно виріс,конкурентноздатність японських товарів зберігається на високомурівні. При досить ємному внутрішньому ринку перед країною як і раніше гостро стоїть проблема більш активної участі в широкому економічномупросторі.

Високий рівень економічного розвитку Австралії і Нової Зеландії базувався на інтенсивномусільськогосподарському виробництві, продукція якого (олія, м'ясо,вовна і ін.) широко експортувалася. Незважаючина те, що в цих країнах йде створення сучасних галузей промисловості, по виробництву ВНП на душу населення (у перші післявоєнні роки вонипоступалися тільки США, Канаді, Швеції і Швейцарії) їх обігнали багатоєвропейських країн.

Американські компанії, відчувши, що країни Західної Європи іЯпонія наздогоняють їх по продуктивності праці і конкурентноздатності у ряду галузей, істотно збільшили капіталовкладення іпідвищили витрати на НДОКР. У такий спосіб СШАзнову вийшли на самі передові позиції усвітовій економіці. За даними Міжнародного економічного форуму, що оцінює економічний стан 46держав світу, США признаються найбільшеконкурентноздатною країною світу протягомостаннього десятиліття. Найбільше близькими за рівнем конкурентноздатності доСША є Сінгапур і малі європейські країни. Заперіод із 1992 по 1997 р. Японія в цьомурейтингу відкотилася з другого на дев'яте місце, Німеччина- із п'ятого на чотирнадцяте, Франція — із п'ятнадцятого на дев'ятнадцяте.

Отже, найбільш характерні штрихи доколективного портрета цієї групи країн можна обмежити такими:

·    розвинуте ринкове господарство;

·    найбільша вичерпаність джерел і факторівіндустріального розвитку;

·    домінуюче становище у світовій економіці, яка даєзмогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси*

·    вибухоподібне зростання фінансового сектораекономіки, яке формує віртуальну господарську сферу (bubble economies);

·    зміщення центра ваги економічної діяльності у сферупослуг, функціонування переважно сервісної економіки;

·    звуження ринкового поля економіки внаслідокзростання тенденції до неспроможності ринку (market failure), поступовийперехід до постринкової неоекономіки;

·    різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів,опора в економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача(біохевіоризм), теорію ігор.

Таким чином, трансформація центра світовоїекономіки відбувається у напрямі поступового, але неухильного формуванняпостматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцієюгуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфериматеріального у сферу духовного багатства.

3.  Країни з перехідною економікою

Процес еволюції економічних ісоціально-політичних відносин характеризується фазами іх відносної стабільностій розвитку та трансформаційними періодами (табл. 4)

Таблиця 4

Фази еволюції економічних ісоціально-політичнх відносин

Вид об’єкта Фаза заміни (років)

Фаза відносного розвитку

 (років)

Світова цивілізація 100 – 300 400 – 1000 Політична система суспільства 50 – 100 200 – 300 Економічна система 30 – 60 100 – 150 Епістемологічна і технологічна система 10 – 30 40 – 120 Наукова і технологічна парадигма (с-ма. зв’язків) 5 – 10 30 – 60

Джерело: KwasnickiW. Knowledge, Innovation and Economy. Wroclaw,1994. P.44.

Наведена схема важлива для класифікаціїпроцесів, які відбуваються у перехідних економіках, особливо в частині, щостосується фази заміни економічних і політичних систем, яка триває від 30 до100 років. Очевидною є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії,визначення основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше –вироблення на такій основі адекватної економічної політики.

Наприкінці 80-х рр. у світі виникла новагрупа країн, що одержала назву країни з перехідною економікою. У цю групувходять колишні соціалістичні країни — члени СЕВі колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринковихперетворень. Незважаючи на істотні різниці уформах і темпах перетворень, економіка цих країн має ряд спільних рис. Відмовавід планування і регулювання цін у характерних для цих країн умовах несбалансованості та дефіциту державного бюджетупривів до різкого вибуху інфляції, темпи якої досягали декількасотень відсотків у рік. Істотно впали обсяги ВНП і промислового виробництва: у Росії й інших колишніх республіках СРСР — більш ніж у 2рази. Такому падінню виробництва сприяли розпад СЕВуі СРСР, оскільки це привело до порушення традиційних економічних зв'язків, якміж країнами СЕВ, так і республіками СРСР.Результатом падіння виробництва стало те, щокраїни з перехідною економікою за рівнем свого економічного розвитку буливідкинуті далеко назад, і по показнику приросту і розміруВНП на душунаселення виявилися на середньому рівні країн,що розвиваються.

Особливо сильно скоротилося виробництво у Вірменії, Азербайджані, Грузії, Киргизії, Молдові, Таджикистані, Болгарії, Румунії,що позначилося на вкрай низькому рівні ВНП на душунаселення. У цих умовах для країн із перехідною економікою першочерговим завданням стала її стабілізація. У ряді країнвдалося вирішити проблему приборкання інфляції,зупинити падіння виробництва, а в деяких навіть домогтися його деякого росту, хоча стабілізація економіки не завжди буваєстійка. Як показує досвід раніше благополучноїЧехії, можливі періоди погіршення економічного становища.

Що стосується вирішеннястратегічної задачі — приватизації державноївласності, то вона вирішується різнимитемпами, хоча в більшості країн на цьому шляхузроблені значні кроки.

Важливим елементом ринкових перетворень став перехід довідкритої економіки, що припускає зниження митних тарифів й інших торгових бар'єрів, а також введення оборотності валют. Характерною рисою длябільшості країн є переорієнтація їхніхзовнішньоекономічних зв'язків. Для держав Східної Європи це виявляється у різкому збільшенні часткикраїн Західної Європи в їхній зовнішній торгівлі й іншихзовнішньоекономічних зв'язках і зниженні частки колишніх республік СРСР, включаючи Росію.

Велика увага приділяється залученнюдо економіки західного капіталу. Деякі країни, особливо Угорщина, Чехія,Польща, уже зуміли залучити значні суми.

Колишні республіки СРСР, у томучислі Росія, у своїх зовнішньоекономічних зв'язках також у більшому ступені повернулися убік країн Заходу(«Далекого Зарубіжжя»), поставляючи в ці країни сировину,паливо, напівфабрикати (нафту, газ, вугілля,метали, хімікати та ін.). Однак в галузі залучення західного капіталу колишні республіки СРСРдомоглися менших успіхів, ніж країни СхідноїЄвропи.

Щоб зберегти і розвивати економічні зв'язки, колишніреспубліки СРСР (крім країн Балтії) створили Співдружність Незалежних Держав(СНД). Хоча в силу об'єктивних і суб'єктивних причин співробітництво в ційорганізації має значні труднощі, проте в їїрамках створюється зона вільної торгівлі, і взаємний імпорт країн СНД неоподатковується зборами. Для поглиблення інтеграції Росія, Білорусія, Казахстан,Киргизія і Таджикистан підписали угоди про формування Митного союзу. Безсумнівно, що розвиток співробітництва міжколишніми республіками СРСР може сприяти їхньому економічному росту і підвищенню ефективності виробництва. Крімтого, зміцнення економічного потенціалу країн із перехідною економікою є важливим чинникомпідвищення їхньої ролі у світовій економіці.

Особливим у різних соціально-економічнихпідсистемах світово­го господарства є різні рівень і характер розвиткупродуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами тавідмінності у державному регулюванні господарського життя.

Всередині кожної з підсистем існують своїступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія,Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відби­ваєцю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин влас­ності йменеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприя­ти зміні структуривиробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку.

У підсистемі країн перехідної відцентралізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державномурегулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:

1)країни, що активно наближаються до ринковоїекономіки (Угор­щина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближа­ютьсядо ринку, використовуючи інститути командно-адміністра­тивної системи (Китай,В'єтнам); 3) країни, що виникли в результа­ті розпаду колишнього СРСР і ще незовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають упочатковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що намагаються розви­ватиокремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Кореятощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займаютьпроміжну позицію. Напри­клад, Монголія займає місце між другою та третьоюгрупами, од­нак ближче до другої.

Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехіднихекономік, слід виділити передусім такі:

·    відносна тривалість тарнсформаційних процесів векономіці;

·    здійснення глибоких інституціональних змін,пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової тапостринкової інфраструктури;

·    ешелонована структурна перебудова економіки насучасній техніко-технологічній і ресурсній базі;

·    перехід до нових джерел та факторів економічногорозвитку, господарської еволюції;

·    органічна взаємодія із зовнішнім економічнимсередовищем;

·    реструктуризація соціальної політики.

4.  Країни, що розвиваються

Велику частину країн сучасного світу,включаючи країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки складаютькраїни, що розвиваються, багато хто з який були колоніями і напівколоніямиімперіалістичних держав і відстали у своєму економічномурозвитку. Домінантною основою економічної сфери цієї величезної групи державстала проблема розвитку, вибору шляху, якмй би скоротив загрозливий розрив міжними та найбільш розвинутою частиною світової економіки. Так,співвідношення між рівнями національного доходу країн ОЕСР та країнами, щорозвиваються, в середині 60-х років становило 15:1, а вже на початку 90-х роківзросло до 22:1; між країнами ОЕСР та найменш розвинутими державами цей показникстановив 57:1.

Економіка країн, що розвиваються, носила відсталий,аграрно-сировинний характер. У міжнародномуподілі праці вони відігравали роль «світового села». У багатьох із цих країн увиробництві й експорті переважала монокультура- вирощування на експорт однією-двох сільськогосподарськихкультур або добування того або іншогокорисного копальневого. Вони, як правило, “успадковували”відсталу напівфеодальну соціально-економічну структуру. Після національного визволення ці країни вступили на шлях прискореногоекономічного розвитку. Зараз у країнах, що розвиваються, із тим або іншимступенем інтенсивності йде формування національного капіталу, а в деяких із нихвін уже досяг досить високого рівня розвитку.

Починаючи з 60-х рр.країни, що звільнилися, домоглися більш високих темпів економічного росту, ніжпромислово розвинені країни, підвищилася їхня частка у світовому ВВП. У результаті індустріалізації істотно зросла частка промисловості в їх ВВП,хоча і зараз більша частина населення зайнята в сільськомугосподарстві і на сільське господарство припадаєзначна частина ВНП (див. діаграму 3).

Діаграма 3

/> <td/> />
Галузевий склад ВВП країн, що розвиваються

Джерело: [3]

Правда, у ряді країн(Алжир, Бразилія, Індонезія, Шрі-Ланка, Колумбія й ін.) частканаселення, зайнятого в сільському господарстві, істотно знизилася, а частка зайнятих упромисловості зросла і майже досягла або перевищує часткузайнятих у сільськомугосподарстві.

 Йде процес диверсифікаціїекспорту країн, що розвиваються, у якому питома вага продукціїобробної промисловості зросла з 23% у 1970 р. до 67,8% у 1996 р., а питома вагапродукції машинобудування — із 2,4% у 1970 р. до 30,5% у 1996 р. Водночас,починаючи з 70-х років, у країнах підсилиласяекономічна диференціація.

Особливе положення у світі, що розвивається, по показниках ВНП на душунаселення зайняли нафтовидобувні країни — експортери нафти, насамперед країни ОПЕК. У таких країнах як Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія виробництво ВНП на душунаселення наближається до виробництва у високорозвинених країнах. Але в групукраїн експортерів нафти входять країна з різним вихідним рівнем розвитку,різними соціально-економічними і політичними режимами. Різкий зріст цін на нафту в 70-хроках призвів до значного збільшення зовнішніхприбутків цих країн. Якщо деякі країни (Алжир, Лівія й ін.) використовують їхдля розвитку національної економіки і створення власної промисловості, то вбагатьох державах Ближнього і Середнього Сходу значна частина прибутківпривласнена правлячою феодальною або напівфеодальною верхівкою. Велика частина прибутків вивозиться за кордон, переважно в економічно розвинені країни, тому країни — експортери нафтивідіграють важливу роль на міжнародному ринкупозичкових капіталів.

Серед країн, що розвиваються, виділилася група країн, більш розвинутих в економічномуплані. Це,насамперед, ряд країн Латинської Америки — Аргентина, Бразилія, Мексика, щонаблизилися за багатьма показниках до країнвисокого і середнього рівня економічного розвитку. У цих країнах зріс обсяг промислового виробництва і його частки в національномудоході. Зміцнилися позиції нового шару — класу підприємців.

Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій Південно-Східної Азії. Разом із найбільше розвиненими країнами Латинської Америки їх сьогоднііменують новими індустріальними країнами. До них відносятьсяСінгапур, Тайвань, Гонконг, що ввійшов до складу Китаю, і Південна Корея. Приучасті іноземного капіталу, що займає тутважливі позиції, інтенсивно розвивається обробна промисловість. В даний час за експортом продукції ці країни займають ведучіпозиції серед країн, що розвиваються.

Незважаючи на те, що поки капітал нових індустріальних країн(НІК) виступає, як правило, у якості молодшогопартнера ТНК промислово розвинутих країн, у ряді випадків він уже стає їхнімсерйозним конкурентом на світових ринках, у томучислі і на ринках розвинутих країн. За сучасним рівнемекономічного і промислового розвитку найбільше розвиненіз нових індустріальних країн — Республіка Корея, Аргентина, Мексика, Сінгапур — упритул наблизилися до промислово розвинутихкраїн і знаходяться на одному рівні з такимиєвропейськими державами, як Іспанія, Португалія, Греція.

Економічних успіхів домоглися й іншікраїни Південно-Східної Азії — Індонезія, Малайзія,Філіппін, Таїланд. Хоча більша частинанаселення цих країн ще зайнята в сільському господарстві, тут збільшується обсяг промислового виробництва й експорт промисловоїпродукції, зміцнюються позиції представників національного капіталу. Цю групукраїн Південно-Східної Азії разом із поручкраїн Латинської Америки (Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай, Чилі) частоназивають країнами другого покоління нових індустріальних країн.

 З інших країн, що розвиваються, відносно більш високіпоказники ВНП на душу населення мають країни,у яких добуваються корисні копалини (Ботсвана, Габон, Намібія,Марокко та ін.), є плантаційне сільське господарство (Коста-Ріка, Колумбія, Сальвадор і ін.) або розвинене туристичне господарство (Багамські о-ви, Барбадос, Сейшельські о-ви,Фіджі і т.д.).

Істотних результатів в індустріалізації економіки домогласяІндія. За рядом абсолютних показниківвиробництва промислової продукції Індія знаходиться в числі ведучих країн світу.Однак велика частина населення країни зайнята в малопродуктивномусільському господарстві. Будучи другою країноюу світі по чисельності населення (935 млн чол.), по виробництву ВНП на душу населення Індія знаходитьсясеред найменш розвинутих країн.

Величезних успіхів в економічномурозвитку домігся Китай. Сочетая принципицентралізованого керування економікою(державнавласність на основні засоби виробництва, планування й ін.) із розвиткомринкових відносин і переходом до відкритої економіки, залученняму великих кількостях іноземного капіталу,Китай домігся в останні роки щорічного приросту ВНПу 9-10 %. Значно зріс китайський експорт, при цьому Китай має позитивне сальдо в торгівлі навіть із США.

По абсолютному показнику ВНП, розрахованомуза паритетом купівельної спроможності, у 1997р. Китай приблизно в 3,4 рази обганяє Францію, у 2,8 рази — Індію, у 2,5 рази — Німеччину й у 1,5 разу — Японії, хоча в 1,5разу поступається США. Фактично Китай по своєю економічніймощі після США став другою державою у світі. Унайближчі десятиліття Китай буде претендувати на роль другої супердержави.

Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, алеспостерігається відомий економічний прогрес, досить великугрупу складають найменш розвиті країни (країниТропічної Африки, острівні держави в Тихомуокеані, деякі країни Азії, Карибського басейну)*. Ця група країн не маєзапаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної,але і видобувної промисловості. Сільськегосподарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність урозподілі прибутків, бідність і нуждабільшості населення. Переважає натуральний тип господарства, хоча в більшості іцих країн йде поступовий розвиток його ринковоїорганізації.

У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічногозростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місцьвисувається фактор ментальності, обрах економічного мислення, які в широкомузначенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Інвестиції,менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальноюскладовою слаборозвинутості.політекономія економічного зростання країн, щоровиваються, базується на таких основних принципах:

·    тотальна трансформація економіки і всього суспільства;

·    ринкова стратегія як основа економічних перетворень;

·    експортно-орієнтована концепція національної економіки;

·    імпорт капіталу і технології з індустріальних держав;

·    поліпшення умов для їх міжнародної торгівлі, для доступу насвітові фінансові ринки;

·    регулювання демографічних процесів.

Варто підкреслити:вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певнихсоціально-економічних зрушень у світі, що розвивається, належить людськомукапіталу (homo clausus), його бажанню, вмінню і здатності здійснюватимодернізацію економіки і суспільства.

5.    Економічні відносини та закони їх розвитку

Соціально-економічна сутність системисучасного світового гос­подарства полягає в діалектичному взаємозв'язкунаціональних гос­подарств країн, що належать до трьох соціально-економічних під­систем,здійснюваному через міжнародні економічні відносини.

Система світових ринкових відносин функціонуєі розвивається за загальними економічними законами*.Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві якзагальні озна­ки, так і специфічні для світового товарного виробництва особли­вості.Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідністьсвітових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.

Загальний взаємозв'язок виробників на засадахтоварно-грошо­вих відносин існує в будь-якій соціально-економічній підсистемісучасного світового господарства. Водночас дія законів вартості та попиту іпропозиції зазнає модифікації на основі конкретних ви­робничих відносин, атакож продуктивних сил, державного управ­ління тощо в кожній підсистемі. Крімтого, модифікацію цих зако­нів зумовлює зміна змісту економічної системи.

Головним критерієм еквівалентності сьогодністає обмін на ос­нові інтернаціональних вартостей, які формуються яксередньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різнимидержавами та іншими суб'єктами світових ринкових відносин. Кож­ний з них вобмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаці­ональну працю отримуєоднакову кількість такої самої праці в інших товарах, які купує на світовомуринку. Економія національної праці, яка реалізується у світовому товарообміні,досягається завдяки між­народному поділу праці, що дає змогу виробити більшукількість товарів та знизити національну вартість їх, витративши при цьому тусаму кількість національної праці.

Інтернаціональні витрати суспільне необхідноїпраці на вироб­ництво товарів визначають величину інтернаціональної вартості.Національні витрати суспільне необхідної праці країн, що експор­тують насвітовий ринок найбільшу кількість певної продукції, фор­мують інтернаціональнівитрати і, як наслідок, інтернаціональну вартість. Проте у формуванні останньоїберуть участь не всі това­ри, які виробляються у різних країнах, а лише ті, якіекспортують­ся на світовий ринок. Звідси ступінь впливу національної вартостіна інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загаль­ному обсязіпродажу окремих товарів на світовому ринку.

Країни, які беруть участь у міжнародномуподілі праці та обміні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається нетільки рів­нем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього рин­ку, ай відмінностями географічного положення, складом та розмі­рами природнихресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чиіншого продукту вищі за середній інтер­національний рівень, виявляються неконкурентоспроможними,ті

ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більшвисокий доход від експорту своїх товарів.

Є багато специфічних факторів, які тією чиіншою мірою пере­шкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цихфакторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання кур­сів валют,біржові «лихоманки») позначається на світових цінах. Протекороткочасні коливання цін не відображають довгостроко­вих тенденцій, а власнев останніх і виявляється універсальна дія закону вартості як регуляторасвітових ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світовегосподарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил івиробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім назва­них законіввартості та попиту і пропозиції економічних законів, — закону відповідностівиробничих відносин рівню і характеру роз­витку продуктивних сил, законузростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності працітощо.

У своїй сукупності особливості дії економічнихзаконів у світо­вому господарстві відображають удосконалені форми і культуругосподарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, щовідбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці.Один процес дає суспільству можли­вість неухильно підвищувати ефективністьпраці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво іпродуктивні­ше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулю­ючи одинодного, ці процеси зумовлюють розвиток світового гос­подарства.

Висновки

Отже, сучасний світовий суспільнийрозвиток характеризується посиленням зв'язківі взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової цивілізації зв'язані з еффективним функціонуванням світогосподарської системи. Жоднакраїна світу не може претендувати наповноцінний розвиток, не будучи включеною ворбіту світогосподарських зв'язків, не може ефективно розвиватися в умовах національної економічноївідокремленості, національноїавтаркії. Рух товарів, послуг і грошовихплатежів виявляються сильнішим за будь-які штучнібар'єри.

Міжнародна економічна система об'єднуєдержави, що мають свою національну й економічну самостійність, різний рівень господарського,політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародноїекономічної системи є країниз високим рівнем розвитку, країни з перехідною економікою і країни, щорозвиваються.

До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країнЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У рядівидань ООН до промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка. Для ниххарактерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки, центр вагозміщується ії сфери матеріального в сферу духовного виробництва.

До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни — члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючиРосію, що вступили на шлях ринкових перетворень.

Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу. Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багатохто з них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали усвоєму економічному розвитку.

 Серед основних критеріїв, за якими розрізняють господарські системи, важливими єможливість використання передової техніки ітехнології, останніх досягнень НТП, рівеньрозвитку продуктивних сил, а також оволодіння принципами і правилами ринкового устрою економіки.

Література

1.    КиреевА.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I. Международнаямикроэкономика: движение товаров и факторов производства. – М.: Междунар.Отношения, 1998.

2.    Мироваяэкономика/Под ред. А.К.Корольчука, С.П.Гурко. – Мн.: Экоперспектива, 2000.

3.    Мироваяэкономика: Учеб. пособие/С.П.Гурко, Е.П.Целехович, Г.А.Примаченок и др. – Мн.:ИП «Экоперспектива», 2000.

4.    Мироваяэкономика. Эк-ка зарубежных стран: Учебник/ под ред. д-ра. экон. наук, проф.В.П.Колесова и д-ра. экон. наук, проф. М.Н.Осьмовой. – М.: Флинта: Московскийпсихолого-социальный институт, 2000.

5.    Осовиекономічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.Климко, В.П. Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; за ред. Г.Н. Климка, В.П.Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997.

6.    РостовЄ.В. Економіка країн світу: Довідник. – К.: Картографія, 1998.

7.    Світова економіка: Підручник/А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков таін. – К.: Либідь, 2000.

8.    Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М,2001.

9.    Экономики«разных скоростей». Капиталистические и развивающиеся страны/Под ред.А.А.Демина. – Л.: Изд-во. ЛГУ, 1990.