Реферат: Церковне право як навчальна дисципліна: проблеми запровадження

Оборотов Ігор Гариславович,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії


ЦЕРКОВНЕ ПРАВО ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА:
ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ


Наприкінці ХХ – початку ХХI ст. почалося відродження викладання церковного (канонічного) права у світських навчальних закладах, у зв’язку із чим перед викладачами та прибічниками повернення цієї дисципліни до навчальних планів постала низка численна проблем, деякі з яких заслуговують на особливу увагу.

Одна з основних проблем полягає в наявності у відродженої навчальної дисципліни значної кількості ворогів, які посилаються на ст. 35 Конституції України, де зазначається, що «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви». Слід зазначити, що історично ця фраза походить з Декрету РНК про свободу совісті та релігійні товариства від 20 січня (2 лютого) 1918 р. і після слів «школа відокремлюється від церкви» зазначається, що «викладання релігійних віровчень в усіх державних та громадських, а також приватних навчальних закладах, де викладаються загальноосвітні предмети, не допускається». В ст. 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» мова також йде про те, що «державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер».

Тлумачення положень нині діючого закону приводить ось до яких висновків: у державних навчальних закладах заборонено догматично викладати основи релігійного віровчення або проповідувати атеїзм, втім немає жодних вказівок на те, що забороняється викладати та вивчати історію релігій, основи релігійної етики, релігійне право тощо, якщо ці предмети подаються студентам (учням) як загальноосвітні і не мають за мету прозелітизм.

Роз’яснень потребує ще одне положення вказаного закону: «не допускається обмеження на ведення наукових досліджень…, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму». Іншими словами, заборонена релігійна цензура наукових досліджень та не допускається релігійна або атеїстична заангажованість органів управління у сфері освіти та державних освітніх установ. Результати таких досліджень однозначно не можуть догматизуватися і нав’язуватися, втім не забороняється їх включення до загальноосвітніх програм і викладання, якщо це обумовлено обставинами, не пов’язаними із релігією.

Обов’язковою дисципліною у вищій школі є «Релігієзнавство», яке має розкрити сутність релігії взагалі і надати характеристику основних релігійних вірувань. До того ж, у навчальних планах юридичних вищих навчальних закладів майже повсюди введено «Порівняльне правознавство», яке, маючи своїм об’єктом усю правову реальність, не обходить стороною і релігійні правові системи (іудейського, ісламського, індуського права).

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що викладання церковного права у вищих навчальних закладах не суперечить українському законодавству, а враховуючи те, що православними християнами визнає себе переважна більшість населення України – знання основ церковного права є нагальною потребою для юриста. На користь вивчення церковного права слід навести такі аргументи:

– обопільні намагання Церкви і держави подолати наслідки офіційної антирелігійно-атеїстичної політики і віднайти дійсно ефективну модель взаємовідносин;

– використання деяких канонів у якості зразків для законодавства (лише у змістовному аспекті) здатне збільшити рівень авторитетності права і довіри до нього;

– канонічно-правове життя є невід’ємною складовою правового життя, отже має обов’язково досліджуватися і вивчатися з метою більш ретельного пізнання і осягнення права;

– в науковому плані церковне право має розглядатися у генетичному зв’язку із секулярним правом і як важливий фактор його розвитку;

– володіння знаннями у галузі церковного права має сприяти розвиткові юридичного кругозору та гнучкості правового мислення майбутніх юристів тощо.

Глибокого вивчення церковного права можна досягти розглядаючи його за допомогою історико-догматичного методу та у зв’язку із богословськими дисциплінами (основним богослов’ям, екзегетикою, еклезіологією, літургікою та ін.). Ця умова є обов’язковою, але не передбачає будь-якого місіонерства: богослов’я у даному разі слід розглядати лише як науку, яка знаходиться у нерозривному зв’язку із церковним правом.

Стосовно змісту навчальної дисципліни треба зазначити, що у сучасних умовах для світських навчальних закладів не зовсім підходять схеми, що використовувалися у дореволюційних навчальних закладах або ж запропоновані у духовних семінаріях і академіях. Навчальний курс має на меті викладення основ церковного права за допомогою сучасних наукових засобів: для цього слід чітко визначати предмет та структуру курсу, використовувати сучасну наукову методологію. Отже, при вивченні церковного права крім традиційних елементів обов’язково слід розглядати таке: предмет і методи канонічно-правового регулювання; поняття і структуру канонічних правовідносин. З метою виведення церковного права на сучасний науковий рівень слід визначити категорії канонічної правосуб’єктності; канонічного статусу; канонічного проступку (та його відмінності від гріха) тощо.

Таким чином, можна дійти до висновку про можливість і, навіть, корисність викладання церковного права у світських навчальних закладах, за умови, якщо така практика не спрямована на прозелітизм, що суперечило б діючому законодавству. Втім, вказана дисципліна потребує на формальну (але не сутнісну) модернізацію, оскільки наука церковного права залишилася, переважно, на такому рівні розвитку, що відповідає кінцю ХІХ – початку ХХ ст.