Реферат: Загальна характеристика роботи актуальність теми

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Актуальність теми. Характерною особливістю сучасної вітчизняної історико-правової науки є недостатній рівень дослідження процесів правового регулювання мовних відносин та мовної політики в Україні. Водночас в умовах відродження національної незалежності, розбудови суверенної Української держави все більшого значення набувають питання функціонування української мови в усіх сферах політичного, економічного і культурного життя країни. Гостро піднімається й проблема правового статусу мов національних меншин, зокрема й тих, представники яких проживають на території АРК. Саме тому дослідження актуальних історичних проблем, до яких належить й правове регулювання мовної політики, активний пошук оптимальних шляхів правового вирішення питань щодо статусу мов за допомогою сучасних теоретико-методологічних підходів вбачається одним із важливих завдань історико-правової науки. Крім того, певний дослідницький інтерес становить проблема пов’язана, з правовим регулюванням, правовим впливом.

У спадщину нашій державі лишилося чимало нерозв’язаних питань, пов’язаних з вирішенням національно-культурних проблем, до яких належать негативні наслідки орієнтованої на етнічне домінування політики Російської імперії у ХVІІІ – на початку ХХ ст., правлячої комуністичної партії та в СРСР у ХХ ст., що викликала нестабільність, могла призвести до соціального вибуху в суспільстві. Наукове осмислення здобутків і прорахунків правового регулювання мовної політики в Україні після здобуття нею незалежності, а також спроб юридичного вирішення питання щодо статусу української, російської та кримськотатарської мов в Автономній Республіці Крим, громадського руху за збереження рідної мови різними національними громадами, які проживали на території України та, зокрема, у Криму наприкінці дозволить вирішити доволі широке коло питань, які нещодавно стали актуальними в ході активного державотворчого процесу.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п. 2.1 Постанови Президії Національної академії наук України від 27 вересня 2000 р. № 257, п.1.2 Переліку державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2001 р. № 1716, п.10 Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 рр., затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635, п. 1.1 Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр., а також планів наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у здійсненні спеціального комплексного історико-правового дослідження правових основ мовної політики в Україні, виявленні закономірностей та особливостей розвитку нормативно-правового регулювання мовної політики, а також правозастосовної практики, розкритті причин та наслідків русифікації в усіх сферах суспільного життя, визначенні правових шляхів її подолання на сучасному етапі.

Відповідно до поставленої мети, увагу зосереджено на вирішенні таких основних завдань:

–– визначити основні етапи формування комплексу законодавчих актів та актів підзаконної нормотворчості Російської імперії, якими визначався порядок застосування мов в органах державної влади, освітніх закладах, друкованих виданнях тощо;

–– виявити загальні та специфічні риси законодавства та актів підзаконної нормотворчості, пов’язаних із формуванням мовної політики в УНР і Українській державі та кримських урядів у 1917-1920 рр.;

–– з’ясувати правові основи мовної політики в УСРР та Кримській АРСР у 20-х рр. ХХ ст. в умовах здійснення „коренізації”;

–– дати оцінку політико-правовим документам КПРС та КПУ, радянської держави, які обґрунтовували теорію “зближення націй”, поняття “єдиної спільності – радянський народ”;

–– з’ясувати характерні риси опрацювання законодавства про мови в Україні протягом 1991-2004 рр.;

–– спираючись на досі невідомі науковцям архівні джерела висвітлити процес опрацювання нормативно-правових засад регулювання мовної політики в АРК у 1991-2004 рр.

–– виявити спільні та специфічні риси правового регулювання мовної політики в Україні та Криму протягом кінця ХVІІІ – початку ХХІ ст.

–– виробити практичні рекомендації щодо вдосконаленню мовного законодавства України на сучасному етапі.

^ Об’єктом дослідження виступає мовна політика уряду Російської імперії, спрямована на утвердження російської мови, мовна політика Центральної Ради, уряду Української Держави, Директорії, кримських урядів 1918-1920 рр., мовна політика УРСР та СРСР, незалежної України.

Предметом дослідження є правові основи та організація діяльності органів державної влади в Україні, їх структур у регіонах, у Криму, по реалізації мовної політики на різних етапах історичного розвитку.

Методологічною основою дослідження є загальні та спеціально-наукові методи пізнання: діалектичний метод дослідження суспільних явищ, системний метод, формально-юридичний та порівняльно-правовий методи; дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах об’єктивності та історизму. Особливо важливим вбачається наголосити на необхідності використання в ході дослідження загальних та специфічних рис правового регулювання мовної політики в Україні та Криму (у складі різних держав) наприкінці ХVІІІ – на початку ХХІ ст. методу історичних аналогій, залучивши широкий спектр матеріалів з історії іноземних держав, а також порівняльно-правового методу.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період з кінця ХVІІІ до початку ХХІ ст. Нижня їх межа зумовлена ліквідацією автономії України у складі Російської імперії та включенням до меж імперії внаслідок російсько-турецьких війн північнопричорноморських територій включно з Кримом, що певним чином позначилося й на національно-мовній сфері. Верхня межа пов’язана із процесами, покликаними до життя проголошенням державної незалежності України та перетворенням Кримської області у складі УРСР на Автономну Республіку Крим, прийняттям Конституції України та Конституції АРК, подальшим опрацюванням мовного законодавства.

Територіальні межі дослідження зумовлені фактором політико-адміністративного поділу території України на різних етапах історії її державності. Хоча переважно увага все ж зверталася на Лівобережжя та Південь України, включно з Кримом.

^ Наукова новизна одержаних результатів дисертації. На основі здійсненого аналізу законодавства, даних, опублікованих у збірках документів та матеріалів, різноманітних фактичних відомостей, що містяться у періодиці, а також шляхом залучення до наукового обігу широкого кола виявлених архівних джерел, автором:

–– вперше узагальнено та систематизовано нормативно-правову (не лише законодавчу, а й підзаконну) базу та визначено організаційно-правові засади здійснення мовної політики в Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХІ ст.;

–– на широкій документальній основі досліджено питання формування становлення та утвердження мовної політики в Україні, аналізуються її наслідки для українського суспільства;

–– показано поступову трансформацію правосвідомості народу України загалом та представників національних меншин, зокрема, щодо статусу мов, поступову відмову від пасивної позиції та перехід до розробки фундаментальних засад концепції своєї діяльності і здійснення активної, систематичної, цілеспрямованої мовної політики через органи державної влади;

–– доведено, що політика русифікації не спиралася на об’єктивні чинники, здійснювалася вищим політичним керівництвом СРСР та УРСР на основі необґрунтованої і невиправданої тези щодо “злиття націй і народностей” та формування “єдиної спільності – радянський народ”;

–– на підставі різнобічного аналізу нормотворчої та правозастосовної практики розкрито позицію вищого державного керівництва УРСР, місцевих радянських органів, громадських організацій в процесі підготовки і прийняття Закону про мови в Українській РСР;

–– системно узагальнено практичний досвід органів державної влади України по реалізації мовної політики;

–– введено в науковий обіг маловідомі матеріали вищого політичного керівництва, органів державної влади та управління України та АРК, громадських організацій стосовно мовних проблем.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальших узагальнюючих досліджень з історії держави і права України, теорії держави і права, конституційного права України. Матеріали дисертації можуть бути використані у викладацькій роботі при читанні лекцій, проведенні семінарських занять з історії держави і права України, інших загальних та спеціальних курсів із фундаментальних, а також деяких галузевих юридичних дисциплін, формуванні і реалізації загальнодержавних та регіональних національно-культурних програм.

^ Апробація результатів дисертаційного дослідження. Положення і висновки наукового дослідження відображені у публікаціях автора, обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на таких наукових форумах:

Міжнародні конференції: І міжнародна науково-практична конференція „Право і лінгвістика” (м. Сімферополь, вересень 2003 р., тези опубліковані), ІІ міжнародна науково-практична конференція „Право і лінгвістика” (м. Сімферополь –– Ялта, вересень 2004 р., тези опубліковані), XІІ міжнародна науково-практична історико-правова конференція „Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти” (м. Чернівці, травень 2005 р., тези опубліковані).

Вузівські конференції: VІ звітна науково-практична конференція науково-педагогічного персоналу, курсантів і студентів Кримського юридичного інституту НУВС (м. Сімферополь, травень 2005 р.), VІІ звітна науково-практична конференція науково-педагогічного персоналу, курсантів і студентів Кримського юридичного інституту НУВС (м. Сімферополь, травень 2005 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано сім статей, із них чотири у фахових виданнях.

^ Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдань та предмета дослідження дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які разом включають 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (320 посилань). Загальний обсяг роботи становить – 213 сторінок, з яких 189 –– основний текст.


^ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, пояснюються хронологічні та територіальні рамки дослідження, визначена мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; охарактеризовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію результатів основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг .

^ Перший розділ. „Історіографія проблеми, джерельна база та теоретико-методологічні основи дослідження” складається з трьох підрозділів. У першому з них подається юридико-історіографічний огляд проблеми. Зазначено, що у вітчизняній історико-правовій та історичній науці проблема здійснення спеціального дослідження правових основ мовної політики в Україні раніше не піднімалася, хоча окремі питання мовної політики держави, функціонування української мови, здебільшого у сфері культури та освіти, знаходили у науковій (переважно історичній, політологічній та соціологічній) літературі певне висвітлення.

З урахуванням якісних параметрів тривалий історіографічний процес нагромадження наукових знань про багатогранні процеси реалізації мовної політики в Україні з кінця ХVІІІ – до початку ХХІ ст. умовно можна поділити на чотири періоди: 1) кінець ХІХ ст. – 1920 р.; 2) 1920-ті – поч. 30-х рр. ХХ ст.; 3) з 1930-х – до кінця 80-х років; 4) з 1991 р. по сьогодення. Кожному з періодів були притаманні специфічні риси, зумовлені низкою соціально-політичних чинників. Так, для історіографії дорадянського часу була характерною наявність різних етнонаціональних громадсько-політичних течій, а отже, багатоплановий підхід до оцінок мовної політики Російської та Австро-Угорської імперій, широкий плюралізм думок, орієнтація висновків авторів переважно на суто практичні потреби. Українське питання взагалі і мовне, зокрема, було центральною проблемою в працях М.С.Грушевського. До питання широкого запровадження української мови на Україні зверталися у своїх дослідженнях В.Науменко, В.Дорошенко, В.Прокопович, відомий український юрист Б.Кістяківський та ін.

Крім того, дореволюційна російськомовна література була збагачена працями, у яких розглядалися проблеми розвитку кримськотатарської національної культури та функціонування кримськотатарської мови. В дорадянські часи збирання і попереднє вивчення матеріалу з розвитку національної культури та мови кримських татар розпочинається наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Академічний напрямок досліджень у цьому напрямі представлений працями видатних орієнталістів В.Радлова, В.Бартольда, Є.Маркова, В.Гордлевського, А.Кримського. Ними не було створено якихось узагальнюючих праць з мовних проблем, але їхні твори містять цінний матеріал для дослідження стану кримськотатарської мови та культури в Російській імперії. Важливим блоком літератури, яка вивчала культурно-просвітницькі та мовні процеси у Криму, є роботи представників кримськотатарської національної історіографії.

Подальший розвиток дослідження мовної політики одержали у 1920-30-х рр. ХХ ст. Політика коренізації, яка в радянській Україні отримала назву українізації, спричинила появу праць, присвячених історії української культури в цілому, де розглядалась й деякі аспекти мовної політики держави, її правового регулювання. Автор зауважує, що наукову цінність цих праць значно зменшує їх переважно описовий характер. У Кримській РСР у 20-х рр. ХХ ст. наукові дослідження щодо правового статусу та розвитку мов народів, які населяли півострів, за деяким виключенням майже не здійснювалися. Проводився переважно лише статистичний аналіз вжитку національних мов.

Загальним недоліком третього етапу дослідження проблеми (період з 1930-х – до кінця 80-х рр. ХХ ст.), на думку автора, є майже цілковите ігнорування проблеми правового статусу української, кримськотатарської, грецької та інших національних мов. У деяких публікаціях автори торкалися цієї теми, але їхні розвідки були надмірно насичені ідеологічними штампами та адекватно не відображали дійсні реалії. У Криму на той час видавалися в основному лише ювілейні збірники, головною метою яких було зображення значних успіхів соціалістичних перетворень. Аналізуючи літературу цього періоду, отримуємо можливість виявити відображені в ній загальні тенденції. Виходячи з програмних документів вищих партійних та державних органів СРСР та УРСР, радянські історики, юристи, філософи, мовознавці всебічно обґрунтовували тезу щодо відмирання національних мов і утвердження російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів Радянського Союзу.

Дисертант зазначає, що українські історики у цей період майже не займалися дослідженням мовних мовної ситуації у Криму, оскільки півострів у той період входив до складу РРФСР, а російські історики не зверталися до кримської теми тому, що з 1954 р. Крим було включено до складу Української РСР.

З утворенням замість колишнього СРСР незалежних держав було зруйновано монополію єдиної офіційної методології історичних досліджень, виникла можливість різноманітності в поглядах. Відкрилися можливості для глибоких і об’єктивних досліджень українськими науковцями мовної політики та її правового регулювання. Одним із перших порушив цю проблему В. Лизанчук. Запровадження до наукового обігу нових документальних матеріалів, розсекречення архівів вищого політичного керівництва дало можливість показати наявність опору політиці русифікації України. Одними з перших це зробили Г. Касьянов, Ю. Курносов, Ю.Зайцев, А. Русначенко, Ю.Данилюк та ін. Суттєвим вбачається внесок у дослідження даної проблеми В.Колісника, Ж.Шевчук, Л. Рябошапка. Цікаві факти наведені в працях В.Іванишина, Я. Радевич-Винницького, О.Доровських, Б.Козьмука та ін. Помітним явищем у науковому житті стали дослідження правознавців, філологів, політологів Л.Масенко, Ю.Прадіда, О.Куця, В.Годованця, В.Костецького, Т.Ткаченко. Позитивно оцінюючи зазначені праці, не можна не відзначити, що загалом вони торкаються лише окремих аспектів нормативного регулювання мовної політики в Україні. Окрім того, у них майже не міститься матеріалів про стан справ у Криму. Лише в дослідженнях В.Возгріна, Ю.Зінченка, Р.Куртієва, присвячених історії кримських татар, німців, греків, інших народів, побіжно розкривалися мовні проблеми цього регіону.

Отже, на даний час в сучасній правовій науці є відсутня узагальнююча наукова робота, яка комплексно висвітлювала б проблему правового регулювання мовної політики в Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХІ ст. з урахуванням специфіки мовної ситуації у Криму, діяльність органів влади та управління щодо запровадження національних мов у роботу державних структур, освіту, інші сфери суспільного життя.

^ Другий підрозділ присвячений характеристиці джерельної бази дисертаційного дослідження, яку складає комплекс архівних та друкованих матеріалів, зосереджених в архівних сховищах та бібліотеках України а саме: законодавчі пам’ятки – царські укази та циркуляри, вміщені у Повному зібранні законів Російської імперії, інші законодавчі та підзаконні акти. Серед них особливе місце займають „Секретное отношение по цензурному ведомству” № 394, що увійшло до історії як Валуєвський циркуляр 1863 р., „Положення про інородців”, „Устав о цензуре и печати” 1890 р., інші акти органів державної влади, комплексне вивчення яких сприяє з’ясуванню особливостей правового регулювання мовної політики Російської імперії.

Важливе місце серед джерел, використаних для написання роботи, становлять затверджений Центральною Радою Закон УНР „Про державну мову” (24 березня 1918 р.), яким було закладено законодавчу основу надання нового статусу українській мові, Закон Української Держави від 1 серпня 1918 р. „Про обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах”, прийнятий 15 лютого 1919 р. вищим законодавчим органом ЗУНР – Українською Національною Радою – „Закон про мову в державному житті Республіки”.

Серед юридичних актів радянського періоду найбільший інтерес викликають постанови ВУЦВК та Раднаркому УРСР від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української мови”, від 17 листопада 1925 р. „Про мову зносин органів влади і діловодства в адміністративно-територіальних одиницях, утворених за національною ознакою”,Декрет Всеросійського ЦВК (квітень 1924 р.) „Про заходи щодо переведення діловодства державних органів у національних областях республіки на місцеві мови” тощо. Основними джерелами вивчення правових основ мовної політики в Україні та її невід’ємній складовій – Автономній Республіці Крим – є Конституція України, Закон України „Про мови в Українській РСР”, що набрав чинності з 1 січня 1990 р. Постановою Верховної Ради України від 28 жовтня 1989 p., Конституція АР Крим, а також низка інших законодавчих та підзаконних актів.Вони дозволяють визначити статус національних мов, права представників національних меншин щодо реалізації своїх прав у сфері вжитку рідної мови на різних етапах розвитку української державності, виявити специфіку правового регулювання мовних відносин у Криму. Іншою цінною групою джерел є численні опубліковані збірки документів та матеріалів.

Базою вивчення питань історії правового регулювання мовної політики в Україні стали документи архівних фондів. Архівосховища містять, насамперед, документи ділової документації – численні та різноманітні програми, доповідні записки, прохання, рапорти, свідоцтва, повідомлення, відгуки, листи, циркуляри, виписки, телеграми, повідомлення, дозволи на видання, заяви тощо. Довідатись про витоки політики русифікації, її найнегативніші наслідки для освіти і культури України у радянський період дозволяють фонди Наркомосу УСРР, Міністерства освіти України (ф. 166) та інші. у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Інтерес викликають матеріали фондів Центрального державного архіву Автономної Республіки Крим “Канцелярія Таврійського губернатора” (ф. 26), “Таврійські дворянські депутатські збори” (ф. 49) та ін. Важливе місце серед джерел цієї групи посідають матеріали фонду Ради Міністрів АРК, зокрема її протокольно-видавничого відділу, що зберігаються у сховищах Центрального державного архіву Криму, а також фондів Сектору архівної роботи відділу діловодства та контролю Верховної Ради АРК (Архів ВР АРК). Так, ф. 4993 містить протоколи, стенограми засідань сесій Верховної Ради Криму, підготовчі матеріали до них, проекти постанов Верховної Ради АРК, інші цінні матеріали, які дозволяють виявити специфіку мовної політики в АРК, з’ясувати позиції різних фракцій щодо вирішення питань застосування мов національних меншин у Криму тощо.

Важливим джерелом вивчення правових основ мовної політики на території Південної України стали також матеріали періодики. У дисертації використані також мемуари учасників національних рухів межі ХІХ – ХХ ст., державних діячів періоду здійснення політики „коренізації” тощо. Хоча вони мають суб’єктивний характер, проте цінні наявністю значного фактичного матеріалу, який досить часто відсутній у документальних джерелах.

Отже, можна дійти висновку про наявність достатньо широкого кола джерел, які дозволяють дослідити загальні та особливі риси правового регулювання мовної політики в Україні на різних історичних етапах, становище української, російської, кримськотатарської, німецької, грецької та інших мов у досліджуваний період.

^ У третьому підрозділі автор, приділяючи увагу правовому регулюванню мовної політики в певних часових та просторових вимірах, характеризує категорії правового регулювання, правового впливу, їх взаємозалежність та взаємозумовленість.

Охарактеризовано методологічну основу дослідження, яке побудоване, насамперед, на принципі історизму, що передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті з урахуванням тих змін, що відбувалися не тільки з предметом дослідження, а й з усіма пов’язаними з ним процесами та явищами; принципі об’єктивності, який вимагає виявлення всіх чинників і умов, що детермінували правове регулювання мовної політики в Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХІ ст.; принципі розвитку, який обґрунтовує необхідність подальшої трансформації законодавства України про мови з огляду на історичний досвід. Автор також спирається на загальнофілософські методи дослідницького пошуку і наукового аналізу – універсальний діалектичний метод пізнання; у ході систематизації та класифікації джерельної бази й фактологічного матеріалу, встановленя вірогідності та повноти інформації використовувався гносеологічний аналіз. Із загальнонаукових методів вжито методи аналізу та синтезу, відповідно до структури основних частин дослідження матеріал формується за принципом індукції та дедукції. Використання системного, структурного, функціонального та інших загальнонаукових методів дозволило розкрити основні політико-правові та соціально-економічні чинники, які вплинули на формування та розвиток законодавства про мови в Україні. Застосовувалися й такі спеціально наукові методи, як історико-оглядовий, періодизаційний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-хронологічний, історико-генетичний, історико-типологіч­ний, порівняльно-правовий, формально-юридичний. У цілому, застосування сучасної методології забезпечує можливість оптимального використання нових архівних матеріалів та наукової літератури для висвітлення всіх основних аспектів проблеми.

^ Другий розділ “Правові основи регулювання і практика мовних відносин в українських землях Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій (1773 – 1917 рр.)” складається з двох підрозділів. Перший підрозділ присвячено історико-правовому аналізу мовної політики Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій щодо українського населення наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Автор поділяє думку вчених, згідно з якої характерною рисою мовної політики самодержавної Росії було те, що вона незмінно залишалася налаштованою на несприйняття інших, окрім російської, „инородческих” мов, хоча так звані інородці на початку ХХ ст. становили більшість населення імперії. Стосовно до кожного з цих народів російське законодавство передбачало значні обмеження та заборони.

У 1784-1786 рр. царським указом скасовувалося викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та за­проваджувалася обов’язковість російської мови в усіх вищих навчальних закладах імперії. У 1783 p. видано іменний указ Катерини II Сенату, відповідно до якого нагляд за друкованим словом передавався до компетенції поліції, було створено цензурні статути 1804, 1826-1828 pp., Тимчасові правила про друк і цензуру 1865 р. і 1882 р. Продовжуючи утиск української мови, самодержавство у Маніфесті від 19 лютого 1861 р. разом зі скасуванням кріпосного права ще раз наголосило, що російська мова є єдиною загальнодержавною. Протягом тривалого часу діяли в українських губерніях Російської імперії й положення „Секретного отношения по цензурному ведомству” № 394 (Валуєвського циркуляра) 1863 р., у якому стверджувалося, що „ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Відомий і підписаний царем у 1876 році в м. Емсі указ про заборону ввезення українських книжок із-за кордону, дру­кування українських текстів. Таким чином, українське слово оголошувалося поза законом. На початку ХХ ст. місцевими органами влади продовжувалося застосування колишнього мовного законодавства, хоча революція 1905 р. спонукала владу піти на певні поступки в національно-мовній сфері. На основі аналізу наявних матеріалів автор доводить, що мовне питання стало одним з найгостріших у діяльності Української думської громади, сформованої з депутатів Державної Думи Російської імперії першого та другого скликаннь. Використання української мови з думської трибуни підривало культивоване великодержавними колами ставлення до неї як до наріччя російської мови.

Звертається увага й на те, що політико-правова ситуація щодо української мови наприкінці XIX – на початку XX ст. у західних українських землях склалася дещо інше. На підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Австрійська Конституція формально відкривала широкі можливості використання та розвитку української мови в Галичині й на Буковині, визнаючи і гарантуючи рівноправність усіх мов народів держави в царині освіти, державного та громадського життя. Завдяки реформам Франца -Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з крайових , що дозволило вживати її в місцевому врядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міст та селянських громад.

Щоправда, на перешкоді здійснення зазначених Конституцією1867 р. положень стояли норми, закріплені актами місцевих органів влади пропольської орієнтації. Гіршою була ситуація на Буковині, де насаджувалися німецька, а згодом румунська мова, менше існувало українських шкіл та випускалося української періодики. На Закарпатті, яке теж входило до складу Австро-Угорської імперії, українська мова не мала конституційного захисту перед тиском державної угорської мови. Розвиток рідної мови відбувався на рівні діалектів.

^ У другому підрозділі на тлі етнічних процесів кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. аналізуються правові засади регулювання мовних відносин у Криму. Після юридичного закріплення маніфестом імператриці Катерини ІІ “Про прийняття півострова Кримського, острова Тамана й усієї Кубанської сторони під Російську Державу” від 8 квітня 1783 р. включення Криму до складу Російської імперії у 1784 р. було створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Внаслідок запровадження згідно з указом імператора Павла І від 12 (23) грудня 1796 р. нового губернського поділу практично усю територію області було включено до складу Новоросійської губернії. Відповідно до імператорського указу від 8 (20) жовтня 1802 р. створено Таврійську губернію.

У маніфесті від 8 квітня 1783 р. жителям анексованих територій колишнього Кримського ханства цариця обіцяла охорону та захист майна, а також їх природної віри та мови. Проте насправді проголошені у маніфесті права місцевого населення та захист їх з боку російського уряду залишали декларацією. На практиці російське самодержавство здійснювало політику, яка мала сприяти поступовій асиміляції цього населення. Щодо українців ця політика будувалася на впевненості у тотожності російського та українського народів, а якщо віра в них була єдина – православна, то й мова, і все інше мало бути однаковим. Щодо корінного населення Криму політика царської держави набула іншого специфічного забарвлення. Однією з причин змін у мовній ситуації внаслідок колонізаційної політики Російської імперії в Криму стало, насамперед, катастрофічне падіння питомої ваги корінного населення – кримських татар, греків, вірменів та ін., що стало наслідком їх масової еміграції та виселення. На їхнє місце приходили нові колоністи – росіяни, німці, євреї. Звичайно, це позначилося й на співвідношенні питомої ваги вживаних мов. Вже наприкінці ХІХ ст. абсолютну більшість населення Криму почали становити росіяни. Відповідно, російська мова стала переважати у повсякденному користуванні. Практика примусу до поширення вжитку російської мови представниками народів корінних національностей Криму продовжувалася й на початку ХХ ст. Так, у ст. 189 Зводу законів про стани дворянам з татар ставилося за обов’язок знання російської мови для обрання на дворянські посади.

На основі аналізу архівних джерел, нормативних матеріалів автор дійшла висновку, що протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. російське самодержавство здійснювало мовну політику, яка мала сприяти поступовій асиміляції національних меншин. Важливу роль у “русифікації” населення усіх українських губерній включно з Таврійською, до складу якої входив і Кримський півострів, відіграла також міграційна політика, що об’єктивно сприяла скороченню сфери вжитку української, кримськотатарської, грецької, вірменської та інших мов. Незважаючи на активні намагання українських, кримськотатарських та інших національних організацій змінити мовну ситуацію, в усіх ключових сферах життя все ж цілком утверджувало панування російської мови.

^ Третій розділ „Особливості правового регулювання мовної політики в Україні та Криму в 1917– середині 80-х рр. ХХ ст.” складається з трьох підрозділів. Перший з них присвячено аналізу законодавства, яким регулювалися мовні відносини в Україні у 1917-1920 рр. Зауважено, що Українська Центральна Рада, що виникла у бе­резні 1917 р., потім (з квітня 1918 р.) Гетьманат і, нарешті (з грудня 1918 р.), Директорія докорінно змінили статус української мови: вона стала офіційною у сфері законодавства, судочинства, військової справи тощо. Водночас, належна увага приділялася й питанням вільного функціонування мов національних меншин.

Законодавчу основу надання нового статусу українській мові було закладено вже навесні 1918 р. опрацьованим Центральною Радою Законом УНР „Про державну мову”. Разом з тим автор зауважує, що мовна політика цього часу не завжди мала законодавче закріплення й часто ґрунтувалася на розпорядженнях центральної адміністрації. Відзначено, що суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стало врегулювання сфери використання їхніх мов. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачав публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що практично виконувалося в подальшому.

Аналізуючи різноманітні оцінки мовної політики утвореної 29 квітня 1918 р. Української Держави, дисертант дійшла висновку щодо необхідності погодитись з думкою більшості сучасних вітчизняних дослідників про те, що гетьманський уряд фактично продовжив мовну політику, започатковану Центральною Радою.

Чимало важливих кроків у розв’язанні мовних проблем здійснила Директорія. Важливим чинником у формуванні її стосунків з національними меншинами стала правотворча робота у напрямі проведення виваженої мовної політики. 1 січня 1919 р. затверджено Закон „Про державну мову в УНР”. Реалізуючи закон у сфері освіти й мистецтва, міністр цієї галузі 24 січня 1919 р. видав наказ про державну мову, яким забезпечив право національно розмежованим інституціям видавати документи мовою своєї національності. Зазначено, що в той же час правові умови реалізації мовних прав національних меншин Законом від 15 лютого 1919 р. „Про уживання мови у внутрішнім і внішнім урядованню державних властий і урядів, публічних інституцій і державних підприємств на ЗУНР” започаткувала й ЗУНР.

Отже, протягом 1917-1920 рр. різні форми української державності не лише декларували, а й забезпечували (більшою чи меншою мірою) права і свободи українського населення та національних меншин, зокрема у сфері застосування та розвитку національних мов. За короткий термін діяльності українських урядів українська мова подолала шлях від майже забуття у сфері офіційного спілкування до статусу державної.

^ У другому підрозділі досліджено особливості правового регулювання мовних відносин Крайовими урядами С.Сулькевича та С.Крима, Тимчасовим робітничо-селянським уря­дом Кримської СРР, урядами головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії у Криму в умовах громадянської війни. Комплексно аналізуючи проблеми правового регулювання мовної політики зазначених урядів, автор констатувала, що у перебігу подій 1917-1920 рр. у Криму мовне питання не відігравало основної ролі, хоча й неодноразово порушувалося різними політичними силами та знайшло певне відображення у низці правових актів, відбилося у практичній діяльності органів влади.

^ Третій підрозділ присвячено розгляду нормативно-правового регулювання та практики мовних відносин в УРСР та Криму, який до 1954 р. перебував у складі РРФСР, у 20-80-х рр. ХХ ст. Автор зазначає, що протягом останнього періоду в Україні у мовній політиці спостерігаєт