Реферат: Розділ 1

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com


РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНО-КРИМІНОЛОГІЧНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ТА ГЕНЕЗИС ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ АМНІСТІЇ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

В науковій літературі при дослідженні правових явищ, якими без сумніву є й інститути законодавства, використовується метод історизму. М.С. Таганцев писав: “Історична оцінка всякого ... закону є одним із перших прийомів критичного аналізу права” [2, c. 28].

Метод історизму „вимагає розглядати кожне питання з точки зору того, як відоме явище в історії виникло, які головні етапи у своєму розвиткові це явище пройшло, і з точки зору його розвитку поглянути, чим ця річ стала тепер” [3, c. 125].

Дійсно, саме вивчення правового явища в генезисі дозволяє шляхом дослідження реальних фактів історії виявити не тільки прояви феномена, а й передумови його виникнення та наслідки: історія накладає свій відбиток на зв’язки права з усіма соціальними реаліями, відображає траєкторію його еволюції, опір з боку консервативних сил та події, що стимулювали розвиток, тощо [4, c. 210-211]. Викладене повною мірою стосується й інституту амністії, зміст якого, закономірності розвитку та прояви не можуть бути виявлені і належно дослідженні без застосування методу історизму. Але при цьому слід пам’ятати, що право є аспектом соціальної сфери, а це, у свою чергу, обумовлює специфіку методології дослідження його інститутів: у ній повинно знайти відображення поєднання засобів юридичного і соціального пізнання. Як правило, мало просто встановити історичний факт, необхідно дещо більше – виявити системні зв’язки між цим фактом та іншими фактами соціальної реальності, визначити, чи дійсно цей факт відіграв вирішальну роль у звершенні системних соціальних змін, народженні (та становленні. – А.Б.) явища більш загального порядку [4, c. 210-211].

Зазначений методологічний підхід може бути здійснений в межах кримінологічних досліджень. Адже унікальність кримінології полягає сьогодні у тому, що вона позиціонується як соціально-правова наука [5, c. 4; 6, c. 16-17; 7, c. 6], а це дає можливість не тільки використання широкого спектра методів при здійсненні досліджень (правових, соціологічних, загальнонаукових та ін.), а й розширення самих меж кримінологічних досліджень, зокрема, включення до предмета кримінології заходів з реагування на злочинність [8, c. 3], одним із яких, без сумніву, є амністія.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com


Набуття королями абсолютної влади позначилось і на генезисі амністії. Колективне помилування разом зі зміною назви з „remission” на „abolissions” зазнало змін і в порядку видання – вже без будь-якої сторонньої участі, одноособово королем, і в об’ємі, який король сам визначав, як це було йому найбільш вигідно. Але із загального правила були й виключення. Правом прощення злочинців у той час володіли і деякі єпископи, орден Rouen, магістр міста Вендом [13, c. 28]. Ці факти, здається, пояснюються, по-перше, величезним впливом церкви на світську владу та на суспільство в цілому, по-друге, тією роллю, яку стали відігравати міста у посиленні абсолютної влади монарха та взагалі в державному житті.

Прогресивні західні мислителі XVIII ст. взагалі критично ставилися до права помилування як прерогативи монарха. Це, думається, пояснюється передусім прагненням до утвердження законності у державі як гарантії від свавілля самодержця. Дійсно, помилування, особливо у французькій дореволюційній практиці, супроводжувалося цілим рядом зловживань: у XVII – XVIII ст.ст. у Франції „безцеремонно роздавалися” lettres de grace – грамоти про помилування – всесильними королівськими фаворитами, породжуючи тим самим безкарність „негідників”; процедура надання помилування супроводжувалася також значними зловживаннями з боку чиновників, що теж негативно впливало на думку суспільства про цей інститут [2, c. 494-496]. Чезаре Бекарія із цього приводу писав: „якщо врахувати, що милосердя – чеснота законодавця, а не виконавців законів, що ця чеснота повина мати прояв у всьому блиску у кодексі, а не в спеціальних судових рішеннях, тому показувати людям, що злочини можуть прощатися і що покарання – не обов’язковий їхній наслідок – означає породжувати у них ілюзію безкарності і примушувати їх вірити, що якщо можна добитися прощення, то виконання вироку непрощеному – скоріше є актом насилля влади, ніж результатом правосуддя” [28, c. 186-187]. На думку Бекарія, помилування послаблює авторитет закону, сприяє свавіллю. Помилування необхідне тільки там, де закони занадто жорстокі, тому, замість виправлення недоліків цих законів за допомогою помилування, необхідно просто пом’якшити покарання [28, c. 186]. Однак, слід зазначити, що мова в основному йде про право індивідуального помилування [29, c. 566], а не власне про амністію. Тому, думається, не можна однозначно стверджувати про негативне ставлення Бекарії до амністії, як це підкреслюють деякі автори [30, c. 44-45].

У подальшому мислителі, негативно ставлячись до індивідуального помилування, визнавали необхідність тією чи іншою мірою застосування амністії [2, c. 497-498]. І на перший план тоді виступив принцип доцільності кримінального переслідування та застосування покарання до певних категорій осіб, які вчинили злочини.

Французькі революції певним чином вплинули на правове регулювання амністії. „Французьке виверження”, за образним висловом історика, спочатку випробувало „старі інститути” [31, c. 50]. Право амністії відтепер стало належати законодавчій владі, як цього і вимагали прогресивні державно-правові вчення того часу. Революційні законодавчі збори не раз застосовували цей захід в ім’я справедливості. Але поступово принципи революції втратили свою актуальність [31, c. 28]. Революція „не прислухалася більше до голосу справедливості, не піклувалася про народне благо. Вона привела не до свята рівності і доброчесності, а до панування пороку й багатства” [26, c. 68]. Тому з приходом до влади Наполеона і право амністії фактично стало належати йому. У 1815 р. у доповненнях до Конституції Франції ця обставина знайшла своє юридичне підтвердження.

Під час дії Конституційних хартій 1814 і 1830 рр. право амністії також належало королю. Потяг до абсолютної влади зумовив і ту обставину, що Наполеон III, коли став імператором, також привласнив собі право помилування й амністії – сенат-консульт від 25 грудня 1853 р. наділяв його цим повноваженням [32, c.62].

Незважаючи на наведене, в історії Франції зустрічаються випадки законодавчого закріплення права на амністію за парламентом, наприклад, у ст. 55 Конституції 1848 р., а також у ст. 3 „…конституційного закону Франції 1875 р.” [27, c. 104].

З XIX ст. амністії у Франції почали застосовуватися доволі часто, особливо стосовно осіб, які вчиняли такі злочини як страйки, маніфестації, дезертирство тощо. Сучасні амністії у Франції мають політичний підтекст, часто розглядаються як вихід з різного роду критичних ситуацій і оголошуються, як правило, у зв’язку з перемогою у президентських виборах парламентом держави за поданням Президента. Цю традицію – „Президентську амністію” – започаткував Ш. де Голль у 1959 р. при вступі на посаду президента Франції. У зв’язку з цією обставиною 31 липня 1959 р. було прийнято закон, в якому підкреслювалось: „У зв’язку з традицією, бажанням проявити милосердя закон приймається з нагоди вступу на посаду Президента республіки”.

Однак не тільки з цією обставиною слід пов’язувати застосування амністії у Франції. „Святкування річниці революції 1789 р. супроводжувалося прийняттям закону від 19 липня 1889 р. про амністію, а закон від 24 жовтня 1919 р. про амністію своїм виданням був зобов’язаний закінченню Першої світової війни; у 30-х рр. ХХ ст. було декілька амністій у зв’язку з виборами до Національних зборів (у 1933, 1936 рр.). Аналогічна ситуація склалася і після Другої світової війни (амністія 1953 р.)” [32, c. 62-65].

Приводами для прийняття актів амністії у Франції є також необхідність у коригуванні каральної політики і вирішенні інших завдань [33, c. 166].

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. у ст.ст. 133-9, 133-10 регламентує такі положення правового регулювання амністії: „Амністія тягне скасування судимості, усіх покарань без будь-якої можливості перегляду справи. Амністія відновлює право виконавця або співучасника злочинного діяння, яке могло бути йому надане при попередньому засудженні. Амністія не завдає шкоди третім особам” [34, c. 234; 35, c. 126-134] тощо.

Безперечний інтерес у межах дослідження західної традиції права з питання, що розглядається, викликає і правове регулювання інститутів припинення кримінального переслідування та звільнення від відповідальності в Англії та Німеччині. Історично так склалося, що амністія в Англії не сформувалась як інститут права. І на це є свої причини, на яких слід зупинитися детальніше.

Відомо, що генезис держави і права в Англії має свої особливості. Традиційно до них відносять високе становище суду та верховенство влади парламенту. Вважається, що саме ці фактори стали головними чинниками у виникненні та формуванні в Англії інституту зняття відповідальності [36, c. 45]. Інститут цей знайшов відображення в Актах про зняття відповідальності. Акти про зняття відповідальності – це статути зі зворотньою силою, що звільняють осіб, які порушили закон, від відповідальності за ці порушення і таким чином роблять законними вчинки, які при скоєнні були незаконними [36, c. 264]. Застосовувались Акти про зняття відповідальності, як правило, після призупинення дії Актів habeas сorpus, покликаних забезпечувати право свободи особистості (право свободи особистості насамперед передбачає захист від свавільних арештів та від незаконного тюремного ув’язнення – самого суворого обмеження прав) [37, c. 99]. Механізм захисту є приблизно таким: кожен заарештований за обвинуваченням у вчиненні злочину має право вимагати підтвердження суддею правомірності його арешту. Це так званий habeas сorpus (дослівно – „право на розпорядження своїм тілом”) [38, c. 326]. Але під час політичних криз повноваження суддів видавати Указ habeas сorpus значно обмежувало виконавчу владу в її повноваженнях. Тому, як зазначає А.В. Дайсі, склалась об’єктивна необхідність у так званих Актах призупинки habeas сorpus [36, c. 260]. У виконавчої влади таким чином були розв’язані руки для більш радикальних заходів з реалізації здійснюваної урядом політики. Але проблема цим не вичерпувалась. Акти про призупинку habeas сorpus діяли визначений парламентом час. Після того, як строк дії цих актів закінчувався, безпосередні виконавці рішень уряду залишалися без захисту. Звідси, що логічно, необхідно було б на законодавчому рівні забезпечити їх подальший захист. Акти про зняття відповідальності (An Act of Indemnity) і покликані реалізувати досягнення зазначеної мети – захист представників виконавчої влади, які перед цим були під захистом Актів про призупинення habeas сorpus. Звісно, таке звільнення від відповідальності небезпечне для основ правосуддя і державного устрою. Але при цьому не слід забувати про те, що розглянутий правовий механізм містить істотні гарантії: завжди залишається ризик не прийняття парламентом з огляду на різні чинники Акта про звільнення від відповідальності. Думається, такий підхід апелює до правосвідомості виконавців наказів уряду: страх перед можливою репресією змушує обмірковувати свої вчинки, погоджувати їх не тільки з точними приписами законодавства, а і з суспільною думкою. З іншого боку, дії уряду майже завжди є похідними від узгодженої думки парламентарів. „Відповідальність міністрів перед Парламентом стала підгрунтям їхньої сили, оскільки зробила з них агентів Парламенту, а агенти суверенної влади, природньо, одержуюють частину цього суверенітету” [39, c. 338]. Таким чином, в англійському праві спостерігається компроміс двох протилежних тенденцій, поєднання яких спрямоване на подолання кризових ситуацій в державному житті з метою прогресивного функціонування всього соціального організму. Із будь-якого правила є виключення – це природньо і незаперечно, тим паче із людської діяльності, де, здавалося б, достатньо сталі правила завжди коригуються динамікою суспільних відносин, обумовлених потребами сьогодення [40, c. 174-176].

Дещо в іншому руслі вирішується питання звільнення від кримінального переслідування та покарання за амністією в Німеччині [41, c. 824-827]. Амністія і помилування у цій країні мають спільне коріння. До середини XIX ст. право амністії і право помилування були повністю віднесені до компетенції монархів. З середини XIX ст. амністію було виділено в окремий інститут. Однак в юридичній літературі того часу амністія і помилування розглядалися разом.

У сучасних німецьких наукових юридичних джерелах і законодавстві розрізняють:

- помилування, як окремий випадок у формі акта. При помилуванні акцент робиться на злочині. Всі обставини, що належать до справи, не впливають на одержання помилування;

- амністію, як не поодинокий випадок, а як захід, який застосовують стосовно значної кількості осіб, які вчинили однорідні злочини [42, c. 21].

Термін „амністія” прийшов у Німеччину із Франції. Особливість генезису поняття „амністія” в Німеччині грунтується на вживанні слова в законодавстві. Хоча поняття амністії і раніше вживалось у цьому значенні й існувало в німецькій мові, в парламентській і політичній дискусії своє місце воно твердо зайняло тільки у ХХ ст. Із цього часу вживається і в законодавстві [43, c. 42-54].

Велике значення для розвитку і вживання поняття відіграло застосування амністії ваймарськими законодавцями. Після багаточисельних дебатів в парламенті ними було прийнято закони про амністію. Німецькі законодавці вживали термін „амністія” також і при підписанні законів про мир (їх інша назва – Закони про невчинення нападу). У 1918 р. ці закони називались амністією.

Після підписання ряду зазначених угод із східними країнами, термін „амністія” почав вживатися виключно в юридичному сенсі. У цей час, 12 листопада 1918 р., було проголошено першу амністію, яка називалася „До німецького народу”.

Згідно з цим актом всі політичні ув’язнені підлягали амністуванню. Декількома тижнями пізніше було видано доповнення до закону про амністію під назвою „Доповнення до закону про помилування і звільнення від кримінального покарання”. Із цього моменту розпочався новий етап у розвиткові цього терміна. Практика німецьких законодавців свідчить, що замість традиційної назви – „Закони про амністію” – в таких актах почали вживати назву „Закони про непокарання”.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів, німецькі законодавці відмовилися від вживання терміна „амністія”. Вживався тільки термін „помилування”, оскільки він мав німецьке коріння.

В науковій літературі того часу ясно прослідковується тенденція до відмежування націонал-соціалістичного помилування (як амністії) від амністії Ваймарської республіки. Доводилося, що правила націонал-соціалістичної амністії докорінно відрізняються за історією свого виникнення і за змістом від амністій Ваймарської республіки. Це стосувалося, зокрема, політичного аспекта. У протилежність ваймарським законам про амністію, які були не чим іншим як компромісом між партіями, правила амністії цього часу були вільними від політики, були „результатом відповідальних і свідомих міркувань керівництва країни”. У свідомому поділенні Ваймарської епохи й епохи, що потім настала, націонал-соціалістичні правила амністії визначалися як акт найвищої свідомості керівництва держави, явище високої національної політики, що є великим національним надбанням, суттєво відрізняються від актів амністії, що були застосовані слабким урядом для досягнення визначених програм і популярності внутрішньо-політичних супротивників.

У контексті наведених прикладів, думається, слід пам’ятати, що Перша світова війна закінчилася поразкою для німецького народу, країна перебувала у вирі соціально-політичної та економічної кризи. Моральний дух німецького народу був пригнічений. Тому, як відомо, націонал-соціалістичне вчення знайшло в Німеччині сприятливу основу для розвитку, зокрема, це стосується й ідейного обгрунтування помилування, адже кращим має бути тільки німецьке тощо.

Як випливає з наведеного, німецькі амністії часів панування націонал-соціалістичної ідеології використовувалися для підвищення ефективності управління народними масами, а також для підняття авторитету і возвеличення режиму силової влади.

Після закінчення Другої світової війни, інститут амністії продовжив розвиток у законодавстві двох німецьких держав – Німецької Демократичної Республіки та Федеративної Республіки Німеччина. В період з 1945 по 1949 р. акти амністії у цих державах не видавались. Безпосередньо у 1949 р. застосування амністії мало місце і в НДР, і в ФРН.

У подальшому німецькі законодавства ФРН та НДР розвивалися кожне своїм шляхом. У законодавстві ФРН до 1989 р. використовувався старий термін (у 1949 р. у ФРН вийшли Закони про непокарання). В НДР після Другої світової війни в законодавстві вживався термін „амністія”. Як випливає з викладеного, протиставлення термінів закінчилося після об’єднання Німеччини.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com


В науковій літературі зустрічаються згадування про застосування амністії і на теренах колишньої Німецької Демократичної Республіки. Так, 17 липня 1987 р. Державною Радою НДР було прийнято рішення про застосування загальної амністії у зв’язку з 38-ю річницею утворення Німецької Демократичної Республіки. Дія закону поширювалася майже на 95% осіб, засуджених до 7 жовтня 1987 р. до позбавлення волі та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також до осіб, стосовно яких вироки ще не було винесено, окрім військових злочинців та нацистів, осіб, звинувачених у шпигунстві, злочинах проти людства та умисних вбивствах (5%). В результаті застосування амністії в період з 12 жовтня по 12 грудня 1987 р. із місць позбавлення волі було звільнено 24 621 особа, стосовно 2 741 засудженого до позбавлення волі вироки не було виконано, було закрито кримінальні справи стосовно 1 753 підозрюваних у вчиненні злочинів осіб, 311 особливо небезпечним злочинцям замінено довічне ув’язнення на позбавлення волі строком до 15 років тощо. На думку радянських вчених – Г.Л. Крігера та Ф.І. Магаревського– досліджувана амністія справила дуже позитивний вплив на суспільно-політичне життя в державі. Це, на їх думку, пояснюється широким комплексом вжитих заходів, спрямованих на ресоціалізацію амністованих: всім звільненим за амністією з місць ув’язнення надавались робочі місця, а за необхідності – і житло. В роботі по ресоціалізації амністованих були задіяни не тільки працівники пенітенціарних установ та правоохороних органів, але й громадські організації, державні підприємства, профсоюзи. І що важливо, заходи, спрямовані на ресоціалізацію зазначеної категорії осіб, почали реалізовуватися задовго до їхнього звільнення [50, c. 128-129].

Як видно, заходи з ресоціалізації амністованих в НДР слід розцінювати не тільки як важливий фактор ефективного застосування амністії, але і як характерну рису східно-німецького амністування. До того ж, попереднім амністіям вона також була притамана. Так, у 1972 р. Постановою Державної Ради НДР „Про амністію у зв’язку з 23-ю річницею утворення НДР” передбачалося вжиття місцевими органами влади заходів, спрямованих на їхнє включення у суспільне життя [51, c. 33].

Правогенез амністії в Німеччині дозволяє говорити про те, що цей інститут виник і розвивався в традиційному руслі: спочатку виникло помилування, потім – амністія. Німецька традиція помилувань зазнала насамперед впливу з боку Франції, що й стало визначальним фактором правогенезу. Незважаючи на ту обставину, що не завжди в історії Німеччини при припиненні кримінального переслідування та звільненні від покарання або пом’якшенні покарання невизначеним категоріям осіб, які вчинили однорідні злочини, вживався термін „амністія”, суть інституту від цього не змінювалася.

Світові потрясіння ХХ ст. позначились і на генезисі амністії в Німеччині – амністії набули політичного забарвлення. При демократичному урядові амністії застосовувалися на благо всього суспільства, при тоталітарному – стали інструментом підвищення політичного іміджу фюрера, звільненню прихильників і послідовників режиму. У повоєний час амністії були обумовлені потребами в консолідації нації (як це показано на прикладі ФРН), частково процесами декриміналізації. Крім того, амністія в Німеччині зазнала певного впливу східної традиції (на прикладі амністії в НДР), яка також мала політичне підгрунтя, незважаючи на її кримінально-правовий характер. Таким чином, можна зазначити, що ведучою мотивацією при застосуванні амністій в Німеччині майже завжди були як внутрішньо-, так і зовнішньополітичні чинники, особливо в період новітньої історії. Характерно, що невід’ємною часткою німецької амністії стали заходи з ресоціалізації амністованих.

Зважаючи на незначну, як уявляється, кількість амністій в німецькому праві, слід також зазначити, що характерною рисою німецької кримінальної політики, обумовленої не в останню чергу менталітетом нації, є, як відомо, надання переваги послідовній репресії в реагуванні на злочинність [41, c. 824-827].

^ 1.2. Формування інституту амністії у вітчизняному праві

„В історії нашого права, – писав М.С. Таганцев, – незалежно від помилування окремих злочинців, ми зустрічаємося і з випадками амністії в самих різноманітних видах” [2, c. 499].

Як відомо з історичних джерел у звичаєвому праві домінував погляд на злочин як на образу, кривду (несправедливість) [52, c. 216]. Скривджений (потерпілий), згідно з Руською правдою, мав право на відшкодування злочину в грошовому еквіваленті. Звісно, що при такому погляді на злочин, природнім видається право скривдженого прощати кривдника, „входити з ним в угоду” [53, c. 52]. У подальшому ж, при набутті кримінальним покаранням публічного характеру і право прощення злочинцю вчиненого логічно переходить зі сфери приватних, до сфери публічних інтересів.

Відомий російський криміналіст І.Я. Фойницький у зв’язку з цим визначав амністію як „відмову особи, що володіє правом покарання, від здійснення цього права. Спершу, в епоху помсти, такою особою був потерпілий; але потроху право покарання переходить до державної влади, і, закономірно, право відмови від покарання стає правом держави...” [54, c. 121].

Самою першою формою амністії у вітчізняній історії права були так звані колективні помилування, що виникли з посиленням князівської влади. У М.С. Грушевського є згадування про одні з перших амністій на теренах України, які датуються XIII ст. Так, у 1201 – 1202 рр. князь Мстислав, здобувши перемогу над угорсько-польською залогою і взявши Галич, з боярами, які підтримували іноземців, „поступив дуже великодушно – дав їм амнестию” [55, c. 39], а у 1236 –1237 рр. його зять, князь Данило Галицький, після взяття Галичі і вигнання Ростислава, який раніше за допомогою місцевих бояр захопив місто, помилував цих бояр, своїх політичних супротивників, та не піддав їх покаранню за вчинене.

Ось як зображує цю сцену історик, виділяючи окремо передумови амністії: „Галицькі бояри мусили йти до Данила на перепросини: „припадаючи до ніг просили його ласки, кажучи: завинили ми, що тримали иньшого князя”. Данило, чуючи ще силу боярства, відповів великодушною амнестиєю” [55, c. 55-56]. „Милую вас, тільки дивіться, надалі так не чиніть, щоб гірше не було” [56, c. 217].

Іншим прикладом амністії є помилування, яке дарував московський царь Іоан III новгородцям 27 липня 1471 р. З опису цієї події, якого надав Карамзін, вбачається, що прощенню передувало істине каяття винних, визнання ними своєї вини і надія на царську милість: „Посли не хотіли виправдовуватись, і вимагали тільки милосердя”. Думається, що поведінка царя, який змусив послів новгородських певний час вимолювати прощення – „молили довго, невідступно”, поряд з іншими факторами його політики, мала об’єктивно-превентивний характер. Цю амністію можна назвати як раціональною, так і „активною”: цар помилував не безпідставно, а лише після досягнення мети, що й сьогодні ставиться перед покаранням – виправлення осіб, які вчинили злочини, приватна і загальна превенція; винні проявили відому активність для того, щоб їх помилували, а не чекали прощення. Особливу увагу у даному випадку слід звернути на бажання царя перерахувати всі злочини, вчиненні новгородцями, для чого мала бути промовлена так звана „сказка” як моральний докір і, водночас, як засіб впливу на психіку з метою виправлення винних [57, c. 29-32].

Величезний вплив на дарування колективних прощень у ті часи, а також у подальшому мала православна церква. П.І. Люблінський із цього приводу зазначав, що практика масового звільнення злочинців виникла на релігійному підгрунті, під впливом ідеї про те, що милість злочинцям є відома жертва Богу, який вимагає вдячності.

Так, московські царі у супроводі духовенства щорічно в ніч на неділю Масляної йшли до в’язниць і звільняли ув’язнених [58, c. 489]. У розвиток цієї ідеї Стоглавий Собор у 1550 р. запропонував abolitio paschalis (щорічне звільнення злочинців з приводу святкування Пасхи, крім тих, яких засудженно за тяжкі провини – вбивства, розбої, підпали) [2, c. 499]. Як зазначав видатний російський вчений-криміналіст М.С. Таганцев, з часів Бориса Годунова стали звичайними всемилостивіші маніфести з приводу зайняття престолу, у випадку хвороби царя або членів його родини, в помин душі тощо [2, c. 499].

Нова епоха у розвитку права помилування справедливо пов’язується з особистістю Петра Великого. Загальновідомо, що законодавство Петра I було вкрай суворим. На думку Петра, злочин – це порушення своїх обов’язків, що завдає шкоди державі. Великий реформатор не міг миритися з тим, що, на його думку, заважало прогресу в державобудуванні. Тому за вчинення злочинів у багатьох випадках як санкція передбачалася смертна кара. Однак абсолютний потяг до влади, як риса характеру [59, c. 11], не заважав царю тверезо оцінювати свої дії, політику. Дослідники діяльності Петра I звертають увагу на ту обставину, що в багатьох випадках передбачена законом смертна кара за вчинення злочину не застосовувалася, а замінювалася на інші види покарання [60, c. 78]. Цар часто змінював гнів на милість, як правило, з міркувань державної користі.

За царювання Петра I практично не знаходиться в історичних джерелах згадувань про так звані пасхальні помилування. За весь час свого царювання Петро I лише один раз вдався до застосування амністії в істинному сенсі цього слова, хоча фактично мали місце колективні помилування, вчинені від імені царя або самим царем під впливом радників.

Так, 4 листопада 1721 р. у зв’язку з перемогою у війні над Швецією було видано Указ „О прощеніи винъ каторжнымъ и колодникамъ, кроміъ сметроубыйц и разбойниковъ”. Згідно з Указом цар вчинив генеральне прощення і відпускання усіх вин за вчинення тяжких та інших злочинів у всій державі всім тим, хто на той час знаходився під слідством або вже був засуджений, а також осіб, що відбували покарання. Амністія застосовувалася і до осіб, які знаходились у в’язницях за борги перед державою з прощенням самих боргів. Дія амністії не поширювалась на осіб, які вчинили вбивство або неодноразово розбій [61].

З кримінологічної точки зору досліджуваний Указ та акти, що були прийнятті у його продовження, привертають до себе увагу елементами реабілітації амністованих [60, c. 89-90] та заходами суспільної безпеки: Сенату було доручено звільнених розібрати в солдати або відпустити додому та в подальшому ні чим їх не корити; рецидивістів розселити по містах Сибіру.

Всі російські монархи в залежності від соціальних та політичних обставин вдавалися до амністій. Особистісні риси характеру монарха нерідко ставали визначальними при встановленні об’єму звільнення від відповідальності, категорій амністованих та підстав для застосування амністії. Генезис амністії таким чином залежав як від об’єктивних, так і від суб’єктивних факторів.

Значну роль в об’єктивації права помилування відіграв цар Микола I. За його царювання була проведена систематизація всемилостивих маніфестів. У подальшому регламентація інституту амністії відбувалася під час кодифікації та реформування російського законодавства [62, c. 11]. В результаті правового розвитку, у XVIII – XIX ст.ст., право колективного помилування в кінцевому підсумку сформувалося у правовий інститут, який без сумніву можна назвати амністією, хоча „слово це, як термін”, не вживалось у чинному законодавстві того часу [14, c. 663-664]. Характерною рисою інституту амністії було положення, згідно з яким особа, яка підлягала амністії, не вправі була відмовитися від неї [63, с. 68-69].

Таким чином, в „Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р. знайшло свого законодавчого закріплення право амністії, яке було дубльоване і в Уложеннях 1885 та 1903 рр. [64, с. 688]. Згідно зі ст.165 Уложення 1885 р. помилування і прощення винних ні в якому разі не залежало від суду. Воно безпосередньо виходило від Верховної Самодержавної Влади і могло бути лише дією Монаршого милосердя. Сила і простір дії цього милосердя, як вилучення із законів загальних, визначались у тому самому Височайшому указі, яким пом’якшувалась участь винних або ж дарувалось повне прощення [65, c. 235]. У ст.ст. 166-167 Уложення визначалися межі та наслідки монаршого милосердя. Зокрема, винні не звільнялися від церковного покаяння та відшкодування завданої потерпілим шкоди.

У межах дослідження особливу увагу слід приділити дослідженню амністій, що мали місце за царювання Миколи II, а їх, доречі, було не так вже й мало: на честь одруження майбутнього імператора (1894 р.) [66], на честь коронування імператора (1896 р.), на честь хрещення спадкоємця (1904 р.) [67] та деякі інші [68]. Аналіз цих актів являє собою відомий науковий інтерес, оскільки зазначені амністії увібрали в себе як традицію колективних помилувань всієї князівсько-царської епохи, так і надбання тогочасної науки кримінального права та досягнення у сфері управління державою взагалі. Як у дзеркалі, в маніфестах про милості відобразилися погляди владних структур на право амністії. Передусім це стосується сакральності амністії, що виражалась у набутті ореола священності монархом при його коронуванні. Святість влади при коронуванні підкріплювалася звільненням злочинців, які вважалися страждальцями. Наприклад, у маніфесті „Про милості, даровані в день Священної Коронації Їх Імператорських Величностей військовослужбовцям, які впали у злочини, що тягнуть покарання, встановлені виключно у військовому відомстві, і на яких тому не поширюється дія загального Всемилостивого Маніфеста” це мало вираження у мотиві помилування: „Високоурочистий день Священного Коронування Їх Імператорських Величностей ознаменувати даруванням тим із військовослужбовців, які, вчинивши злочини до сьогоднішнього дня, нічим не скомпроментували своєї поведінки... Монарші милості” [69, c. 253-255]. Як видно з наведеного, в маніфесті ясно прослідковується тенденція сакральності імператорського сану та його милостивих дій. Крім того, зі змісту маніфеста випливає, що звільненню підлягають лише особи, поведінка яких дає підстави вважати, що вони виправилися, тобто очевидним стає факт впливу доктрини кримінального права на застосування амністії.

У кожному маніфесті містилися мотиви, що спонукали імператора до милості. Маніфест від 11 травня 1904 р., наприклад, мотивувався так: „Година випробувань, яку наразі переживаємо, викликала напругу сил народних і явила перед обличчям всього світу приклади непохитної мужності і самовідданної любові до батьківщини. У такий час Нам особливо приємно прийти на допомогу вірним Нашим підданим полегшенням їх невідкладних потреб...” [68, c. 2]. Маніфест від 14 листопада 1894 р. був вмотивований так: „Звертаючи погляди Наші на нещасних і страждаючих, хоч би і з власної вини, і постановляючи правосуддя основою народного благоденства, Ми вважаємо право милувати і щадити дорогоцінішим від Бога Нам посланним даром...” [65, c. 247]. У цьому випадку проявляється ще одна традиційна риса права помилування (амністії) – виключна приналежність його монархам, які ні за яких умов не бажали розлучитися з ним, очевидно, вважаючи впливовим важелем у політиці [70, c. 5].

Амністії того часу поширювалися не тільки на сферу кримінальної юстиції, а й на адміністративно-фінансову сферу: прощали або зменшували різного роду податки, збори, заходи адміністративної відповідальності.

Вітчизняна доктрина кримінального права некритично ставилася до права помилування як прерогативи російського монарха (можливо через цензуру) і визначала амністію як прощення верховною владою всієї чи частини вини і виключення всього чи частини покарання [71, c. 341], не характеризуючи при цьому її об’єктивні передумови. „Помилування є прощення засудженого, обвинуваченого; прощення, помилування до суду вже є відправлення правосуддя Верховною Владою… і як би високо не ставилося завдання кари злочинця і негідника, прощення людини все ж таки є найвеличнішим актом людського правосуддя”, – так високопарно писав про амністію І.В. Платонов [72, c. 86].

Незважаючи на домінуюче мотивування амністії як акта монаршої милості, підстави амністії кінця XIX початку XX ст. мають політичний характер, хоча ця обставина ретельно приховувалась. Об’єктивною передумовою амністії, виданої у формі указа, а не маніфеста, від 21 жовтня 1905 р., була кризова суспільно-політична ситуація в імперії, обумовлена революційними подіями 1905 р. Цей акт став в історії російської імперії першим випадком застосування політичної амністії, викликаної переворотом, хоча формально амністію було присвячено річниці вступу Миколи II на престол [58, с. 492].

Наступною політичною амністією став всемилостивий указ від 21 лютого 1913 р., присвячений святкуванню 300-річчя династії Романових. У цьому акті амністія стосовно політичних злочинців мала неповний, частковий характер, хоча за роки реакції в’язниці було заповненно ними максимально. По справах „друку” прощення мало більш загальний характер.

Останніми царськими амністіями були постанови від 3 лютого та 5 серпня 1916 р. Згідно з першим з перелічених актів, особам, які бажали вступити до діючої армії, було умовно відстрочено покарання. За другим актом, особам, які знаходилися під вартою, у зв’язку з обставинами військового характеру надавалися незначні пільги у виді відстрочки [58, с. 492-493].

Підводячи короткий підсумок, слід зазначити таке:

- у ході історичного розвитку право прощення злочину спочатку належало потерпілому або його родині, тобто було цариною приватних інтересів;

- з централізацією влади, право прощення злочину набуває публічного характеру і одержує назву „помилування”;

- зважаючи на коло осіб, до яких застосовувалося помилування, прийнято було розрізняти право індивідуального і право колективного помилування;

- незважаючи на окремі виключення, право колективного помилування сформувалося на релігійному грунті, що знайшло своє відображення в клопотанні духовенства перед князем, а потім і царем за тюремних страждальців та колодників (Візантійська традиція) [53, c. 112]. Поступово, з розвитком державності, колективне помилування набуло політичного забарвлення, стало значним засобом у пропаганді священності, добросердя та милості царюючих осіб та їх сану;

- зважаючи на значущість інституту колективного помилування для царюючих осіб, останнє знаходить свого закріплення в кримінальному законодавстві;

- починаючи з XIX ст. елемент виправлення амністованих осіб став неодмінною умовою колективного помилування. В історичних джерелах зазначено також про застосування заходів безпеки та ресоціалізації амністованих осіб. Це свідчить про те, що з розвитком доктрини кримінального права її вплив на внутрішню політику держави ставав все відчутнішим;

- наприкінці існу