Реферат: Погр І б житія М

Віталій Олійник


П О Г Р І Б

Житія

Митрофан не був охочим до навчання. Ледве дотягнув семирічку. Як тільки одержав свідоцтво, - одразу ж чкурнув із села.

Коли хлопці, бувало, питали батька, де подівся його син, то він тільки махне рукою і кине спересердя: “Ошивається десь...”

І раптом з’явився. Хтось із вчителів візьми та й запроси його на випускний вечір. Ще б пак! Місцева школа вперше видавала атестати про середню освіту. А тому святкувати збиралися з великим розмахом.

Хоч було спекотно, Митроха, як називали його однокласники, прийшов у хромових чоботях, суконних галіфе, чесучовій сорочці до самих колін. А підперезався чорним шнурком з китицями. Оскільки сам вдався низькорослим, якимось карликуватим, то зачіску кольору заіржавої бляхи носив типу “сторч”. Але це не рятувало його, бо так і залишився куцурпалком...

Під туш сільського духового оркестру кожен випускник одержував довгоочікуваний документ. Багато промов, привітань і побажань. До чарки й після. Потім завзято танцювали...

Северин давно вподобав Василину. Мабуть, ще з першого класу. Та жодного разу не наважився сказати про свої почуття. Нарешті, на цьому урочистому вечорі насмілився. Зараз він запросить її до танцю, обережно відведе трішечки вбік, на якийсь краєчок і скаже... Стривай, а де ж вона? Заспокоївся, коли побачив: стояла серед дівчат, обмахуючись вишитою хусточкою. Висока, статна, горда, чарівна...

Але що це? Крізь гурт молоді до неї протискується Митрофан. Мелькає лише наїжачена маківка. Не роздумуючи, Северин кинувся навперейми. Та не встиг. Митрофан вже стояв перед вродливицею і, часто кліпаючи рідкими, як у підсвинка віями, щось говорив скоромовкою. Ніби спішив набрати якомога більше очок на свою користь. А природу ж не обхитриш: верхівка його зачіски не сягала навіть дівочого плеча.

Красуня лише глянула зверху вниз і відвернулася. Через мить хлопак знову опинився перед нею і картина повторилася. Тільки на цей раз кліпав частіше. Тоді дівчина рішуче перейшла на другу половину зали. А залицяльник – услід.

Сунув саме повз Северина. Скориставшись цим, міцно схопив переслідувача за руку вище ліктя. Ніби обценьками: не вирватись. Притягнув до себе.

- Чого пристаєш до цієї кралі? Відстань! – сказав суворо. – Хіба не бачиш, вона не хоче танцювати з тобою.

І додав:

- Краще подивись на себе у дзеркало і побачиш там Рудого Панька.

Це образливе прізвисько давно пристало до Митрофана не стільки через колір волосся, як через його злий характер, підступну вдачу...

- За ці слова ти гірко заплатиш. А Василини я все одно доб’юся, - сказав з погрозою і, струсонувши кулаком, подався геть...

З дипломами агрономів і маленькою донечкою Северин і Василина повернулися додому. Згодом Бог дав їм ще двох хлопчиків. Близняток.

Працювали головними агрономами у своєму селі. Тільки у різних колгоспах, оскільки їх було тут аж шість.

І жилося їм добре, і долі кращої не хотілося, і не манили їх інші краї. Але сталося не так, як бажалося. Хоч і не погоджувався, відмовлявся, опирався Северин, а його-таки перевели у райцентр на посаду завідуючого земельним відділом...

Приймаючи справи, засидівся допізна. Пробирався темною вулицею і пригадував, що має купити іще для дому. Бо ж твердо вирішив – найближчої неділі перевезе сім’ю. Задумався і не помітив, як з обох боків виникли сірі постаті і схопили за руки.

- Гражданін, ви задєржани!

- Чому? За що?

- Гдє надо – об’яснят.

І далі – ні слова.

Хвилин через п’ятнадцять – двадцять уже зі зв’язаними руками штурханом у потилицю його скерували до кабінету начальника відділу райдержбезпеки. На столі стояла електролампа під рожевим абажуром. Спочатку годі було розібрати, хто сидить за столом.

Коли очі трохи звикли, то по той бік лампи побачив набундюченого... Митрофана.

- Митроха! Що ти собі дозволяєш! – крикнув з обуренням.

Ще тісніше, немов кігті, вп’ялися в його руки пазурі захопників.

- Зарубі сєбє на носу, - озвався чванливо, - впрєдь я для тєбя гражданін начальнік. А задержалі как японского шпіона...

- Придурки, та й годі... А ти, я бачу, вже чтокать почав. Мову рідну забув.

- Подожді, я виб’ю із тєбя ету хахландію!

- Це вже точно – з глузду з’їхав... Відпусти негайно! Недомірок чортів.

Хотів рвонутися, але його одразу ж боляче присадили.

- Тут я діктую условія. А за оскорблєніє получіш дополнітєльную порцію радостєй жизні... Тєпєрь к дєлу! – бахнув кулаком по столу. – Когда і за что продался, какіє свєдєнія успєл передать? Гаварі!

- Нічого я не буду говорити – це ж маячня божевільного.

- Тогда сгнійош в подвалє. Хотя... у тєбя єсть шанс вийті отсюда. Напіші жєнє, чтоби нє била такой гордой. Пусть встрєтітся со мной і хорошо попросіт.

- Мерзотник! Твоє щастя, що у мене руки зв’язані, а то я написав би тобі...

- А ти дурак! Погризьош нєсколько мєсяцев сириє бурякі – можєт поумнєєш.

І випнувшись з-за столу на якихось півметра, наказав конвоїрам, що весь час міцно тримали з обох боків:

- В карєтний сарай єго!..

Це була садиба заможного купця Пєтухова. Цегляні будинки великими вікнами дивилися на вулицю, а далі – комори, стайні, сажі, повітки. Для гарно оздобленої карети в глибині двору був окремий сарай, під яким містився глибокий погріб. Усе господарство надійно обнесено високим мурованим парканом...

Тільки-но нагрянула у містечко радянська влада, як тієї ж ночі не стало родини купця. А слуги самі розбіглися.

У будинку вільготно розмістилися вірні стражі революції – чекісти. Як і заведено у них, все майно вмить прибрали до своїх рук. Вишукані коштовності, гарний одяг, взуття відповідно до звань і посад розібрало начальство. Цілком справедливо облагородили і своїх жон – колишніх терористок і босявок.

А люди обходили це місце десятою дорогою...

Два конвоїри ледве підняли ковану залізом важку ляду.

Поки Северина зводили сходами вниз, нагорі поставили розкішне, обтянуте шкірою крісло, де вмостився Митрофан. Світло від ліхтаря, який висів на стіні, падало так, що спостерігач залишався у тіні, а дійство на дні погреба - як на долоні.

Вишколені майстрами тортур амбали почали “санобработку”: безжально били у чотири руки – одночасно спереду і ззаду. Коли нещасний бранець упав, то, підхекуючи і підспівуючи, товкли його ногами.

Від побаченого Митрофан одержав неабияке задоволення. Сидіння у шкіряному кріслі під час екзекуцій стало для нього улюбленою розважальною програмою. Ніби для розширення інтелектуального світогляду з групою чекістів на чолі з політруком-комісаром ходив у культпоходи...

Наситившись, горилоподібні істоти кинули зверху кілька бурячин і качанів кукурудзи...

- Ето тєбє сухой пайок на нєдєлю!

Гепнула важка ляда, яку закріпила металева штаба з великим замком.

Але всього цього Северин уже не чув: забили до втрати свідомості. Не міг навіть уявити – скільки пробув у такому стані.

Коли опритомнів, здалося, що примерз до кам’яної підлоги. Заледеніла щока, задубіли руки й ноги, навіть пальцями не міг поворухнути.

Але найперше згадав про дітей і дружину. Щосекунди наростала тривога: як вони там, що з ними, чи не добрався до них Митроха?

Бо щось недобре творилося у життєвих нетрях. Несподівано кудись зникали люди. Про це говорили пошепки, з острахом. Лише зі своїми. І то вночі.

У той же час не вірилося, що в нашій країні – “гдє чєловєк проходит как хазяїн” – таке може бути. Точно! Як же не здогадався раніше – це підступи ворожих нам триклятих імперіалістів. Або білополяків...

І придумали звинувачення – шпигун. Це тільки їхні агенти можуть піти на таку провокацію, щоб розколоти наші згуртовані ряди.

Ось тільки вибереться звідси і всім покаже, що він чесний радянський громадянин. Комуніст. Патріот своєї держави. До самого Сталіна дійде, а правди доб’ється і затаврує капітал! А зараз хоч би встати...

Нагорі ніби щось гуркнуло. І кінь заіржав.

- Люди! Аго-ов! Відгукніться.

У відповідь – повне мовчання. Знову крикнув.

- Та люди ви чи не люди!.. Покличте сюди того Митроху!

Дуже довго кричав, - аж поки не захрип. І вже замість звуків роздавалося якесь дирчання.

Потріскали губи. Пересохло в роті. Як битим склом шкрябало в горлі. Сильно мучила спрага.

Попробував сісти – не вийшло. Став розгойдувати себе, мов човник на воді. Потихенько, з неймовірними зусиллями покотився холодною підлогою спочатку в один бік, потім – в другий. Трохи розігрівся.

Тоді відчув, що нема паска. Зняли і краватку. В кишенях не було ні документів, ні гаманця...

А спрага просто душить. І не піднятися на ноги. Спробував рачкувати і впав від гострого болю – розбите коліно перетворилося на суцільну рану. Тоді посунувся далі “юзом” – на трьох точках.

Рука намацала бурячину. Але вкусити не зміг, бо після “санобработкі” боліли не тільки зуби, а й щелепи. Згадав саморобну терку на дерев’яній рамці. Щодня тер на ній буряки, а мама додавала рожеві смужечки до січки, перемішувала і годувала корову. От сюди б ту терку!

З одного боку кілька зубів ніби вціліло. Обережно почав ними гризти буряк, жувати і висмоктувати сік. Так потрохи вгамував спрагу. Натомість пізніше почалися корчі в животі...

У повній темряві остаточно втратив відчуття часу. Коли ж до колючого болю в очах захотілося спати, то зрозумів: пізня пора. Але на підлозі довго не витримаєш. Сходи – теж камінь. Та й хребет зламати можна. Посунувся обстежувати погріб. Натрапив на купу зітлілого бадилля. Не врятує. Трохи далі стояла слизька від плісняви діжка.

Потягнувся, вхопився обома руками за край і з великими зусиллями перекинув її на бік. З середини тхнуло старою квашениною. Зате під боком було дерево, а не камінь. Якось умостився, трохи угрівся й заснув...

Буряком сяк-так втамував спрагу. Але від голоду всередині почалися болючі спазми. Хоча б скоринку хліба кинули чи шматок макухи.

З качана витеребив кілька зерен кукурудзи, та розжувати їх не зміг. Залишив у роті – може розмокнуть...

Обстежуючи погріб, в одному місці відчув, що частина стіни вимурована з необтесаного каміння. Простелив хусточку – слава Богу, що не забрали – і взявся терти кукурудзяного качана. На дотик – насипалося трохи – і не муки, і не дерті. Хоч мучив голод, але першою порцією присипав рану на коліні, яка не заживала і, певно, почала гноїтися.

Потім, жуючи, відчув смак домашньої муки. Дарма, що на зубах скрипів пісок. Надалі, коли нестерпним ставав голод, то ліз рачки до свого “млина”...

“Не інакше, про мене забули”.Тільки подумав, як нагорі гримнула штаба. Блимнув ліхтар, і в його променях побачив дві масивні фігури, що спускалися сходами.

- Когда к тєбє пріходят прєдставітєлі власті, - гаркнув один, - то із уваженія нужно вставать!

- У мене нема сил для цього.

- Тогда ми тєбє поможєм.

- Поможєм, - підтакнув другий.

Один схопив його попід пахви і утримував у вертикальному положенні. Його ж поплічник став попереду і голосом, який нічого доброго не віщував, промовив:

- Начальнік сказал: єслі надумал пісать женє, то тєбє дадут бумагу і карандаш.

Відповів не задумуючись:

- Передайте своєму начальнику: “Не діждеться!”

Це і стало сигналом до початку нових, ще більш жорстоких мордувань, чим Митроха був вельми задоволений...

Перед тим як клацнула ляда, зверху упало кілька картоплин.

Опритомнів. Відчув, що увесь тремтить від холоду. Став розгойдуватися, аби хоч трохи відігрітися. Поволеньки покотився в один бік. Ага! Сходи. Під ребрами щось тверде. Картоплина, сира. Поклав у кишеню.

У протилежному кутку – діжка, його затишна схованка. Але спочатку треба відпочити. Ліг горілиць. Раптом в очі щось блимнуло. Чи не галюцинація? Ні. Яскрава зіронька. Це ж треба такому диву відбутися: зіниця ока, шпаринка в ляді, дірочки в покрівлі і зірка на небі опинилися на одній прямій лінії. Там же воля!

А може, Василина зараз стоїть на подвір’ї і дивиться на цю саму зірочку. Що вона думає? От якби в цю мить послати сигнал, як у дитинстві дзеркальцем пускали “зайчиків”. І вона б здогадалася, що це я. Зірочка зникла... І знову заполонили гіркі й тривожні думи про діток і дружину.

Пригадав, як студентами їх водили в Одеську обсерваторію. Цікава екскурсія закінчилася тим, що кожному з них дозволили подивитися у телескоп на небесні світила. Здалося, що поруч працює годинниковий механізм. Так воно й було насправді. Механізм забезпечував рух телескопа навколо своєї осі зі швидкістю один оберт за добу. Інакше неможливо було спостерігати без постійної доводки...

А скільки ж він може дивитися на свою зірочку? Знаючи час обертання землі, почав вираховувати кутову швидкість своєї лінії спостереження. І з прикрістю дізнався, що це дуже маленька величина. Проте він ще з більшим нетерпінням чекав сеансу зв’язку з вільним світом, можливості передати вітання своїм рідним, сказати, що він іще живий...

Коли зрідка чув кроки над головою, намагався достукатися до серця живої душі, щоб хоч два слова передати дружині. І жодного разу не чув бодай найменшої відповіді. Добре видресирували!

Це тільки в романах пишуть про підкопи, втечі в’язнів, покарання кривдників. А тут спробуй голими руками пробитися крізь ці мури. І все-таки десь у глибині свідомості жевріла надія, що врешті-решт справедливість повинна перемогти...

Уже не міг вгризти і картоплини. Тому у своєму “млині” спочатку тер кукурудзяний качан, потім натирав картопельки. Робив галушечку. Смоктав її, потім язиком розминав у роті. Так і харчувався...

На цей раз амбали спускалися якось метушливо. Стали з двох боків. За ними поважно, ніби капітан зі свого містка, зійшов Митроха. Северина міцно схопили попід руки і поставили перед шефом. А той навіть зараз дивився на бранця знизу догори.

- Ну, что – поумнєл? Отвєчай на вєліком, могучєм, прєкрасном язикє! – гаркнув як звір.

- Я б тобі, паскудо, одвітив, якби хоч ногу міг підняти... Але своє ти отримаєш на страшному суді. От тоді і побачимо...

- Хєр ти увідіш, потому что я тєбя отсюда нікогда нє випущу! І страшний суд тєбє будєт здєсь.

З цими словами він підскочив, ухопив обома руками мученика за чуба і з допомогою спільників потягнув до сходів. Об них бив головою...

Опритомнів на сходах. Було таке враження, що його поклали, потім пройшлися по ньому, щоб сам він перетворився на кілька уступів. Нестерпний біль. Уже навіть не мав сили котитися у свою схованку.

До рота неможливо було доторкнутися, - перетворився на суцільну рану. На правій щоці було щось слизьке й холодне. Очевидно – витікало око. Опухло й ліве, повіки не розтулити. Боже! А як же він тепер побачить свою зірочку...

Чи це був сон, чи якесь марення. Гриміло, тріщало, аж земля двигтіла. Ніби з подвір'я МТС великою колоною виїздять у поле трактори. І на кожному — червоне знамено.

Потім у погріб в’їхали вантажівка, тритонка. За кермом - Митроха. Веде машину прямо на нього. Переднє колесо переїхало, а заднє зупинилося на ньому...

Через віко заглянула дружина. А він питає: “Василинко, подивися-но, чи є у мене ноги?”

І не сон, і не марення. Це - війна.

Дбаючи про збереження секретів і незаплямовану честь дзержинців, зверху на місця “спустили” команду: евакуюватися. Вивезти усе найцінніше. Решту — знищити.

Перед Митрохою постала дилема: до якої категорії віднести свого полоняника — до секретної чи до решти. Бо ж про його арешт і тривале утримання він нікому не доповідав і його прізвище ні в які списки, звіти, реєстри не заносив. Це була, так би мовити, його особиста ініціатива. Ніби взяв додаткове навантаження, зустрічний план на катування. І, звичайно ж, в ім'я Вітчизни...

Вагався недовго: до решти!

Непритомного Северина сходами догори служаки витягли за ноги. Кинули у карету. Самі вчепилися з боків. Прибіг захеканий Митроха. У портупеях, з револьвером на боці і польовою сумкою через плече. Скочивши на козли, наказав кучеру:

- Аристарх, гоні к ізвору.

Місцевість ця - осторонь шляхів і доріг. На узліссі, з-під горбочка било джерело дзеркально чистої води. І люди вважали її цілющою. В давні часи невідомі умільці з каменю спорудили склеписте укриття. Обклали його дерном. Воду пустили через трубу. Взимку і влітку, вдень і вночі струмінь падав у довгий жолоб.

Селяни називали це джерело ізвором. Куди б не йшли — на поле чи з поля додому обов'язково набирали повні відра, бідончики, бурлуї живильної вологи. Пастушки тут обідали, запиваючи окраєць хліба водою. І худобу напували. Вода настільки їм смакувала, що напившись, корови, а особливо телятка, неохоче відходили від жолобу. Жінки казали: якщо корова нап'ється з ізвору, то й молоко смачніше...

А трохи далі і нижче колись був гарний панський сад, левада. Посередині стояв ошатний дерев'яний будиночок з візерунковими різьбленими віконницями, майстерно звиті стовпчики підтримували дашок ганочка. Влітку, а частіше, коли цвіли яблуні, панська родина жила у саду по кілька днів. Тут же відпочивали й сини, що вчилися в столиці.

Все змінилося з приходом більшовиків, які нищили все “до основанія”. Будиночок розграбували і спалили. Плоди на деревах обривали разом з гілками. Без належного догляду дерева перестали родити і почали всихати. Прибулий з райкому ідеолог наказав: “С корнями вирвать ето буржуйскоє наслєдіє. А здєсь будєт цвєтущій сад будущєго!”

Навіть “Фордзон” зняли з оранки і прислали викорчовувати. На цьому ентузіазм і згас. Невдовзі колишній сад заріс будяками й бур'яном. З відстані, особливо у надвечір'я, корчі нагадували страшних потвор. На додаток це місце облюбували гадюки, які грілися проти сонця на гнилих стовбурах чи трухлявих пнях. Остерігаючись повзучих гадів, люди навіть по дрова перестали сюди ходити...

У Аристарха аж ноги заватяніли. А Митроха ще й наказав під'їхати якомога ближче. Сам першим зіскочив з брички і впевнено пішов у завалля. Видно, не раз бував тут. Вибрав місце між двома корчами, присвітивши ліхтариком, показав, де копати...

Северина кинули у яму долілиць. Стогнучи, намагався повернути голову на бік. Та не встиг. Митроха хромовим чоботом став між лопатками, вихопив револьвера і вистрелив у потилицю. Потім зробив ще контрольний постріл...

Кати орудували відпрацьовано, ніби бригадою компраці: двоє закидали землю, а Митроха трамбував ногами. Потім зверху все притрусили сухим листям та гнилим бадиллям...

По той бік лісу гуркотіли танки, було чути автоматну стрілянину...

Довго і болісно вмирав Аристарх. Йому здавалося, що груди набиваються чимось важким, давким, холодним. Воно стискає серце, каменем лягає на шлунок, підпирає горло і заважає дихати...

Але допікали не хвороби, не голод і не самотина. Відбирали останні сили і гризли душу гіркі спомини. А ще — страх за непрощені гріхи...

Все стояло перед очима. На світанку вискочили на шлях. Митроха з револьвером у руці кинувся зупиняти полуторку, заповнену якимось начинням. Зі своїми поплічниками подерся у кузов. А перед цим наказав:

- Прибівайся на Днєпр. Пєрєправляйся. В Каховкє наш сборний пункт. Бєрєгі ящікі под сідєнієм...

Перевантажена машина ледве повзла вгору. Її намагалася обійти штабна “емка”. Та не вдалося: збоку — косогором вниз мчали танки з чорними хрестами на броні. Вмить перетрощили полуторку разом з легковушкою, заперши у вибалочку усіх, що тікали на схід. І військових, і цивільних.

Потім затриманих ці також сортували: військових по один бік дороги, решту — по інший. Політруків одразу ж розстріляли. Старших командирів — трохи пізніше. Митроху обминула ця доля, бо його залишки якраз спопелялися у розчавлених автівках, що палали смолоскипом.

Аристарх з бричкою потрапив в осібну групу. У ящиках були якісь бухгалтерські звіти, можливо, вилучені у когось. Вибити з конюха чогось путнього на місці не вдалося. Але як особу, що працювала в держбезпеці, для подальшої “обробки” його направили у концтабір...

Коли прийшли наші визволителі, то запідозрили: залишився живим. Не інакше як завербували. Потім десять років з гаком у сибірських таборах вибивали з нього “чістосєрдєчниє прізнанія”. Аж поки не почав харкати кров'ю...

В хаті застав пустку. Сусіди розповіли, що його дружина пішла на захід з румунськими солдатами, що гнали худобу з окупованих територій.

Немічним Аристархом заопікувалася сердешна старенька сусідка. Хоч і сама вже пересувалася на милицях, але щодня приносила у горщичку потрохи кулешику. Так і доживав Аристарх. На його умовляння вона й запросила попа, щоб висповідав...

І вже, покаявшись перед Богом, і з відпущеними гріхами попросив батюшку передати Василині, де знайшов свій вічний спочинок Северин. У корчах, з протилежного від ізвору боку. Кроків за тридцять від краю...

Процесію очолив настоятель місцевого храму отець Аполінарій. За ним йшла Василина з синами, які з обох боків підтримували матір. Були представники прокуратури й міліції, судмедекспертизи і санстанції. Приїхали численні родичі, друзі, знайомі, колишні співробітники. Дізнавшись про таку подію, з Одеси прилетіли два професори, які колись разом з Василиною і Северином починали навчання в інституті. Зійшлося багато мешканців райцентру і навколишніх сіл. Не було тільки нікого з КДБ...

Побачивши професорів, Василина пригадала як студенти-першокурсники любили ставити собі коронки. Така була мода. І називали їх фіксами. “Навіщо це ти зробив?” - питала пізніше? “Хотів сподобатись тобі”, - відповідав, сміючись, Северин...

А в душі не згасає надія. Можливо, Аристарх помилився. І Северин живий, здоровий, озветься з дальніх країв. Приїде, обніме дітей, пригорне її.

Уздовж безіменної могили простелили біле полотнище, щоб обережно покласти останки і потім перенести їх у оздоблену труну, що стояла поруч.

Чоловіки у масках і гумових рукавичках згорнули на бік зотліле листя, потім потрохи знімали грунт. Коли побачили залишки взуття, взяли березові вінички і буквально по жменьці збирали пісковату землю...

Чітко окреслені контури скелета, що лежав долілиць. Залишки блакитної шовкової сорочки чи майки...

Підтягнули ближче полотнище. По всій довжині підсунули руки, щоб обережно перевернути на білу тканину...

Без сліз плачуть згорьовані очі, а серце ось-ось вискочить із грудей.

Тільки-но зрушили з місця череп, як тут же блиснув золотий зуб...

Василина приглушено зойкнула. Та і від того стишеного зойку – ніби від останнього зітхання смертельно враженої душі – здригнулася і враз завмерла навколишність...