Реферат: Українська мова доби незалежності

УКРАЇНСЬКА МОВА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Енеолінґвістичні аберації,

або мова доби незалежності як засіб реанімації генетичної пам’яті


ПРОСЛОГІОН: У ДЗЕРКАЛІ МЕТАФІЗИЧНОГО МОВНОГО БУТТЯ


Межі моєї мови означають межі мого світу.

Л.Вітґенштайн


Роки незалежності виявились для української мови і культури жорстокою перевіркою на життєздатність. Помаранчева революція стала апофеозом цього процесу, вона, власне, засвідчила, що український етнос уже давно сформовано; нарешті з’явилася та критична маса, з якої може викристалізуватись українська культура, але вже не на уламках пострадянського архіпелагу із залишками старого радянського мислення, а з якісно новим усвідомленням себе у світі. Революція виразно показала, в чому корениться сила української культури і в чому вона виявляє слабкість.

“Проголошення незалежності України спричинилось до формування нового етапу розвою української мови. Чи не вперше після кількасотрічної доби утисків і заборон українська мова отримала юридичну, правову можливість розвиватися вільно і всебічно. Особливо відчутними є зміни, що спостерігаються в мові засобів масової інформації. Такий динамізм зумовлений насамперед відкритістю й оперативністю сучасних мас-медіа, зорієнтованістю їх на потреби суспільства також і в царині мови й мовлення”1.

Потужна творча енергетика української мови виявляється і в активній нинішній жанрово-стильовій розбудові української літератури. Українська культура, зокрема література, зараз швидко нарощує м'язи, і те покоління літераторів, лідерами якого є Ю.Андрухович і О.Забужко, уже створило цілий масив різножанрових і цілком конкурентоспроможних творів у сфері як елітарної, так і масової літератури. Ще Юрій Шевельов писав про те, що “головним джерелом відомостей про літературну мову кожної доби слугували твори письменників”2. Хоча, зазначає Л. Масенко, “поширена думка про те, що найважливішою формою побутування мови є художня література, справедлива лише почасти”3.

“Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав”4. Але згідно з соціолінгвістичними дослідженнями в нашому суспільстві і досі є великий відсоток людей, які не послуговуються українською мовою в своєму житті: “приблизно третина мешканців України є україномовна, третина — російськомовна і ще третина користується ситуативно, в тому числі і в сім'ї, обома мовами”5.

З чим ми зможемо увійти в добу незалежності, яка розпочалась після апофеозної Помаранчевої революції: чи зуміємо ми правильно розставити національну оптику, щоб увійти в якісно новий етап свого життя. Чи зможемо ми врешті-решт сформувати ту гуманітарну ауру, про яку пише Ліна Костенко? “Ореол, аура — це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше”6. І українська мова має стати неодмінною складовою цієї аури.

^ 1. КОГЕРЕНТНІСТЬ ДУХУ І МОВОМИСЛЕННЯ

У мові, як загалом у природі, все живе, все ру­хається...

Бодуен де Куртене


Століттями людство шукало взаємозв’язок між словом і свідомістю. Рідна українська мова — це егрегор українського духу. Вченими вже доведено, що спілкування рідною мовою, спів українських пісень є найкращими методами звукотерапії, оскільки таким чином генеруються вібрації, які є цілющими для організму людини, всіх його органів і систем. Українська мова доби незалежності — це мова, яка усвідомлюється носіями як необхідна складова здоров’я нації.

Мова існує не тільки у людському суспільстві, від якого вона походить, а й у свідомості членів цього суспільства, реалізуючись в усній та писемній формах. У мові відображається уявлення народу про світ, про життя, тому й самий світ людина пізнає через призму мови. “Мова має усвідомлюватися як матеріал для створення культурних цінностей та як генетичний код нації”7. Вона має поєднувати минуле і сучасне народу, спрямовувати вектор розвитку в майбутнє. Але це відбувається за умови, якщо мова стає домінантою духовного життя. Недбале ставлення до мови призводить до духовної руйнації самої нації. Все це дає нам підстави розглядати мову як етнокультурний феномен.

На початку ХХ століття американські вчені Уорф і Сепір вивчали зв'язок етносу з його мовою. Вони встановили, що мови відрізняються не тільки за будовою речень, але й за принципом поділу світу на елементи, які є матеріалом для побудови речень. Вони встановили, що існує взаємозв'язок між психічною, розумовою, практичною діяльністю людей та мовою. А також — залежність мислення, світогляду та поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи й характеру мови, якою вони висловлюють свої думки та почуття. Таким чином, і логіка мислення, і менталітет народу змінюються з переходом від однієї мови до іншої, а значить, мова виступає одним із чинників формування етнічної самосвідомості людини.

Мова — це джерело, наповнене енергією. І саме тепер настає час, коли українська мова за умов духовної незалежності має стати тим водограєм, з якого і постане українська нація. Парадоксально, але українська мова була захищена від клоаки псевдоукраїнського силовим енергетичним полем, щоб врешті стати тим джерелом, яке могло б відновити націю, яка потерпає від духовно-культурної спраги. Тож, безсумнівним є те, що розквіт української нації має припасти саме на ХХІ століття — добу незалежності української нації.

Розгляньмо такий приклад: спілкуючись українською мовою, ми автоматично дотримуємося “високого стилю”, коректності і принаймні формальної шанобливості. Якщо ж ми переходимо на російську, то ризикуємо непомітно опуститися якщо не до сленґу, то до стилю низького і “панібратського.” Українська мова апріорно підіймає нас над світом побутовим до світу сакрально-духовного. І саме таким має бути її сприйняття в новий історичний час.

І справа, напевно, полягає в тому, що у будь-якій рідній мові ми виділяємо такі функції: емотивну, етичну, гносеологічну, магічно-містичну тощо. Наприклад, анти-емотивної функції не існує, тож ми, послуговуючись чужою мовою, стикаємось із відчуженням на духовно-енергетичному рівні. Цей лінгвоконфлікт і спричиняє неадекватну поведінку. Бо мова — “частково є явищем психічним, тож наша психіка не здатна реагувати відповідно до генетично закладеної програми”8.

І недаремно у когнітивній лінґвістиці мову розглядають як засіб пізнання внутрішнього світу людини, її культури. Якщо низький рівень володіння мовою призводить до низької культури, то низький культурний рівень потребує низького мовного стилю. Можемо помітити, що ці системи є взаємозалежними.

Отже, українська мова доби незалежності — це мова, що є складовою духовного здоров’я української нації. Це не та мова, яку вперше для себе відкривають учні на уроках української мови у школі, а це та мова, яку співатиме ненька над колискою свого немовляти.

Коли ми розмовляємо рідною мовою, індукуючи і сприймаючи постійні енергетичні потоки однієї частоти, ми проходимо своєрідну енерготерапію, оскільки мова — це енергія, яка гармонізує фізичний стан людини, стабілізує її психіку. Організм, перебуваючи на іншій (“чужій”) частоті, виснажується; втрачається гармонія, а це призводить і до стресових ситуацій, які викликають як психічні, так і фізіологічні захворювання.

До цього хочеться лише додати: той, хто з українців віддаватиме перевагу у спілкуванні українській мові, певною мірою захищатиме себе від зомбування та маніпуляцій на підсвідомому рівні. Мова — це духовна святиня нації, і відрив від свого коріння є неприпустимим. І саме таким має бути розуміння української мови в ХХІ столітті, в час, коли Україна стала духовно вільною.

Спілкуючись рідною мовою, ми стаємо сильнішими!


^ 2. ЧОГО ПОТРЕБУЄ МОВА, АБО ЩО ТАКЕ МОВОМИСЛЕННЯ?


Мова для культури—те саме,

що центральна нер­вова система для людини.

С. Лем


Кожна мова є дорогоцінним надбанням людства й потребує всебічного вивчення. На особливу увагу заслуговують ті мови, що, з одного боку, відбивають багатовіковий досвід народів, які їх витворили, а з іншого, — мають сповнену трагізму історію свого розвитку. До таких мов, глибоко закорінених у традицію, але не повною мірою реалізованих у своїх можливостях, належить і українська мова.

Усвідомлюймо, що збагнути сутність мови, її природу не так-то легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто довго спрощено трактували це надзвичайно складне явище? Сьогодні вже не виникає сумнівів у тому, що мова — явище суспільне, бо народжується вона саме у певній групі, в соціумі, і є своєрідним його свічадом. Вона належить до так званих вторинних систем і існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із чинників самоорганізації суспільства, це невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, нація. У мові закодовано історію нації, що в свою чергу є носієм цієї мови. Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Смерть мови означає загибель культури.

Будь-який набір знаків вже несе у собі певну інформацію про частину цього світу, виражає наше ставлення до дійсності; кожне слово — це вже велика, незбагнена таїна... Як приклад, можна навести словосполуку, речення, текст. Ці синтаксеми вже мають відповідні функції... Та чи є це мовою? Мовою, яка створює Людину!? Мовою, яка має ствердити українську націю в ХХІ столітті! І серед тварин є свої системи “мови”, які виконують принаймні такі ж функції. У “тваринній мові” ми вирізняємо комунікативну функцію: тварини “розповідають” одне одному про те, що їх оточує, чи становить це небезпеку, де можна знайти їжу чи воду тощо.

Та чи можна назвати це мовою? На жаль, ні, бо немає у тварин, ну, хоча б другої сигнальної системи... І все ж таки: а чим тоді відрізняється людська мова? Сьогодні в роботах багатьох мовознавців ми знаходимо: мова — явище біологічно-психологічно-соціальне. Проте соціальний компонент ставлять на першому місці, знаючи при тому, що тільки у людини є ген, який відповідає за можливість навчитися мові, тобто мова — це те надбання, “без якого людина перетворюється на біологічний об’єкт, а не на біологічно-соціальну систему, яка й має назву Homo sapiens”9. Чи і надалі мова залишатиметься інформаційним джерелом? Якою ж буде українська мова в ХХІ столітті, в добу духовної, культурної, політичної незалежності? Чи в змозі ми сформувати українську націю, в якій і має відродитися українська мова?

Яка функція мови перетворює біологічний об’єкт Homo sapiens на Людину? Неабиякий інтерес в цьому плані представляє робота Олекси Різниченка “Складівниця”, в якій опосередковано, через авторські роздуми, ми приходимо до висновку, що найбільшу вагу має саме людинотворча функція мови. Так, саме таку назву дав цій функції Олекса Різниченко. “Якщо в нашій генній пам’яті існує ген, який відповідає за сприйняття мови, то на перший план має виходити саме людинотворча функція, бо, не ставши людиною, ми ніяк не зможемо втілити ані комунікативну, ані експресивну, ані демонстративну функції, бо в цьому разі ще не існує самої людини, для якої Богом у мові створені перелічені функції”10. Отже, саме на це мають звертати увагу викладачі української мови у школі сьогодні. Людина розвивається доти, доки вона удосконалює свою мову. Таким чином, можна стверджувати, що суспільство і мова є взаємозалежними. І саме звідси виходить зв’язок економічного розвитку суспільства зі станом розвитку мови. Ще Петро Яцик сказав: “Убогий духом не може бути багатим”. Це абсолютна правда, бо мова є оселею духу, а дух є осердям матеріального виміру. Людина, позбавлена духовного, поглинається матеріальним і врешті потопає в ньому. Тому правий Олекса Різниченко, який стверджує, що провідною функцією мови є людинотворча функція.

На якому ж етапі вивчення мови ми можемо вважати себе Людиною? У Вольтера є прекрасна думка з цього приводу: “Всі європейські мови ми можемо вивчити за сім років, а свою мову ми вивчаємо все життя...” Отже, із цього виникає ще одна аксіома: ми все своє життя залишаємося такими собі semper tiro... Мова — явище безмежне, явище космічне, тож не варто шукати нульового етапу зародження мови.

Мова нас оточує, наче силове магнітне поле, яке ми можемо ідентифікувати, але до якого ми не можемо доторкнутися; і тільки тоді, коли ми здатні індукувати мову, — ми стаємо Homo sapiens, “тільки тоді мова перетворює нас на людей”11. І неабияке значення в розвитку етносу має ступінь володіння мовою на індивідуальному рівні. Все залежить від того, наскільки кожен представник соціуму усвідомлює значення рідного слова, кожного звуку, який він вимовляє. Це в свою чергу свідчить про розвиток нації. А через те, що мова — явище безмежне, то й кінцевої точки розвитку нації, соціуму немає. Українська мова доби незалежності — це мова наших батьків і дідів, яку ми маємо повернути з історичних глибин нашої пам’яті. “Будь-який народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним... Безсмертя народу — в його мові” (Айтматов). Напевно, так і має бути, бо Слово — це Бог, а ми — люди — не маємо права зазирати в ті площини, що для нас є забороненими. Мову даровано нам Богом! Незаперечною є необхідність вивчати рідну мову, бо, отримавши ключ до глибинних джерел духовного буття нації, ми повинні заглибитися у розумінні кожного слова, бо саме слово є оселею духу...

Отже, українська мова доби незалежності — це людинотворча мова. Це той абсолют, який через свою екзистенційність може підносити людину на якісно новий рівень світосприйняття. Ми маємо усвідомити, що провідною функцією мови в новий час має стати людинотворча функція, саме тоді мова може здійснити свою історичну місію, стати засобом пізнання світу і людини у світі. Мова і свідомість мають становити єдину енергетичну монаду. Мова — це атрибут свідомості, а свідомість потребує однієї, “рідної” мови. Отже, українська мова має стати складовою мовомислення українського народу.

"Мова народу — це його дух, i дух народу — це його мова," — писав В. фон Гумбольдт.

^ 3. САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ЧЕРЕЗ МОВУ

Мова — це доля нашого народу,

і вона залежить від того,

як ревно ми всі плекатимемо її.

О.Гончар


“Філософи, психологи, соціолінґвісти, представники багатьох природничих наук, роздумуючи над природою і сутністю мови, її значенням у житті суспільства та окремої людини, переконливо довели, що мова — надзвичайно складне явище”12. Мова — найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона — тіло цієї думки, що визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом. “Мова якнайтісніше є пов'язаною з духовним світом, сферою почуттєвого, з “розумом серця” — і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими законами вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища. І насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, ідентифікує себе в соціумі. Рід, родові об'єднання, плем'я, народ... і високоорганізована спільнота — нація”13. І хоча спекуляції щодо розуміння поняття нації не припиняються й дотепер, мало хто заперечує мову як одну з її головних ознак, як один із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливий показник її життєздатності й духовності. У глибинах мови — філософський розум, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато найсуворішої логіки, високих духовних злетів. “Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини, народу”14. Отже, є всі підстави говорити про те, що сьогодні в добу незалежності мову трактуємо вже в контексті оновлених знань.

Треба навчитися сприймати мову як божественно-людський витвір, увібрати у своє “Я” те, що на шкалі національних вартостей мова посідає одне з найвищих місць. У свідомості багатьох, принаймні тих, кого історія зарахує до національної еліти, утверджується переконання, що мова — це щось більше, ніж просто засіб комунікації; вона не вкладається в рамки формальної логіки, буденної свідомості, традиційної граматики. “Масштаби мови — ніяк не менше космічних. І хоч чуєш іноді з уст окремих наших можновладців, що головне сьогодні для України економіка (та ще й кажуть "саме головне"), а все інше, мовляв, може почекати, тішить те, що порядні економісти, які знають механізм дії соціальних процесів, заговорили про мову дуже серйозно. Президент Ліги українських меценатів пан Загорій, наприклад, глибоко переконаний у тому, що “економіка починається з патріотизму, який неможливий без знання рідної мови”. А до цих слів варто ще додати: “І без глибокої поваги до мови державної”15. Ставлення до рідної мови є тим лакмусовим папірцем, за яким ми можемо визначити рівень життя в країні.

Мова — це об'єднана духовна енергія народу, яка прекрасно втілена у певних звуках, і у такому вигляді через взаємозв'язок своїх звуків є зрозумілою всім мовцям і збуджує в них приблизно однакову енергію. Різні мови — це зовсім не різні позначення тієї самої речі, а різне бачення її. Мови — ієрогліфи, у які людина “вмонтовує” світ і своє уявлення про нього. Мова завжди втілює в собі своєрідність цілого народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний.

Свою комунікативну та інші функції мова реалізує лише через мовлення, під яким розуміють сам процес говоріння і його результати. Відомий мовознавець Олександра Сербенська стверджує, що “мовлення є активним, динамічним, є виявом вільної творчої діяльності індивіда, відображає його досвід”. Таке розуміння є дуже важливим для практики викладання рідної мови. “Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення. Учням попередньо не дають ні відомостей про будову мови, ні граматичного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі повинні виявляти структуру мови. Ґрунтовно вивчаючи мову, людина повинна використовувати найрізноманітніші методи, пізнавати системні зв'язки на всіх рівнях мови, йти не лише від мовлення до мови, а й від мови до мовлення”16.

Мові притаманні найрізноманітніші функції — організуюча, управлінська, освітньо-виховна, естетична, дослідницька, інформаційна... Мовою спілкуємося з іншими людьми, висловлюємо свої почуття, даємо оцінку дійсності, звертаємося до Бога, розмовляємо із собою; мова — важливий засіб пізнання світу... Мовні функції не виявляються відокремлено, а, взаємодіючи, підсилюють одна одну. Таким чином, “людина прагне своїми мовленнєвими діями досягти якнайкращих результатів”17. Для мов, які впродовж тривалого часу були бездержавними, зазнавали найрізноманітніших утисків, важливою стає демонстративна функція. Це — підкреслене виявлення з допомогою мови своєї етнічної, національної належності. “Наприклад, на вулицях колись німецькомовної Праги чеська інтелігенція — переважно студенти — голосно, навіть з певним викликом, розмовляли своєю рідною мовою, тим самим протестуючи проти засилля чужинницької мови, демонструючи відданість своїй культурі”18. В історії української інтелігенції, для якої дорогими були національні ідеали, ця функція в різні часи бездержавності розкривалася виразно, набуваючи своєрідних форм. “Цікавим прикладом може бути діяльність “тарасівців” — членів підпільної організації свідомих українців (створена в Каневі на могилі Шевченка 1891 p.), в основне ядро якого входили І.Липа, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Коцюбинський, М.Вороний тощо. Члени братства послідовно обстоювали потребу природного функціонування української мови, трактованої як “орган духу і виявляч психології народної” в усіх сферах суспільного життя: в родині, в усяких справах як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Спостерігаємо і зворотне явище: часто носії державних мов — з максимальним обсягом функцій — на завойованих землях уживають тільки свою мову, демонстративно нехтуючи правами мови корінного населення, зневажаючи її та ігноруючи спілкування нею”19.

Отже, мов у світі чимало... Вони по-різному називають предмети, явища. Чи впливає це на спосіб світосприймання, розуміння реальності? Ще Гумбольдт стверджував, що різні мови — це не різні позначення однієї й тієї самої речі, а різне її бачення. Слово — відбиток не предмета як такого, а його почуттєвого образу, створеного ним у нашій душі в мовотворчому процесі. Мова стає посередником між світом предметів, що їх людина пізнає, та індивідуумом, який прагне пізнати. “Мова своєрідно “змушує” людину засвоювати світ; це той будинок, що його, як хтось уже образно висловився, людина, ніби равлик, приречена нести на собі і через його вікна бачити світ, сприймати й засвоювати його”20. Отже, погляд на світ є певним чином не лише універсальним, а й національне специфічним, тому носії різних мов можуть бачити світ дещо по-різному, крізь призму своїх мов. У науковий обіг увійшов вислів “мовна картина світу”. Це поняття стало одним з концептуальних у теорії пізнання, у когнітивній лінґвістиці. Під мовною картиною світу звичайно розуміють зафіксовану в мові і специфічну для конкретного мовного колективу схему сприйняття дійсності; з допомогою цього поняття з'ясовують специфіку буття людини, цілого народу.

Отже, в новий історичний період мова має усвідомлюватися як засіб самоідентифікації, самоповернення до глибинних історичних традицій через фатичну функцію мови.

^ 4. ЛІНҐВОКАТАСТРОФА ЧИ МОВНА ЕКСПАНСІЯ?

Мова — універсальна, але користування нею вкрай індивідуальне.

Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох.
П.Мовчан

Слово — організм, який має потужну енергетику, що в свою чергу впливає на носіїв мови. “Слово — це лінгвосфера Землі”, — зазначає відомий український мовознавець Віталій Радчук у своїй статті “Двомовний Янус України”21. Якщо енергія є негативною (наприклад, агресивність у розмові), то енергополе людини може блокуватися, що часто призводить до непередбачених наслідків. Як відомо, кожний регіон, де проживав історичний етнос, має свою енергетику. Її випромінює земля. Енергетика кожного регіону відрізняється одна від одної, ця енергетика тисячоліттями формувала менталітет і мову корінного народу, який проживав у своєму регіоні, і ці енергії були спорідненими. Розвивалася своя філософія, свій погляд на суспільство, своя культура. Енергетика землі і мови підтримували одна одну й оберігали. А тому велику роль у збереженні народу, землі справляли слова, сполучення слів, які виробляють специфічну вібрацію не тільки в повітрі, але й у тонкому світі і таким чином впливають на оточення, на саму ж націю.

Петро Кононенко зазначає, що мова — один із коцентрів нації. Разом із мовою створюється силове поле національного духу. Якщо ми не усвідомлюємо себе як окрему, незалежну, самобутню націю, ми не зможемо захистити себе цим полем. Поле — це енергія, це той оберіг, який нам даровано Богом, щоб кожна нація розвивалась. Та чомусь ми постійно намагаємося порушити це правило, щоб врешті прийти до самознищення... Як свідчить історія, зникали цілі цивілізації... Чому так відбувалося? Це ще одна загадка, відповідь на яку знає тільки Земля, її генетично-історична пам’ять.

“Загалом еволюція суспільства впливала на всі корінні мови, але основний зміст їх залишався, інколи навіть підсвідомо”22. Еволюція мови також відбувалася через вплив інших культур. Але, якщо не було тиску, експансії, що спостерігається під час навали, окупації, то коріння мови зберігалося. При втраті народом своєї незалежності роль мови значно посилюється. Допоки народ зберігає свою генетичну мову, він зберігає і свою землю. Втративши свою мову, цей народ втрачає енергетичну підтримку землі, і, як наслідок, енергетика цього регіону руйнується під впливом чужої мови. Все це відбувається повільно і непомітно, а тому цей процес важко запідозрити і простежити. Наслідки цього руйнування, як правило, є катастрофічними.

Втрата духовності — ось що несе у собі мовна експансія... Агресор завжди несе негативну енергетику, і треба мати велику силу духу, аби не втратити своїх коренів. Якщо народ звільнився від окупації, але продовжує розмовляти чужою мовою, то енергетично він залишається залежним від окупантів.

Наприклад, латиноамериканці звільнилися від іспанської і португальської окупації, але мова залишилася колонізаторською. Змінилися менталітет, культура, а з ними енергетика, тому ці країни ще не скоро піднімуться у духовному плані: там переважатиме колоніальний дух, комплекс меншовартості. Це стосується й багатьох африканських країн. У державі, де існує дві, або більше офіційних мов, діють, відповідно, різні енергії. Така держава з часом розпадеться, незважаючи на те, що її часто об'єднують економічні статки.

Прикладом двомовності може служити Канада, в якій процес дезінтеґрації між французьким Квебеком і англійським Торонто буде періодично посилюватись і з часом може призвести до розколу. Справа ще й у тому, що на території Канади англомовне і франкомовне населення не є корінним. Енергетичне протистояння французького і англійського фактору не дасть Канаді звільнитися від цієї залежності.

Тримовна Швейцарія — це унікальне об’єднання трьох корінних народів в одну державу. Але тут мова кожного з регіонів не виходить за межі своєї історичної землі. Немає тут і домінантної мови, а значить — і етносу. Але все одно Швейцарія ніколи не буде впливовою державою і залежатиме від сусідів.

Такою ж є й доля Бельгії, де існує дві офіційні мови — французька і фламандська. Внутрішня суперечність цих енергій періодично викликатиме політичне і соціальне напруження, хоча зовні це залишатиметься непомітним. Зовнішню сторону вуалюють більш-менш економічна стабільність і невеликі розміри країни, а політичний і економічний вплив Бельгії серед сусідів є мізерним.

Як позитивний приклад можна навести Японію, Францію, Німеччину, Ізраїль... Менталітет і мова цих народів відповідають енергетиці цих регіонів. І все ж таки, безсумнівно, “ключову роль мови у творенні національних держав підтверджує абсолютне переважання в Європі країн, об’єднаних однією загальнонаціональною мовою”23.

Причиною початку розпаду Римської імперії стала двомовність — латинська і грецька мови. Всі філософські праці в Римській імперії писалися грецькою мовою. Вплив грецької культури і енергетики тут був істотним. Аристократія почала з часом надавати перевагу чужій мові. Тільки практичні праці, такі, як право, землеробство, поезія писалися латиною. Пізніше на периферії імперії користувалися й іншими корінними мовами. Ця різна енергетика й призвела до розпаду імперії.

Розгляньмо в цьому контексті Україну. Наша земля має надзвичайну енергетику: допоки на її території переважала корінна мова, навіть під час окупації, катаклізми її обминали. Поляки і татари не могли її асимілювати. Татари чинили тільки набіги з метою пограбування, поляки, хоч і слов'яни, не ставили спочатку такої мети. Пізніше різні релігії не дали можливості затвердити польську мову в Україні. Та й для цього потрібна була асиміляція. Повстання українців не дали цього зробити. Експансія Росії, особливо голодомори і переселення до України великої кількості росіян, які зі зверхністю ставляться до інших мов і культур, призвела в середині ХХ століття до втрати українцями рідної мови. Це теж своєрідна “карма” українців. Така різка зміна енергетики викликала катаклізми і руйнації. Росіяни принесли з собою агресивну енергетику, зневагу до українських традицій (крім українських борщу, сала і м'яса), лихослів'я, неповагу до старших. В Україні було заведено називати батьків на Ви. В селах ще збереглась традиція вітатися з усіма, хто завітав до оселі. У регіонах, де гору брала русифікація, переважала агресивність суспільства, значно підвищувалася кримінальна небезпека, екологія досягала критичного стану. Це стосується перш за все півдня України. Але після того, як за Щербицького українські школи почали переводити на російську мову, енергетика значно погіршилася і останнім попередженням став Чорнобиль. Без активізації українського менталітету і мови Україну чекають тяжкі випробування, причому часу не можна гаяти. Це треба робити спокійно і наполегливо, а головне, — послідовно, не даючи підстав сумнівам. “Специфіка української ситуації полягає в тому, що за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов, спричинене викривленою мовною ситуацією, супроводжувалось офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з політичною метою знищення її як незалежного мовного утворення, як формотворчого чинника культури, національної символіки і ментальних кодів”24. Сучасна мовна ситуація в Україні, складна і не завжди зрозуміла для інших, виникла не випадково. “За роки більшовицького правління багатьом українцям нав’язано сприймання довкілля крізь призму російської мови”25.

Якщо робити анатомічний розріз мовних справ будь-якого проміжку часу нашої бездержавності та навіть і державності, то стає очевидним, як різні спекуляції з нашою мовою, відверті й потаємні, підступні, нівечили душу українця, а в інших — тих, з психологією завойовника, — утверджували почуття мовної зверхності, почуття культурної вищості, збуджували ниці інстинкти принизити українця, дати йому на кожному кроці відчути, що він всього-на-всього лише малорос. І не тільки створити і втримати такий стан, а навічно закріпити, знищивши, стерши генетичну пам'ять.

Мова, як відомо, є не лише засобом спілкування. Це також спосіб сприйняття світу, відтворення його в свідомості людини. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має власне світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі. «Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах» (Іван Огієнко).

Як основа духовності народу, мова є підмурком існування нації. Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один зі слов'янських народів (полабські слов'яни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, решту було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ...

...Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця — український народ. Про красу, багатство, милозвучність та інші її якості сказали чимало слів і українці, й не українці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено писав, що “при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його... все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому ґрунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум'яними цілунками милоданів, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із синами, з якими вони готувалися до розлуки надовго, надовго, коли не навіки... Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натякати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце”26.

“Не одне десятиліття нас переконували, що в «Союзі незламнім республіки вільні» досягли всіх можливих вершин, серед них і вершин культури взагалі і культури мови зокрема”27. Справді, українська мова теоретично має чітко вироблені літературні норми, розвинені функціональні стилі. Але чи так це насправді! Тривалий час серед багатьох українців українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх царинах життя, мріють, радіють і сумують. “Вона була непотрібним додатком до іншої, більш престижної мови. Із пробудженням національної свідомості в межах усієї української нації, «від Сяну до Дону», треба подбати про те, щоб підвищити рівень мовно-національної вихованості народу”28.

Коли ми вивчаємо інші мови, ми доторкаємося до енергетичного поля інших культур, та в цьому разі ми не зустрічаємо опору, бо мотивація є позитивною. Вивчаючи інші мови, усвідомлюючи при цьому належність до своє мови, ми збагачуємо себе, отримуємо додатковий енергетичний потенціал. Коли одна культура підкорюється іншій, тоді втрачається природний баланс енергії у світі. Як наслідок — постійні конфлікти, збройні напади тощо.

В енергетичному плані треба підтримувати державу своєю церквою. Без підтримки церкви, а отже й Космосу, держава не зможе досягти найвищого рівня у своєму розвитку. Тож неабияке значення сьогодні має відбудова Шевченкової церкви, тієї святині, навколо якої гуртуватиметься український дух, українська енергетика. А ми все ж таки — частка Всесвіту, а тому, хочемо чи не хочемо, а виконувати Космічні закони ми повинні. Між іншим, звернення за допомогою до Бога не знімає з нас повної карми, а тільки полегшує її, розтягуючи її відпрацювання у часі. Та й допомога тимчасова. Не можна ж грішити, не міняючи себе, і весь час звертатися за допомогою до Творця. Бог може допомогти, але без нашої допомоги ми ніяк не змінимося. Неабияку роботу слід виконати, щоб виорати той ґрунт, на якому можна буде засівати Боже зернятко. Інакше — все вкриє гіркий полин...

Українська мова доби незалежності — це насамперед втілення української національної могутньої ідеї, це засіб солідаризації та єднання на духовно-культурному рівні. Українська мова — це могутній струмінь націєтворення через інтеграцію у світове співтовариство. Усвідомлення глибинності історичного коріння в новій світовій спільноті, усвідомлення історичних багатств української мови у порівнянні із іншими мова індоєвропейської групи має створити могутнє силове поле українського духу. Українська мова доби незалежності — це засіб духовного єднання і розуміння, це мова незалежних самосвідомих суб’єктів, які в той же час через генетичну спорідненість не усвідомлюють атомізованості, оскільки пелюстка української мови огортає буттєвість українського етносу.

^ 5. ЕКЗИСТЕНЦІЙНІСТЬ МОВИ

Рідна мова — це найособистіша і найглибша сфе­ра

обстоювання свого "Я", коли воно є, своєї особистості національної гідності.

^ ... З умиранням усякої, а особливо розвиненої національної

мови, людство назавжди втрачає одну із сторінок своєї духовної і