Реферат: Розділ 1 сучасний стан теорії й методів інвестиційної діяльності промислових підприємств

РОЗДІЛ 1

СУЧАСНИЙ СТАН ТЕОРІЇ Й МЕТОДІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ


. Інвестиції як економічна категорія


Сьогодення вимагає від суб’єктів господарювання удосконалювати процес управління усіма видами діяльності. Особливо це стосується інвести­ційної діяльності, яка є результатом оновлення виробничого та організаційного потенціалу підприємства, впровадження сучасної тех­ніки та технології [73,84,85,103,105,106,108,109,111]. Економічна діяльність підприємств знчою мірою характеризується обсягами й фор­мами інвестицій, бо підприємство – це основна господарська ланка економіки країни і одночасно потенційний об’єкт інвестування. На теперішній час інвестиції виступають як ­важливий засіб забезпечення умов динамічного розвитку української економіки, підвищення якісних по­казників економічної діяльності на макро-, мезо- та мікроекономічному рівнях [95].

Інвестиції на макрорівні є основою для прискорення науково-технічного прогресу, здійснення політики розшире­ного відтворення, поліп­шення якості та забезпечення конкурентоспроможності продукції, для струк­турної перебудови суспільного виробництва та збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства, створення необхідної бази сировини для промисловості, для громадського будівництва та вирішення багатьох інших проблем [56]. «У макроекономічному масштабі сьогоднішній добробут є в значній мірі результатом вчорашніх інвестицій, а сьогоднішні інвестиції, в свою чергу, закладають основи завтрашнього зростання продуктивності праці й більш високого добробуту» [109, с. 112]. Поняття інвестицій в макроекономічному розумінні повинно спиратися на їх властивість – створення прибутку об’єктів інвестування. Так, як визначає П. Самуельсон, «коли ми будуємо нові заводи чи дороги, збільшуємо тривалість чи якість освіти або підвищуємо запас потрібних технічних знань, ми підвищуємо майбутню продуктивність економіки і рівень майбутнього споживання» [30, с. 378].

На мезо- і мікрорівнях суттєвим чинником економічного зростання інвестицій є системи менеджменту виробництва і про­дажу товарів, розвинута ринкова інфраструктура, інформатизація суспільства. Тобто, інвестиції на мікрорівні необхідні перш за все для досягнення таких цілей: розширення виробництва та його структурна перебудова; підвищення технічного та технологічного рівня виробництва; підвищення рівня якості й конкурентоспроможності продукції підприємства; забезпечення необхідної сировинної бази для ефективного функціонування підприємства; придбання цінних паперів та вкладення коштів у активи інших підприємств; вирішення соціальних проблем. Тобто економіка на мікро- та мезорівнях визначає інвестиції як процес створення нового капіталу, включаючи як засоби виробництва, так і людський капітал.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Так, аналітики Ларенс Дж. Гітман та Майкл Д. Джонк стверджують, що інвестиція — «це спосіб розміщення капіталу, який повинен забезпе­чити збереження або зростання вартості капіталу і принести позитивну величину доходу» [7, с. 19]. Але дане визначення поняття капіталу не розкриває економічної характеристики категорії "інвестиції".

Класики кейнсіанства під інвестиціями розумі­ють кошти на придбання нових капітальних благ (виробниче устаткування, будівлі, споруди, сировину) [86]. Дане визначення представляє інвестиції як ка­пітальні вкладення, тобто розглядається лише одна з форм інвестицій.

Світова економічна наука розуміє інвестиції «як спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити його збереження або зростання» [111, с.5]. Але і тут треба наголосити, що капітальні вкладення слід розглядати як одну з можливих форм інвестицій.

Російська економічна думка трактує інвестиції як «довгострокові вкладення капіталу у власній країні або за кордоном у підприємства різних галу­зей, підприємницькі проекти, соціально-економічні програми, інноваційні проекти» [9]. Очевидно, що це визначення не враховує основної мети вкладен­ня інвестицій — отримання в майбутньому прибутку або соціального ефекту, а також інвестиції розглядаються лише як довгострокові вкладення, що є не доцільним під час здійснення поточного інвестування.

У Німеччині поширене поняття інвестицій як «процесу, орієнтованого на платежі»[4]. Заслуговує на увагу наступне визначення даної категорії дане П. Массе - «Інвестування - це акт обміну сьогоднішнього задоволення певної потреби на очікування задо­волення її в майбутньому за допомогою інвестиційних благ» [5]. Д.Кейнс про­понує визначати інвестиції як «приріст цінності кап­ітального майна внаслідок виробничої діяльності даного періоду» [107]. Але це визначення знову ж таки не висвітлює інвестиції як вкладення з метою отримання прибутку у майбутньому.

Аналізуючи період 1970-1990р.р. в Україні було виявлено, що ряд авторів [2,9] цей термін ідентифікує з терміном «капітальні вкладення», під яким розуміються всі види відтворювання основних фондів, включаючи витрати на їх ремонт. Але, можна стверджувати, що поняття "інвестиції" є більш широким, ніж кап­італьні вкладення, тому що вони не збігаються кількісно і розрізняються якісно. Капітальні вкладен­ня слід розглядати як одну з можливих форм інвес­тицій. Капітальні вкладення виступають тільки в якості одного з елементів капіталоутворюючих інве­стицій, а інвестиції — у вигляді двох складових: реальної і фінансової. Недоліком слід вважати також думку дослід­ників щодо руху капіталовкладень лише у відтво­рення основних фондів (які самі собою не можуть давати ні продукції, ні накопичень), значущість гро­шової форми кругообігу основного капіталу ігнору­ється.

В означений період в Україні для визначення інвестицій існувало три основних підходи: «ресурсний», «цільовий» та «витратний». Суттєвий недолік цих підходів полягає в виділенні окремого елементу інвестицій та обґрунтуванні пріоритету окремих стадій обігу коштів. Все це пояснюється наявністю власника – держави, коли здійснюючи капіталовкладення одночасно відбувається інвестування підприємств. Підтвердженням цього є визначення інвестицій у Великій радянській енциклопедії – «довгострокові вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, транспорт і інші галузі господарства як всередині країни, так і за кордоном». Дане визначення відображає монополію на державну власність.

Після того, як в Україні почали розвиватися ринкові відносини змінилися і наукові погляди на сутність інвестицій. Згодом виникли і ринкові підходи до їх оцінки, а також до форм, методів та принципів інвестування. Так, у 1991р. у Законі України «Про інвестиційну діяльність» поняття інвестиції трак­тується таким чином: «... інвестиційними є всі види майнових й інтелектуальних цінностей, вкладені в об'єкти підприємницької й інших видів діяльності, у результаті яких створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект» [1]. Дане визначення відповідає міжнародному підходу до уявлення про інвестиційну діяльність як процесу вкладення ресурсів з метою одержання прибутку, доходу, дивіденду, соціального ефекту у майбутньому. Тобто, можна стверджувати, що з формуванням в країні ринкових відносин зміцнилися наукові підходи до уточнення та поглиблення змісту "інвестиції" як економічної категорії. Зокрема І.О. Бланк оцінює інвестиції «як кошти, майнові й інтелектуальні цінності держави, юридич­них і фізичних осіб, що спрямовуються на ство­рення нових підприємств, реконструкцію і техніч­не переозброєння діючих, придбання нерухо­мості, акцій, облігацій, інших цінних паперів з ме­тою одержання прибутку» [86, с. 16]. Інші вчені [6, 32,62] розглядають інвестиції як довгос­трокові вкладення капіталу в різні галузі та сфери економіки, інфраструктуру з метою розвитку виробництва, соціальні програми, охорону довкілля, підприємництва, отримання прибутку, але при цьому не враховуються регіональні особливості інвестиційного процесу.

Отже, на погляд авторів [56,74,75,95] під інвестиціями в широкому значенні необхідно розуміти кошти, майнові та інтелектуальні цінності держави, юри­дичних та фізичних осіб, спрямовані на створення нових, розширення, ре­конструкцію й технічне переобладнання діючих підприємств, придбання рухомого чи нерухомого майна, акцій, облігацій, паїв та інших цінних паперів і активів з метою отри­мання прибутку, соціального чи іншого позитивного ефекту.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

В умовах сьогодення у сучасних дослідженнях науковців щодо сутності інвестицій, як економічної категорії, недостатньо уваги приділяється інвестуванню на рівні підприємства та його регіональному аспекту. Регіональний аспект доцільно розглядати як процес об’єднання інвестиційних потреб підприємства з інвестиційними можливостями державного та місцевого бюджетів та подальше керування прибутковістю створеного потенціалу з урахуванням впливу інфляції, галузевої структури регіону, географічному розташуванню підприємства, регіональних факторів реалізації інвестиційних процесів в конкретних сферах.

Можна стверджувати, що концепція ринкового підходу до визначення сут­ності інвестицій, як економічної категорії, формується з урахуванням витрачених ресурсів на інвестиційну діяльність та одержання очікуваного прибутку. Відповідно, інвестиційна діяльність виступає не лише як процес розвитку за всіма можливими галузевими напрям­ками в інвестиційному просторі, але й як основний засіб примноження матеріального і соціального багатства країни. Тобто, посилення процесів глобалізації та регіоналізації, що характеризують сучасний розвиток еко­номіки, потребує більш широкого тлумачення інве­стицій, пов'язаного з підвищенням обсягів виробництва, конкурентоспроможності продукції, технічного оновлення галузей, збереженням виробничого, технічного і трудового потенціалу країни.

Саме тому, на нашу думку, інвестиції слід розг­лядати як будь-які довгострокові вкладення (фінансові, інтелектуальні, матері­альні, інформаційні) не тільки в макро-, мезо- і мікро- економічні системи спрямовані в різні галузі та сфери економіки з урахуванням глобалізації та регіональних особливостей з метою отримання мате­ріального доходу та соціального ефекту у май­бутньому, а і в показники якості продукції з ціллю підвищення її конкурентоспроможності, забезпечення охорони навколишнього середовища.

Сформульоване поняття інвестицій як економічної категорії дає змо­гу: розглядати інвестиції як довгострокові вкладення як в макро-, мезо- і мікро- економічні системи так і в показники якості продукції, що випускається; зазначити, що метою інвестування може бути як одержання матеріального доходу, так і соціаль­ного ефекту з урахуванням розвитку регіональних господарських систем; дає змогу оцінити, що сучасний суспільний розвиток потребує комплексно­го підходу до задіяння інвестицій для охорони довкілля в Україні; реалізовувати прискорення соціально-економічного розвитку як усієї країни та всіх її регіонів.

Як економічна категорія інвестиції виконують ряд важливих функцій: структурна перебудова виробництва, розширення і розвиток виробництва; створення достатньої сировинної бази для ефективного функціонування підприємства; забезпечення конкурентоспроможності продукції та підвищення її якості; вирішення соціально-економічних проблем, здійснення природоохоронних заходів.

«Для обліку, аналізу і підвищення ефективності інвестицій необхідна їх науково обґрунтована класифікація. Проду­мана та в науковому плані обґрунтована класифікація інвестицій дозволяє не тільки грамотно їх враховувати, але і аналізувати рівень їх використання й на цій основі дозволяє отримати об’єктивну інформацію щодо розробки та реалізації ефективної інвестиційної політики» [109, c. 114].

Класифіка­ція інвестицій, яка наведена у роботах І.А. Бланка дає реальне уявлення, на які цілі підприємство може витрачати кошти і характеризує його інвестиційний портфель. У науковій літературі наводяться й інші класифікації інвестицій [56,86,109,110]. Усі ці класифікації представляють інтерес як у прак­тичному плані, так і в науковому. Вони дозволяють більш докладно розкрити економічну природу і багатоаспектність прояву інвестицій з метою підвищення ефе­ктивності їх використання, оцінки і аналізу. Але в сучасних умовах цих класифікацій явно не досить. На наш погляд, класифікацію інвестицій необхідно проводити, виходячи із теоретичного обґрунтування, методичного забезпечення, практичного здійснення процесу інвестування, в ході якого відбу­ваються перетворення первісних ресурсів в інвес­тиційні витрати, вкладених коштів — у приріст капі­тальної вартості у формі доходу чи соціального ефекту. Класифікація інвестицій залежно від ряду ознак представлена в табл. 1.1. Тобто, інвестиції, враховуючи цілі даного дослідження, можна класифікувати у такий спосіб:

за об’єктами вкладення коштів - реальні (вкладення коштів у реальні ак­тиви - матеріальні й нематеріальні), фінансові (вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких превалюють цінні па­пери), ін­телектуальні інвестиції (сукупність технічних, технологічних знань, лі­цензій, ноу-хау, підготовка та перепідготовка кадрів тощо.), інноваційні (розвиток інноваційного підприємництва, надання фінансової допомоги науковим установам і проектно-конструкторським організаціям, що працюють над новітніми науково-технічними розробками). Фінансовими витрати на наукові дослідження, навчання персоналу, соціальні заходи). Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу безпосередньо у засоби виробництва і предмети споживання (будинки, споруди, устаткування, та інші матеріальні цінності), а фінансові інвестиції припускають передачу прав на гроші та майбутній доход при цьому вони не призначені для обов’язкового створення нових виробничих потужностей[61].

за характером участі в інвестиціях - прямі (інвестори самі вибирають об'єкти вкладення коштів) і непрямі (здійснюються через фінансових посере­дників);

за формою організації - селенг (залучення особистих коштів працівників підприємств (фірм), коли останні, маючи труднощі з фінансовими ресурсами, зму­шені звертатись за допомогою до своїх працівників. Селенг – це один із спо­собів інвестування різних програм, інвестиційних проектів, інвести­ційних портфелів). При формуванні інвестиційного портфеля великий інтерес викликають акції та інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів і компаній. Досить рідким фінансовим інструментом на фондовому ринку України залишаються облігації, хоча і вони є у портфелі.

^ Таблиця 1.1

Класифікація інвестицій залежно від ряду ознак

Ознаки класифікації інвестицій

Типи інвестицій

За формою вкладення



За характером участі в інвестиціях




За формою власності




За формою організації




За спрямованістю дій




За рівнем ризику




За періодом інвестування




За регіональною ознакою




За джерелами інвестування




За суб’єктами інвестиційного процесу



За напрямком інвестування



До інвестиційного портфеля входять та­кож облігації органів управління, казначейські зобов’язання, ф’ючерси, опці­они. Крім власне цінних паперів, до інвестиційного портфеля як найбільший поширений сьогодні альтернативний спосіб вкладення вільних грошових коштів, включений євро, який виступає свого роду базою для порівняння цінних паперів, включених до портфеля [142]

за формою власності - приватні (здійснюються фізичною особою та юридичною особою з приватним капіталом), державні (здійснюються з бюджетних і позабюджетних фондів), іноземні (здійснюються фізичними і юридичними особами іноземних держав); спільні (здійснюються за рахунок певної держави та іноземних держав).

за спрямованістю дій - початкові інвестиції (здійснюються в момент початку якої-небудь справи), екстенсивні (направляються залежно від конк­ретної ситуації на розширення потенціалу керованого об'єкта), реінвестиції (вкладання коштів, що отриманні у формі доходів від інвестиційних операцій). Основна мета ре­інвестування – отримання підприємницького прибутку, проценту або дивіде­нду;

за рівнем ризику - з високим рівнем ризику ( здійснення операцій з ак­тивами, але в ситуаціях, коли їхня майбутня вартість і рівень планованого доходу досить ненадійні), середнім (доволі безпечне вкладення коштів з можливістю отримати очікуваний результат у майбутньому) і низьким рівнем ризику (безпечні засоби одер­жання певної величини доходу);

за періодом інвестування - короткострокові (період вкладення коштів до одного року), середньострокові (два – три роки), довгострокові (період дії більше трьох років);

за регіональною ознакою - внутрішні (здійснюються в об'єкт інвесту­вання в межах даної держави), іноземні (здійснюються в об’єкти іноземних держав); межрегіональні (здійснюються з урахуванням територіальної структури держави та економіки в цілому).

за джерелами інвестування – власні (кошти, які є у підприємства за рахунок прибутку від підприємницької діяльності та амортизаційних відрахувань (самофінансування), запозичені (кредити), залучені (кошти, які підприємство використовує тимчасово (кредиторська заборгованість, кошти з фонду матеріального стимулювання)). Удосконалення саме цієї структури інвестицій означає збільшення частки позабюджетних коштів та їх оптимальний рівень.

за суб’єктами інвестиційного процесу – держава, виробничо-господарські угруповання (промислово-фінансова група, холдингова компанія), фінансові установи (банки, кредитні спілки, лізингова компанія, страхова компанія, інститути спільного інвестування), підприємства за різними організаційно-правовими формами господарювання (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство), домогосподарства (беруть участь у інвестиційному процесі через свої заощадження, збереження їх у банках і купівлю акцій підприємств, сприяють розвитку процесу за допомогою свого споживчого попиту на вироблені товари і спрямування у виробничу та інвестиційну сферу трудових ресурсів).

за напрямком інвестування – країна (вкладення коштів у розвиток певної держави), галузь (розподіл і співвідношення інвестицій за галузями промисловості), підприємство (інвестиції у певне підприємство з метою його розширення, реконструкції, технічного переозброєння тощо), показник якості продукції (вкладення коштів у поліпшення певного показника якості продукції з метою підвищення її конкурентоспроможності).

Виходячи з цілей даного дослідження, для більш повного розкриття поняття інвестиції, як економічної категорії необхідно розглянути питання фінансування інвестицій. Сукупність методів, що застосовуються на практиці для фінансування інвестиційної діяльності підприємств може бути різноманітна [8,26,56,46,72,80,81,86,100,102,114,122,125,126]. Основними методами фінансування можна на­звати: державне, позабюджетне, самофінансування, іноземне кредитування, банківське кредитування, оренда майна, лізинг, іпотечне кредитування, вен­чурний капітал, франчайзинг, проектне фінансування, інвестиційний подат­ковий кредит [6,7,9,123].

Одним з найважливіших питань при використанні різних методів фі­нансування інвестиційної діяльності підприємств є раціональний вибір інвес­тиційної політики. Інвестиційна політика держави в цей час спрямована на зниження величини бюджетних асигнувань й одночасне збільшення частки власних коштів організацій, приватних інвестицій і позикових коштів.

За умов недостатності коштів для зовнішнього фінансування інвестиційної діяльності підприємств внутрішні джерела інвестицій та заходи зі самофінансування стають провідними у системі інвестиційного забезпечення розвитку суб’єктів господарювання. Сут­ність самофінансування полягає в тому, що після виключення з доходу пода­тків й інших обов'язкових платежів у бюджет, всі грошові ресурси, що зали­шилися, залишаються в розпорядженні трудового колективу організації [71].
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Основними джерелами власних коштів для фінансування інвестицій є: 1) нерозподілений прибуток, який визначається відніманням від балансового прибутку податків, 2) частина прибутку, яка виділяється для розподілу між власниками підприємства (тезаврація прибутку), 3) амортизаційні відрахування.

Амортизаційні відрахування повинні сприяти процесу оновлення устаткування і якщо термін експлуатації устаткування набув завершення, необхідно здійснити реінвестування. Можливості здійснення процесу реінвестування залежать від методу нарахування амортизації, який може здійснюватися двома шляхами: рівномірним (лінійним) та прискореним [100]. Слід зазначити, що прискорена амортизація є чинником, стимулюючим інвестиційну активність. Проте вона повинна застосовуватися до підприємств, що працюють прибутково бо, якщо вважати, що фактичний знос устаткування здійснюється рівномірно, то у разі використання прискореної амортизації утворюється прихований резерв, який заморожується на певний період і не може використовуватися як прибуток на фінансування додаткових інвестицій або споживання. Очевидно, що об’єм фінансування при утворенні прихованих резервів вищий на величину заощаджених податків, більш того, при врахуванні чиннику часу через коефіцієнт дисконтування величина прихованого резерву зростає за рахунок відстрочених податків.

Задачею амортизації є оцінка витрат, які виникають у процесі експлуатації устаткування. В калькуляції за допомогою формування цін на вироблену продукцію амортизаційні відрахування повинні забезпечити повернення ринком коштів, необхідних на відновлення виробничих фондів. Тобто процес реінвестування може за нормальних умов економічного розвитку забезпечити розширення виробничих потужностей, бо амортизаційні відрахування є непрямим джерелом прибутку, який може використовуватися підприємством для заміни фізично і морально застарілої техніки на нову і більш продуктивну. Оскільки термін служби окремих видів устаткування різний, то до настання терміну заміни підприємство може мати у своєму розпорядження устаткування з певною потужністю і одночасно повернені фінансові кошти. Вивільнені суми амортизаційних відрахувань можна направляти на заміну зношених основних фондів та вкладати в модернізацію існуючого устаткування. При цьому відбувається розширення виробничої потужності, яка залежить від кількості періодів, протягом яких еквівалент одиниці устаткування повертається через амортизаційні відрахування. Визначений ефект розширення виробничої потужності може забезпечити скорочення потреби в капіталі шляхом використання еквівалентів амортизаційних відрахувань.

Отже можна стверджувати, що амортизаційний механізм є досить дійовим засобом стимулювання попиту з огляду на зменшення частки амортизації в структурі собівартості, отже і підвищення прибутку. Ефективне використання амортизації створює фінансові стимули для розвитку науково-технічного прогресу. Метою амортизаційної політики слід вважати напрями та механізми впровадження відшкодування і оновлення основного капіталу. Амортизаційні відрахування спрямовуються на підвищення фінансової зацікавленості підприємства у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів.

Таким чином, до основних джерел власних коштів для фінансування інвестицій слід віднести не тільки прибуток та амортизаційні відрахування, а і прибуток, який утворився внаслідок оцінюючих заходів, які приховують у балансі підприємства одержаний прибуток. До таких заходів належать: зниження оцінки майна в результаті розрахунку норм амортизації, що перевищує фактичне значення рівня вартості устаткування (прискорена амортизація), не активізація відбитих в балансі матеріальних благ.

Дослі­дження показують [102-107], що амортизаційна політика, яка діє сьогодні в Україні як правило ставить метою підтримку діючого виробництва, а не його поліпшення та розширення на основі інновацій, які направлені на збільшення об’ємів та по­ліпшення якості промислової продукції.

У сучасних умовах для визначення частки власних коштів у загальному обсязі інвестицій на підприємствах розраховують коефіцієнт самофінансу­вання, що визначається по наступній формулі (1.1) [6]:


(1.1)

де: ^ Rc – коефіцієнт самофінансування;

Dc – власні кошти;

Бс – державні бюджетні кошти;

Пс – залучені кошти;

Зс – позикові кошти.

Зменшення коефіцієнта самофінансування у звітному періоді в порів­нянні з базовим означає посилення залежності інвесторів від ринку позико­вого капіталу. Підвищення частки власних коштів при фінансуванні інвести­ційних проектів означає порівняну стабільність фінансово-господарської дія­льності підприємств. Значення коефіцієнта самофінансування, що рекомен­дується, повинне бути не менш 0,51 [9].

Ступінь самофінансування - важливий показник платоспроможності підприємства.

Отже, самофінансування слід розглядати, на нашу думку, не тільки як основне джерело фінансування капітальних виробничих вкладень, яке спрямоване насамперед на технічне оновлення промислово-виробничих фондів, а і в науково-дослідні розробки, які сприятимуть підвищенню конкурентоздатності продукції, що виробляється.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


1.2. Сучасні умови реалізації інвестиційної діяльності в Україні


Активність інвестиційної діяльності підприємства змінюється залежно від зовнішніх умов, стадії його життєвого циклу, а також продукції яку випу­скає підприємство, внутрішніх можливостей, цілей, випадкових, непередба­чених подій.

Проведені науково-теоретичні дослідження досягнень економіч­ної науки з питань інвестування [10,98,101,113-119,121] і практика роботи провідних зарубіжних і вітчизняних підприємств довели, що існуючі підходи організації інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання не відповідають умовам сучасної економічної ситуації, яка визначається високим ризиком, мінливістю, значним впливом соціальних факторів [4,122-129].

Кількісний аналіз тенденцій інвестиційних процесів в Україні за останні роки [27,88,93,94,99] дозволив зробити висновок про наявність як позитивних, так і негативних прояв. До позитивних тенденцій треба віднести: посилення процесів фінансової стабілізації, гнучку монетарну політику держави, посилення ролі дрібних інвесторів в акумуляції фінансових ресурсів через банківську систему, посилення сукупного попиту в економіці; до негативних – високі ціни за використання банківських кредитів, поганий технічний, технологічний та фінансовий стан більшості промислових підприємств країни, податкова система.

За сучасних умов розвитку економіки України, головна мета управління інвестиційною діяльністю на макрорівні полягає в наступному: об’єднанні інвестицій як фінансово-майнового ресурсу з результатами інтелектуальної діяльності; створенні умов для взаємопроникнення національної науки в діяльність підприємств, їх фінансової та інтелектуальної капіталізації. Регіональне управління інвестиційними процесами доцільно базувати на трихвильовому попиті: споживацькому, промисловому й інвестиційному, який здатний само- відтворюватися, підтримувати економічну активність підприємств і забезпечувати підвищення якості життя населення.

Основними нормативними актами, що визначають правовий статус ін­весторів в Україні, є закон “Про інвестиційну діяльність”, “Про цінні папери i фондову біржу”, “Про господарські товариства”, “Про іноземні інвестиції” i т.д. [1, 174-176].

«Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юри­дичних осіб i держави щодо реалізації інвестицій. Вона відбувається на ос­нові: інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємст­вами, господарськими товариствами, а також громадськими i релігійними ор­ганізаціями; державного інвестування за рахунок коштів бюджетів, позабю­джетних фондів i позичкових коштів; іноземного інвестування» [109].

Інвестиційна діяльність здійснюється згідно з такими основними прин­ципами [44,54,55]:

1) невтручання органів держави, юридичних осіб i громадян в інвести­ційну діяльність, яка не суперечить діючому законодавству;

2) добровільність інвестування;

3) рівноправність всіх інвесторів i учасників інвестиційної діяльності;

4) захищеність інвестицій;

5) свобода вибору критеріїв при здійсненні інвестиційної діяльності.

Згідно з аналізом літературних джерел [109,111,115,129,130] об’єктами інвестиційної діяльності може бути: осно­вні фонди i обігові кошти в усіх сферах та галузях господарювання, грошові вклади, цінні па­пери, інтелектуальні цінності, науково-технічна продукція, а також майнові права. Забороняється інвес­тування в об’єкти, які не відповідають вимогам са­нітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України. Замовником інвестицій може бути інвестор, а також будь-які інші фізичні та юридичні особи, уповноважені інвестором здійснювати реалізацію інвестиційного про­екту. «Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування» [1]. Суб’єктами інвестиційного процесу можуть бути як виробничо-господарські утворення так і держава, фінансові установи (банки, кредитні спілки, страхові компанії та ін.), виробничо-господарські угрупування (промислово-фінансові групи, холдингові компанії). Користувачами можуть бути інвестори, а також інші фізичні та юри­дичні особи, державні та муніципальні органи, іноземні держави та міжнаро­дні організації, для яких створено об’єкт інвестування. Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної ді­яльності, є інвестиційна угода, вибір умов якої є їх виключною компетен­цією.

Необхідною передумовою економічного зростання будь-якої країни в су­часних умовах є перехід до інноваційного етапу свого розвитку. Для такої моделі економічного зрос­тання України необхідна розробка і реалізація стратегії економічного та соціального розвитку країни, яка на поточне десятиріччя значною мірою буде залежить від впровадження ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів та ефективного управління ними. Тому, важливою проблемою виступає пошук стабільних джерел фінансування розвитку промислових підприємств, вибір критеріїв ефективності інвестиційних витрат, які мусять базуватися на комплексному аналізі взаємозв'язку й взаємозумовленості капітальних вкладень і структурних зрушень в економіці, визначення пріоритетів у галузевій структурі інвестицій, а також дослідження джерел і коштів формування інвестиційних ресурсів у сучасних умовах економічного розвитку України.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

На думку фахівців, зростання вітчизняної економіки багато в чому алежить від політики уряду відносно державних інвестицій (зараз відмічається уповільнення зростання з 12,1% у 2004 р. до 2,6% – у 2005 р.). Це пояснюється тим, що біля третини державних капітальних видатків ідуть на субсидії державним та приватним підприємствам (4,35 ВВП у 2005 р.) [186]. Прибутковість - це найважливіший структуроутворюючий критерій, за допомогою якого визначають пріоритетність інвестицій. Недержавні джерела інвестицій направляються насамперед у високорентабельні галузі зі швидкою оборотністю капіталу. У цих умовах, галузі економіки, де вкладені кошти мають повільну окупність, залишаються недоінвестованими. Надмірне інвестування приводить до інфляції, яке має назву так званого «перегріву» економіки, недостатнє – до дефляції. Ці крайні полюси економічної політики необхідно регулювати за допомогою розробки та впровадження ефективної системи оподаткування, державних видатків, кредитно-грошових і фінансово-бюджетних заходів здійснюваних урядом.

У сфері державних інвестицій використовуються три типи фінансових посередників[111]:

перший тип – депозитний, до яких відносяться комерційні банки, ощадно-кредитні асоціації, ощадні банки, кредитні споживчі кооперативи (кредитні союзи);

до другого типу посередників відносяться контрактно-ощадні – це компанії по страхуванню життя й майна, пенсійні фонди;

до третього типу інвестиційних посередників відносяться взаємні фонди, пайові інвестиційні фонди, трастові фонди, інвестиційні компанії закритого типу.

Потреба в колективному інвестуванні виникає тому, що інфраструктура ринку багатьох боргових зобов'язань держави влаштована так, що учасникам цього ринку незручно працювати з дрібними інвесторами, а частина державних цінних паперів просто не призначена для інвестування з боку населення.

Особливістю першої групи посередників є те, що інвестори не є акціонерами (з усіма їхніми обов'язками й правами, у тому числі на одержання прибутку у формі дивіденду), а кошти свої вони передають в довірче управління, залишаючись їхніми власниками і одержують право брати участь у прибутках. Між управляючою компанією й інвестором укладається контракт, тому такі фонди називаються контрактними.

У розвинених країнах контрактно-ощадні посередники є активними учасниками фінансового ринку. Вони, як і інші колективні інвестори, акумулюють кошти індивідуальних вкладників для портфельних інвестицій, які спрямовані на притягнення коштів в корпоративні цінні папери. В Україні інвестиційну діяльність банків, пов'язану із цінними паперами, законодавчо не відокремлюють від комерційної.

Ефективне використання державних капіталовкладень, на думку фахівців, залежить від реалізації задекларованих пріоритетів розвитку країни (наприклад, виконання плану дій «Україна-ЄС»), що буде сприяти переорієнтуванню капітальних видатків на продуктивні інвестиції. Фахівцями складено два макрофіскальних сценарія розвитку економіки України, перший з яких має назву «базового прогнозу» та базується на припущенні про помірно швидке і добре впровадження пакета реформ, які спрямовані на покращення управління державними фінансами, створення фінансових можливостей для збільшення державних і приватних продуктивних інвестицій. Одним із таких заходів є, наприклад, зниження ставок внесків з фонду оплати праці на 10 п.п. протягом 2009-2013 рр. при одночасним запровадженні другого рівня пенсійної системи, підтримка помірного фіскального дефіциту та дефіциту рахунку поточних операцій, середнє зростання ВВП на рівні 5%, зниження інфляції у прогнозний період (до 2015 р.) [186].

За другим макрофіскальним сценарієм, який має назву «консервативного прогнозу», припускається збереження стабільності у розвитку, що має відображення у відносно повільному просуванні реформ із деяким їх прогресом: зниження ставок внесків із фонду зарплати на 5%, значно нижчі показники державних інвестицій, стабільна інфляційна динаміка, помірні внутрішні й прямі іноземні інвестиції. Такий прогноз передбачає економічне зростання на рівні 2,5—3% у середньостроковій перспективі. Ці макропрогнози за обома сценаріями наведено у табл.1.2. [186].

Одним із зовнішніх джерел фінансування розвитку підприємств є іноземні інвестиції, які представляють собою «вкладення іноземного капіталу в об'єкти підприємницької діяльності на території України у вигляді об'єктів цивільних прав, що належать іноземному інвесторові, якщо такі об'єкти цивільних прав не вилучені з обороту або не обмежені в обороті в межах країни відповідно до