Реферат: Поетично-автобіографічна година





(Поетично-автобіографічна година,

присвячена життю і творчості І.М. Світличного)


Луганський степ... Безмежний простір, родюча земля, золота нива... І лунає над цією цариною спів жайворів, аж бринить прозоре повітря. Жайвори співають і народжують у людей надію на мир, стале життя, добробут...


Такі ж почуття пробуджують і „жайвори” у царині слова – письменники і поети, гордість Луганщини, які „співом” своїм можуть і збентежити душу, і втішити її, і втамувати душевну та духовну справу. Вони оспівують красу людської душі і красу нашого рідного краю.

Сьогодні ми згадаємо І.М. Світличного торкнемося своїм серцем його поезій.

Іван Михайлович Світличний.... Про нього говорять, що він поет глибокої думки і широкого виднокола.

Його називають справжнім художником, бо слово його в українській сорочці, там, де „дощ заплітає гусиний крик у жовту лісосмугу...”


Над багаттям багряних лісів

Гріє небо блакитні долоні,

І бреде череда в оболоні,

І шипшина в чарівній красі.


В лісосмузі весь день стрекотить

Хвастовита хвостата сорока

Та далеко відлунюють кроки,

Та, як музика, вітер свистить.


* * *


Ходить сонце по росинках –

Намистинках срібних,

По струмку пройшлось навшпиньки,

Засміялось дрібно.


Загойдалося у хвилі

Невисокій, синій,

Й наче вишні спілі-спілі

Вишило в глибинах.


Я вбираю барви в очі

Із трави, ожини,

Йду туди, куди струмочок

Проклада стежину.


І здається, осягаю

Неосяжне – вічність,

За струмком бреду по гаю

І збираю ніжність...


А народився Іван Михайлович Світличний 7 серпня 1924 року в селі Нещеретове Білокуракінського району на Луганщині в сім'ї службовця. З дитинства милувався краєвидами рідного краю, яка на все життя вкарбувалася в його душу. Маленький Іванко шукав засоби, щоб звернути увагу на красу, що його оточувала, іншим. І знайшов для цього поетичне слово:


Я слово шукав запашне,

наче сіно у стозі,

І дуже хотілось цього чародія

знайти,

Щоб їхало слово в сорочці

вкраїнській на возі

Й співало...


Та так, щоб втирали від

радості сльози

Під час того співу –

близькі і далекі світи!

Завдяки йому поет розповідає читачеві про своє дитинство, рідне село, батька й матір.


З батьком дививсь на село

А село у долині, близько.

Ось уже і літо пройшло,

В небі птахів летюча низка!


Та в цей час задумались ми,

Що не зчулись: надворі – вечір,

Що засяяли зірки з пітьми,

І упала роса на плечі.


Я людина степу, проста,

У житті мені мало треба:

Щоб родили весь вік жита

І ясніло над полем небо...


Говорити ось так любив

Батько мій у вільну хвилину,

Його час у труді-боротьбі

У степу промайнув, відлинув....

* * *

Проводжала мати мене

В невідомий світ від порога,

Листя жовтим теплим вогнем

Простелялося нам під ноги.


Погляд матері зупинивсь

На листочку світлім березовім,

Що зірвався, метнувсь увись,

Неспокійний, наче поезія.


Ну, куди ото він,

куди,

Запитали б його, понісся?

Чи до щастя, чи до біди?

Вже тримався б свойого лісу...


Шлях широкий все далі біг

Поміж селами і ланами,

Зрозумів я матусі біль:

Ви не бійтесь за мене, мамо...


В 1945 році Іван Михайлович закінчив Старобільський педагогічний інститут, потім вчителював викладачем математики.

Про ставлення до своєї професії ми також дізнаємося з його віршів


Навчаю я дітей щоднини –

Своє дороге майбуття,

Як ім'я вічне – Людина

Нести через хвилі життя.


Я – вчитель. І тим горджуся.

Що, сповнений чистих устремлінь,

Знаходжуся ланкою в русі

Крокуючих в світ поколінь.

Поезія поета багатогранна, і перш за все, реалістична. Яке б не було життя, він змальовує його без усяких прикрас.


Було це все давно-давно...

У неясній якійсь тривозі

Дививсь я сумно у вікно

На мокрі клени при дорозі.


Там на роботу йшли жінки,

Удови у старих чоботях,

Там повоєнні малюки

До школи йшли в своїх турботах.


І я, учитель молодий,

У себе на уроках в школі

Казав цим учням: - Підождіть,

І буде в нас всього доволі.


Ми часто в полі качани

Ламали під дощем осіннім,

І рученята школярів

Були від холоду аж сині.


Та ще була вказівка нам:

„Не брати вчителям і дітям

Із поля і 100 грам зерна,

Інакше будемо судити”.


Я не витрушував зернят

З кишень моїх маленьких друзів,

Бо знав, що всі вони їдять

Коржі з макухи й кукурудзи.


Що це, як ласощі у них,

Як ті цукерки недосяжні...

Як жаль було отих малих,

Не по літах в труді поважних.


В ті дні в майбуть новітній літ

Я задивлявся знов і знову,

Тоді й зродилося на світ

Поезії правдиве слово.


Червоною стрічкою через усю поезію Івана Михайловича Світличного проходить тема Великої Вітчизняної війни. Це вірші „Колись... В день Перемоги”, „Пам'ять”, „Хай слава їх живе допоки й світу”, „Біля пам'ятника „Нескорені”...

До вашої уваги вірш


В рік 1943

Ось воно, українське село...

Перше... Вільне...

Високі тополі,

Але куля вп'ялася в чоло –

Зупинився солдат серед поля.


Захитався...

Товаришу стяг

Передав:

- Донеси, я вже гину...

А я к падав, то руки простяг,

Щоб торкнутись землі України


Що може бути найдорожчим за Україну, рідний край?

Саме вони надають кожній людині силу, надію, натхнення. І саме тому поет часто відвідує свій рідний край.


Я час від часу йду сюди,

Щоб жадібно ввібрати в себе

Ковток холодної води

Із джерела під рідним небом.


Щоб ставши тут серед полів,

Знов зачерпнуть снаги і сили

З цієї теплої землі,

Що і мене колись зростила

В одному зі своїх віршів він оспівує корінь чагарнику, який міцно тримається кручі, тобто, своєї землі. І в цьому міститься глибокий сенс усього життя.


Я вклоняюся вам, низькорослі, колючі

І красиві по-свойому чагарники,

Вам, що міцно, надійно тримаєте кручі,

Щоб не впали вони у прозорість ріки.


Де ж краса, - запитають мене спересердя, -

У кущів, де ні листя, ні зросту нема?...

- Там, - скажу, - під землею захована в тверді.

Перед нею завжди відступає пітьма.


Там, - скажу, - у липкій і коричневій глині

Заховалась, не хоче іти на-гора,

Вся краса – у пружинистім погнутім корінні,

Що місцями на берег крутий випира.


Там вона на невидному нам п'єдесталі,

Глибше в землю ввійти – це життя її зміст,

Бо краса на поверхні повік не лежала,

Не тяглася навшпиньках на повен свій зріст.


Він неодноразово наголошує, що людині також треба держатися свого коріння – рідного краю, землі батьків і дідів.




Мій вічний світ захоплень – люди,

Їх поривання до краси,

Їх здатність бачити і в грудні

Краплини чистої роси.


Це їх дерзання і устремління,

До зоряних висот снага

Перемага земне тяжіння

І відстані перемага.


Але, долаючи простори

Нових небачених світів,

Людина міцно держить корінь

Землі батьків,

Землі дідів.


Свою любов і висловлює поет у своїх віршах


Іду я знов у степ широкий,

Де ниви стеляться без меж,

Мені ти, земле з кожним роком

Усе дорожчою стаєш.

Я крикнув вперше на світанні

У тебе, земле, на виду,

А вже як прийде день останній,

В твої обійми упаду.

Та, поки я живу на світі

І п'ю щедротний сік росин,

Я буду так тебе любити,

Як любить рідну мати син.

Моя ж ти вічна годівниця,

Ну, як би я без тебе жив?

У тебе золото пшениці,

І синь річок, і зелень нив.

Я роботящим хліборобам

Вклонюся за усіх людей

І прошу долю, щоб Чорнобиль

Не повторивсь повік ніде.

Я крикнув вперше на світанні

У тебе, земле, на виду,

А вже як прийде день останній,

В твої обійми упаду.



В 50-х роках минулого століття І.М. Світличний почав друкуватися в обласних та республіканських газетах, а також в журналах „Дніпро”, „Вітчизна”, „Донбас”, „Прапор”, керував літературним об'єднанням.

В 1961 році виходить його перша збірка „Пісня над Гайдаром”, а згодом книжки поезій „Коли згоряють метеорити” (1966), „Полум'яність” (1972), „Назустріч сонцю” (1974) та ін.

В співдружності з місцевим композитором Іваном Тихоновичем Кобилки ним, поет написав понад 40 пісень, більшість із яких присвячено рідному краю. Наприклад, „Пісня про Гостру могилу”, „Пісня про Айдар”, „Полюбила у березні”...


Л.М. Тімакова,

завідувачка дитячого відділення

районної бібліотеки

районного будинку культури






еще рефераты
Еще работы по разное