Реферат: Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження з приводу Київ
Олександр Маландій:
прикмети людяності
Із письменницького зошита
Путівник доробку
Судження з приводу
Київ
2007
Олександр Маландій – відомий поет, публіцист, прозаїк, есеїст, автор творів для дітей і дорослих, нарисів про митців і літераторів, заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародної премії ім. В.Винниченка та літературної премії ім. П.Рудя.
На сьогодні під його іменем побачило світ близько 20 книг.
В цьому виданні Вашій увазі, шановний читачу, запропоновано докладний огляд-путівник доробку О.Маландія, із збереженням неповторності жанрового і тематичного обширу письменницьких зацікавлень і домінанти літературно-світоглядної аспектації авторового „я” в контексті 40-річного творчого шляху – від шістдесятництва донині; та подано дещо з нових творів митця.
В підготовці видання до друку взяли участь працівники районного Інформаційного центру „Бібліотека ім. М.Костомарова” Шевченківського району м. Києва.
Відповідальна за випуск Л.Пескіна
Комп’ютерний набір:
тексту - Н.Петренко, Н.Цуріна
бібліографія – Н.Бурсова
редагування - С.Онищук
Автор щиро вдячний всім небайдужим за розуміння, підтримку та сприяння у виданні цієї книги.
Зміст
Наперекір семи смертям 7
Правдива повість про перевесника 7
Перша смерть 7
Рядки із щоденників письменника 8
Друга смерть 9
Із щоденників письменника: 9
Третя смерть 10
Із щоденників письменника: 11
Четверта смерть 11
Із щоденників письменника: 12
П’ята смерть 13
Із щоденників письменника: 14
Шоста смерть 14
Із щоденників письменника: 15
Сьома смерть 15
І от я на Бакинській, 34. 16
Із письменницького зошита 19
^ ВДАЧІ ЗА ІМЕНАМИ 19
Ж і н о ч і 19
Ч о л о в і ч і 22
Сад поетичного дару 27
Українське гроно 27
Російське гроно 28
Думки натщесерце 29
З А М А Л Ь О В К И 32
Музика 32
Про настрій 33
^ ЗАПИСИ КИЇВСЬКОГО ЩОДЕННИКА 34
Путівник доробку Олександра Маландія 40
Книги поезії: 40
Книги прози: 40
Твори для дітей: 40
Провідні теми творчості 41
Репресії. Голодомори 41
Поезії 41
Проза 41
Звичаї предків. Віра 42
Поезії 42
Проза 42
Мовний скарб. Літераторство 43
Поезії 43
Проза 43
Музиці скоряється усе 44
Поезії 44
Пісні 44
Проза 44
Судження з приводу видань О.Маландія 46
Життєва свіжість слова 47
«Мала планета Олександра Маландія!” 50
Післяслово до книги «Дорога до себе» 50
Обереги пам’яті та любові 55
Хист Олександра Маландія 56
Із передмови до «Світлотіней» 57
Тихий голос сумління 58
Щастя - у творчості 58
Із передмови до книжки «На перехрестях душ» 60
Бібліографія 61
Іменний покажчик авторів, які писали про життя і творчість Олександра Маландія 64
Алфавітний покажчик назв видань, в яких друкувалися 65
твори письменника 65
^ Наперекір семи смертям Правдива повість про перевесника
Ми з Сашком перевесники, однокурсники. Мешкали якось в одній, двадцятій кімнаті університетського гуртожитку на Чоколівці. Обидва – журналісти, обидва – селюки. Нас на ночівлю було як риби в путину. Олександр - новоприбулець, що переселився з Боярки. Він був старостою групи на курсі. Худющий до кісток, зголодніло похмурий, а коли усміхався, його очі промінилися світлом і доброзичливістю. Щовечора він примощував скраю до постелі свою грубезну валізу, простилав ковдру, спав на боку поряд з чиїмось ліжком.
З важкою головою і болем у тілі ходив на лекції Сашко Маландій, складав на відмінно сесії, а вночі, потайки, мережив оповідання та вірші. Десь у 60-х роках я відвідав його вдома в Сумах. Він працював там завідувачем відділу обласної газети. Та й потому оце вже зустрілися в Києві на Бакинській через сорок літ...
Господи, скільки спливло часу! Ми розмовляли і не могли набалакатись. Того ж дня я переконався, що мій побратим тримається, наперекір семи смертям.
^ Перша смерть
Зима-весна, після голодомору в розпалі, не залишила жодних надій на виживання. Без ріски в роті, батьки визбирували на проталих латках городу й поля мерзлі картоплини й бурячки, чухрали зазеленіле пагілля беріз, невимовно раділи першим паросткам лободи, кропиви й іншого зілля, з якого готували терпкий „борщ”.
Щодня молоде подружжя Маландіїв – Микола й Настасія – дізнавалося про голодну смерть на хуторі Мамаївці своїх сусідів, а то й родичів, що мешкали в суміжному селі Червоному. Жах і жаль огортав їхні душі. А зваривши останню пригорщу схованих у хліві висівок, надлубали з-під картопляних кущів ранньої зав’язі бараболі, завбільшки з горошину, мало не потруїлися, з’ївши те вариво з лушпинням. Їх, опухлих і знесилених, врятувало недоспіле житнє колосся, з якого нам’яли півжмені зерен для юшки-„затірки”.
Сподівалися на визрілий урожай. Міркували набратися сил і по-новому облаштувати родинний лад. Та негадано вкрай заслаблій Настасії стало зовсім кепсько, хопилася за живіт. Розгубилися батьки й цілком поклалися на Бога. А з настанням літа виснажена голодом мати народила бездиханне дитя. Заклопоталася сільська бабка-повитуха, щоб повернути немовляті життя, та її зусилля були марними. Вона, ледве привівши до тями породіллю після пологів, квапно гукнула батька, аби негайно дав ім’я синові. Спантеличений чоловік згадав діда Олександра, й метка пупорізка чукикнула в руках новонародженого, покликала на ім’я, і неживе маля ніби озвалося. Згодом батьки похопилися, що якраз був Петрів день і хлопчика годилося б назвати Петром або Павлом. Проте бабка рішуче заперечила, бо, мовляв, яке виблагала у Всевишнього ім’я, з тим дитині тільки й вижити.
Отак почалася непроста доля-дорога Олександра Маландія. Не багатьом його одноліткам судилося побачити світ, і то ненадовго: вони, разом із батьками, лягли в землю тих голодушних років. Сашкові ж із перших днів пощастило переступити межу небуття й уникнути замаху лютої костомахи. Тільки на тернистому шляху не раз підстерігала його загроза.
^ Рядки із щоденників письменника
«Чутливу від народження натуру вабило багатоголосся співучих слобожанських левад, на Пслі, дивовижжя барв і звуків, яких щедро вдаровували прибережні гаї та садки. Полонили хлоп’ячу душу й, співзвучні з солов’їним щебетанням, вечорові співи хутірських дівчат і парубків, а святковими днями - також гуртів дорослих, що підхоплювали знайомі переливи гармошки чи грамофона. Біг я, бувало, покликаний спозаранку солоспівами Оксани Петрусенко і Бориса Гмирі, Івана Паторжинського і Марії Литвиненко-Вольгемут, що долинали з Причепилівки од відчинених вікон. Завсігди тішили гостини двоюрідних старших сестер та брата Мишка, що приходили святними днями в хутір із с. Червоного. Сестри приспівували, а Мишко-усевіда розказував цікаві пригоди й міг хвилиною змалювати олівцями чи фарбами те, про що говорили. Брався за олівці й я, переймав од брата вміння відтворювати барвами довколишню красу, вчився з братом образному баченню світу, намагався, вслід за Мишком, різьбити з дерев’янок фігурки, чи влучно означати словами щось із-перед очей. Мав також змогу, на прохання гостей, потішити їх улюбленими віршами із Тараса Шевченка й Леоніда Глібова, яких знав доволі, запам’ятавши з розповідей батька чи від старшої сестри-школярки.»
^ Друга смерть
Маландії тільки-но стали обживати недобудовану хату на віддаленому кінці хутора, а тут літо, гаряча пора, немилосердна колгоспна повинність день у день відробляти трудодні. Хто ж догляне вдома дітей? Добре, в кого старенька бабуся! Але її не було. А спробуй не вийти на роботу навіть у неділю! Карали штрафом, або й звинувачували в „саботажі”.
І стряслося лихо… Побігло п’ятирічне хлоп’я із сусідською дівчинкою на луки до річки. Там, у воді, квітли лілії. Забагла Шура запашної квітки. Чи міг добросердний Шурко відмовити їй? Потягся із глеюватого берега за лататтям і, поковзнувшись, - шубовсть у вир. Дівча злякалось і втекло. Та тут, де не візьмись, моряк, який з дівчатами катався поблизу на човні; вони побачили, що хтось тоне й мерщій на поміч. Кілька разів пірнав військовик, але Псло там глибоке і швидкоплинне, йому ледве вдалося вихопити з обіймів річки дітлаха. Розтиранням і висмоктуванням вибрав із легенів воду та робив штучне дихання, доки із грудей утопленика долинув хрипкий стогін. І рятівник полегшено зітхнув: «Житиме…». Але сказав чередниці Фросі, яка підоспіла, – не давати малому заснути повну добу, бо може задихнутися…
Мати цілу ніч сиділа з дочкою білі Шурка, щось розповідала, бавила розвагами. Олександр згадував: «Добре пам’ятаю, як у воді відбивається сонячне проміння й поволі його меншає і меншає перед очима, аж до малюсінької цятки. Зрештою й вона гасне із втратою притомності.
Потім, мабуть, уже на руках у моряка відчув різкий біль у стиснутих грудях і мимоволі викрикнув чи то тихо простогнав. Десь у високості прокурликали журавлі, і хтось ніби мовив: «Житиме…». Мов крізь морок, угадував риси обличчя лагідної череднички…»
^ Із щоденників письменника:
«Після гірко пам’ятного випадку на річці та від побачених жорстокості й загину людей в час війни став я жахатися ночами, боявся один лишатися в темній хаті. Мати кликала бабку, яка чаклуючи з воском, виливала переполох малому. Настрахана дитяча душа болісно сприймала все зле, кривдне. Якось, гортаючи книжку, натрапив на малюнок з мертвою матусею, здригнувся, відбіг од столу до неньки, що пряла, благав перекинути моторошну сторінку.
Книжок у сільській хаті було, крім сестриних підручників, з півдесятка, не більше. Я ще дошкільником помалу став їх читати, а коли відбув кілька місяців у першому класі, вже не відводив очей від друкованих рядків. Усі вірші знав напам’ять, а оповідання й книжки про різні пригоди перечитував навіть у землянці, при світлі каганця. Особливо затямив напівуцілілий томик про кумедного вояка Швейка. Ховав на ніч усе читане й недочитане під подушку, мов найдорожчий скарб.
На Різдвяні святки скрадно біг до ближчих сусідів колядувати й здоровити з Новим роком. Складання вітальних примовлянок будило в уяві жагу віршувати. Спроби давались не просто. Але важке лихоліття, коли батько був на фронті, привчало малого до не властивої вікові, морочної роботи. Мусив мізкувати, що тільки змога, й виконувати, як належало б дорослому.»
^ Третя смерть
Бойовисько, прогримівши над узберегами Псла, подаленіло на схід. Восьмирічного Шурка записали першаком до школи в Червоному. Із зимовими холодами у класі, здавалося, крижаніла й душа. Учні сиділи за партами в пальтах і рукавицях (нікому було подбати про опалення). Та невдовзі, після боїв під Сталінградом, почастішали бомбардування, і уроки зненацька урвалися.
На хуторі й у Маландієвій хаті, що стояла крайньою від Псла, оселилися німецькі солдати. Матір із дітьми вигнали, й вони стали жити в землянці, яку викопав дід Кирило. Обстріли радянських військ долинали звіддаля. Німці, що верталися з окопів, уночі відпочивали у натопленому житлі. А зранку в хаті нікого не було, й Шурко примудрявся прокрастися до своєї домівки. Там можна було зігрітися. А ще на комині лежали насипом цукерки, печиво, ліки, сірники й сигарети.
Хутко ховав хлопець усього потроху в кишені і ніс у землянку: недужим – пігулки, напівголодним – їстівне; а сигарети й сірники віддавав дядькам, що перебували в сусідніх погребах (переважно втікачі з німецького полону).
Мати й сестра завжди раділи таким приношенням, а чоловіки дякували за куриво. Німці ж запримітили, що їхні припаси зникають. І якось, тільки-но Шурко набрав усячини, як з’явилися солдати і спіймали його на гарячому. Вони знали, що хлопчак не палить. То кому ж носить сигарети? Чи не партизанам? Але Шурко мовчав. Тоді розгніваний чужинець ударив його прикладом, і малий поточився, впав головою на залізний кут грубки, залився кров’ю. Він лежав на долівці, як прибігла мати, опустилася біля сина. Над нею просвистіли кулі. Тільки Шурко вже нічого не чув. Лише другодні він отямився в землянці. Ледве відволодали дитину, хоча довгі роки його переслідувала тяжка нервова недуга. Але хлопця тішило те, що вороги так нічого й не дізналися від нього про втікачів з полону.
^ Із щоденників письменника:
«Десь іще лютувала війна. Дитяча допитливість ніби воскресла заново, після відгуркотілого над Пслом бойовиська, спрагло повела до пізнання наук, на уроки, коли 1943-го чимчикував до школи уже звільненого Червоного. Не раз обморожував по дорозі ноги, обличчя, але поспішав на заняття, бо мав у своїй сумці вирішену складну задачку, яку звично готувався розтлумачити однокласникам. Уявляв себе учителем.
А сутужного повоєнного літа подався, заразом з дорослими, на поле, переймав од батька вміння доглядати коней, водив гнідка поперед плуга, підвозив згодом жниварям воду.
У школі був, малорослий, головою піонерської дружини. Умів приспівати, чи вирізавши з ліщини сопілку, заграти жвавих слобожанських співанок. Шкодував, що не мав гармошки, а руки й душа тяглися музичити. Іще полюбляв скликати школяриків до лісу, розповідав їм про корисні квіти-трави, про птахів (де які гніздяться і як співають), адже виріс побіля левад.»
^ Четверта смерть
З острахом згадували батьки на чотирнадцятому літі голодний тридцять третій рік...Адже до повоєнної скрути облягли селян надмірним тягарем непосильні податки: платили за кожну сотку присадибної ділянки, за худобину й птицю, за кожне деревце в садку. Молока від корови ледве вистачало, щоб виконати норму здачі на молочарню.
Шурко до зазимків бігав у ліс збирати яблука-кислиці й дикі груші. Навчання у школі припинилося. Випивши кухоль узвару з картопляником, він сідав малювати портрети улюблених письменників – Тараса Шевченка, Леоніда Глібова та Володимира Короленка, і йому здавалося, що голод менше дошкуляв. Та напровесні не стало вдома навіть картоплі й груш. Варила мати несмачну юшку із кропиви та пучки висівок. На безхліб’ї Шурко охляв, занедужав. Лежав непритомний, важко дихав. І мати, коли вранці розпалювала піч, а в малій хатині було душно, виставляла синову розкладачку в прохолодні сіни. Там якось легшало, але постійно віяв протяг (із горища й ганку), і хворого ще дужче лихоманило. Не з’їдав навіть вадливої юшки, якої наливали йому. Змарнів, кашляв, марив.
Та якось навідалася сусідська дівчинка Віра. Вона принесла Шуркові пухких млинців, политих ряжанкою. Вгощання було смачне, а надто під щебетання перевесниці. Хлопець поласував млинцем, а дівча шепнуло йому на вухо, що заглядатиме частіше і що він неодмінно одужає.
Віра підставила драбину й зачинила ляду на горищі, а ще турботливо вкрила недужого другою ковдрою, щоб хвороба вийшла з потом.
Шурко помалу оклигував, намагався вірити, що очуняє. Голублива дівчина зазирала щодня, й він потроху почав підводитися. А ще сусідка призналася, що коли почула від Шуркової матері, що він однією ногою в могилі, то довго плакала й заприсягнула собі врятувати дружка: „І, бач, ти живий....” Віра підняла.
^ Із щоденників письменника:
«Знесилений голодом, почав постійно зміцнювати здоров’я. Взимку ставав на лижі, влітку бігав з ровесниками за м’ячем, крутив велосипеда, плавав наввипередки. Настійливість допомагала долати слабість. А деколи й оберталася прикрощами. Бо дорослі, передусім учителі, сподівалися послуху, ретельного виконання завдання, а мені кортіло чинити щось на свій штиб. Добре, якщо наставник траплявся розважливий. Як учитель фізики Віктор Кузьмич Шабаль. Він бачив, коли школяр мав рацію, й прихильно поступався: „Ну, то роби, як задумав, тямкуй”. І я метикував, складав жарти-вірші, готував класну стіннівку на свою і спільну втіху. Потім доручили мені редагувати шкільну газету і біля її чергового випуску завжди було гамірно. Закінчив школу, попри затяжну болість, із медаллю. Вагався, чи не вивчитись на інженера (бо добре давалися точні предмети). Та взяв гору все ж потяг до краси і рідного слова.»
^ П’ята смерть
На третьому році напівголодного навчання в університеті Олександрові Маландію довелося під час практики працювати в газеті „Радянський Крим”. Животіння на мізерну стипендію знесилило студента, якому нічим не могли підсобити батьки-колгоспники (вони за свою працю мали хіба що трудодні та клунок збіжжя). Виснажений, та ще з кількома недугами, він, замість доброго харчування (за приписом лікарів), мусив відбирати від стипендіальних грошей якусь частку на оплату кутка в Боярці, бо гуртожиток надавали здебільшого безбатченкам-напівсиротам або ж комсомольським ватажкам, а Сашко не був ні вискочкою, ні догідливим послухом.
Отож, перебиваючись на воді та сухарях, студент поїхав із редакційним завданням у район, прилеглий до Сиваша. Літо випало спекотне. А Олександр, діставшись на ферму, вирішив, знеможений спрагою, скупатися в лимані. Вода сягала не вище колін. Він побрів далі, сподіваючись на глибину й чисте плесо. Аж натомився, силоміць витягуючи ноги з водоростей...Мимохіть оглянувся – й закляк від страху: жодних ознак берега, лише непроглядна білина туману.
Блискавично зміркував: ні кроку! Запаморочилось у голові, ледве зміг встояти на місці. Змочив вологою чоло і з заплющеними очима повернувся, щоб змінити напрям руху навпаки.
Почвалав наосліп. Час од часу тільки поглядав униз. Коли врешті, геть зморений, відчув, що води стало менше як до колін, зважився подивитися перед собою. На обрії помітив щось подібне на смужку пологого берега, а згодом забовванів і вузлик складеної гіркою одежі.
Чимдуж заспішив на край лиману. Та вже за крок до суходолу знепритомнів і хлюпнувся на всю довж. Наче із непробудного сну прокинувся, сяк-так, навсидьки, змив із себе бруд зволоженими у тванюці долонями. Глипнув угору: сонця не видно за густим серпанком; лише сяяла майже в півнеба світлина.
Подякував долі за ласку й попрямував до людей.
^ Із щоденників письменника:
«На хвилі угорських заворушень і вслід за хрущовським розвінчанням культу особи Сталіна поширилися „вільнолюбні настрої” поміж київських студентів, зокрема майбутніх журналістів. І – прокотився шквал переслідувань „націоналістів”. Потрапили на зірке око відповідних служб і мої однокурсники Б.Мар’ян, І.Пашков, В.Пепа. А якось зібрали третій наш курс й повели наставники мову, щоб колективно засудити поведінку антирадянщиків і, зрештою, відрахувати їх з університету. Я тоді виступив першим із студентів на захист звинувачених перевесників. Перепало ж потім на горіхи, мало самого не запроторили до виправних таборів. Надовго потрапив у списки „неблагонадійних”. І допити не припинялися до останніх днів закінчення вузу. Міркував, як би „втекти” подалі від слідчих, та й підписав направлення на роботу в газету своїх Сум, хоча була слушна нагода лишитися в Києві. Проте й на Слобожанщині, щойно став працювати в редакції, раз по раз кликали на допити з приводу переслідуваних однодумців (В.Стуса, В.Захарченка, М.Данька та ін.) Редактор лютував, погрожував звільнити. Тим часом не стало батька, і я мусив допомагати кволій матері. Але й сам важко захворів. У тривозі минав кожен день: за одним лихом інше...»
^ Шоста смерть
На межі 50-60-х років журналіст Маландій поринув у газетярські будні сумської газети. Після університетського направлення він очолив молодіжний відділ, згуртував навколо себе тямковитих дописувачів і мало не щочисла давав „свою” сторінку; нею зачитувалась не лише юнь, а й різного віку земляки-сумняни. Схвальні відгуки передплатників наснажували публіциста, й Олександр працював напружено, винахідливо.
Якось на суботу вмовився він із молодими робкорами підготувати, спільно з ними, розповідь для газети. Це мало б стати уроком для початківців. Подалися на будівельний майданчик.
Коли вже було зібрано потрібний матеріал і дописувачі з журналістом спускалися із горішніх поверхів будинку, зненацька під ногами провалилося риштування, й Олександр ізгори полетів униз: розпластався на камінні й утратив памороки.
Швидка допомога незабаром відвезла потерпілого до хірургічного відділення лікарні. Кілька днів і ночей пролежав він без пам’яті. Черепна травма виявилася доволі складною. Лише завдяки досвідченому хірургові Супруну вдалося Олександрові повернутися до звичайного життя і роботи. Але назавжди залишився запис в історії хвороби: післятравмова енцифалопатія...
^ Із щоденників письменника:
«Напади післятравмової болісті стали дошкуляти не лише самому (не даючи працювати на повну силу), а й близьким завдавали гіркот, вкрай ускладнили життя. Що вже гадати про влаштування сімейного затишку...Дружини люблять здорових чоловіків. Спроба одруження завдала тільки зайвого смутку.
Поринув з головою в газетярську коловерть. Вечорами, гляди, визрівали рядки віршів, прози. Однак, перейняті національним духом, твори не раз натикалися на видавничо-цензурні заборони. Рукописи повертали... Півтора десятка років! Лише 1976-го вдалося видати, досить „обкарнану,” збірку поезій „Березнева грімниця”. Але, як і раніше, часописи не друкували ні моїх поезій, ні документальної прози про несправедливо покараних митців та на захист рідної мови. Мусив оголошувати, на знак протесту, голодівку. Звертався й з листами до владних посадовців. Але марно. Кому потрібна в колоніальній державі людина, та ще української землі й „неблагонадійна”?»
^ Сьома смерть
В середині 70-х років Олександр Маландій розкритикував у сумській газеті, із притаманною йому доказовістю, за злочинну безгосподарність високе начальство Білопільського району. Журналіста попереджали, що район очолює висуванець й улюбленець одного із секретарів обкому партії, але він не зважив на застереження, сміливо виступив за покривджений сільський колектив. За ніч було написано нищівно-правдивий матеріал, і його позачергово вмістила газета. Коли пролунав сердитий дзвінок „згори”, редактор уже не міг зупинити друкарської машини: газета вийшла в світ.
В обкомі вимагали спростування. Редакція стала чекати на відповідь повноважної влади. Але ніхто не подавав голосу. І партійці заходилися вишукувати бодай найменшої похибки задля знеславлення імені кореспондента.
Над Олександром завис Дамоклів меч. І хоча підстав для його звинувачення так і не надійшло, проте цькування, якого зазнав, відбилося на здоров’ї. Він потрапив до лікарні з інфарктом міокарду.
Спершу лікували в Сумах; зрештою направили до Києва. Понад місяць перебував на оздоровленні в Науково-дослідному інституті імені М.Стражеска. Потім його перевели до Інституту, керованого О.Шалімовим, де негайно взялися за підготовку хворого до операції. Та Олександр мав кілька тяжких недуг і він особисто звернувся до академіка.
Учений, уважно вислухавши, попросив усі медичні показання й вирішив на кілька днів відкласти операційне втручання, доки додатково не обстежать хворого. „Якщо будуть відповідні підстави, я власноруч візьму скальпель...” – мовив славетний хірург. І його слова підбадьорили Маландія. А в призначений час Олександр знову був у кабінеті О.Шалімова. Академік привітно потис йому руку і сказав: „Я впевнився, що оперувати Ваше серце ніяк не можна. Ризик стовідсотковий. Ми спробуємо вас підлікувати іншим шляхом. І ви ще житимете й напишете багато гарних творів...”
То було у квітні 1976 року. Відтоді минуло більше трьох десятиліть.
І от я на Бакинській, 34.
Однокімнатне помешкання прикутого до постелі літнього вже письменника. Під стіною ліжко; в узголів’ї – тумбочка з радіоприймачем на ній та з ліками і їжею про всяк випадок; ближче до вхідних дверей – холодильник. Лівобіч, біля ніг, книжкові полиці, переважно з довідковою літературою. Якщо хворому підвести голову з подушки й, підважившись на ліктях, кинути поглядом, то видно балкон, що виходить у садок. Оце й уся хатня обстановка Олександра Маландія. Але треба зауважити: всі стіни кімнати в малюнках, офортах, портретах, подарованих друзями - художниками, літераторами, науковцями, композиторами…Словом, митцями. З ними письменник віддавна мав творчі, дружні взаємини, з багатьма листувався, як от із Олесем Гончарем і Миколою Амосовим, Анатолієм Мокренком і Михайлом Дерегусом, Юрієм Мушкетиком і Олександром Лопуховим; немало дописували з-поза України, це – художник з Москви Олена Романова, білоруські поети Максим Танк, Ніл Гілевич, Ригор Барадулін. Сябрів чи не найбільше перекладав Маландій за тривалі роки творчої дружби з ними.
А сьогодні він, геть сивий, лежить наростяж на білій постелі. Охайний, чисто виголений. Важкі, повні смутку очі. Худе обличчя пустельника. Міцно стиснуті, ледь жевріють з-під сніжних вусів губи. Коли хто завітає, він цілковито змінюється: рожевіють зблідлі щоки, вогневиться зір, радо розтуляються в розмові вуста. Митець ніби позбувається всіх своїх болей і тривог, починає по-давньому жити й краще почувати себе. Розпитує, оповідає, згадує…
Вдавалося ж йому майже неймовірне…Посеред 80-х років замислив написати нарис-дослідження про голодомор 1932-33 років. Це ж потрібні були архівні документи, зустрічі з очевидцями, праця в бібліотеці. А Олександр, прикутий до постелі, не маючи нікого, крім старої хворої матері, спромігся дивом дивним виблагати од відповідних установ потрібні йому копії документів, упрохав листуванням тих людей (із різних місць), котрі дали йому свідчення з теми: хто листами, а хто й навідав письменника. І народилася ґрунтовна правдива розвідка. Та найдивовижніше, що свою працю вдалося Маландієві надрукувати тоді ж таки, в радянські 80-і роки! Причому майже на всю газетну сторінку (в той час як більшість видань ще не зважувалися навіть доторкнутися забороненого). До публіциста полетіли зусюди десятки листів од скривджених мором, із відгуками.
Я дивлюся на нього, притомленого й радісно осяйного оповідача. Невгамовного трудівника пера. Адже перед моїм приходом він тільки-но відклав самописку, доредагувавши рукопис роману «Мирославія», до того завершив читати верстку останнього випуску трикнижжя – «На перехрестях душ» (це публіцистика; інші – поезія і проза). Злагодив до друку нову книжку. А ще скільки в Олександра задумів, що їх стачило б на два віки здорованеві. Він же все може, подолавши у своєму житті сім смертей…
За ним – добрих два десятки книжок.
Випало й мені якось бути літературним редактором однієї з Маландієвих збірок – його публіцистичної та образно відчутної прози, що закарбовується в пам'яті як достовірністю подробиць, так і зболеністю та любов’ю викладу: вболівання автора над усе – за батьківську землю, любов - до свого люду, тямущого й непоборного. А ще, коли відбувалося у Національній спілці письменників прилюдне обговорення нових творів Олександра Маландія, мав я нагоду відчути, з обміну думками, щире визнання читачами його самобутнього хисту як прозовця й поета, з книг якого постають не лише «вражаюча правда сьогодення», але й «духовні обрії людності».
Творчість митця слова на видноті. Йому присуджені літературні премії ім. В.Винниченка і П.Рудя.
З радіо, чую, долинають мелодії пісень, створених на слова поета. Школярі люблять його книги, найпаче «Світлотіні» (своєрідну хрестоматію) та ще й з малюнками руки самого автора. І на пам’яті в Олександра Миколайовича, як він, нерухомий у ліжку, під час суцільної русифікації проводив хатні уроки, оповідав учням про світочів українського слова і дарував свої збірки для молоді.
Він – заслужений діяч мистецтв України; відзначений також Президентом за особливі заслуги перед Україною. Несамохіть на думку йде: «Ну, боєць! Ну, богатир!»
Микола Шудря,
лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка
^ Із письменницького зошита ВДАЧІ ЗА ІМЕНАМИ Ж і н о ч і
Аліна – привітна, гарна господарка, клопітна, любить видовища, розваги. В роботі запопадлива, але не досить кваплива. Вдома намагається правувати. Економна. Наполеглива. Не терпить п’яниць. Тонкосльоза. Одягається скромно, зі смаком. Дітей рано вчить рукоділлю і шані до старших. Захоплення: музика, колекціонування, книги. Вірна дружина, але гордовита, прискіплива.
Антоніна – див. Антон, тільки легко вражається, схильна до альтруїзму.
Анастасія – зваблива, умітна домашня господарка та бесідниця, але надто експресивна. Доходить першості в роботі, у сім’ї. Вигадлива, трохи заздрісна, себелюбна, проте віддячлива (тим, хто їй догоджає). Змолоду щедра, згодом схильна до скнарства. Потакає улюбленим дітям, карає – нелюбих. Ревнива, зате вірна, ласкава. Пильнує святки, обожнює предків. Не дарує кривд та неповаги.
Богдана – в роботі, як Аліна, але ініціативна; в побуті, як Валентина.
Валентина – товариська, жвава, віддана вподобаним заняттям, людям. Шанує домівку, лад у ній, однак охоча більше давати поради, порядкувати словом. Обирає друзів, яких цінує за кмітливість, розум, хоча не позбавлена меркантильності. Наполеглива. Трохи експансивна. Вимоглива щодо чоловіків. Схильна до побожності. Любить гарні речі, одяг, гроші. Витівниця, себелюбна. Захоплюється науковою літературою, видовищами, гостинами. Дбає про чоловіка, дітей, проте прагне правувати на свій кшталт.
Вікторія – між людей подібна до Віктора; в сім’ї як Галя, лиш поступлива.
Віра – екзальтована, вигадлива, часом безпорадна. Вдатна до розваг, веселощів. Прагне будь-що привернути увагу вподобаних чоловіків. Важко зосереджується на заданій справі. Старанна в гуманітарних науках, Домашню роботу ладна покласти на чоловіка, дітей. Схильна закохуватися. Шанує батьків. Проте не змовчить хоч кому. Залагоджує непорозуміння у взаєминах улесливістю, хитрощами, самоіронією.
Галя – вразлива, наполеглива, себелюбна, дещо помислива і забобонна. Працьовита. Прагматична. Важко зносить утрати, розлуку. Чоловіка шанує, хоча прискіплива і прагне зверхності. Полюбляє товариство таких, як сама, завзятих до гомінки, співу. Вимоглива до дітей, вчить прискіпливо обирати друзів. Захоплюється видовищами та вольовими натурами. Пристрасна, ревнива, пам’ятка на все вразливе.
Євгенія – див. Євген.
Євдокія – між людей, як Євгенія; вдома подібна до Єлизавети.
Єлизавета – гордовита, експресивна, однолюбка. Захоплюється мистецтвом. Хилиться до вишуканого товариства. Сповідається не багатьом, обраним, а на самоті – щоденникові, ліриці. Знаходить найбільшу втіху в дітях. Артистична натура. Уражається з невдач, але певно йде до мети.
Зінаїда – рішуча, настійлива, практична. Справу обирає надійну, до душі. Спритна, хоча через прямоту і безоглядність у спілкуванні часом потерпає. Шанує товариство, веселощі. Гарна кухарка. Помислива; нерідко заводить бучні розмови з чоловіком, ріднею. Проте схильна привертатися до вподобаних знайомих. Вдома пильнує лад. Радіє дарункам, віддячує навзаєм.
Зоя – віддана обраній справі, людині, педантична, товариська, співчутлива до тих, кого шанує. Гомінка, береться охоче до роботи, яка їй до вподоби. Ласунка, не байдужа до прикрас, вишуканого одіння. Вередлива, експансивна. До чоловіка вимоглива, але потурає дітям. Обожнює гостини, святки. Не любить згадок про минулі борги, провини .
Катерина – жвава, гомінка, товариська. Віддана роботі, шанує умілих наставників, приятелів. Добродійна, хоча не безкорислива. Чоловікові догоджає не у всьому, зате дітям ладна неба прихилити. Влюблива, вірна коханка. Охоча до балачок на матримоніальні теми. Не минає телесеріалів, концертів улюблених акторів. Схильна до посередництва.
Лідія (Ліля) – вдома, як Галя; в товаристві подібна до Ярини.
Любов – між людей подібна до Катерини, вдома – щира дружина, мати.
Людмила – рано закохується, наполегливо досягає свого, жвава, прагматична. Роботу обирає фізично не важку, прагне більше віддаватися дому, родині. Симпатизує сміливим, обдарованим. До заміжжя – ревнива, за чоловіком почувається впевненою. Кмітлива, хоч бува гарячковита. Захоплюється домашнім господарством, полюбляє куховарити. Не минає мистецьких видовищ. З близькими живе злагідно, проте часом спричиняє нарікання на свою вимогливість.
Марія (Марина) – ласкава, поступлива, гарна господарка. Цінує красу, талан, часом надміру захоплюється виявом уваги до кумира, потерпає з необачного кроку. До обранця прихиляється сповна і важко зносить зраду. Рукодільниця. Вдатна на вигадливі дарунки, вміє догоджати гурманам. Не завжди розуміє пустощі, прагне передати дочкам, синам свої смаки і критерії цінностей, на цьому ґрунті зазнає прикрощів.
Надія – між людей, як Марія; вдома подібна до Людмили.
Наталя – весела, жартівлива, однак на кпини у свій бік може відповісти ущипливо, різко. Гордовита. Має успіх у чоловіків, з ними більше дружить. Вдатна до рукомесла, тонкої кваліфікованої роботи, що вимагає інтелекту, терпіння, такту. Уміє погамувати біль, знається на звичаєвих прикметах. Закохується пристрасно, надовго, хоча зазнає розчарувань. Не позбавлена хисту кокетства, артистизму. В сім’ї часом примхлива, прагне, щоб їй догоджали.
Ніна – вольова, легко зазнайомлюється, привертає увагу поважних чоловіків. Гостра на слово. Цінує швидких на розсуд, уважливих, ретельних. Віддає перевагу чоловікам статечним, часто військовим. Терпляче зносить складнощі невлаштованого побутування, переміни, пов’язані з переїздами. Швидко опановує нову професію. Не прощає зради. Сповна віддає час і душу вихованню дітей. Жаліслива.
Оксана – експресивна, але вміє гамувати почуття, чеснотлива, наполеглива. Фах обирає зважено, без поспіху, стає старанною в роботі виконавицею. Дещо примхлива. Однолюбка. У всьому пильнує лад. Обов’язки кухарки відбуває терпляче, але без потягу до цієї справи. Захоплюється поезією, вишуканим товариством, театром. У чоловіках цінує шляхетність і розум. Діти її часом дратують.
Олександра – див. Олександр; в сімейних справах схожа до Марії.
Олена (Льоля) – товариська, гомінка, шанує поштивих слухачів, схильна до побожності. З чоловіками гордовита, хоча легко прихиляється до уважливих, шляхетних. Роботу обирає не надто обтяжливу, цікаву, віддається їй сповна.
Зважає на те, що думають про неї близькі знайомі. Трохи ревнива, хоч сама полюбляє чоловічу увагу. Заміж іде з палкої любові, чоловікові віддана, проте примхлива. Захоплюється мистецтвом, громадською роботою, книгами. Свій хист материнства прагне передати дочкам.
Паша – див. Павло; В сім’ї схожа до Анастасії.
Раїса – між людей, як Зіна; в родині та уподобаннях, ніби Наталя.
Світлана – жіночна, соромлива, але настійлива в любові, рішуча. Рано виходить заміж, проте схильна на сміливі кроки, якщо доля не склалася. Має доволі залицяльників. Часом обирає дорогу самотньої матері. Сповна поринає в роботу, не шкодує сил і часу для влаштування кращої життєвої стезі свого дитяти. Любить сповідатися листам, щоденнику, ліриці.
Тетяна – між людей мов Катерина; в сім’ї подібна до Ніни.
Христина – спритна, товариська, доскіплива. Легко осилює науки. Має доволі однодумців. Обожнює старших, вчить дітей уважливості, чеснот, заповіданих Богом. Однолюбка. Старанна в роботі й віддає належне самовдосконаленню. Чоловіка має за господаря.
Юля – між людей, як Христина; в побуті – схожа на Зою.
Ярина (Ірина) – самолюбива, гордовита, і вельми ласкава до тих, кого шанує. Роботу шукає до душі, віддається їй цілковито. Радіє товариству, має талан тамади. Лірична натура. Чоловіка цінує за обдарування і діловитість, також як коханця. Не байдужа до вишуканого одягу, охоча до гостин. Розуміється на приготуванні страв і ладна смачно поїсти, попити. Проте економна і над силу гамує заздрощі на заможних знайомих.
^ Ч о л о в і ч і
Анатолій – цілеспрямований, однолюб. Ладний на поступку задля досягнення мети. Працьовитий, ініціативний в межах свого хисту, ретельний виконавець. Легко сходиться з людьми, також рішуче пориває взаємини з тими, хто не до душі чи без потреби. Охоче послуговує приятелям, улесливий. Захоплюється домашньою фауною, книгами, телесеріалами. Не залишається в боргу перед дружиною, яка його цінує.
Андрій – розважливий, делікат
еще рефераты
Еще работы по разное
Реферат по разное
Вас литературы. Цена договорная. Все вопросы по приобретению литературы направляйте на адрес: Kazgasa @itte kz или Kazgasa @mail ru или по факсу: (727)-220-59-79
17 Сентября 2013
Реферат по разное
Рының жұмыс тәжірибесінде оқыту технологиялары мен жаңашыл мұғалімдердің тәжірибесін тиімді қолдану жөнінде озық педагогикалық тәжірибелердің атауларынан тұрады
17 Сентября 2013
Реферат по разное
С. Торайгырова Региональный центр политических исследований политическая реальность в разнообразных ее проявлениях павлодар 2008 ббк 66(5Каз)
17 Сентября 2013
Реферат по разное
Зміст вступ розділ 1
17 Сентября 2013