Реферат: Утворчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце

СОБОР


Роман


У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам'ятства, звироднілого кар'єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності.


Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років.


У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше.


Напередодні виходу роману в житті творця «Собору» та в українській літературі відбулася важлива подія — Олеся Гончара першим з письменників України обрано почесним доктором літератури університету Альберти (Канада).


^ ІЗ «СОБОРОМ» — У МАЙБУТНЄ!


В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах.


Цей етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. «Собор» виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга, погодьтесь, важить більше, ніж просто видатне літературне явище. І щастя України, що вона в найтяжчі, найбезпросвітніші часи своїх борінь таке слово, таку духовну опору явила й пронесла крізь терни, бурі й вирви, озброєна непроминущими орієнтирами правди і мудрості.


«Собор» — шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного до того вже всіма можливими нагородами й, отже, здавалося б, як писалося в тодішніх послужних характеристиках, «ідеологічно витриманого», читай — вірного режиму. Тим більшим видався удар по режиму, завданий «Собором». Адже яке складалося становище? Його автор — депутат Верховної Ради, член ЦК правлячої партії, лауреат найвищих вітчизняних премій, класик за реальним місцем в українській літературі, втім, і за службовими вимірами перша в ній особа — голова Спілки письменників, — мовби все дано людині для того, щоб у віддяку співати системі осанну, а тут таке нищівне викриття — цитую Тичину двадцятих років — «всієї гнилі, всієї цвілі» ядра цієї системи, що впору було б, як це досі робилося, заборонити твір. Режим, власне, не видаючи ніяких указів, негласно це й зробить. І цим засвідчить свою фатальну помилку, явить лицемірство своєї політики, яка вважала нормальним насильство над духовністю, над талантом. Переможцем же в цьому відкритому двобої з системою вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонструє найвище достоїнство таланту — його непідкупність. Але для тих, хто уважно стежив за його зростанням у літературі, за вигартуванням його генеральної думи в слові, поява «Собору» і позиція автора у тій боротьбі, що розгорілася навколо роману, не видавались і тоді, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й тепер — чверть віку по тому, ні якоюсь випадковістю, ні раптовим прозрінням. Гончар ішов до «Собору» разом із суспільством, а якщо точніше, то, як це й завжди випадало великому таланту, — випереджаючи його в баченні і прекрасного, і потворного, у провісництві грядущих драм і випробувань, злетів людського духу й поразок ницих ідеологічних побудов.


Прихильникам засоціологізованого, одноплощинного прочитання Гончарової творчості це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що від першопочатків письменник привернув увагу і читацької еліти, і масового шанувальника надзвичайною художньою чесністю і моральним здоров'ям, невмінням підлаштовуватись під стереотипи як книжні, так і суспільні. Згадайте чисті душі і чисту любов героїв «Прапороносців», драматичні, а то й трагічні шукання щастя і свого шляху в житті героями «Таврії» й «Перекопу» — вони не здаються ні марними, ні примарними, хоч би як ми сьогодні ставились до жовтневого перевороту і його насильницької суті. Простежте непросту долю осиротілих за культу Колосовського, Духновича та інших героїв «Людини і зброї», згадайте озонну атмосферу «Тронки» і й віще слово про наші жертви атомному монстру як вічному прокляттю людства, — хіба це не був плацдарм для підготовки того страшного удару по тоталітаризму, який зробив письменник у «Соборі»?


Хранителі устоїв кривавого режиму запримітили цю художницьку чесність Гончара рано, і перші їх удари письменникові випало відчути ще замолоду. Вони побачили загрозу «найпередовішій» ідеї навіть у «Прапороносцях» — і якраз у чистоті духовного світу нашого солдата, в його природній відданості загальнолюдським засадам і вартостям. Бито-перебито було Гончара і за «Модри камень» — цей гімн любові двох молодих сердець, українця і словачки. У їх коханні вбачалася мало не зрада рідній землі, волі кремлівського вседержителя, який захотів навіть людську природу змінити, заборонивши кохатись людям різних країн. Уже «Тронка» була просякнута антикультівською атмосферою. Образ Яцуби втілював у ній мовби день і вчорашній, але такий, що цупко чіплявся за життя, прагнув перенести «досягнення» сталінізму, табірний режим і в день завтрашній, — гідна подиву прозірливість автора, якщо згадати всі наступні репресії сусловсько-брежнєвських часів.


Та найближчою до «Собору» по духу і за часом створення була новела «Кресафт» — страшна оповідь про померлого від інфаркту після «молотьби» на засіданні бюро райпарткому за «саботаж» продажу хліба державі. Чомусь про цю новелу пишеться мало, принагідне, а тим часом нічого більш вражаючого, на мій погляд, наша література про зловісну атмосферу масованого винищення в людині честі й совісті в роки тоталітаризму не створила. Новела, на відміну від «Собору», була «репресована» тихо, про неї нічого лихого не писали. Але за чверть віку «Кресафт» можна було хіба що віднайти на давніх журнальних шпальтах.


Отже, «Собор» у генеральній Гончаровій думі був закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди і лицемірства, у його роздумах про тяжкий шлях рідного народу в пошуках свого місця у світовій цивілізації. Ця дума видатного сучасного письменника була логічним продовженням тієї визначальної лінії українського письменства на духовне і державне відродження нації, котра пов'язана з іменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Олександра Довженка, яка так геніально просіяла в молодій поезії Павла Тичини і воскресла в нову добу в слові «шістдесятників».


Власне, Олесь Гончар — і про це треба сьогодні казати на повен голос, — не належачи за віком до покоління Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Василя Симоненка, Івана Дзюби, Бориса Олійника, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Світличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, став — завдяки мужній, безкомпромісній громадській і творчій позиції — прапорним іменем для «шістдесятників» (і тих, хто йшов за ними у наступні десятиліття). Устами Олеся Гончара все чесне в українській культурі проголосило саме в ті роки про повернення в її лоно репресованих імен — аж до Винниченка включно. І не вина творця «Собору» в тому, що не все тоді вдалося відстояти: силу розуму й таланту переважало свавілля влади. Той розквіт творчої думки, той розвій талантів, те вільнодумство, яке тільки й уможливлює справжній розвиток літератури, той справжній пієтет перед словом як речником національного духу, який утверджувався в Україні в шістдесяті роки, цілком закономірно пов’язувався в умах прогресивної інтелігенції й читацької громадськості з іменем Олеся Гончара. Він умів відстоювати і молодих, і літніх, умів підтримувати таланти, обирати їх собі в соратники і союзники.


«Собор» посягнув на основи системи. «Собор» ударив у її серце! Коли Тичина писав у двадцяті роки про «всю гниль, всю цвіль партійноборчих породіль», то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гниді і цвілі системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових надбань людської культури, але відкинула головне — духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспільством правлять невігласи, браконьєри.


У пору написання і публікації роману ще йшло соцзмагання «робітничої» і «колгоспної» тематики, дистильовано-позитивних героїв у творіннях перестиглих на корені робітничо-селянських призовників у літературі, але та макулатурна пишнота небезпеки для режиму не становила. Література ж справжня уловлювала сутність життя — і в цьому була й небезпека. Гончар у «Соборі» пізнав і явив таку сутність. Він написав не про переживання сталевара біля вогненної лави чи комбайнера в пориві до рекорду, а про матерії тонкі, конструкції несучі, тенденції вагомі, в усьому світі поціновувані як першорядні для життя людини і людства. У Гончара конфлікт режиму з народом. Конфлікт у головному, конфлікт творців і руйначів, конфлікт народу-будівничого і системи-браконьєра.


Звичайно ж, роман — не публіцистика, і письменник проводить цю думку-ідею не публіцистичним ходом, а образотворчим, однак вона й не захована у художній щільноті твору, вона явлена відтверто й мужньо в роздумах про щоденні баталії, «що їх ведуть будівничі з браконьєрами» «різних рангів, у різних сферах», явлена в діяннях «висуванця» Володьки Лободи, в оскверненні колгоспним бригадиром юної Єльки, в знищенні придніпровської природи, в дикій затії підірвати козацький храм, одне слово, в такому наборі, такому букеті художніх ходів, що хіба що зовсім нетямущий читач не задасться після прочитання роману думкою: а що ж за погонич поганяє нами, а що ж за режим благословляє всю цю антилюдяну, антиприродну, антигуманну веремію, браконьєрську не тільки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу і здорового глузду?


Відповіді — в романі, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний і має можливість їх давати. І найперша відповідь — в отій неприхованій розгорнутій метафорі — образі собору, який і дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками пібля розгрому Січі. Але собор водночас — і втілення високого духу народного, читай — самого народу, адже довкола долі козацького храму киплять усі пристрасті в Зачіплянці, собором вимірюється не тільки міра духовності, а й громадська сутність людини, він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і ницість, благородство і підлоту, чистоту і звироднілість. Гончарівська метафора собору заснована на біблійному грунті і водночас — на реальних фактах: ідеологи бездуховності полюбляли храми перетворювати у торжища, от і Володька Лобода, це чудовисько епохи розгулу кар'єризму, виношує плани на місці козацького храму — нашої національної пам'яті — «молодіжне кафе відгрохати», осередок набивання-заливання шлунків, перекачування грошви.


Ніяк не випадає з цієї наскрізної метафори, хоч як це намагалися довести офіційні критики, і сцена оргії в храмі, в тому храмі, де колись гриміли літургії і хорали, а в нові часи все віддане на поталу блюзнірству і святотатству. Саме через оцей рентген собору, через оцю розгорнуту метафору, яка завдяки щедрій руці великого майстра обросла живою плоттю людських образів і думок, українська література чи не вперше в радянські часи не просто явила світові виразки, вади, родимі плями режиму, а й у всій повноті дала моральний зріз, образ системи, яка прирекла розумний, талановитий, чесний і працьовитий народ жити в царстві брехні, неволі, національного самоприниження, духовного і матеріального занепаду. І це, коли хочете, було великою перемогою не тільки Гончара, а й усієї української літератури, всіх чесних, прогресивних сил нашого народу. Правда прорвала загати, і хоч на неї швидко накинули удавку, слово «Собору» дійшло до тих, до кого воно й було звернуте. Крім величезного художнього впливу, воно справляло ще й не меншу організуючу роль. Вільна українська громадська думка, дисидентство шістдесятих — вісімдесятих років на рідному грунті живились ідеями «Собору».


Що вже казати про слово художнє, яке в силу історичних обставин залишалось єдиною трибуною, з якої можна було звертатись до народу, — тут би я назвав щонайперше Григора Тютюнника, громадянська сміливість і художня незалежність якого, без сумніву, акумулювались енергією цього поворотного роману. Ось як він передав у ті дні думки, переживання свого покоління в листі до автора «Собору»:


«Дорогий Олесю Терентійовичу!


Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!


О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все на світі збагнули, знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «свята наївність»...


^ Їх шкода. То, може, хоч Ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!


Але не тільки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентійовичу, і не стільки це, як велике, радісне почуття гордості за Вас і за народ, що Вас породив. Кажу це не з любові до «високого штилю» — він не личить мені, я не личу йому, — а з глибокого, кревного переконання й любові до Вас, як до старшого, мудрого й мужнього брата.


В наш час, ніби тихий, ніби благий, — тільки вужине шелестіння під ногами чути... — і «Собор»! Здавалося б, «усе мовчить, бо благоденствує» (як же: телевізори над шиферними сільськими дахами, пенсії колгоспникам, колективне керівництво, патріотизм, однаковий для всіх, як віцмундир) — і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же: культу не була, були «окремі помилки», генерали аплодують стоячи його імені, названому начальством; керівниці дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників-початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») — і раптом «Собор»! Здавалося б, усе минулося, «прошло без сучка й задоринки»: народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолствует» — і раптом «Собор»!


І ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мріяли про дюралеві й скляні палаци і про те, як у них житимуть щасливі люди майбутнього — ось вони, ці палаци, а ось і люди. Знайомтесь! Тут є директор (підполковник в одставці), тумбочки біля ліжок, липучки, стукачі й шашки; тут борються за звання...


^ Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, тому й страшно, жахливо.


Ви ненавидите доземні уклони. Розумію Вас глибоко. Але є випадки, коли ми кланяємося з радістю, з священним душевним трепетом, — а за такі поклони і вклоняюся Вам саме так.


^ Григір Тютюнник.


Київ, 16.02.1968 р.».


Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не бути. У п’єсах Миколи Куліша. У щоденниках академіка Сергія Єфремова. В «Україні в огні» Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Івана Багряного, які по війні опинилися в діаспорі. Але, по-перше, вони були недоступні не тільки широкому читачеві, але й «обраним». А по-друге, цілісного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному чи вузькому матеріалі, або на табірних враженнях, тобто на матеріалі екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матеріалі водночас буденному і піднесеному, він поставив у центр мотив духу, категорію духовності, матеріалізовані в соборі, — і вийшов на узагальнення величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької суті системи соціальної демагогії, яка неспроможна виплодити здорових ідей і здорових людей, системи, зараженої кар'єризмом, брехнею, тліном, позбавленої коріння, того, «від чого берем свій родовід». І хоч література присудів не виносить, система прочитала в романі собі вирок.


Найбільше занепокоєння в хулителів «Собору» викликав образ Володьки Лободи. І недаремно, бо, власне, образ системи у романі значною мірою реалізований саме через цей персонаж. Реалізований він блискуче як у плані художньому, так і щодо абсолютно точного прочитання кадрової політики системи, а значить, її суті. Володька Лобода став «висуванцем» не завдяки здоровій конкуренції, він сягнув високого кабінету виключно завдяки кар'єристським здібностям — інших у нього просто немає. Його душа охоплена «наркотиком владолюбства», «героїном кар’єризму». Рідного батька віддає у будинок старих металургів — кажуть, саме цей факт поріднив його з тодішнім дніпропетровським першим партійним секретарем, який і почав партійно-номенклатурний обстріл «Собору» і дослужився на цьому ремеслі до всеукраїнського голови. Вдумливий критик Віктор Іванисенко по гарячих слідах роману писав: «Немає нічого у Володьки позад себе і навколо себе... Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам'яті...» У Володьці Лободі система жила у дусі й во плоті, жила такою, якою була, — цинічною, неосвіченою, недоброю, озброєною демагогією, високою фразою. Як людина це «страшний, підступний і лестивий тип», «єзуїт». Як втілення системи — її «геній», найвища мета якого — «працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах», «брати штурмом Ельбруси життя». Задля цього він зробить усе — затопить плавні чи, якщо треба, висушить їх, знесе собор, вилупить з мізків ще якісь «ідеї», і хоч результатом їх буде руйнація всього, для нього важливе одне — аби на тій руїні возвеличитись самому!


Що здатен виплодити Лобода, крім собі подібного? «Вершина» його «генія» — молодіжне кафе на місці собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава Богу, не збулося і вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду не стільки факту, скільки концентровану суть лободівщини, соціалістичної схизми — її пустоцвіт, безплідність, нежиттєздатність, галасливу порожнечу, марнославну дрібноту. Читацька робота над образом Лободи як над образом живої людини і носія оцієї схизми видається мені не тільки цікавою, а й повчальною. Не тільки як захопливе словознавче студіювання, але і як розтин тоталітарної свідомості на рівні щонайтонших порухів думки і почуття, пізнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет застереження від потворних історичних експериментів.


Навіть найсміливіші критики, які встигли сказати слово про роман відразу після його появи, змушені були говорити хіба що про соціальну небезпечність таких персонажів, як Володька Лобода. Небезпеку передовсім для самого соціалізму. При цьому, цілком очевидно, що сам соціалізм під сумнів не брався. Так ось, уважний читач «Собору», осмислюючи лінію Лободи і всієї лободівщини в романі, не може не дійти думки, що його образ — явище органічне для суспільства, яке вибудовують «висуванці» з тавром невігластва і сверблячкою командувати, нищити народні звичаї і народну пам’ять. З «діянь» і зазіхань таких персонажів поставала неспроможність самої антинародної системи — неспроможність ідейна, практична, правова, духовна, моральна, інтелектуальна. Лад, який вибудовує себе на безпам'ятстві, на викорчовуванні історії, приречений.


Протистоять у «Соборі» Лободі і лободівщині народ і історія. Новаторство Гончара полягало передовсім у такому єднанні, у введенні в структуру роману голосу козацького минулого і його невтомного дослідника Яворницького. Це було не тільки відверте і пряме орієнтування на демократичну спадщину першої козацької республіки — Запорозької Січі, а й перше в українській літературі злиття ідеалів Січі і сьогочасного національного відродження. Народ у романі репрезентують передовсім його молоді герої — красивий душею і розумом Микола Баглай, знеславлена «тупими вбивцями краси» Єлька, трохи старші Вірунька та Іван Баглай. Письменник, якому властива особлива увага до молоді, і тут, якщо можна так сказати, покладає особливі надії на покоління, яке входить у життя, на його чесність і чистоту, на його вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії. Втім, народ такою ж мірою виступає і в образах Ягора Катратого, Ізота Лободи — людей, котрі залишають у спадщину поколінням свої труди і незвершені мрії про щастя, свою справедливість і силу характеру. Ізот Лобода — батько «висуванця», їх протистояння у романі — це та філософія різних цілей народу й режиму, філософія різних начал і засад, за якими живуть і діють система та громада.


Наскрізна метафора собору в «Соборі» — це передовсім піднесення в народі його будівничого генія і таке ж заперечення руйнації, що б не руйнувалося — селянська хата, храм, людське життя чи життя цілого народу. А саме руйнацію приніс у світ режим, який виплодив володьок, і присудом йому звучать слова великого Яворницького: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи». Прислухаймось до цих слів і запам'ятаймо: в романі вони прозвучали задовго до нинішніх викривальних публікацій про червоний і сталінський терор, про революційне насильство як про геноцид проти власного народу. Після цього не подивуємось тій нищівній критичній артстрілянині, з якою режим накинувся на «Собор», що її не змогла зупинити навіть підтримка Нобелівського лауреата Михайла Шолохова.


І все ж не хотілося, щоб сьогоднішній читач сприймав «Собор» тільки як утілення протистояння народу і режиму, хоч історично йому випала саме така доля. Філософія мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетніші життєві проблеми, які він виносить на суд людський. Ось і «Собор» — цей складний художній організм, це розкішне творіння мислі і духу великого майстра слова — ніяк не може замкнутися тільки в змаганні соціальних протиріч. Бо, власне, роман передовсім утверджує красу і силу людського духу, історичної пам'яті, у «суворій поліфонії життя» (В. Іванисенко) він щонайперше підносить будівничий талант людини. Художникові нікуди подітися від політики, від гірких обставин життя, та вся мудрість його музи в тому, щоб не замкнутися на їх колізіях, а побачити перспективу. І Гончар знайшов, побачив її — у духовності свого народу, в його озброєності рідною історією, в його покликанні творця, а не браконьєра. І в цьому — історичний оптимізм роману.


Письменник ніколи не зрікався написаного. Все написане далі продовжувало, розвивало його генеральну думу: і «Циклон», і «Берег любові», і «Твоя зоря», і «Далекі вогнища», і «Спогад про океан», і «Геній в обмотках»... Ідеї «Собору» він розвивав у своїй громадській роботі, публіцистиці. Олесь Гончар одним з найперших в Україні підніс голос за демократизацію суспільного, національного життя, стояв біля джерел і благословляв відновлення «Просвіти» і створення Народного Руху України. Йому випала велика честь на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючої, незалежної, соборної України. Йому дала на це право історія, бо саме його слово провістило справдження віковічного прагнення українського народу до державної незалежності, до входження в світову сім’ю народів як народу великого, творця великої історії і великого Грядущого.


...Як зараз пам'ятаю той зимовий синій вечір і ту ранкову снігову паморозь далекого шістдесят восьмого року, коли я в полтавській глибинці за одну ніч прочитав «Собор» і вибіг надвір — поглянути у вічі зорям, звірити себе з їхнім вічним сяєвом у прагненні зрозуміти свою долю після того, що відкрив молодому розумові, молодій душі своїм новим романом Олесь Гончар. Ранкова зоря на сході провіщала надію... Хотілося б, щоб і нові покоління відкривали в «Соборі» цю вічну зорю надії, черпали з нього енергію, творення нової України, яке не обіцяє бути легким. Заклик письменника берегти собори душ своїх сьогодні не просто актуальний — без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в світі як незалежний народ.


Із «Собором» — у майбутнє, велике майбутнє соборної нашої України!

Іван Бокий

І


У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.


Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч крізь ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.


Буре небо над містом, бурі дими.


Опівночі, після того, як промчить, прошурхоче велосипедами нічна зміна у бік заводів; і, зморена денними клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в бажанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій.


Заводи дають плавку, і, мов над вулканами під час виверження, заграви бурхають у небо, і вся глибінь його, враз оживши, починає дихати, пульсувати: відблиски неба грають ночами на стінах собору, на його верхах. Якщо о такій порі повертається з інституту Микола Баглай, студент металургійного, то він, ясна річ, зупиниться на майдані і за звичкою послухає собор, його мовчання, послухає оту не кожному доступну «музику сфер». Зачувши людину, замушкотить на соборі плавнева лелека, що вимостила собі гніздо в риштованні, обкинутому довкола однієї з бокових бань. Тільки став, задер голову — уже занепокоїлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнізда. Підвелася над гніздом, і між плавкими обрисами куполів вималювався ще один обрис — граціозний, на високій нозі силует.


Стоїть птаха, поглядає з соборної висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що віддалік поблискує при місяці плесом, озирає сріблясті шатра акацій, що окутали Зачіплянку густим медвянистим духом.


Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба... Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть... собори! І вони;, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!


Так буде, студент певен цього.


Безвітряно, і коксохімівського диму сьогодні не чути. Медом акацій пахне зачіплянська вуличка Весела. Споришем затяглась під парканами, а посередині пухкий килим пилюки, і по ньому легко пахкають студентські, розбиті на тренуваннях кеди. Хоч нікуди ще хлопець і не літав, а йде по зачіплянському килиму, мов космонавт.


Для нього, для Баглая-молодшого, тут епіцентр життя. Тут чутніше, ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею, химерною рослинною в’яззю на відбілених місяцем шлакових стінах. Вночі при місяці більше, ніж удень, вражає тебе оце розкошисте зачіплянське бароко з кетяжистих акацій та виноградного буйнолистя. Все змінилося, розрослось, переплелось, і в усьому, в єдності всього — гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти... Спочиває Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своїх сірих, канючливих клопотів. Міцно спить під наркозом акацій, що аж до відчинених вікон звисають своїм рясним сріблястим суцвіттям. Не видно ні веранд, ні парканів, ні нужників — все повите нічними фантазіями акацій, химер'ям тіней. Тиша, сон і цвіт. Щось є чаклунське в таємничості нічного цвітіння, в місячнім мареві й тиші цих світлих акацієвих ночей. Все у спочинку, тільки дихають повно легені неба та височить над селищем собор, чатує зачіплянські сни й сновидіння.


Повагом чвалає Баглай-студент у своєму трикотажному спортивному костюмі, щось намугикує йдучи. Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на Колонії, хочеться й студентові гогокнути на всю горлянку, та, проте, совісно, люди ж сплять, тому й далі тільки впівголоса мугиче щось незрозуміле Зачіплянці, як і його інтеграли.


Крім Баглая-молодшого, є ще Баглай-старший, ідо за свій темперамент та задерикуватість раніше був знаний на селищах як Іван-дикий, чи Іван-рудий, а з певного часу відомий більше як «отой Баглай, що в Індії», або просто Віруньчин Іван. 3ійшлися характерами Іван та Вірунька. Живуть душа в душу, біля їхнього двору, ніби знак ідилічної згоди в сімействі, під навислим цвітом акацій — лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, історична. Невдовзі після одруження Іван власноручно змайстрував її, щоб можна було вийти увечері й посидіти при тихих зорях з молодою дружиною в парі. Вгадав, видно, Іван вибрати місце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сиділи на колодках. Бо як вечір, так і збіговисько біля лавки, з усієї вулиці — сюди, наче їм тут каша закопана. Цілий вечір товчуться під вікном, на гітарах бренькають. Доки Іван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зі сну, витрішкуватий, злий:


— Ану, киш мені звідси, гайдуряки, варакути! Як ви мені вбрунькалисьі Після зміни й відпочити не дають.


Сьогодні розжене тих брунькачів, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть під вікнами, ніби навмисне випробовуючи Іванів терпець та оту його «дикість», коли від найменшого доторку чоловік уже завівся, уже спалахнув, як порох.


Здавна відомо, що заборонений плід — найсолодший. Живе за Баглаями, у бік саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного літа, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тільки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ — уже і «єсть контакт!», уже деренчить дзвінок у дідовій хаті, — вискакує розкошланий господар по тривозі. Звичайно, після цього нововведення навіть ті, кого раніше й не приманював Ягорів садок, тепер не минали нагоди потрясти кущі — цілу ніч дзвінок у хаті не змовкав. Довелося відмовитись старому від своєї раціоналізації. Те ж саме і з Івановою лавкою.


Зараз лавка вільна, — чи не тому й вільна, що господаря в хаті нема, що нікому вискакувати та полохати? Сама наче запрошує: сядь, студенте, відпочинь після трудів праведних! Навіть можна прилягти на лавці горілиць та ще й тут помугикати до нічних світил.


Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з'явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.


Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок...


— Ловко ж ти вмостився, — подає Вірунька голос із вікна. — І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще... Дітей мені побудиш.


— Мовчу. Співати заборонено. А думати?


— Нагнала якась уже думок?


— Ні, думки мої іншого характеру.


— Якого ж саме, коли не секрет?


— Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?


— Це щось нове.


— Об'яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби»... в розумінні класичної тобто. Здорово?


Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається — пахне від неї молочно. Давно не доярка, а й досі від Віруньки молоком наче пахне, як тоді, коли Іван уперше привів її на Веселу. Водив та все показував їй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашій вуличці анонімок не пишутьі..» Розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, в ідилії шлюбу, хоча на роботі їй доводиться нелегко, в тій гуркотняві шихтового двору, де Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає протягом усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом — у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза — таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні... А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему... І так цілу ніч. І зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать...


— Чула, Вірунько, що нібито одержано сигнали якоїсь далекої зірки... Астрономи зафіксували: кожних сто днів регулярно повторюється, блимає із всесвіту таємничий радіомаяк... З якоїсь, може, позаземної цивілізації... Озиваються, стукають у двері...


— Ще їх нам не вистачало... Хоч це ти, мабуть, вигадав.


— Вірунько, а що тобі собор наш говорить?


— Отой облуплений? Не чула, щоб він говорив.


— А ти вслухайся. Не так вухами, як душею...


— Моїй душі є до кого дослухатися: Івана оце знову вві сні бачила... Наче дно ковша прогоріло! Тільки підняли його, а дно — хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мій горить, залізо горить, а Іван стоїть, ні з місця!.. Я йому гукаю, щоб тікав, а догукнути не можу, наче горло мені заби