Реферат: Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису Орлова Олена Олександрівна

Київський національний університет внутрішніх справ


На правах рукопису


Орлова Олена Олександрівна

УДК 340+351.74

Правове виховання і роль міліції у його здійсненні
на сучасному етапі розвитку суспільства

(теоретичні та прикладні аспекти)


12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник:

Слюсаренко О.Л.,

кандидат юридичних наук, доцент


Київ – 2008

ЗМІСТ
Вступ........................................................................................................................3
Розділ 1 Загальнотеоретична характеристика правового виховання

1.1. Ґенеза ідеї правового виховання та огляд джерел за темою дослідження............................................................................................................14

1.2. Методологія дослідження……………………………………………….31

1.3. Поняття та сутність правового виховання..............................................38

1.4. Система правового виховання.................................................................54

Висновки до розділу І......................................................................................83
^ Розділ 2 Роль міліції в процесі правового виховання
2.1. Міліція як суб’єкт правовиховного процесу..........................................86

2.2. Форми та методи правовиховної діяльності окремих підрозділів міліції.....................................................................................................................99

2.3. Особливості взаємодії міліції з іншими суб’єктами правового виховання.............................................................................................................112

2.4. Формування високого рівня правосвідомості та правової культури працівників міліції як необхідна умова підвищення ефективності їх правовиховної діяльності...................................................................................144
Висновки до розділу ІІ..................................................................................163 Висновки..............................................................................................................166
Додатки................................................................................................................170

Список використаних джерел............................................................................195

ВСТУП


^ Актуальність теми. Становлення України як соціальної правової держави потребує формування особистості з високим рівнем правової свідомості та правової культури, що може бути досягнуто в процесі правового виховання. Значна роль у здійсненні правового виховання належить міліції, з огляду на здійснювану нею профілактичну функцію. У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує проблема дослідження системи правового виховання в цілому, ролі та місця в ній міліції зокрема. Взаємодія суб’єктів правовиховної діяльності є необхідною для ефективного вирішення завдань з правового виховання населення. Організована належним чином взаємодія міліції з іншими суб’єктами правового виховання містить у собі значні потенційні можливості щодо зменшення кількості правопорушень, підвищення ефективності роботи органів, що займаються правовиховною діяльністю, тому вирішення проблем у цій сфері є злободенним. Запорука успіху цієї діяльності полягає в налагодженні та удосконаленні взаємозв’язку міліції з іншими суб’єктами правового виховання, а також у тісній взаємодії між самими підрозділами міліції.

Правова свідомість відображає правову дійсність у формі знання права, оцінного відношення до нього та практичного його застосування, ціннісних орієнтацій, які регулюють поведінку в юридично значимих ситуаціях. Формування правосвідомості української молоді визначає й правову культуру особистості. Ця культура передбачає глибоку повагу до правової основи держави; розуміння соціальної ролі права і переконання в необхідності точного дотримання його норм і принципів; готовність до повсякденного співставлення своєї поведінки з принципами і нормами закону і до сприяння формуванню такої ж позиції у інших членів суспільства тощо.

На формування та підвищення рівня правової свідомості та правової культури спрямоване правове виховання. У правовому вихованні необхідно зосередити зусилля як на своєчасному правовому інформуванні суспільства і кожної особи, так і на виявленні позитивних рис та недоліків, привнесених правовим вихованням, що знаходять вираз у правомірній та протиправній поведінці. Це дозволить узагальнювати набутий позитивний досвід правового виховання, ним користуватися та його збагачувати. Ретельно продумана й ефективна правовиховна діяльність, з урахуванням усіх її форм, засобів, способів і методів, надасть можливість підвищити рівень правосвідомості та правової культури суспільства.

Значну роль у правовому вихованні, що здійснюється міліцією, має встановлення правильного співвідношення переконання та примусу, застосування нових, більш ефективних, форм впливу на свідомість людей, раціональне використання профілактики, не пов’язаної з покаранням. Дослідження юридичною наукою різних аспектів проблеми правового виховання осіб, соціальних груп, суспільства в цілому та втілення результатів цих досліджень у правовиховній діяльності міліції має позитивно позначитися на стані профілактики правопорушень в Україні (відповідно до “Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки” від 20 грудня 2006 року № 1767).

У різні періоди проблема правового виховання населення, його зв’язку з правовою культурою та правовою свідомістю, досліджувалася значною кількістю науковців (особливо в СРСР), що спостерігається в працях вчених: В.В. Альхіменка, В.Д. Бабкіна, Л.Є. Баліна, К.М. Бейсебаєва, А.Д. Бойкова, В.В. Бородіна, М.М. Галімова, А.Ф. Граніна, О.Ф. Гіди, В.І. Гоймана, В.В. Головченка, С.Д. Гусарєва, К.Ф. Загоруйка, В.П. Зеніна, Д.А. Керімова, А.Б. Козловського, В.В. Копєйчикова, В.О. Котюка, С.М. Легуші, О.О. Лукашевої, Г.Д. Маркової, А.В. Міцкевича, В.М. Обухова, В.В. Оксамитного, П.М. Рабіновича, І.Ф. Рябка, В.П. Сальникова, О.Ф. Скакун, В.М. Скобєлкіна, О.В. Татаринцевої, В.І. Темченка, О.Д. Тихомирова, В.В. Тищенка, В.Т. Томіна, О.В. Шмоткіна, М.Й. Штангрета та інших. На необхідності дослідження науково-теоретичних та методологічних аспектів правового виховання наголошувалося у працях О.О. Ганзенка, С.М. Легуші, П.В. Макушева, О.Л. Слюсаренко, С.С. Сливки, Л.К. Суворова, М.М. Цимбалюк та інших.

Разом з тим, не всі аспекти проблеми правового виховання отримали достатньо повне висвітлення у науковій літературі. Зокрема, дотепер не розкрито сутність правового виховання, не охарактеризовано його ознаки; немає однозначного підходу до розуміння категоріального апарату теорії правового виховання, а саме форм, способів та засобів правового виховання. Крім того, залишається не з’ясованими роль міліції в механізмі правового виховання, а також форми та методи, які використовуються працівниками міліції в процесі правовиховної діяльності. Актуальність обумовлюється необхідністю змістовного покращання діяльності міліції, правової свідомості та правової культури її працівників, де велике значення має якість правового виховання.

З урахуванням теми дослідження, в роботі використані положення ряду філософських та гуманітарних наук, а саме: філософії, соціології, історії, педагогіки, юридичної психології, теорії держави і права, адміністративного права та кримінології.

Емпіричною основою є матеріали статистичної звітності УМВС України в Дніпропетровській області щодо кількості проведених бесід, лекцій, зустрічей з населенням та виступів в засобах масових інформацій з правового виховання, а також результати анкетування студентів, курсантів та слухачів Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та працівників міліції.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національної академії внутрішніх справ України протоколом № 1 від 29 січня 2003 року. Дослідження окресленої проблеми відповідає „Національній програмі правової освіти населення” від 18 жовтня 2001 року № 992/2001, затвердженої Указом Президента України № 992/2001 від 18 жовтня 2001 року, тематиці „Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”, затверджених Наказом МВС України від 5 липня 2004 року № 755, „Основним напрямам наукових досліджень та річних планів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ”, „Програмі реформування освітянської діяльності МВС України”, затвердженої Наказом МВС України №1213 від 20 жовтня 2003 року.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства, праць вітчизняних і зарубіжних науковців, котрі торкалися питань правового виховання, а також узагальнення матеріалів статистичної звітності в цій сфері та соціологічного опитування курсантів і працівників міліції, розкрити загальнотеоретичне поняття та систему правового виховання, сформулювати пропозиції про підвищення ролі міліції в правовому вихованні населення на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Вказана мета досягається шляхом вирішення наступних завдань:

визначити стан наукової розробки тематики правового виховання на сучасному етапі;

проаналізувати й систематизувати основні підходи до розуміння поняття правового виховання, з’ясувати його ознаки та сформулювати дефініцію;

розкрити сутність правового виховання;

висвітлити зміст понять „система правового виховання” та „механізм правового виховання”, з’ясувати структуру та співвідношення цих категорій;

провести класифікацію суб’єктів правовиховної діяльності;

визначити специфічні особливості діяльності міліції як одного з суб’єктів правового виховання;

дослідити роль окремих підрозділів міліції (кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, державної автомобільної інспекції та центру громадських зв’язків) у правовому вихованні населення на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства;

здійснити теоретичний аналіз взаємодії міліції з іншими суб’єктами правового виховання;

визначити чинники, що впливають на рівень правової свідомості та правової культури працівників міліції;

запропонувати основні напрями підвищення рівня правосвідомості та правової культури працівників міліції як необхідної умови покращання ефективності їх правовиховної діяльності.

^ Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері правового виховання в Україні взагалі і в процесі правовиховної діяльності міліції зокрема.

^ Предметом дослідження є закономірності конституювання правовиховного процесу за участю міліції України на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

^ Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають філософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. Зокрема використано такі методи: діалектичний метод пізнання, який розкриває механізм правового виховання як явище динамічне і таке, що знаходиться у взаємозв’язку із правовою свідомістю та правовою культурою суспільства; історичний – при вивченні генезису правового виховання, а також стану наукової розробки проблеми; спеціально-юридичний – при аналізі чинного законодавства та його застосування у правовиховній діяльності міліції. Формально-логічні методи аналізу та синтезу дозволили виокремити ознаки понять, що складають предмет дослідження, а також провести класифікацію суб’єктів правового виховання та сформулювати визначення понять „правове виховання”, „система правового виховання” та „механізм правового виховання”; системний метод дозволив дослідити процес правового виховання як множину елементів (суб’єктів, об’єктів, форм, засобів та методів), поєднаних між собою зв’язками та відношеннями; аксіологічний метод використовувався при з’ясуванні оцінного відношення громадян та працівників міліції до чинного права; соціологічний метод анкетування дозволив з’ясувати точку зору працівників міліції щодо необхідності здійснення ними правового виховання серед особового складу міліції та громадян.

^ Наукова новизна одержаних результатів визначається такими положеннями і теоретичними узагальненнями:

вперше:

в загальнотеоретичній юридичній науці подано класифікацію суб’єктів правовиховної діяльності за різними критеріями (за територією дії; за характером компетенції; за формами здійснення правовиховної діяльності; за строком функціонування; за місцем, яке займає правове виховання у діяльності його суб’єктів; за типом правовиховної роботи);

доведено, що категорії „правова освіта”, „юридична освіта” та „правова просвіта”, всупереч усталеним в юридичній науці поглядам, слід розрізняти. Дві останні є різновидами правової освіти. Під правовою освітою слід розуміти цілеспрямований процес правового навчання в системі освіти юридичного і не юридичного профілю, що полягає у набутті знань, умінь і навичок правового характеру. Юридичною освітою є цілеспрямований та послідовний процес здобуття системи професійних знань, умінь і навичок у вищих навчальних закладах, училищах, технікумах, коледжах, спеціалізацією яких є юриспруденція, формально засвідчений відповідним документом. Правова просвіта – це процес роз’яснення права в формі усних чи письмових консультацій, інформації, бесід, зустрічей населення з працівниками міліції та іншими правоохоронними органами, конкурсів і олімпіад правових знань тощо;

запропоновано розглядати юридичну клініку як особливий різновид юридичної освіти (для студентів юридичних навчальних закладів) і правової просвіти (для населення). Юридична клініка – це діяльність студентів юридичних навчальних установ з отримання практичних навичок через надання юридичних консультацій населенню, яке потребує юридичної допомоги;

здійснено теоретичний аналіз взаємодії міліції з іншими суб’єктами правового виховання та зазначено, що взаємодія суб’єктів правовиховної діяльності є необхідною умовою для ефективного вирішення завдань з правового виховання населення. Взаємодія міліції з іншими суб’єктами правового виховання – це процес здійснення спільних, скоординованих дій, що мають на меті підвищення рівня правосвідомості та правової культури населення. Серед значної кількості суб’єктів правового виховання найбільший правовиховний потенціал мають підрозділи міліції, Міністерство юстиції України, навчальні заклади, громадські організації та засоби масової інформації. Окреслено перспективи взаємодії міліції з іншими суб’єктами правового виховання та запропоновано прийняти Закон України „Про організаційно-правові засади взаємодії суб’єктів правового виховання”;

доведено необхідність прийняття „Концепції правового виховання населення України” (проект Концепції надається у додатку А), яка передбачає удосконалення правовиховного механізму у розбудові України як правової держави.

удосконалено:

– ознаки правового виховання, спираючись на які сформульовано дефініцію: це здійснювана на основі правових норм та принципів права за допомогою спеціальних форм та методів, послідовна, систематична та цілеспрямована діяльність суб’єктів права, що має на меті підвищення рівня правової свідомості та правової культури окремих індивідів, соціальних груп та суспільства в цілому і зорієнтована на їхню соціально-активну правомірну поведінку;

понятійний апарат, що стосується наукового пізнання структури системи правового виховання та співвідношення її елементів (суб’єктів, об’єктів, форм, засобів, способів та методів).

набули подальшого розвитку:

розкриття сутності правового виховання через аналіз функцій і принципів даного явища, формулювання їх характерних рис;

дослідження форм та засобів правового виховання. Доведено, що правовиховна форма відображає організаційно оформлений правовий вплив суб’єкта, а правовиховний засіб є інструментом, за допомогою якого здійснюється правовий вплив. Формами правового виховання є правова освіта, правова пропаганда, правова агітація, юридична практика, правомірна соціально-активна діяльність чи поведінка, самовиховання. Засобами є теле- радіопередачі, лекції на правову тематику, індивідуальна робота, друковані правові видання, спеціальні акції правового змісту (прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації тощо);

визначення ролі міліції України в правовиховному процесі, висвітлення форм та методів правовихової діяльності окремих підрозділів міліції. Залучення анкетного методу опитування і узагальнення результатів анкетування посприяло визначенню форм та методів правовиховної діяльності підрозділів кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, державної автомобільної інспекції та центру громадських зв’язків;

опрацьовування напрямів підвищення рівня правової свідомості та правової культури працівників міліції.

^ Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації пропозиції і висновки можуть бути використані:

– у науково-дослідній сфері – для подальших теоретичних розробок проблем правового виховання населення як явища політико-правової дійсності та визначення ролі правоохоронних органів, зокрема міліції, у їх розв’язанні;

– у правотворчій роботі – як теоретичний матеріал для вдосконалення нормативно-правових актів, що регулюють діяльність міліції у сфері правового виховання населення України, зокрема, окремі положення можуть бути враховані при формуванні загальнодержавних або галузевих програм, концепцій правової освіти і правового виховання;

– у правозастосовчій діяльності – як теоретичний матеріал для вдосконалення правозастосовчої роботи різних структурних підрозділів міліції щодо забезпечення законності при винесенні індивідуальних правозастосовчих актів;

– у правовиховній роботі – для правовиховної роботи серед працівників міліції, всього населення України щодо підвищення рівня правової культури та правової свідомості;

– у навчальному процесі – для використання матеріалів, положень і висновків дисертації під час викладання теорії держави і права, філософії права, юридичної деонтології, у науково-дослідній роботі курсантів, студентів та слухачів для підготовки доповідей, рефератів, курсових і дипломних робіт з цієї проблематики. Концептуальні засади можуть враховуватися при підготовці підручників і навчальних посібників, методичних матеріалів, проведенні занять із студентами та слухачами юридичних навчальних закладів, в системі підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів.

Наукові положення дисертації використовуються в навчальному процесі Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ при викладанні навчальних дисциплін „Теорія держави та права” і „Юридична деонтологія” (акт впровадження від 27 листопада 2006 року) та працівниками міліції, а саме державної автомобільної інспекції у своїй практичній діяльності (акт впровадження від 06 червня 2007 року).

Положення і висновки дисертаційного дослідження були використані під час розробки проекту такої Концепції правового виховання населення, яка була направлена у відділ правової роботи, правової освіти та кодифікації Головного управління юстиції у Дніпропетровській області. Положення, які містяться у проекті, було використано для підготовки Положення про Координаційну раду молодих юристів при Головному управлінні юстиції у Дніпропетровській області, у практичній діяльності Координаційної ради молодих юристів та в роботі відділу правової роботи, правової освіти та кодифікації Головного управління юстиції у Дніпропетровській області (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 12 вересня 2007 року).

^ Апробація результатів дисертації. Результати і висновки дослідження обговорено на засіданнях кафедри теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ і кафедри теорії та історії держави і права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Основні положення дисертаційного дослідження отримали апробацію у виступах автора на:

міжвузівській науково-практичній конференції “Виховна парадигма в системі національної вищої школи: головні складові та джерела” (м. Дніпропетровськ, 27 травня 2003 року; тези опубліковано);

міжвузівському науково-теоретичному семінарі “Проблеми правового забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах розбудови України як правової держави” (м. Дніпропетровськ, 20 червня 2003 року);

науковому семінарі “Проблеми наукового забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах розбудови України як правової держави” (м. Дніпропетровськ, 26 березня 2004 року);

науковому семінарі „Проблеми наукового забезпечення діяльності міліції громадської безпеки в умовах розбудови України як правової держави” (м. Дніпропетровськ, 31 березня 2005 року);

обласній науково-практичній конференції “Шляхи вдосконалення правового навчання та виховання в умовах профільної освіти: проблеми, досвід, перспективи розвитку” (м. Дніпропетровськ, 29 квітня 2004 року);

всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми формування правосвідомості молоді в сучасних умовах розвитку української державності (Львівські юридичні читання молодих вчених)” (м. Львів, 22 жовтня 2004 року);

міжнародній науковій конференції „Формування правової системи в Україні на сучасному етапі” (в рамках ІІ читань пам’яті В.М. Корецького) (м. Дніпропетровськ, 21-22 квітня 2005 року; тези опубліковано);

міжвузівській науково-практичній конференції молодих вчених “Проблеми боротьби зі злочинністю очима майбутніх правоохоронців” (м. Дніпропетровськ, 18 травня 2005 року);

науково-практичній конференції “Взаємодія кафедр соціальних та загально-правових дисциплін щодо підготовки дільничних інспекторів міліції” (м. Дніпропетровськ, 30 листопада 2005 року);

науковій конференції „Юриспруденція ХХІ століття: теорія та практика” (м. Дніпропетровськ, 14 листопада 2007 року; тези опубліковано).

Публікації. Основні наукові положення та висновки дисертації містяться у 10 публікаціях, 8 з яких – у фахових виданнях ВАКу, а також у тезах 2 доповідей на наукових конференціях і семінарах.

РОЗДІЛ 1

^ ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ

Ґенеза ідеї правового виховання та огляд джерел за темою дослідження


Аналіз проблематики правового виховання передбачає дослідження сутності, особливостей історії, розвитку цього важливого суспільного явища з метою виявлення конструктивних, позитивних його аспектів, які можна застосовувати в практиці сучасного політико-правового, духовного розвитку та розкриття тих негативних деструктивних його проявів, відродження та повторення яких не слід допускати в сьогоднішній політико-правовій практиці українського суспільства [1, с. 92].

У процесі здійснення правового виховання на сучасному етапі розвитку суспільства важливо з’ясувати особливості історичного розвитку виховання. Врахування особливостей становлення і формування правового виховання дозволить значною мірою підвищити ефективність цього процесу, оптимізувати його з метою становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні, закріпити ті правові знання, які пов’язані з позитивним минулим правовим досвідом, і обмежувати дії таких, які зв’язані з досвідом негативним.

Для дослідження місця і ролі правового виховання в становленні й розвитку національної державності було б доцільним приділяти більше уваги історичному минулому, а саме прослідкувати основні етапи формування такого виховання в українському суспільстві. Від історико-правового аспекту аналізу даної проблеми значною мірою залежить її теоретико-методологічне розуміння, оскільки неможливо пізнати сутність будь-якого суспільного явища, феномена, не дослідивши історію їх становлення та розвитку. Історія розкриває розвиток теорії та практики виховання в різні історичні епохи, у різних країн і народів.

Демокрит та Сократ, Платон та Аристотель розглядали виховання як важливий спосіб підготовки людини до життя, як засоби, що допомагають виробити власну думку та знайти свій життєвий шлях [2, с. 16]. Грецький мислитель Платон (427-347 рр. до н.е.) звертав увагу на надзвичайну важливість виховання в процесі творення власної державності, адже воно є суттєвою складовою формування свідомості та світогляду людини, які мають неабияке значення при вирішенні проблем і конфліктів у процесі управління державою. Таким чином, в основу проекту ідеальної держави Платон поклав старанно продуману систему виховання [3].

Софокл, Августин, а пізніше Р. Декарт, Д. Локк, Ж. –Ж. Руссо зробили значний внесок в історію філософської думки щодо виховання. Їх дослідження, погляди, висновки, містять положення, важливі для виховання особистості. Гельвецій стверджував: “Я продовжую ще вчитися, моє виховання ще не закінчилося, все моє життя є, власне кажучи, тільки одне довге виховання” [4, с.238–239].

У працях давніх філософів і педагогів містилися ідеї про моральність, обов’язки людини і громадянина, необхідність дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки. Еврипід підкреслював, що “правильному способу життя потрібно вчити”. Представники екзистенціалізму, або “філософії існування”, одного з найбільш поширених напрямів сучасної філософії, дотримуються думки про невтручання вихователя у процес пошуків людиною своєї сутності [2, с. 17].

Коменський Я.А. зазначав, що зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку [5, с. 89]. Суттєвий внесок у розкриття сутності виховання зробили вітчизняні вчені Г. Ващенко, В.І. Жуковська, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, О.М. Столяренко та інші.

Ці науковці подають своє бачення поняття “виховання”, що виявляються у різних дефініціях. Так, на думку Г. Ващенка, виховання можна визначити як формування особистості людини з метою її наближення до більш менш чітко визначеного ідеалу [6, с. 200].

Жуковська В.І. вважає, що виховання – це організований, цілеспрямований і безперервно діючий процес формування особистості [7, с. 15].

Макаренко А.С. розрізняв виховання у вузькому та широкому розумінні. У вузькому сенсі виховання  це процес систематичного, цілеспрямованого впливу на розвиток особистості з метою її підготовки до виробничої, суспільної та культурної діяльності. В широкому значенні виховання є не тільки свідомим цілеспрямованим впливом, а й впливом усієї сукупності умов існування, всіх факторів на особу [8, с. 28].

Сухомлинський В.О. підкреслював, що виховання  це багатогранний процес постійного духовного збагачення та оновлення тих, хто виховується, і тих, хто виховує [9, с. 22.].

Столяренко О.М. вважає, що виховання – це цілеспрямований процес формування важливих соціальних рис особистості як громадянина суспільства і носія загальнолюдських цінностей: духовних, світоглядних, патріотичних, гуманних, поведінкових, моральних, правових, культурних, трудових тощо [10, с. 8].

Виховання – цілеспрямована діяльність вихователя або колективу з розвитку, поширення та поглиблення потреб, мотивів, цінностей та ідеалів, якими керується людина в своєму житті та роботі [11, с. 4].

У лексикографічних працях є своє тлумачення поняття “виховання”. Великий тлумачний словник сучасної української мови дає таке визначення виховання – це сукупність знань, культурних навичок, поглядів, що становлять загальний рівень духовного розвитку людини і є наслідком систематичного впливу [12, с. 118].

За словником С.І. Ожегова, під вихованням слід розуміти навички поведінки, що прищеплені сім’єю, школою, середовищем та які проявляються в суспільному житті [13, с. 88].

Залежно від методологічних позицій вчені по-різному пояснювали природу виховання. Представники біологічної теорії (французький етнограф Ш. Летурно (1831–1902), англійський соціолог Г. Спенсер (1820–1903) вважали, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства, що воно – біологічне явище, властиве всім живим організмам. Прихильник психологічної теорії (американський історик і теоретик педагогіки П. Монро (1869–1947), переконаний, що виховання ґрунтується лише на несвідомому бажанні дітей наслідувати поведінку дорослих, а наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу. Згідно з релігійною теорією (німецький педагог К. Шмідт (1819–1864), у вихованні людини виявляється, насамперед, творча дія Бога, який, створивши людей, дав їм і здібності виховувати дітей. Представники трудової теорії (німецький філософ Ф. Енгельс (1820–1885), англійський соціолог Л. Морган (1818–1881) стверджували, що поштовхом до виникнення виховання було вироблення найпростіших знарядь праці та пов’язана з цим необхідність передавати молодому поколінню знання й уміння їх виготовляти і користуватися ними. Не зважаючи на різноманітність підходів, усі теорії об’єднує той факт, що виховання виникло з потреби передавати досвід та погляди і є однією з найважливіших передумов існування й розвитку суспільства [4, с. 465–466].

Педагогіка виділяє виховання естетичне, політичне, ідеологічне, моральне, трудове, сімейне та правове. На сьогодні існує потреба у правовому вихованні, що зумовлена зростанням творчої, організуючої, координуючої ролі права в усіх сферах розвитку суспільства, побудови правової держави в Україні. А згідно із сучасною концепцією правової держави, як зазначає професор П. Рабинович, однією з її ознак є „притаманність усім громадянам високої державної культури, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами, а також умінь і навичок їх використання у практичному житті” [14, с. 586]. Без правового виховання високого рівня правової культури досягти неможливо. Правове виховання покликане забезпечити формування високої правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов’язків, повагу до законів і правил людського співіснування, готовність дотримуватися і сумлінно виховувати їх. Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження громадянського суспільства і правової держави, реалізації демократичних свобод.

Вивченню законів надавалось велике значення на всіх етапах розвитку суспільства. Так археологи у 1901 році знайшли недалеко від руїн міста Вавилона великий кам’яний стовп, викарбуваний клинописом. Після розшифрування написаного з’ясувалось, що це був звід законів вавилонського царя Хаммурапі, що правив у ХVІІІ столітті до нашої ери. Стовп, який було розміщено на головній площі міста для здійснення правосуддя, був призначений не тільки для суддів, але й для всього населення держави, яке повинне було постійно пам’ятати про грізну силу закону та могутність свого правителя [15, с. 6].

Відомо також, що у шумерів значну увагу приділяли вивченню права, переписуючи його норми та окремі судові рішення. У Давньому Римі, у середині V століття до нашої ери, у центрі міста були виставлені Закони ХІІ таблиць. Знання цих законів для римлян було обов’язковим. Кожному юнакові, який вступав у ряди повноправних громадян, необхідно було вивчити їх напам’ять, бо вважалось, що без цього неможливо виконувати громадянські обов’язки, стати воїном, зайняти яку-небудь виборну посаду [15, с. 7].

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). В цю епоху та перших буржуазних революцій особливе місце у фундаментальних працях мислителів І. Канта і Г.-В.-Ф. Гегеля посідає повага до права і закону. Філософська освіта в Україні (кінець XVII – друга половина XVIII століття) безпосередньо пов’язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Десницький та інші). Увагу правовому вихованню приділяли такі українські філософи, правознавці і політичні діячі як Т. Шевченко, М. Драгоманов, В. Винниченко, М. Грушевський, М. Палієнко, Ф. Тарановський, Б. Кістяківський [16, с. 1].

Осмисленню змісту філософських засад правового виховання особистості з дотриманням її основних прав і свобод сприяв різнобічний аналіз суспільно-педагогічних поглядів Г. Сковороди (досягнення необхідного рівня правомірної поведінки всіх суб’єктів правовідносин є неможливим без їх правового виховання і правового навчання, і безперечним є те, що розпочинати правове виховання і навчання членів суспільства як суб’єктів правовідносин необхідно якомога раніше); С. Русової (демократизація людини – це не “дозвіл” ззовні, а внутрішнє усвідомлення своїх прав і свобод, а відтак і відповідальності); А. Макаренка (трактування захисту особистості від насилля чи свавілля; розвитку гідності, формування етики поведінки) тощо.

Події початку XX століття у нашій країні сформували неоднозначне ставлення громадськості до правових явищ. Ідеологи революційної правосвідомості відстоювали ідеї суб’єктивного розуміння права, а тому віра в могутню силу права, покликану захистити людину від сваволі влади і конфліктів, була підірвана. Потреба влади в правовій інформованості суспільства була відсутня, керувати безграмотними в юридичних питаннях людьми виявилося легше [17, с. 35]. Тому робота з правового виховання носила епізодичний характер, не складаючи цілісної системи. Вона зводилася лише до окремих бесід, зустрічей, лекцій, що іноді не були взаємопов’язані між собою. Обсяг навчального часу для вивчення правових питань був незначний.

Основи правових знань не повинні бути прерогативою лише вузького кола фахівців. Усі громадяни України мають право на набуття необхідного їм мінімуму правових знань. Проте, це право залишиться лише декларацією без дієвих механізмів його впровадження у повсякденне життя. Воно насамперед має забезпечуватись розгалуженою системою загальних та спеціалізованих навчально-виховних закладів різних форм власності, широким правовим інформуванням населення через засоби масової інформації, культурно-освітні та інші державні та недержавні організації.

Чим ясніше для усіх членів нашого суспільства вимоги законів, тим міцніше дисципліна та порядок у державі, підвищується суспільна активність громадян [15, с. 9]. Мехонцева Д. зазначала, що Роберт Оуен (1771–1858), вважаючи виховання основним в житті суспільства, говорив, що могутність виховання в тому, що тільки завдяки йому недосконале людство в майбутньому може перетворитися у нову расу людей [18, с.11].

У Радянському Союзі та Українській Радянській Соціалістичній республіці питанню правового виховання та правовиховної діяльності міліції приділялась значна увага. Так, відомі широко пропаговані програми комуністичного виховання, а саме Постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки та покращання юридичної освіти в країні” від 16 червня 1964 року [19], Постанова ЦК КПРС “Про 50-річчя ВЛКСМ і завдання комуністичного виховання молоді” від 1 жовтня 1968 року [20], Постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо покращання правового виховання працівників” від 15 вересня 1970 року [21], Постанова Ради Міністрів Української РСР „Про заходи щодо організації юридичного всеобучу в Українській РСР” № 143 від 29 червня 1990 року [22]. Після їх денонсування у пострадянському суспільстві виник “виховний вакуум”, що негативно відобразилося на рівні правової свідомості та правової культури населення.

Початок 90-х років характеризується початком кардинальної трансформації суспільного, політико-правового буття українського суспільства. Особливо велике історичне значення