Реферат: Зміст

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………...…..4

Розділ 1. Національні меншини в науковому вимірі:

основні етапи досліджень ………………………………………………......16

Розділ 2. Українська державність і національні меншини:

формування правових взаємин (1917 - 1920) ……………………….......47

2.1. Українська Центральна Рада: шлях до запровадження

національно-персональної автономії………………………………...…....47 2.2. Західноукраїнська Народна Республіка: проголошення

національно-культурної автономії…………………………………....……60

2.3. Гетьманат П. Скоропадського та УНР періоду Директорії:

втрата і відновлення національно-персональної автономії………….......66

Розділ 3. Українська Соціалістична Радянська Республіка та

національні меншини: мета, форми, методи (1920-1939)…....……….76

3.1. Створення державних органів правового регулювання

національних відносин ……………………………………………...….......76

3.2. Організація національних адміністративно-територіальних одиниць......84

3.3. Право національних меншин на участь у виборах органів влади….…....94

3.4. Право національних меншин на використання рідної мови………........106

3.5. Революційна законність та національні меншини……………....………156

Розділ 4. Приєднання Західної України до УРСР:

правові наслідки для національних меншин (1939-1985)……….........200

Розділ 5. Суперечливий суспільний розвиток і національні меншини:

переважання репресивного фактору (1953-1985)…………….......…….244

5.1. Непослідовна реабілітація жертв політичних репресій серед

національних меншин…………………………………………....………..244

5.2. Теорія і практика комуністичного будівництва:

напрями асиміляції національних меншин…………………....…………248

5.3. Порушення права національних меншин на свободу віросповідання....262

Розділ 6. Перебудова та національні меншини: часткове відновлення

правових засад етнонаціонального будівництва (1985-1991)……........268

Розділ 7. Становлення української держави та національні меншини:

пошук оптимальної моделі (1991-2000)…………………………….........280

7.1. Юридичні гарантії прав національних меншин……………………....…280

7.2. Реалізація прав національних меншин: здобутки і проблеми……….....299

Висновки…………………………………………………………………………….....346

^ Список використаних джерел……………………………………………………....357


Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


Вступ

Юридична наука з позицій теорії держави і права, різних галузей права традиційно і всебічно досліджує проблему правового становища особи. Воно характеризується через ряд самостійних елементів. Першим з них є громадянство – тобто “правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках” [1]. Це визначення, використане Законом України 2001 р. “Про громадянство України”, дає змогу розкрити головний зміст взаємовідносин громадянина з державою.

Правове становище громадян грунтується й на певних принципах, найважливішими з яких Конституція України 1996 р. проголошує: закріплення прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права, невідчужуваність та непорушність основних природних прав і свобод, належність їх громадянам від народження, рівноправність, єдність, гарантованість прав і свобод людини [2].

Отже, статус особи в державі регламентується складним комплексом правових норм, які у сукупності й утворюють інститут правового становища громадян. Що ж до самого визначення даного поняття, то воно по-різному тлумачиться в юридичній літературі. Наприклад – “це сукупність прав, свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин” [3, с. 201].

Правосуб’єктністю володіють і соціальні групи (народи, нації, спільності, асоціації). Вони мають колективні права, які визначаються метою й інтересами їхнього утворення. Це не означає протиставлення індивідуальних прав колективним. Навпаки, у демократичному суспільстві між ними має існувати взаємозалежність, яка б дозволила реалізовувати колективні права без порушень прав особи [4, с. 140-142]. Такий новітній підхід базується на міжнародному і європейському праві, що законодавчо оформило необхідність дотримання прав людини як вищих загальнолюдських, моральних, правових, культурних цінностей. Цей напрям остаточно сформувався після Другої світової війни в результаті утворення й діяльності ООН, Ради Європи і ухвалення ними, а також під час зустрічей представників різних держав 1970-початку 1990-х рр. правових актів, в яких концентровано викладені індивідуальні та колективні права [5].

Україна розпочала процес інтеграції в міжнародно-правову систему захисту прав людини лише після прголошення незалежності 1991 р. Ця історична подія створила умови для її трансформації демократичну, соціальну і правову державу, головним обов’язком якої є забезпечення прав і свобод громадян, у тім числі – національних меншин. Ними є громадяни України, котрі, не будучи етнічними українцями, об'єднані почуттям національного самоусвідомлення та спільності між собою, мають етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність [6]. Їхнє правове становище ще не було предметом системного аналізу з історії держави і права України, що зумовило особливість і вибір теми дисертації.

^ Актуальність теми. Українська держава поступово створює необхідні правові умови розвитку національних меншин. Про це свідчить, зокрема, ухвалення Закону України "Про національні меншини в Україні" 1992 р., окремих положень Конституції України 1996 р., Декларації прав національностей України 1991 р. [7, с. 474]. Водночас подальше здійснення державно-правової, політичної реформ, європейський вибір України, вироблення демократичних засад етнополітики переконливо доводить потребу пошуку нової наукової парадигми у форматі суспільство – держава – права національних меншин, що повинні грунтуватися й на фундаментальних узагальнюючих працях з історії держави і права України. В її окремі періоди, наповнені багатовимірним і неоднозначним змістом, існували різні форми і методи забезпечення прав національних меншин, спеціальні юридичні гарантії. Подібні дослідження можуть бути використані при подальшому опрацюванні Концепції етнонаціональної політики, внесенні змін і доповнень, розробці нового етнонаціонального законодавства.

^ Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Її узгоджено з планами наукових досліджень Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого й виконано в межах цільової комплексної програми "Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення" (державна реєстрація № 0186.0.070872).

Метою дослідження є комплексний науковий аналіз особливостей правового становища національних меншин на різних історичних етапах держави і права України. Це зумовило постановку й вирішення таких взаємопов’язаних задач:

з`ясувати теоретичні засади проблеми правового становища національних меншин в Україні;

охарактеризувати правові взаємини різних форм української державності та національних меншин у період 1917–1920 рр.;

простежити мету, форми і методи реалізації радянської етнополітики стосовно національних меншин у 1920–1991 рр.;

розглянути процес становлення української держави в площині пошуку оптимальної моделі її відносин з національними меншинами;

оцінити ефективність застосування різних форм захисту прав національних меншин;

виробити практичні рекомендації щодо врахування досвіду історії держави і права України в процесі сучасного регулювання правового статусу національних меншин.

З урахуванням цього об’єктом дослідження є правове становище національних меншин в Україні у 1917–2000 рр., а безпосередньо предметом – форми і методи захисту прав і законних інтересів національних меншин у новітній історії України.

^ Методи дослідження. Системний аналіз складного об’єкту дослідження зумовив використання наступних наукових методів:

діалектичного – при з’ясуванні понять етносу, нації, національної меншини у взаємозв’язку з державно-правовими явищами, механізмів регулювання правового становища національних меншин;

формально-логічного – при опрацюванні конкретних нормативних актів і їх окремих положень, які регулювали правове становище національних меншин; історико-порівняльного – при дослідженні правового становища національних меншин на різних історичних етапах української держави;

статистичного – при складанні таблиць, які ілюструють процес формування системи національного районування (1924 – 1929 рр.) і створення мережі національних органів юстиції (1924 – 1930 рр.).

При підготовці дисертації також були використані деякі досягнення науки теорії та історії держави і права України, загальної історії України, матеріали конференцій, семінарів, “круглих столів, різноманітні архівні джерела: документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (фонди Української Центральної Ради, Генерального секретаріату, Народного міністерства закордонних справ УЦР, Єврейського національного секретаріату УНР, Міністерства юстиції УНР, Тимчасового комісаріату з єврейських справ УРСР, Всеукраїнського єврейського громадського комітету, ВУЦВК, Відділу національних меншин при НКВС, Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК, губернських та окружних бюро у справах національних меншин, Всеукраїнської комісії у справі працевлаштування працюючих євреїв при Президії ВУЦВК, Наркомюсту, Прокуратури, Наркомату РСІ); Центрального державного архіву громадських об’єднань України (фонди ЦК КПУ, СБУ); Архіву Верховної Ради України (фонд комісії ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин); Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (фонд Спілки письменників України); Центрального державного історичного архіву України у Львові (фонди документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР, Г. Степури – члена УЦР); Державного архіву Львівської області (фонди обкомів КПУ Львівської і Дрогобицької областей, виконкоми Львівської обласної і міської рад депутатів трудящих, КРУ Наркомфіну СРСР м. Львова, Львівського обласного суду). Значний фактичний матеріал, що стосується реалізації різних аспектів правового становища національних меншин, почерпнуто з поточних архівів Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державного комітету України у справах релігій та їхніх структурних підрозділів у Львівській області.

Особливу увагу звернуто на законодавство, яке ухвалювали в різні періоди історії України, у тім числі на матеріали з’їздів і пленумів КПРС і КПУ, що в період функціонування тоталітарної держави фактично були формою права. Цінними у написанні роботи були збірники документів і матеріалів, опубліковані вітчизняними і зарубіжними науковцями та науково-допоміжні бібліографічні покажчики, присвячені різним етносам України.

Глибшому опрацюванню теми сприяло ознайомлення з українськими періодичними виданнями ("Вісти з Центральної Ради", "Република", "Вісти ВУЦВК", "Голос України", "Урядовий кур`єр", "Відродження", журнали Державного комітету України у справах національностей та міграції), у тім числі газетами національних меншин ( “Моя Батьківщина. Моя Родина", "Єврейские вести", "Немецкий канал", "Арагац", "Голос Крыма", "Минарет").

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тім, що автором з позицій вітчизняної історико-правової науки:

1) здійснено поглиблений порівняльний правовий аналіз етнонаціо­нальної політики Української Народної Республіки – Західноукраїнської Народної Республіки – Гетьманату П.Скоропадського – Директорії періоду Української Народної Республіки і доведено, що основу різних організаційних форм української державності складали спільні демокра­тичні засади, реалізація яких (наприклад, Закону Української Цент­ральної Ради 1918 р. “Про Єврейські Національні Установчі Збори і Тимчасові Єврейські Національні Збори” та Закону Західної області Української Народної Республіки 1919 р. “Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР”, “Про скликання Сойму ЗОУНР”) дозволяла гарантувати індивідуальні й колективні права національних меншин;

^ 2) наведено додаткові аргументи, які сприяють переосмисленню справжніх причин змін в етнонаціональній політиці УСРР на початку 1920-х рр., і доведено, що з метою радянізації національних меншин та використання окремих з них у зовнішньополітичній стратегії створю­валися деякі умови реалізації їх індивідуальних і колективних прав (діяльність державних органів правового регулювання національних відносин через Відділ національних меншин при НКВС, Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК, запровадження націо­нально-територіальної автономії у вигляді національних адмініст­ра­тивно-територіальних одиниць, використання рідної мови як грома­дянами з числа національних меншин, так і різними ланками державного апарату, в тім числі спеціальною мережею національних право­охоронних органів, представництво за класовим принципом в органах влади);

^ 3) уперше систематизовано форми та методи етнічних репресій у
1920-х – першій половині 1980-х рр. і доведено, що їх застосування вкрай негативно позначилося на правовому становищі національних меншин, призвело до етноциду окремих з них;

^ 4) уточнено обставини збереження у повоєнні роки виключно у місцях ком­пактного проживання національних меншин їх деяких особистих прав, нібито гарантованих існуючими правовими актами, і доведено, що такі “гарантії” були зумовлені ідеологічним протистоянням з капі­талістичними країнами, особли­вим становищем Угорщини, Румунії, Польщі в соціалістичному таборі, а в кінцевому рахунку – нівельовані закріпленням у програмі КПРС 1961 р. і Конституції УРСР 1978 р. стратегічного курсу на пришвидшену побудову комуністичного суспільства, зближення всіх націй і народностей, формування “єдиної історичної спільності – радянського народу”;

^ 5) уперше з’ясовано особливості утворення спеціальних державних органів у структурі ВР УРСР і КМ УРСР, ухвалення Закону УРСР
1989 р. “Про мови в УРСР”, укладення УРСР міжнародних договорів, формалізацію статусу громадських організацій національних меншин і доведено, що часткове відновлення правового регулювання етнонаціо­нального будівництва у 1988 – першій половині 1991 рр., яке базувалося на досвіді УСРР 1920–1930-х рр., було непослідовним і половинчастим внаслідок продовження дії політичного контролю КПУ;

^ 6) уперше проаналізовано процес розробки, ухвалення та реалізації Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні” і доведено як його позитивні риси, так і необхідність створення юридичних механізмів реалізації усіх індивідуальних і колективних прав національних меншин, дії норми цього закону стосовно функціонування Міністерства України у справах націо­нальностей як центрального органу виконавчої влади у сфері міжетнічних відносин;

^ 7) уперше запропоновано, грунтуючись насамперед на історико-пра­вовому досвіді України, рекомендації, реалізація яких сприятиме вдосконаленню чинного і розробці концептуально нового етнонаціо­нального законодавства європейських стандартів.

Викладені наукові положення переконливо свідчать, що автором уперше у вітчизняній історико-правовій науці проведено спеціальне системне до­слідження правового становища національних меншин упродовж 1917–2000 рр. Його результати мають важливе теоретичне та практичне спрямування, оскільки дозволяють вирішити важливу наукову проблему – продовжити поетапне створення на правових засадах нової системи співвідношення інтересів української держави та національних меншин, яка б стала ще одним визначальним чинником демократичного розвитку суспільства у процесі реалізації стратегії європейської інтеграції України.

^ Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що її положення і висновки дадуть можливість, з одного боку, глибше зрозуміти тенденції (у тім числі негативні), які мали місце в правовому регулюванні становища національних меншин у різні періоди ХХ ст., а з іншого – використати позитивний досвід для з’ясування можливостей його впровадження в сучасних етнонаціональних умовах країни. Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дисертації: а) науково-дослідну – в процесі формування нового напряму юридичних досліджень – прав меншин (як міжгалузевого правового інституту), що може стати складовою нової самостійної науки і навчальної дисципліни – теорії прав людини; б) правотворчу – в процесі удосконалення чинного законодавства комітетом ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, іншими органами державної влади й місцевого самоврядування; в) правозастосовчу – в процесі діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини, органів виконавчої влади (Міністерства юстиції України, Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державного комітету України у справах релігій); г) навчальну – в процесі підготовки узагальнюючих наукових праць, посібників і підручників, заснування кафедри “Права меншин”, започаткування відповідних курсів чи спецкурсів у вищих навчальних закладах за спеціальністю правознавство; д) інформаційно-аналітичну – в процесі роботи закладів, пов’язаних із вивченням етнонаціональної сфери (зокрема, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Центру етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України).

^ Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. Усі публікації здобувача написані одноосібно.

^ Апробація результатів дослідження відбулася під час проведення: п’яти міжнародних наукових конференцій (“ЗУНР: до 80-тиріччя утворення”, Львів–Івано-Франківськ, 1998; “Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству в суспільстві”, Львів, 2000; “Розвиток демократії в Україні”, Київ, 2000; “Конституційні права і свободи громадян в Україні та Республіці Польща: реалії й перспективи”, Львів, 2000; “Проблеми права на зламі тисячоліть”, Дніпропетровськ, 2001); VI, VII, VIII регіональних науково-практичних конференцій “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, Львів, 2000-2002; круглого столу “Під знаком Заповіту: Бней-Бріт “Леополіс” на варті міжнаціональної злагоди”, Львів, 2000; організаційного з’їзду “Міжнаціональний форум України”, Київ, 2000; науково-методичного семінару для викладачів вищих навчальних закладів м.Львова “Голокост в Україні: історичні, філософські, етичні проблеми”, Львів, 2000; Всеукраїнської науково-практичної конференції “Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання і перспективи”, Київ, 2001; 4-ї (56-ї) звітної наукової конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії, Одеса, 2001; круглого столу “Національні меншини України: вибір шляху”, Львів, Російський культурний центр, 2001; Всеукраїнської науково-теоретичної конференції “Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави Україна”, Львів, Інститут внутрішніх справ, 2001; круглого столу у рамках другого болгарського собору “Полікультурне суспільство: мовна освіта болгарської молоді в школах Одеської області”, Одеса, 2001; регіонального науково-методичного семінару “Міжнаціональна злагода: спільне минуле-спільне майбутнє. Викладання у вищій школі проблем Голокосту та трагедій етносів України”, Львів, 2002; круглого столу, присвяченого 10-річчю ухвалення Верховною Радою України Закону України “Про національні меншини в Україні”, Київ, 2002. Крім того, автор виступав по Львівській державній телерадіокомпанії в програмах “Аудиторія” і “Право” (2000), де висловлював своє бачення правового врегулювання тих чи інших проблем національних меншин, які проживають на території Львівської області; надавав консультаційну допомогу в процесі підготовки до видання науково–допоміжного бібліографічного покажчика “Євреї в Україні” (Київ, 2001); брав участь у реалізації проекту “Моніторинг дотримання прав національних меншин в Україні який проводився Уповноваженим ВРУ з прав людини за підтримки Верховного комісара ОБСЄ у справах національностей (2002). Підсумки дисертації обговорювались на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого(2002).

Публікації. За темою дисертації автором одноосібно опубліковано:

І. монографія

“Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)”. – Львів: Видавничий центр Львівського національного ун-ту ім. І.Франка, 2001.–482 с.;

ІІ. статті у наукових фахових виданнях

1. Конституція України і національні меншини // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 1997. – № 2. – С. 24-26;

2. Вплив міждержавних відносин на правове становище національних меншин УСРР у 1920-х рр. // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнародних відносин. Вип. 1. – Львів, 1999. – С. 285-288;

3. Участь національних меншин у діяльності державного апарату УСРР (1920 – середина 1930-х рр.) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 5. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – С. 47-54;

4. Обмеження релігійних прав національних меншин в УСРР (кінець 20-х років ХХ ст.) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 6. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – С. 60-63;

5. Запровадження правового регулювання діяльності національних меншин в УСРР (1921-1924) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 7. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – С. 135 - 139;

6. Репресивні заходи щодо національних меншин Західної України в економічній сфері (1939-1941) // Вісник Луганського ін-ту внутрішніх справ України. – 2000. – Вип. 1. – С. 16-23;

7. Позбавлення представників національних меншин виборчих прав в УСРР (1920 – середина 1930-х рр.) // Право України. – 2000. – № 5. – С. 101-103;

8. Вплив радянських і партійних органів УСРР на діяльність релігійних громад національних меншин (середина 1920-х рр.) // Право України. – 2000. – № 9. – С. 112-114;

9. Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х років // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. Вип. 35. – Львів, 2000. – С. 108-113;

10. Організаційно-правові заходи щодо розвитку освітньо-культурних установ Західної України (1939-1941) // Актуальні проблеми державного управління. Науковий збірник. – Харків: УАДУ, 2000. – № 2(7). – С. 132-137;

11. Правові заходи по культурно-соціальному розвитку національних меншин УСРР (1922-1926) // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 150-156;

12. Порушення політичних і особистих прав національних меншин Західної України (1939-1941) // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. – № 2. – С. 85-92;

13. Суперечливі тенденції у правовому становищі національних меншин в Україні (1950-ті – 1970-ті рр.) // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2000. – № 3. – С. 277-281;

14. Реалізація принципів “радянської демократії” щодо національних меншин у Західній Україні (1939-1941) // Вісник Львівського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 56-59;

15.Антирелігійна діяльність серед національних меншин в УРСР (середина 1950-х – кінець 1970-х рр.) // Вісник Львівського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 25-29;

16.Початковий етап організації та діяльності Ради в справах освіти національних меншин в УСРР (1920-1922) // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 47-51;

17.Депортаційні акції щодо національних меншин Західної України як різновид репресій (1939-1941) // Вісник ун-ту внутрішніх справ. – 2000. – Вип. 12. – Ч. 1. – С. 201-204.

18. “Рівні права і можливості” національних меншин в УРСР (середина 1950-х – початок 1980-х рр.) // Юридичний вісник. – 2001. – № 1. – С. 118-123;

19. Радянсько-німецький договір про ненапад 1939 р.: наслідки для національних меншин Західної України (1939-1941) // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнародних відносин. Вип. 2. – Львів, 2001. – С. 435-437.

20. Вибори до національних рад УСРР (1920 – середина 1930-х рр.) // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. Вип. 36. – Львів, 2001. – С. 107-111;

21. Правові заходи УСРР по економічному розвитку національних меншин (середина 1920-х рр.) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць. Вип. 103: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 13-16;

ІІІ. матеріали наукових конференцій

1. Права національних меншин в Україні: законодавство і практика (1991-2000) // Розвиток демократії в Україні: Матер. міжнар. наук. конф. (Київ, 29 вересня – 1 жовтня 2000 р.). – К.: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – С. 87-94;

2. Забезпечення права на свободу віросповідання національних меншин – свідчення демократизації української держави (1992-2000) // Проблеми права на зламі тисячоліть: Матер. міжнар. наук. конф. (Дніпропетровськ, 13-14 лютого 2001 р.). – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – С. 145-148;

3. Договірно-правова база забезпечення прав національних меншин в Україні // Наукові записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2001. – С. 200-204; Сер.”Політологія і етнологія”; – Вип.15;

4. Законодавство України про національні меншини: проблеми реалізації// Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна. Зб. наук. праць. – Львів: ЛІВС, 2001. – С. 203-206;

5. Депортовані національні меншини в Україні: історія та сучасність // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. пр. Вип. 11. – Одеса: Юридична література. – 2001. – С. 131-133.

IV. Інші публікації

1. Рябошапко Л.І. Історія єврейських політичних організацій в Україні очима сучасника. Рецензія на монографію Наймана О.Я. ”Єврейські парки та об”єднання України (1917–1925)”. (К., 1998) // Відродження. – 1999. – №3. – С.33.

2. Рябошапко Л.І. Юдофобия против Украины. Рецензія на книгу Мир­сь­­кого Р.Я., Наймана О.Я. “Юдофобія проти України” (К., 2000) // Еврейский обозре­ватель. – 2002. – №19/38. – С. 10.

Структура дисертації : вступ, сім розділів, 13 підрозділів, висновки, список використаних джерел (1465 найменувань), таблиці. Повний обсяг дисертації становить 450 сторінок, обсяг основного тексту – 356 сторінок.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


Висновки
В Україні протягом десятиріччя здійснюється поступовий процес будівництва демократинної, соціальної, правової держави. Він має відбуватися на грунті Конституції України 1996 р., внутрішнього законодавства, оновленого відповідно до стандартів, визнаних світовою спільнотою демократичними, міжнародно – правової системи захисту індивідуальних і колективних прав. Це створюватиме умови дотримання та подальшого розвитку прав і свобод громадян, формування громадянського суспільства, утвердження України самостійною європейською державою. Можна прогнозувати, що шлях до цього, як і загалом торжества принципу верховенства права, буде довготривалим – надто важко подолати наслідки десятиліть авторитарного правління.

Реформуючи державний механізм, потрібно враховувати чинник етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності українського суспільства, значною складовою якого є національні меншини. Це передбачає звернення до історико – правової спадщини України, в чому автор вбачає основний сенс проведеного дослідження еволюції правового становища національних меншин. Воно вирішує важливу й нагальну наукову проблему, суть якої полягає в теоретичному обгрунтуванні можливості та необхідності застосування досвіду історії держави і права України у формуванні нового напряму юридичної науки – прав національних меншин як міжгалузевого правового інституту. Це дозволить з урахуванням стратегії політичного розвитку країни створити оптимальні передумови для подальшого врегулювання правових взаємин української держави та національних меншин, які становлять значну складову українського народу.

Суперечливий досвід урегулювання проблем міжетнічних взаємин демонструє, що за умов української та радянської державності відбувалося (з різними метою та рівнем успіху) забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин. Перша світова війна, Лютнева революція 1917 р. суттєво змінили етнонаціональну ситуацію у Росії, призвели до посилення українського національного руху, який очолила Українська Центральна Рада. Вона пройшла складний шлях від вимог національно-територіальної автономії у складі Росії до проголошення незалежної української держави. Обравши демократичний шлях розвитку, різні форми української державності не лише декларували, а й забезпечували (більшою чи меншою мірою) права і свободи національних меншин.

УЦР ввела у свій склад представників національних меншин, утворила російське, єврейське і польське міністерства у Генеральному Секретаріаті, виділяла кошти на освітньо-культурні потреби національних меншин тощо. Кожен з чотирьох Універсалів, ухвалених УЦР, містив норми про дотримання прав національних меншин. Разом із Законом “Про національно-персональну автономію”, який був уведений окремим розділом у Конституцію УНР 1918 р., це створило надійний правовий грунт демократичної етнополітики, а відтак реалізації індивідуальних і колективних прав національних меншин.

ЗУНР, продовжуючи демокра­тичний курс УЦР, започаткувала правові умови реалізації національно-культурної автономії, передовсім, для поляків, євреїв і німців. Це відобразилося, зокрема, у створенні Німецької національної ради ЗУНР і Єврейської національної ради Східної Галичини як представницьких загальнонаціональних громадських організацій національних меншин, ухваленні виборчого законодавства на пропорційній основі, що могло б гарантувати обрання до майбутнього парламенту ЗУНР чітко визначеної кількості поляків, євреїв і німців.

Гетьманська держава П. Скоропадського, хоч і відмінила принцип національно-персональної автономії, проте загалом лояльно ставилася до національних меншин. Це дозволило, зокрема, євреям частково реалізувати Закон УЦР 1918 р. ”Про національно-персональну автономію” і на підставі Закону УЦР 1918 р. ”Про Єврейські Національні Установчі Збори і Тимчасові Єврейські Національні Збори” провести вибори до національного тимчасового парламенту, обрати виконавчі органи і розпочати їх діяльність.

УНР періоду Директорії, відновивши національно-персональну автономію, вживала заходів для її реалізації до останніх днів перебування на території України і навіть дбала про національні меншини у перші роки еміграції як у теоретичній, так і у практичній площинах. Порушення їх прав, які були протягом 1917-1920 рр., переважно мали об’єктивний характер, зумовлений військовими діями на території України.

Радянський політичний режим, що утвердився з 1920 р., намагався по-іншому врегулювати правове становище національних меншин. Для об’єктивного розуміння взаємовідносин радянської влади і національних меншин потрібно, насамперед, зазначити, що в основі національної політики РКП(б), як і всієї іншої, був класовий принцип, ідея диктатури пролетаріату і світової революції. Тому “вільний розвиток” національних меншин, проголошений 1917 р. Раднаркомом РСФРР у Декларації прав народів Росії, міг відбуватися лише на таких ідейних засадах.

Це особливо виявилося після вимушеної зміни національ­ної політики РКП(б) у 1921-1923 рр. Закріплений курс на забезпечення конституційних прав національних меншин реалізовували в УСРР спеціалізовані державні органи – Відділ національних меншин при НКВС, ЦКНМ при ВУЦВК, Раднацмен у складі Наркомосу під постійним контролем організаційних підрозділів КП(б)У. Результатом діяльності цих структур стало формування національних адмініст­ративно-територіальних одиниць, створення національних право­охоронних органів, використання рідної мови в роботі державного апарату, видання юридичної літератури мовами національних меншин тощо.

Однак ці правові заходи не можна оцінювати однозначно позитивно, як це повсякчас робилося в період існування радянської влади. Треба зважати на те, що уповноважені державні органи не спромоглися дієво реалізувати названі вище права національних меншин через незнання їхніх мов, недостатню кількість вчителів, літератури, проросійські та антиєврейські настрої частини працівників місцевих ланок державного апарату та ін. Акцент постійно робили на кількісних параметрах (стільки національних районів, рад, судів тощо), а не на якісних показниках роботи.

Проте головна вада полягала не в цьому. Реалізація конституційних прав, хоч і не зовсім ефективна, була лише для частини національних меншин, тобто за класовою ознакою, що мало на меті зміцнення влади диктатури пролетаріату. У ширшому контексті національні меншини потрактовано як базу для просування соціалістичної революції на захід. Тому радянська влада і не економила кошти на прискоренні соціально-економічного розвитку національних районів, на розгортанні наполегливої ідеологічно-пропагандистської роботи з метою якнайбільшого залучення національних меншин до радянського будівництва.

Непролетарські верстви меншин змушені були або погодитися працювати в умовах радянської політико-економічної системи, або емігрувати. Ті, хто залишався, перебували під постійним політичним наглядом ДПУ, до них періодично застосовували репресії, які охоплювали всі сторони приватно-публічної сфери (право на свободу віросповідання, виборче право, право на об’єднання у політичні партії і громадські організації, право власності, право на свободу і особисту недоторканість, право на життя та ін.). Чергова зміна національної політики ВКП(б)-КП(б)У на початку 30-х років призвела до поступового переростання репресій у масові, а відтак до ліквідації наприкінці 1930-х років національного районування, спеціалізованих державних органів, національних судових камер, переважної більшості культурно-освітніх закладів, преси тощо. Тому стверджувати про перемогу ленінської національної політики, як це робили свого часу радянські науковці, означає видавати бажане за дійсне. Справедливіше, на мій погляд, вважати період 1920-1939 рр. етапом створення радянізованого фундаменту правового регулювання етнонаціональних процесів. Він грунтувався на політичному терорі, який прикривали добропристойними формами законів і юридичних процедур (хоча при цьому тимчасово були дотриманні права національних меншин – у рамках, дозволених КП(б)У ).

Аналогічні узагальнення стосуються і наступних періодів української історії держави і права – 1939-1941 рр., 1944-1953 рр. з тією лише різницею, що в ті роки переважаючим фактором були масові репресії проти поляків у Західній Україні, угорців у Закарпатті, німців на сході України, євреїв, які поєднувалися з частковим забезпеченням освітньо-культурних прав національних меншин на деяких територіях (наявність окремих середніх шкіл, видання літератури мовами національних меншин).

Певні зміни у правовому становищі національних меншин сталися після спроби демократизації суспільно-політичного життя СРСР у середині 1950-х років, коли вони перестали бути об’єктом масових репресій, їх повністю або частково реабілітували, на деякий час дозволили еміграцію, реалізацію освітньо-культурних прав остаточно зосередили лише в місцях компактного проживання національних меншин (головно у Чернівецькій і Закарпатській областях). Останнє зроблено з огляду на специфічне становище Румунії та Угорщини в соціалістичному таборі і небажання СРСР загострювати відносини з цими країнами. Водночас, демагогічно декларуючи врахування специфічних інтересів кожної нації, безпідставно стверджувалося про