Реферат: Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису сорокун віталій Миколайович

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО


На правах рукопису


СОРОКУН Віталій Миколайович

УДК 341.231.14


МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА НА СВОБОДУ

СОВІСТІ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ


Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право


Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник:

БУРОМЕНСЬКИЙ Михайло Всеволодович,

доктор юридичних наук, професор


Харків – 2009

ЗМІСТ


ВСТУП ...................................................................................................

3

РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗИС МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ ......................


11

1.1. Право на свободу віросповідання в Стародавньому світі .........

13

1.2. Розвиток ідеї захисту свободи совісті та віросповідання в Середні віки .....................................................................................................

23

1.3. Формування права на свободу совісті та віросповідання в часи Реформації з 1500 по 1700 pр. ...............................................................

32

1.4. Міжнародно-правовий захист права на свободу совісті та віросповідання від Нових часів до утворення Ліги Націй ..........................

45

Висновки до першого розділу .............................................................

60

РОЗДІЛ 2. ЗАХИСТ ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ...................................

63

2.1. Захист права на свободу совісті та віросповідання в загальному міжнародному праві ...................................................................

63

2.2. Захист права на свободу совісті та віросповідання на європейському просторі .................................................................................

95

Висновки до другого розділу .............................................................

119

РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНЕ-ПРАВОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ .......................................................................................

121

3.1. Міжнародно-правові зобов’язання України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання ..................................................

121

3.2. Імплементація міжнародно-правових зобов’язань України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання в українському законодавстві ...........................................................................

137

Висновки до третього розділу .............................................................

155

ВИСНОВКИ ..........................................................................................

158

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................................

165


^ ВСТУП


Актуальність теми. Право на свободу совісті та віросповідання є одним із фундаментальних прав, які закріплені в усіх міжнародних документах, що містять перелік прав людини. Починаючи з другої половини ХХ ст. відбувалось активне формування міжнародної судової та квазі-судової практики захисту цього права, що надало його змісту певної динаміки. Сучасне розуміння права на свободу совісті та віросповідання ґрунтується не лише на багатій і змістовній історії його розвитку, але й має значну практику як на універсальному, так і регіональному рівнях.

Усвідомлення в Україні змісту права на свободу совісті та віросповідання в його міжнародно-правовому вимірі почало активно формуватися з набуттям нею незалежності та відбувалося разом із становленням вітчизняного законодавства у цій сфері. А зважаючи на зовсім недавнє приєднання України до основних європейських міжнародно-правових актів, які містять зобов’язання щодо захисту свободи совісті та віросповідання, даний процес відбувається під їх безпосереднім впливом. Отже, зберігається необхідність подальшого з’ясування сучасного змісту міжнародно-правових зобов’язань, що виникають для держави у сфері захисту цього права. Крім того, законодавство України про захист права на свободу віросповідання залишається у стадії реформування. Така необхідність обумовлюється зокрема тим, що за роки незалежності Україна стала багатоконфесійною державою. Це принципово нова ситуація, в якій врахування міжнародного досвіду захисту свободи совісті та віросповідання може мати велике значення для збереження міжконфесійного миру в державі.

Порушення релігійних прав людини негативно впливає на інші права, зокрема право на життя, фізичної цілісності, свободи та безпеки особи, право на свободу висловлення, мирні зібрання та об’єднання, освіту, право на свободу пересувань, національність тощо. Саме тому дослідження права на свободу віросповідання є одним із центральних у науковій розвідці прав людини, а для розуміння міжнародно-визнаного змісту права на свободу віросповідання принципово важливим є аналіз сучасної практики Комітету з прав людини та Європейського суду з прав людини. Проте вітчизняна практика свідчить, що питання права на свободу совісті та віросповідання цікавило дослідників насамперед з точки зору національного законодавства. Усе це має велике значення для подальшого вдосконалення українського законодавства й може мати суттєве практичне значення для гарантування в Україні права людини на свободу совісті та віросповідання, що й обумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.

Активні дослідження проблеми міжнародно-правового регулювання релігійних свобод почались у ХІХ – на початку ХХ ст. (Й. Блюнчлі, А. Вязгін, В. Даневський, Н. Захаров, П. Казанський, Л. Камаровський, Ф. Ліст, Ф. Маассен, Ж. Мартенс, Ф. Мартенс, А. Рів’є, А. Стоянов, М. Таубе, Г. Уітон), які привели до висновку про існування міжнародно-правового захисту релігійних інтересів.

У сучасній зарубіжній науці міжнародного права також приділяється багато уваги вивченню питань захисту права людини на свободу совісті та віросповідання (Ю. Баскін, Ю. Безбородов, К. Борисов, Д. ван дер Вайвер, Т. Васильєва, М. Дженіс, К. Іванз, М. Іванз, Ю. Карлов, Д. Карлсон, Н. Лернер, Д. Літтл, Б. Тахзіб, П. Тейлор, Д. Уітт та ін.).

В Україні різні аспекти права на свободу совісті та віросповідання досліджували в основному фахівці з галузевого права: Ю. Кальниш (реалізація державної політики у сфері релігійно-церковного життя); І. Компанієць (адміністративно-правові проблеми регулювання свободи совісті); В. Малишко (конституційне забезпечення права на свободу світогляду і віросповідання); М. Палій (злочинність у сфері віросповідання); В. Петрик (удосконалення державно-церковних відносин); Г. Сергієнко (конституційно-правове регулювання відносин держави і релігійних організацій у гарантуванні свободи віросповідання); Л. Ярмол (юридичне забезпечення свободи віросповідання).

Єдиним в Україні спеціальним дослідженням з міжнародно-правового регулюванню інституту релігійної безпеки залишається робота Ю. Фисун. Окремі аспекти міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання досліджували О. Буткевич, А. Дмитрієв, В. Семенов, О. Тарасов та ін.

У дисертації проаналізовано вітчизняні дослідження з міжнародно-правового захисту прав людини (М. Буроменський, В. Буткевич, В. Денисов, В. Євінтов, А. Мацько, В. Мицик, Л. Тимченко).

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого згідно із цільовою комплексною програмою “Проблеми історії, теорії та практики державного права зарубіжних країн і міжнародного права” (державний реєстраційний номер 0106u002284).

^ Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає в комплексному вивченні сучасних міжнародно-правових норм права на свободу совісті та віросповідання, шляхів і механізмів його забезпечення в міжнародному праві, а також у з’ясуванні змісту міжнародно-правових зобов’язань України щодо цього права.

Відповідно до мети дослідження в дисертації послідовно вирішуються такі завдання:

– дослідити генезис права на свободу совісті та віросповідання в міжнародному праві;

– проаналізувати сукупність універсальних і регіональних міжнародних договорів, які гарантують право на свободу совісті та віросповідання;

– оцінити поширеність у міжнародному праві права на свободу совісті та віросповідання;

– визначити специфічні риси права на свободу совісті та віросповідання в універсальних та регіональних міжнародних договорах та практиці їх застосування;

– встановити особливості й значення міжнародних організаційно-правових механізмів контролю дотримання права на свободу совісті та віросповідання;

– оцінити сучасний рівень дотримання міжнародних норм права людини на свободу совісті та віросповідання;

– з’ясувати міжнародно-правові зобов’язання України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання;

– зробити висновки та сформулювати рекомендації щодо імплементації міжнародно-правових стандартів права на свободу совісті та віросповідання в законодавстві України

^ Об’єкт дослідження – міжнародно-правові відносини у сфері забезпечення права людини на свободу совісті та віросповідання.

Предмет дослідження – генезис та етапи становлення права на свободу совісті та віросповідання в міжнародному праві, особливості міжнародно-правових стандартів цього права в практиці міжнародних контролюючих та судових органів, міжнародно-правові зобов’язання України у сфері забезпечення права на свободу совісті та віросповідання та їх імплементація в національному законодавстві України.

^ Методи дослідження. Задля досягнення наукової об’єктивності результатів дисертаційного дослідження нами було використано широкий комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, властивих як правознавству взагалі, так і міжнародному праву зокрема. У процесі дослідження генезису права на свободу совісті та віросповідання в міжнародному праві було застосовано історичний метод; при вивченні міжнародно-правових стандартів права на свободу совісті та віросповідання – методи системного аналізу, аналізу і синтезу; при розгляді універсальних та регіональних стандартів і механізмів захисту цього права – методи аналогії та конкретизації. Використання формально-юридичного та порівняльно-правового методів надало можливість встановити юридичний зміст міжнародно-правових норм свободи совісті та віросповідання й принципи їх гарантування міжнародними судовими органами.

У роботі використано теоретичні положення загальної теорії права, історії держави і права, державного права іноземних країн, міжнародного права, зокрема права ООН та права Ради Європи, а також конституційного права України.

Комплексний підхід до дослідження проблем і використання зазначених методів дозволили всебічно розглянути розвиток і сучасний стан захисту права на свободу совісті та віросповідання як складової частини міжнародного права у сфері прав людини, а також проблеми міжнародно-правового співробітництва України щодо захисту цього права.

Емпіричну базу дисертаційної роботи склали вивчення та аналіз 104 рішень Комітету з прав людини, Європейської комісії з прав людини, Європейського суду з прав людини та інших міжнародно-правових наглядових органів захисту прав людини, 173 міжнародних універсальних та регіональних договорів, які беруть під захист право на свободу віросповідання, 44 національних нормативних актів, а також 11 рішень вищих судових органів України щодо права на свободу світогляду та віросповідання.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній науці міжнародного права комплексним науково-практичним дослідженням міжнародно-правового співробітництва у сфері захисту права людини на свободу совісті та віросповідання. Наукова новизна також визначається сучасною постановкою проблеми, вивченням стандартів і нових тенденцій розвитку права на свободу совісті та віросповідання, що розглядаються в цій роботі. У результаті проведеного дослідження дисертантом одержано нові наукові положення, висновки та пропозиції, які становлять його особистий здобуток і виносяться на захист, а саме:

^ У дисертації вперше:

– обґрунтовано, що в процесі розвитку європейської цивілізації в міжнародному праві склалася система норм гарантування та захисту права на свободу совісті та віросповідання, які в подальшому знайшли своє закріплення в універсальних і регіональних міжнародних договорах з основоположних прав людини;

– визначено, що сучасні міжнародно-правові норми захисту права на свободу совісті та віросповідання, особливо універсального рівня, є міжнародним мінімальним стандартом захисту цього права. Вони визнані невід’ємними правами людини і створюють певну відправну точку у вивченні міжнародно-правового забезпечення цього права. Право на свободу совісті та віросповідання є комплексною й динамічною нормою, зміст якої постійно уточнюється, розширюється, трансформується міжнародно-правовими органами відповідно до реалій міжнародного життя;

– доведено, що в практиці Комітету з прав людини ООН, Спеціального доповідача ООН зі свободи совісті та віросповідань та Європейського суду з прав людини стосовно права на свободу совісті та віросповідання панує ліберальний підхід, який вміщує широке коло релігійних і нерелігійних переконань.

Удосконалено:

– тлумачення сучасних міжнародно-правових стандартів права людини на свободу совісті та віросповідання шляхом здійснення їх ретельного аналізу та надання їм визначення у відповідності до практики їх застосування міжнародними організаційно-правовими механізмами з захисту прав людини;

– шляхи національної імплементації міжнародно-правових норм про захист права на свободу совісті та віросповідання: вона повинна відбуватися на підставі міжнародно-правових зобов’язань України та з урахуванням термінології, яка в них застосовується.

^ Дістало подальший розвиток:

– порівняльно-правове дослідження універсальних і регіональних міжнародних норм і організаційно-правових механізмів гарантування й захисту права на свободу совісті та віросповідання, унаслідок чого було розкрито правові колізії у застосуванні відповідних норм права на свободу совісті та віросповідання Комітетом з прав людини, Парламентською Асамблеєю Ради Європи та Європейським судом з прав людини;

– узагальнення практики міжнародних організаційно-правових механізмів щодо міжнародно-правових зобов’язань України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання: у доповідях Комітету з прав людини, Комітету з економічних, соціальних та культурних прав, Комітету з прав дитини, Комітету з ліквідації расової дискримінації та Спеціального доповідача Ради з прав людини, в рішеннях Європейського суду з прав людини та в резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи та Комітету Міністрів містяться тлумачення міжнародно-правових зобов’язань України у сфері захисту цього права, а також пропонуються шляхи приведення українського законодавства у відповідність до них.

– вивчення практики національних судових органів, зокрема Конституційного Суду України, Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, яка стосуються гарантій права на свободу віросповідання.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що здійснений в дисертаційному дослідженні правовий аналіз, основні положення і висновки показують становлення загальної міжнародно-правової норми права людини на свободу совісті та віросповідання – одного з основоположних прав у сфері міжнародного співробітництва із захисту прав людини.

Запропоновані в дисертації положення, висновки та рекомендації мають практичне значення. Зокрема результати дослідження можуть застосовуватися в науково-дослідний роботі з проблем гарантування й захисту права людини на свободу совісті та віросповідання, в науково-освітній діяльності при викладанні курсу “Міжнародне право”, “Міжнародний захист прав людини”, “Конституційне право” та “Міжнародне гуманітарне право”, в науково-методичний роботі для вдосконалення навчальних програм з міжнародного публічного та гуманітарного права при підготовці підручників і навчально-методичних посібників, у системі підготовки та перепідготовки юристів і працівників Міністерства закордонних справ України, в практиці правотворчих органів, а також правозахисними неурядовими організаціями.

^ Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій вирішується конкретне наукове завдання щодо комплексного аналізу сучасних міжнародно-правових норм права на свободу совісті та віросповідання, шляхів і механізмів його забезпечення в міжнародному праві, а також розроблення пропозицій з подальшої імплементації в національному законодавстві України міжнародно-правових норм щодо захисту права людини на свободу совісті та віросповідання. Усі теоретико-методологічні, науково-аналітичні висновки та рекомендації зроблені автором самостійно на основі аналізу великого масиву історичних документів, наукової літератури, опрацювання сучасних практик міжнародних організацій і міжнародно-правових актів. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено й опубліковано три наукових статті.

^ Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародного права і державного права зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Основні положення дисертації оприлюднені на таких науково-практичних форумах:

– Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених та здобувачів (м. Харків, 2007 р., тези опубліковано);

– Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених та здобувачів “Осінні юридичні читання” (м. Харків, 12-13 листопада 2008 р., тези опубліковано);

– круглому столі “Релігія та право в Україні: історія і сучасність” в рамках Першої науково-практичної конференції молодих вчених “Логіка та право” (м. Харків, 12-13 грудня 2008 р., тези опубліковано).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено в трьох наукових статтях, опублікованих у наукових фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, а також у тезах трьох наукових доповідей та повідомлень на наукових семінарах і конференціях. Загальний обсяг публікацій становить 1,9 обл.-вид. арк.

РОЗДІЛ 1

^ ГЕНЕЗИС МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

ПРАВА НА СВОБОДУ ВІРОСПОВІДАННЯ


Сьогодні право на свободу совісті та віросповідання закріплене у багатьох міжнародно-правових документах як на універсальному, так і регіональному рівнях, створено міжнародно-правові механізми його захисту, до якого все більше залучаються навіть неурядові організації1, а громадяни можуть оскаржувати дії своїх урядів та вимагати захисту віросповідних свобод у міжнародних органах. У сучасній доктрині міжнародного права свобода совісті та віросповідання визнається невід’ємним правом людини. Під впливом міжнародного права держави закріплюють право на свободу віросповідання в своїх конституціях та законодавстві, гарантуючи його не тільки своїм громадянам, але й кожній людині.

Але такий стан захисту свободи віросповідання не є винаходом сучасності. Це результат багатовікової, складної, навіть кривавої історії людства, в ході якої право сповідувати будь-яку релігію де завгодно або не сповідувати ніякої, вільно змінювати свої релігійні переконання й відправляти культи відповідно до настанов своєї релігії, бути рівним перед законом незалежно від власного ставлення до релігії відстоювалось ціною життя мільйонів людей на всій планеті. Тому сучасний стан міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання можна оцінити як дивовижний історичний крок уперед.

Проте право не може залишатися статичним: усі сучасні надбання мають стати новим підґрунтям подальшого розвитку правового захисту права людини на свободу совісті та віросповідання.

Даний розділ присвячено дослідженню історії виникнення та розвитку принципу міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання, починаючи зі Стародавніх часів і закінчуючи створенням Ліги Націй. Доводиться, що ідея правового захисту цієї свободи пов’язана з християнською цивілізацією. Перша позитивна норма такого захисту з’являється в Римській імперії як результат боротьби християнської церкви за право на існування. Після занепаду імперії принцип захисту права на свободу віросповідання розвивався через відносини європейських народів з ісламським світом, а з часів великих географічних відкриттів – у зв’язках з народами Африки, Азії та Америки. Релігійна свобода та спроби покінчити з примушеннями у справі віросповідання в епоху Реформації були основними причинами формування незалежних держав, громадяни яких були вільними сповідувати та відправляти ту релігію, яку було офіційно визнано державою. Після укладення Вестфальського миру 1648 р. право на свободу віросповідання було остаточно визнано доктриною міжнародного права. У період Нових часів під впливом міжнародного права норми захисту права на свободу віросповідання починають активно формуватися в національному праві незалежних держав. Нове національне законодавство, яке формується після демократичних революцій XVIII ст. в Америці та Європі, відбиває попередні досягнення міжнародного права та правової філософії у сфері захисту релігійних інтересів. У період з ХІХ – початку ХХ ст. стрімко зростає кількість двосторонніх міжнародних угод, які містили окремі положення щодо захисту свободи віросповідання підданих держав-учасниць. У часи Ліги Націй воно було закріплено як в договорах Ліги про захист прав меншин, так і в чисельних мирних договорах і визнано одним із фундаментальних прав, яке бралося під захист та гарантії міжнародної спільноти. Велика кількість вивчених історичних міжнародних договірних норм дозволяє зробити висновок, що до часу ухвалення Організацією Об’єднаних Націй Загальної декларації прав людини 1948 р. [63], а також Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в 1950 р. [95] Радою Європи, право на свободу совісті та віросповідання вже мало загальний міжнародно-правовий характер.


^ 1.1. Право на свободу віросповідання в Стародавньому світі


Доведено, що в Стародавньому світі право (в тому вигляді, в якому воно існувало в ті часи) мало чітко виражений релігійний характер, а його розвиток був пов’язаний з релігією [5, с. 75; 43, с. 24]. “Було остаточно доведено, що в усіх примітивних суспільствах та в ранніх цивілізованих державах право мало релігійне походження. До нього ставилися з глибокою повагою та благоговінням, а його охорону та інтерпретацію було покладено на клас священиків... релігія зробила більше ніж будь-які інші впливові фактори, щоб підвести людство до панування права [267, с. 506]”. (Тут і надалі переклад автора. – В.С.). Схожість розвитку міжнародно-правових відносин держав Стародавнього світу, зокрема релігійний вплив та характер права, також доведено: ця риса була притаманна праву будь-якої держави Стародавнього світу – Греції, Риму, Китаю, Індії, Вавилону, Ассирії, Ізраїлю [18, с. 54; 392, с. 247]. Релігія мала визначальний вплив не лише на право цих держав, але й на ті норми, якими вони регулювали стосунки зі своїми сусідами. Завдяки релігії в практиці міжнародних відносин стародавніх цивілізацій зі своїми сусідами існувало багато спільного: визнання святості договорів, практика оголошування війни у супроводі релігійних ритуалів, ставлення до посланців як втілення богів своєї держави, замирення та припинення війни на час релігійних свят тощо [6, с. 23, 27; 261, с. 3; 372, с. 231 – 243].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Отримавши офіційне визнання, свободу на безперешкодне існування і самого римського імператора як свого захисника, християнство почало активно розвиватися, а війни та торгівля розповсюджували його ідеї поза кордонами Римської імперії. Навіть варвари почали поважати релігію, яку сповідував наймогутніший монарх найбільш освіченої нації світу. Невдовзі християнство поширилося на готів та германців, досягло Іберії, Вірменії, Персії, Індії, Аравії та Ефіопії [28, с. 373-374]. Упродовж подальшої історії Середніх віків вони будуть розвиватися саме завдяки найголовнішому фактору, який в ті часи об’єднував народи Західної Європи – християнству.

^ 1.2. Розвиток ідеї захисту свободи совісті та віросповідання в Середні віки


Із занепадом Римської імперії відбулась асиміляція варварських германських народів, які почали переймати право, звичаї та культуру підкореної ними імперії. Варвари вимагали підкорення та накладали податки, проте залишали підкореним народам їхні муніципальні права та право на законодавство і звичаї [31, с. 28]. Германці сприймали іноземця за людину. “Про релігійні погляди своїх сусідів вони зовсім не піклувалися… і ніколи, навіть у своїй країні, вони не ставили права у залежність від релігії” [13, с. 18]. Це дуже важливий фактор для дослідження формування права на свободу віросповідання: варвари успадковують без істотних змін норми і звичаї Римської імперії, зокрема щодо вирішення віросповідних питань. Вони не вважали за доцільне змінювати чи знищувати культуру, суспільний устрій, політичні установи і закони, які існували в зайнятих ними римських володіннях, і згодом самі підпали під вплив розвинутої культури, стали її спадкоємцями та, у свою чергу, передали її новій порі [124, с. 71]. Процес засвоєння римської культури починається германцями з самого початку, і відправним пунктом у цьому було саме християнство [26, с. 291].

Одним із найважливіших моментів в історії Середніх віків була коронація Карла Великого імператором Римської імперії в 800 р. Для розуміння впливу цієї події на подальшу історію розвитку права на свободу віросповідання в Європі, потрібно відзначити два важливих фактора. По-перше, до коронації Карла Великого весь християнський світ був єдиною масою, християнством взагалі, де світське та духовне були лише його різними сторонами [26, с. 295-296]. Політична та релігійна влада вважалися рівноправними представниками Божого правління. Кожен мав спільну віру і мав дотримуватися законів християнської моралі, незалежно від рангу або статусу [271, с. 13]. Християнство було спільною рисою середньовічного світу. Католицизм був тією централізованою владою, якої бракувало середньовічному світу [168, с. 31, 34]. Коронація Карла Великого Августом Римської імперії символізувало спадкоємний зв’язок із Західною Римською імперією [43, с. 47]. По-друге, неможливо обійти стороною поширення ісламської релігії та її вплив на розвиток Європи. Як християнський Захід, так і мусульманській Схід зрозуміли, що знищити один одного неможливо, а мирні стосунки мали стати засадами їх співіснування на довгі часи [260, с. 95 – 102]. Поширення ісламу дуже вплинуло на перетворення західного християнства із середземноморської релігії, яка мала поширюватися на схід, на чітко виражену європейську релігію, яка почала поширюватись на північ.

Активне поширення ісламу зумовило необхідність правового оформлення відносин між ісламським і християнським світом. Зовнішні торговельні зв’язки народів активно розвивалися вже з VIII ст. й особливо після хрестових походів, а у ХІІ ст. з’являються чисельні капітуляції європейців з мусульманами, утворюються консульські установи, покликані захищати в тому числі й віросповідні права європейців [31, с. 30-31]. У Середні віки вважалося, що кордони цивілізації та приналежність до неї тих, хто мешкав у цих кордонах, були визначені релігійною вірою. Цивілізація закінчувалася там, де закінчувалося християнське правління [271, с. 13-14]. Тому до часів поширення ісламської релігії та, як наслідок, порушення єдності й стабільності європейської цивілізації, не було необхідності у формуванні норм захисту права на свободу віросповідання всередині Європи. Завдяки поширенню стосунків з ісламськими територіями та язичницькими країнами сходу Європи, а пізніше з відкриттям нових земель, виникає необхідність юридичного закріплення віросповідних прав у договорах.

У ІХ-Х ст. важливу роль в Європейських справах стала відігравати Київська Русь, саме тому А. Дмитрієв вказує, що “говорячи про розвиток міжнародних відносин і регулювання їх правом у період Medium Aevum, слід розглядати всі європейські держави того періоду [43, с. 48]”. Важливо, що сучасні дослідження вказують на європейський вплив на формування міжнародно-правової культури Київської Русі, незалежно від теорії походження самої Русі, чи-то норманської, чи-то візантійської. О. Буткевич зазначає, що “візантійська культура була нічим іншим, як містком між античною римською і середньовічною західноєвропейською, що вплинув на продовження сталої традиції від греко-римської античності до європейського Середньовіччя. І в цьому плані західноєвропейський вплив на формування міжнародно-правової культури Київської Русі досить відчутний. Про це свідчить і те, що зовнішні зносини Київської Русі розвивалися головним чином у напрямі європейських країн… в ХІ-ХІІ ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилась як європейська країна з привалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними і культурними [17, с. 403-403]”. Проте “татаро-монгольська навала на довгі десятиліття зруйнувала міжнародні зв’язки, які склалися у західноєвропейському векторі… аж до XIV ст. [43, с. 54]”. Для монголо-татар не існувало нічого святого. За свідченнями російського історика Н. Карамзіна, вони не зупинялися ні перед чим: руйнували, паплюжили та спалювали мечеті й християнські храми, в церквах ґвалтували монахинь, спалювали священиків, їх кров’ю оскверняли вівтарі [87, с. 233, 279 – 284]. Однак підкоривши Русь, татари залишили без змін її релігію: церква зберегла попередні ставлення до народу та князів. Хани взяли під захист духовенство, звільнило його від данини, встановили недоторканість церков, монастирів і священиків, упровадили покарання смертю за їх образу [9, с. 269, 288-289]. Ці свободи надавалися ханами церкві так званими “ярликами”, які видавалися лише з підстав політичної доцільності – ні про яку справжню повагу до свободи віросповідань не йшлося [136, с. 157-158].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Певний інтерес для дослідження міжнародно-правового закріплення права на свободу совісті та віросповідання тих часів являють договори Київської Русі з Візантією та з її північно-західними сусідами – Німеччиною та Готландом. Дослідники взагалі відзначають віротерпимість руських слов’ян ще за часів язичества, навіть певний релігійний індиферентизм. Ця якість не змінилася з прийняттям християнства, і терпимістю користувались не лише християнські віросповідання іноземного походження, але й євреї. Іноземні християни мали свої храми в Києві, Ладозі, Новгороді [136, с. 528]. У 907, 911 та 945 рр. князі Олег та Ігор уклали договори з Візантією [6, с. 68 – 71]. Порівнюючи тексти договорів 911 та 945 рр., можна легко помітити, що в договорі 911 р. руси та християни (греки) відрізнялися. Проте договір 945 р. прямо вказує на те, що серед руської делегації вже були не тільки язичники, але й християни. Це дозволило дослідникам дійти висновку, що перед руським законом тих часів усі, незалежно від віросповідання, були рівними [9, с. 77]. Цікаве також історичне свідоцтво І. Бєляєва про те, що в Києві напроти палацу князя Ігоря існував стародавній руський пантеон, в якому були зібрані боги всіх слов’янських, литовських, фінських та інших племен [9, с. 77-78]. У ХІ – ХV ст. у договорах Новгорода з німцями та готландцями ми не знаходимо спеціальних норм щодо взаємне права купців будувати церкви, проте про існування церков і релігійного спілкування в ті часи свідчать окремі положення самих договорів. Так, договором 1226 р. новгородці відмовили купцям з м. Любека в праві побудувати церкву в Новгороді [10, с. 179-180]. Проте у ст. 20 договору Новгороду з німцями від 1270 р. вже закріплено вимогу до німців охороняти свою церкву в Новгороді [2, с. 52], а в постанові від 24 липня 1363 р. представникам німецької Ганзи було дозволено обирати священика із Любека чи Готланду для свого двору в Новгороді [Там же, с. 105]. Договір Новгороду з Великим князівством Литовським від 1445 р. торкався питання діяльності православної церкви на литовський території та католицької присутності на новгородській землі [88, с. 501]. У ст. 23 договору Новгороду з Польщею 1470 р. категорично заборонялось будувати католицькі церкви на новгородській землі [90, с. 119]. Про існування активного релігійного спілкування в Київській Русі й, зокрема в Новгороді, свідчать також й інші джерела [10, с. 58 – 62, 71-72, 78, 83, 131 – 134; 136, с. 528-529]. Як відзначає М. Бережков, який ретельно дослідив торговельні договори Русі з Ганзою до XV ст., “…взагалі договори не визначали всіх можливих відносин, які засновувались почасти і на звичаї [10, с. 197]”.

Тобто у Середні віки в міжнародних відносинах не тільки продовжує розвиватися принцип терпимості, але й в певний час починає формуватися звичай гарантувати іноземцям певні віросповідні права. Кожен з цих п’яти напрямків було сприйнято Реформацією, з якою пов’язана остаточна поява і закріплення юридичних норм, що регулюють свободу віросповідання, в конституційному праві європейських народів та в міжнародному праві.


^ 1.3. Формування права на свободу віросповідання в часи Реформації з 1500 по 1700 pр.


Часи Реформації стали переломним періодом у процесі формування права на свободу віросповідання. У першій половині XVI ст. релігійну та політичну цілісність середньовічної християнської Європи було роздроблено появленням протестантської реформації в Германії: “...протестанти вимагали визнання своєї релігійної свободи и свого права бути самостійною громадою віруючих, без будь-якої залежності від римського первосвященика [124, с. 89]”. “Релігійна свобода та спроба покінчити з примушеннями в справі віросповідання були центральними причинами формування незалежних держав, громадяни яких були вільними сповідувати та відправляти ту релігію, яку було визнано державою [271, с. 14]”. Таке поєднання релігійних та політичних вимог стало причиною європейських релігійних війн, які велися між католиками та протестантами майже безперервно з 1530 по 1648 рр., коли Вестфальським миром було визнано рівноправність католицьких і протестантських церков і держав [158, с. 14].

Релігійний розкол часів Реформації відібрав у римської курії право вирішувати спори та втручатися у внутрішні справи держав. “Протестантизм, звільнивши від тиску зовнішнього авторитету (римського престолу) совість й особисту свободу, вплинув і на появу ідеї політичної свободи та самостійності людських організацій (держав); проголосив релігійну терпимість, а відповідно й релігійну рівноправність народів, він могутньо сприяв проникненню основ рівності у сферу відносин між народами вільних від єдиного вищого авторитета [31, с. 33]”. “Реформація викликала до життя міжнародно-правове управління держав у сфері релігійних інтересів. Для держав, що відокремились від римсько-католицької церкви, виникло зобов’язання виявляти своє ставлення не лише до глави церкви, але і до своїх підданих римсько-католицької віри. Тепер уперше ясно виявилось усвідомлення державами не лише свого права охороняти релігійні інтереси власних підданих за кордоном, але і зобов’язання забезпечити на власній території віротерпимість і свободу совісті на користь іноземців [125, с. 109]”. “Релігійна нетерпимість та переслідування викликали до життя вимогу… щодо природного права на свободу совісті та релігійного переконання [397, с. 6]”. “Категорія толерантності, сформована в період Реформації як противага плюралізму, стане єдиною ефективною передумовою не тільки міжконфесійної згоди, але й миру в Священ