Реферат: Для Православної Вінниччини 2008 рік є особливим

НЕБО НА ЗЕМЛІ

З історії Вінницького Спасо- Преображенського кафедрального собору



Для Православної Вінниччини 2008 рік є особливим. Адже саме цього року ми відзначаємо відразу декілька ювілеїв: 1020 років Хрещення Русі, 250-річчя Спасо-Преображенського собору, 75- річчя Вінницької єпархії та 70-ліття з дня народження спочилого у Бозі митрополита Макарія. Світло Христової віри, прийняте рівноапостольним князем Володимиром та нашими прабатьками, в подальшому преобразило не лише суспільство, не лише душі людські, а й саму історію нашої Батьківщини. Стіни Вінницького собору, продовж своєї чвертьтисячолітньої історії, були свідками змін епох, злетів та падінь великих імперій, життя та відходу у вічність цілих поколінь. Життя деяких з них слугує для нас прикладом, інших – застереженням, спонукаючи й нас сьогодні задуматись над своїм життєвим шляхом.



Храм – це часточка неба на землі... Це місце особливої благодатної Божої присутності, де знаходять духовне і заспокоєння наші спраглі душі. Краса та велич храму наближає і нас до іншої реальності, до краси Царства Небесного. Коли з галасливої, сповненої метушні вулиці, ми входимо під склепіння храму, час ніби зупиняється... Книга, яку ви тримаєте в руках, дозволить нам повернутись у часі назад, згадати події, пов’язані з історією Спасо-Преображенського собору, згадати людей, які не жаліючи своїх сил, а нерідко й життя, трудилися на ниві Христовій тут, де зараз живемо ми... Все це повинно надихнути й нас до ще більш ревного виконання покладеного на нас Богом служіння, кожному в міру своїх сил, кожному на своєму місці...

^ Замість передмови

Вінниця, як населений пункт, виникла в третій чверті XIV століття на скелястому лівому березі Бугу. У 1362р., скориставшись тим, що українські землі були послаблені внаслідок тяжкої татарсько-монгольської навали, територію Поділля захопило Литовське князівство. Для захисту своїх завоювань від татар та з метою посилення своєї влади над місцевим населенням, великий князь Литовський Ольгерд дав місцевим феодалам вказівку споруджувати фортеці. За літописними свідченнями, вони "вси городы Подольськия умурували и всю землю Подольскую осели". Серед таких "умурованих" міст літописець згадує й Вінницю. Це перша письмова згадка про місто, хоча як поселення воно існувало задовго до цього.

Першою великою спорудою у місті була фортеця (замок), зведена на високій горі на лівому березі Бугу навпроти сучасного Староміського мосту, зліва від Миколаївської церкви. За стінами фортеці знаходилася церква, будинки знаті, помешкання простих городян, які ховалися в замку при появі ворога. Замок став тим центром, навколо якого розросталося місто. Будинки, що їх споруджували »я замковою стіною, були дерев’яні, маленькі, тому що внаслідок частих руйнівних набігів татар будівництво більш капітальних споруд просто не мало сенсу.

У перші десятиліття існування Вінниці її мешканці займалися майже виключно сільським господарством, з яким були тісно пов’язані й у наступні часи. Ремесло у місті перебувало ще в зародковому стані. VXV – першій половині XVI ст. населення Вінниці було майже однонаціональним. Понад 90% його в 1552р. – це українці. Литовців налічувалося лише 0,64%. поляків – 1-2%, а 15 родин євреїв уперше з’явилися у Вінниці в 1569р. Місто мало 429 будинків, 42 корчми, два водяних млини: один – на Південному Бузі, другий – нар.Вінничці.

На підставі листа великого князя Литовського від 4 квітня 1558р. місто було перенесені) на трикутну луку ріки, що на правому березі Бугу. За сьогоднішньою топографією цей трикутник складають вулиці Свердлова, Першотравнева, Козицького. Одночасно було збудовано новий замок на острові Кемпа (до недавнього часу Фестивальний).

^ Православна Вінниччина за часів унії

У 1598р., вже за часів Речі Посполитої, до Вінниці було перенесено центр Брацлавського воєводства. В останній чверті XVI ст. в межі Нового міста перенесено було й кілька церков, які, за даними 1552р., знаходилися в Старому Місті.

Опис 1552р. свідчить, що в той час в замку була Покровська церква, а в переліку міських дворів згадуються двори "попів" – "Миколинського", "Покровського", "Воскресенського", "Спаського" та "Косьмо-Даміанівського", за назвами тодішніх вінницьких храмів. Історію Спасо-Преображенсько-го собору ми почнемо саме з цієї Косьмо-Даміанівської церкви, яка пізніше, з кінця XVIII ст., стане соборною. А в березні 1832р. вінницький Косьмо-Даміанівський собор буде перенесений у будівлі домініканського монастиря з перейменуванням його в Спасо-Преображенський кафедральний собор. Нижній храм нового собору буде освячений на честь святих Косьми та Даміана.

Всі храми, про які ми згадували, були, безперечно, православними, але попереду у них була непроста і повна випробовувань, історія...

У 1569р. українські землі, за умовами Люблінської унії, увійшли до складу Речі Посполитої. Розпочався наступ на Православ’я. Наслідком його стала Берестейська церковна унія 1596 року. Ті, хто прийняв унію, визнали римського Папу "заступником та намісником" Христа на землі, прийняли католицькі догмати, зберігши лише православні обряди. Польський уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої та насаджував її силою. Отже, Православна віра фактично об’являлася поза законом та переслідувалась державою.

Уніатське ж духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. У 1742р. уніатський архієпископ Львівський і Кам’янецький Йосип Шумлянський випросив у короля універсал, за яким після померлих православних священиків ставились уніатські. Православні пастирі, які не погоджувались прийняти унію, відразу усувалися від служби, у них відбирали ключі від храмів і разом із сім’ями виселяли з сіл, змушуючи блукати в пошуках місця і шматка хліба. Внаслідок цього значна їх кількість переходила в селянський стан і втрачала особисту свободу. Експансія католицизму знаходила постійну підтримку магнатсько-шляхетських органів влади. Вона проявлялася у нових законодавчих заходах уряду Речі Посполитої, спрямованих проти некатоликів. Рішенням польського сейму католицька церква оголошувалась панівною, перехід же в інші віросповідання кваліфікувався як карний злочин.

Згідно з постановами сейму, у 1773 і 1775 рр., православні феодали позбавлялися права обиратися послами до сейму, обмежувалося коло державних посад, що їх могли займати некатолики, було ліквідовано змішаний суд.

Рішенням варшавського церковного конгресу від 4 квітня 1776р. православне населення Правобережної України обкладалося спеціальним податком, так званою харитативою, яка складалася з грошової та натуральної частин. Прерогативою польських феодалів залишалася також презента – право рекомендувати своїх кандидатів на посаду парафіяльних священиків. Польський магнат Ф.Потоцький заснував у своїх маєтках на Правобережжі понад 100 уніатських церков з умовою повної залежності священиків від його управителів.

Політика національного гноблення особливо наполегливо проводилася феодалами в галузі освіти. До шкіл приймали лише дітей панівного класу. Навчання проводилося виключно польською мовою. Шляхетський уряд вбачав у школі важливий засіб духовного поневолення українського народу. Не визнавалися, як і раніше, українська культура й мова.

Видатну роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту відіграли православні церковні братства. Виникли вони ще в XV ст. і спочатку являли собою організації міських жителів, що ставили за мету надання матеріальної допомоги своїм парафіяльним церквам.

Але в період наступу польської шляхти й католицизму на українські міста характер діяльності братств змінився. До їх складу входять тепер, окрім міщан, дрібні українські шляхтичі та представники православного духовенства. Залишаючись формально організаціями церковними, братства поступово перетворюються в центри об’єднання політичних сил українського народу для боротьби проти панської Польщі та католицизму.

У визвольній боротьбі українського народу та розвитку його культури помітну роль відіграло й вінницьке братство Косьми і Даміана, що виникло після Люблінської унії. З останньої чверті XVI ст. воно утримувало у Вінниці школу, в якій навчались діти міщан.

На початку XVIII ст. Косьмо-Даміанівська церква, при якій, до речі, в той час працювала єдина уціліла у Вінниці братська школа, була відібрана у православних і перетворена на уніатську. Права братської школи були настільки обмежені, що 28 травня 1788р. члени братства Косьми і Даміана продали будинок школи. Так було закрито у Вінниці українську школу, що працювала протягом двох сторіч.

До нас дійшли результати ревізії Косьмо-Даміанівського храму за 1791р., який в цей час ще був захоплений уніатами. У своєму візітаційному акті ревізор записав, що нову церковну будівлю було збудовано у такий спосіб, що її стіни оточували стару Косьмо-Даміанівську церкву. Зрозуміло, що протягом свого існування Косьмо-Даміанівська церква неодноразово перебудовувалась. Остання будівля її була дерев’яною і збудована була у 1756р., а освячена у 1760р. Ревізійний акт 1791р. підкреслює старовинність храму. Уніатський ревізор називає цей храм “antiquus” (античний) та серед переліку церковних цінностей вказує срібний хрест зі святими мощами з дарчим написом 1615р. та дзвін з написом "1627" рік. На той час церква мала великий іконостас та дзвіницю з чотирма дзвонами.

У 1770р. православні Подільського і Брацлавського воєводств послали до Санкт-Петербурга Краснянського протопопа.


"Витяг а секретного паперу цивільно-військової комісії воєводства й повіту Брайлівського."

...Коли пресвітлі чини, які тепер знаходяться на Варшавському сеймі, віднайшли засоби для суспільної безпеки, коли пани, за доброю своєю волею, стали вчасно сплачувати податки й тим надали Речі Посполитій можливість збільшити війська, ...всі ми переконалися, що організаторами бунтівних банд в нашому краї були, головним чином, монахи-неуніати (тобто православні – прим. авт.). які піл прикриттям своєї релігії підбурювали народ. І на ці підставі Річ Посполита видала наказ про вигнання неуніатів з краю. Проте, закон цей було забуто, як тільки були знищені банди, й припинились державні смути. Але банди можуть знову з’явитися й призведуть 40 неспокою і державі, якщо неуніатів не буде вигнано з краю. Тому, Брацлавська комісія суворо наказує терміново повідомляти її, якщо десь з являться попи-монахи неуніати, для вигнання їх з краю, й, ралом з тим, загрожує суворою карою за їх укриття. Комісія не звільняє від вигнання навіть тих попів-неуніатів. які. не маючи парафій, надумали б присягнути на вірність Речі Посполитій..." (Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет (Подільське церковне історико-археологічне товариство). Труди, т. 8. 387с).


Івана Базилевича. Він повідомив Св. Синод, що гоніння на православну віру продовжуються. Політика насильства, жорстокої експлуатації та асиміляції викликала серед населення Правобережжя подальше посилення руху за возз’єднання з Росією. У липні 1771р. депутація від православних Поділля прибула до Петербурга і звернулася до царського уряду з "Проханням жителів Малоросії про прийняття в російське підданство". Царський уряд почав вживати дипломатичних заходів до захисту православного населення Польщі.

Боротьба за Православ’я суттєво пожвавішала у 1768р. (Коліївщина) і набула особливої сили 1772р. внаслідок обнародування рескрипту імператриці Катерини II, за яким російським військовим загонам було наказано захищати релігійну свободу руських (українців). У 1772р. православні, скориставшись появою у Вінниці російських військ, відібрали храми, які раніше захопили уніати. Після звернення переяславського єпископа Іова, який закликав греко-католиків повернутися до віри предків, багато священиків добровільно возз’єдналися з Православною Церквою. Решту уніатського духовенства нерідко примушували самі парафіяни, виганяючи зі своїх церков вірних унії парохів (настоятелів). Наприклал, на Старому Місті міщани оголосили себе православними й вигнали з Миколаївської церкви уніатського священика Д. Крубовича. Але у 1773р., внаслідок зміни політичних обставин, російський уряд послабив своє покровительство православним підданим польської держави. Тоді католики західного та східного (уніати) обрядів вжили всіх заходів для нового навернення православних до унії. Холмський уніатський єпископ М. Рилло повернув православні храми греко-католикам. У квітні 1774р. коад’ютор Київського уніатського митрополита Шептицький знову освятив Косьмо-Даміанівський храм.

З часом, під тиском уряду Катерини II, для населення Правобережної України відкрилася православна єпархія (1786р.), підпорядкована Св. Синоду. Ватикан і католицько-уніатське духовенство у протестаціях польському сейму висловили незадоволення цим фактом, бо боялись, що відкриття єпархії спричинить ще більшу ненависть народу до шляхти і католицьких ієрархів, "підкріплюючи й підсилюючи його бунтівний дух".

^ Приєднання до Росії й утворення Вінницько-Брацлавської єпархії

Річ Посполита в другій половині XVIII ст. переживала економічний застій і глибоку політичну кризу. Режим, так званої, шляхетської демократії привів країну до повної залежності від іноземних держав. Перший поділ Польщі (1772р.) не торкнувся земель Правобережної України. За другим поділом (1793р.) Правобережжя було включено до складу Росії. 8 квітня 1793р. у присутності генерал-поручика російських військ Гудовича і полковника Львова в соборній Косьмо-Даміанівській церкві присягу на вірнопідданство Росії склали духовенство і шляхта Вінницького повіту.

В імператорському указі від 13 квітня 1793р. було зазначено: "Не оставили Мы обратить внимание Наше на монастыри и церкви издревле православные греко-российского исповедания, в тех губерниях находящиеся". Було прийнято рішення про створення на території Мінської, Ізяславської та Брацлавської губерній нової єпархії. 15 травня 1793р. її очолив архієпископ Віктор (Садковський). Перед цим призначенням владику Віктора за активну проповідь Православ’я на території Польщі було заарештовано та ув’язнено в Ченстоховській фортеці, В якій він перебував з 18 квітня 1789р. до 21 липня 1792р. Лише через три роки ув’язнення, завдяки енергійному втручанню російської дипломатії, його було звільнено та повернено на попередню кафедру. З приєднанням південно-західного краю до Росії, призначений архієпископом Мінським, Ізяславським та Брацлавським. Резиденція архієпископа Віктора була розташована в м. Слуцьк.

У травні 1794р. архієпископ Віктор звернувся з грамотою до всіх уніатів краю із закликом про повернення до віри батьків. Грамота закінчувалась словами: “Гонения исчезли. Прибегните в объятия Церкви, Матери вашей, да насладитеся тишиною совести, да шествуете путем истины, ведущим вас к состоянию благодати и да исполняет каждый из вас при исповедании истин православной веры”.

Такий пастирський заклик не залишився без уваги. Досить швидко уніати, як духовенство, так і миряни, повернулись до Православ’я. Тоді ж соборна Косьмо-Даміанівська церква була повернена православним.

У той час вінницьким протопопом був Ілія Голоскевич, – людина безперечно цікавої долі. У 1796р. йому було 59 років, удівець. З молодих літ він навчався риториці, а у 1766 р був рукоположений уніатським митрополитом Пилипом Волоткевичем. Приєднався до Православ’я у 1768р. в Переяславі, і в тому ж місті у 1773р. його призначили протопопом. У 1775р. був вигнаний уніатами, після цього десять років служив полковим священиком у російській армії. У 1795 р, за синодальним указом, прибув з Сімферополя до Вінниці, де, за вказівкою преосвященного Віктора, знову прийняв протопопію. Ілля Голоскевич став і першим вінницьким протоієреєм.

У лютому 1795р. архієпископ Віктор повідомив Св. Синоду, що "тисяча сімсот церков з однією тисячею тридцятьма двома священиками і з мільйоном мирян прийнято в обійми Православної Церкви". Імператриця Катерина II, враховуючи те, що тільки в одній Брацлавській губернії було на той час тисяча чотириста сорок дві церкви, розпорядилася заснувати на Поділлі самостійну єпархію з назвою "Брацлавської і Подільської". У повному зібранні законів Російської імперії зберігся цей указ від 12 квітня 1795р.: "Попечения наши о распространении благочестия в пределах Империи нашей, с Божиею помощию толикий успех имели, что, как известен Св.Синоду, более миллиона из народа российского, под обладанием польским бившего и ныне к древнему его отчеству под державу нашу паки присоединенного. Лестию и насилием с пути правого в соединение с римскою верою совращенного, оставя заблуждение их, к истинной Матери их, Православной Восточной Греко-Российской Церкви соединилося. Да и нет сомнения, что и прочие их единоплеменные таковому же спасительному примеру последовать будут. При сем расширений православия, и потому, умножений благочестивых церквей, для лучшего управления дел духовных, признали мы за нужное учредить в первое время одного местного архиерея под названием Брацлавского и Подольского, с содержанием, какое положено для второклассной епархии".

У цей же день, 12 квітня 1795р., був виданий ще один указ цариці. За цим документом єпископом Брацлавським і Подільським призначався архімандрит ставропігального Донського монастиря Іоанникій. Спочатку резиденцією нового єпископа був Шаргород, а згодом – Кам’янець-Подільський. Він заснував консисторію і створив 13 духовних правлінь. Серед інших було започатковано й вінницьке, якому було підпорядковано 143 православні храми. Після створення духовних правлінь єпископ Іоаниикій, для зручності в управлінні єпархією, вирішив поділити її на благочинні округи й запровадити особливу духовну посаду – благочинних, які мали здійснювати безпосереднє керування низовим духовенством. Було дано розпорядження про збори духовенства в містах, і за допомогою духовних правлінь вся єпархія була розподілена на благочинні округи. Цей поділ існував протягом всього XIX століття.

Обрані благочинні були представлені єпископу Іоаниикію, якому принесли присягу* та отримали інструкції щодо діяльності на новій посаді. Ці інструкції загалом діяли до 1917р.

У часи приєднання до Православ’я настоятелем Вінницького собору (тоді ще Косьмо-Даміанівського) був протоієрей Іоан Чемена (01.08.1795р. – 13.10.1795р.), якого приєднав до Православ’я із унії архієпископ Віктор (Садковський); з січня 1801р. – протоієрей Феодор Бетулинський, потім – протоієрей Григорій Залеський, з 1804р. по 1822р. – протоієрей Петро Валентій і з 1822р. по 1832р. – священик Сильвестр Адіасевич, випускник Київської Духовної Академії.


* "Я. нижеподписавшийся. даю сию подписку о том. что ПО указу Его Императорского величества (Павла І) определен в благочиннее и снабжен нужными наставлениями. Я должен,

во-первых. крепчайшее иметь наблюдение. даби святых образов непристойными изображениями писано не било и, если таковые где окажутся, отбирать с объяснением и иконописца представить Его Преосвященству имею.

Во-вторых. чтобы нигде от церкви святых образов на улице отнюдь не выставлять, а особливо по городу, по ярмаркам, торгам, гульбищам и уезду. Для собирания в церкви городовыя или сторонние, ради негодливого прибытка, со святимы образами и с вещами ни пал каким видом ходить допускать не буду, а если кто оное дерзнет, таковых ловя и отбирая от них образа, вещи, собраныя деньги. Духовных к Его Преосвященству, а светски для отсылки в светскую команду, к поступлению по законам, посылать имею.

В-третьих, о пребывании духовенства, о трезвости прилежное смотрение иметь буду, и кто в пьянственном пороке усмотрится, О том Его Преосвященству без всякого укрывательства доносить имею.

В-четвертых, неослабное наблюдение буду иметь, чтобы священники над кликушами и им подобными. исключая страждущих различными болезнями. молебенов не пели и Евангелие не читали. А где бы оное открылось, в тот час запретив, духовной власти донесу.

А ежели в вышеописанном, что мало не исправлюсь и нерадив явлюся, то повинен буду жесточайшему по закону штрафованию или наказанию, на что своеручным подписом подтверждаю".


Про кількість священнослужителів тогочасного Косьмо-Даміанівського собору свідчать дані «Клірових відомостей про священнослужителів Вінницького повіту за 1819р.». Вони зафіксували, що на той час у соборі служили один протопоп (богословська й філософська освіта), один поп, один диякон та один паламар.

Вінниця тоді ще була невеликим містом. У соборній Косьмо-Даміанівській церкві, згідно з метричними записами, у 1813р., хрестилось 44 хлопчики і 26 дівчаток; освячено 9 шлюбів; відслужено панахид по 80 чоловіках і 21 жінці.

Події місцевого та державного значення також не проходили осторонь життя Косьмо-Даміанівського собору та церкви в цілому. Наприклад, у серпні 1811р. між вінницьким поліцмейстером і місцевим духовним промінням мало місце листування з приводу впорядкування головної магістралі міста – Поштової вулиці. Поліцмейстер роз’яснював, що розпорядження імператора Петра І від 1714р. про довіз каміння для бруківки, не розповсюджується на священнослужителів, а тільки на світських осіб. Відповідно до нього, кожний селянин, який приїжджав до міста на базар, мав доставити "дикого каменю три штуки по п’ять фунтів і більше".

А 16 липня 1814р. вінницький благочинний ієрей Никифор Ковердинський у рапорті про проведення читання в церкві маніфесту про укладення миру з Францією (після Вітчизняної війни 1812р.) повідомляє: "Мною велено с вечера отправить всенощное бдение, а на другой день по литургии и по прочтении того манифеста императора от 18 мая 1814г. при народном собрании благодарственное Милосердному Богу молебствие с коленопреклонением и целодневным звоном".

Наприкінці липня 1824р. з’явились незліченні хмари са рани, які вкрили поля й завдали великих збитків. У зв’язку з цим лихом настоятель собору протоієрей Сильвестр Адіасевич пише до свого духовного керівництва, що "...В воскресные и праздничные дни принародно отправляли моление к Господу Богу с коленопреклонением и с положением в требник на листу 39-м молитв, глаголемых во время губительства и голода, и повиновались в случае требований начальству учрежденной комиссии для искоренения саранчи".

Дерев’яні будівлі Косьмо-Даміанівського храму з часом занепали, і тому постало неминуче питання його подальшої долі. 1832р. було прийнято рішення про переведення його у будівлі колишнього домініканського монастиря, історія появи якого теж є досить цікавою.

Історія домініканського монастиря

Поява у Брацлавському воєводстві наприкінці XVI – на початку XVII ст. католицьких орденів була зумовлена Берестейською унією 1596р. Зрозуміло, що обережні формулювання Берестейських угод нікого не могли ввести в оману – то був відвертий наступ римської курії на нові території, підпорядковування православної пастви володарям "Вічного міста". Єзуїтам, домініканцям, капуцинам, кармелітам та іншим була відведена авангардно-місіонерська роль на східноукраїнських землях.

Першими прибули до Вінниці на запрошення старости О. Калиновського єзуїти, які в 1610-17рр. вибудували тут свій монастир. Домініканці, або, як їх ще називали, отці-проповідники, не мали такої підтримки і тому змушені були почати освоєння Брацлавщини поступово. На початку 20-х рр. XVIIст. у м. Черленкові був побудований перший домініканський костьол. Але у 1624р. в результаті татарського нападу будівлі костьолу були знищені. Зрозумівши всю ненадійність місцезнаходження монастиря, домініканці вирішують перенести його до Вінниці.

Проте, у воєводському центрі повноправними господарями відчували себе єзуїти. Домініканцям довелось докласти чимало зусиль, щоб одержати у власність невеликий земельний наділ поряд з єзуїтськими будівлями. Яскравою дійовою скобою в цій історії називають домініканського патера Дамаскіна, який став настоятелем заснованого у 1630р. монастиря. Костьол і кляштор домініканців були дерев’яними, тому що єзуїти всіляко заважали їм проводити кам’яну забудову та, крім того, постійно намагались захопити у конкуруючого ордена ту чи іншу частину монастирської території. Внаслідок ЦЬОГО велику частину своїх прибутків домініканці змушені були витрачали на судові процеси з братами по вірі. У 1647 о. король Владислав IV видав грамоти, які були надзвичайно важливими для Вінницького домініканського монастиря. Перша з них підтверджувала всі земельні надбання домініканців, друга зобов’язувала вінницьких міщан сплачувати на користь монастиря податок.

Визвольна війна 1648-54 рр. завдала домініканцям лиха. Монахи покидають монастир і з’являються тут лише наприкінці XVII ст. Але діяльність католицьких отців-проповідників не мала особливого успіху, монастир занепав, в окремі періоди тут проживало не більше 12 осіб.

"Домініканський ренесанс" у Вінниці починається з середини XVIII ст. (першу орден одержує значні пожертвування від Адама Калиновського, а у 1758р. брацлавський земський суддя Михайло Грохольський будує костьол домініканців з каменю. Крипта новозбудованого костьолу стає родовою усипальницею графів Грохольських. Проте, під час будівництва невтомні єзуїти продовжують вставляти "палиці в колеса". Історичні джерела згадують, що «...местные каменщики отказались от дальнейшей работы, напуганные какими-то видениями и стуками внизу строения...», тому забудова проводилась іногородніми майстрами під керівництвом німецького архітектора.

Ось як про всі ці події розповів в 1880р. П. Биковський в щорічнику "Вінниця в теперішньому та минулому": «...Років 150 тому, коли тут облаштувалися єзуїти, маючи парафію... та суспільне виховання, вони несхильні були ділитися іншим орденом своєю духовною владою. Однак, сталося інакше: отці єзуїти, невдоволені, хоча більшу частину міста вони тримали під своєю Юрисдикцією, побажали розширити свої володіння. Вздовж монастирської стіни знаходився невеликий маєток зі значною ділянкою такого собі Поребинського, помічника Вінницького судді ("підсудка"), який, прикутий хворобою до смертного одра, надумав заповісти єзуїтам цю ділянку, хоча вона складала єдиний капітал майбутньої удови та сиріт. Однак, тодішній земський вінницький суддя Михайло Грохольський ..., щоб попередити це розорення та не допустити таку можливість, купив ділянку н помираючого Поребинського. Розчаровані в надії розширити свої володіння, єзуїти пустили в хід найрізноманітніші пружини, аби захопиш ту ділянку, почали чорнити Грохольськото, звинувачуючи в тому, що він, користуючись як суддя владою над підлеглим йому підсудком, видурив у нього ділянку. З метою припинення будь-яких наклепів. Грохольський вирішив обратити во славу Божу ділянку, придбану у Поребинського, і заснувати там монастир домініканців, які вже сто років назад мали тут парафію. Те, що всьому цьому усіма силами перешкоджали єзуїти, розповідати не треба. Орден домініканців мав заслуги і вже чималу відомість в краї як орден проповідницький і в науках вправний. ...Суперники ці тоді для єзуїтів були небезпечніші за тихих капуцинів. Не в змозі судовим шляхом противитись задумам Грохольського, який як суддя земський цього і не боявся, єзуїти намагалися зашкодити йому різноманітними засобами, під клятвами відбирали робітників від розпочатого будівництва, так що тільки через років десять фундатор зміг в напівзакінченому монастирі розмістити декількох домініканців, і якби не знищення ордену єзуїтів в 1773р., невідомо, що сталося б з цим монастирем.

Славна булла папи Клемента XIV, ліквідувавши єзуїтів, залишила домініканців у Вінниці, й костел їх, що до цього часу переслідувався, зразу став парафіяльним замість закритого єзуїтського.» (P.Bukowski. Winnitsa dzisiejsa I dawniejsza – Tygodnik illustrowany, т. X, 1880р. арк.134)

З кінця XVIIIст. костьол домініканців починає відігравати певну роль в політичному житті воєводства. У лютому 1792р. в орденському храмі проходив сеймик Брацлавського, Вінницького Надбузького повітів.

22 серпня 1826р. в костьолі монастиря святкували коронацію імператора Миколи І.

Що ж стосується архітектури храму, то вона й сьогодні, за незначними змінами, залишилась такою ж, як наприкінці XVIII ст. Незначні переробки майже не змінили первісного плану цього, безперечно, цікавого пам’ятника, що являє собою компактний, раціонально вирішений ансамбль і складається з костьолу і монастирського корпусу.

Костьол в плані являє собою прямий хрест з дуже короткою поздовжньою "поперечкою" – трансептом. Своїм верхів’ям хрест ніби "вставлено в проріз великої літери "П", складеної корпусами келій, утворюючи невелике внутрішнє подвір’я – атріум.

Зовнішні стіни двоповерхового корпусу келій майже позбавлені декору, й тільки симетричні фасади – торці, що прилягають до рогу трансепту, оформлені рустикою, нішами й характерними для раннього бароко високо піднятими фронтонами. їхній декор дуже близький за малюнком до фронтону західної прибудови монастиря єзуїтів.

Значно багатше прикрашено фасад домініканського костьолу. Його нижчий ярус декорують пілястри тосканського ордеру, згруповані відповідно до розташування кутових башт. У цих місцях стіна між пілястрами круглиться, надаючи фасаду жвавості, посилюючи гру світлотіней. Архітектурне оздоблення Другого ярусу, незважаючи на те, що повторює оформлення нижнього поверху, відзначає вже деяка сухість і еклектичність: спрощені капітелі пілястр, форма вікон і малюнок їх наличників, непогодження за висотою і профілем карнизу.

Інтер’єр храму розкрито по всій висоті. Головну його прикрасу складають розкішні коринфські капітелі пілястр, багате нагромадження ліній антаблементу.

У цілому компоновка й оформлення кляштору відповідали ідеологічній меті того часу: з одного боку, розкішний, багато декорований костьол, "храм Божий", з іншого – скромні, без будь-яких прикрас, підкреслено аскетичні рінні стіни корпусу келій, з маленькими вікнами й захованим від чужих очей внутрішнім подвір’ям.

У Державному історичному архіві України зберігається фонд Потоцьких, де міститься опис новозбудованого монастиря. Згідно а ним. у храмі знаходився десятиголосий орган з трьома міхами, покритий зеленим лаком, який розміщувався на хорах. На підлозі, шатра була викладена кам’яними плитами, стояли в два ряди 16 дубових лавок. Стіни та стеля костьолу були покриті розписом. Під знаходився склеп із похованнями фундаторів та монахів.

Після приєднання краю до Росії, домініканці відчули себе у Вінниці незатишно. Період католицької експансії закінчився, Православна Церква перестала бути переслідуваною. Католицькі та уніатські храми порожніли й тому передавалися православним. Вінницький домініканський монастир не став виключенням – парафія була малочисельною. Опис кінця XVIII ст. повідомляє про шість ченців, а в «Топографическом описаний селений Винницкого уезда» початку XIX ст. згадується лише про 5 домініканців. Тому він і потрапив до десятки домініканських монастирів, що були скасовані у 1831-33 рр. «як тих, що не відповідали своєму призначенню як за незначною кількістю монахів, так і за браком коштів на їх утримання». (Подолия. Историческое описание. Спб. 1891г., с.238). На цьому закінчилась історія домініканського ордена у Вінниці. Деякий час, після скасування монастиря, його будівлі, окрім костьолу, не були передані нікому. Ще в 1833р. в одній з келій продовжував жити домініканський священик, хоча сама парафія була приєднана до капуцинської. Пізніше келії та інші монастирські будівлі були зайняті окружним управлінням Палати державного майна, на балансі якого і знаходились до 1841р.

^ Спасо-Преображенський собор у 1832-1917рр.

З 1796р. Вінниця перестає: бути центром Брацлавського намісництва. Замість нього утворюється Подільська губернія з центром у Кам’янці-Подільському, а Вінниця стає повітовим містом. З часу утворення Подільської єпархії протягом 41 року все керівництво нею зосереджувалось в руках одного правлячого архієрея. Але 9 травня 1836р. Святійший Синод звернувся до Государя Імператора Миколая Павловича з докладом:

«...Исполняя сию Высочайшую волю Вашего Императорского Величества, Синод, между прочим, обратил внимание на Подольскую епархию и усмотрел, что ее архиерей имеет особенную надобность в пособии викария, во-первых – по множеству церквей, которых в ней находится 1.512, и причтов, которых 1.534, во-вторых – по многолюдству духовних в ней училищ, в третьих – по трудностям управления и множеству дел, происходящих, из особенных обстоятельств края, и найпаче от соприкосновения в ней господствующего православного вероисповедания с другими. Дабы сей потребности церковного управления удовлетворить без обременительных для казны издержек. Синод полагает учредить сие викариатство на следующих основаниях:

Викарному єпископу именоваться Винницким, а место-пребывание иметь в Шаргородском Николаевском первоклассном монастыре в Ямпольском уезде с управлением оным, по состоянию его почти в центре епархии и по другим известным удобствам.

Жалованье Каменец-Подольскому викарию назначить

____________________________________________________________

До середини XIX ст. Вінниця поступово зростає. Лише з 1825 по 1852 рр. кількість будинків у місті збільшилась з 868 до 1427, у тому числі кам’яних – з 5 до 23. У 1860р. в місті був 1501 будинок (з них 25 кам’яних). Населення на цей час становило 10280 осіб, в тому числі: міщан – 6606, купців – 804, цехових – 866. Серед них українців було 51,7%, євреїв 35,3%, поляків 8,4%, інших 4,6%.

Загалом зовнішній вигляд міста та його впорядкування були дуже непривабливими. Ось враження одного з сучасників на прізвище Омікрон, що побував у Вінниці в 30-х рр. XIX ст. "Потворно скупчені заїжджі двори, вкриті черепицею й соломою, вулиці криві, запаскуджені гноєм і падлом, здавалось розраховані скоріше для стійла худоби, аніж для сполучення людей; напівзруйновані халупи без дворів і огорожі безладно розкидані по околиці, всюди сморід і нечистоти справили на мене гнітюче враження".(Омикрон. Винницкие муры как источник просвещения в крае. Винница. 1913г.)

____________________________________________________________

по примеру других викарных епископов, 1.000 руб. в год.

3) Сверх положенного в Шаргородском монастыре по штату монашествующих, назначить при викарии двух иподиаконов с жалованьем каждому по 300 руб. в год.

Певческий хор учредить при нем из двенадцати человек, коим жалованье определить соответственно штату, положенному для певчих Каменец-Подольского епархиального архиерея, а именно: 1-й станицы – 3-м по 125 руб.; 2-й станиць» – 3-м по 100 руб. и 3-й станицы – 6-ти человекам по 75 руб., а всем – 1.125 руб. в год.

Для письмоводства по делам, которые на викария будут возложены, определить при нем одного письмоводителя и двух писцов, с жалованьем первому 500 руб., а последним по 250 руб. каждому, да на канцелярские расходія 100 руб., а всего 1.100 руб. в год.

7) Вещи, относящиеся к архиерейской ризнице для служения викарию в своем монастыре, устроить со временем на счет монастырских сумм, а до того снабжать его оными из Каменец-Подольской архиерейской ризницы.

Синод, всеподданнейше представляя Вашему Императорскому Величеству сии предположсиия, испрашивает высочайшего Вашего Величества утверждения».

Імператор наклав резолюцію: «Быть по сему».

Дерев’яна будівля вінницького повітового Косьмо-Даміанівського храму на той час була вже дуже старою і замалою для собору. Навпроти, через дорогу, розташовувались будівлі колишнього домініканського монастиря, які були конфісковані й знаходились у розпорядженні світської влади. У приміщеннях ліквідованого ордену розмістилися лазарет, поліція та військові майстерні, проте костьол залишався вільним.

Саме тоді Подільському архієпископу Кирилу спало на думку поклопотатись у губернатора про те, щоб ніким не зайнята костьольна будівля була передана православним для розміщення в ній собору.

Рішенням Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора 19 березня 1832р. він