Реферат: М. Грушевський І Антонович

М.Грушевський і Антонович.

Державницька й народницька школа

в Україні


На істориків, як це часто буває і в інших науках, тиснуть стереотипи стійких уявлень. Твердження, визнані більшістю фахівців, стають аксіомами. Здається, ніби час тривалого панування певної концепції вже сам по собі гарантує її сталу істинність. Коли свого часу М. Грушевський сформулював національну схему української історіографії, він зламав усталений погляд на східнослов’янську («загальноруську») історію – погляд з висоти, як писав М. Максимович, кремлівського пагорбу.

Заперечення карамзінсько-соловйовської інтерпретації української історії звучали і раніше. У 1830-х – 1840-х рр. полемізували про це з росіянами перший ректор Київського університету і ідеолог кирило-мефодіївських братчиків, пізніше – представники київської історико-правничої школи й провідник Старої громади. Останній в цьому напрямі зробив найбільше. В. Антонович усю свою діяльність присвятив поборенню панівної теорії. Але лише М. Грушевський у 1904 р. дав чітке визначення більш ніж півстолітнього переконання українських істориків. І по праву цей рік, а не рік виходу альманаху «Киевлянин» чи «Запорізької старовини» І. Срезневського, вважається роком постання національної схеми історіографії. Невелика стаття «Звичайна схема руської історії і справа її раціонального укладу» стала хрестоматійною, вона протягом майже ста років десятки разів передруковувалася.

У 1923 році настала черга тріумфу Д. Дорошенка. З появою його «Огляду української історіографії» спершу частина, а згодом і переважна більшість істориків приймає його поділ історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. на державницький і народницький періоди. Після 1991 року його думки з цього приводу стали хрестоматійними не тільки в еміграійних колах, а й в Україні..

Не ставлячи за мету спростовувати висновки Д. Дорошенка, у цій статті я лише намагатимуся уточнити кілька засадничих положень, на які спирається сучасна українська історіографія, а саме, з’ясувати: 1) наскільки антагоністичними були відмінності між істориками-державниками і народниками; 2) що слід вважати державницькою школою, її хронологічні межі і кого персонально можна вважати державником; 3) як державницька школа співвідноситься з радянською марксистсько-ленінською та історіографією радянського періоду за доби українізації.

Почнемо з першої проблеми. Як кожна новопостала історіографія, державницька школа рішуче, по-революційному поривала зі своєю попередницею, підкреслюючи лише її недоліки, нехтуючи позитивним. Логіка моменту підказувала різко і однозначно засудити ще не так давно панівний напрям.

Головні звинувачення на адресу істориків-народників були такими: а) вони розглядали історію України з бездержавних позицій; б) недооцінювали власну еліту, протиставляли народ провідній верстві. Нова школа постала під час української революції. Політика детермінувала філософію історії. Історіософія завжди відгукується на виклики часу, рефлексує на суспільне замовлення. Поразка у визвольних змаганнях спонукувала провідників революції шукати глибинних причин цієї поразки. Головну причину неготовності широкого загалу українців сприйняти постулат незалежності поміркований табір вбачав у діяльності лівих сил, які уособлював видатний історик есер Михайло Грушевський. В його особі сполучалися історик і політик, теорія і практика суспільного життя.

Правому крилу української політики важко відмовити у слушності логічних побудов, хоча й надмірне спрощення, неврахування нюансів вимальовує картину, далеку від істини. Праві стверджували: «Соціалісти і М. Грушевський проголошували федеративний курс, зволікали з самостійністю, бо не розуміли ваги власної держави. Ліві політики будували соцалізм, бо Грушевський любив народ на противагу вищим верствам. Ці думки Грушевський виклав у своїх історичних працях».

Отже, політичне підґрунтя суперечки між так званими державниками і народниками безперечне. Історики-державники, як і М. Грушевський, виступали у цій критиці передусім як політики, а не «чисті» науковці; це, власне, і зрозуміло. Молодий М. Грушевський, свого часу так само формулюючи зміст української історії, мав на увазі сучасний політичний інтерес України на зламі двох століть. Тоді молодий львівський професор виступав в авангарді прогресивних політичних сил, поборював віджиле українофільство, національний гермафродитизм діячів другої половини ХIХ ст. На початку 20-х років він уже відставав від вимог часу і його цілком природно вже випереджали молоді політики, які очолили революцію на її завершальній стадії і гірко рефлексували з приводу невдачі в добу національного відродження народів Східної Європи.

Засадничі праці нової школи постали у полеміці суто політичного (чи, як сказали б тепер, історіософського) порядку. Не випадково і Д. Дорошенко у своїй класичній праці, і І. Кривецький, і В. Липинський у «Листах...» апелюють до політико-публіцистичної статті М. Грушевського 1921 р. з журналу Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів «Борітеся – поборете». В ній голова Центральної Ради згадував молоді часи і своїх духовних вчителів В. Антоновича і старогромадівців, які завжди у конфлікті між державою і народом ставали на бік покривдженого народу. Стаття М. Грушевського мала відчутний «зміновіхівський» присмак, була написана з бажанням сподобатись червоній владі в Києві, щоб її автор мав змогу повернутися в Україну.

М. Грушевський на цей час втрачає віру у можливість збройної перемоги над більшовизмом і сподівається, що український соціалізм як різновид соціалізму європейського зразка ІІ Інтернаціоналу розкладе зсередини російський більшовизм в Україні.

Більшість політичної еміграції, котра активно воювала з російськими більшовиками у другій фазі української революції, сприймала самий принцип «мирного вростання» в радянську дійсність як зраду українських інтересів. Вона займала становище непримиренної боротьби з більшовизмом якщо не військовими, то ідеологічними засобами до переможного кінця. Та розбіжності в позиціях Грушевського, його спільників і його супротивників були не стратегічного, а тактичного характеру. Адже і одні, й другі не бажали збереження комуністичного режиму в Україні.

З відстані часу можуть видатися наївними погляди Грушевського на генезу й перспективи комуністичного панування в Україні. Проте не можна категорично стверджувати, що на початку 1920-х років можна було з упевненістю передбачити політичний терор проти інтелігенції, який лютував у наступне десятиріччя, і, зрештою, нищення всіх елементів самостійності, що їх спершу мала УСРР. Не треба забувати про надії націонал-комуністів на підтримку комуністичного варіанта української державності колишніми діячами УНР. «Народник» М. Грушевський був зовсім не винятком у своїй вірі в можливість українізації радянської України. Так, наприклад, автор «України irredenta» галичанин Ю. Бачинський і член СВУ В. Козловський, як і тисячі вояків УГА, переїхали в червону Україну з подібними ж надіями.

Історики-державники вхопилися за вищезгадану публіцистичну статтю, зігнорувавши історичні твори М. Грушевського, такі як, скажімо, «Історія України-Руси», або статті із «Записок НТШ» та «ЛНВ», або, принаймні, збірник статей «На порозі нової України», аби довести бездержавну позицію М. Грушевського у висвітленні історичного процесу на українських землях. Та вони поминули увагою, по-перше, те, що обґрунтувати державницькі позиції у короткій статті дуже важко, по-друге, що в науковій творчості М. Грушевського елементів державницького мислення ми знайдемо не менше, ніж народницьких елементів; крім того, всебічний аналіз його творчості порушив би досить струнку, але спрощену схему критико-історіософських поглядів найвидатнішого українського історика. Тоді б довелося відмовитися від бажаних для них, але одномірних оцінок думок Грушевського щодо української держави та її еліти.

В основі критики народника М. Грушевського лежав політико-ідеологічний чинник. Опоненти історика були тою чи іншою мірою гетьманцями, а у філософській царині – консерваторами. Критикуючи М. Грушевського, вони зневажали саму УНР як республіканську, соціалістичну, егалітарну модель української держави, до того ж не зовсім самостійницьку, бо її керівники зберігали федералістичні ілюзії. Натомість вивищувалася українська держава П. Скоропадського, перебільшувалися її переваги над УНР, применшувалися її недоліки. Для державників гетьманат нової доби української історії являв собою ідеальний варіант утілення ідеї національної державності й соціально-політичної будови суспільства, хоч практика й різко контрастувала із створеною ними рожевою картиною. Проте факт залишається фактом. Класичні праці В. Липинського і Д. Дорошенка створювалися з ідеологічною метою виправдання гетьманської форми правління, були історіософською підставою відродження гетьманської влади у майбутньому. Отже, звинувачуючи так званих народників у відсутності державницького підходу, вони забували, що саме ці «народники» – соціал-демократи і есери – відбудували нову українську державу ХХ сторіччя.

Гетьманці стверджували, що самостійництво УНРівців було викликано тиском обставин і зовнішніми чинниками (а не стало результатом усвідомленої волі демократичних провідників революції); що відлучення від державотворення вищих верств суспільства як «несоціалістичних елементів» не дало можливості мобілізувати всі сили для здобуття незалежності.

Для того, щоб глибше розібратися в суті того народництва, яке, на думку державників, яскраво репрезентував М. Грушевський, необхідно бодай побіжно накреслити провідні історіографічні ідеї голови НТШ, починаючи від 90-х років ХІХ ст. і до 30-х років ХХ ст.

М. Грушевський, хоч і був учнем В. Антоновича, репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії, до якої Антоновичу і його поколінню так і не судилося дожити. Антонович творив в епоху романтизму і аполітичного українофільства, і хоч серед чистих культурників другої половини ХІХ ст. він вважався політиком, але в порівнянні з М. Грушевським його політична робота належала до попередньої допартійної доби.

В. Антонович виробляв українську політику в умовах, коли український рух протистояв усій державній машині Російської імперії. Українці 1860-х протиставляли себе державі, яку сприймали як апарат насильства над органічно бездержавною за ментальністю українською етнічною масою. Самою своєю окремішністю українці, на переконання В. Антоновича, завдячували цій неадаптованості до чужонаціональної державної організації на українських землях. Виходило так, нібито весь тисячолітній період своєї історії українці жили ізольовано від держави, яка у княжу добу була норманською, у литовсько-польську – литовською і польською, після падіння Гетьманщини – російською, а на Правобережжі польською. Еліта в Україні увесь час була чужорідною народові, який, згуртувавшись у громади, жив своїм окремішнім життям. Говорячи про погляди В. Антоновича, ми змушені їх спрощувати, маючи передусім не фактографічні його праці, а роботи пояснювального характеру.

Думки В. Антоновича про минуле свого народу вибудовувалися у струнку систему. Так, магдебурзьке право в Україні викликало у нього помітний скепсис, як неорганічна на цих землях правно-господарська структура, не притаманна українцям на відміну від звичаєвого права та копних судів. Козацькі спроби завести становий польський устрій за І. Виговського та І. Мазепи згідно з цією ж народницько-громадською концепцією приречені були в силу вищезазначених причин на поразку, а отже, не заслуговували на співчуття.

М. Грушевський, ставши головою НТШ, відразу заходився над створенням справжньої парламентської національно-демократичної партії. Усі його кроки на громадській ниві були спрямовані на творення елементів майбутньої держави: товариств, гімназій, музею, періодичних органів тощо. Українська мова завдяки його діяльності набувала рис державної мови, тоді як В. Антонович дуже слабко вірив в таку можливість і допускав російськомовність української культури, порівнюючи місцеву ситуацію з ірландською.

І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за свого вчителя. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти – не потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових фігур національної історії козацької доби. І. Виговський – вірний послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує, причому в «Ілюстрованій історії...» підкреслюється саме його свідоме самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І. Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські настрої.

М. Грушевський та його учні якісно інакше, ніж В. Антонович і учні першої й середньої генерації, дивилися на державу (її національно-територіальний аспект) і еліту. Найпоказовішою щодо цього є постать Б. Хмельницького.

1898 рік ознаменувався ще недостатньо оціненою істориками історіософською полемікою між М. Грушевським та його колом і В. Антоновичем та послідовниками останнього. У «Бесідах про часи козацькі» Володимир Антонович скептично відгукнувся про Б. Хмельницького. Він висловився в тому сенсі, що гетьман виявився не на висоті, бо ситуація, що склалася, давала можливості досягти значно більших успіхів. Власне, на думку В. Антоновича, якщо розглядати роль провідників і народу, то народні маси краще виконали свою історичну функцію, вони вели за собою козацьку старшину, керівники ж повстання і передусім Б. Хмельницький, не маючи чіткої власної лінії, йшли у той бік, куди в даний момент їх спрямовував народ.

З таким твердженням не погоджувався М. Грушевський. Він якраз вважав, що гетьман у тих обставинах зробив більше, ніж міг зробити будь-який інший провідник на його місці, і тим, чого досягла Україна в ході виснажливої й тривалої війни, вона великою мірою завдячує саме Б. Хмельницькому. Львівський професор підкреслював харизматичність постаті великого гетьмана, провіденційне значення його діяльності для успішного завершення війни в цілому. На зламі ХІХ–ХХ ст. елітаристський підхід в оцінці постаті Б. Хмельницького виявився відчутнішим, ніж у 1920-ті рр., коли писалися останні томи «Історії України-Руси».

Навіть І. Мазепа для М. Грушевського був постаттю менш визначальною, ніж Б. Хмельницький. Політика першого, спрямована на державну сепарацію від Москви, була лише, на переконання голови НТШ, продовженням курсу гетьмана Богдана. Дійсно, М. Грушевський, як і його вчитель, не робили з І. Мазепи постаті героїчної, що в ті часи уже входило у канон після книги Ф. Уманця. Але у висвітленні Мазепиного гетьманування В. Антонович ще перебував у полоні старонародницької костомаровської традиції, поділяючи, до певної міри, костомаровський скепсис, а М. Грушевський вважав І. Мазепу продовжувачем справи Б. Хмельницького і виразником прагнень козацької старшини.

М. Грушевський спропагував постать Василя Капніста як визначного автономіста, політичного самостійника кінця ХVIII ст., внісши оповідь про його подорож у Прусію до всіх своїх популярних нарисів історії України. А з його легкої руки і сучасна українська історична наука й освітня література зробили цю подію хрестоматійною, відбивши її навіть у сучасних шкільних підручниках.

Через ставлення до історичних постатей розкривається і думка М. Грушевського про державність у києво-руський і козацький періоди. Характерною є щодо цього оцінка М. Грушевським діяльності самого В. Антоновича, висловлена не лише ним безпосередньо, а й за його згодою учнями С. Томашівським і О. Гермайзе. Основним критичним закидом на адресу В. Антоновича була якраз невиразна позиція київського професора з національно-державного питання. Не останньою мірою це було пов’язано з відходом В. Антоновича від активної участі в українській політиці.

В. Антонович, схоже, так і не переріс «новоерівської» свідомості. Він залишився вірним прихильником позицій О. Барвінського і після розриву останнього з народовцями. Можливо, вік або органічне несприйняття революційних зрушень суспільно-політичного життя у підавстрійській Україні, «перехід на позиції антагонізму з поляками» стали на заваді позитивному ставленню до новоствореної національно-демократичної партії.

Якраз цей факт характеризує різницю між старими народниками – В. Антоновичем, О. Левицьким, В. Науменком, П. Житецьким, які відмовлялися від відвертого політичного протистояння з російською та польською владою, і новими народниками М. Грушевським, В. Доманицьким, Ф. Матушевським, Б. Грінченком,
С. Єфремовим, котрі, навпаки, ставали на відверту прю за українські інтереси з тими представниками влади, які ці території контролювали.

Старі народовці звикли до закулісної політики джентльменських домовленостей. Вони воліли з’ясовувати стосунки на рівні еліт, боючись навіть натяку на апеляцію до народу. Нові народовці почали творити партії нового типу. Власне, завдяки їм постало позапартійне загальноукраїнське об’єднання 1897 р., куди ввійшли всі громади.

В. Антонович і його ровесники залишалися в полоні українофільства. Вони не змогли відповідно відреагувати на нові виклики часу. Доба «валенродизму» поволі ламала людей, роблячи з колишніх активістів-хлопоманів за десятки років подвійного життя «самоотверженных малороссиян», які цуралися будь-якої політичної акції.

Особливо помітно це стало у добу Першої російської революції. Формальні заборони проти українства було скасовано; з’явилися можливості для легальної громадсько-політичної діяльності. Проте старі кадри до такої зміни виявилися психологічно зовсім не готовими. Більше того, В. Антонович і його коло були налякані тим, що цією діяльністю займатиметься нове покоління політичних українців, яких М. Грушевський з Галичини відправляв до Києва налагоджувати працю київської редакції «ЛНВ». М. Грушевський сподівався на прихильне ставлення киян до його ідеї заснування підросійського аналога НТШ – українського наукового товариства у Києві, до реорганізації на національних засадах журналу «Киевская старина». Та виявилося, що його кандидатуру Антонович не розглядав як можливу на посаду голови УНТ і просував на неї свого старшого учня поміркованого Ореста Левицького.

Показовою ознакою прихованого обопільного несприйняття між обома істориками була відсутність статей М. Грушевського і його львівських учнів у збірнику на пошану 35-річної наукової діяльності В. Антоновича; ба навіть однією з причин невиходу цього збірника друком було небажання М. Грушевського фігурувати у книжці поряд з «общероссами» М. Довнар-Запольським, Ф. Ніколайчиком, М. Дашкевичем та ін. Аналогічна ситуація виникла і зі збірником на честь 10-річної діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. До нього старогромадівці також не прислали статей. Можемо з певною часткою ймовірності висловити здогад – початок ХХ століття у Києві минув у боротьбі двох напрямів: нового політичного, репрезентованого М. Грушевським, і старого українофільського, який уособлював В. Антонович. У цій боротьбі, зрештою, переміг М. Грушевський, проте досі в історіографії панує старий стереотип, буцімто М. Грушевський, як вірний учень В. Антоновича, без власного плану лише виконував настанови вчителя. Тим часом прихильником Антоновича він був у крайньому разі до 1896 року; радше вже у 1894 році М. Грушевський узяв орієнтир на реорганізацію народовського руху. Про це, зокрема, свідчить і його блокування з І. Франком і М. Павликом, проти чого виступали В. Антонович і О. Кониський.

У чому М. Грушевський був заодно з В. Антоновичем, так це у ставленні до антипода останнього М. Драгоманова. В М. Драгоманові-політикові М. Грушевського не влаштовували його космополітизм і відсутність яскраво вираженого національного почуття. Саме за безнаціональний соціалізм він вважав «драгоманівство» небезпечним для українського руху. І якщо з перевихованням драгоманівця М. Павлика у голови НТШ нічого не вийшло, то від І. Франка йому вдалося добитися кількох критичних статей щодо колишнього вчителя. Це вже пізніше на еміграції М. Грушевський згадав про федералізм і соціалізм М. Драгоманова; тоді ці провідні риси драгоманівської філософії стали близькими і актуальними для М. Грушевського.

Отже, може, не стільки в історіософії, скільки в політичній діяльності між М. Грушевським і В. Антоновичем ми бачимо чимало відмінного. У їхніх відносинах можна провести чіткий вододіл. «Чистим» народником М. Грушевський був у Києві до другої половини 1894 року. Переїзд до Львова розпочав новий етап національно-державної історіософії та громадсько-політичної праці М. Грушевського. Спробуємо порівняти історіософські настанови обох істориків. В. Антонович, продовжуючи традицію М. Костомарова, намагався етнічно і ментально розмежувати народ і княжу верству. Оскільки громада за засадничою настановою народників – від початку притаманна українському народові і існувала завжди, а українсько-руські князі перестали керувати суспільством після монголо-татар (були явищем тимчасовим), то робився висновок про чужорідне походження князівської влади. Князі – нормани, люди півночі, а народ з його споконвічною громадівською організацією був автохтоном руської землі. Звідси, буцімто, походило нерозуміння між князями і народом; байдужість народу до еліти. Спочатку народ байдуже приймав варягів, у XIV ст. – литовців, а згодом і поляків. Нестратифікованість українського суспільства народники зробили плюсом, позитивом, особливою рисою, притаманною лише українцям. Саме на цій рисі народники будували український месіанізм, на противагу авторитарному й олігархічному месіанізму росіян і поляків.

В. Антонович, навіть коли давав теми для обласних досліджень українських земель, не обмежував хронологічні рамки ХІІІ століттям – монголо-татарською навалою, а саме ХІV століттям, коли народ уже без київської династії Рюриковичів, у безкняжий час увійшов до литовської держави Гедиміновичів.

Інша суспільна ситуація виникла на межі XIX–XX століть, коли модерна Україна висловилася за європейський вибір. Національна політика робилася в Галичині, де народницький міф міг живити хіба що москвофілів, а місцеві народовці бачили українців звичайними європейцями, з великою повагою ставлячись до власних князів. Ця повага відбилася і на галицькій історіографії. В працях Д. Зубрицького, А. Петрушевича. І. Шараневича до вищих верств суспільства висловлювався великий пієтет.

Старі народники за своїм ставленням до початків Русі були «норманістами навиворіт». Якщо російська державна школа істориків від німців Шльоцера і Міллера до росіян Карамзіна і Соловйова норманський аспект підносила як позитив, то українські народники вважали це мінусом, принаймні щодо українських земель. Для них народ староруського часу – такі собі кулішівські хуторяни, що живуть автономним, аполітичним життям; зовнішнє політичне життя їх не обходить.

Може, саме через цей парадокс В. Антонович написав мало суто історичних робіт про княжі часи в Україні, і це при тому, що в нього було чимало праць археологічного характеру про цей період.

М. Грушевський не лише «українізував» давньоруських князів, через що київські чорносотенці зображували Володимира Великого і Ярослава Мудрого у вишиваних сорочках, він був прихильником і популяризатором автохтонної теорії постання Русі. Присвятивши три томи свого фундаментального дослідження першим століттям русько-української історії та ще й тричі перевидавши перший том, здійснивши до того ж російськомовне і німецькомовне видання своєї праці, М. Грушевський початковому періоду української історії надавав величезної ваги. Він, хоч і бачив народ альфою і омегою національної історіографії, велике місце приділив діяльності вищих верств суспільства.

Саме М. Грушевський поставив крапку у півстолітній суперечці між «південцями» і «північниками». Його вагоме слово змусило російські наукові авторитети частково визнати «українське привласнення» княжої доби. Зокрема, О. Шахматов з філологічного боку згодився з М. Грушевським, а О. Пресняков з історичного боку застосував звичайну схему М. Грушевського щодо ранньої історії російського народу. А напередодні Першої світової війни
Г. Федотов опублікував розпачливу статтю про те, що росіяни дозволили М. Грушевському «відвоювати науково» княжий Київ. Це справді було другою важливою справою М. Грушевського. Пізніше, у 1926 році він писав про Максимовича, що його головною заслугою була зміна точки зору на Русь – замість дивитися з висот московського кремля, він поглянув з Андріївської гори у Києві. Максимович тільки розпочав, і лише М. Грушевський остаточно пов’язав завдяки Києву як центральній осі княжу, литовсько-польську і козацьку добу української історії.

В. Антонович, ніби передаючи естафету, доручив саме М. Грушевському написати працю про головне українське князівство. Як історіографа, що обґрунтовував сучасні національні вимоги через дослідження генези українського народу, В. Антоновича більше цікавили з політичної точки зору українські землі у литовсько-польський період. Народницька історіографія працями свого найбільшого історика будувала міст тисячолітньої тяглості української історії від литовської інкорпорації до козацької доби. Теорія безперервності, тяглості українського історичного процесу виконувала не лише суто наукову функцію, вона скеровувала тогочасні інтелектуальні рефлексії у минуле для того, щоб будувати майбутнє на цій землі.

З розрахунку на майбутнє екстраполював М. Грушевський староруську етнічну ситуацію, намагаючись у другій своїй статті, не менш політично актуальній, ніж «Звичайна схема...», етнокультурними аргументами («українськість» сіверян, полян, древлян та інших племен) довести доречність українських претензій кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це давало підстави комплексно розглядати Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську та Галицько-Волинську землі як спільну територію України-Русі і свідчило про яскраво виражене національно-територіальне мислення М. Грушевського.

Як історик-політик, М. Грушевський проектував цю зворотну перспективу (від Русі-України до України) послідовніше, ніж його вчитель. Не всі учні В. Антоновича писали «обласні» роботи з історії українських територій. М. Довнар-Запольський написав історію протобілоруської Кривицької землі.

Коли народники в рамках Південно-Західного географічного товариства у 1873–1876 рр. розпочали визначати межі заселення українським етносом територій на підросійській Україні (а саме на це була спрямована їхня діяльність), вони намагалися провести чіткий кордон між українською і російською землями. Було необхідно знати, де конкретно, географічно починається Україна. М. Грушевський продовжив справу, розпочату П. Чубинським,
М. Драгомановим, В. Антоновичем на західноукраїнських землях, на більш прагматично-науковому рівні. Його співробітники С. Томашівський і В. Гнатюк встановили, де проходить українсько-угорський кордон на Закарпатській Україні; С. Рудницький розпочав наукову картографічну фіксацію всієї української території. Власне, саме під кермуванням М. Грушевського були визначені межі майбутньої української держави.

М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.

Холмщині приділено багато місця в «Історії України-Руси»; Холм – столиця князя Данила Галицького. На початку нового століття до місця свого народження історик повертається у публіцистичних статтях, у зв’язку з примусовим «оправославленням» цих земель. Згодом, коли російський уряд адміністративно приєднав Холмщину до Царства Польського, він гостро відреагував на цей політичний крок, закликаючи відстоювати тут «український маслак». Востаннє М. Грушевський захищав українськість Холмщини в ролі керівника УНР у часи Берестейського миру. Тоді він домігся від німців визнання прав України на Холмщину.

Взагалі Берестейська угода – найвище досягнення багаторічної соборницької праці М. Грушевського. Саме він домігся визнання України однією з великих держав – в межах майже всіх (хіба що за винятком Кубані) етнічних українських територій. І тут, коли порівнювати М. Грушевського і В. Антоновича, то перший зробив куди рішучіший і послідовніший крок. Якщо голова Старої громади лише розробляв теоретичні засади соборництва, то голова НТШ уже втілював постулат соборності у життя.

Що ж до питання про ставлення М. Грушевського до української еліти в усі періоди її існування, то не можна стверджувати, що як історик він її недооцінював або не шанував. На це, зрештою, звертали увагу і його пізніші опоненти. Не випадково ж В. Липинський у своїй книжці «Z dziejow Ukrainy» умістив польський переклад уривка з шостого тому «Історії України-Руси», де йшлося про православну земельну аристократію. Отже, хоч інтерпретація М. Грушевського була, ясна річ, не елітаристського спрямування, проте фактичний матеріал головної праці львівського професора давав для такої інтерпретації необхідний матеріал.

Що ж до трактування ключових епізодів української історії, то і в цьому плані можна пересвідчитися у національно-державних інтенціях М. Грушевського. Це, зокрема, помітно в останніх томах «Історії України-Руси». У трактуваннях значення Зборівської угоди 1649 р. і Переяславського договору 1654 р. деякі історики (О. Оглоблин,
Л. Винар) слушно вважають підхід М. Грушевського цілком відповідним державницьким засадам нової історіографічної школи.

* * *

Ключем до розуміння місця і ролі народницької школи в українській історіографії є проблема «М. Грушевський і його школа істориків». Аксіоматичне віднесення його найталановитіших учнів І. Крип’якевича, С. Томашівського,
І. Кревецького, М. Кордуби, а часом і зараховування до державників В. Герасимчука, І. Джиджори та ін. істориків молодшої львівської генерації змушує деяких сучасних дослідників робити парадоксальні висновки. Скажімо, той факт, що всі найвизначніші учні М. Грушевського стали державниками, має свідчити, мабуть, що й сам учитель був якщо вже не державником, то принаймні не зовсім народником. Проте логіка традиції підказує Я. Грицакові досить несподіване запитання: «А чи існувала взагалі школа М. Грушевського?».

Проблема ця заслуговує на спеціальний розгляд. Тут зупинимося лише на деяких загальних моментах.

1) Чи були всі учні М. Грушевського державниками від самих початків своєї наукової діяльності? І якщо ні, то в який час вони стали справжніми державниками?

2) Чи існував непереборний антагонізм між народницькою і державницькою школами?

Я. Дашкевич у своєму виступі про І. Крип’якевича на київській конференції СХЕДІЛ 1997 р., присвяченій державницькій школі, відзначив, що вперше таке визначення Іван Петрович вжив у 1919 р., тобто сталося це після проголошення незалежності урядами УНР і ЗУНР. І це, як нам здається, зайвий раз засвідчує детермінованість політики й історіографії, про що ми вже казали вище. Нові політичні реалії вимагали нової термінології. Напрошується паралель з В. Липинським, який, за спостереженнями Л. Біласа, у монографії «Україна на переломі», на відміну від «Z dziejow Ukrainy», позаміняв термін «народ» на «нація». Тому, здається, є підстави вважати саме 1917–1920 рр. роками народження державницької школи в українській історіографії.

Якщо ж пригадати перші публікації учнів М. Грушевського, то вони навіть за своїми назвами є цілком народницького звучання. Так, перша монографія С. Томашівського була присвячена дослідженню участі народних мас Галичини у Хмельниччині.

І. Крип’якевич ще студентом університету писав про український елемент у середньовічному Львові. Це перегукувалося з програмною статтею В. Антоновича у «Киевской старине» 1882 р. про Київ польсько-литовської доби, де вчений намагався спростувати погодинську теорію про заселення росіянами княжого Києва.
І. Крип’якевич подібне мав довести стосовно українців Львова і спростувати версію про культуртрегерство німців і поляків у столиці Галичини.

М. Кордуба, закінчуючи Віденський університет, готував працю, аналогічну кандидатській дисертації М. Грушевського, про Галицьку землю у княжу добу. У своїх листах до вчителя він просив консультувати його в цьому питанні.

Ступінь самостійності учнів, незалежності їхніх поглядів від професора Грушевського, особливо висновків теоретичного характеру, здається, був мінімальним. Багато висловлених Грушевським думок беззастережно засвоювалися його учнями. Приміром, праця С. Томашівського про В. Антоновича обговорювалася автором з М. Грушевським багато разів. Та й, власне, писав її С. Томашівський на замовлення голови НТШ. Вона була виразом спільної думки обох учених про чільного історика-народника.

Те саме треба сказати і про основну працю І. Джиджори «Економічна політика російського правительства супроти України». Ця книжка писалася, а авторські висновки уточнювалися за частих консультацій і порад з боку М. Грушевського. А твердження про навмисне придушення української торгівлі за Петра І було підказане М. Грушевським. Напочатку в авторському варіанті воно мало звужене звучання: йшлося про жидівське надужиття за рахунок зменшення торгових операцій українських купців.

До М. Грушевського його учні зверталися як до третейського судді, і цікаво, що нерідко у випадках, які стосувався державницьких проблем. Так, в одному з листів до вчителя М. Кордуба дає оцінку однієї з праць С. Томашівського і вказує на брак у ній саме державницького підходу в розв’язанні проблеми міжнародних відносин України середини ХІІ ст.

Навіть конфлікт 1913 р. (низка істориків вбачає його головну причину в непорозумінні між народником

М. Грушевським і державниками – його учнями) був радше психологічним конфліктом «батьків і дітей». В основі його – різниця поглядів репрезентантів галицької політики, до яких долучилися і деякі з учнів голови НТШ (С. Томашівський, І. Кревецький, частково І. Крип’якевич), та давніх співробітників, які мали різні особисті жалі до професора передусім через відсторонення від роботи в товаристві (І. Франко, В. Гнатюк, І. Труш). Соборницька постава голови НТШ не до вподоби була тим українським діячам, які намагалися свою політику на західноукраїнських землях не узгоджувати зі східноукраїнськими реаліями.

Дійсно, учні розійшлися з учителем у 1918 – на початку 1920-х рр. Це визнавав і сам М. Грушевський, який в одному з листів до К. Студинського називає С. Томашівського й І. Кревецького «Юдами-предателями». Негативно сприйняв видатний історик передачу без його погодження редакторства в «ЛНВ» Д. Донцову. І все ж однозначності не було і в цій проблемі. Більшість львівських учнів і далі співробітничали зі своїм учителем і ставились до нього з відповідним пієтетом.

І. Крип’якевич у 1924–1926 рр. знову зблизився з М. Грушевським, активно співпрацював в його журналі «Україна» та інших виданнях історичної секції НТШ. Логічним завершенням міцних взаємин, які, здається, у 20-х роках стали кращими, ніж були між ними на п