Реферат: Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник

Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник.

Посібник розрахований для студентів зі спеціальності 'правознавство' юридичних вузів, правників, криміналістів, а також може бути використаний студентами-медиками, лікарями-психіатрами, чия практична діяльність стосується судово-психіатричної експертизи.

Міністерство освіти і науки України Тернопільська академія народного господарства

Юридичний інститут

І. В. Левенець

СУДОВА ПСИХІАТРІЯ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Тернопіль

Економічна думка

2004

УДК 340.63. (075.8) ББК 67.9 (4 Укр) 64 я 73 Л-35

Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – с. 328.

Рецензенти:

Влох І. Й. – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психіатрії, психології та сексології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького;

Нор В. Т. – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка;

Репецький В. М. – кандидат юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Рекомендовано до друку Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів

(лист № 14/18.2-848 від 18. 04. 2005 р.).

Рекомендовано до друку

Вченою радою Тернопільської академії народного господарства (протокол № 8 від 05. 07. 2004 р.).

Посібник розрахований для студентів зі спеціальності “правознавство” юридичних вузів, правників, криміналістів, а також може бути використаний студентами-медиками, лікарями-психіатрами, чия практична діяльність стосується судово-психіатричної експертизи.

ISBN 966-654-153- Х

Левенець

І. В.

^ ВСТУПНЕ СЛОВО

Розвиток України як правової демократичної держави неможливий без гармонізації соціально-правових відносин між усіма верствами суспільства. Особи, які страждають на хронічні або короткочасні розлади психіки, що нині все більше зростають, є найменш захищеною в правовому аспекті категорією населення. Водночас вони – соціально небезпечний контингент через вірогідну схильність до вчинення правопорушень, суспільно небезпечних діянь. За таких умов правильно оцінити ситуацію та зорієнтувати правоохоронні органи, слідство і судочинство допомагає судова психіатрія – наука, яка за своєю практичною сутністю межує з медициною та правознавством.

Навчальний посібник “Судова психіатрія” призначений дати студентам спеціальності “правознавство” розуміння організаційно-правових і науково-практичних основ сучасної судової психіатрії, її місця серед інших юридичних наук. Майбутні юристи правової держави повинні своїми знаннями і практичними діями сприяти здійсненню справедливого, гуманного правосуддя, допомагати ефективному розкриттю злочинів, попередженню суспільно небезпечних дій хворих на психічні розлади, вміти правильно застосувати заходи медичного характеру й одночасно стояти на захисті основних прав, свобод та законних інтересів таких осіб.

Окрім подання клінічних характеристик різноманітних форм розладів психічного здоров’я, в навчальному посібнику приділено значну увагу вивченню організаційно-правових аспектів судово-психіатричної експертизи, експертній оцінці окремих психічних захворювань з урахуванням правової реформи, що проводиться в Україні.

Розгляд основних форм психічних розладів проводиться в контексті новітньої Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-10). Особливу увагу приділено соціально-правовим наслідкам таких поширених нині захворювань, як СНІД, алкогольна та наркотична залежність тощо. Підкреслюється важливість забезпечення законних прав та інтересів осіб у процесі надання їм психіатричної допомоги і вміння вчасно розпізнавати різні види психічних розладів, використовувати на практиці діагностику та експертну оцінку цих розладів, вирізняти їх симуляцію. Все це дасть змогу ефективно застосовувати судово-психіатричну експертизу в кримінальному та цивільному процесі й вирішенні адміністративних справ, допоможе навчитися кваліфіковано оцінювати експертні висновки, що загалом має сприяти здійсненню гуманного правосуддя в демократичній правовій державі.


^ РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПИТАННЯ СУДОВОЇ

ПСИХІАТРІЇ § 1. Мета, предмет і завдання судової психіатрії. Історія розвитку. Судова психіатрія є частиною загальної медичної науки психіатрії, однак вона має самостійні завдання. У клініці психіатра цікавлять питання визначення причин і характеру захворювань з метою їх попередження та лікування. Для судової психіатрії ці завдання дещо зберігають своє значення, із загальної психіатрії запозичуються методи дослідження та класифікація психічних хвороб, але своєю основною метою ці споріднені науки відрізняються.

^ Головна мета судової психіатрії полягає у вивченні психічних розладів у їх специфічному відношенні до певних питань кримінального та цивільного права і процесу.

Специфіка судової психіатрії зумовлена тим, що в своїй практичній, прикладній площині вона поєднана з юриспруденцією. Саме в процесі юридичної практики нерідко виникають питання, які викликають необхідність проведення дослідження психічного стану і здоров’я окремих підозрюваних, обвинувачених, засуджених, свідків, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів.

Один із засновників психіатрії С. С. Корсаков, підкреслюючи значення судово-психіатричної експертизи для юриспруденції, зауважував: “Застосування законів, що визначають обмеження громадянської правоздатності душевнохворих і обумовлюють їх невідповідальність, викликає потребу в обстеженні стану розумових здібностей за допомогою лікаря для судових потреб”.

Знання в галузі судової психіатрії потрібні юристам будь-якої спеціалізації та обов’язково здобуваються в усіх вищих навчальних закладах юридичного профілю. Слідчим, працівникам прокуратури, суддям та адвокатам, окрім професійного володіння необхідними правовими знаннями стане у пригоді вміння грамотно застосовувати знання і допомогу спеціалістів різних галузей, у т. ч. судових психіатрів-експертів. Кримінальні злочини, що вчиняються, а також цивільно-правові відносини і конфлікти, як правило, стосуються різних сторін і сфер життя. Знання психології поведінки і психічних особливостей окремих осіб допомагають у виявленні, розкритті і профілактиці злочинів. Завдяки таким знанням стає можливим встановлення формування злочинного умислу, мотивації, вибору способу і засобів вчинення злочину. Судовий психіатр не тільки встановлює діагноз психічної хвороби, якщо вона дійсно має місце, а й визначає ступінь ураження психічної сфери конкретної людини певними розладами, що особливо є важливим при визначенні осудності-неосудності, дієздатності-недієздатності.

Таким чином, предметом судової психіатрії є психічні розлади, які мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.

^ Коло питань судової психіатрії визначається її основними завданнями:

1) експертне обстеження (обсеження) і надання висновків (заключень) про

осудність чи неосудність осіб, притягнених до кримінальної відповідальності і які викликають сумніви в їх психічному здоров’ї у слідства та суду, а також щодо психічного стану цих осіб під час проведення експертизи;

2)  попередження суспільно небезпечних дій психічно хворих, у т. ч. шляхом застосування заходів медичного впливу стосовно неосудних, обмежено осудних та осіб, які захворіли після вчинення злочину;

3)   обстеження (обсеження) і надання експертних висновків (заключень) з питання про дієздатність осіб, які викликають сумніви в їх психічному здоров’ї у суду в цивільному процесі;

4) визначення психічного стану свідків і потерпілих при необхідності;

5)  визначення психічного здоров’я осіб, у яких з’явились ознаки психічних розладів під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, та подання висновків про заходи медичного характеру стосовно таких осіб;

6) в окремих випадках, при потребі, – надавати допомогу у визначенні слідчих дій, методики розслідування.

Отже, судова психіатрія як самостійна наука вивчає психічні розлади, чим сприяє правосуддю. При вирішенні певних клінічних психіатричних питань щодо застосування правових норм у коло її вивчення потрапляють ті розлади психічної діяльності, встановлення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві тягне за собою визначені діючим законодавством правові наслідки: звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових і непримусових заходів медичного характеру (в разі підтвердження наявності психічних розладів тої чи іншої глибини) – в кримінальному процесі; визнання угоди недійсною – при аналогічних судово-психіатричних висновках у цивільному процесі. Оцінюючи психічний стан особи під час скоєння нею суспільно небезпечної дії чи стан позивача і відповідача в цивільному процесі, судово-психіатричні експерти на вимогу слідчих органів і суду надають висновки клінічного психіатричного дослідження не тільки щодо характеру захворювання, тобто не тільки встановлюють діагноз, а й – і це найголовніше – визначають глибину і ступінь хворобливих психічних порушень, як впливало те чи інше психічне захворювання на здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, на можливість розсудливо і свідомо вести власні справи. Саме такі експертні висновки дозволяють органам слідства і суду вирішувати кожну конкретну справу, захищати від небезпечних дій психічно аномальних осіб, з одного боку, права людини, а з іншого – інтереси суспільства.

Ще з ХІХ ст. у судовій психіатрії відоме поняття “презумпція психічного здоров’я”, згідно з яким здоров’я розглядалось як правило, а психічна хвороба – як виняток, котрий необхідно визначити. Це поняття споріднене з юридичним – презумпцію невинності, що базується на первинній цінності людської особи, факт провини якої треба довести. Подальша розробка такого підходу до вирішення важливих експертних питань має на меті створити перешкоди для зловживань у цій галузі.

Відповідно до своїх завдань психіатрія розробляє необхідні для практики принципи оцінки окремих психічних захворювань, психіатричні критерії, на основі яких даються висновки про неосудність або недієздатність, вибір тих чи інших заходів медичного характеру стосовно психічно хворих, що скоїли суспільно небезпечні дії. У безпосередньому зв’язку з цим вивчаються форми психічних розладів, особливості їх перебігу, які трапляються здебільшого у судово-психіатричній практиці і майже не спостерігаються у звичайній психіатричній клініці. Передусім це стосується т. зв. виняткових або виключних станів: патологічного сп’яніння, патологічних просонкових станів, патологічного афекту, реакції короткого замикання, які треба продіагностувати або відкинути, ретроспективно вирішити експертне питання про можливість перебування досліджуваної особи в одному з цих станів у момент скоєння суспільно небезпечної дії. Сюди ж відносяться і численні в судово-психіатричній практиці випадки симуляції, агравації, реактивних станів. Вимагають подальшої теоретичної та практичної розробки питання судово-психіатричної і правової оцінки випадків, коли фіксуються невиразність клінічної симптоматики або її видозміни (патоморфоз), особливо під впливом психогенно-ситуаційних факторів (обставини слідства, загроза суду, несприятливі соціальні фактори тощо), при полегшеному перебігу шизофренії, в стані ремісії, при органічних ураженнях головного мозку, недоумстві, психопатіях.

Нині зростає значення судово-психіатричної експертизи і в цивільному процесі, коли вирішуються питання дієздатності-недієздатності, а також при розгляді пов’язаних з цими поняттями соціальних проблем у галузі трудового та сімейного права.

Збільшення кількості осіб із невиразними клінічними формами психопатології спричиняє сьогодні обговорення в законодавчих органах багатьох країн питання про введення поняття “обмеженої осудності”, необхідність розробки відповідних клініко-експертних оціночних критеріїв такої осудності. В Україні обмежена осудність законодавчо визначена ст. 20 Кримінального кодексу України (ККУ), який набув чинності 5 квітня 2001 р.

^ Питання профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих є надзвичайно важливими в практиці психіатрії та захисту права. Опинившись після проходження примусового лікування без належної уваги, такі хворі можуть становити соціальну небезпеку. Проблема повторних суспільно небезпечних дій психічно хворих тісно пов’язана з розробкою й уточненням критеріїв для відміни примусового лікування, виписки хворих, що знаходилися в психіатричних лікарнях на загальних підставах, з організацією ретельного нагляду за виписаними хворими з боку психіатричних диспансерів та інших медичних установ і органів правопорядку за місцем проживання цих осіб. Розробка питань профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих потребує вивчення “механізмів”, зумовлених хворобливими розладами психіки і соціально-побутовими факторами, які сприяють правопорушенням. Ці питання зближують судову психіатрію з теорією і практикою позалікарняної допомоги та соціальної реабілітації психічно хворих.

На основі судово-психіатричної експертизи і роботи з профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих розробляються законодавчі та інструктивно-методичні матеріали з питань організації і проведення експертизи, примусового лікування та інших заходів медичного характеру. Впроваджуються нові види експертного обстеження, такі як комплексна психолого-психіатрична експертиза, що визначає здатність особи до волевиявлення й адекватного психічного відображення, та комплексна судова сексологічно-психіатрична експертиза, яка допомагає вирішувати проблеми щодо осудності-неосудності в специфічних випадках сексуальних правопорушень.

Практикою і потребами захисту прав особи, в т. ч. стосовно засуджених, що відбувають покарання, від судової психіатрії було відокремлено спеціальний розділ – пенітенціарну психіатрію, яка входить до складу загальної медичної служби пенітенціарної системи країни. Її метою є надання психіатричної допомоги засудженим у місцях позбавлення волі. До завдань пенітенціарної психіатрії входить виявлення з числа засуджених осіб із психічними розладами, що не виключають осудність і можливість подальшого відбування покарання, своєчасне надання їм психіатричної та наркологічної допомоги, здійснення відповідних реабілітаційних програм, виконання примусового лікування від алкогольної чи наркотичної залежності, яке було призначене судом.

Із того, як ставиться суспільство до психічно хворих, можна зробити висновки про рівень його розвитку, загальну і правову культуру. З появою держави і права характер оцінки та способи впливу на психічно хворих починають втілюватися в певні теорії і державно-правові акти, що, зрештою, визначається рівнем розвитку суспільних відносин, а також відповідних наук.

З глибини віків до нас дійшли уявлення про психічні хвороби, що вважалися як наслідок втілення в людину демонів, злих духів тощо. Від давніх часів походження психічних розладів також пояснювали різними травмами, розлиттям жовчі і надлишковим вживанням вина, рідини, життєвими негараздами і т. д. Широко відомі з історії Середньовіччя “полювання на відьом”, організовані інквізицією, коли під тортурами і на вогнищах було знищено багато душевнохворих людей.

У Стародавньому Єгипті скасовувалася угода про купівлю раба, якщо в нього невдовзі виявлялися епілептичні судоми. За законами царя Соломона (VІ ст. до н. е.) не визнавалися дійсними акти на спадщину, які були складені божевільними. Згідно з нормами римського права відповідальність за божевільних несли їх опікуни й особи, що здійснюють нагляд. Про виключення “біснуватих” зі свідків йдеться у вітчизняних законодавчих пам’ятках – “Статуті” і “Повчанні” Володимира Мономаха (XII ст.). Заборонялося карати недоумкуватих і божевільних у “Саксонському зеркалі” (ХІІІ ст.). Вказівки на невідповідальність психічно хворих за вбивство і на неможливість їх виступати свідками у судових справах є в московських “Новоуказных статьях о разбойных и убийственных делах” (ХVII ст.). Указом

російського царя Петра I “О свидетельствовании дураков в Сенате” (1722 р.) встановлювалося визначення недієздатності дітей дворян, які намагались ухилитися від державної служби під виглядом вдаваного психічного захворювання. Хворим особам також заборонялось одружуватися чи виходити заміж, а їхнє майно переходило під нагляд. Із ХVIII ст. відомі окремі випадки звільнення від кримінальної відповідальності психічно хворих злочинців у Західній Європі, зокрема, у Франції.

У розвитку судової психіатрії видатна роль належить передовим психіатрам XIX ст., які намагалися розглядати психічні хвороби з матеріалістичних і гуманістичних позицій, піклувалися про охорону прав і людської гідності психічно хворих, виступали за недопустимість засудження тих, хто потребує лікування. Представниками передової психіатрії в Росії були професор Московського університету С. С. Корсаков (1854–1900), професор Казанського університету А. У. Фрезе (1826–1884), видатний психоневролог В. М. Бехтєрєв (1857–1927), засновник судової психіатрії В. П. Сербський (1858–1917). В Україні працювали професор, один із засновників Психоневрологічного інституту В. М. Геккебуш (1881–1931), академік О. І. Ющенко (1869–1936).

На Заході таку ж роль відіграли відомі психіатри В. Грізінґер (Німеччина), Крафт-Ебінг (Австрія), Ф. Пінель і Ж. Ескіроль (Франція), Моудслі (Англія), Peй (США) й багато інших.

Великий внесок у науково-практичну розробку судової психіатрії зробили співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського в Москві академік Г. В. Морозов, професори А. К. Качаєв, В. П. Бєлов, Ф. В. Кондратьєв, І. М. Боброва, Т. П. Печернікова.

Для розуміння понять провини, осудності, мотивів поведінки людини, обґрунтування її особистої відповідальності в правовому контексті мають особливе значення методологічні і теоретичні основи, на яких базується психіатрична наука, що дає теоретичні підходи для практичного вирішення цих питань в юриспруденції. Так, надмірне намагання деяких правників детермінувати, стверджувати про визначеність людських вчинків і поведінкових реакцій лише біологічними факторами не дозволяє вирішувати питання про осудність-неосудність. Психіатрія, що ідеалізує домінування “темних”, “несвідомих”, інстинктивних потягів у поведінці людини, принижує роль волі та свідомості, не дозволяє науково вирішити проблему, яка є наріжною в судовій психіатрії, а саме осудності.

Західна класична школа кримінального права в питаннях індивідуальної відповідальності, осудності розглядає “волю” як особливу духовну категорію, що не підпорядковується законам причинності, але визначає всю свідому поведінку, вчинки та дії людини (на цьому базується німецьке кримінальне право і судова психіатрія). Тут простежується зв’язок із філософією Е. Канта і Г.-Ф. Гегеля, чим підмінюються поняття провини й осудності на т. зв. “доцільність” ізоляції та заходів покарання. Представники цієї школи відстоюють ідею “абсолютної волі” і говорять

про наявність “вітального” (життєвого, “творчого”) осередку, що дозволяє, на їх погляд, говорити про повну причинну обумовленість людської поведінки.

Проти ідеї “вищої волі” активно виступав російський фізіолог І. П. Павлов (1849–1936), який пояснював поведінкові реакції людини з позицій створеної ним теорії умовних і безумовних рефлексів.

Представники школи антропологічного детермінізму, що виникла на тлі бурхливих соціальних потрясінь XIX ст., італійський психіатр Ч. Ломброзо (1835– 1909) та його послідовники, пояснюючи злочин біологічними причинами, котрі розглядались як наслідки виразних анатомічно-спадкових патологічних рис особистості, вважали криміногенну поведінку окремих осіб із певними антропологічними особливостями фатально зумовленою (детермінованою), а поняття осудності – непотрібним.

Після Другої світової війни неоломброзіанці стверджували, що психічні особливості виключно спадково обумовлені, визначають поведінку людини і характер суспільних взаємовідносин. Відповідно до цього вони заявляли, що егоїзм, улесливість, жадібність, схильність до шахрайства є спадковими ознаками і властиві тільки певним формам психопатій. Останні розглядались як антисоціальні стани, і це дозволяло державному каральному апарату при необхідності обґрунтовувати репресії. Цьому ж прислуговувались і такі “винаходи” неоломброзіанців, як т. зв. “кримінально-дегенеративна конституція” – особливий спадково-обумовлений тип особи, що характеризується раннім початком кримінальної діяльності.

Заслуговують на увагу вчення австрійського психіатра-психотерапевта, засновника школи психічного аналізу З. Фрейда (1856–1939) та погляди його послідовників – неофрейдистів. Поведінка людей пояснювалася підсвідомими потягами до статевого задоволення і смерті. Відомий фрейдівський “Едіпа комплекс” розглядався як підсвідоме бажання вбивці звільнити себе, реакція на сліпі ревнощі сина до батька як статевого суперника у ставленні до матері. Шахрайство, на погляд неофрейдистів, спричинене інфантильною сексуальністю. Підсвідоме замасковано т. зв. “культуральними факторами”, впливом комплексів раннього дитинства на подальшу соціальну деградацію і дезадаптацію індивіда. Схильність до злочину розглядалася через невротичну поведінку.

Прихильники соціологічного напрямку пояснюють причини злочинної поведінки біологічними та соціальними факторами (безробіття, алкоголізм, наркоманія, проституція), соціальною деградацією. Соціологічна школа, виокремлюючи особливий тип соціально небезпечних людей, відкидає принцип осудності, замінюючи його поняттями про доцільність репресивних заходів або медичної ізоляції.

Від початку XX ст. розвинувся в психіатричній школі клінічний напрямок, який базувався на описовій феноменології К. Ясперса (1883–1969). Детальний опис симптомів хвороби, доповнений даними лабораторних досліджень, безумовно, покращили аналіз і систематику психічних хвороб, але багато в чому підмінювалися

формалізованим підходом до проблем живої людини, без врахування її психології, особистого ставлення до навколишнього, ситуації, хвороби.

У 60-і роки XX ст. на основі тези про те, що психіатрію не можна віднести до медичної дисципліни, через брак в її арсеналі звичних для всієї медицини об’єктивних методів діагностики виник рух антипсихіатрії. Її прихильники огульно звинувачували психіатрів у реакційності, стверджували, що ці є одним із знарядь соціального контролю, політичного примусу та переслідування інакодумців, фізичного насильства й утиску людей, чия поведінка не відповідає нормам, які звичні для сучасної суспільно-політичної формації. Антипсихіатри пропагували відмову від загально прийнятного розуміння поняття “психічно хворий”, ліквідацію психіатричних закладів і пропонували натомість створити терапевтичні співтовариства, де “особи з життєвими проблемами” утримувалися би на добровільних засадах, ліквідувати поділ на хворих, лікарів і медперсонал, заборонити медикаментозне лікування. Наприкінці 70-х – на початку 80-х років антипсихіатрія повністю виявила свою життєву неспроможність.

Історію розвитку судової психіатрії в Україні прийнято поділяти на чотири етапи.

Перший етап (1919–1929 pp.) – накопичення досвіду судово-психіатричної експертної роботи, розробка нових форм експертизи і примусових заходів медичного характеру, становлення законодавчої та науково-технічної бази.

Другий етап (1930–1950 pp.) – організація мережі судово-психіатричних закладів (відділень, експертних комісій) у системі органів охорони здоров’я, проведення наукових досліджень, підготовка наукових кадрів.

Третій етап (1951–1991 pp.) – розширення діагностичних та експертних можливостей впровадження нової системи судово-психіатричних оціночних критеріїв стосовно всіх психічних хвороб. Початок практичного впровадження такого нового напрямку судово-психіатричної діяльності, як профілактика суспільно небезпечних дій психічно хворих. У практику запроваджено два види примусових заходів медичного характеру – лікування в психічних лікарнях загального типу і спеціального типу, що підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. З 1988 р. примусове лікування почало проводитись у лікарняних закладах трьох типів, які підпорядковувалися тільки органам охорони здоров’я: зі звичайним, посиленим і суворим спостереженням. На VІ конгресі Всесвітньої асоціації психіатрів у 1977 р. порушувалося питання про т. зв. “каральну психіатрію”, про використання в СРСР психіатрії з політичною метою й утисків прав людини. Відкрите визнання таких фактів почалося наприкінці 80-х років. Одночасно в результаті багатьох публікацій у пресі про використання радянської психіатрії з політичною метою, для боротьби з інакодумцями й опозицією почалося огульне та безпідставне звинувачення всіх психіатрів: їх називали “злочинцями в білих халатах”, “психіатричною мафією” тощо. В багатьох випадках це порушило нормальні відносини між психіатрами та їхніми пацієнтами.

^ Четвертий етап (від 1991 – донині) – здійснено перехід на МКХ-10; судовими психіатрами використовуються досконаліші та надійніші діагностичні критерії психічних розладів, завдяки чому значно підвищена вірогідність діагностики. Після розпаду СРСР інтерес громадськості до психіатрії значно впав, а практика стосунків між судовими психіатрами та правоохоронними органами стала результативнішою. Продовжується демократична судово-правова реформа. Від 22 лютого 2000 р. діє Закон України “Про психіатричну допомогу” (див. Додатки).

Судова психіатрія є необхідною для вивчення студентами-юристами, а також спеціалістами-психіатрами, чия робота стосуватиметься практики судово-психіатричної експертизи. Знання із судової психіатрії дозволить студентам-юристам у їх майбутній практичній роботі правильно призначати і розуміти судово-психіатричну експертизу, критично оцінювати не тільки експертне заключення, а й ті принципові положення і фактичні дані, на основі яких воно базується. Водночас без судово-психіатричних знань заключення та висновки експертів будуть незрозумілими працівникам судово-слідчим органів і прокуратури, адвокатам.

§ 2. Організаційно-процесуальні основи судово-психіатричної експертизи в Україні: правовий статус, завдання, підстави та порядок призначення,

основні форми.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством України, а також “Порядком проведення судово-психіатричної експертизи” від 8 жовтня 2001 р., судово-психіатричне експертне обстеження проводиться на підставі постанови слідчого, прокурора, органу дізнання, ухвали суду для вирішення питань, що мають правове значення і не вирішуються без знань у галузі психіатрії.

Організація та проведення судово-психіатричного експертного дослідження є компетенцією органів і лікувальних установ психіатричного профілю Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України. З метою досягнення максимальної об’єктивності судово-психіатрична експертиза не оплачується зацікавленою стороною.

Відповідно до підстав основними завданнями судово-психіатричної експертизи можуть бути:

– визначення психічного стану і надання висновків (заключень) про осудність чи неосудність підозрюваних, обвинувачених, засуджених, стосовно яких в органів дізнання, слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічного здоров’я, а також надання висновків (заключень) про необхідність застосування медичних заходів стосовно осіб, визнаних неосудними в момент скоєння ними правопорушення або таких, що захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину;

– визначення психічного стану свідків і потерпілих і подання висновків (заключень) про здатність обстежуваного правильно сприймати, запам’ятовувати та відтворювати обставини, які мають значення для справи, у випадках, коли в органів слідства та суду виникають сумніви в психічному здоров’ї цих осіб;

– визначення психічного стану позивачів, відповідачів, а також осіб, стосовно яких вирішується питання про їх дієздатність.

З метою організації проведення судово-психіатричної експертизи органами охорони здоров’я утворені при психіатричних лікарнях, відділеннях (стаціонарна експертиза) та при амбулаторній ланці психіатричної служби – психіатричних і наркологічних диспансерах (амбулаторна експертиза) спеціальні судово-психіатричні експертні комісії (СПЕК).

До СПЕК входять не менше 3-х лікарів-психіатрів (голова та 2 члени). У виключних випадках допускається проведення експертного обсеження двома чи одним психіатрами. В Україні у СПЕК вводяться, здебільшого головуючими, спеціалісти-психіатри з найдосвідченіших кадрів, яким призначаються відповідні ранги державних службовців. Судово-психіатричним експертом може бути тільки особа, котра має звання лікаря і пройшла спеціалізацію з психіатрії. Експерт повинен бути незалежним від сторін, об’єктивним, тобто не мати особистої зацікавленості в результатах експертизи, що забезпечує його процесуальну незалежність, об’єктивність і неупередженість.

У радянський період головним методологічним і науково-практичним центром судової психіатрії в загальнодержавній системі охорони здоров’я був Всесоюзний науково-дослідний інститут загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського. Там проводилися найскладніші судово-психіатричні експертизи, наукові дослідження, підготовка кадрів і підвищення кваліфікації експертів, викладалася судова психіатрія для студентів юридичних вузів.

Нині провідними в Україні в цій галузі є Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України в Києві, Харківський інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України, центри судово-психіатричної експертизи.

Відповідно до законодавства і практики судово-психіатрична експертиза не має інстанцій. Всі СПЕК і судові психіатри, як і всі психіатри, залучені до судової експертизи, є юридично абсолютно рівноправними. Це означає, що експертиза, проведена комісією судових психіатрів у складі провідних вчених інститутів і повторно призначена експертиза в складі лікарів будь-яких психіатричних закладів або судово-психіатричних відділень лікарень – процесуально рівноправні для суду. Цей організаційний принцип дуже важливий, особливо з огляду на те, що дозволяє уникати тиску авторитетних структур владних установ, а також відомчих інтересів. Суд може не погоджуватися з висновками будь-яких медичних установ чи СПЕК, якщо вони будуть недостатньо обґрунтованими, і має право призначити нову експертизу, але обов’язково повинен мотивувати свою незгоду.

Судово-психіатричну експертизу можна проводити в стаціонарі, амбулаторно, в суді, у слідчого чи особи, котра здійснює дізнання, заочно чи посмертно за матеріалами справи. Строк проведення судово-психіатричної експертизи не повинен перевищувати 30 днів. У разі неможливості дати висновок протягом вказаного часу

експертна комісія виносить умотивоване рішення про необхідність продовження цього строку.

Судово-психіатричний висновок про психічний стан піддослідних, про їх осудність чи неосудність, а також про стан психічного здоров’я (в цивільному процесі) дається на основі їх психіатричного обстеження, вивчення матеріалів карної справи чи відомостей з минулого життя (анамнезу), документів і довідок про перенесені раніше захворювання. Всі медичні заклади (лікарні, клініки, диспансери, поліклініки тощо) зобов’язані надавати СПЕК через органи, які призначили експертизу, всі необхідні відомості і матеріали про обстежуваних чи пролікованих виписки з історій хвороби, довідки, дані аналізів і різних методів досліджень та ін.

Судово-психіатричний висновок оформляється у вигляді акту, який підписується всіма членами комісії, причому кожний з них несе однакову відповідальність за його зміст. У разі незгоди одного з експертів із висновками інших членів комісії він має право не підписувати цей акт і складає свій окремий висновок чи акт (ст. 75 Кримінально-процесуального кодексу України (КПКУ), ст. 148 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПКУ).

Відповідно до ст. 65 КПКУ та ст. 57 ЦПКУ висновок судово-психіатричних експертів є одним із джерел доказів у справі. Необхідно підкреслити, що остаточний висновок про осудність чи дієздатність особи робить тільки суд.

У разі недостатньої повноти чи ясності висновку може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тим чи іншим експертам, а при необґрунтованості висновків чи сумнівах у їх правильності – повторна експертиза, що доручається іншим експертам (ст. 203 КПКУ, ст. 150 ЦПКУ).

Згідно зі ст. 77 КПКУ та ст. 53 ЦПКУ про обов’язки та права осіб, які залучаються до проведення судово-психіатричної експертизи, вони мають право знайомитися з матеріалами судової справи, бути присутніми на судовому засіданні, радитися з іншими експертами, задавати питання потерпілим, обвинуваченим і свідкам за наявності відповідного дозволу.

Якщо відповідь на поставлене судово-слідчими органами запитання виходить за межі спеціальних знань експерта або надані матеріали недостатні для висновку, експерт у письмовій формі сповіщає про неможливість дати цей висновок, докладно пояснивши мотиви своєї відмови. Коли ж під час проведення судово-психіатричної експертизи експертом встановлюються обставини, що мають значення для справи, він має право вказати на них у своєму висновку.

Судово-психіатричний експерт не має права розголошувати відомі йому слідчі матеріали. Отримані в процесі експертизи дані він сповіщає тільки слідчим і судовим органам. За розголошення даних попереднього слідства чи дізнання або за відмову від виконання покладених обов’язків і за явно неправдивий висновок експерт несе відповідальність за статтями 384, 385, 387 ККУ, 53 ЦПКУ, 184-4, 185-3, 185-6, 186-8 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Важливе значення мають тісно пов’язані з проблемами судово-психіатричної

експертизи питання лікування осіб, котрі були визнані неосудними, й осіб, які захворіли після скоєння правопорушення і винесення вироку. Всі ці питання обов’язково відображаються в експертних висновках і відповідних рекомендаціях.

Так само, як при вирішенні питань про осудність, при визначенні характеру психічного захворювання, що виникло після скоєння правопорушення, до чи після вирішення судом кримінальної справи за суттю судово-психіатричні експерти повинні враховувати його типи – тимчасовий чи хронічний. При останньому виноситься висновок про неможливість цієї особи постати через це перед судом і нести покарання за правопорушення, скоєне до розвитку психозу, чи про неможливість подальшого відбування покарання в місцях позбавлення волі та необхідність її переводу на лікування до психіатричної лікарні. Тимчасовий характер захворювання – це коли особа лише деякий час не може постати перед судом, приймати участь у слідстві під час розслідування або провадження справи судом чи відбувати покарання.

Згідно із законодавством як заходи медичного характеру стосовно душевно хворих, котрі скоїли суспільно небезпечні дії, застосовується примусове лікування в психіатричних лікарнях загального чи спеціального типу; лікування на загальних підставах, тобто так само, як і всіх інших душевно хворих; передача на піклування родичам або опікунам при умові обов’язкового лікарського нагл