Реферат: О. Лисенко "до проблеми формування наукової концепції історії україни періоду другої світової та великої вітчизняної війн"

Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко

"ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ТА ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙН"

Щоразу коли на календарі спалахує чергова «червона дата» календаря пов’язана з війною, суспільство надсилає імпульси історикам, відповіддю на які стають «ювілейні» публікації. Традиційний для радянської історіографії глорифікаційно-епічний жанр, здається, на сьогодні цілком себе вичерпав. Разом з тим суспільні запити, що пульсують за алгоритмом відзначення пам’ятних дат воєнної доби, спонукають науковців полишати на певний час розмірений ритм повсякденної роботи і вдаватися до рефлексій з приводу проблем, що турбують громадськість, політикум, державу. Підсилюють ці посили публікації в ЗМІ, що творять своєрідне альтернативне історіописання війни, засноване на дещо інших, ніж у фундаментальній науці, принципах. Оперативніша, яскравіша, незрідка позначена сенсаційністю публіцистика не тільки провокує збурення масової свідомості, а й підштовхує професійних істориків до пошуку нових джерельних пластів, поглибленого вивчення окремих питань, довкола яких розгортаються гострі дискусії. Найбільш промовистим прикладом слугують дискусії довкола книг В. Суворова.

Та останнім часом у вітчизняній історіографії Другої світової війни відсутність дискусії довкола цієї актуальної проблематики. Що це: байдужість, інертність науковців чи переконаність у беззаперечному володіння «святим Граалем» абсолютного знання, що не потребує критичного осмислення, очищення від застарілих схем і банальних нашарувань, нових візій, заснованих на сучасних методологічних підходах і методичному інструментарії? А може це – прикре, але від того не менш неспростовне, свідчення того, що даний сектор наукового пізнання дещо затримується у темпах розвитку, не має всієї номенклатури атрибутики, необхідної для повноцінного поступу?

Як широкому загалу, так і політичним діячам України бракує усвідомлення того, що власне історія війни, пам'ять про війну та наукове знання про цей період нашого минулого – це різні явища. Не вдаючись до їхньої детальної характеристики, зауважимо лише на тому, що ця обстановка є причиною багатьох непорозумінь, штучних конфліктів і доволі часто використовується різними громадськими і політичними силами для маніпуляцій суспільною свідомістю в суто прагматичних цілях.

Політизація складних проблем історії Другої світової війни та інших актуальних питань історичної науки у поєднанні з сумнозвісною ерозією інтелектуального потенціалу України не сприяє підвищенню її методологічного рівня. Ми поволі звикаємо до того, що позбавлений усвідомлення відповідальної місії науковця пошук легких шляхів визнання (й пов’язаних з цим преференцій), або ж привабливих для носіїв крайніх поглядів алюзій заступають сумлінну, «мурашину» працю, спрямовану на осмислення минулого з метою здобуття повчального історичного досвіду за допомогою «ремесла історика», оспіваного М. Блоком (до речі, – учасником антинацистського руху Опору).

Прикро, але доступність для вітчизняного теоретико-методологічних та  історіософських надбань різних наукових шкіл історика практично всього комплексу спеціальних методів наукових досліджень не завжди викликає прагнення застосувати їх до пізнання складних явищ минулого. Трапляється, коли дехто з запалом неофіта починає абсолютизувати ті чи інші професійні інструменти, механічно «імпортувати» певні кліше, не замислюючись над обставинами їхнього виникнення, науковою коректністю та необхідністю їхнього застосування ступенем виправданості науковою практикою. Вкотре підтверджується спостереження М. Бердяєва щодо захоплення вітчизняної інтелігенції суто західноєвропейським інтелектуальним продуктом – марксизмом: «Засвоєння західних ідей і вчень російською інтелігенцією було в більшості випадків догматичним. Те, що на Заході було науковою теорією, яка підлягала критиці, гіпотезою чи врешті-решт істиною відносною, частковою, що не претендувала на всезагальність, у російських інтелігентів перетворювалося на догматику, на щось на взірець релігійного одкровення»[i].

В той час, коли гуманітарна інтелігенція зобов’язані шукати оптимальні підходи до порозуміння між співвітчизниками, виконання своєї просвітницької місії, амплітуда частини праць коливається від бажання догодити спрощеним баченням тих чи інших регіональних спільнот або політичних симпатиків, до інтелектуального презирства й зверхності стосовно «простих» співгромадян. На думку філософа Ж. Тощенка, «серед інтелігенції з’явилися люди, котрі відверто ставляться до народу як до бидла, пропагують культ грошей, цинізм. Не таким вже винятковим є прояви ненависті до інакомислячих, заклики до їх знищення»[ii].

Між тим, розрізнити науковість та ідеологічну заангажованість можна за перевіреним критерієм. Науковець веде саме пошук істини, не знаючи всієї повноти кінцевого результату, натомість для обслуги ідеологічних схем кінцевий результат є заздалегідь визначеним, а інтерпретація – заготовленою, під нього залишається лише підігнати «фактологічний ряд».

Непросту ситуацію з різнобарвністю (від конструктивних дискусій до відвертої політизованої конфронтації) бачення історії України періоду Другої світової війни в цілому складно пояснити без урахування загального методологічного стану історичної науки й основних тенденцій у суспільно-політичній думці (очевидно, що між цими площинами існує неодмінний зв’язок, однак докладний його аналіз потребує окремого дослідження).

Часткове пояснення ситуації знаходимо в О. Зиновєва, який писав: «У сучасній науці про суспільство (мається на увазі пострадянське суспільствознавство – Авт.) немає не тільки пристойної загальносоціологічної теорії, а й навіть теорій, що відносяться до окремих типів суспільства»[iii].

Крім того, все більше дається взнаки й розбалансування самого механізму раціонального мислення пострадянських народів, у першу чергу, – їхніх інтелектуалів. «В результаті економічних та інформаційно-психологічних війн, – зазначає С. Кара-Мурза, – була розмонтована «центральна матриця» світогляду, населення втратило цілісну систему ціннісних координат... До 1991 р. радянський народ був великою мірою «розсипаний» – залишилася маса людей, які не мають надособиснісної свідомості й колективної волі. Ця маса людей втратила узгоджену картину світу й здатність до логічного мислення, виявлення причинно-наслідкових зв’язків»[iv] (курсив наш – Авт.).

На фоні загального занепаду якості освітянської сфери та загрозливої для майбутньої держави зневаги до розвитку науки зарахування освіченості й інтелекту до розряду найменш престижних людських чеснот спостерігається брак теоретико-методологічного забезпечення досліджень масштабної, багатовимірної проблеми «Війна і Україна». На жаль, цей дефіцит незрідка компенсується за рахунок:

–          політично загостреного, майже механічного (аж до переспіву морально застарілих міфологем і концепцій, застосування непродуктивної термінології) запозичення кліше офіціозної радянської історичної науки;

–          несвідомого, або зацікавленого застосування ідеологем, породжених у горнилі психологічної війни між суспільними системами;

–         некритичного перенесення до науково-історичного поля сучасної України тих підходів й висновків діаспорних авторів, що зазнали впливу протистояння між еміграційними політичними угрупованнями. Не зайвим буде навести слова О. Оглоблина, який ще наприкінці 70-х рр. писав, що «головний осередок» української історіографії «з природи речей, може бути лише в Україні. Хочемо ми того, чи не хочемо – байдуже, чи тут на еміграції, чи там, на батьківщині, – українська історична наука – одна і єдина, а українські історики, якщо вони справді українські історики, – тут і там брати по науці. Це елементарна істина, яку, проте, нерідко забувається»[v];

–         переходу частини авторів на точку зору й аргументацію, властиву відверто ідеологізованій частині «колег по цеху» у посткомуністичних державах, де ставлення до України та її історії повертається в русло «традиціоналізму» й «вічних геополітичних констант». Зауважимо, що ремствувати з цього приводу навряд чи доцільно – чи не краще українським історикам розуміти природність таких трансформацій, адже вони справді набувають невблаганного характеру і переконливо демонструють перевагу державних інтересів над абстрактними міркуваннями на кшталт «невпинного просування демократичних цінностей на посткомуністичному просторі»

На жаль, подекуди спостерігаємо спроби поєднати некритичне запозичення ззовні «модних» й не властивих вітчизняній науці прийомів (які загрожують втратою раціонального бачення свого минулого, зв’язку з національним ґрунтом), із запевненнями в патріотизмі, «державницькій» позиції. Передовсім, відбувається настирливе втручання методології та духу постмодернізму в гуманітарну науку та широку свідомість. Якщо для наукової сфери це загрожує втратою самого сенсу наукового пошуку – прагнення за допомогою дослідницьких методик максимально наблизитися до адекватного пізнання сутності явищ минулого, – то для суспільної свідомості несе ризик суцільного морально-етичного релятивізму, втрати орієнтирів духовного буття, цивілізаційної самобутності. З цього приводу влучно висловився історик Я. Дашкевич: «Є глибокі підстави вважати, що... в Україні жонглювання термінологією, запозиченою з …західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури, насправді не веде до збагачення репертуару мислення та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислення, ...лише підміняє одну ідеологією іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм... не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм... в Україні, які і  в інших регіонах світу, проявив себе насамперед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небезпечною для суспільства не лише національним індиферентизмом, але також застосуванням певного безвідповідального стилю мислення в політиці та економіці». Хоча постмодернізм сприяв удосконаленню методів інтерпретації джерел та вивченню психології творчості історика, методологічно деструктивним стало те, що «постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації... Таке «науково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйняте з ентузіазмом тими істориками, що обрали спеціальність без внутрішнього покликання і без дослідницького таланту,... запанувала перевага позаджерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх робіт, без перевірки всіх відомостей на підставі автентичних джерел»[vi].

Ми не випадково зупинилися саме на спробах постмодернізму заповнити своєрідний методологічний вакуум. Це дає можливість звернути увагу на деякі чинники, що ускладнюють розвиток вітчизняного наукового історіописання Другої світової війни.

1. Відбувається руйнування межі між науково-історичним дослідженням та «белетристикою…, пропагандистською, псевдонауковою агіткою…, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо»[vii]. За словами того ж. Я. Дашкевича, у деяких сучасних дослідників спостерігається «спалах псевдоісторичної фантастики», «ідеологічна закомплексованість» в дусі націоналізму, комунізму, клерикалізму тощо»[viii].

Для вивчення історії України доби війни це обернулося поширенням тез про наявність егоїстичних «національних правд» про історію Другої світової війни, які не підлягають узгодженню науковими методами. Водночас, важко не погодитися з тим, що «всі країни чомусь домагаються, щоб Україна мовчала, коли стосується питань її історії, а от їхні бачення історії нав‘язуються нам»[ix].

2. У ряді випадків спостерігається цілеспрямоване знецінення й усунення макроісторії, її витиснення з поля дослідження Другої світової війни локальними історіями та епізодами, що набувають гіпертрофованого вигляду. Якщо поставити себе на місце молодої людини, (яка б мала знати цілісний ланцюг подій, звитягу предків, плекати у собі відчуття гордості за них як складову громадянської свідомості, віри у спроможність історичної творчості свого народу), то їй важко буде скласти логічну картину, дати відповідь, скажімо, на таке питання: а чому ж нацизм був розгромлений? Все рідше можна ознайомитися з ґрунтовними дослідженнями масштабних військових операцій, організації військової промисловості та економіки в цілому, дипломатичної історії, далекосяжних наслідків війни, багатовимірний аналіз її впливу подальшу долю України тощо. Останнім часом набувають все більш широкого застосування методи «історії повсякденності» з її увагою до «малих життєвих світів», застосуванням методів соціології, історичної демографії, антропології, соціальної психології. Однією з об‘єктивних причини цього є прагнення компенсувати відсутність належної уваги радянської історіографії до ролі пересічної людини в історії. «Всі зрізи історії... варто навчитися розуміти таким чином, щоб вони були способами проникнення до життєдіяльності людей епохи, яка вивчається. Мається на увазі не дешева «психологізація» історії (її белетризація), а розкриття у всіх галузях людської діяльності істотних рис структури особистості, способів її світосприйняття, самосвідомості й поведінки»[x]

Справді, ігнорування особистісного вибору, мотиваційних чинників і життєвих стратегій робить неможливим глибоке проникнення в сутність людини історичного процесу. «Ставлення людей і народів до дару спасіння (прийняття або відторгнення), – писав відомий богослов, митрополит Іоанн (Сничов), – в кінцевому рахунку визначає долю як окремої людини, так і цілого народу… Свобода міститься у виборі між добром і злом, добропорядністю і пристрастю, законом Божим і беззаконням, християнським обов‘язком служіння й свавіллям. «Потік історії» є лише реалізація цього релігійно-морального вибору у подіях і вчинках»[xi].

Однак доволі часто антропологічні  методи слугують самоціллю абсолютизуються (як колись методи офіційної соціологічної теорії – історичного матеріалізму), а не застосовуються у поєднанні з науковим інструментарієм, що дозволяє досягти теоретичних узагальнень з метою формування багатовимірної картини вітчизняної історії воєнної доби.

Як наслідок, – «персональна правда» окремих осіб (яка несе у кожній людині відбиток суб‘єктивізму, політичних уподобань, світоглядних установок, афективних вражень того жорстокого часу тощо) та епізодичні факти формують позиції, з яких важко піднятися на рівень широкого осягнення масштабних історичних явищ. Ще складніша ситуація з груповою / корпоративною «правдою» про війну. Апологети різних політичних сил, національних, регіональних, соціальних груп обстоюють власну візію тогочасних подій. Визнаючи за ними це право, все ж мусимо констатувати, що всі ці «правди» не є універсальними, оскільки здебільшого насичені досить значним конфліктогенних зарядом і заперечують легітимність інших «локальних правд».

Оскільки історична наука (хоча вона й формує історичну пам'ять), за визначенням володіє карт-бланшем на суверенітет, продуковані нею знання мають служити маркерами того, наскільки точно індивідуальна, корпоративна (групова) і колективна пам'ять віддзеркалюють реалії Другої світової війни. Висока місія науки – давати суспільству максимально повне, стереоскопічне й не ідеологізоване уявлення про визначальні події найбільшого збройного конфлікту – зобов’язує дослідників до аргументованої артикуляції зважених оцінок й позиціонування якщо не універсальних істин, то принаймні, тих концептуальних побудов, що важко піддаються деконструкції суто науковими засобами. Це видається принципово важливим, коли йдеться про чинники і наслідки перемоги над нацизмом і фашизмом для народу України. Перемога стала загальним вектором свідомих зусиль багатьох мільйонів наших земляків й співвітчизників, включаючи вибір на користь захисту Батьківщини й тих, хто відчув безжалісне поводження з ними у довоєнний період «мобілізаційного соціалізму». У суцільній критиці не тільки одіозного тоталітарного режиму сталінського зразка, а й усієї «радянської спадщини», якось губляться, або двозначно оцінюються справді доленосні для нашого народу явища. Перемога народу України у співдружності з іншими народами країн Антигітлерівської коаліції над нацизмом і фашизмом, якщо характеризувати її з цивілізаційних, а не ідеологічних, вузько партійних позицій, є цінністю і здобутком, що не підлягає ревізії, якими б мотивами це не виправдовувалась. Саме цей феномен і не дозволяють зрозуміти праці, в яких розгром першокласної гітлерівської армії, опертої на потенціал окупованої Європи, пояснюється винятково негативними чинниками, як то: страхом перед загороджувальними загонами чи застосуванням штрафників (що становили не більше 2 % піхоти за весь час війни).

Оскільки, «синтезування історичного процесу постмодернізм уникає за будь яку ціну»[xii] порушується баланс між загальним і частковим, явищами визначального порядку і подіями другого плану. Це дає підстави відмовляти в науковій креативності тим, хто намагається монополізувати «правильний» погляд на історію війни шляхом абсолютизації однієї, хай і сучасної методики. На нашу думку, значно продуктивнішими є міждисциплінарні методи досліджень, зокрема – історична соціологія, адже застосування її методів дозволяє виявляти саме типові риси явищ, через які простежуються певні закономірності.

3. Поширення того, що принагідно до ЗМІ називають пошуком сенсаційності й «тягою до чорнухи». Увага зосереджується винятково на замовчуваних раніше негативних явищах й подіях, причому їхній виклад далеко не завжди сумлінно підкріплюється джерелами, або ж у цій якості витупають сумнівні «наративи», некритично цитовані джерела (особливо мемуарні) тощо.

Так, антирадянськи налаштовані автори концентрують увагу на репресіях, зловживаннях або надмірних втратах Червоної армії, намагаються «дегероїзувати» її через роздмухування фактів незаконного поводження з цивільним населенням тощо. Їхні ідеологічні опоненти акцентують увагу переважно на терористичних проявах націоналістичного підпілля. Все це можна підтвердити задокументованими фактами, однак чи можна зрозуміти при такому вибірковому підході всю складну палітру й діалектику історичних явищ?

Зауважимо, що пересічний читач не володіє (і не зобов‘язаний володіти) методами пізнання історії на рівні професійного науковця. Відтак «ефектно» подана сумнівна, або тенденційно відсепаратована інформація може в його свідомості набути масштабів всеосяжної та «єдино правдивої картини» велетенського й складного історичного явища – війни.

Мусимо констатувати, що, відбувається белетризація історії й розхолодження професіоналів від історії. Навіть такий відомий автор як А. Гуревич заявив: «Визнаю, мені не зовсім зрозумілі зусилля тих, хто усіляко намагається підкреслити й довести, що історія – наука»[xiii]. Колосальні можливості поширення будь-якої інформації нині особливо гостро ставлять питання про відповідальність історика перед співгромадянами, змушують нагадати один одному євангельські слова про духовну згубність облуди для роду людського та глибинні джерела її походження: «Коли говорить він брехню, говорить своє, адже він брехун та батько брехні» (Ін. 8. 44).

4. Надзвичайно важливе явище «історична пам‘ять» трактується вузько, кон‘юнктурно. Незрідка в ній гіпертрофуються винятково ті сегменти, що пов’язані зі стражданнями й поневіряннями, віктимологічними рефлексіями, в той час як вияви соціальної, етно-конфесійної солідарності, жертовність, героїка величні прояви народної творчості, бойового духу, патріотизму, військового мистецтва, досягнення у сфері індустрії, науки, культури та інші прояви вважаються «моветоном», радянським рудиментом. Важко не погодитися з В. Сергійчуком: який стверджує, що без ознайомлення «широкого українства з внеском співвітчизників у світову науку, освіту, техніку, культуру… нам буде важко сформувати національну свідомість нашого народу»[xiv]. Ба більше, нам взагалі загрожує втрата адекватного й позитивного сприйняття історії, самих причин перемоги предків над антилюдської силою нацизму.

Так, у проекті Закону України «Про відновлення і збереження національної пам‘яті українського народу» сфера національної пам‘яті обмежена 1918–1991 рр., часом, який пропонується вважати «періодом несвободи»[xv]. Замислимося: у світлі цього документа переможці над гітлеризмом постають позбавленими свободи вибору та волі, або дивними істотами, які чомусь виявили під «ярмом несвободи» готовність до відсічі агресору і масовий героїзм.

Як це не парадоксально, але патріотичні заклики до подолання «меншовартості» українського народу дивним чином уживаються з підривом віри у його спроможність як дійового чинника Історії. Тут варто погодитися з думкою Н. Нарочницької: «Суспільство втомилося ставитися з презирством до своєї Вітчизни... Коли нації навіюють, що вона – невдаха світової історії, не здатна ні на що сама й навіть не може засвоїти чужі уроки..., то руки опускаються від відчуття безвихідності. У відповідь – народ, який витискають на узбіччя світової історії, зазнає демографічної катастрофи, або втрачає природне біблійне почуття – бажання продовження роду». Натомість пам’ять про перемогу доводить, що «нація під впливом зовнішньої агресії раптом повернулося почуття національної солідарності. У людей були претензії до держави, але вони відклали це вбік. Більше того, кров, пролита на захист Вітчизни..., очистила  від скверни братовбивчої громадянської війни...»[xvi]. Не варто і говорити, що звитяга українців на фронтах Великої Вітчизняної та Другої світової війни є потужним фактором формування національної пам’яті, інакше її доведеться зводити на сурогатних версіях про «могутню імперію давніх укрів» та іншому псевдонауковими «фентезі».

Відповідно і в Україні має здобути розвиток такий науковий напрям, як історія культур пам‘яті, адже національна пам‘ять зі сфери кон‘юнктурних або умоглядних оцінок повинна знайти справді наукове вивчення як важливе явище масової свідомості й важіль державотворення (що спостерігалося скрізь у світі, де йшлося про формування держави та громадянської ідентичності).

У свою чергу, наважимося запропонувати власне бачення дефініції «історична пам‘ять» (або окремих її властивостей), під якою можна розуміти селективно закріплену у свідомості певного народу таку інформацію про власне минуле, що консенсусно сприймається більшістю індивідів як життєво важлива для збереження власної ідентичності, набуття духовних сил та соціально значущого досвіду для позитивної творчості у сьогоденні й майбутньому.

Дійсно, не вся інформація про минуле стає надбанням історичної пам‘яті («викарбовується» в ній). Народи інтуїтивно вбирають до неї саме ті сегменти минулого, що надають їм сили для виживання, самозбереження й самоствердження, конструктивного розвитку (зрозуміло, що ототожнення себе з «невільною» нацією, якій ще належить «повернутися (!) до цивілізованого світу», навряд чи підштовхне українців до звершень). Крім того, історична пам’ять може набути синонімічності до визначення «національна пам’ять» лише за умови гармонійного формування політичної нації (поліетнічної й поліконфесійної). Доводиться визнати, що в Україні на додатково до існуючих об’єктивно відмінностей у баченні історії та історії війни зокрема, додаються деструктивні фактори розшарування суспільства по всіх можливих вимірах, своєкорисливої політизації гуманітарної сфери, «ударних» зовнішніх інформаційних впливів.

Ратна й трудова звитяга воєнної доби якраз і є класичним прикладом алгоритми наповнення історичної пам‘яті самим народом для набуття самоповаги й сил для розвитку. Крім того, українське суспільство швидко розшаровується за майновою, регіональною, етнічною ознаками, що підриває основу для формування єдиної колективної пам’яті. Спільна пам‘ять про міжнародно визнану велич Перемоги може стати одним із наріжних каменів фундаменту надособиснісної, консолідуючої свідомості громадян, без якої неможливою є легітимність держави та формування громадянського суспільства.

 

Історична пам'ять про війну в контексті

формування політичної нації в сучасній Україні

Плюралізм поглядів на минуле став різновидом втілення законного права громадян на творення й отримання суспільно значущої інформації. Натомість спостерігається дивна картина: замість наукової ретроспективи минулого з застосуванням широкої (і доступної тепер) джерельної бази, сучасних методів досліджень, частина істориків у силу тих або інших причин пристає на обмежені й упереджені концепції трактування складних проблем минулого України: тієї ж історії національно-визвольного руху в Україні, Української революції, радянського періоду історії України тощо. Вони породжені переважно політичною заангажованістю, соціальним замовленням, атмосферою міждержавної воєнно-політичної конфронтації, ”психологічної війни” тощо.

Звернімо увагу і на таку обставину, важливу для формування свідомих членів українського громадянства (політичної нації, утворення якої не тільки не завершене, а й просувається у сумнівному напрямі підміни плекання «громадянського націоналізму» вузьким етнонаціоналізмом або абсолютизацією тих чи інших регіональних соціокультурних відмінностей). Це підриває підстави консолідації української нації, що історично складалась під дією поліетнічних, поліконфесійних, мультикультурних чинників.

Науковим пошукам в царині історії Другої світової в цілому сприятиме утвердження розуміння відмінності між суто науковим виміром, міжнародно-правовими реаліями сучасного світу, потребами стабільного розвитку українського суспільства та дотриманням норм конституційно-правового поля Української держави. Доцільно пам’ятати вислів Ф. Ніцше: «Надлишок (курсив наш – Авт.) історії шкодить життю... Монументальна історія вводить в оману за допомогою аналогій: мужніх вона шляхом спокусливих паралелей надихає на звитягу відчайдушної сміливості, а захоплення перетворює у фанатизм; коли такого ґатунку історія западає в голови здібних егоїстів і злодіїв-мрійників, то в результаті піддаються руйнуванню царства, вбиваються володарі, виникають війни і революції…»[xvii].

Так відмінність між історичним та правовим підходами у поглядах на події минулого яскраво ілюструє проблема колабораціонізму радянських громадян, військових злочинах. Навіть історики КДБ СРСР, досліджуючи кримінальні справи на засуджених осіб цієї категорії, доходили висновку, що майже 80 % засуджених за участь у карально-репресивних формуваннях радянських громадян перейшли на бік ворога з певних політичних міркувань, через прагнення помститися за утиски у передвоєнному сталінському СРСР. З документів постає, що «вороже ставлення до радянського державного й суспільного ладу» становило мотиви переходу на сторону ворога в 44 % випадків, «незгода з політичним режимом в СРСР» – 13 %, «буржуазно-націоналістичні погляди» – 10 % (у Західній Україні – чверть випадків), «зневіра у перемозі» – 11 %[xviii].

Але якщо історики можуть пояснити й науково  проаналізувати коріння, прояви, форми, наслідки колабораціонізму, то правознавці на підставі чинного законодавства справедливо відносять злочини проти людства до тяжких і таких, що не мають терміну давнини. Очевидно, що «розуміння» й «толерування» кривавого вибору таких осіб з боку нащадків жертв агресора свідчитиме про крайній занепад суспільної моралі й духовності. Не важко передбачити і вплив такого трактування трагічних сторінок війни на стан правової культури й законослухняності наших співгромадян.

Нинішні реалії переконують у тому, що за конституційних гарантій громадян України права на свободу думки та слова (а значить – і розмаїття поглядів на минуле) пошук шляхів консолідації та державницької самоідентифікації поліетнічного українського народу не може бути забезпечений механічним переходом на конкретну «обов’язкову» модель сприйняття минулого, адже це вимагало б відмову від статусу України як демократичної й правової держави.

Більше того, в умовах ідейно-політичного розшарування українського суспільства, наявності регіонів зі специфічним, доволі глибоко укоріненними соціокультурними традиціями й ментальними властивостями (а також розбіжностями у поглядах на минуле), центр ваги у формуванні єдиної громадянської спільноти в Україні лежатиме взагалі не у спробах “встановити уніфікований знаменник” у ставленні до історії. Він вбачається у забезпеченні дієспроможності, авторитету та безпеки держави, реалізації законних прав громадян, розвитку продуктивних сил, соціальної, культурної й науково-технічної сфер.

У свою чергу, саме це забезпечить привабливість держави, коріння її легітимності, лояльність громадян збереження територіальної цілісності та суспільну злагоду. Тільки така авторитетна держава може сподіватися на сприйняття й розуміння народом тієї чи іншої запропонованою нею офіційної ідеології розвитку (т.зв. «національної ідеї»). Ці фактори, між іншим, сприятимуть наповненню реальним змістом таких понять як «патріотизм», «демократія», «правова держава», «громадянське суспільство» та інші.

Однак суперечності навколо суперечливих подій минулого виходять далеко за притаманне для плюралістичного суспільства розмаїття поглядів на проблеми духовно-інформаційної сфери. Те, що нерідко відбувається довкола історичних подій у вирі політичного протистояння, цілком вкладається в одну з визначених ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» загроз національним інтересам і національній безпеці України – «намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом недостовірної, неповної або упередженої інформації». В той же час згаданий Закон відносить «зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві» до числа пріоритетів національних інтересів.

Слід визнати, що ситуація у сфері історичної свідомості та історичних досліджень є відбитком тих негараздів, що переслідують Україну у період, названий «перехідним». Тут спостерігаються складне нашарування й зіткнення різних пластів інформації та тлумачень дихотомічних за своєю природою явищ воєнної доби.

З одного боку, даються взнаки деформації історіописання і колективної свідомості, які перебували у радянський період під впливом месіанізму, денаціоналізації, дегуманізації (примат класово-партійних цінностей); схематичного, вульгарно-детерміністського сприйняття історичного часу і процесів, порушення спадковості історичного розвитку (боротьба з «реакційними» теоріями, замовчування окремих періодів і подій), надмірної політизації й етатизму, монополізації права на істину тощо[xix]. При уважному аналізі не важко помітити, що чимало з зазначених хиб історичної науки та свідомості благополучно стали «надбанням» сучасного наукового й духовного простору в Україні.

Діють і модерні фактори. На думку експертів Національного інституту стратегічних досліджень, найбільш гострими проблемами розвитку історичної свідомості сучасного українського суспільства є такі:

● відсутність у значної частини населення України відчуття єдиної національної і державної ідентичності (за даними опитувань 2004 р. громадянами України вважали себе 44 % опитаних, дотримувалися локальної ідентифікації – 37 %, майже 11 % вважали себе громадянами колишнього СРСР, дотримувалися суто національної ідентифікації – понад 3 %);

● наявність суттєвих регіональних відмінностей в історичній свідомості, причому у східних регіонах переважала регіональна або радянська самоідентифікація, в західних і центральних – чітка національна та державна ідентичність. Водночас це супроводжувалося відмінностями у виборі геополітичних, культурних орієнтацій, політичних та соціально-економічних пріоритетів. Згідно з соціологічними опитуваннями квітня 2005 р. за незалежність України у східному регіоні висловлювалося 64% респондентів, південному – 70, центральному – 81, західному – до 90 %.

● прояви національної ворожнечі, шовінізму, національної або релігійної нетерпимості з боку окремих осіб, політичних сил, громадських організацій, ЗМІ;

● консервація в історичній свідомості елементів тоталітаризму, що активно роздмухується низкою політичних партій;

● наявність у суспільній свідомості полярних, політично заангажованих та емоційно перевантажених оцінок важливих подій вітчизняної історії, що ускладнює діалог між певними суспільними групами;

● недостатній рівень розвитку фахової дослідницької діяльності та історичної освіти;

● поширення ЗМІ перед широкою аудиторією з комерційних або вузько корпоративних інтересів перекрученого, фальсифікованого інформаційного продукту на історичну тематику;

● занедбаний стан пам’яток історії та культури.

До слова, фахівці згаданого Інституту вважають одним зі способів подолання конфліктогенності у сфері історичної свідомості «впровадження практики оприлюднення аргументованих офіційних оцінок найбільш значущих історичних подій (на основі їхнього глибокого всебічного попереднього вивчення і обговорення висококваліфікованими фахівцями)»[xx].

Водночас, за спробами подолати наслідки тоталітаризму в сфері історичної пам’яті (виправдані або мімікровані під боротьбу зі «ганебним минулим») незрідка поза увагою залишається процес руйнування традиційної ментальності та історичного духовного поля глобалізаційними чинниками (що притаманне й іншим пострадянським державам).

Як це не дивно, але та частина націонал-патріотичної, за самоназвою інтелігенції або не помічає цих загроз духовному виміру буття українського народу, або свідомо не звертає на це уваги. Виникає очевидне протиріччя, адже поняття «націонал-патріот» і «борець зі спотворенням історії України» майже винятково асоціюється з прозахідно налаштованою людиною. В той же час найбільш реальна загроза об’єктивному, повноцінному розвитку пізнання національної історії походить наразі саме в контексті глобалізацій них викликів. У порівнянні з інформаційно-технологічними та фінансовими можливостями глобалізації скромними виглядають віджилі релікти історичної свідомості «вітчизняного походження», яких і справді доцільно позбуватися.

Можна припустити, що у перспективі тематика боротьби ОУН та УПА може стати жертвою «уніфікації» вітчизняної історії. Справа в тому, що власне націоналізм (якщо не застосовувати цю дефініцію у лайливому значенні, притаманному лексиці радянської історіографії й сучасних ліворадикальних політичних сил), означає рішуче обстоювання національних інтересів, збереження національної культури, духу та героїчної історії нації в широкому розумінні цього слова. При зовнішньому протистоянні ветеранів Великої Вітчизняної і колишніх учасників руху ОУН та УПА об’єктивно єднає обстоювання права українського народу на вільний розвиток без зовнішнього втручання, чужої експансії, заради чого вони йшли на величезні жертви.

Саме це і не вкладається у концепти нівелювання «власного шляху», традиційних культур, притаманні глобалізму. І Велика Вітчизняна війна, і самостійницький рух ризикують опинитися у реєстрі «небажаних» тем стандартизованого під «долучення до цивілізованого світу» історичного світогляду українського народу.

Оскільки наукові дослідження безпосередньо й опосередковано визначають структуру колективної пам’яті такі загрози сл