Реферат: Міністерство освіти України

Міністерство освіти України
Київський Національний економічний університет



Магістерська робота

допущена до захисту

рішенням кафедри

макроекономіки та

державного управління

протокол № ____ від _____
Завідувач кафедри
_________________________

(підпис)


МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

на здобуття кваліфікації магістра державного управління:


“Гуманітарний розвиток та гуманітарна політика ( на

прикладі Тиврівського району Вінницької області)”

за програмою “Адміністративний менеджмент”


^ Науковий керівник Пухтаєвич Г.О., кандидат економічних наук, доцент

________________________

(підпис)

Консультант __________________________________________________

(прізвище, ініціали, науковий ступінь, вчене звання)


________________________

(підпис)


Рецензент Жовмір О.І., голова Тиврівської районної ради


________________________

(підпис)

Слухач Красовський Ярослав Йосипович


________________________

(підпис)


КИЇВ 2000

Зміст

Вступ ....................................................................................................3


Розділ 1. Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних

Умовах ...............................................................................11


Поняття гуманітарної політики в Україні........................11




Основні принципи гуманітарної політики.......................20




Обєкт і субєкт гуманітарної політики............................31


Розділ 2 Розвиток народної освіти як один з головних

напрямків гуманітарної політики........................................38


2.1. Стан освіти в Україні (на прикладі освітянських

закладів Тиврівського району Вінницької області).........38


2.2. Можливі шляхи вдосконалення роботи закладів освіти.73


Розділ 3. Охорона здоровя як складова гуманітарної політики....91


3.1. Система охорони здоровя на перехідному

етапі розвитку....................................................................91


3.2. Напрямки реформування закладів охорони

здоровя в нинішніх умовах............................................124


Розділ 4 . Культурна сфера та шляхи її реформування...............143


4.1. Заклади культури в умовах економічної кризи..............143


4.2. Підтримка культурної галузі як невідємна умова

умова загального прогресу суспільства.........................161


Заключна частина............................................................................177


Література........................................................................................183


Додатки.............................................................................................192


Вступ
Людина – міра всіх речей
Протагор

З усього, що існує у світі, найбільш цінною й найбільш важливою для людини є сама людина, адже вона – це велетенський та неповторний світ. І ця неповторність, унікальність, самобутність роблять її самостійною і незамінною. Кожна людина цікава і самоцінна сама по собі й заслуговує на нашу увагу й повагу до себе навіть тільки тому, що вона є.

Становлячи найвищу цінність на Землі, людина не може використовуватись як засіб досягнення якихось не повязаних з нею самою цілей, особливо тих, досягнення яких може заподіяти їй шкоду, чи то є цілі суспільства, чи інших людей. Свобода людини, її щастя, створення реальних умов для її вільного й всебічного розвитку – ось що має бути головним у ставлення до людини, якщо виходити з визнання її найвищої цінності. Досягнення цього має бути головною метою суспільного розвитку.

Особливого значення гуманітарні проблеми набувають в наш перехідний час. В найбільшій мірі це актуально для молодої української держави. Адже Україна на переломі двох тисячоліть здійснює доленосний вибір на шляху повернення до загальносвітових тенденцій розвитку, будує власну державність, реформує економічну систему країни, знаходить своє місце в світі, що бурхливо змінюється, і все це доводиться роботи в умовах загальноцивілізаційного переходу від індустріального суспільства, що зазнає кризи до нової постіндустріальної епохи, нового типу цивілізації, нового способу життя.

Саме тому, враховуючи особливості нинішньої суспільно-історичної ситуації, на нашу думку обрання темою даної роботи питань гуманітарної політики та гуманітарного розвитку є, безперечно, актуальним та злободенним. В умовах здійснення глибокого реформування всієї гуманітарної сфери нашого суспільства, проведення адміністративної реформи в нашій державі, управління в галузях освіти, охорони здоровя, культури потребує нових, таких, що раніше не практикувались підходів та методів, свіжих ідей та принципів втілення їх в життя. Тому, дана робота, хотілося б вірити, може мати певне теоретичне та практичне значення.

Головною проблемою, що розглядається в цьому дослідженні є ситуація, що виникла в результаті болісної адаптації закладів освіти, культури, охорони здоровя до нових ринкових відносин. Кризова ситуація в цих галузях, в значній мірі, обумовлена нездатністю держави в умовах економічних труднощів утримувати за бюджетні кошти на необхідному рівні фінансування соціально-культурної сфери, що була успадкована сучасною Україною ще з часу функціонування в нас планово-державної економіки. Розгляд труднощів та ускладнень в процесі розвитку ринкових відносин, які переживають зараз освіта, охорона здоровя, культура є головною проблемною ситуацією, що досліджується в даній роботі.

Проблеми нестачі коштів, неадекватності системи управління та самих управлінських рішень й підходів новим умовам, невідповідності мережі закладів гуманітарної сфери сучасним реаліям – все це, безперечно, потребує виваженого та обєктивно-зацікавленого підходу в процесі розгляду та вивчення.

В науковій літературі, що видається останнім часом проблеми гуманітарної політики та гуманітарного розвитку в цілому та їх складові частини піднімаються багатьма авторами. Як приклад, можна назвати праці Скуратівського В.А. “Концептуальні засади гуманітарної політики в Україні”, Шкумбатюка К.Л. “Гуманітарна політика України: державний механізм реалізації”, Лугового В.Г. “Управління освітою”. Тобто, ця проблематика викликає інтерес та бажання висловити своє бачення даних питань багатьох вчених. Але гуманітарна сфера є настільки широкою та багатогранною, що про її повне та усестороннє вивчення та опрацювання говорити все ж таки було б, на нашу думку, занадто передчасно. Існує безліч аспектів та граней цієї теми які все ще потребують свого дослідження. Якщо в масштабах держави в цілому проблеми гуманітарної політики та гуманітарного розвитку більш-менш вивчались, то на регіональному чи місцевому рівні, в особливості з врахуванням специфіки конкретного району, роботи для майбутніх дослідників вистачить ще надовго.

Головною, визначальною метою дослідження є – покращити існуючий стан соціально-культурної сфери, наблизити його до потреб сьогодення, до виконання основної задачі закладів освіти, охорони здоровя, культури – задоволення потреб, побажань, вимог людини. Досягнення поставленої мети передбачається за рахунок здійснення таких задач як: вивчити сьогоднішній реальний стан в якому знаходиться в нинішніх умовах заклади охорони здоровя, освіти, культури та ситуацій в системі гуманітарної сфери в цілому; виявити основні болючі питання та проблеми, що стоять перед ними сьогодні, які заважають подальшому успішному розвитку і вирішення яких не можна більше відкладати надалі без загрози як втратити повністю всі здобутки, що в нас ще є в цих галузях, так і саму перспективу на майбутнє; розкрити можливі шляхи виходу з кризової ситуації в соціально-культурній сфері та головні напрямки подолання існуючого розриву між наявними потребами у фінансуванні та можливостями держави їх задовольнити в умовах сучасної України; визначити перспективні моделі системи адміністративних установ, які покликані управляти закладами освіти, охорони здоровя та культури, що мають покращити процес прийняття управлінських рішень, наблизити його до реальних потреб, в якнайбільшій мірі скоротити час від прийняття рішення до – виконання, радикально видозмінити взаємини в процесі контролю на всіх його етапах, забезпечити конкретно-особистісну відповідальність та відповідність. Позбутись знеособленості та безвідповідальності за доручену справу; розглянути перспективні напрямки диверсифікації можливих шляхів фінансування закладів освіти, охорони здоровя, культури в плані застосування, в тій мірі в якій це можливо й доцільно, поряд з бюджетним утриманням існуючої соціально-культурної сфери й позабюджетних джерел фінансування; розрахувати можливий економічний та соціальний ефект від застосування в гуманітарних галузях нових управлінських та методологічних підходів, потреба в яких диктується реаліями нашого перехідного періоду. Відповідно, завданнями дослідження є: проаналізувати основні причини існуючих негараздів в даній сфері, розробити можливі механізми їх подолання та реальні наслідки застосування вибраних нами шляхів покращання ситуації.

Предметом нашого дослідження є взаємоповязані та взаємообумовлені процеси, що обєктивно існують в системі галузей, які сьогодні відносяться до сфери гуманітарного розвитку суспільства; і такі, що стосуються інтересів окремої людини і соціуму в цілому. Вивченню підлягають правові, економічні, організаційні та соціальні проблеми соціально-культурної сфери та адекватні їм їх розвязки.

Обєктом цього дослідження є основні галузі гуманітарного розвитку, тобто: охорона здоровя, культура та освіта.

Основною інформаційною базою при написанні даної роботи послужили матеріали отримані в закладах освіти, охорони здоровя, культури Тиврівського району Вінницької області, матеріали відповідних структурних підрозділів управління районної державної адміністрації. Для порівняння та глибшого розуміння поставленої проблеми використовувалась інформація з питань гуманітарного розвитку на рівні області та держави в цілому.

При написанні роботи використовувались різні методи наукового дослідження. Так, для кращого розуміння сучасного стану гуманітарної сфери, використовувались історико-порівняльний та системний методи, аналіз законодавчих актів, що визначають гуманітарну політику в країні, роботи органів державного управління, які керують закладами освіти, охорони здоровя та культури, фінансування цієї сфери суспільного життя. В цілому при виконанні роботи застосовувались методи як емпіричного так і теоретичного дослідження (спостереження, порівняння, аналізу, синтезу, індукції та дедукції, моделювання), що і дозволяє, до певної міри цілком обєктивно, виявити дійсний стан речей в сфері, що досліджується і спробувати намітити шляхи покращення ситуації.

Дана робота складається з таких основних частин, як: вступ, основна частина та висновки. До них додається список використаної при написанні роботи літератури та додатки. Основна частина містить чотири розділи, що в свою чергу поділяються на підрозділи. Наведемо назви у відповідності до їх розташування в роботі: “Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах”; “Розвиток народної освіти як один з головних напрямків гуманітарної політики”, “Охорона здоровя як складова гуманітарної політики” та “Культурна сфера й шляхи її реформування”.

Написання даної магістерської роботи дозволило автору краще засвоїти здобуті в процесі навчання теоретичні знання в галузі державного управління, ознайомитись з відповідною літературою та сформувати власний погляд на вирішення проблем, що стоять перед гуманітарною сферою в нашій країні.


РОЗДІЛ 1.


Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах.


1.1. Поняття гуманітарної політики в Україні.

Для мене народ – одна велика особистість.

М.П.Мусоргський.


Кожна людина є невідємною складовою частиною якогось суспільства. Вона народжується, виховується, діє серед людей. Саме належність до певного суспільства визначається ставлення людини до самої себе, оточуючих, до минулого і майбутнього. Тільки в ньому вона може реалізувати себе, розвинути: розкрити свої задатки і здібності, визначити сенс і мету свого життя. Людина, як говорив Аристотель “є істотою суспільною”. Можна сказати, що суспільство – це сукупність усіх способів взаємодій та форм обєднання людей, в яких знаходить свій вираз тісна всебічна залежність один від одного.

В результаті тривалого історичного розвитку цивілізації в суспільстві закономірно виникає держава, що є найкращою з нам відомих формою організації суспільного життя. Цінність якої як соціального блага, що приносить відчутну користь як суспільству, так і кожному його членові, впевненість насамперед у здатності організувати та впорядкувати малі й великі людські колективи, суспільство в цілому. Держава регулює суспільні відносини, виключає із суспільного життя безладдя і свавілля, сприяє матеріальному і духовному вдосконаленню суспільства. Вона має відображати інтереси більшості громадян, забезпечувати пріоритетність загальносуспільних інтересів над усіма іншими.

Сутність держави чітко проявляється в тих функціях, які вона виконує, тобто в тих основних напрямах її діяльності, що відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

За сферою суспільних відносин до головних функцій держави належать гуманітарні (соціальні), що є засобом охорони та реалізації основних прав і свобод особи, зокрема у сфері охорони здоровя, екології, освіти, культури, науки, соціального захисту тощо. (Як відомо, в суспільному житті є три основних складових: гуманітарна, економічна і політична).

Надзвичайна важливість діяльності держави в сфері гуманітарної політики не підлягає сумніву, адже саме гуманітарні проблеми є найактуальнішими для звичайної людини. Вони є сутністю та змістом її повсякденного життя, тим, що її хвилює та непокоїть, від чого залежить її самопочуття та можливість реалізувати себе, свої здібності та таланти, свої бажання та мрії, відчути власну значимість та усвідомити себе найвищою цінністю усього того світу, що оточує її і має забезпечити щасливе буття Людини та її близьких.

Держава покликана забезпечити сприятливі умови існування як суспільству в цілому, так і кожній особі зокрема, сповідуючи при цьому основоположний та непорушний принцип взаємовідносин з індивідуумом: держава для людини, а не людина для держави. А найкращою умовою втілення цього положення в життя є взаємопов’язане, взаємовигідне та взаємодоповнююче існування правової держави та громадянського суспільства, тобто суспільства з розвиненими економічними, політичними, правовими й культурними відносинами між його членами, суспільство, яке є незалежним від держави, яке постійно взаємодіє з нею, нарешті – це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, які разом із державою будують розвинені правові відносини.

Особливо великою є роль держави в сфері гуманітарної політики в умовах сучасної України. Адже в наш час українське суспільство знаходиться в непростих умовах переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової та в процесі розбудови власної незалежної самостійної держави після багатьох століть існування як складової частини державних утворень сусідніх народів. Значній частині населення важко, а то й практично неможливо адаптуватись до нових соціально-економічних та політичних реалій сьогодення, в першу чергу це люди старшого покоління кращі роки яких пройшли в умовах того суспільства й соціальний досвід яких не зовсім придатний до виживання за обставин, що склались на даний час, але залишити їх та й інші категорії населення наодинці з проблемами було б не гуманно і навіть злочинно, тому саме на плечі держави лягає вантаж відповідальності за долю тих членів суспільства, які не можуть самі, в силу різних причин, забезпечити собі умови життя гідні людини.

Обов’язком держави в Україні є і сприяння формуванню сучасного громадянського суспільства, адже одна з основних проблем, що постала перед українцями після 1991 року є трансформація самого суспільства. Суть цих змін полягає в переході від суспільства тотального контролю та патронажу до суспільства, побудованого на європейських цінностях і принципах – політичній демократії, ринковій економіці та національній державності. При цьому основна проблема полягає не стільки в створення нових інституцій чи спільноти, скільки в переосмисленні функцій і старих і новостворених елементів громадянського суспільства за умов демократії, незалежного ринку.

Обов’язком держави в умовах демократії є взяти на себе представництво історичних інтересів нації, захист її культури, залишаючи при цьому гарантом конституційних прав і свобод людини – громадянина України незалежно від його національної, етнокультурної, мовної чи релігійної приналежності. Майбутнє України залежить від того чи зуміє суспільство і держава спільними скоординованими зусиллями врятувати високі сфери своєї культури від безроздільного панування ринку.

При висвітлені теми нашого дослідження неодмінно потрібно розглянути саме поняття гуманітарної політики. Незважаючи на те, що основні складові гуманітарної сфери: освіта, культура, наука, охорона здоровя – досліджуються вже не одним поколінням вчених та дослідників, сама гуманітарна політика стала об’єктом уваги та вивчення в нашій країні порівняно недавно. А практичний інтерес до себе дана галузь суспільної діяльності привернула буквально в наші дні – з появою сучасної незалежної демократичної української держави.

Само собою зрозуміло, що термін “гуманітарна політика” взаємопов’язаний щ поняттям гуманізм. Суть якого в тому, що це система поглядів, яка ґрунтується на визнанні самоцінності прав на свободу, щастя і рівність кожної людини; принцип, що вимагає ставлення до людини як до вищої цінності і активного сприяння в створенні умов її вільного розвитку.

Гуманізм, як філософська течія виник в XV – XVI ст. В умовах переходу від Середньовіччя до нової суспільно-історичної епохи – Відродження.

Крім того, поняття “гуманітарний” – в трактуванні історико-філософському і філологічному – означає все те, що стосується суспільних наук, що вивчають людину і її культуру, має своїм предметом людину, людську свідомість, суспільство, на відміну від технічного та природного.

Таким чином, поняття гуманітарної політики поєднує дві основні складові: гуманізм та політика, яку ми розуміємо як будь-яку діяльність людей (навіть діяльність окремої людини), пов’язану з державною владою.

Розглядаючи гуманітарну політику, як один з напрямків державної політики, пригадаємо, що виділяють три основні сфери суспільного життя: гуманітарну, економічну і політичну, і для кращого розуміння суті нашого питання коротко охарактеризуємо кожну з них. В гуманітарній сфері держава повинна забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності. В економічній сфері – сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки. В політичній сфері – створити умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, умови вільної діяльності різноманітних громадських об’єднань відповідно до волевиявлення народу.

Отже, на нашу думку, державна гуманітарна політика – це система і послідовна діяльність держави у відносинах з людиною зокрема і суспільства в цілому, що здійснюється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади при залученні громадськості і з урахуванням основних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах держави Україна в цілому.

Гуманітарна політика незалежної демократичної української держави повинна полягати у послідовному проведенні заходів спрямованих на дієву підтримку та інтенсифікацію гуманітарного розвитку суспільства згідно з визначеними пріоритетами на загальнонаціональними та загальнолюдськими інтересами.

Важливим для розуміння сучасної державної гуманітарної політики є Послання Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради за 2000 рік: “Україна: поступ у ХХІ століття”. Принциповими є положення викладені в Розділі ІІ. Стратегічні пріоритети. В ньому, зокрема, сказано, що “Базовою основою нашого подальшого розвитку є і європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії”

В Посланні ще раз задекларовано, що “найвищою цінністю сучасного цивілізованого прогресу є людина, її права та свободи”.

Гуманітарну політику держави можна визначити і як систему принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що спрямовані на:

створення умов для гуманітарного розвитку суспільства;

соціальну динаміку освіти, науки, культури;

забезпечення інтелектуально-духовної безпеки людини;

реалізацію її гуманітарних, духовних потреб;

формування і збагачення творчого потенціалу особи;

всебічну самореалізацію сутнісних сил особистості, її духовності.

Сфера дій державної гуманітарної політики повинна охоплювати такі головні напрямки:

добробут людини, забезпечення умов для належного життєвого рівня, соціальний захист;

безпека людини, послаблення криміногенної ситуації, правовий захист та запобігання конфліктних ситуацій

ефективне медичне обслуговування здатне забезпечити здоров’я людини;

духовність та інтелект, створення умов для отримання освіти, для інтелектуальної праці, свободи отримання інформації; свободи висловлювання та віросповідання

Розглядаючи сучасну гуманітарну політику не можна не помітити її близькість до поняття соціальна політика. Внаслідок цього в сучасній науці існують різні думки з приводу цих двох термінів та суспільних процесів, що стоять за ними. Окремі дослідники та практики в сфері державного управління часто змішують їх між собою, а то і зовсім не розділяють і ототожнюють.

Але на нашу думку між ними є істотні відмінності. Щоб довести це наведемо одне з найуживаніших визначень соціальної політики. Це – система заходів щодо підвищення економічної безпеки: добробуту особистості; суспільства в цілому. Вперше даний термін було використано в США ще в 1935 році.

Таким чином, не підлягає сумніву, що гуманітарна та соціальна політика близькі, але якщо соціальна політика покликана переважно забезпечувати фінансування соціально-культурної сфери, а за світовими стандартами адресована лише певним категоріям населення, то гуманітарна політика є поняття значно ширшим і включає в себе поряд зі специфічними, економічно-фінансовими заходами також і заходи управлінські, політично-правові, міжнародне співробітництво.

До того ж гуманітарна політика – це не лише однобічний механізм забезпечення людського розвитку, а й механізм взаємодії особи, суспільства і держави, який виявляється з одного боку у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку – на залучення людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні – до світового співробітництва і розвитку, що сьогодні є таким важливим для становлення Української держави.


^ 1.2. Основні принципи гуманітарної політики.

Коли суспільство впливає на індивіда

сильніше, ніж індивід на суспільство,

починається деградація культури, бо

у цьому випадку неминуче зменшу-

ється вирішальна величина – моральні

й духовні здібності людини.

А. Швейнер.

При вивчені та досліджені будь-якої сторони людської діяльності важливе значення має визначення її основних понять, категорій, основополагаючих принципів та вихідних положень. При цьому особливу роль відіграють зміст справи, її суть і призначення в суспільстві. Вони виражають закономірності та являють собою найбільш загальні норми, що діють в тій чи іншій сфери.

Їх формування обумовлено об’єктивними та суб’єктивними факторами: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект певної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається в визнані більшості населення справедливим, а значить, і правовим існуючого державного устою; ступінню засвоєння конкретною людиною своїх прав як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних розмірах ним самим обмеженої.

В принципах будь-якого явища відображені глибинні, стійкі, закономірні зв’язки завдяки яким воно і існує.

Гуманітарна політика, як політика в цілому, характеризується тим, що це – процес підготовки, прийняття та практичної реалізації обов’язкових для всього суспільства рішень, і їм властиві: універсальність – здатність впливати, практично, на всі елементи суспільства, на події і стосунки різного рівня, інклюзивність – здатність необмеженого проникнення в різні суспільні сфери; та здатність сполучення з неполітичними сторонами суспільного життя.

При вироблені та реалізації державної гуманітарної політики треба звертати увагу на:

конкретно-історичні умови розвитку того чи іншого соціуму;

рівень участі чи відчуження населення щодо влади і державно-суспільних справ;

рівень розвитку політичної та правової свідомості;

національний та демографічний чинник суспільного розвитку;

історичні традиції, політичні цінності суспільства;

реальну міжнародну ситуацію, ставлення до деякої держави світової громадськості.

При визначенні загальних засад державної гуманітарної політики в Україні важливим є усвідомлення тих основних принципів на яких вона має будуватись. В основу цих загальних принципів стратегії гуманітарної політики України має бути покладене вироблення і закріплення нової системи цінностей, у тому числі і ідейно-світоглядних орієнтацій, які були б своєрідною духовною субстанцією українського суспільства. Але, разом з тим, не слід забувати, що ми живемо у світі, що стрімко інтегрується, в часи загальної глобалізації усіх суспільних процесів та сторін людського життя, тому принципи гуманітарної політики в Україні мають відповідати і загальноприйнятими у світі, і в першу чергу в Європі, оскільки про свій європейський вибір наша держава заявляла уже неодноразово, як про стратегічний пріоритет на перспективу.

При розгляді основних принципів гуманітарної політики слід вказати, що вони мають відповідати основним правовим положення, що прийняті, як у нашій державі, так і міжнародним співтовариством. До них безперечно належать:

Конституція України, що була прийнята верховною Радою України 28 червня 1996 року;

Загальна декларація прав людини (1948 р.);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні ту культурні права (1966 р.);

Європейська конвенція про захист прав людини та фундаментальних свобод (1950 р.);

Європейська соціальна хартія (1961 р.);

Заключний акт Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1989 р.);

Документи Копенгагенської наради конференцій з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Враховуючи всі названі нами, як внутрішньодержавні, так і міжнародні чинники, на нашу думку, до основних принципів гуманітарної політики в Україні належать:

Принцип людської направленості державної діяльності. Відповідно з ним, людина визначається найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи звичайної людини, громадянина України та рівень їх реалізації визначають основний зміст: спрямованість нашої держави. Цим самим має втілюватись в життя постулат: ”Держава для людини, а не людина для держави”.

Принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Цим продовженням і поглибленням попереднього положення і має підтвердити серйозність проголошеного курсу на побудову у нас правової держави та громадянського суспільства.

Принцип верховенства права: У відповідності з ним всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових принципів не може бути виправдана будь-якими міркуваннями щодо їх доцільності чи своєчасності.

Принцип законності . У відповідності з ним Конституція України має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території країни. Закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати конституційним приписам. В протилежному разі прийняті акти визнаються недійсними й не підлягають виконанню.

Принцип народовладдя. У даному випадку це означає, що основні засади державної гуманітарної політики визначає народ, оскільки саме він є джерелом влади, як безпосередньо, наприклад, через референдум, так і при допомозі своїх представників, яких він обирає до органів державної влади чи місцевого самоврядування.

Принцип розподілу влад. Прерогативи визначення загальних засад державної гуманітарної політики та законодавчого закріплення її належить Верховній Раді, втілення в життя – закріплено за виконавчою владою, а судова влада має сприяти усуненню виявлених порушень та відступів від проголошеного законом.

Принцип децентралізації. Відповідальність за здійснення гуманітарної політики в Україні несуть не тільки органи загально державної влади і їх представництва на місцях, а й органи місцевого самоврядування.

Принцип справедливості. Має особливу значимість. Він в найбільшій мірі виражає загально соціальну сутність гуманітарної політики, бажання шукати компроміси між соціальними суб’єктами, між особою і суспільством та між окремими особами. Справедливість вимагає відповідності між діями та їх соціальними наслідками. Відсутність в суспільстві відчуття справедливості у більшості населення негативно впливає на всі сторони та сфери соціального буття, не сприяє розвитку країни, підриває її внутрішню єдність і може призвести в перспективі, в разі її не усунення, до соціальних конфліктів та загальнодержавних і глобально суспільних катаклізмів.

Принцип рівності та рівноправності. У відповідності з ним всі люди є рівними перед законом і перед державою. А тому при здійсненні державної гуманітарної політики неприпустима будь-яка дискримінація, привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип фактично означає рівність стартових правових можливостей людини, які кожний буде використовувати відповідно до своїх особистих здібностей та можливостей. Одночасно це не тільки не відкидає, а, навпаки, передбачає допомогу з боку соціальної держави тим її громадянам, які за загальними стандартами такої допомоги потребують.

Принцип соціальної справедливості. Мається на увазі орієнтованість державної гуманітарної політики на практичне втілення в реальність прав людини і громадянина на існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров’я, культури.

Принцип багатоманітності. У відповідності з ним гуманітарна політика в Україні має будуватись на конституційній забороні державного визнання будь-якої ідеології обов’язкової для всіх. Кожна особа чи об’єднання громадян добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе. З цією ж метою забороняється і цензура. Однак, не допускається поширення ідеологій, що проповідують війни, фашизм та все те, що суперечить загальновизнаним нормам загальнолюдської моралі та права.

Принцип відділення держави та церкви. Він є продовженням попереднього принципу багатоманітності. Оскільки державної ідеології бути у відповідністю з Конституцією не може, а релігія є одним з проявів різних конфесій, влада має чітко розмежувати сфери діяльності різних релігійних конфесій та громад від, власне, держави та всіх її органів та інституцій. Особливо важливим це є в галузі освіти.

Принцип захисту гідності людини. Діяльність органів державної влади має бути направлена на захист гідності людини, оскільки це є захистом самої демократії та ідеї правової держави.

Принцип не відчужуваності та непорушності прав і свобод людини. У здійсненні державної гуманітарної політики цей принцип має мати абсолютне значення, а будь-які відступи від цього сама держава і суспільство повинні сприймати цілком негативно. Гуманітарна політика має забезпечувати ефективну діяльність всіх можливих з точки зору моралі й закону засобів для гарантування цих прав. Держава повинна забезпечувати існування для цього достатньої матеріальної бази, зокрема економічної.

Принцип національного суверенітету. Основи державної гуманітарної політики визначається в повній мірі власними органами влади Української держави і поширюються на всю територію країни. При її визначені наша держава є незалежною від інших держав і міжнародних організацій. Отже, цей принцип створює для України реальні можливості діяти виключно у відповідності з інтересами свого народу, самостійно вирішувати свої проблеми.

Принцип екологічності. Завдання державної гуманітарної політики є, в тому числі, і забезпечення екологічної безпеки на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

Принцип підтримки української нації. Втілюючи це положення в життя держава має сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, дбати про задоволення національних потреб українців, які проживають за межами нашої країни. Особливе значення даний принцип має враховуючи складну, а часто трагічну багатовікову історію нашого народу в умовах бездержавного існування та тривалих спроб сусідніх імперій знищити чи асимілювати українців.

Принцип підтримки національних спільнот, що проживають в Україні. Гуманітарна політика має будуватись на засадах сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Принцип захисту та сприяння українській мові. Державна гуманітарна політика має базуватись на беззаперечному визнані державною мовою української, і забезпечувати її всебічний розвиток та функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. При цьому, як демократична держава Україна гарантує і вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин України.

Принцип врахування регіональних особливостей. При здійснені гуманітарної політики владні структури мають враховувати регіональні особливості та багатоманітність України, не допускаючи при її здійсненні бездумної уніфікації та знеособлення областей України. Адже, саме в багатоманітності традицій, звичаїв, культур українських регіонів і є основне багатство Батьківщини.

Саме при врахуванні вказаних вище принципів державної гуманітарної політики, за умов втілення їх в життя можливий успішний розвиток як гуманітарної сфери так і України в цілому.


^ 1.3. Об’єкт і суб’єкт гуманітарної політики.

Людина – не острів, а частина материка.

Джон Донн.

При досліджені та практичному застосуванні в реальному повсякденному суспільному житті такої важливої складової діяльності держави як гуманітарна політика, безперечно є її об’єкт і суб’єкт. Адже не знаючи цих вихідних положень вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично, неможливо.

При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб’єкт і об’єкт – це дві взаємозалежні (активна – суб’єкт і пасивна – об’єкт) сторони взаємодії. Суб’єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об’єкт – як те, н