Реферат: Ерленд лу наївний. Супер з норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004

ЕРЛЕНД ЛУ

НАЇВНИЙ. СУПЕР


З норвезької переклала Ірина Сабор, Львів, Літопис®, 2004


Anybody who rides a bike is a friend of mine.1

Джері Фішер2
Стіна


У мене двійко друзів – один добрий, а другий такий собі, не дуже. І ще у мене є брат.

Він, може, вродився і не таким вже й абияким красенем – я від нього краще виглядаю – та, взагалі-то, може бути.


Зараз мешкаю у братових розкішних апартаментах – визичив ненадовго, поки той скородить десь світами. А тут і справді хороми. Є в нього трохи тих грошенят. Хто його зна, чим він на хліб заробляє. Я якось не дуже на тому розуміюся. Він купує там щось – ні, стривайте, може й продає. Як би там не було, зараз він кудись собі подався. Навіть сказав, куди. Я десь ще записував. Здається, в Африку.


Залишив мені номер факсу й просив пересилати всі його листи й повідомлення. Отака у мене невеличка робота. Легко, зрозуміло й не тисне на голову.


За те дозволив мені якийсь час у нього отут пересидіти.


Це якраз те, чого мені хотілося.

Якраз те, чого я зараз вкрай потребую.

Спокою. Трохи часу на спокій.


Віднедавна моє життя завернуло у якийсь дивний керунок. Воно заблукало туди, де я втратив до нього смак.


Мені виповнилося двадцять п’ять. Якихось пару тижнів тому.

Ми з братом здибалися тоді за вечерею в наших батьків. Було смачно. Особливо печиво. Перебалакали про все на світі. Аж раптом, сам собі дивуюся, як, ні сіло ні впало, беруся докоряти своїм батькам за те, що вони так і не наполягли на тому, щоб я серйозно зайнявся спортом. Нечуване безглуздя!

Ну ні, це таки повний ідіотизм. Мовляв, був би собі нині професійним спортсменом. Мав би бодай яку порядну статуру. Гроші. Вічно б десь мандрував... Мало того, мені ще й поталанило заявити, що це не чиясь там, а саме їхня провина, що я взагалі чимось не зайнявся, і що моє життя стало таким-от пустим і нудним.

Я, правда, відразу їх перепросив.

Але на тому цей маразм не скінчився.


Того ж вечора грали ми з братом в крокет. Взагалі, таке не часто трапляється. Наш старий набір для крокету давно зігнив під ґанком. Довелося об’їздити чимало заправок, доки ми надибали щось схоже на кийки, кульки і кілки. Брат ще розрахувався тоді своєю кредитною карткою. Нарешті ми виміряли кроками відстані, навиставляли в садку наших батьків містків, повбивали в землю кілки. Я вибрав собі червону кулю, мій брат – жовту3. Не знаю, чи це були саме ті кольори, які ми обирали, коли були ще дітлахами. Все так забувається.

Розпочали. Граємо вже з добру годину. Я блискуче пробив попід перші два містки. Отримав право на наступний удар, знову пробив. Я був на висоті. Став “розбійником”4 значно раніше, аніж він, загнав свою кульку за дерево5, розлігся собі нахабним чином, чекаючи на брата, – аж розімлівши од власних уїдливих зловтішнань.

Одним словом – зазнався.


Коли мій брат почав обережно позирати в бік незграбно настовбурченого куща, котрий з якоїсь радості розрісся собі посеред садка, мені відразу перехотілося сміятися.


Я бачив його наскрізь. І, звичайно, вмить здогадався, що за паскудство спало йому на думку.


Ну, без цього можна було б і обійтися, – це я так спробував врятувати ситуацію.

Та тут вже нічим не можна було зарадити – той навіть не слухав моїх безпорадних вигуків – порикування загнаного оленя, от що воно мені нагадувало... Він діловито припер свою кулю ступнею і почав прицілюватися – шукати таку траєкторію, щоб його удар завдав би найприкрішої шкоди. Довго він отак прицінявся, раз по раз глипаючи на край садка6. Туди, де сад якось нелогічно обривається. Туди, де трава збилася у густу щітку. Він кілька разів обережно замахнувся – тренувався: хотілось пересвідчитися в тому, що зможе змобілізувати в тому ударі всі свої сили. Ну й, звісно, в тому, що не вперіщить собі кийком по ступні – ото було б дійсно неприємно. Та й загнав, звичайно ж, мою кулю в отой гігантський кущ. Мою червону кульку – і у той клятий кущ! Аж у самісіньку середину...

Туди, де ніколи не світить сонце, й не чути співу пташок...


Удар був – чесно сказати – фантастичний. Годі було там чимось дорікнути. І я б вчинив так само. Навіть не вагаючись.

Мене приголомшило інше – власна реакція.


Моя стратегія була простою і, мушу визнати, досить підлою. Прилягти собі посеред садка й вдавати, ніби тебе взагалі цілий світ не обходить. А тоді скрокетувати його кулю на неймовірно величезну відстань. Якщо б я пробив мимо – не мав би ніякої гризоти, він же ж і так не обійшов ще й першого кола. Коли ж би мені вдалося поцілити в ту його кулю – я водив би її довгими годинами, вдаривши наприкінці нею об фінішний кілок7, а потім оформив все тріумфальним “ні” – це на його пропозицію зіграти ще раз.


Але тепер, про все це можна тільки забути.


Мені ніяк не вдавалося поцілити. Мій брат став “розбійником”, а моя червона куля лежить зараз у якихось заростях.


Проте, я не поступався. Мною оволодів дикий азарт помсти. А надумав я ось що: загатити його кулю під авто. Це єдине керувало всіма моїми діями. Завдати йому болю. О, я це вже бачу: жовтесенька кулька помалу закочується під авто, і ось він повзе на чотирьох, або ні, плазує на череві, – ага! – щоб весь аж вимастився в болоті й почав злісно лаятися.


Та перед тим треба було ж ще вибити свою кулю з-під того куща. Я розгріб листя й попригинав декілька гілок. Присвітив ліхтариком – туди-сюди по цілому тому кублі. Розгледів-таки свою кулю. Кольору не можна було впізнати. Та це була вона, жодного сумніву. Мій брат звісно що стояв собі збоку, тупо й безтурботно регочучи.


Я переклав ліхтарика собі у зуби й поповз вглиб заростей. Земля була гидко мокра, а надворі – звичайно ж – всього декілька жалюгідних позначок вище нуля. Я ненавидів той кущ всім своїм серцем – аж поки мені та вся оказія не забулася. Ну, зараз як вгачу! Приміряюся. Отак мало б бути ніби нічого. Я був чомусь несамовито впевнений в тому, що до моєї перемоги залишилися якісь лічені секунди часу.


Я покажу йому, тому своєму братові, сволота така!


Та від того куща я зміг відійти тільки через три удари. І в той час, коли я зчісував з себе гниле листя й брили болота, – все ще стискаючи в зубах ліхтарик, – мій брат знову відбив мене в той кущ.


Це одна з причин, чому я гадаю, що в душі він напевно-таки трохи менш людяний, аніж я. Мені б ніколи не спало на думку забити його двічі в отой кущ. Один раз – то так. Але двічі – навряд чи.


Я засвітив ліхтарика й знову вибив з куща свою кулю. Коли моєму братові заманулося втретє забити мою кулю в той клятий кущ, він не вцілив, – тож настала моя черга. Тепер мушу забити його під авто! Але я щось недобре розрахував, і удар вийшов фатально невдалим. Я, вочевидь, перенервувався... І тоді він блискавично довів гру до кінця – скрокетував мою кулю об фінішний кілок, – та й було по всьому.


Якусь хвилю я ще не міг рушити з місця – бризкаючи слиною, сперечався через той останній удар. Звинуватив брата в махлюванні. Ми знову почитали правила, знову посперечалися і поперекрикували один одного. Я ще до того сказав кілька речей, які не вписувалися в жодні рамки.


Врешті мій брат спитав, чи бува чого не трапилося. Що з тобою? – отак і спитав.


Я тільки зібрався йому відповісти, – що, начебто, нічого, що все нормально – як враз відчув, як у мені щось шалено росте і, переповнюючи мої нутрощі, починає безжалісно давити, прагнучи вирватися назовні. Це “щось” було настільки потужним, що ніяк в мені не поміщалося, – було справді гидко. Мені ще ніколи не доводилося такого відчувати. Я не спромігся вимовити й слова. Я гепнув на траву й почав термосити головою. Мій брат підійшов і сів поруч. Поклав тоді руку мені на плече. Так ми ще ніколи в житті не сиділи. Я заплакав. Вперше за багато років. Це, напевно, прибило мого брата. Він почав перепрошувати, що був такою свинею під час гри.

Для мене все раптом втратило зміст. Зовсім несподівано.

Моє власне життя, існування інших людей, звірів і рослин, – увесь світ. Все перестало якось триматися купи.

Я розповів це своєму братові. Йому було важко допетрати, про ще це я. Він підвівся, сказав, мовляв, та що ти, shit happens8, все владнається. Він спробував схопити мене за коліна, погепати по-братньому по животі, трохи покричав. Мій брат займався колись бенді9. В нього те покрикування й справді супер виходить. Я попросив його заспокоїтися. Додав, що все серйозно. Він присів і заспокоївся.


Ми побалакали. Я ніс щось таке, що зовсім не трималося купи. Жоден з нас так і не зрозумів, що я власне мав на увазі. Але брат серйозно віднісся до моєї маячні. Треба тут віддати йому належне. Видно було, що йому не все одно. Він ще не бачив мене таким.

Сказав, що на світі тисячі людей щодня наштовхуються на стіни. І більшості якийсь час важко, але потім все знову йде своїм шляхом. Мій брат невиправний оптиміст. Він дійсно хотів мене розрадити.

Я сидів і думав, що це була, може, і та остання краплина. Побоювався, що вже по горло наситився тими днями, і що мені вже ніколи не повернути запалу до життя.


Тоді мій брат сказав, що йому треба зараз кудись поїхати. На два місяці. Він запропонував позичити мені свою кімнату. Я подякував, і ми сиділи отак, нічого не говорячи, аж доки мій брат не глипнув на годинник і не виявив, що вже давно почалися спортивні новини. Спитав, чи я не маю бажання зайти до хати. Це ж був як не як мій день народження, і треба було знову їсти торт.


Коли я наступного ранку прокинувся, – відчув, що все вже не могло бути так, як колись. Я лежав і думав.

Крокет був тут ні при чому. В цьому я не сумнівався.

Крокет же ж – так собі, дрібниця, а це божевілля аж ніяк не назвати дрібницею.

Невдовзі мені в голові блиснула здогадка, що все це безпосередньо пов’язане з моїм двадцятип’ятиріччям, і що мені важкувато дати собі з цим раду.

Для мене факт старіння завжди був пов’язаний із почуттям якогось внутрішнього неспокою...

Простір мені взагалі до одного місця. А от з часом у мене серйозні проблеми.


Одягаючись, я все більше переконувався в тому, що нинішній день жодним чином не слід витрачати на те, на що вони всі в мене збігали раніше.

Дні мусять змінитися.

І ночі також.


Я трохи постояв, визираючи у вікно.

І зробив вибір.

Сів на велосипед і поїхав до університету. Сказав там, що не відчуваю в собі сил його закінчити. Секретарка спитала, що трапилося, і чи може вона чимось в тому зарадити. Її стурбованість трохи мене розчулила, але бажання говорити не було жодного. Я коротко подякував за турботу і відповів “так” на перше запитання й “ні” – на друге.

Потім подався своїм велосипедом назад до міста – розривати решту ниток, які ще пов’язували мене з минулим існуванням. Я обійшов всі часописи, куди час від часу приносив якісь статті, і сказав, що деякий час не буду нічого писати, а може, й взагалі вже ніколи. Передзвонив фру Сорільсен і сказав, що не буду більше винаймати ту її халупу. Анулював номер телефону й розірвав підписку на всі газети. Продав свої книжки і старий телевізор.

Решта моїх нажитків вмістилася у рюкзаку й двох картонних коробках. Їх я залишив у своїх батьків на горищі, а рюкзак закинув на спину й подався до братового лігва.


Там довгенько сидів на канапі, відхекуючись, весь спітнілий.

Я вчинив врешті щось реальне.

І це вам не просто якийсь дешево-дебільний популізм.

Це вам не ТV210.


М’яч


Це триває вже кілька тижнів.

Я все ще сиджу в помешканні мого брата.

Раз в день спускаюся додолу з тих його бантів і купую трохи чогось поживитися. А коли надходять якісь листи – відкриваю їх і пересилаю своєму братові факсом. Номер його факсу божевільно довгий. Починаю тепер вірити, що він і справді в Африці. Я вже обшукав усі усюди за тим клаптиком паперу, де записав його теперішню адресу, – та ніяк не можу знайти.

А так – майже нічим іншим і не займаюся.

Гортаю газети, або лежу на канапі, витріщаючись у стелю.

У мене немає жодних планів.

Відчуття того, що майже все якесь безглузде й беззмістовне, все ще десь тут, у мені.

І це відчуття анітрохи не надихає.

Я різко збавив швидкість. До нульової позначки.

Гадаю, треба почати все спочатку. А з чого зазвичай починають спочатку?


Вчора я написав список того, що у мене є, і чого у мене немає.

Ось, що у мене є:

Добротний велосипед

Хороший друг

Поганий друг

Брат (в Африці?)

Батьки

Дідусь та бабуся

Величезна академзаборгованість

Ступінь бакалавра

Фотоапарат

Пригорща (позичених) грошей

Пара майже нових кросівок


Ось, чого в мене немає:

Планів

Захоплень

Коханої дівчини

Відчуття того, що все тримається купи, і що все владнається

Натури переможця

Годинника


Щоразу, коли я кидав погляд на отой список, то помічав, що у мене є 11 речей. Немає – тільки шести. Це могло б стати серйозним джерелом черпання оптимізму.

Проте, вчитавшись в нього глибше, мені стало зрозуміло, що цей список страшенно незбалансований і погано піддається кількісному аналізу. Ці речі просто зле рахувати.

І без дечого з того, що у мене є, я б міг спокійно обійтися. А багато з того, чого у мене немає, видається мені тим головним, відсутність якого відбирає у мене можливість жити так, як мені єдино хочеться жити.

Я б, наприклад, з радістю обміняв би свого поганого друга на бодай якесь захоплення хоч чимось найдрібнішим. Або на кохану дівчину.

Хоч зараз.

Та я знаю – як і кожен – що такого не буває.

Підсумовував усі ті речі, що були у списку.

11+6.

Виходить 17. Величезне число – якщо під ним розуміти ті речі, які для людини складають суть життя. На якусь мить мене переповнила гордість за самого себе. Та це тупо. Повний ідіотизм – додавати докупи ті речі, які в людини є, та ті, яких у неї немає. До того ж, деякі з них не настільки вже й важливі. Мені хочеться лише одного. Давати собі ліпшу раду з часом. Як я й казав, у мене з часом проблеми. А як на мене, то краще вже виходити своїм проблемам назустріч, аніж ховатися від них по кутах. Але щоб годинник був для мене такою вже й дуже життєвою необхідністю.... Я б не сказав.

Те ж саме з кросівками. Їх аж ніяк не назвеш головною умовою існування. Але ж вони у мене є. Добре, можна сказати, що кросівки і годинник так ніби анульовують існування одного й неіснування другого. Залишається 10+5. Це вже 15. Все ще досить порядне число. На жаль, воно зовсім не приносить мені ані користі, ані розуміння сенсу – як і те “17”.

Треба спробувати знайти щось інше.


Я все ще гнив на канапі, в напівдрімотному оціпенінні, аж тут почувся гул факсу. Я почекав, доки повідомлення прийде повністю, до кінця, і машина одріже листок.

Це тривало десь з хвилину часу. Тільки-но лист упав на підлогу, я підвівся, аби його підняти.

Від Кіма.

Кім – мій хороший друг. Ми знаємо один одного декілька років. Він добрий хлопець, до того ж, от-от стане добрим метеорологом. Він зараз стажується на котромусь з островів, десь далеко на півночі. Наскільки я зрозумів, там на тому острові він сам-самісінький. Зчитує якісь безконечні показники й підраховує всілякі нісенітниці. Потім телефонує в метеорологічний інститут у Бліндерні11 – по декілька разів на добу.

Здається, йому там нагорі трохи самотньо.

Він пише безперестанку. Мені важко встигати за його темпами. Я навіть було сказав йому якось, що не в змозі писати йому так часто, як він мені. Відповідь була: ”Нічого страшного”, та я знаю, це його трохи зачіпає. Ніколи цього не обговорюючи, ми якось само по собі зійшлися на тому, що він може надсилати мені стільки факсів, скільки йому лишень заманеться, а я відповідаю аж тільки-но тоді, коли відчуваю в собі сили щось написати.

Так можна жити.

З Кімового факсу видно, що він там дивиться шведське телебачення, ZTV. Процитував мені в листі:

Вставай!

Збирайся в дорогу!

Шукай нових друзів12!


Я розповів Кімові, як мені зараз ведеться. Він намагається допомогти. Приємно так. Внизу під братовим столом я розмістив собі ящичок, на якому збоку надписав “Кім”. Туди складаю всі його факси. Той ящичок вже забитий до повна. Як тільки Кім почув, що у мене десь поблизу має бути факс, – жодної хвилини спокою.


Знову гепаю на канапу. Щось мусить трапитися. Не обов”яково щось велике. Просто щось.

Вирішую піти трохи пройтися і купити щось таке, що могло б спрямувати мої думки в якесь приємне русло, або, принаймні, змусило б мене посміхнутися.


Я обійшов багато крамниць, та не побачив жодної речі, яка б припала мені тоді до душі.

Спробую виділити декілька критеріїв того, що шукаю.

Не знаю чому, але втягнувся я якось в те перелічування. Список – хороша річ. Напевно, прийшов тепер час складати багато списків. Ось і зараз напишу один.

По деякому розмірковуванні поступово вималювалася картина того, що я шукаю. Виявилося, що це щось:

не надто велике – щоб можна було легко переносити

не дорожче ста крон13

багаторазового використання

і до того ж, як зовнішнього, так і внутрішнього

окрім того, щоб надавалося до використання як самому, так і разом з кимсь

що спонукало б мене до дій

що змусило б мене забути про час


Сідаю на якусь лавку й ще раз уважно перечитую список. Довгий час. Список досить відвертий. Я ним цілком задоволений. Може навіть і існує якась така річ, а може й ні. Це не настільки важливо. Сам той список для мене цілковите одкровення. Це називають справжньою цінністю.

Я все ще сиджу на тій лавці, розмірковуючи, які речі могли б задовольнити оті мої вимоги.

На думку спала ціла купа всілякого непотребу. Але ж це мусить бути одна, одна-єдина річ.

Раптом мене огортає прозріння. Мені потрібен м’яч!

А таки дійсно м’яч. Віддалено відчуваю легке хвилювання в середині.


Давно вже я не думав про м’ячі. Я втішився, що саме це спало мені врешті на думку. От про такі речі мені й слід тепер думати. Цим шляхом і підемо, товариші. Треба тільки вибрати м’яч. А як їх вибирають?

На світі повнісінько м’ячів. Людство ж весь час товчеться з ними. Заради забави, та й з всілякою іншою метою. Важливо тільки знайти той один, єдиновірний.

Подаюся переривати крамницю спорттоварів.

У них тут широчезний вибір м’ячів. Добротних і дорогих. Зі шкіри та з інших солідних матеріалів. Перемацую їх всіх по черзі – і мені здається, що вони всі якісь надто вже претензійні, як на мене. Якщо я куплю собі такого – відразу ж поляжу жертвою комплексу неповноцінності. Не на часі тепер купувати якісні м’ячі. Зараз мені треба якомога сильніше притлумити елементи конкуренції в моєму житті. На порядку денному – виживання.

Я потребую звичайнісінького м’яча, просто м’яча. І, бажано, пластикового.

Подаюся до іграшкового. Тут вибір значно менше давить на інтелект. У них, на щастя, всього декілька м’ячів. І тільки троє різних розмірів та кольорових нюансів. Зважую помалу один з них в руках, пару інших постукую об підлогу. Врешті, роблю все дуже просто – вибираю червоного пластикового м’яча середньої величини. І коштує він трохи більше 50 крон.

Мені запаковують м’яча в кульочок і я повертаюся велосипедом додому, цілу дорогу розвіюючи на радостях новим надбанням.


Одразу відсилаю Кімові факс: мовляв, настрій вперше за останній час піднявся; купив червоного м’яча.


Влягаюся на канапу з м’ячем на грудях.

І чекаю вечора.

Коли стемніє – вийду у задній дворик і покидаю м’яча об стіну сусіднього будинку. Цей теплий образ так і застиг у мене перед очима.


Дерево


Декілька вечорів поспіль я кидав м’яча об стінку там внизу, в задньому дворику.

Зазвичай виходжу я після вечірніх новин і завертаю за будинок – до тієї стіни, де зовсім немає вікон. Сюди рідко-хто забредає, та й ліхтар тут один-єдиний на всю вулицю.

Щось у тому киданні об стінку таки є. Хто його зна, що це. Але багато-кому варто було б спробувати. Навіть нам всім разом. Ми б тоді зовсім по-іншому поглянули на все. Ми тоді б стали трохи радіснішими.

Шпурляю собі отак того м’яча об стінку, кожного разу чекаючи, доки він відіб”ється ще раз від землі, перш ніж повернеться мені до рук. Хороший м’яч. Завжди повертається. І до рук приємно взяти. Господи, я й забув, як це, коли тримаєш в руках м’яча! Стискати його між долонями! Він же ж такий круглий! Він змушує мене забути про час.


Знову кидаю. Новенький червоний м’яч вдаряється об стінку – й у дворику відлунює потому приглушений звук. Ловлю м’яча, притримую на якусь хвилю, і – знову шпурляю. Чисто механічно. Не замислюючись особливо над тим, що роблю. – Добре, так можна думати про щось інше.


Сьогодні ввечері пригадався мені мій дідусь, мамин тато. Кілька тижнів тому дідусь розповіли мені одну бувальщину. Це була казка про добрий світ.


Мамині батьки мешкають у жовтуватому дерев’яному будиночку, який вони власноруч вибудували багато років тому. У них там і свій садок, куди вони вкладають чимало праці. Для них оті квіточки, дерева й кущики завжди були чимось надзвичайно важливим. Вони знають всі ті дивовижні назви, коли що садити, коли підливати, коли час збирати врожай. Тільки й розмови у них що про оту всіляку саджанину. Знайомим і рідним завжди дарувалося власноруч вирощені квіти. Так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.

Коли вони ще тільки починали будувати свій будинок, мій дідусь посадили яблуньку. На самих приступах до садка. Мені, однак, не довелося застати це деревце. Воно всохло ще до мого народження.

Але я про нього чимало чув.


Вкоренялося воно собі вже багато років, ось вже й яблука взялися помалу наливатися. А родилася їх сила-силенна. Бабця давили з них сік й варили варення.

Хороша була яблунька.

Аж тут – лихо.

Те літо видалося напрочуд врожайним. Яблука – велетенські й соковиті – так і просилися до рук.

Та одної ночі хтось зруйнував ту яблуньку. Обліплені яблуками крислаті гілки лежали тепер по-варваськи розкидані в траві. Дідусь казали, на це годі було дивитися. Та яблунька більше ніколи не родила. Вона всохла.


Мій дідусь зайшли до хатини із сумною звісткою для бабці. Потому зняли з себе свій робочий одяг, накинули на себе щось трохи парадніше й подалися дорогою додолу – попри церковне приборство – до школи.

Довго тоді балакали з їхнім директором.

Там потім тижнями виводили дітей на чисту воду, аж ось через якийсь час зголосилося троє хлопців.

Вони хотіли тільки поцупити кілька яблук, та якось самі незчулися, як трохи занадто розійшлися.

Їх дуже мордувало сумління.

То були пусті хлоп’ячі дурощі. Нічого такого страшного. Але й не можна було ту подію просто зігнорувати.

Мій дідусь разом з директором школи хотіли, щоб справедливість була справедливою.

Нова яблунька за тих часів коштувала б 150 крон.

Домовлено – хлопці мають виплатити вартість того деревця.

З кожного по 50 крон.

Дідусь казали, що на той час то були великі гроші.


Хлопці мали сплачувати щотижня по частці – всю осінь і аж до весни – поки не виплатять всієї суми й остаточно не розрахуються.

Дідусь і самі ходили до тієї ж школи, тож добре знали, що тамтешнім хлопцям не було так вже й дуже чого розтринькувати. Вони мешкали там же, у школі, дехто з них місяцями нічого не чув від своєї родини, яка до дірок спустошила свої кишені, вже аби тільки послати їх до школи. То ж їм треба було б сплачувати борг за яблуньку із власних кишенькових грошей. А це, вочевидь, означало, що на весь той час випадали б всі забави, які коштували бодай якісь копійки. Навряд чи вони могли б тоді дозволити собі сходити у кіно, зафундувати дівчатам Solo14, – ну майже тобі нічого.


Щосуботи хлопці приходили під двері до моїх дідуся й бабусі, примирившись із долею, і приносили гроші. Майже мовчки. Лиш простягали руки й кидали копійки у велетенські лабети мого дідуся. А той тільки ствердно похитував головою – на знак того, що все було так, як і мало бути. І так тривало довго. Минула зима, прийшла весна.

У травні садок зацвів знову, а в школі мали б десь от-от розпочатися вакації. Хлопці роз’їжджалися по родинах вповні насолоджуватися літньою волею. Ця субота вже була останньою. Хлопці прийшли при параді. Настрій у них був якийсь такий ніби й навіть святковий. Ось вони подзвонили у двері. Бабця запросили їх до хати. Вони зварили кави й напекли своїх смаковитих вафлів.

Хлопці засіли за стіл, сплатили останню рату й потрясли руками з дідусем та бабцею.

На світі перестала існувати ота колишня пригода.

Хлопці відчули полегкість. Їм враз порозв”язувалися язики, й вони вперше провадили зі старенькими якісь балачки. Розповіли про школу, поділилися своїми планами щодо літа. Сказали, звідки вони родом... Обличчя їхні аж світилися. Борг було сплачено. Їх очищено, і тепер вони могли врешті сміливо підвести очі.


Через якийсь час хлопці попідводилися йти додому. Попрощалися й направилися до дверей.

Тоді підвелися мій дідусь.

Стривайте, це ще не все.

Хлопці завмерли. Дідусь подалися до великого серванту на кухні. Відкрили дверцята. Занурили руку аж по лікоть у якусь із поличок і вийняли звідти три конверти. Тоді врочисто підійшли до переляканих хлопців та вручили кожному по конвертові.

Хлопці виглядали порядно спантеличеними. Вони переглянулися. Тоді відкрили конверти – і враз усі троє як один відчули, як по їхніх щоках самі собою потекли сльози.

Дідусь повернули їм усе до копійки.


Я все ще стою на тому ж місці, тупо кидаючи м’яча об стінку. Якраз так добре втягнувся в ритм. Мені добре від цієї забавки – не бачу жодних причин її припиняти. Від цієї забавки ніколи не буде зле. Немає значення, скільки я буду отак товкти тим м’ячем об стіну – від цього мені ніколи не буде погано. Ніколи.

Дідусь казали, що з самого початку мали намір повернути дітям їх гроші. “Йшлося зовсім не про гроші,” – сказали.


Мої думки перекинулися на хлопців. Вони вже десь повиростали. Долічують, мабуть, шостий десяток.

Вони, напевне, відчули, що світ добрий. Що все якимсь чином пов’язане, що все якось тримається купи. Що все щось означає.

Цікаво, чим вони зараз займаються. Обросли, мабуть, сім’ями й самі тепер порозбивали собі яблуневі садки попід будинками.

Мій дідусь – сильна особистість.

Цікаво, чи я теж сильна особистість.

Цікаво, чи моя генерація взагалі подарувала світові бодай одну сильну особистість...


Час

Якось пообіді відрив я у братовій шафі якусь книжку. Вона написана англійською і йдеться там про час, універсум і таке інше.

Взявся її було гортати, але відразу почав пітніти й був просто змушений відкласти її поки на бік. Це було занадто важко для мене.

Існують певні межі того, що я можу зараз втиснути у свій мозок.

Якусь хвилю я намотував кола по квартирі – просто так, щоб притупити почуття неспокою.

Тоді погортав старий альбом фотографій мого брата – так, аби тільки перевести свої думки на інші рейки. Там виявилося багато моїх фотографій. На них я ще зовсім мала дитина. Як завжди в якомусь тупо-дивацькому одязі. Трикотажному. Завжди той трикотаж!

Дитиною я, мабуть, хронічно був сповнений небувало глибоким співчуттям до самого себе.

На одній з фотографій я стояв поруч зі своїм новим велосипедом. Він зелений такий, а на рамі збоку – п”ять червоних пташок. Я – в жовто-коричневих штанцях. Весь охоплений бажанням чим скоріш сісти на вело сип еда. Це був єдиний намір, що світився в моїх очах.

Коли я вранці прокидався, то першою думкою було: велосипед! І жодної іншої.

Сьогодні я прокидаюся із цілим роєм різних думок в голові. Точно більше п”яти. Це понад мої сили.

Я не знаю, до чого це все. А до чого це все, власне?

Відіслав факса Кімові й спитав, чи його батьки теж одягали його в дитинстві у трикотаж. Спитав також, чи він бува не знає, до чого це все.

Той відразу ж відповів: “так” на запитання про трикотаж, “ні” – на друге.

Кім завжди так блискавично відповідає. Скидається на те, що він весь час сидить над факсом і лише тим і займається, що чекає, аби я щось написав.

Це мене трохи турбує.


Ось сиджу я, втупившись в лист від Кіма, з його “так” і “ні” – й до мене помалу повертається отой колишній неспокій. Починаю усвідомлювати, що якимсь чином мене щораз ближче тягне до тієї книжкової шафи. Он вона та книжка, – а я отут, – Боже!, та до неї ж так близько! Відчуваю дику в ній потребу – і якось само собою підходжу все ближче й ближче.

Нарешті всівся з тією книжкою навколішки і подумав, що, врешті-решт, в ній теж можна пошукати якусь відповідь-розв”язання моєї проблеми. До кінця я не впевнений, але здається мені, що це рішення було досить послідовним і визрілим...

Її написав якийсь професор на ім’я Павло15.

Гадаю, що чолов”язі з таким симпатичним іменем навряд чи спало б на думку виписувати аж надто мудрі речі, аби вселити в мене непоборний страх. Почитаю-таки.

Читаю вже кілька годин підряд. Відчуваю, як поволі перевертається все моє єство.

Навіть якщо вони там пишуть, що отой Павло вміє писати просто про складне, мені все одно здається, що йому саме тут це не дуже-то й вдалося.

Той Павло взагалі займається якимось аж надто вже складними речами.

Наявний в мене запас знань заслабкий для того, аби осягнути його розумні думки, я б навіть сказав, що він взагалі відсутній.

В першому ж класі гімназії я викреслив зі свого розкладу математику разом з фізикою. Тоді мені хотілося звільнити час для купи інших речей, з яких в моїй уяві вимальовувалася досить приваблива картина мого подальшого існування. Сьогодні я вже не настільки переконаний у правильності свого вибору. Може це була й тупа гарячковість.

Отож, зрозуміти я міг далеко не все. Може навіть бути, що я розумів ще менше, аніж мені здається. Але й те, що мені було дано осягнути у тій книжці, вбиває мене в стан крайнього екстазу й дикого страху.

Я й не підозрював, що мій брат читає такі книжки. Вочевидь, я багато чого про нього не знаю.

І ще більше мені не відомо про час.

Виявляється, у одній лабораторії в Боні знаходиться триметровий металевий циліндр.

Павло пише, ніби отой циліндр має форму підводного човна і лежить він там опертий на сталеві рамки, весь попідперізуваний дротами і вимірювальними пристроями. Це атомний годинник. І поки що він найточніший у всьому всесвіті.

Він навіть точніший, аніж Земля – з її обертанням навколо своєї осі...

Така шалена точність спантеличила мене до злості. Поступово до мене почала підкрадатися думка, що тут й близько не йшлося про якісь високі матерії. Це просто ще одне щось, яке хтось вигадав, а всі інші з радістю погодилися. Це починає мені вже навіть подобатися. Я аж відчуваю, як час в моєму мозку перетворюється у якусь гнучку річ, що покірно піддається будь-якій моїй нарузі над нею.

Гадаю, непогано було б і собі завести отакого-от атомного годинника.

Далі читаю. Гм, виявляється, щоб компенсувати оту безвідповідальну неточність Земної кулі у ритмічності обертання навколо своєї осі, деколи до часу додають одну секунду. Останнього разу це було в червні 1994 року… І ніхто звичайно ж нічого тоді не сказав!

Через ті атомні годинники змінилося і саме визначення секунди часу. Раніше секунда була 1/86.400 частиною доби, а тепер це вже 9.192.613.770 обертів одного атома цезію...

Щодо мене, так це багато.

Ті всі просвітницькі одкровення вибивають мене з колії. Стає погано – треба йти по м”яча. Якийсь час гепаю м”ячем об холодильник, аж поки відчуваю в собі сили читати далі.

Пригадалося, як ми в дитсадку пили молоко.

Багато хто з нас мав тоді електронні годинники. З секундоміром. У них були навіть позначки сотої долі секунди. І ми витрачали тоді час на нереальні абсурдні дрібниці. Хоча, тоді нам здавалося це якраз “тим великим”.

Довгий час цінувалося вміння випивати молоко швидше за всіх. Мені завжди на склянку йшло 5 секунд, а був такий Еспен – неможлива потвора, – так він спустошував повну склянку менш ніж за 1 секунду, чесне слово. Хоча тепер, у світлі того, що я отут саме прочитав, цей його талант, мушу визнати, мені імпонує. Мені особисто мало що вдається менш ніж за секунду часу.

От тарабанити пальцями по столі можу рівно 15 раз в секунду. І дуже тим пишаюся. Трапляється також деколи, що вдасться сфотографувати щось посеред якоїсь сотої частки секунди (потім з”являється таке дивне число на фотографії, що аж приємно).

Але це ніщо – в порівнянні з тим, що виробляють ці атоми цезію. Стоп, а чи можна вірити тому, що він там понаписував? Понад 9 млрд. обертів за секунду, каже? Уявити це собі ніяк не можна. Занадто багато. У мене досить обмежені здібності оцінювати на око кількість одиниць, які знаходяться у одній цілості. Мені, скажімо, легко відразу визначити, що у полі пасуться четверо чи дев’ятеро корів, але коли їх трохи більше, аніж п’ятдесят, то мушу вже рахувати кожну одну. А все, що туди далі за тисячу, взагалі зливається мені докупи.

У мене немає жодної можливості проконтролювати, скільки отих атомів цезію і як вони там обертаються. Залишається тільки сподіватися, що отой Павло добре знає, що каже.

Ловлю його на слові...

Читаю далі.

Стає все гірше.

Павлусь розійшовся, заявляє тепер, що, мовляв, на час впливає сила тяжіння.

У того чоловіка вочевидь не все в порядку з гальмами.

Без жодних умов та додаткових припущень він стверджує, що на час впливає сила тяжіння і рух.

Дивлюся на обкладинку книжки. Видавництво ніби поважне. Мабуть-таки все, що він отут сплітає, істинна правда.

Мене це починає вже діставати.

Чому ж ніхто мені не розповів цього раніше?

Хіба вчителі фізики не розуміють, що такі речі все змінюють? Хіба вони тупі?

Головна причина того, чому я ніколи не вчив фізики, це те, що ми сиділи на тому уроці, постійно малюючи протони й нейтрони, задньої гадки не маючи про те, як це все власне зліпити собі в голові докупи. Я нудився на тих уроках страшенно. Мені набагато цікавіше було повертатися дозаду до дівчат, і показувати їм всілякі композиції з пальців.

А от про час ніхто ніколи й не згадував.

Жоден з моїх вчителів не обмовився й словом про час. Я змушений просто отут, при нагоді, висловити сумнів, що вони взагалі щось у цьому петрають.

А може вони і знали про всю оцю маячню навколо часу... Ну, в такому випадку все моє нутро прагне помсти. Скажімо, вгатити в плечі, коли того найменше сподіваються!

Відчуваю себе розведеним.

Відчуваю, що ні у що більше не зможу повірити.

На сонці час минає у 2 млрд. разів повільніше, аніж у нас. Все це через силу тяжіння. Павлусь каже, вона там нагорі сильніша.

А мені завжди здавалося, що час є часом, а сила тяжіння – силою тяжіння...

А це, як виявилося, далеко не так.

Мав би я пару тих стильних атомних годинників, міг би все емпірично перевірити у Empire State Building16.

Але це мені, звичайно, ніколи не вдасться.

А було б таки цікаво – прилаштував би один годинник на вершечку Empire State Building, інший – внизу, при вході. Через якийсь час можна було б помітити, що той, що наверху, таки швидше вертить своїми стрілками.

Проживши отак свій вік внизу, серед буденної метушні вулиці, можна заощадити пару тисячних секунди життя.

А от ті, що постійно отам нагорі, старіють швидше, ніж ми всі.

Відкидаю книжку вік.

Відчуваю млість. У мене перегрів.

Мабуть, далі почитаю іншим разом.

А це багато чого змінює.

Часу не існує.


Дуже сумніваюся , що тут можуть бути якісь інші висновки.

У всякому разі, немає якогось єдиного часу.

Є мій час. Твій час. Павлів час. Час Сонця.

Безліч часів.

А безліч часів – це хіба не те саме, що й жодного часу?

Бо якщо це так, то мене мало б врешті огорнути почуття повного вдоволення.

Чому його немає?

Відчуваю тільки глибокий стрес.

Мабуть, вдоволення прийде трохи пі