Реферат: Юрій Щербак Як на війні повість

Юрій Щербак


Як на війні

повість


— Приречені, — кинув Білан. Він говорив повільно, неохоче розціплюючи зуби; цідив короткі речення в запітнілу трубку, яку до болю притуляв до вуха, наче боявся, що його безбарвний голос загубиться в нескінченному плетиві проводів, які пролягли між ним і Москвою. Москва була безпристрасна; розмова велася в сухуватій манері допиту, коли ні слідчий, ні обвинувачений ні з чого не дивуються: відвикли вже.

— Так, — підтвердив Білан. — Аварія аерозольної камери. Вони приречені.

І ще раз спокійно кинув у трубку це слово:

— Приречені.

Поклав долоню на скло, яке покривало стіл.

— Так. Зрозумів. Заходів вжито. Ні. Сподіваємось.

Відняв долоню, залишаючи на склі стуманілий п'ятипалий відбиток.

Трубка помовчала. Білан тужливо подивився надвір. Із кабінету видно було подерту зелено-руду завісу каштанів, які стояли на краю урвища, і прохідну. Світла ріка туману струмувала на дні яру. Прикриваючись прозорим рожевим плащиком, промайнула лаборантка із біохімічної лабораторії. Вона бігла, обминаючи дощові озерця. Посковзнувшись на мокрій землі, дівчина ледве не впала. Заговорила трубка.

— Так, — прокинувся Білан. — Вірус Джосера.

Дерева на схилі яру погойдувались, наче водорості в акваріумі. Біланові слова, просуваючись уперед, обростали на своєму шляху шурхотом і тріском, — так, наче магніт, кинутий у залізні ошурки; слова, притишені й шепеляві, опинялися в білій трубці на другому кінці провода.

— Хвороба Джосера! — крикнув Білан. — Алло, погано вас чути!

З прохідної будки вийшов, шкутильгаючи, дід вартовий. В сльоту він натягував на риплячий протез калошу. На подвір'я в'їхало санітарне авто УАЗ — кремова, рясно забризкана сірим брудом коробка.

— Інкубаційний період? — перепитав Білан. — За даними Баландіна — два дні. Абсолютно. Гаразд.

Дід зачинив браму. Стулки змикались, беззвучно занурюючись у драговину імли. Знову полинула поміж калюжами дівчина в рожевому плащику. Вона легко стрибнула через клумбу і зникла за рогом головного корпусу. «Ох і кізочка», — зітхнув Білан.

— П'ятеро, — машинально відповів він, знизавши плечима.

Вже з півгодини він малював цю цифру: на аркуші паперу, що лежав перед ним, паслася череда п'ятірок. Злі числа з дегенеративно низьким чолом, ситі товстопузі п'ятірки, п'ятірки охлялі, вайлуваті чи спіралеподібні, туго, наче дзиґареві пружини, закручені цифри.

— Четверо лікарів. Так. І одна лаборантка.

Із трубки сочилися скупі, холоднуваті слова. Білан обм'якнув од цієї розмови: йому раптом схотілося заплющити очі (він так і зробив: опустив на якусь мить повіки і розчепіреними пальцями вдавив очні яблука, намагаючись відігнати втому) і заснути просто тут, у директорському кабінеті, не встаючи з незручного, з жорсткими підлокітниками стільця, присунутого впритул до столу, на якому стояв календар — обертова шкатулка з нержавіючої сталі — і письмове приладдя — мармурова надмогильна плита, а під склом розплатаний старий проспект реферативного журналу «Медична географія». Білан доторкнувся до мармуру: жовтувата, в фіалково-чорнильних накрапах брила акумулювала всю застояну вогкість нетопленого кабінету. Провівши зимною долонею по обличчю і намацавши пучками звичну бугристість віспяних рубців на щоках, Білан сказав:

— Ви слухаєте? Запишіть. Баландін, — та ні, не БаландІн, а БалАндін, Дорошенко, Махов, Лозицький, Різник. Еге ж. Комісія вже розпочала розслідування. Так. Сповіщу. Неодмінно.

Почекав, поки Москва покладе трубку. Потім встав і підійшов до вікна. Рудий частокіл каштанів на краю урвища погустішав у прояснілому повітрі, мережаною черню гілок вкриваючи фольгове небо.

І


Дощ почався увечері. Йшов усю ніч без упину, і це був не короткий, як дихання дитини, дощик весни, а довга, ревна злива; жовті глинисті бурчаки ринули повз лабораторію Баландіна, аж туди, де шумувала і випліскувалась із бетонованих берегів вічно тепла, незамерзаюча, брудна, весела, розперта стічними водами Либідь. Над Либіддю висіла хмарина пари. Безлюдно було в цю пору на Дніпрі: ні рибалок на білих косах, ні перехожих на гранітній набережній. Порожні пасажирські катери, як спіймані риби, були пришвартовані до риплячих бонів, на бортах яких мокріли чорні бублики автопокришок; запустіння і справжній спокій запанували на ріці, хоча й вигрібала землечерпалка тоннами жирний дніпровський грунт, хоча й повзли угору, до Десни, баржі, навантажені сірою, полискуючою, наче місячний камінь, щебінкою.

Жовта студена вода стояла в мілких місцях поблизу берега, де дно просвічувало гофрованою піщаною пустелею. Звідси, з Дніпра, навіть крізь скісний осип дощу виразно було видно місто: від великої Лаврської дзвіниці, повз вигнуту твердиню будинку Ради Міністрів, повз хмарочосні контури готелю «Москва» до блакитних п'ятиглавих зазубрин небесного Андріївського храму, архітектоніка епох, втілене в камені видіння пророка, котрий колись так сказав своїм учням: «Чи бачите, братове, гори сії? Яко на сих горах засяє благодать божа; імати град велик і церкви многі бог підняти імать». «І вшед пророк на гори сії, благослови я, поставив хрест, помолився богу і зліз з гори сеї, ідеже послеже бути Києву...»

Місто, огорнене темною хмарою, пронизане колючими вітрами, вистигло, посіріло, зблякло: ще пломеніли де-не-де темно-багряні канни, але всім зухвалим, буйним барвам настав кінець. Скінчилась епоха цяцькованих гаванських сорочок, радісно-безглуздих коротеньких твістових спідничок, лілових та оранжевих тенісок, перестали виблискувати на хлопчачих задах заклепки, якими рясно були вкриті фермерські сині штанці, зшиті у кравця Мендельсона в ательє на вулиці Саксаганського.

Баландін надів чорне, з сивизною, ратинове пальто. Махов натягнув шевйотовий плащ — немаркий, зручний для відряджень, практичний плащ із поясом; Ліля Різник витягла з шафи потерте на рукавах червоне бобрикове пальто, зшите ще тоді, коли Ліля вчилась у фельдшерському училищі; Дорошенко прийшла в новому демісезонному пальті, придбаному в магазині готового одягу, модель 31, артикул 504, ціна 82 карбованці 56 копійок; це було просте, кольору морської хвилі пальто статечного крою, на який не впливали примхи вередливої моди. Лозицький пішов на роботу в темному нейлоновому дощовику з в'язаним шерстяним коміром і з розрізами по боках.

Під залізничним мостом на Лозицького чекав Ординцев. Після дощу бур'янне бадилля, яке стирчало на схилах, — чорне від вугільного пилу і цупке, наче дріт, — побуріло, обмите небесною водою; подекуди знову свіжо білів деревій. Майдан перед товарною станцією був щільно забитий вантажними авто; виблискували їхні мокрі кабіни; контейнери, що стояли в кузовах, схожі були на скибки товарних вагонів. Ординцев помахав рукою. Ігор перестрибнув через жовто-пінявий потік, який прибився до кромки тротуару. «Стрибучість нічого собі, — задоволено подумав він, озираючись. — Жити можна».

Ординцев чекав на нього під мостом, біля якого зупинялися електрички, що йшли в Дарницю і Бровари. Його штовхали люди — саме починалася перша зміна на фабриці поблизу. Натовп квапливо скочувався з перону; вгорі висіло пласке небо, розкреслене вздовж і впоперек тонкими лініями проводів. Електропоїзд відійшов, і на семафорах засвітилися вологі червоні вогні. Ординцев стояв у пошарпаному вельветовому піджаку та в пожмаканій, розхристаній сорочці — видніли бляклі груди Ординцева, — а взутий він був у босоніжки із світло-коричневої, схожої на церату, штучної шкіри. В Ординцева була яйцеподібна, із високим чолом, дуже облисіла спереду голова; обличчя заросло русявою щетиною. В руці він тримав паку книг.

— Привіт, юначе! — Ординцев видихнув хмаринку пари і зніяковіло усміхнувся.

«Готовий, — подумав Ігор. — Набрався, собака, зрання».

— Чув? — збуджено спитав Ординцев. — Учора тільки дізнався. Вийшла з друку десятитомна історія італійського живопису.

— Ти що, купив?

— Ні, замовив. — Ординцев підсмикнув штани. — Вийшла в Дрездені. Ферлаг дер Кунст. А казали, що Зееман видасть. У кожному томі сто кольорових репродукцій.

«У нього діти голодні. Я добре знаю, що голодні. Кажуть, у нього четверо дітей».

— Я бачив зееманівське видання, — сказав Ігор. — Чудова передача кольору. Взяти хоча б Тулуз-Лотрека. Загнутися можна.

— О, це гросмайстри, — підтвердив Ординцев. — Колір вони розуміють.

У нього були маленькі, хитрі очиці, хоча Ігорю часом здавалось, що в них криється щось значніше, аніж просте лукавство п'янички: у Ординцева були шалені очі пивного кольору — вони вразили Ігоря своїм тривожно-очікувальним виразом, наче Ординцев звідав нарешті довгождане щастя й не хотів, щоб інші довідалися про це, — немов боявся втратити це щастя, а як вдержати його, теж не знав.

— Послухай, Жоро, — сказав Ігор, — історію цю хто написав? Німці, чи що?

— Ні, — відповів Ординцев. — Там є один італієць, професор... забув його прізвище... він і написав. А ти знаєш, — Ординцев усміхнувся по-дитячому ніяково і одразу ж погасив усмішку, — у мене вже є один том. Італійський маньєризм. Я купив. По знайомству.

Вони перестрибнули через калюжу. Ігор подивився на ноги Ординцева. Нитяні шкарпетки його змокли і почорніли. На перехресті Ординцев та Лозицький зупинились, пропускаючи цементовоз — незграбну, схожу на ракетну установку, автоцистерну, вкриту шкарубким шаром цементу. Потім вони повільно пішли вгору вузькою, звивистою вуличкою, на якій не було жодного будинку: з одного боку — високий інститутський паркан, збитий із нових дощок, а з другого — теж паркан, тільки він був нижчий і дошки в ньому прогнили. За цим парканом починався яр.

— Я вчора Ван-Гога дістав, — мовив Ординцев. — Чехи видали. Якщо хочеш знати, це видання мені не подобається. У мене є кращі Ван-Гоги.

— Скільки у тебе цих Ван-Гогів?

— П'ять. Скірра, Зееман, Корвіна, Штука — це польське видання — і Хеншельферлаг. Я за Скірра дав двадцять п'ять карбованців.

Він загинав пальці, складаючи їх у кулак.

— Зовсім здурів, — сказав Ігор.

— Юначе, — посміхнувся Ординцев, — цього разу я тобі вибачаю. Ти надто меркантильна людина. Мистецтво, як і харчі, потребує багацько грошей.

— Жоро! — заволав хтось позаду. Ігор і Ординцев обернулися.

Ординцев працював у вірусологічному відділі. Його батько — Віктор Вікентійович Ординцев, високий, кощавий чоловік, котрого в молодості запевняли, що він схожий на Блока, — після закінчення Петербурзької Академії художеств по класу живопису поїхав до Згежа — маленького містечка в Царстві Польському, що підлягало білому цареві російському і входило до складу Лодзинського повіту Петроковської губернії. Там Віктор Вікентійович викладав малювання і креслення в місцевій гімназії. Ніхто не знав — чому він обрав саме це непоказне містечко: казали тільки, що нібито до цього причетна одна польська пані, з якою він буцімто познайомився в Петербурзі, але чи правда це — так ніхто й не довідався. У 1914 році, під час літніх вакацій, він приїхав у Кременчук, до брата. Суспільно-літературна і політико-економічна газета Кременчука «Приднепровский голос» сповістила панів передплатників про перебування в місті «известного в артистических кругах Лодзи и Варшавы живописца г. Ордынцева, чьи произведения, льстим себя надеждой, в самом скором времени будут экспонироваться и в нашем городе».

Ординцев малював оголених дівчат на берегах озер, де зростали дивовижні неземні квіти. На його картинах дівчата грали в серсо, чи розчісували мокрі коси, чи задумливо милувалися грою гострих водяних скалок, що майстерно були виписані на поверхні озера: Ординцев брав білила і додавав до них трохи смарагдової зелені або ж зрідка крихту крапплаку — виходила дзвінка скалка. В Кременчуці стояли пекучі, невимовно тужливі дні. Наприкінці відпустки Ординцев захворів на черевний тиф. Звістка про загальну мобілізацію застала його в заразному бараці міської земської лікарні; всі його картини лишилися вдома. Він написав двадцять три картини (були там і портрети дівчини з обличчям дитини, яка щойно прокинулась), але наступ 9-ї німецької і 1-ї австро-угорської армій, що почався 29 жовтня 1914 року в районі Лодзі, якнайфатальніше відбився на долі мистецького доробку Ординцева: прямим влучанням важкого фугасного снаряда був дощенту зруйнований дім, в якому Віктор Вікентійович займав два покої. У 1920 році народився Жора. Ординцев жив тоді в Києві. Він став викладачем креслення і нарисної геометрії в будівельному інституті. В 1934 році у нього назбиралося кілька картин. Він поніс їх на виставку. «Нам потрібна колгоспна тематика, добродію», — пояснили йому. Ординцев у той час уже не малював оголених дівчат. Він захопився пейзажами (копиці сіна на березі Дніпра, вдалині — блаватний мазок правого берега і золота — кадмій оранжевий — крапля лаврської дзвіниці). В 1941-му, восени, коли од вибухів здригалися будинки на Хрещатику, до них постукали німці, — Ординцеви мешкали тоді на вулиці Карла Маркса. «Панове, — сказав Віктор Вікентійович, — я був за часів своєї молодості в Мюнхені». — «О! Я!» — захитали головами солдати. «Панове, як же так? Я дуже люблю Германа... Ганса Германа... ну і Ментцеля, ясна річ. Дозвольте забрати з собою хоча б кілька картин». — «Наша армія гарантує цілість ваших полотен», — відповів світлоокий рум'яний офіцер. «Як же так?! Зрозумійте. Мене колись виставляли в Кунстферейні». — «Гут, гут!» — захитали головами солдати.

Віктор Вікентійович повернувся до Києва у грудні 1943 року. Він був у валянках і солдатському бушлаті, підперезаному подертим шарфом, в руках палиця; вузька стежка, протоптана в снігу, вивела його на Хрещатик. Він повернув праворуч, продибав повз згорілий цирк і опинився в під'їзді. Підвів голову і довго дивився на понівечене сплетіння балок, що провиснули в порожніх прорізах поверхів. Згори сипались на нього колючі сніжинки та чорною картеччю падав воронячий грай. Тоді Віктор Вікентійович спустився в підвал і почав копирсатися в мотлохові, що звалився вниз разом з балконом та уламками перекрить: у підвалі було багато рам од піаніно — дзеркально-чорні скрині згоріли, у вогні розчинилися й зникли маленькі молоточки, вкриті ніжним фетром, залишилися лише скелети — металеві рами з мідними і сталевими струнами — примітивні, як первісні арфи. Віктор Вікентійович вдарив запальничкою по струнах. В підвалі затремтіли обгорілі, жалібні звуки. На кошлатих, вкритих памороззю струнах залишився шрам. Намети снігу в підвалі мали гострокутні обриси, наче побиті злитки скла. Потупцювавши трохи в підвалі, Віктор Вікентійович вийшов на вулицю. Перед війною він написав тридцять п'ять картин, серед яких були і портрети сина — великоголового, негарного підлітка в куцому сіренькому костюмчику і з книгою в руці. Після війни Ординцев написав чотири картини — знову оголені дівчата, тільки вони не пустували, а задумливо сиділи на мертвих, ніби випалених, берегах озер. Віктор Вікентійович писав землю газовою сажею, змішаною з вохрою; вода на його картинах застигла важка і непрозора — білила коштували дуже дорого, смарагдову зелень після війни дістати було неможливо; в 1946 році Ординцев помер од пухлини головного мозку. Він помирав довго й тяжко і перед кончиною просив Жору організувати посмертну виставку його картин. Він сповістив Жору, що кращі його картини можна знайти у Згежі, в будинку номер 28 по вулиці Чарнецького у пані Крістіни Волянкевич. Через три роки Жора Ординцев, його улюблений єдиний син, під час чергового запою продав останні картини батька огулом за 450 карбованців знайомому художникові, якого спокусили добротні підрамки й товсте, як мішковина, полотно, цупко натягнуте на підрамках.

— Жоро, — сказала, наздоганяючи їх, Ася Зельдич — працівниця вірусологічного відділу, жінка, схожа на ассірійського царя, котрому щойно поголили бороду. — Як температура?

Ігор здивовано подивився на Ординцева.

— Не міряв, — промурмотів той, підсмикуючи штани однією рукою. — І не збираюсь. Відчепись... Ти зайди до мене, — звернувся він до Ігоря. — Ти мені потрібен... Ван-Гога покажу.

— Гаразд, — сказав Ігор, — після досліду. О другій годині. Добре?

— Добре, — мовив Ординцев. — Як Баландін? Повернувся з відпустки?

— Ще в понеділок. Моторний, собацюга. Починає штовхати науку з нетутешньою силою.

— Заходь, — сказав Ординцев. — Я в третій кімнаті тепер. Поруч з Асею. Бувай.

Вони ввійшли у прохідну будку. Ординцев, не знімаючи номерка, шаснув через прохідну і швидко, майже бігом, гайнув розкислою стежиною вгору до мікробіологічного корпусу.

— Що з ним? — запитав Ігор.

— Послухайте, — зашепотіла Зельдич, ворухнувши багатозначно стрілоподібними царственими бровами. — Ординцев — геній. Ви коли-небудь зрозумієте. Він стоїть на порозі великого відкриття. Йому вчора зробили заштрик. Я наполягла на цьому. У мене в диспансері приятелька працює. В наркологічному. Спеціальний заштрик — температура сорок і повна відраза до горілки. Зрозуміло?

— Відраза?

— Людину треба рятувати, — знову ворухнула бровами Ася. — Він цілу ніч не спав. Погано йому було, не дай боже. Я дзвонила вночі. Температура сорок і шість, весь палає... А у нього серце слабке. Запій почнеться — пропаде. Ніяке серце не витримає... Білан його бачити не може. Пропаде Жора. Ні за що пропаде. Жінка від нього пішла. Дітей забрала і пішла. Йому хоча б до докторської дотягнути.

— Що за відкриття? — запитав Ігор, пригладжуючи рукою волосся.

— Докладно не знаю, — сказала Ася. — Знаю тільки, що щось, пов'язане з інтерференцією. Вдень і вночі працює. Не вилазить із віварію. Казна-що взагалі виходить. Ми спирт заховали весь... то він ефір дудлить.

— Дайте йому спокій, — порадив Ігор. — Він, коли вип'є, мухи не зачепить. Нікому не заважає. Працює собі — і нехай.

— Як вам не соромно? — обурилася Ася. — Вам легко казати. Ви нічого не знаєте. Коли він вип'є, то стає справжнім негідником. Ми його покриваємо, як можемо. Ховаємо під столом. Від Білана. Але він негідник. Він може сотворити будь-яке паскудство. Тільки між нами. Він вкрав у нашої препараторки три карбованці. З кишені халата. Чули? Для неї це капітал. Останнє забрав. А як він у відрядження до Чернігова їздив, чули? Теж не чули? Але без нього ми пропадемо. Всі теми шкереберть полетять. На ньому вся тематика тримається.

— Шкода Жору, — сказав Ігор. — Заженете ви його у домовину спеціальними заштриками. Глядіть. Бо незабаром здача тематики.

Він попрямував до своєї лабораторії.

Лабораторія Баландіна стояла осторонь від інститутських будинків, на схилі гори. Головний корпус, виробничий, біохімічний і мікробіологічний корпуси скупчились нагорі. Внизу розташувалися господарчі будівлі — механічна та столярна майстерні; звідси починались інститутські задвірки: тут зберігались тюки сіна для коней імунологічної стайні, тут у курних трав'яних закамарках були приховані розсипи бракованих ампул, які сяяли в сонячні дні гострим алмазним блиском. Майже поруч, метрів за сто від лабораторії, в найдальшому закутку, згідно з постановою місцевкому, був споруджений монументальний крематорій для спалювання лабораторних тварин; тут завжди валялись трупи: кролі — кудлаті, з брудною шерстю, морські свинки — кумедні задубілі тваринки, що загинули в ім'я науки і були принесені в офіру дивній, але могутній богині, яку звуть Дисертація і якій поклоняються тисячі людей.

Лабораторія Баландіна розташувалася в окремому цегляному приземкуватому будиночку, просторому й незручному. Колись тут була протичумна станція Південно-Західного краю. Цементовану підлогу в будиночку встелили лінолеумом, але все ж земляний холод відчувався у приміщеннях. Зате в лабораторії зроду не водилися ні миші, ні пацюки. Дикий виноград обплітав стіни, а біля входу в лабораторію Баландін і Дорошенко завели навіть невеличкий квітничок, посадили яблуню та сливу. Лозицький прикрасив вхід двома восьмикутними цементними вазами, знайденими на смітнику. У вазах росли айстри. їхні білі, наче вирізані з білого крейдяного паперу, пелюстки, позбавлені пахощів, символізували, на думку Баландіна, стерильний світ лабораторії — недосяжно ясний, дисциплінований, несхибний світ його керівничої фантазії.

В лабораторії Баландіна був свій власний віварій та своя трупоспалювальна піч — стара груба, в якій цілісінький день палахкотіло блакитне газове полум'я: в ньому згорали трупи тварин, чернетки статей Баландіна, любовне листування Лозицького з багатьма дівчатами, не потрібні вже кусні мозку, надіслані на вірусологічне дослідження, лабораторне сміття, проолієний папір, ватяні тампони, насичені хлораміном, та інша всячина. В котлі, захованому в просмолених нутрощах печі, грілася вода для душу — душова кімната була навпроти кабінету Баландіна. Спеціальної роздягальні не було, тому всі, йдучи до заразної кімнати — заразки, — переодягалися в кабінеті Баландіна. Вікна кабінету виходили на стрімкий схил гори, що звисав над будиночком, заступаючи півнеба. Кабінет Баландіна стояв на самому кордоні двох держав, кожна з яких жила за своїми особливими законами: за два метри од дверей кабінету починалася режимна зона — заразка. В заразці — аскетичному похмурому приміщенні з маленькими заґратованими вікнами — стояв холодильник «Саратов», де зберігалися культури мікробів; до стіни був присунутий старий, але дуже надійний термостат, у якому протягом десятиріч утримували сталу температуру на відмітці 37°; біля вікна стояв білий, холодний, з гострими непримиренними гранями секційний стіл, прикрашений газовими пальниками, невеличким настільним боксом та трилітровою банкою з хлораміном, де мокли пастерівські піпетки. Невеличке віконце, прорізане у заразку і завжди щільно зачинене, виходило на чисту половину, в серологічну кімнату, яка спершу призначалась для дослідження крові; але ця кімната давно вже використовувалась не за призначенням: тут стояла двометрова, сяюча нікелем, світло-небесного кольору, обплутана хитромудрою системою коралових гумових рурочок, забезпечена великим пультом із плексу для приладів камера МАКБ-4 — «мікробіологічна аерозольна камера Баландіна», модель четверта, побудована спеціально для зараження лабораторних тварин, — вона випорскувала з металевого сопла у закритий резервуар найдрібніші крапельки водяного пилу: ці крапельки містили в собі смертоносний заряд вірусів. Камеру охрестили «Макбетом».

Легка, засклена перегородка відокремлювала цю кімнату од препараторського покою. Лаборанти розташувались окремо — у найсвітлішій, теплій кімнаті, суміжній із кабінетом Баландіна. Лікарі ж, вільні від експериментів, сиділи в незручному канцелярському приміщенні, поблизу входу в лабораторію: сама лабораторія починалася з маленького передпокою, де стояли вішалки та висів телефон. Кілька років тому спритний господарник Ізяслав Якович Кизименко закупив у якоїсь військової організації три десятки морських телефонних апаратів, знятих, мабуть, з підводних човнів. Добрячі, сіро-голубі настінні апарати мали сигнальні лампочки, пронизливі дзвінки і ваговиті, схожі на гантелі, трубки. У вертикальному стані трубку міцно тримала масивна нікельована защіпка. Все це було зроблене на совість.

...Лозицький ліниво вийшов по сходах і штовхнув ногою двері Вони були зачинені зсередини. «Бісова душа, — вилаявся мовчки він, — що це за міщанські звички. Запізнився всього на нуль годин п'ять хвилин...» Він подзвонив. Двері відчинив Баландін.

— Де ви тиняєтесь? Я вас просив прийти сьогодні раніше, — процідив він. — Ох і люди у нашій лабораторії! Махова теж нема.

Він вийшов із передпокою, гримнувши дверима.

«Нічого, — мовив подумки Лозицький. — Переб'єшся. Нічого з тобою не станеться».

Скинув плащ, надів халат. «Халат треба було б випрати. Скоро в ньому можна буде продавати квашену капусту», — подумав Лозицький, потягуючись.


II


— Чули новину? — спитав Лозицький, заходячи в серологічну кімнату. — Вчені ступені скасовуються, зарплата підвищується.

— Чергові плітки? — іронічно посміхнулася Дорошенко.

— Із найавторитетніших джерел. Під прапором боротьби з формалізмом... платитимуть згідно з посадою.

— А зарплата?

— Зарплату підвищують пролетарям. Молодшим науковим. Завам і старшим знижують. Під прапором урегулювання.

— Брехня, — похмуро сказав Баландін. — Нікому поки що підвищувати не будуть. І знижувати.

— Зменшити різницю все ж таки можуть, — єхидно мовив Ігор. — Тим більше, що держава врешті-решт однаково вигадає.

— У мене Ілько застудився, — сказала Дорошенко. — Нежить, кашляє. Боюсь, захворіє.

— Не захворіє, — обізвався Баландін. Він сидів навпочіпки і регулював ультрамікроскоп, пристосований для обліку аерозольних часток, що поступали в камеру. — І чого це ви завжди панікуєте? Між іншим, у лабораторії протікає стеля. Ви що — не могли потурбуватись, щоб полагодили дах?.. Нічого без мене не можете.

— Я була у Кизименка, — стала виправдовуватись Євдокія Іванівна. — Як горохом об стінку.

— Треба було спирт дати, — сказав Баландін. — Літра півтора. Миттю б зробили. Невже так важко здогадатися? Ви емульсію приготували?

— Так. Миколо Петровичу, відпустіть мене сьогодні трохи раніш, добре?

— Я вас на ланцюгу не тримаю, — буркнув Баландін.

Лозицький перевіряв компресорний пристрій і систему гумових рурок, якими в камеру подавалося під тиском повітря.

— Лілю! — сказав Баландін. — Свинки готові? Давайте сюди! Ігорю Станіславовичу, трошки жвавіше, прошу.

— Зараз, — озвалася з-за перегородки Ліля. — Ось номери тільки запишу.

— Добридень, — промовив голосно Махов, з'являючись у кімнаті.

Він неквапливо застібав халат, повільно, діловито обмацуючи кожен ґудзик. Махов погладшав за останні роки — на підборідді та на шиї з'явилися складки (довелося міняти сорочки, бо на старих не сходилися комірці), і рухи його стали повільні, а колір обличчя так і залишився дитинно-чистим, зморщок не було; але найбільше він пишався зубами — білими, впритул посадженими, міцними, такими, що полюбляють м'ясо і яблука.

— І ви теж спізнилися, — сказав Баландін. — Чортзна-що діється.

— Я був на нараді культоргів, — образився Махов. — Можете запитати у Твінга.

— Гаразд, — відрізав Баландін. — Сідайте скоріш. Вестимете протокол.

— Що ж, — задумливо протягнув Махов, начебто йому хтось дозволив вибирати. — Сісти можна.

«Бреше про нараду», — байдуже відзначив Баландін.

— До речі, — Махов заклопотано потер долонею підборіддя. — На нараді лабораторію лаяли. За культроботу. Це і тебе стосується, Дусю. Казали, що ти погано ведеш щоденник політінформацій.

«Бреше», — вирішив Баландін.

— Лілю! — нетерпляче заволав він. — Несіть тварин!

Ігор увімкнув компресор, і кімната заповнилася гуркотом мотора, який подавав стиснене повітря в камеру; цей гуркіт увібрав у себе всі розмови та гомони, зробив їх однотональними, і тепер люди, готуючись до експерименту, беззвучно ворушили губами і беззвучно усміхались, наче їм хтось вимкнув голоси (це було схоже на те, як жінки, котрі дома готують обід і об одинадцятій годині ранку дивляться телевізійні передачі, залишають на екранах лише зображення, а звук вимикають; телегерої пристрасно відкривають і закривають роти під стукіт сікача, що перетирає яловичину на крихку червону масу).

— Бісова скриня, — вилаявся Ігор. Баландін запитливо подивився на нього. Ігор одвернувся. — Помісь казанка і синхрофазотрона. Так, так, і не дивись на мене, божевільний винахіднику.

Баландін ввімкнув другий насос, який відсмоктував заражене повітря з камери. Гуркіт посилився. Ігор тепер уже не чув власного голосу.

— За що я так страждаю? — почав зухвало декламувати Лозицький. — Баландін занапастив мою молодість. Його снопов'язалка... це ж ганьба нашої атомної цивілізації. Російський самоук Баландін. Подивіться-но, який він бундючний. Він скоро лусне од власної величі. Ні, громадяни, ви тільки гляньте. Це ж сам Баландін — батько чхального апарата!

— Що таке? Нічого не чути. Що з камерою?

Це Баландін, підійшовши до Лозицького, кричав, прикладаючи рупором масивну долоню до рота.

— Все о'кей!

— Що? — не зрозумів Баландін.

— Можна починати. Повний порядок!

Дорошенко принесла із заразки пробірку з мозковою емульсією кроля, який вмер од хвороби Джосера. У Дорошенко боліли соски — вранці спраглий Івасик покусав їх так, що в неї сльози навернулись на очі, але скрикнути побоялася, — вона примусила себе сидіти мовчки, щоб не злякати дитину, котра здригалася навіть при голосній розмові.

Ця по-селянському гарна блакитноока жінка народилася 26 липня 1925 року у селі Носівка Чернігівської області третьою дитиною, і звали її, звичайно, не Євдокія, і навіть не Дуся, а Явдоха, на честь її осліплої бабуні Явдохи, що пам'ятала кріпацтво, як вигонили людей на панщину, і кожен четвертий зжатий сніпок був їхній, а потім пан Цвєтков, якщо бував у доброму гуморі, пригощав дівчат наливкою. Але в 1925 році баба Явдоха померла, і тоді її онуку нарекли Явдохою: вона з'явилась на світ у родині не дуже багатого (одна корова), але й не дуже бідного (сім десятин землі, ще й півдесятини саду) селянина Івана Герасимовича Ткача; їй було вісім років, коли помер батько; вона стала кандидатом медичних наук у 1959 році, захистивши дисертацію на тему: «Спалах грипу А (Азія) 57 в деяких областях України та його епідеміологічна й вірусологічна характеристики»; коли помер батько, мала Явдошка пішла в сад і залізла на високу занедбану яблуню; вона просиділа на яблуні до вечора; їй подобалися запахи харчів — із запаху борщу почалося її дитинство, потім помер батько, і з хати наче вивітрились запахи свіжої кров'янки (кабанчика кололи на Різдво), смаженого сала, гострий, апетитний запах солоних, хрумких огірків, яєчні, ароматний дух жирних оселедців і солодкі пахощі меду — все в хаті стало прісним, все стало голодним, наче господар забрав із собою те, що мало якесь відношення до їжі. У неї було троє дітей — Андрій (1944 року народження), Ілько (1952 року народження) та найменший, Івасик, — той, що покусав їй соски; її чоловік, Федір Степанович Дорошенко, народився у 1921 році в селі Ярмолинці на Поділлі, де золотий православний хрест і золоте сонце із дванадцятьма променями-протуберанцями сяють на блакитному тлі подільського герба. А знайшовся конопатий Федько в родині ветеринарного фельдшера Степана Тодосьовича Дорошенка, який помер од дистрофії, коли Федькові було лише дванадцять років; батько передав синові у спадок білу шкіру та світле, наче вигоріле на сонці, волосся. Федір Степанович Дорошенко викладав історію партії в університеті; обоє вони (Євдокія Іванівна Ткач і її майбутній чоловік — Федір Степанович Дорошенко) вступили до лав ВКП(б) взимку 1941 року; тої зими в землянках стояв липкий запах цукрових буряків, викопаних з-під снігу на замерзлих полях, — накришені буряки Явдоха кидала в казан, і потім всі, обпікаючись, сьорбали брунатну, гірко-солодку водицю, в якій плавали м'які, нудотні скибки буряків. На початку 1943 року її чоловік став комісаром партизанського загону «Червоний месник»; напади на німецькі гарнізони пахли медикаментами (Євдокія Іванівна виконувала обов'язки фельдшера), хвойними вітрами, дешевим лікером «Гельмут» або тмінним шнапсом, гаром та м'ясними консервами; і коли в Остерських лісах їм, оточеним і голодним (останній сухар вони з'їли три дні тому), скинули на парашуті хліб, запах цих намоклих (мішок попав у болото) буханок, що злиплися в один житній балабух, повернув її до життя і примусив повірити в перемогу, хоча всі пристрасні промови чоловіка, виголошені годину тому, видавалися їй безсилим жебонінням; невдовзі у Феді відкрився остеомієліт; навесні 1944 року їй довелося приїхати у Київ; Федя одержав звання капітана; 4 жовтня 1944 року народився Андрійко; а в серпні 1945 року її було зараховано студенткою до Київського медичного інституту.

Тричі з невеликих опуклостей перса її перетворювалися на тугі дині, по яких струмували (ніби хтось бризнув синькою — і фарба потекла тоненькими цівками, потекла й висохла), — струмували вени; животворення омолоджувало її: в 1944, в 1952 роках і зараз вливалася в неї яра материнська сила, коли вона, стиснувши обома руками налляті груди, бризкала молоком на синове обличчя, і коли Дорошенко протирала своє лице ваткою, яку напоювала солодким молоком, здавалося їй, що обличчя її стає чистіше та світліше, таке, як у синів, здавалося, що зникають зморшки та жовтизна втоми під очима.

...Ліля і Махов принесли клітку з морськими свинками. Вони поставили її на стіл, потім Махов підняв клітку трохи вгору й витяг з-під неї кілька чистих аркушиків.

— Запишіть! — наказав Баландін. — Пасаж восьмий.

Ліля взяла морську свинку, вакциновану проти хвороби Джосера.

Настовбурчена свинка, сторожко поблискуючи оченятами, намагалася що-небудь зрозуміти в цьому гаморі й миготінні білих плям; всю ніч свинка спала під мирне булькання дощу, а вранці її добре нагодували травичкою.

Дорошенко допомогла Лілі всунути свинку в сталеву капсулу, схожу на артилерійський снаряд; на самому кінчику конусоподібної головки (там, де снаряд має запальник) був отвір. Із нього висувався неспокійний ніс морської свинки.

— Дайте, — нетерпляче сказав Баландін, забираючи капсулу, — я сам. Ви беріть другу.

Він пригвинтив капсулу до камери. Тепер свинка, ізольована в тісній капсулі, могла дихати лише повітрям, насиченим аерозолями, які містили віруси хвороби Джосера. Це був найвитонченіший спосіб зараження, тому що він був найближчий до тих могутніх механізмів природи, за допомогою яких розповсюджувались по землі епідемії віспи, легеневої чуми, кору та грипу: тільки такий спосіб зараження міг дати відповідь —чи здатна на щось вакцина, виготовлена в лабораторії. Відповідь на це питання була одна: життя або смерть. Баландін ставив експеримент на дванадцяти свинках — шістьох вакцинованих і шістьох контрольних, заздалегідь приречених на загибель тваринах.

— Швидше, — підганяв Баландін Євдокію Іванівну. — Будемо нарешті починати. У нас море роботи. Швидше. Це в ваших інтересах.

Вона струснула пробірку з емульсією і поклала її у патрон, який закінчувався соплом: звідси суспензія вірусів розпилювалась по камері. Ліля бавилася морською свинкою, що належала до контрольної серії. Чорно-біла свинка радісно повискувала, але її лагідний, захоплений вереск тонув у гуркоті моторів. Баландін підійшов до Ігоря,

— Сядете за ультрамікроскоп. Лічитимете частки.

Ігор мовчки проліз у щілину поміж установкою й стіною і, намагаючись не зачепити гумові рурки, які виходили з камери, сів на низенький ослінчик. Він припав до окуляра мікроскопа і одразу ж занурився в темний, нерухомий вир. Потім йому здалося, що це зовсім не вир, а небо, вкрите хмарами.

Баландін повільно клацав тумблерами на пульті. Дорошенко старанно придивлялась до стрілок трьох манометрів: стрілки сіпалися туди й сюди — і на обличчі Дорошенко з'явився вираз болісної, майже страдницької зосередженості. Махов зробив перший запис своїм каліграфічним почерком. Він сидів у віддаленому кутку кімнати, за новеньким письмовим столом: Ізяслав Якович Кизименко виділив особистий столик для Махова тоді, коли по інституту пішли чутки, що Махова мають обрати до партбюро. Ліля бавилась із чорнотілою морською свинкою; у свинки збуджено тремтіли довгі білі вуса.

— Увага! — голос Баландіна перекрив гуркіт моторів. Він взявся за пусковий важіль.

— Господи, навіщо так репетувати? — скривився Ігор, подивившись на Баландіна. Потім Ігор нахилився над мікроскопом. — Таким голосом тільки кінець світу проголошувати.

Небо ожило. В мікроскопі стали з'являтися і спалахувати зорі, все заворушилось, зорі народжувались і одразу ж гинули, вони стрімко летіли із чорного безмежжя, летіли, збільшувались і розростались, спалахували і вмирали, розбиваючись об невидиму перешкоду. Це летів потік аерозольних часток. Із темних надр камери здіймались міріади крапельок води, мозкових кл