Реферат: Міністр оборони Ізраїлю Моше Даян під час Шестиденної війни

Imagine there's no countries

It isn't hard to do.

Nothing to kill or die for

And no religion too

Imagine all the people

Living life in peace, oh, oh

You may say I'm a dreamer

But I'm not the only one

I hope someday you'll join us

And the world will be as one.

Джон Леннон. “Imagine”


Картер и Брежнев выходят из напротив расположенных дверей и идут друг к другу:

— Наконец-то мы полностью разоружились! — говорит Картер.

— Да, теперь мы вполне можем доверять друг другу! — отвечает Брежнев.

— Ну, хватит болтать, марш назад в камеры! — кричит китайский надзиратель.

^ Радянський анекдот 1970-их


Якщо ми програємо цю війну, я почну іншу під прізвищем дружини.

Міністр оборони Ізраїлю Моше Даян під час Шестиденної війни


Або людство покінчить із війнами, або війна покінчить з людством.

^ Джон Фіцджеральд Кеннеді


Невже ви й справді вважаєте генералів за розумних істот?

Індіра Ганді в розмові з пакистанським кінорежисеру та

троцькістським активістом Таріком Алі.


Чи може існувати світ без війни? Напевно, це питання турбує людство стільки ж часу, скільки йому відома війна. Воно не могло не поставати перед мільйонами людей, чиї долі перекроювалися та руйнувалися цим страхітливим «змістом всієї всесвітньої історії». Однак наскільки відразливою та протиприродною війна зазвичай виглядає для її знедолених солдат, а також для учених, філософів, літераторів та художників, настільки ж велику готовність захищати «раціональність» її засад виказують ті, хто займає вершину економічної та політичної піраміди.

Невже людина вічно приречена жити в замкнутому колі перманентного вбивства та насилля? Невже людство не заслуговує нічого кращого, ніж сліпо слідувати принципам ненависті та ворожості, вираженим у сумнозвісній формулі «Homo homini lupus est» («Людина людині вовк») із комедії римського драматурга Плавта? Невже відсутня будь-яка альтернатива війні, а мир слід розуміти слід розуміти не як її антипод, а як синонім (так його, зокрема, охарактеризував чеський письменник Габріель Лауб: «Мир — це коли стріляють десь інде»).

Двері розташованого в Стародавньому Римі храму дволикого Януса, бога входів/виходів та усякого начала, закривалися в ознаменування перемог над усіма супротивниками тільки на ті роки, коли войовничий Рим не вів жодних воєн. Тогочасні історики стверджували, що з моменту заснування Риму в середині VIII століття до н. е. (варронівське датування 753 р. до н. е., що стало класичним, украй умовне) до падіння «Вічного міста» (476 р. н. е.) вхід до храму Януса зачинявся лише 5 разів. Глобальна статистика виглядає не оптимістичніше за римську: з моменту виникнення пергих писемних джерел, шумерських клинописних табличок IV тисячоліття до н. е., світ пережив понад 14 600 воєн, і лише 294 роки світової історії можна вважати мирними. На фоні таких даних мир може і справді видатися «проміжком між двома війнами», як у вислові французького драматурга Жана Жироду.

Мир та мирне врегулювання — одна із найулюбленіших тем, якій респектабельні панове з урядових кабінетів та правлінь корпорацій не проти присвячувати авторитетні міжнародні зібрання чи цілі інститути, що спеціалізуються на даній тематиці. Ситуація відома до болі: від безкінечних обговорень та тон продукції целюлозно-паперової промисловості, затраченої на такі ж безкінечні доповіді й звіти, очікують, щоб ті, ніби помахом чарівної палички, перетворилися на мир у всьому світі, одночасно дозволивши зберегти усі глибинні економічні, соціальні, політичні та ідеологічні джерела воєн. Мало розуміти згубність та хибність війни як явища, потрібно бути готовими до викорінення суспільних вад, що її породжують. Інакше людству доведеться вкотре і вкотре відчувати гірку правоту британського прем’єра-лейбориста Рамсея Макдональда, котрий висловлювався з цього приводу наступним чином: «А ще кажуть, що війна — це вбивство. Ні! Це самовбивство».

«Війна виникає в думках людей», — зазначено в преамбулі Статуту ЮНЕСКО. А сон розуму, як нагадує ілюстрація Франсиско Гойя з серії «Капричос», породжує чудовиськ. Не хотілося б повторювати банальності на кшталт хрестоматійного виразу (до речі, вирваного з контексту — звичайна практика генерування загальновідомих крилатих висловів) прусського військового теоретика генерал-майора Карла фон Клаузевіца «Війна є продовженням політичних відносин, здійснення їх іншими засобами», проте, напевно, доведеться. Адже свого часу спроби перефразувати Клаузевіца породжували ще влучніші афоризми. Так, німецький філософ Освальд Шпенглер говорив про мир як «продовження війни», його британський колега Алістер Макінтайр — про політику загалом як «продовження громадянської війни», а прем’єр Держради та міністр закордонних справ КНР Чжоу Еньлай, виражався схожим чином про зовнішню політику: «Дипломатія є продовженням війни» (до того ж, часто ще більш ганебними засобами). Щоправда, справедливості заради було б не зайве нагадати, що першоджерелом подібних аформизмів слід вважати не стільки спадщину Клаузевіца, скільки латинське прислів’я, що звучить наступним чином: «Intredum sub nomine pacis bellum latet» («Іноді під іменем миру таїться війна»).

***

Розглядаючи еволюцію уявлень про війну та мир в історичній ретроспективі, слід чітко виокремлювати із теоретичних побудов представників різних шкіл та підходів їх розуміння джерел та сутності війни, а також пропонованих ними ідей щодо подолання причин військовій конфронтації та висунутих альтернатив. Перші письмові роздуми про війну та мир виникли вже в найдавніших цивілізаціях Стародавнього Сходу. Мало кому відомо, що вже серед цих ранніх джерел зустрічаються гнівні викриття війни як явища, що суперечить усьому людському, що є в людині. Зокрема, період розпаду Стародавнього Єгипту на фактично незалежні ворогуючі номи по 94-літньому правлінні фараона Пепі ІІ, відомий як Перший перехідний період (2150—2040 рр. до н. е.), знайшов своє відображення у небувалому сплеску літературної активності, котра засвідчує загальне відчуття надломленості та безвиході. До кінця цього періоду, відміченого боротьбою правителів Фів та Гераклеополя за гегемонію в країні, відносять і «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара». Це чи не перший відомий нам заклик до миру, що очевидно випередив свій час — адже цей самий Мерікара, очевидно, невдовзі був переможений Ментухотепом ІІ, який і об’єднав Єгипет під своєю владою. Надзвичайно неоднозначні трактування викликає і зовнішня політика «першої особистості у світовій історії» за визначенням чиказького єгиптолога Джеймса Генрі Брестеда — фараона XVIII династії Аменхотепа IV (правив у 1364—1347 рр. до н. е.), що в знак здійсненого ним атоністського релігійного перевороту взяв ім’я Ехнатон. На відміну від своїх попередників, що вели активну завойовницьку політику і підкорили землі від Євфрату до Нубії, Ехнатон відмовлявся вести воєнні походи. Існують різні пояснення зовнішньополітичній пасивності «фараона-єретика», але її найкраще розглядати як продовження його внутрішніх реформ — універсальний культ бога сонячного диску Атона, що наближався до монотеїзму, вперше відкидав «національну виключність» і передбачав, що жителі далеких земель рівні з єгиптянами перед Атоном. На жаль, пацифізм Ехнатона також не зміг довго протриматися в умовах жорсткого протиборства великих держав на Близькому Сході, у результаті чого єгипетська влада у Сирії та Палестині серйозно похитнулася, а культ Атона був заборонений після смерті свого творця його наступниками.

У I тисячолітті до н. е. у Стародавньому Китаї та Індії виникають перші праці, присвячені проблематиці війни й миру в зовнішній політиці. Знамените «Мистецтво війни» Сунь-Цзи та «Артхашастра», що приписується брахману Каутільї, створювалися в умовах перманентного протиборства ворогуючих держав (відповідно «Чжаньго» — китайських воюючих царств, і роздробленості після падіння індійської династії Маур’я), що наклало на них відмітку часу — вони дають розгорнутий аналіз проблеми з прагматичної точки зору, вважаючи війну неодмінним супутником діяльності держави, а мир — «холодною війною». Однак існували і протилежні точки зору. Засновані царевичем Сіддхартхою Гаутамою (Буддою), Лао-Цзи та Мо-Цзи філософські вчення буддизму, даосизму та моїзму об’єднувало те, що вони знаходили вихід із замкнутого кола людських страждань (і воєн як однієї з їх причин) у протесті проти ортодоксальних вчень (на кшталт ведизму, легізму і конфуціанства, кожне з яких тією чи іншою мірою освячувало війни), закликаючи до припинення насильства однієї людини над іншою та всесвітнього братерства. Так, у даосів, названих американською письменницею Урсулою Ле Гуїн «першими анархістами», різке неприйняттям воєн між державами будувалося на філософії «недіяння» та заборони силового впливу на народ. Відомою є історія будівничого першої індійської імперії Ашоки (правив бл. 273—231 рр. до н. е.): усвідомивши жахаюче кровопролиття, учинене ним під час завоювання Калінги він розчарувався у своєму попередньому житті, відмовився від подальших походів і навернувся до буддизму, ставши одним із перших поборників ненасилля та мирного співіснування із сусідами, що очолював велику і могутню державу.

Антична філософська та історіографічна традиція, з якої тією чи іншою мірою виводяться майбутні західноєвропейська, візантійська та арабська, визначна тим, що вперше робить спробу наукового аналізу суспільної дійсності, а також дає теоретичне обґрунтування принципам народної участі в управлінні рабовласницької демократії. Проте обмеженість такого суспільного устрою викликала і обмеженість віри давньогрецьких філософів у можливість усунення війни з життя суспільства: така проблема розглядалася виключно в контексті встановлення стабільних мирних відносин між автаркічними грецькими полісами (таке собі продовження традиції припиняти бойові дії на період Олімпійських ігор), хоча у добу еллінізму на хвилі синкретизації грецької та азіатської культур і виникали пропозиції поширити полісний устрій на схід. Крім того, слід враховувати й те, що навіть у випадку класичної античної демократії Афін, за підрахунками Фрідріха Енгельса, на кожного вільного громадянина приходилося двадцять представників категорій населення з обмеженими чи відсутніми громадянськими правами (жінки, чужоземці, раби), а Періклова золота доба афінської демократії у внутрішній політиці супроводжувалася імперською експлуатацією союзників по Делоському морському союзу, пізніше перетвореному на Афінську архе.

Суспільно-політичний ідеал Платона, викладений у його діалогах «Держава», «Закони», «Політик», «Федон», що й без того украй несхожий на світлі утопічні проекти майбутнього своєю спрямованістю у минуле (до «золотої доби» людства, що зближає Платона не з соціалістами-утопістами та прихильниками революційної перебудови взагалі, а з консерваторами), різким неприйняттям свободи особистості та інакомислення, не знає внутрішніх конфліктів і збройних зіткнень, зате війні із зовнішніми ворогами віддаються усі можливі почесті. Недарма ж одним із прототипів ідеальної держави Платона була мілітаризована Спарта (ця заснований на експлуатації безправних ілотів та євгенічному відборі велетенський поліс-казарма, взагалі був об’єктом майже ритуального поклоніння з боку афінських філософів). Платон, як і його учень Аристотель, відстоювали існування війни, оскільки після заборони боргового рабства (у Афінах, наприклад, воно було скасоване архонтом Солоном у 594 р. до н. е.) саме зовнішні війні слугували основним джерелом захоплення найціннішої військової здобичі — рабів, що за рабовласницького ладу були провідним засобом виробництва. Геракліт, основоположник діалектики, запровадивши у філософії категорію боротьби і взаємопереходу протилежностей, застосовував їх і до суспільства, називаючи війну «батьком і матір’ю всього», оскільки «одним вона визначила бути богами, іншим – людьми; одних вона перетворила на рабів, інших – на вільних».

Філософсько-політична думка Стародавнього Риму, відповідаючи його агресивній зовнішній політиці, виправдовувала «право Риму правити світом» (що симптоматично, сучасні привілейовані американські ідеологи та політичні діячі, зокрема, Збігнев Бжезинський, Пол Вулфовіц, Чарльз Краутгаммер, Вільям Крістол, Р. Каплан, закликають не уникати порівнянь сучасного статусу США із Римською імперією, а визначення сучасного світового порядку як Pax Americana увійшло до такого широкого вжитку в спеціальній літературі, як і Pax Romana). Апологія війни була невід’ємною складовою практично всієї римської культури аж до завершення правління Антонінів та пізньої Римської імперії, коли одному із представників філософської школи стоїків з їх скептичним ставленням до воєн, Марку Аврелію, судилося стати «філософом на імператорському коні» та поєднувати теоретичне засудження насильства із придушенням повстань претендентів на престол та війнами проти германських племен на практиці, а загалом ненасильницькі релігійні вчення, у першу чергу християнство та мітраїзм, стали поширюватися по всім володінням Риму (причому мітраїзм знаходив найблагодатніший ґрунт саме у середовищі солдат, що служили в віддалених провінціях імперії). Однак імперське мислення не заважало продовжувати закладену істориком Пелопоннеської війни Фукідідом лінію на системний аналіз міжнародної політики та реалістичний підхід до аналізу витоків конфліктів. Варто виділити спадщину Цицерона, котрий вперше розподіляв війни на справедливі та несправедливі (пізніше визначення сутності воєн буде розвинута представниками гуманізму Відродження, теорії природного права, Просвітництва, марксизму та ідеологами національно-визвольних рухів у XIX-XX століттях).

Римському культу сили та насильства повністю протиставлялося раннє християнство, що було, із відомою часткою маніхейського дуалізму, наявно уособлено одним із отців церкви, Аврелієм Августином Блаженним, в образах антагоністичних «Града Божого» та «Града Земного». Хоча у Євангеліях одночасно із рішучим засудженням кровопролиття взагалі («Хто візьме меч, від меча й загине» — Євангеліє від Матфія, 26:52) можна знайти і слова Ісуса Христа про «не мир, але меч», але закладена у його ядрі ідея безкорисної вселенської любові однозначно свідчила на користь готовності християнських мучеників віддати своє життя за світ без ненависті та насильства. Проте перетворившись із гнаної релігії пригнічених та знедолених на офіційну релігію ненависної Римської імперії, а згодом на ключовий елемент феодальної ідеологічної надбудови, християнська віри пройшла типовий шлях витіснення гуманістичної тенденції авторитарною і сама стала інструментом війни (будь-якої, не тільки релігійної, хоча епізод із пограбуванням християнського Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу відкрито виявляє ціну релігійної демагогії, а на виникнення «єретичних вчень», що зверталися до власне Христових ідеалів і бралися на озброєння антифеодальними рухами від катарів та вальденсів до гуситів та анабаптистів, Святійший Престол неодмінно реагував освяченням походів на їх придушення).

Представники епохи Відродження, об’єктивно виражаючи інтереси нового буржуазного класу, зацікавленого у мирних умовах торгівлі на континенті, зазвичай гнівно засуджували попередні порядки, що потурали війні. Війна — одна з головних мішеней критики знаменитої «Похвали глупоті», що належить перу видатного голландського гуманіста Еразма Роттердамського: «Що може бути безглуздіше, ніж вступати по яким би там не було причинам до суперництва, під час якого кожна із сторін обов’язково відчуває набагато більше незручностей, ніж здобуває вигод… Взагалі-то війна, що усіма прославляється, ведеться дармоїдами, злодіями, вбивцями, тупими мужланами та іншими покидьками суспільства». Разом з тим, голоси тих, хто виступав проти колоніальних завоювань і пригнічення корінного населення на здобутих у результаті Великих географічних відкриттів володіннях, як-от «апостола індіанців» Бартоломе де Лас Касаса, залишалися одиничними.

Англійський філософ XVII ст. Томас Гоббс може розглядатися як виразник крайньої індивідуалістичної позиції у розумінні природи людини: відкидаючи визначення людини Аристотелем як соціальної істоти, він вважав, що у «природному стані» кожна людина прагне до своєї вигоди на шкоду іншим, тому таким станом до об’єднання у державу була «війна всіх проти всіх» (bella omnium contra omnes). Держава, порівнювана з біблійним Левіафаном, прямо розглядалася ним як військовий табір, а запорукою безпеки вважалося обмеження права «всіх на все».

Проте французьке Просвітництво XVIII ст. (Шарль Луї Монтеск’є, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо), що також висувало ідею суспільного договору, прийшло до прямо протилежних результатів. У найдовершенішому вигляді вони відображені у працях предтечі Великої французької революції Жана-Жака Руссо «Судження про вічний мир» та «Суспільний договір»: війни, завоювання та посилення деспотизму взаємопов’язані і сприяють одне одному, у суспільстві, розділеному на бідних та багатих, приватні інтереси правлячої верстви протирічать загальним інтересам народу. Руссо був першим, хто прямо пов’язав втрату людиною свого вільного природного стану з виникненням приватної власності та поділом праці. Ідею всезагального миру він пов’язував зі збройним скиненням влади правителів, не зацікавлених у підтримці миру.

За твердженням сучасника Руссо, засовника німецької класичної філософії Імануїла Канта, котрий, до речі, одним з перших пропонував створити державний «союз народів» у сучасному розумінні, від природи знаходяться у неправовому стані, тобто в стані війни (право більш сильного задавати біль слабкому, не давати йому спокійно й самостійно вирішувати свої проблеми). Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, застосовуючи діалектику до пояснення історичних процесів, зазначав, що війни породжуються природою речей, тим, що інтереси і потреби індивідів важко поєднати. Німецький мислитель писав, що тією ж мірою неминучості, з якою зіштовхуються права держав, виникають і війни.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, спираючись на спадщину німецької класичної філософії, французького утопічного соціалізму та англійської політекономії, услід за французькими буржуазними істориками першої половини XIX століття засновувалися на матеріалістичному підході до історії, розгляддаючи у якості її рушійної сили класову боротьбу. Війни міждержавні прямо випливають із протиріч внутрішньодержавних, із вадах соціально-економічного й політичного ладу класового суспільства. Як основоположники марксизму, так і його подальші модифікації, визнавали справедливими війни народів проти рабства, за національне визволення, проти деспотичних режимів. Напередодні і під час Першої світової війни марксистський аналіз військово-політичних конфліктів був продовжений у працях Володимира Ілліча Леніна, Миколи Івановича Бухаріна, Лева Давидовича Троїцького, Рози Люксембург, Антона Панекука, Джона Аткінсона Гобсона, Рудольфа Гільфердінга, котрі аналізували імперіалізм як нову стадію капіталізму і розглядали у якості основних причин військових конфліктів на цьому етапі ошук нових ринків збуту, перерозподіл колоній та необхідність підтримувати зростання виробництва військово-промислового комплексу.

«Психологічні» теорії намагалися підійти до питання про витоки людської агресії з інших позицій. Людиноненависницькі концепції XIX століття — соціал-дарвінізм, мальтузіанство та ніцшеанство — знаходили причину насильства у «самій природі людини», більше того, вони йшли шляхом не просто виправдання, а безпосереднього оспівування насилля та воєн. Австрійський зоолог і один з основоположників етології (науки про поведінку тварин) Конрад Лоренц, лауреат Нобелівської премії 1973 р., у своїй праці «Агресія», досліджуючи явище внутрішньовидової боротьби за існування у диких тварин, автоматично переносив його на людське суспільство. З першого погляду, Лоренц і його послідовники просто вкотре розбурхали примару соціал-дарвінізму, однак вони зверталися не тільки до спільності людських й тваринних інстинктів, а й до фрейдистського пояснення глибинних протиріч між свідомим та підсвідомим.

Одна із найяскравіше виражених концепцій, діаметрально протилежних уявленням про «природність» агресії, у філософії ХХ століття належить Еріху Фромму — психоаналітику, філософу та соціологу, одному із ключових теоретиків Франкфуртської школи, яскравому представнику фрейдомарксизму і марксистського гуманізму. У виданій у 1968 р. «Революції надії» Фромм у контексті засудження квазітоталітарного механізованого суспільства максимального виробництва і споживання розвінчує теорії агресії Лоренца та Десмонда Моріса, оскільки вони «потурають бажанням багатьох людей вважати, ніби ті детерміновані інстинктами».

Відкриті у другій половині XX століття первісні племена Амазонії, Філіппін та Конго, що раніше не мали жодних контактів із цивілізацією і знаходяться на стадії палеоліту, стали об’єктом пристальних досліджень антропологів та етнографів. Зрештою, ці племена й виявилися найкращим доказом правоти Руссо, Енгельса та Фромма: вони не знають приватної власності, вождів, інституціоналізованого насильства, внутрішньогрупового насильства та решти благ цивілізації у прямому та переносному значенні. Більше того, живучи ізольованими від інших людських популяцій, їм вдається уникати не лише насильства всередині своїх колективів, а й конфліктів із «чужаками».

Якщо звернутися до передісторії людства, можна віднайти чимало цінних фактів, що дозволяють дати відповідь на те, чи була війна «супутником людського прогресу». Нам невідомо, наскільки була затьмарена міжвидовими конфліктами історія біологічного виду Homo sapiens sapiens (Людина розумна розумна). Ще нещодавно загальноприйнятою вважалася точка зору, згідно з якою перші люди сучасного типу (кроманьйонці) виникли 40 000 років тому, а неандерталець вважався підвидом виду homo sapiens. Проте аналіз мітохондріальної ДНК неандертальців, проведений у 1997 р., видав інші результати — еволюційні лінії неандертальця та кроманьйонця розійшлися близько 500 000 років назад. Ця ж теорія («гіпотеза первісної Єви») стверджує, що людина розумна виникла 200 000 років тому від невеликої групи гомінідів десь у Південно-Східній Африці. Оскільки неандертальська людина проіснувала десь до 28 000 років тому, період співіснування двох конкуруючих різновидів людини слід серйозно продовжити. Неандертальці, наскільки нам відомо, вже володіли членороздільною мовою та ховали своїх померлих, а їх мозок був майже того самого об’єму (а іноді й більшого), що й мозок сучасної людини, отже те, хто саме стане «тупиковою гілкою», було далеко не так зрозуміло, як це може видатися на перший погляд. Так, все скидається на те, що кроманьйонці та неандертальці мали б вести тривалу боротьбу на виживання. І якби останній химерний релікт виду homo erectus (спільного предка неандертальської та кроманьйонської людини) — його карликовий підвид з острова Флорес, жартівливо обізваний ученими «хоббітом», — не вимер внаслідок вибуху вулкану, він теж би, очевидно, не витримав конкуренції з більш високоорганізованим інтелектуально родичем. Проте чи мають конфлікти такого порядку стосунок до війни у сучасному розумінні? Навряд чи. Вони були явищами суто біологічного порядку, тоді як у суспільстві процеси є виявом вищої, суспільної форми руху матерії.

Більш того, для вищих тварин, що живуть групами, умовою їх успішного видового існування є зовсім не внутрішньовидовий антагонізм, як зазначав з цього приводу радянський автор Герасим Андрійович Югай в своїй монографії «Загальна теорія життя»: «Найважливішою рушійною силою розвитку співтовариства антропоїдів... виявився груповий відбір, значення якого для антропології вперше було підкреслене Ч. Дарвіном... Біологічні закономірності перетворення мавпи на людину пов'язуються не тільки з морфологією і фізіологією окремих індивідів. Стадно-групова організація, або співтовариство мавп, виступає ширшою системою, підсистемою якої є її члени — індивіди... В результаті природний відбір, діючий на рівні групи, сприяє формуванню передумов соціальної організації перших людей... У подальшому розвитку біології ідея групового відбору успішно застосовувалася при розробці питань еволюції психіки тварин, у тому числі і людиноподібних мавп... При цьому природний відбір як провідна рушійна сила еволюції не відмінявся, а видозмінювався. Він набув форми групового відбору, специфіка якої полягає в ослабленні боротьби за існування і у формуванні протилежного процесу — гармонії і взаємодопомоги у тварин. На цю особливість групового відбору тварин звертали серйозну увагу Д. Кесслер, П.Кропоткін, А, Еспінас, Б. Бехтерєв».

Що ж у такому разі викликає людську агресію? На початку фільму ^ The Gods Must Be Crazy («Напевно, боги з’їхали з глузду»), що змальовує життя бушменів у пустелі Калахарі, є сцена, де головний герой, бушмен Хі, знаходить «найкрасивішу та найкориснішу Річ, яку боги коли-небудь відправляли на землю» — пляшку «Кока-Коли», викинуту якимось пілотом зі свого літака. «Однак боги поступили необачно, відправивши лише одну таку Річ… Тепер вперше за всю їх [бушменів] історію, у них з’явилася річ, яку не можна було розділити на всіх». Як результат, у племені виникли гнів, ненависть, заздрість та навіть насильство — кожен захотів володіти Річчю та не ділитися нею зі своїми побратимами. Найнезначніший, здавалося б, елемент сучасного технократичного суспільства, привнесений у цей нужденний первісний рай, викликав гріхопадіння його мешканців, породивши приватновласницький егоїзм (перевів їх з екзистенційного модусу буття у власницький, якщо користуватися термінологією Еріха Фромма). Таким чином, війна як суспільне явище є прямим продуктом кінцевого оформлення родоплемінної організації та виникнення приватної власності, саме тому її пропонували додати до висунутих Гордоном Віром Уайльдом десяти критеріїв цивілізації.

Однак якщо бушмени змогли зректися Речі, відправивши Хі повернути її «богам», то для людської цивілізації загалом схожа «втеча» від об’єктивної реальності (яка передбачає невизнання суспільного та науково-технічного прогресу), цілком у дусі шпенглерівського категоричного заперечення цивілізації чи всезагального луддизму, з точки зору суспільного прогресу, не відрізнялась би від патріархально-феодальних рецептів ранніх ідеологів консервативної реакції на кшталт Берка чи де Местра, що пропонували подолати протиріччя капіталізму, скасувавши громадянські права та повернувши кріпосну залежність. Адже категорія часу в суспільних науках, хоча й відрізняється від фізичного розуміння часу як четвертої координати в системі простір-час Ейнштейна та Мінковського, і дозволяє тлумачити його за схемами «синхронності побудови єгипетських пірамід та Реймського собору» у представників цивілізаційного підходу до розуміння історії чи «гнучкого часу» східнонімецького філософа-марксиста Ернста Блоха, але від цього ні за яких умов не може бути приречена на рух у зворотному напрямі. Разом з тим, від такої відмови від ідей прогресу і цивілізації слід відрізняти «позитивну» втечу (втечу «задля», а не «від»). Як би там не було, та без «Уолдена, або Життя в лісі» — книги, що описує враження американського письменника, натураліста та аболіціоніста Генрі Девіда Торо від двохлітнього самітницького життя в лісі, — не було б і його «Громадської непокори», яка надихала на ненасильницький спротив Льва Миколайовича Толстого з його «Царством Божим всередині вас», Махатму Ганді із його сатьяграхою, Мартіна Лютера Кінга, поетів-бітників та хіпуючу молодь 1960-их.

***

Те, що людство продовжує вбивати саме себе не тільки у військовому плані, ні для кого вже не секрет. Радіоактивна хмара з ЧАЕС, чорний дим Бхопала, безкінечні аварії танкерів на кшталт „Exxon Valdez”, пересихаючий Арал, велетенська озонова дірка під Антарктикою та синдром Мінамата — перелік страхітливих прикладів готовності людства винищити земну біосферу, а заодно й себе як її складову, можна продовжувати майже безкінечно. Майже мільярд людей голодають; щоденно в світі 40 000 дітей помирає від голоду та потенційно виліковних хвороб. Матеріальна нерівність прогресує галопуючими темпами як в національних, так і в глобальних рамках: 225 найбільших приватних статків еквівалентні доходам 47 найбідніших країн світу. Згідно з доповіддю ООН, що підводила підсумок розвитку людства у минулому столітті, у 1999 р. в світі вироблялося у шість разів більше багатств, ніж півстоліття тому, при цьому в 174 країнах середній дохід на душу населення скоротився. Економічні, політичні, екологічні та інші глобальні проблеми людства, що виступають як безпосередні причини воєн, спонукають шукати відповідь на те, чи означає побудова світу без війни просту відмову від війни як їх наслідку.

До того ж, ми досягаємо все нових і нових успіхів у справі винайдення все нових і нових знарядь вбивства один одного. Зрозуміло, що на протязі п’яти тисячоліть людської цивілізації озброєння неабияк вдосконалилося, а масштаби воєнних дій розширювалися відповідно до розвитку суспільства загалом і розширення заселеної ойкумени (хоча при цьому і слід визнати, що ми звикли недооцінювати масштаби конфліктів давнини та середньовіччя). Якщо мешканцям Близького Сходу у кінці VII ст. до н. е. «майже світовим» видавався конфлікт між вавилонянами, ассирійцями, мідянами, скіфами, єгиптянами та цілим рядом дрібних держав, що супроводжував падіння Новоассирійської імперії у 614—605 рр. до н. е., то у XVIII столітті, починаючи із «Війни королеви Анни», що розгорталася у Північній Америці на фоні Війни за іспанську спадщину 1701—1714 рр., європейські династичні війни перекидувалися на американський та азіатський континенти. Наполеонівські війни 1798—1815 рр., у свою чергу, не тільки поглинули всю Європу, а й тісно переплелися із позаєвропейською політикою — від боротьби Тіпі-Султана з англійцями за незалежність Майсорського султанату до англо-американської війни 1812 р.

До Другої світової війни було втягнуто 71 державу із населенням понад 1,7 млрд. чол., а число її людських жертв із врахуванням реальних приблизних втрат мирного населення Радянського Союзу та Китаю може бути оцінене не традиційними 50 млн., а цілими 67-70 млн. чоловік; в одній лише Сталінградській битві загинуло майже 2,5 млн. чол. По закінченні цієї найграндіознішої війни у світовій історії локальні конфлікти другої половини XX століття забрали життя понад 40 млн. і породили 30 млн. біженців — одні лише громадянські конфлікти в Нігерії та Руанді коштували мало не півтори мільйони життів кожен.

За час В’єтнамської війни США скинули на «тропу Хо Ші Міна», що сполучала в’єтконгівських партизан із комуністичним Північним В’єтнамом, більше бомб, ніж скинули усі воюючі сторони за обидві світові війни. Сукупні військові витрати країн світу щорічно зростають і нині перевищують 1 трильйон доларів — це число співмірне з ВВП таких держав, як Росія чи Бразилії, у перерахунку на паритет купівельної спроможності. Враховуючи, що на початок Другої світової війни загальносвітові військові видатки не перевищували 22 млрд. доларів, легко підрахувати, що за останні 65 років вони виросли в 50 разів. А що найтрагічніше, спостерігається очевидна тенденція по збільшенню відсотку мирного населення серед жертв збройних конфліктів. Якщо за Першу світову цивільні втрати складали близько 5%, а за Другу — дещо більше половини, то війни у В’єтнамі та Чечні спричинили втрати мирного населення, що більш ніж утричі перевищують військові, а у випадку із Іраком цей показник буде ще вищим.

Коли 16 липня 1945 р. пустельний полігон в штаті Нью-Мексико осяяв блискучий спалах, людство одержало нову «іграшку», ідеальний інструмент концентрованого масового вбивства. «Колись оголосять війну і ніхто не прийде» (Карл Сендберг), «Ветеранів Третьої світової не буде!» (Уолтер Мондейл), «Я не знаю, якою зброєю вестиметься Третя світова, але Четверту точно будуть вести луком та стрілами» (Альберт Ейнштейн), «Ми виконали за диявола його роботу» (Роберт Опенгеймер після перших атомних тестів), «Воднева бомба: винахід, що дозволить покінчити із рештою винаходів» (Роберт Орбен), «Людина винайшла атомну бомбу… досі ще жодна миша не винаходила мишоловки» (Вернер Міч) — усі ці вислови виражають занепокоєння можливістю ядерного апокаліпсису людства. А голоси, що закликали до реалізації цього сценарію, могли бути не менш авторитетними.

У розгул маккартизму, 1948 р., можливе «превентивне» спалення Радянського Союзу в ядерному полум’ї урядом США публічно виправдовував не хто інший, як майбутній співавтор антивоєнного Маніфесту Рассела-Ейнштейна, борець за ядерне роззброєння та противник американського втручання у В’єтнам Бертран Рассел; у 1951 р., під час Корейської війни, командувач силами ООН на півострові, герой Другої світової, генерал армії США Дуглас Макартур, зіткнувшись з вступом у бойові дії багатотисячних загонів китайських «добровольців», вимагав повноважень для нанесення авіаударів (у тому числі ядерних) по містам і базам постачання КНР; Мао Цзедун, у свою чергу, полюбляв шокувати товаришів із Чехословаччини чи Італії заявами про те, що у випадку ядерної війни їх країна «буде знищена, зате Китай продовжуватиме мати найчисельніше населення у світі»; американське керівництво взагалі, аж до кабінету Кеннеді, вважало, що за потрібних умов «боротьба зі світовим комунізмом» виправдовує застосування будь-якої зброї, включно зі зброєю масового ураження, що часто повторював і «батько американської водневої бомби», емігрант з Угорщини Еде Теллер. Останній став не тільки лауреатом першої «Шнобелівської» (Ig Nobel) премії у галузі миру 1991 р. («за пожиттєві спроби змінити відоме нам розуміння миру»), а й одним із прототипів лиховісного доктора Стрейнджлава — колишнього нацистського прихвостня, що упивається перспективою ядерного знищення людства і розбудови на згарищах винищеної планети євгенічно виведеного раю для «обраних» із числа політичної та економічної верхівки, — героя однойменної чорної комедії Стенлі Кубрика.

Однак у будь-якому разі, потрібно розуміти, що саме ця руйнівна зброя, застосування якої могло б стати кінцем для людства, включно з ядерною державою, яка насмілилася на цей крок, стала основним стабілізаційним фактором у роки біполярного протистояння. Саме тому класик політичного реалізму Ганс Моргентау взагалі пропонував не розглядати ядерну та водневу бомбу як зброю. Починаючи з Карибської кризи жовтня 1962 р., коли наддержави, стоячи на крок від розв’язання повномасштабної війни із застосуванням ядерної зброї, зуміли вчасно зупинитися і знайти спільне рішення, як у Радянському Союзі, так і у Сполучених Штатах стали зрозумілими межі, котрі не можна переступати у «Холодній війні» — від цього моменту локальні конфлікти вже не загрожували переростанням у глобальний, оскільки застосування ядерної зброї однією стороною означало б удар у відповідь іншої. Як це не парадоксально, але саме обопільне володіння зброєю масового ураження забезпечувало стабільність біполярної системи Ялтинсько-Потсдамського зразку — як зазначав радянський вчений Лев Давидович Ландау, «молодцы физики, сделали войну невозможной».

З іншого боку, острах перед ядерною зброєю також далеко не всемогутній. Те, що закритий «елітарний клуб» ядерних держав здатний забезпечувати успішне врегулювання будь-якого значного локального конфлікту, — ілюзія, при цьому ілюзія вкрай небезпечна. Скажімо, під час британо-аргентинського конфлікту за Фолклендські (Мальвінські) острови 1982 р., влучно охре