Реферат: Вісник львів. Ун-ту vysnyk LVIV univ. Серія філологічна. 2003. Вип. 32. С. 194-198 Ser. Philologi. 2003. №32. Р. 194-198 тексти І контексти

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VYSNYK LVIV UNIV.

Серія філологічна. 2003. Вип.32. С.194–198 Ser. Philologi. 2003. № 32. Р.194–198



ТЕКСТИ І КОНТЕКСТИ

УДК 821.161.2:179.6]’06 (092 І.Франко: Д.Донцов)

ТУГА ЗА ГЕРОЇЧНИМ: ІВАН ФРАНКО І ДМИТРО ДОНЦОВ

Микола Ільницький*


Львівський національний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. Університетська, 1, 79005 Львів, Україна


У статті розкривається двоїсте ставлення ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова до постаті Івана Франка: з одного боку Донцов не приймав позитивістських основ світогляду Франка, а з іншого – високо цінував його талант. Ця суперечність, на думку дослідника, гармонізувалася тезою Донцова про двобій у душі поета, перемогу у ній лицарського Духа над ідеєю соціальної справедливості.

^ Ключові слова: ідеологія, позитивізм, світогляд, історіософія, літературний талант.


Проблема “Іван Франко і Дмитро Донцов” випливає насамперед із складності ставлення Донцова до постаті Івана Франка. З одного боку, головний ідеолог українського націоналізму не приймав самих основ Франкового світогляду, що базувався на європейському позитивізмі XIX ст., його ідеалів соціальної справедливості, гармонійно розвиненої особистості й постійно це підкреслював. А з іншого – глибоко цінував величезний талант Франка, а окрім цього, йому дуже імпонувала гострота Франкового слова, батіг сатири та дошкульність іронії, якими той умів буквально знищувати своїх супротивників. Врешті-решт, ця подвійність у ставленні до автора “Каменярів” та “Мойсея” під кінець діяльності Донцова узгодилися між собою; він, здається, знайшов ключ для їх гармонізації.

Але починати з’ясовувати цю проблему треба з основної підвалини світогляду Донцова, а саме з його трактування нації – категорії, яку він, як і багато інших соціологів того часу, волів називати терміном “раса”, оскільки, як стверджував, приміром, Юрій Липа у трактаті “Призначення України”, поняття “нація” має радше політичний характер, поняття ж “раса” характеризується більшою історичною протяжністю.

Отже, для Д.Донцова найвищим людським типом є нордійська раса з такими притаманними їй рисами, як державотворчі здібності, лицарські чесноти, непідкупність тощо. Такий тип в українстві, на його думку, зустрічається дуже рідко (Іван Вишенський, Іван Сірко, Максим Кривоніс, Юрій Тютюнник). Натомість у нашому народі переважають прикмети іншого, нижчого психологічного типу – динарського, позначеного любов’ю до батьківщини, збереженням традицій, мистецькою обдарованістю, що забезпечує йому здатність перетривати тисячоліття. Яскравим представником цього динарського хліборобського типу Донцов вважав Івана Франка.

Здавалося б, у такому поділі немає нічого принизливого для динарської раси. Але це доти, доки автор не дає їй конкретних характеристик. А характеристики вносять суттєві корективи в цей поділ. Справа в тому, що нордійська раса формує державотворчу, мілітарно-героїчну еліту, здатну організувати державне життя і забезпечити стабільність суспільства. Отже, нордійська раса створює володарську касту, динарська – підвладну. Цілком зрозуміло, що симпатії автора на боці першої. При цьому він посилається на авторитет Тараса Шевченка, який ділив українців на козаків і свинопасів, лицарів і гречкосіїв. Коли домінує аристократична володарська раса, в суспільстві панує порядок; коли ж вона з тих чи інших причин перероджується або виявляється знищеною, тоді країна опиняється у небезпеці, бо гору беруть сили, які виражають ідеологію маси, і це призводить до втрати державності.

Ці свої теоретичні підклади чи засновки Д.Донцов ілюструє на прикладі історії України (чи, може, виводить їх із неї). Три її періоди державності пов’язані з домінуванням володарської верстви: давня князівська Русь, лицарство Литовсько-Руського князівства та період Гетьманщини. Він підкреслював зв’язок між трьома цими періодами піднесення України. За його переконанням, литовсько-руська знать була прямим продовженням дружинників княжих часів і водночас предтечею козацької старшини періоду Гетьманщини. Донцов наголошував, що відродження лицарського духу з його вольовою вдачею і прагненням чину має стати запорукою відродження української держави.

Оскільки історіософська концепція Д.Донцова базувалася передусім на літературі, тому цілком логічно, що література була підпорядкована світоглядній доктрині автора, і постать І.Франка займає тут важливе місце. Згідно з цією концепцією, українська література була поділена на два типи: 1) літературу сили, енергії, що виражала ідеї мілітарної володарської касти; 2) літературу краси, гармонії, яка втілювала ідеї касти хліборобської, підлеглої. До першого типу були віднесені Шевченко, Леся Українка, поети-“вісниківці”, до другого – Куліш, Драгоманов, Франко й переважна більшість письменників XIX та XX ст. як Наддніпрянщини, так і Галичини.

Основне вістря критики Донцова було спрямоване проти Михайла Драгоманова, зокрема проти його праці “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879). Донцов заперечує ідеї демократичного федералізму, потребу зв’язку української літератури з російською і через її посередництво вихід на європейський простір. Він ставить питання категорично, руба: “Між Драгомановим і Шевченком – треба вибрати. [...] У одного розуміння життя як пишної феєрії, трагічної, страшної, небезпечної, і віра в людину, як активну дієву силу історії. У другого – розуміння життя як постепенного автоматичного “поступу”, як пристосування до обставин, які – не людина – є рішаючим чинником” [1; c.45].

Але в такому разі треба вибирати не тільки між Шевченком і Драгомановим, але й між Шевченком та Франком, який теж був “поступовцем”, що Донцов вважав пристосуванством. І справді, Донцов критикує Франка за відкидання й недооцінку культури київської та козацької духовності, зокрема “Києво-Печерського патерика”. Він пише у книзі “Дух нашої давнини”: “Не мав зрозуміння до тої аскетичної культури і Франко (попереду йшлося про Михайла Грушевського. – М.І.): “Хоч і як багато горячого чуття, запалу і самовідречення вкладали аскети в свої писання, нам сьогодні їх читати правдива мука”. Не мимо цього гарячого чуття, запалу й самовідречення аскетів, – заперечує Франкові Донцов, – а саме завдяки їм, чеснотам, відразливим демократам, не зносили вони їх. Тому і скрипта аскетів, в яких блистить глибинна мудрість старої Геллади або Риму, поганського і християнського, були демократам “пусті, безбарвні й беззмісні”. Франкові особливо був неприємний їх “огидний фанатизм”, так звана “нетолеранція до всього, що суперечить їх улюбленому ідеалові”. Іншими словами, була неприємна “горяч чуття і запалу” в боротьбі за свій ідеал. Якраз за це саме, за той самий фанатизм нападали Франко і Драгоманів на Шевченка” [2; c.70]. Який же тоді ідеал Франка в інтерпретації Донцова, звідки має прийти Deus – сподівана воля? “Для Франка цей Deus ex machina, – читаємо в статті “Криза нашої літератури”, – “Ормузд ясний-молодий”, що сходить звідкись на землю” [1; c.60]. Навіть передчуття весни й бурхливого пробудження природи в українській поезії Донцов бачить не як “воскресення з мертвих, лише воскресення з мертвих” [1; c.178]. І далі: “Пригадуєте сильний і дійсно поетичний вірш І.Франка – “Весно, ти мучиш мене!”. Але і він мусить скінчитися болючим, мов “ляск батога”, песимістичним акордом і “чар весь мине” [1; c.179].

Особливе заперечення Донцова викликав заклик Франка “меч на плуг перекувати”, що суперечило тезі про лицарство як єдиний гарант існування держави, основи суспільної стабільності. І він розгортає свої аргументи далі у статті “Естетика декадансу”: “Але негація основного інстинкту життя міститься на нім: праця, навіть не з мечем позбавлена в нього творчого запалу. Його “каменярі”, це не радісний екстаз творця, лише понура підневільна робота каторжників. Тільки шляхом тяжкої внутрішньої боротьби прийшов Франко до іншої філософії – філософії “Мойсея”...” [1; c.182]. Зрештою, до “іншої філософії”, втіленої у “Мойсеї”, і сам Донцов прийшов “шляхом тяжкої внутрішньої боротьби”. Бо його ставлення до цього шедевру Франка, як засвідчують статті “Криза нашої літератури” та “Криве дзеркало нашої літератури”, було не те що стриманим, а радше негативним. У першій автор стверджує, що навіть у поемі “Мойсей”, “особливо в знанім прологу, бачимо тугу заведеної любови, роз’їджений сумнівами запит” [1; c.56]. А в другій, – що Франків пророк виказує риси, які “на тлі біблійного оточення виглядають анахронізмом. Чужий пророкові сумнів українського Мойсея – навіщо він звабив свій народ маревом ідеалу? Чи не ліпше було б лишити жидів у Єгипті?

Франків Мойсей – роздумує, чи є взагалі на світі той Бог? Чи це не фантом гарячої уяви? Він питав себе, чи варто – “строїть плани не в міру до сил”? Чи не зажартує з тих божевільних пророчих планів раціоналістична “логіка фактів”? Чи варто йти за таким Богом, що наказує підняти меч на “приятелів і братів”, хоч би й Богові немилих? Чи варта шкурка за виправку, і чи не злочин губити в пустельній мандрівці тисячі люду в ім’я непевної фантасмагорії. В Біблії пророк – людина віри, тут – раціоналіст” [1; c.265–266].

Донцов переконаний, що такі проблеми як жертви не те що одної людини, а “тисяч люду” ніщо в порівнянні з досягненням мети, і не має значення, хто має гинути – брат чи сват. Принагідно пригадалася ситуація з індійської поеми “Бгагавадгіта” (частина “Махабгарати”): вождь пандавів Арджуна відмовляється вести військо проти кауравів, бо в цьому війську частина його ж народу – свояки, побратими. Його, як і Франкового Мойсея, мучать сумніви морального характеру, хоч і там і тут перемагає необхідність виконання божественної волі.

У період другої, повоєнної еміграції Д.Донцова зустрічаємо дещо інший погляд на Франка, який відбився у статтях “Душевна драма І.Франка та його сучасників” і “Мойсей” І.Франка”, що ввійшли до книжки “Туга за героїчним”. Стверджуючи, що Франкове “вірую” було “вірую” його доби, орієнтованої на соціалізм, Д.Донцов ладен був вибачити Франкові те, чого ніяк не вибачав Драгоманову. Для виправдання такої позиції він висунув тезу про конфлікт Франка з самим собою, про роздвоєність його натури між органічною національною правдою і накиненою, чужою ідеологією інтернаціоналізму та – в дусі своєї історіософської доктрини – “між настроями мирної хліборобської душі і добою, що жадала появи людини не плуга, а меча” [3; c.68].

Д.Донцов обґрунтовує тезу, що І.Франко пережив почуття боротьби з самим собою, яка супроводжувала його протягом усього життя. Лише наприкінці життєвого шляху Франко з “палаючим жалем” усвідомив, що для визволення народу плуга недостатньо, що тут потрібний меч, відтак у нього пробудився лицарський дух, з якого він раніше глузував. Той стан двобою у душі поета Донцов проектував на ситуації Франкових творів і виводив з цього психологічного поєдинку висновки, які відповідали його концепції. Він, приміром, солідаризується з тим Мироном з Франкової поеми “Похорон”, який покинув свій табір і перекинувся до ворогів, оскільки переконався, що перемога народу, який він вів до бою, була б шкідливішою, ніж його поразка, бо


Їх смерть будущі роди переродить,

Вщепить безсмертну силу – ідеал.


А в поемі “Мойсей” голоси Авірона і Датана, твердить Донцов, це теж голоси в душі самого Франка, які він намагається заглушити в собі, але не може. Адже в них закладено немало практичного глузду (турбота про коней, кіз та овець) тої самої плебейської маси, що її вів у бій за свободу Мирон, який перекинувся до ворогів. Мойсей засумнівався у своїй правоті, зрадив Бога, бо втратив віру в свою місію. Він усвідомив, що втрата цієї віри і є втратою місії. І Донцов переносить центр ваги від постаті Мойсея на парубоцтво з довгими мечами, на людей з “вищими прикметами духа”, які поведуть народ до обіцяної землі вже без Мойсея. “Чи не актуальною є пригадка, – зауважує Донцов у статті “Мойсей” І.Франка”, – що мусить наша національна збірнота, коли прагне не смерти, а життя, – перетворитися з народу “лінивих кочовників” чи орачів – в люд героїв” [3; c.111].

Висновки Д.Донцова влягаються в його логічну схему. Але за умови, коли брати епізоди з Франкових творів, що, власне, й робить критик, а не твори як цілісність. Бо чому іпостась Мирона-відступника цілує у труні іпостась Мирона, котрий поліг у бою, і з уст мертвого від цього поцілунку тече кров, а в кінці поеми “Похорон” звучить тривожне запитання:


Чи вірна наша, чи хибна дорога?..

І чом відступників у нас так много?

І чом для них відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне нас до свого?


Не все просто і з “Мойсеєм”. Чи тою “нутою” завершується поема, яку як квінтесенцію виводить Донцов, що народ є стрілою у натягнутому лукові Господа, і стріла ця, нагострена до бою, не сміє бажати спокою? Бо ж не вмовкає у творі і “нута друга”, якою він завершується. Так, ледачі кочівники перетворюються в лицарів, але


...підуть вони в безвість століть,

Повні туги та жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.


Отже, йтимуть поряд і мужність Єгошуа, що повів парубоцтво в похід, і розум та муки Мойсея, який передав свій досвід і свої сумніви дітям, нащадкам на дорогу в майбутнє.

Дмитро Донцов, без сумніву, любив і високо цінував Франка, постійно сперечаючись з ним і по-новому інтерпретуючи його твори. Багато його сумнівів він пережив і сам, зазнавши в молодості захоплення соціал-демократичними ідеями, які згодом відкинув як шкідливі. Донцов часто цитує Франка – не завше, правда, точно, очевидно з пам’яті, – що свідчить про його любов до поета.

Отже, проблема “Іван Франко і Дмитро Донцов” дає можливість не тільки з’ясувати ставлення ідеолога українського націоналізму до постаті Франка, виявити точки дотику й точки розходження між ними, а й побачити дієвість спадщини великого українського письменника в суспільній боротьбі XX ст.

____________________________


1. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто, 1958.

2. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Мюнхен, 1951.

3. Донцов Д. Туга за героїчним. – Лондон, 1953.


^ ANGUISH FOR THE HEROIC: IVAN FRANKO AND DMYTRO DONTSOV


Mykola Ilnytskyy


Ivan Franko National University of Lviv

Filology Departament

Universytetska st.1 UA-79005 Lviv, Ukraine


The article reveals a dual attitude of ideologist of the Ukrainian nationalism of Dmytro Dontsov to the figure of Ivan Franko: on the one side Dontsov did not accept the positivistic principles of Franko’s outlook, and on the other side praised his talent. This contradiction, in the researcher’s opinion, was harmonized by Dontsov’s point of view on the duel taking place in the poet’s soul, victory in this duel of the chivalrous Spirit over the idea of social justice.

Key-words: ideology, positivism, outlook, historiosophy, literary talent.


Стаття надійшла до редколегії 24.09.2002

Прийнята до друку 15.10.2002


УДК 821.161.2-6.09’06 (В.Барвінський: І.Франко)


^ ДО ІСТОРІЇ ВЗАЄМИН ВОЛОДИМИРА БАРВІНСЬКОГО

З ІВАНОМ ФРАНКОМ


Ольга Кравець*


Львівський національний університет імені Івана Франка,

філологічний факультет

вул. Університетська, 1, 79005 Львів, Україна


У статті розглянуто взаємини В.Барвінського та І.Франка, що розкривають маловідомі факти в культурній історії Галичини і є важливою віхою у літературному процесі Галичини 70-80-х рр. XIX ст. На період з 1873 до кінця 80-х рр. припадає гостра дискусія довкола питань про літературну традицію, розширення жанрових структур української літератури тощо. Ідейним опонентом В.Барвінського у дискусіях про завдання літератури виступав І.Франко. Стосунки між В.Барвінським та І.Франком розглядаються крізь призму їхніх взаємин із М.Драгомановим, який мав сильний вплив чи не на кожного тогочасного літератора.

^ Ключові слова: взаємини, дискусія, літературний процес, вплив, літературознавство.


Суттєвою ознакою, що характеризувала суспільну атмосферу в Галичині з 70-х років XIX до початку ХХ століття, було ідейне розмаїття, яке відповідно формувало літературні смаки та напрями. Існуючі політичні партії і визначали суспільне буття. Тло політичної боротьби в тогочасній Галичині становили два чисельні угруповання: “народовці” та “москвофіли”, а також поодинокі симпатики соціалістичних ідей. Відповідно й галицьке письменство ґрунтувалося на програмах цих політичних партій.

“Народовська” та “москвофільська” партії – це діаметрально протилежні трактування питань суспільного життя, і зокрема літератури. Якщо “москвофільська” партія не ставила перед собою завдання виробити якісь певні ідеали чи задекларувати програму, а жила лише надією на приєднання Галичини до Росії, то “народовська” оминала будь-які стосунки з цією країною, виробивши свою чітку національну позицію в суспільстві та заявивши про себе окремими постатями в літературі.

Офіційна радянська критика тенденційно та спрощено подавала український літературний процес кінця ХІХ – поч. ХХ ст.; вилучались з нього важливі явища, замовчувалися або однобічно трактувалися визначні постаті, для критичної оцінки усього процесу використовувались суб’єктивні оцінки найбільших догматиків у радянській літературознавчій науці. А як знаємо, тогочасна українська література була набагато складнішою та суперечливішою. Нерідко саме т. зв. “другорядні” письменники яскравіше виявляли особливості певного напряму. Цікаву думку знаходимо в одного з дослідників української прози кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Н.Калениченко, яка, певно, найточніше трактує проблему вивчення спадщини т.зв. “величин” у літературі, законодавців теорій та літературних шкіл у порівнянні з менш відомими або ж зовсім забутими їхніми сучасниками. Науковець, зокрема зазначає, що “...певні методологічні та художньо-естетичні принципи творчості видатного художника стають значно яснішими для нас, коли порівнювати їх з менш відомими сучасниками” [7; с.7]. На цю важливу методологічну проблему звертав, зокрема, увагу ще 1927 р. російський письменник і літературознавець Ю.Тинянов, зазначаючи, що в літературній науці виникла небезпека вивчення лише основних явищ. Внаслідок цього історія літератури поступово перетворюється у певний вид “історії генералів”. Про це також писав і В.Жирмунський у монографії “Байрон і Пушкін” (Л., 1978). Отже, правильне розуміння літературного життя 70-80-х рр. минулого століття з усією його складністю, спричиненою партійною боротьбою, а відповідно і літературною, дасть нам лише комплексне вивчення літературного процесу. Досліджуючи літературний процес у Галичині 70-80-х рр., “годиться згадати тих людей, що надали йому характер, значно не подібний до того, що було давніше” [14; т.41; с.514].

Сімдесятими роками ХIХ ст. датуються перші виступи в царині літератури та критики Володимира Барвінського (1850–1883), який своєрідно бачив своє місце в політичному житті зазначеного періоду. Володимир Барвінський, брат Олександра та Осипа Барвінських, правник за фахом, був помітною постаттю в літературі, відомою тогочасному галицькому читачеві під псевдонімами Василь Барвінок, Римидович та Римидолов. Упродовж п’яти років (1876–1880) В.Барвінський редагував часопис “Правда”*, що утверджував на своїх сторінках ідеї національної культури. Відмовившись од подальших студій та адвокатської практики, заснував “Діло”, єдину українську газету, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р. Разом зі старшими братами Осипом та Олександром був вихованцем тернопільської “Громади”, яка значно вплинула на формування національних ідей свого вихованця і на тверде провадження ним цієї лінії в майбутньому.

У 70-х рр. В.Барвінський – визнаний ідеолог “народовської” партії, її лідер та натхненник. Саме він узяв на себе місію зреформувати народовців у політичну партію. “Здібний публіцист, енергійна й дуже працьовита людина, яка гарячою вірою в себе та в свою справу покривала нестачу наукових засобів і неясність провідних ідей”, за твердженням академіка М.Возняка [4; с.145], Володимир Барвінський був незвичайно симпатичною особистістю, яка викликала подив і пошану і, на жаль, не залишила після себе наступника для продовження початої ним справи.

Опонентом Володимира Барвінського в дискусіях про завдання літератури виступав Іван Франко. Про стосунки Володимира Барвінського з І.Франком, зокрема про ті поодинокі, часто спричинені якимись іншими, не літературними “квестіями” суперечки, які часто набирали характеру гострої дискусії, позбавленої належної толерантності з обох боків, знаємо доволі мало.

За свідченням сучасників, в Галичині не було людини, яка б так сильно впливала на тогочасну молодь, як І.Франко. Його вирізняли критичний розум, блискавичність спостереження, вміння аналізувати та синтезувати літературні й суспільні явища. За своїми поглядами у середині 70-х рр. І.Франко наближався до сучасної йому галицької інтеліґенції “москвофільського” напряму, входив в “Академический кружок”, який у 1874 р. розпочав видання “Друга”, газети промосквофільської орієнтації.

Аналізуючи творчість В.Барвінського, слід брати до уваги цілий комплекс характеристик і понять, що становлять його багатогранну діяльність. Дуже важливо й потрібно переглянути усталені концепції та оцінки діяльності В.Барвінського, тим паче, що упродовж довшого часу тенденційна радянська літературознавча критика категорично негативно ставилась до особи та усієї літературної спадщини цього галицького діяча.

Відомо, що у 1873–1878 рр. в Україні відбувалася літературна дискусія про сучасний стан української літератури та її подальший розвиток. Полеміка ця набула всеукраїнського характеру: в обговорення актуальних питань української літератури втягнулись визначні письменники як Великої України, так і Галичини (М.Драгоманов, І.Білик, О.Кониський, В.Барвінський, І.Нечуй-Левицький, а згодом і І.Франко). Дискусія спалахнула внаслідок активного поширення поглядів П.Куліша та його послідовників на окремий, “відрубний” розвиток української літератури, незалежно від літературного процесу тогочасної Росії. Вона розпочалася виступом М.Драгоманова на сторінках львівської “Правди” й особливо загострилася після опублікування в ній 1873 р. перших розділів статті “Література російська, великоруська, українська і галицька”, в якій автор критикував творчість своїх сучасників. Ця обширна праця М.Драгоманова була своєрідним наступом на основні засади галицьких видань, на цілий напрям галицько-руської белетристики та журналістики. Погляди М.Драгоманова на стан розвитку української літератури, її зв’язок із російською знайшли підтримку лише в особі І.Білика, який виступив з низкою публікацій у “Правді”. О.Кониський, В.Барвінський та І.Нечуй-Левицький стали в опозиції до публікації М.Драгоманова, виявляючи негативне ставлення до російської літератури; вони висунули вимогу до українських письменників орієнтуватися на західноєвропейську літературу, яка на той час уже знала велику багатогранність художніх і стильових напрямів.

Першою серед опонентів виступила редакція народовської “Правди”, яка, друкуючи статтю М.Драгоманова упродовж 1873–1874 рр., у першій же примітці до неї висловила свою незгоду з автором. Публікацією праці М.Драгоманова, у якій висловлювалися протилежні до настроїв “Правди” тенденції, орган народовців дав вияв толерантності – політичної і фахової. Разом із друкуванням статті М.Драгоманова редакція з номера в номер у коментарях до неї методично заперечувала погляди автора.

Велике обурення в редакції “Правди” викликало звернення-заклик М.Драгоманова виявити серйозність у вивченні російської літератури. В.Барвінський, лідер народовців, заявив про це свідомо та відверто наприкінці 70-х рр. у статті “Відповідь п. М.П.Драгоманову” (з причин нападів в “Громаді”), ведучи полеміку з М.Драгомановим щодо іншої проблеми: “А “Правда” була так “несовісною” сказати, що такі прогресивні тенденції, так прогресивно оголошені в “Літературі російській і т.д.” ведуть до омосковлення українців” [10; с.386].

Слід зважити, що публікація статті “Література російська, великоруська, українська і галицька” мала й іншу мету: викликати дискусію літераторів довкола питання сучасного стану літературного життя в Україні, яку автор статті свідомо ініціював. Одразу ж після публікації статті, яка носила полемічний характер, ім.’я М.Драгоманова виступає на перший план у галицько-українських відносинах.

Як зазначає О.Куца, взаємини М.Драгоманова з галицькими українцями, зокрема І.Франком, В. та Ол. Барвінськими та ін., були непрості, часто сповнені драматизму, взаємних закидів та докорів. Оборонці української літератури в Галичині не приймали окремих програмних положень М.Драгоманова з його літературознавчих статей; галичани старшого покоління самі його виступи у газеті “Друг” вважали згубними тенденціями, соціалізмом, нігілізмом, і незалежно від змісту затаврували їх назвою “драгомановщина”, “драгоманівство” [8; с.117]. Драгоманові оцінки “занадто гострі і не завжди справедливі, нерідко неприємно вражали українських дослідників” [8; с.81], а сам він звинувачував, скажімо, І.Франка у “дволичності” та різних “скоках”*. А той дедалі частіше заперечував простолінійний і раціоналістичний ідеологізм М.Драгоманова, побоюючись, що “політична діяльність може стати “руїною” власного письменницького таланту, усієї його «будущини»” [8; с.196]. М.Драгоманов “не випускав з-під загостреного вістря свого пера галицьких письменників народовського табору [...], перебільшував у звинуваченнях їх в угодовстві з австро-польськими урядниками” [8; с.123].

Не треба забувати, однак, що в українському громадському русі М.Драгоманов постійно і заповзято спрямовував свою діяльність на проникнення новітніх думок та ідей із Заходу в Україну. Не пропускав жодної новинки європейського письменства, цікавився вагомішими критичними та літературознавчими працями. М.Драгоманов глибше познайомив українців із культурою Європи, розпочав велике пробудження думки та працю на ниві культури; завдяки його старанням західна періодика знайомила своїх читачів із культурологічними проблемами українців. У літературі визнавав лише реалістичний напрям, із жанрів – соціально-психологічний роман. Що ж до завдань літератури, то вона, на думку М.Драгоманова, насамперед повинна мати значну соціальну функцію і стати засобом до пізнання та організації життя.

Наступним етапом у полеміці навколо поставлених проблемних літературних питань стали три листи М.Драгоманова (1875-1876) до редакції газети “Друг”, підписані псевдонімом “Українець”. Річ у тім, що 1875 р., після перебування М.Драгоманова у Львові, починається розрив стосунків між федералістом-Драгомановим та львівськими “народовцями”. Сталося це не через якісь особисті незгоди, а лише через теоретичні відмінності та несприйняття позицій протилежної сторони – між М.Драгомановим, який, звісно, дуже багато прислужився справі пропагування українства у світі, але й водночас намагався прищепити незрозумілі ідеї в Галичині, та народовцями, котрі усіма силами протистояли драгоманівському об’єднанню української літератури для інтеліґенції з російською. У своїх публіцистичних виступах М.Драгоманов дебютував із поглядами на українську писемність як на літературу “для домашнего обихода”, з теорією московської, української, галицької літератур як ланок російської літератури, спільної для всіх попередньо названих.

1875 р. “Правда” публікує статтю О.Кониського “Український націоналізм”, в якій автор виступає проти драгоманівських поглядів на літературні питання. Після цієї статті дискусія навколо проблемних літературних питань на певний час ущухає. Та вже незадовго вона знов активізувалась; 1877 р. М.Драгоманов звернувся до “Правди” з відкритим листом, названим “Опізнаймося”, в якому продовжував захищати свої думки щодо української літератури та шляхів її майбутнього розвитку. “Правда” не опублікувала цього звернення, та пізніше це зробив “Друг”. Не гаючи часу, на звернення-лист М.Драгоманова відразу ж відгукнувся В.Барвінський статтею “Слівце до опізнання та відповідь «Українцеві»”, в якій заперечував пропагований М.Драгомановим вплив російської літератури на прогресивні сили українського суспільства. “Володимир був гарячим українцем-народовцем, а тим самим противником “імпортованих з Росії чи заходу” социялістичних утопій і непереварених теорій і проти них явно виступав у «Правді» (1876-1882)” – згадував згодом Ол.Барвінський [3; с.164].

Інакше потрактував листи М.Драгоманова до редакції “Друга” І.Франко. Зокрема, у статті “Южнорусская література” І.Франко зазначав, що “эти письма сделались исходной точкой нового, радикально демократического движения среди украинской молодежи и вместе с тем началом нового развития литературы” [14; т.41; с.145]. Оскільки взаємини М.Драгоманова з І.Франком дотичні до низки питань, пов’язаних з нашою проблемою, вважаємо доцільним зупинитися на них детальніше.

Відвідини Галичини 1875 р. підказали М.Драгоманову думку створити на цих землях Австро-Угорської імперії своєрідний осідок – базу для своєї культурницької та політичної діяльності. Запізнавшись з І.Франком, М.Драгоманов відкрив собі його як особу, здатну сприймати новітні ідеї, працювати надзвичайно інтенсивно і жертовно. Окрім того, вчений зауважив рідкісний талант молодого Франка, який на той час уже мав певні свої усталені етичні та ідейні позиції. Фактично, із початком їхнього листування (зима 1877 р.) М.Драгоманов узяв І.Франка “в свою ідейну опіку і за кожну його неслухняність, [...], за його відхил від свого ідеалу він писав до нього листи «без милости»” [9; с.268].

Зрештою, сама творча спадщина І.Франка дає яскраве підтвердження того, що в ній умістився досить-таки широкий спектр різноманітних поглядів – починаючи від соціалістичних і аж до націонал-демократичних тенденцій в останні десятиліття його творчості. А крім того, М.Драгоманов зі своєю європейською ерудицією та неабияким талантом мав сильний вплив чи не на кожного тогочасного літератора. Про це згадував І.Франко: “70-ті та 80-ті роки характеризуються в галицько-руському духовному житті впливом Драгоманова. Жодна партія, жоден із видатних письменників не уникли його впливу” [14; т.41; с.87]. Можливо, саме І.Франко зазнав найбільшого впливу драгоманівських ідей, і особливо у 70-ті рр., тобто в час перших своїх виступів у царині критики.

Стосунки І.Франка з М.Драгомановим є, певною мірою, поясненням того, чому І.Франко стояв на протилежних до “народовського” табору позиціях, часто критикував його дії та “народовську” пресу, і, зрештою, літераторів-народовців.

Наступне десятиліття, 80-ті рр., знову ж таки характеризувалося різнорідністю течій української суспільної думки. Цей відтинок часу, який можна назвати бродінням думок та пробою компромісів, закінчився, за словами І.Франка, “новим угрупованням наших партійних і літературних сил”. В українській літературі з’явилась нова ґенерація літераторів, яка відразу ж заявила про себе на літературній ниві. У літературне життя ці письменники увійшли з новими гаслами й нетрадиційним трактуванням літератури та її завдань.

Вісімдесяті роки стали роками важкої боротьби для І.Франка. З одного боку, це боротьба політичних угрупувань та літературних течій за першість в літературі, а з другого боку, боротьби за власне існування.

1881 р. в літературно-науковому журналі “Світ” І.Франко опублікував “Огляд літератури за 1880 р.”. Не дуже cхвально відгукнувшись про стан літератури в Галичині, вказавши, зокрема, на відсутність тут літературної критики, І.Франко дорікав одному з найбільших авторитетів тогочасної літературної думки народовцю О.Огоновському за брак у його працях авторських оцінок та принципу естетичної критики.

В одній зі своїх оглядових критичних статей, що з’явилася у 80-ті р., Іван Франко дає чітку дефініцію тогочасного літературного життя: “...В найбільшій часті нашої країни, серед маси нашої нації властиво нема ніякого руху літературного. Бо коли під рухом літературним розуміти не саме тільки продукування тих чи інших писаних творів, а живу обміну думок між писателями, живі особисті зносини між ними, кореспонденцію, дискусії, різносторонні і систематичні студії над життям суспільним і взаємне поповнювання тих студій, то мусимо сказати, що на Україні, такій як вона нині є, такого життя нема і не може бути” [14; т.29; с.7–8]. Аналізуючи стан літератури в Галичині, Франко якоюсь мірою навіть сумнівається в її наявності. Його судження суворе та різке. Він докоряв галицьким письменникам за несміливість у пошуках нового, за традиційний збитий спосіб мислення, дріб’язковість тем. Як письменник широкого європейського світогляду, І.Франко добре розумів прогалини в українській літературі, хотів якнайшвидше надолужити згаяне упродовж століть. Фактично і слова І.Франка “у нас нема літератури”, сказані 1880 р., якими розпочалося останнє двадцятиріччя ХIХ ст., і були спрямовані на те, щоб якось активізувати вдосконалення художнього слова.

1876 р. І.Франко публікує в календарі “Дністрянка” одне із своїх перших оповідань “Лесишина челядь”, яке звернуло на себе увагу “народовців”, і зокрема В.Барвінського. Якраз у цей час літератор планував для видання альманах, в якому б друкувалися твори “народовських” письменників. Так розпочав своє існування буковинський альманах “Руська хата” (1877), де були надруковані твори П.Куліша, Ю.Федьковича, Данила Млаки та інш. письменників.

Познайомившись з І.Франком, В.Барвінський інколи звертався до його оповідань, плануючи надрукувати щось подібне в “Правді”, де співпрацював з 1876 р. Франко запропонував В.Барвінському оповідання “Оловець”, яке саме отримало позитивну оцінку читачів. Розповідаючи І.Франкові про різні свої плани та літературні задуми, В.Барвінський відкрив намір видати цілу низку оповідань під спільною назвою “Галицькі образки”. “Він [В.Барвінський – О.К.] брався змалювати те життя, яке, мовляв, він найліпше знає, життя руської інтелігенції, а головно духовенства”, – писав І.Франко у “Передмові” до видання “Добрий заробок і інші оповідання” [14; т.33; с.399].

Перший конфлікт між В.Барвінським та І.Франком стався в тому ж 1876 р. й був викликаний критикою оповідання “Лесишина челядь”. В.Барвінський не сприйняв новаторського, по суті, франківського живопису. На його думку, з оповідання могла б вийти “гарна ідилія”, а вийшло “щось незрозуміле”.

У “Лесишиній челяді” І.Франко майстерно змальовує “контраст між красою природи і мізерією людського життя” [14; т. 33; с.VI]. Говорячи про задум цього оповідання та інших творів, що складали збірку “Добрий заробок і інші оповідання” (Львів, 1902), письменник зазначав, що вони пов’язані із задумом “збирати матеріали, ескізи та оповідання для змалювання образу нашої суспільности в різних її верствах, у різних змаганнях, працях, заробітках, стражданнях...” [14; т. 33; с.VIII].

Оповідання розпочинається ідилічною картиною літнього ранку. Оживає природа. Широкий лан чекає на женців. Цвіркотять польові коники. Прокинулося село, закипіло життям. З хат закурився дим. Але у житті села нема пасторальних картин. У другій частині першого розділу маємо пряму протилежність початку оповідання; портретна характеристика вражає своєю строгою реальністю, натуралістичним змалюванням героїв і тих ситуацій, в яких вони перебувають: “Небіжчик Лесь, повідають, убивав її тяжко за молодих літ, прибивав кілком за косу до лави та бив... З горя вона тоді не раз і напивалася, і той звичай лишився у неї ще й дотепер...” [14; т. 14; с.255]. Або ще – портрет Гната, Лесишиного сина. “Волосся червоне, очка маленькі, хитрі, як у якого татарин
^ TO THE HISTORY OF RELATIONS VOLODYMYR BARVINSKY

AND IVAN FRANKO


Olha Kravets


Ivan Franko National University of Lviv,

Filology Departament

Universytetska st.1 UA-79005 Lviv, Ukraine


The article dwells on relations of V. Barvinskyy and I. Franko, revealing less known facts in the cultural history of Galicia, and is an important landmark in the literary process, taking place in Galicia during the 70-80’s of the 19th century. A heated debate on the issues of literary tradition, expansion of genre structures of the Ukrainian literature occurred in the period from 1873 to late 1880’s. Ideological opponent of V.Barvinskyy in this debate was I.Franko. Relations between V.Barvinskyy and I.Franko are viewed through the prism of their relations with M.Drahomanov, who had a strong influence nearly on every man of letters of that time.

Key-words: relations, debate, liter