Реферат: З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу 14

З М І С Т

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ 14

1.1. Історичні, політичні та правові аспекти становлення і функціонування ЄС 14

1.2. Поняття та основні принципи європейської правової системи 36

1.3. Теоретико-правові аспекти інтеграції національних правових систем до європейського правового простору 53

Висновки до 1 Розділу 68

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ: ДИНАМІКА РОЗВИТКУ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ 71

2.1. Фактори, що вплинули на формування правової системи України 72

2.2. Основні риси сучасної правової системи України 88

2.3. Ґенеза правової системи України: загально-правові тенденції та національні відмінності 99

Висновки до 2 Розділу 119

^ РОЗДІЛ 3. ЕВОЛЮЦІЙНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ТА НОРМАТИВНІ ПРИНЦИПИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ПРАВА УКРАЇНИ ДО ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ 121

3.1. Понятійно-категоріальна сутність та способи узгодження норм національного права і права ЄС як частини міжнародної правової системи 121

3.2. Гармонізаційний механізм зближення законодавства України з правовою системою Європейського Союзу:

теоретико-правові та практичні особливості 138

3.3. Основні форми та шляхи правового наповнення євроінтеграційного курсу України 159

Висновки до 3 Розділу 176

ВИСНОВКИ 178

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 189

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Процес демократизації українського суспільства є складним, системним явищем, яке пронизує і охоплює всі сфери життєдіяльності соціуму – економіку, політику, право, ідеологію. Тому проблема формування нової правової доктрини нерозривно пов’язана з глибокими змінами соціально-економічного устрою нашої держави, суспільно-політичних інститутів, з процесом переосмислення духовних цінностей. Ефективність здійснення економічних і політичних реформ неможлива без реорганізації правової системи, яка передбачає необхідність зміни теоретичних уявлень про суспільство, про співвідношення між державою і правом.

В умовах побудови правової держави потребують переосмислення уже усталені підходи до права, його сутності і призначення. Вступ України до Ради Європи, проголошення стратегічного завдання України – вступу до ЄС визначає, насамперед, обов’язок приведення у відповідність національного законодавства із загальноєвропейським. Європа вже набула єдиного культурно-правового простору, що дає змогу європейським державам розбудувати “загальноєвропейський дім”, ідея якого передбачає і єдине “правове середовище”.

Сучасні світові тенденції, європейські процеси, кардинальні зміни в житті України як держави суверенної та незалежної, пов’язані з державним будівництвом та означенням стосунків з іншими державами, з усією очевидністю піднесли нагальність власного переосмислення феномену права. Історичне тяжіння до європейських ціннісних орієнтирів та спроможність власної правової традиції перетворює європейське право на об’єкт сучасних досліджень, зокрема об’єкт міжнародно-правового осмислення.

У системі пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з Європейським Союзом. Як зазначено в “Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року, “національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС”. Наближення меж Європейського Союзу до кордонів України актуалізує проблему її взаємовідносин з цим інтеграційним об'єднанням, вимагає визначення найбільш ефективної стратегії і тактики інтеграції України до ЄС.

Підвалини встановлення відносин між Україною і ЄС були закладені ще наприкінці 80-х років Радянським Союзом, що підписав з ЄС низку договорів. Після здобуття Україною незалежності були здійснені певні кроки до зближення з ЄС. У 1994 р. був підписаний базовий документ – Угода про партнерство і співробітництво, яка містить норми, що регулюють основи взаємин між Україною і Європейським Союзом. Загальне публічно-правове значення положень Угоди полягає в тому, що Україна зобов'язалася приєднатися до низки міжнародних конвенцій, участь у яких не тільки піднімає престиж України на міжнародній арені, але і так само підвищує шанси на майбутню інтеграцію України в ЄС і готує її до вступу у СОТ.

Норми УПС мають і важливе правове значення, оскільки:

а) зближення законодавства дозволяє звести до мінімуму можливі колізії в правовідносинах;

б) у випадку виникнення колізій, проблема може бути вирішена на рівні світових стандартів.

На загал, актуальність дослідження полягає у визначенні міжнародно-правових механізмів поглиблення інтеграції України до Європейського Союзу, одним із найважливіших факторів якої є зближення правової системи України до права ЄС. Необхідність оптимізації правових форм співпраці між Україною та ЄС зумовлена завданням переходу до наступних стадій інтеграції, включаючи асоціацію та повне членство України у Євросоюзі.

Україна повинна докласти максимум зусиль для забезпечення поступового наближення національного законодавства до правового поля та стандартів ЄС. Тим часом, досвід минулих років довів, що доки Україна не матиме стійкого курсу та концепції інтеграції, доти гармонізація законодавства не матиме сенсу, оскільки гармонізація не може відбуватися у вакуумі. Україна все ще перебуває на початковому етапі процесу інтеграції. Актуальність проблеми ефективного використання усіх можливостей, які закладені у правових документах, що визначають основні напрямки партнерства та співпраці між Україною та ЄС, диктується не тільки міркуваннями удосконалення засобів міжнародно-правового регулювання відносин між партнерами. Усі ці засоби можуть і повинні застосовуватися і для здійснення економічних та правових реформ в Україні. Зважаючи на ці аргументи, дослідження особливостей зближення правової системи України із правом ЄС слід розглядати як важливу складову зусиль у напрямку поступової інтеграції України до європейського політичного, економічного та правового простору.

Необхідно зазначити, що вітчизняна юриспруденція, починаючи практично з моменту здобуття незалежності України репрезентує багатоваріантний підхід до пізнання та характеристики комплексу проблем, пов’язаних зі зближенням права України до правової системи Європейського Союзу. Йдеться про те, що різні дослідники виокремлюють власну критеріальну структуру аналізу проблеми, наголошуючи на принциповій важливості тих чи інших її аспектів. Так, наприклад, одні дослідники інституціональним аспектом своїх пошуків вбачають характеристику соціально-правової природи “європейського правового простору”, який є детермінантним щодо інших правових систем, визначаючим принципи та особливості правової інтеграції та уніфікації. Серед інших вчених, що досліджували названий аспект проблеми, слід назвати французького вченого Е.Крабі, який зробив першу в юридичній науці спробу комплексно дослідити концепцію європейського правового простору. Серед дослідників з пострадянських держав необхідно відзначити роботи С.А.Бєляєва та В.В.Пустогарова, які звернули увагу на зв’язок становлення європейського правового простору та утвердження країн Східної Європи та колишнього Союзу РСР як правових держав, а також на обґрунтування А.Х.Саїдовим наукової цінності концепції європейського правового простору для наук міжнародного права та порівняльного правознавства. Окремі теоретичні аспекти доцільності наукового вжитку поняття “правовий простір” висвітлюються у роботах Ю.О.Тихомирова. У зв’язку з проблематикою інтернаціоналізації внутрішнього права держав на основі норм і стандартів, вироблених у регіональному міжнародному праві, до поняття “європейський правовий простір” звернувся І.І.Лукашук.

Важливими для різнобічного розкриття процесу становлення європейського правового простору є роботи російських вчених Л.М. Ентіна, О.І.Тіунова, Б.М.Топорніна, Є.T. Усенка, Ю.М. Юмашева, а також таких західних вчених, як Е.Аннерс, Дж.Вейлер, Дж.Вінер, В.Греве, Р. Давід, А.Романо, М.Дженіс, Р.Кей, Е.Бредлі, А.Татам та ін. Хоча українські автори досі не ставили за мету дослідження теоретичних аспектів концепції європейського правового простору, існує чимало їх робіт, важливих для аналізу окремих аспектів проблеми. Зокрема, питання розвитку ідеї Європи як сукупності правових держав, сучасного змісту європейського права, права Європейського Союзу, правової діяльності Ради Європи та ОБСЄ, а також аспектів реформування правової системи України у відповідності з ними досліджуються у працях А.І.Дмитрієва, А.С.Довгерта, В.К.Забігайла, Л.Г.Заблоцької, О.В.Задорожнього, А.П.Зайця, М.І. Козюбри, В.Є.Мармазова та І.С.Піляєва, В.І.Муравйова, Л.Д.Тимченка, Ю.С.Шемшученка.

Серед зарубіжних фахівців, які займалися дослідженням права Євросоюзу в цілому та особливостей і принципів його зближення із правовими системами третіх країн, слід назвати таких вчених, як Г. Берман, Н. Блокер, І. Бридж, Ж. Булюї, Д. Ваєт, М. Вестлейк, Т. Гартлі, П. Гей, Д. Генрі, Г-Н. Геренфельдт, Е. Де Смітер, А. Еванс, Г. Єніке, І. Зайдль-Гогенвельдерн, Г. Іпсен, Г. Ісаак, В. Кернз, Ф. Карді, Н. Каталано, П. Кептейн, М. Кремона, Д. Лазок, К. Ленартс, Ж-В. Луї, Д. Макголдрик, Д. Маклеод, М. Маресо, Д. О’Кіф, Ж. Рідо, А. Розас, Є. Серекс, Ж-Л. Сорон, П. Пескатор, А. Татам, А. Тот, Ж. Тускоз, Е. Фелкер, А. Фердрос, П. Фішер, Р. Фолсом, С. Хайет, Г. Шлогауер, О. Шпірман, Ж. Штайнер.

Окремої уваги заслуговують роботи вітчизняних та зарубіжних дослідників, чиїм предметом є понятійно-категоріальна сутність, еволюція та оригінальні риси функціонування правової системи як соціального феномену. Серед таких увагу привертають передовсім роботи українських авторів: В.Д.Бабкіна, А.П.Зайця, О.В.Зайчука, М.І.Козюбри, В.В.Копейчикова, Є.В.Кубка, Л.В.Луць, В.Ф.Опришка, М.М.Оніщенко, В.Ф.Погорілка, П.М.Рабіновича, В.М.Селіванова, О.Ф.Скакун, В.М.Шаповала, Я.М.Шевченко, Ю.С.Шемшученка та ін. Серед російських вчених цю проблему досліджували: С.С.Алексєєв, В.Л.Карташов, Д.А.Керімов, В.В.Кудрявцев, О.А.Лукашова, О.В.Малько, М.В.Марченко, Ю.О.Тихомиров, Л.С.Явич та ін. З-поміж інших зарубіжних авторів, потрібно згадати насамперед Ф. Аумана, Р. Болдіна, Р. Давида, Ж. Карбоньє, К. Нетона, Дж. Тернера, А. Уотсона, Л. Фрідмена, Дж. Херста та ін.

Нарешті, спроби систематичного осмислення безпосередніх принципів, тенденцій, сфер, проблем та перспектив зближення правової системи України до права ЄС зроблені такими авторами, як В.Н. Денисов, М.В. Буроменський, О.Ф. Висоцький, В.І. Євінтов, М.О. Баймуратов, Л. Д. Тимченко, К. К. Сандровський, В. А. Василенко, А.З. Георгіца, В. І. Кисіль, А.С. Довгерт, Н. Р. Малишева, В. Г. Буткевич, С.В. Шевчук, Г. Є. Бувайлик, А. С. Філіпенко, О. І. Шнирков, В.І. Муравйов.

Поза тим, незважаючи на достатньо велику кількість наукових досліджень, пов’язаних із характеристикою різних аспектів зближення правової системи України до права ЄС, слід наголосити, що на разі є відсутніми комплексні теоретико-правові пошуки, автори яких пропонували б системний підхід до проблеми.

^ Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є виявлення інтеграційного потенціалу права Євросоюзу та правової системи України та визначення правових інструментів, за допомогою можливе здійснення інтеграційних процесів зближення української та європейської правових систем. Особливе значення надано використанню права Євросоюзу з метою з’ясування умов для поступової інтеграції України до ЄС, визначенню способів впливу права європейських інтеграційних організацій на правову систему України. Йдеться про дослідження права Євросоюзу та правової системи України в динаміці їхнього розвитку і зосередження головної уваги на виявленні специфіки принципів, умов, сфер та інституціонально-правових інструментів зближення права України до правової системи ЄС. Це дозволило звернутися до вивчення конкретного інтеграційного потенціалу тієї чи іншої форми правового регулювання співробітництва європейських інтеграційних організацій з країнами-нечленами та виявити можливості більш ефективного використання цих правових форм із зазначеними країнами. Вони є принципово важливими для розбудови стосунків України з Євросоюзом, здійснення послідовної реалізації стратегії України у цій сфері, визначення змісту правових понять, які характеризують цей інтеграційний процес та окремі його етапи. Все це може сприяти випередженню у реалізації інтеграційних прагнень України, подоланню занадто обережного та упередженого в ряді випадків ставлення до них з боку Євросоюзу та окремих країн-членів.

Названа мета дослідження передбачає виокремлення певних пізнавальних завдань, основними серед яких є:

дослідження поняття, природи та принципів європейської правової системи;

аналіз основних доктрин, що характеризують особливості правової природи Євросоюзу як інституційного утворення;

аналіз процесу становлення ЄС та особливостей його функціонування;

визначення особливостей правової системи України та її місця у європейській правовій системі;

аналіз факторів, що зумовлюють формування правової системи України;

дослідження загально-правових тенденцій та національних особливостей правової системи України;

визначення сутності та способів узгодження норм національного права та права ЄС;

дослідження способів впливу права Євросоюзу на внутрішні правопорядки третіх країн, в тому числі на правовий порядок України;

характеристика теоретико-правових особливостей гармонізаційного механізму зближення законодавства України з правової системою ЄС;

визначення форм та шляхів правового забезпечення курсу України на євроінтеграцію.

^ Об’єктом дисертаційного дослідження є нормативно-правові засади гармонізації правової системи України з правом Європейського Союзу.

Предметом дослідження є принципи, напрямки та інституціонально-правові інструменти зближення права України та права ЄС.

^ Теоретико-методологічне підґрунтя дослідження. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яку складають філософські та спеціальні методи, спрямовані на об’єктивний і всебічний аналіз процесів та явищ соціального розвитку. Філософські принципи і методи забезпечують єдність соціально-правового та гносеологічного аналізу правової системи. Вони містять також принципи історизму, об’єктивності, конкретності істини тощо.

Мета і завдання дисертації зумовили використання загальнонаукових методів: системного, структурно-функціонального, історичного, методів наукового пізнання та інших, які відповідно використовувалися для забезпечення розуміння діалектичного зв’язку між функціями та структурою національної правової системи та правової системи Європейського Союзу. Використання порівняльного методу обумовлювалося необхідністю порівняння різних моделей правових систем з метою виявлення їх загальних рис і специфіки пошуку оптимальних шляхів створення передумов розвитку правової системи в Україні. З арсеналу спеціальних методів використовувалися формально-логічний, порівняльно-правовий метод, метод вивчення ефективності дії правових норм, метод правового експерименту.

Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі вітчизняної та зарубіжної монографічної наукової літератури, нормативних актів, досліджень загальної теорії держави права, порівняльного правознавства, юридичної практики.

Таким чином, дослідження побудоване на використанні широкого спектру методів та підходів для вивчення проблем гармонізації правової системи України до права ЄС. Зокрема, при встановленні основних етапів розвитку європейських інтеграційних організацій в основу покладено історичний метод пізнання, при обґрунтуванні теоретичних висновків дисертації автор керувався положеннями загальної теорії права і теорії та практики міжнародного права. Аналіз правових актів, які регулюють відносини в межах Європейського Союзу та співробітництво європейських інтеграційних організацій з Україною, базувався на широкому використанні формально-юридичного методу. В процесі розробки пропозицій щодо вдосконалення гармонізації права України до правової системи Євросоюзу використовувався метод прогнозування. Поєднання методів аналізу та синтезу, дозволило, з одного боку узагальнити теоретико-правові передумови та принципи еволюції європейських інтеграційних об’єднань, а з іншого – виокремити їх оригінальні тенденції на конкретному етапі системи часово-просторових координат.

^ Наукова новизна одержаних результатів. Проведене дослідження дозволило одержати результати, які визначать особистий внесок автора у розробку проблеми і складають наукову новизну роботи:

визначено особливості правової природи Європейського Союзу та європейських співтовариств, що поєднують риси, притаманні державоподібним об’єднанням та міжурядовим організаціям;

основу Євросоюзу складає Європейське співтовариство (ЄС), що регулює співробітництво країн-членів у економічній сфері, і воно доповнюється механізмами здійснення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ), а також співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах (СОППКС), встановлених в Договорі про Євросоюз;

правовий порядок Євросоюзу сформувався шляхом поєднання міжнародного права з власним правом об’єднання і складається з об’єднаних в інститути та галузі правових норм, що містяться в установчих договорах про створення Євросоюзу та європейських співтовариств, міжнародних угодах європейських співтовариств, норм, створених інститутами європейських інтеграційних організацій;

визначено поняття європейського права як такого, що має багатоаспектний характер і корелюється з сукупністю національних правових систем європейських держав; частини міжнародно-правових норм, що регламентують взаємовідносини між європейськими державами; сукупності норм, що регулюють взаємовідносини держав у межах європейських інтеграційних об’єднань.

право Євросоюзу має пріоритет по відношенню до внутрішнього права країн-членів, а певні його норми мають пряму дію у внутрішніх правопорядках цих країн, що надає праву Євросоюзу особливий характер і відрізняє його як від міжнародного права, так й від внутрішнього права держав;

визначена сутність правової системи України, інституціональною основою якої є Конституція, ухвалена 28 червня 1996 року. У свою чергу, фундаментальною основою останньої є природно-правові ідеї політичної та ідеологічної багатоманітності, соціально-демократичної детермінації здійснення публічно-владних повноважень;

обґрунтована необхідність розуміння правової системи як багатоманітної, динамічної системи, що є “стрижневим” виміром правового життя суспільства і людини з їх розгорнутими горизонтальними та вертикальними зв’язками, зовнішнім впливом та внутрішніми процесами, що відображають єдність економічної, політичної, соціальної, державно-правової сфер, процеси взаємодії держави і права;

основою співвідношення правової системи України до права ЄС є наближення, що здійснюється шляхом гармонізації, яка в свою чергу, уможливлює конституювання у правовій системі України європейських правових норм та створює правові передумови для залучення держави до євроінтеграційного простору;

існують наступні способи зближення національного права асоційованих з ЄС держав із правом ЄС: прийняття національних нормативно-правових актів, що враховують положення права ЄС; приєднання країн-не членів ЄС до міжнародних угод між ЄС та державами-членами; інкорпорація в національне право правових актів ЄС; взаємне визнання сторонами діючих стандартів та уніфікованих правил; ухвалення державами актів, ідентичних за змістом актам ЄС;

міжнародні угоди ЄС про партнерство і співробітництво та асоціацію можуть включати положення про гармонізацію відповідного законодавства країн-не членів з правом Євросоюзу, а основними способами гармонізації є приєднання до угод, сторонами яких є країни-члени Євросоюзу, ухвалення нормативних актів, положення яких відповідають нормам права європейських інтеграційних організацій, взаємне визнання чинних в країнах-учасницях угод відповідних стандартів;

процес поглиблення партнерських стосунків між Україною та європейськими інтеграційними організаціями призвів до розширення правової основи співробітництва сторін, яка зараз вже вийшла за межі, окреслені Угодою про партнерство та співробітництво (УПС), і поширилась на сфери спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва в галузі охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах, і все це вже вимагає укладання нової угоди між Україною та Євросоюзом, якою має стати угода про асоціацію;

правове регулювання інтеграційних процесів в Євросоюзі може бути певною парадигмою для інших регіональних інтеграційних об’єднань.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації визначено коло правових проблем, пов’язаних з поглибленням співпраці між Україною та Євросоюзом, і розроблені пропозиції, які можуть допомогти виробленню більш чіткої позиції та конкретизації політики України щодо Євросоюзу та сприяти діяльності зовнішньополітичних органів України у стосунках з європейськими організаціями.

^ Теоретичне значення одержаних результатів насамперед полягає в тому, що положення та висновки дисертаційного дослідження можуть сприяти подальшому аналізу у вітчизняній науці теорії держави та права і міжнародного права проблем гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу та визначенню ролі і місця Євросоюзу у становленні правової системи України.

З урахуванням об’єкту, предмету, мети й завдань дослідження у його структурі виокремлені вступ, три розділи, які на загал поділені на дев’ять підрозділів, висновки та список використаних літературних джерел.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В И С Н О В К И


Проведений у дисертації теоретичний аналіз дозволяє зробити деякі найбільш загальні висновки, сформулювати узагальнені теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремити актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля фахівців різних галузей наукового знання. Основними з них є такі:

Виникнення європейських співтовариств та Європейського Союзу було обумовлено насамперед поглибленням інтернаціоналізації міжнародних економічних відносин, пов’язаних з розвитком науки і техніки, монополізацією виробництва, необхідністю лібералізації торговельних відносин між європейськими державами, подоланням наслідків для європейських виробників звуження господарської території після утворення соціалістичного табору та розпаду колоніальної системи. Спільними зусиллями було легше відбудовувати зруйноване Другою світовою війною господарство. Виходячи з цього, країни Західної Європи вжили заходів щодо створення спільного ринку шляхом об’єднання своїх національних ринків в рамках створених ними інтеграційних організацій у формі європейських співтовариств. Способи правового регулювання економічної інтеграції на спільному ринку були визначені в договорах країн-учасниць європейських співтовариств, забезпечення яких здійснювалося створеними в їх рамках інститутами наднаціонального характеру.

Серед важливих політичних чинників, що сприяли створенню наддержавних європейських співтовариств, можна назвати такі: фінансову допомогу європейській інтеграції з боку США, пан-європейський рух за створення Сполучених Штатів Європи, який знайшов підтримку у таких впливових західноєвропейських політиків як У. Черчіль, Р. Шуман, зацікавленість Франції та країн Бенелюксу, що мало забезпечити мирний розвиток європейських країн-учасниць цих об’єднань і Європи в цілому.

В процесі економічної інтеграції виникли дві форми їх організації: інтеграційні об’єднання у відповідних секторах економіки та загальне інтеграційне об’єднання, яке уособлювало в собі практично всі сектори національних економік відповідних європейських країн.

Європейське співтовариство широко використовує як традиційні, так і специфічні форми правового регулювання міжнародних економічних відносин. Як суб’єкт міжнародного права ЄС може укладати міжнародні угоди як самостійно від імені країн-членів, так і спільно з ними. ЄС використовує власні форми реалізації права посольства, а саме: акредитацію при штаб-квартирі Євросоюзу дипломатичних місій третіх країн; відкриття дипломатичних представництв Євросоюзу за кордоном; членство у міжнародних організаціях (СОТ, ФАО, ЄБРР) тощо. Зважаючи на це, виникає питання, чи є європейські співтовариства та Євросоюз традиційними міжурядовими організаціями, чи специфічними міждержавними об’єднаннями? СОТ, наприклад, фактично визнала за ЄС характер особливого суб’єкта міжнародного права, інші міжнародні органи та організації розглядають ЄС регіональною організацією економічної інтеграції.

В дисертації виокремлені етапи становлення Євросоюзу та його права. Перший етап пов’язаний з виникненням у 1951 р. Європейського об’єднання з вугілля та сталі ( ЄОВС) як структури, якій країни-члени передали ряд суверенних прав у сфері регулювання вугільної та сталеливарної промисловості. Головну роль в ній відігравав орган, сформований з незалежних від урядів міжнародних службовців. Виходячи з досвіду діяльності ЄОВС, країни-члени у 1957 р. створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом). Незважаючи на спільне з ЄОВС ідеологічне підгрунтя щодо європейської інтеграції, спочатку регулятивні повноваження в ЄЕС та Євратомі належали міжурядовим структурам. В цих структурах засідали представники урядів країн-членів, і вони з тією чи іншою ефективністю мали можливість захищати національні інтереси своїх країн. Подальші спроби об’єднати усі три співтовариства у єдину організацію обмежилися створенням у 1957 та 1967 рр. спільних інститутів: Асамблеї, Суду, Ради і Комісії. На цьому етапі Суд ЄЕС визнав Римський договір про заснування ЄЕС актом, що визначає основні напрямки розвитку європейської інтеграції.

Другий етап розвитку правового механізму європейської інтеграції пов’язаний з заснуванням у 1992 р. Європейського Союзу. Договір про Євросоюз визначив нові напрямки європейської інтеграції, а саме створення Економічного, Валютного та Політичного союзів та подальше реформування правового механізму європейських співтовариств. Економічний союз був спрямований на більш тісне узгодження економічної політики країн-членів. Валютний союз призвів до створення єдиної європейської валюти, що замінила національні валюти країн-членів, крім Великої Британії, Політичний союз передбачив подальшу інституціоналізацію політичного співробітництва країн-членів шляхом створення правового механізму регулювання спільної політики у сфері оборони, безпеки, зовнішніх зносин. Водночас, був створений механізм співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Подальші зміни в цей організаційно-правовий механізм європейської інтеграції були внесені Амстердамськими консолідованими договорами про Євросоюз та заснування Європейського співтовариства 1997 р. Вони стали якісно новим етапом у розвитку правового механізму європейської інтеграції, визначаючи основу його функціонування в сучасний період.

Проте цей механізм визнано непридатним для забезпечення інтеграції у Євросоюз нових країн-членів. Тому у 2001 р. був підписаний Ніццький договір, спрямований на реформування інституційного механізму Євросоюзу у зв’язку із запланованим на травень 2004 року приєднанням до нього 10 європейських країн (Естонії, Латвії, Литви, Угорщини, Чехії, Словаччини, Кіпру, Мальти, Словенії, Польщі).

Правову основу для функціонування інститутів європейських інтеграційних організацій складають установчі договори (Римський договір про заснування ЄС 1957 р., Римський договір про заснування Євратому 1957 р.) з Протоколами та внесеними змінами, учасниками яких є 15 європейських країн. За загальною природою вони не відрізняються від інших міжнародних договорів, які створюють міжнародні міжурядові організації і підпадають під дію основних принципів сучасного міжнародного права відповідно до статуту ООН, а також Віденських конвенцій з права міжнародних договорів 1969 та 1986 рр.. Проте, на відміну від статутів багатьох інших міжнародних організацій, установчі документи про створення Євросоюзу не містять якихось загальних положень, що передбачають досягнення цілей цих документів за допомогою міждержавних договорів. Основними регуляторами інтеграційних процесів тут є акти органів Євросоюзу.

Основу організаційної структури Євросоюзу складають Європарламент, Рада, Комісія, Суд та Рахункова палата.

Найважливіше місце в інституційному механізмі європейських інтеграційних організацій посідає Рада. Це єдиний орган, наділений широкою компетенцією для регулювання інтеграції в межах усіх основних сфер діяльності Євросоюзу, і водночас представницький орган країн-членів, до складу якого входить по одному представнику кожної з них на міністерському рівні. На Раду покладено головні повноваження стосовно реалізації завдань, визначених в установчих договорах. Вона розробляє пропозиції щодо спільних стратегій у сфері зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ), накладає санкції на країни-члени, які порушують спільні принципи, ухвалює заходи у сфері охорони порядку та правосуддя з кримінальних справ (СОППКС), забезпечує координацію загальної економічної політики країн-членів, ухвалює постанови з цих питань та ін. Крім того, Рада від імені Євросоюзу або європейських співтовариств укладає міжнародні договори. Від імені Євросоюзу вона може застосовувати економічні санкції проти третіх країн, що передбачено ст.ст. 60 та 297 Договору про заснування ЄС. В її складі діють допоміжні структури – Генеральний секретаріат та Комітет постійних представників країн-членів.

Комісія, на відміну від Ради, складається з міжнародних чиновників і є захисником інтересів Організації в цілому. Її повноваження стосуються контролю за виконанням положень установчих договорів, регулювання діяльності учасників спільного ринку, участі у зовнішніх зносинах Євросоюзу, формування спільних політик, підготовки нормативних актів, вирішення спорів між суб’єктами права Євросоюзу тощо. В межах своїх повноважень Комісія ініціює і готує переважну більшість пропозицій, на основі яких Рада ухвалює постанови.

Європейський парламент формується з депутатів, обраних в країнах-членах Євросоюзу, залежно від кількості населення. Його повноваження зосереджені в таких сферах, як нормотворчий процес, контроль за діяльністю інститутів Євросоюзу, зовнішні зносини, фінансування діяльності європейських інтеграційних організацій. У сфері зовнішніх зносин Європарламент має консультативні повноваження та надає згоду на укладання певних видів міжнародних угод Співтовариства.

Судові функції в Євросоюзі виконують Суд ЄС та Суд першої інстанції. Ніццький договір передбачає також утворення судових палат для вирішення окремих категорій спорів. Суд ЄС складається з 15 суддів та 8 генеральних адвокатів. Він є найвищою судовою інстанцією Євросоюзу, що має забезпечити дотримання законності в процесі тлумачення та застосування положень Договору про заснування ЄС. Суд ЄС вирішує спори між країнами-членами, а також між ЄС та його службовцями, розглядає законність актів інститутів Євросоюзу. Він також дає висновки стосовно відповідності міжнародних угод, укладених між ЄС та однією чи більше державами або міжнародними організаціями і тлумачить установчі договори та акти органів ЄС. Правом звертатися до Суду наділені країни-члени та інститути ЄС. Суд першої інстанції - орган, що займається вирішенням спорів за участю фізичних або юридичних осіб.

Рахункова палата є інститутом ЄС, який наділений правом перевіряти звіти про доходи та видатки ЄС; готувати щорічні звіти після закінчення кожного фінансового року ЄС; надавати свої висновки на вимогу інститутів ЄС; допомагати Європарламенту та Раді у здійсненні ними повноважень щодо контролю за виконанням бюджету ЄС.

Особливе місце серед інститутів європейських інтеграційних організацій займає Європейська рада, яка є органом стратегічного планування розвитку європейської інтеграції, а також верховним арбітром у вирішенні спорів між країнами-членами Євросоюзу. Вона складається з керівників держав або урядів країн-членів Євросоюзу та Голови Комісії ЄС.

Головним змістом діяльності інститутів європейських інтеграційних організацій є ухвалення постанов, передбачених в установчих документах Євросоюзу. Кожна з трьох сфер співпраці його країн-членів регулюється різними видами постанов: регламентами, директивами, рішеннями, рекомендаціями та висновками. При ухваленні постанов використовуються такі процедури як консультації, отримання згоди, співробітництво, спільне ухвалення актів, а також спеціальні процедури. В рамках СЗППБ передбачено прийняття таких видів постанов, як спільні стратегії, спільні позиції, спільні дії, рішення та рекомендації. У межах співробітництва СООПКС передбачено спільні дії, рамкові рішення, рішення, конвенції, рекомендації та кваліфікована думка.

Постанови інститутів європейських інтеграційних організацій ухвалюються переважно більшістю голосів, і вони регулюють поведінку не тільки країн-членів чи органів Євросоюзу та європейських співтовариств, але й фізичних та юридичних осіб. Цим інституційний механізм Євросоюзу відрізняється від інституційних механізмів традиційних міжнародних організацій.

Важлива роль в правовому регулюванні зовнішніх зносин Євросоюзу належить європейським інтеграційним організаціям, наділеним відповідною компетенцією. Договір про Євросоюз не містить спеціальних положень, в яких чітко визнається за цим об’єднанням статус суб’єкта міжнародного права, як і не існує рішень Суду ЄС з цього питання. Відсутність визнання за Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності створює проблему для нормального функціонування об’єднання в політичному та правовому аспектах: він не в змозі реалізувати закріплені в Амстердамському договорі положення стосовно цілей та завдань об’єднання, як і укладати від свого імені міжнародні, адміністративні та приватноправові угоди. Євросоюз також не наділений повноваженнями представляти об’єднану Європу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

Питання міжнародної правосуб’єктності ЄС, на відміну від Євросоюзу, чітко врегульовані в установчих документах та розвинуті практикою Суду ЄС. Компетенція ЄС, як і в більшості міжнародних організацій, має функціональний характер. Співтовариство здійснює тільки ті повноваження, якими його наділили країни-члени.

Досліджуючи правову систему Європейського Союзу, варто звернути увагу на особливості понятійно-категоріального визначення термінів “право ЄС” та “європейське право”. На загал, можна стверджувати прийнятність розуміння європейського права як такого, що має багатоаспектний характер і вживається у значенні сукупності національних правових систем європейських держав; частини міжнародно-правових норм, регламентують взаємовідносини між європейськими державами; сукупності норм, що регулюють взаємовідносини держав у межах європейських інтеграційних об’єднань.

В дисертації дано визначення поняття “право Євросоюзу” як сукупності правових норм, що регулюють процеси інтеграції та діяльнос