Реферат: Державний вищий навчальний заклад київський національний економічний університет імені вадима гетьмана

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА



На правах рукопису


Загурський Олег Миколайович


УДК 332.72:631(477) «71»


Ринок землі сільськогосподарського призначення в Україні:

формування та тенденції розвитку


08.00.01 – економічна теорія та історія економічної думки


Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук


Науковий керівник –

Юхименко Петро Іванович

доктор економічних наук, професор


Київ - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………….3

^ РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ

ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН У РИНКОВИХ УМОВАХ….…………………………….11

Методологічні основи інституціональних форм обігу земельних

ресурсів в Україні ….…………………………………..…………………………11

Інституціональні передумови суперечностей при виборі

форм агрогосподарювання в трансформаційній економіці…………………….34

Сукупність обмежень на шляху становлення ринкових форм обігу

земельних ресурсів в Україні…………………………………………………….45

Висновки до розділу 1………..…………………………………………………...62

^ РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ ОСНОВНИХ ФОРМ РИНКОВОГО ОБІГУ

ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ В УКРАЇНІ………….64

Формування та розвиток ринку земель сільськогосподарського

призначення ……………….……………………………………………………..64

Удосконалення орендних відносин щодо земель сільськогосподарського

призначення …………………………………………………………..................102

Становлення іпотечно-заставного кредитування в аграрному секторі

економіки України…………………………………….…………………………121

Висновки до розділу 2………. ...………………………………………...….......134

^ РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ ТА ГРОМАДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОГО

ОБІГУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ……………...140

3.1. Основні напрями державного та громадського регулювання

ринково-земельних відносин ……………………………………………….......140

3.2. Інструментарій інституціонального регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення…………………………………………..156

Висновки до розділу 3……….…...………………………………………….......176

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………….180

ДОДАТКИ………………………………………………………………………………185

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………195

^ ВСТУП

Актуальність теми. У сучасних умовах утвердження ринкових відносин в аграрній сфері України важливого значення набуває формування дійових механізмів ефективного використання земельних ресурсів. З їх становленням і розвитком пов’язане створення умов реалізації права на земельну власність, розгортання іпотечних процесів у сільському господарстві для залучення капіталовкладень, без яких неможливі формування та функціонування ефективного землевласника. Для України актуальним залишається перехід до цивілізованих принципів включення землі – обмеженого, особливого економічного ресурсу – в ринковий обіг на ринкових умовах і за ринковими цінами. Відсутність ринкових механізмів у сфері обігу земель сільськогосподарського призначення посилює тіньовий сектор позаринкового обігу земель, ускладнює налагодження взаємовигідних відносин між суб’єктами зазначеного ринку, стримує розвиток аграрного підприємництва й поглиблює проблеми соціально-економічного розвитку села. У сфері дослідження економічних явищ і процесів, пов’язаних із становленням та розвитком ринкових відносин в аграрному секторі економіки України, першочерговою залишається розробка питань формування ринку землі з позиції інституціонального напряму сучасної економічної теорії, враховуючи зростаюче значення саме інституціональних чинників у здійсненні кардинальних ринкових перетворень.

Теоретичні основи розробки концептуальних підходів до вдосконалення процесів інституціоналізації ринку землі здійснили західні економісти – А. Алчіан, Т. Веблен, Дж. Гелбрейт, Дж. Коммонс, Р. Коуз, Д. Норт, М. Олсон, Г. Таллок та ін. Серед відомих російських дослідників проблем ринку землі з позиції інституціонального напряму слід виділити Р. Капелюшнікова, Н. Креснікову, Д. Лукманова, Р. Нурєєва, Н. Шагайду, А. Шастітко та ін. [106, 107, 108, 109, 110, 111, 120, 121, 122, 137, 192, 193, 194, 195].

Дослідженню питань становлення інституціональних аспектів ринку землі та прикладних його елементів приділяють увагу і вітчизняні вчені-економісти. До робіт, присвячених цій тематиці, належать наукові розробки С. Архієреєва, В. Геєця, А. Гриценка, Б. Кваснюка, О. Крисального, В. Савчука, А. Чухна, П. Юхименка та ін. [53, 62, 64, 59, 161, 167, 188, 189, 201, 203, 204]. Важливість і необхідність функціонування ринку землі в сільському господарстві розкрита у працях О. Онищенка, О. Песцової, П. Саблука, В. Трегобчука, В. Юрчишина та ін. [139, 143, 150, 162, 163, 176, 198].Вагомий внесок у розвиток теорії і можливості практичного запровадження ринку землі в аграрний сектор економіки зробили українські вчені Ю. Білик, П. Гайдуцький, А. Третяк [57, 50, 136, 177].

Теоретичні аспекти реформування аграрних відносин і формування ринку землі сільськогосподарського призначення знайшли відображення у працях таких відомих українських вчених, як А. Даниленко, М. Дем’яненко, В. Месель-Веселяк, Л. Новаковський, А. Тихонов, М. Федоров [181, 72, 73, 128, 135, 174, 179]; російських – І. Буздалов, А. Ємельянов, І. Зейналов, Н. Рогаліна [58, 80, 94, 95, 159]. Дослідженню проблеми формування, розвитку та вдосконаленню ринку земель сільськогосподарського призначення приділяли увагу М. Головатюк, Д. Добряк, М. Калінчик, М. Малік та ін. [65, 74, 75, 76, 102, 101, 123, 146]. Аналіз актуальних проблем законодавчого врегулювання земельних відносин у процесі формування ринку сільськогосподарських угідь проводять Л. Балаш, А. Гайдуцький, С. Кручок, І. Кириленко, І. Москаленко, В. Савич, С. Смоленська [54, 60, 112, 113, 132, 166, 171].

Проте різноманітність поглядів, викладених у численних наукових працях, засвідчує складність проблеми та відсутність систематизованих концепцій її розв’язання. Залишаються актуальними і потребують подальшого дослідження окремі питання регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення, а саме: теоретико-методологічні аспекти становлення й формування інституціональних основ цього ринку; запровадження механізмів ефективного використання та підтримання високого рівня ефективності землекористування в ринкових умовах; методологічні аспекти формування ціни на земельні ділянки; державного регулювання ринку земель цього типу. Недостатня вирішеність у науковому плані зазначених вище питань, з одного боку, та необхідність у нових підходах до реалізації завдань, пов’язаних з регулюванням ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні, – з іншого, зумовили актуальність дисертаційного дослідження.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Білоцерківського національного аграрного університету «Розробка механізму стимулювання і підтримки експорту продукції АПК в умовах інтеграції до Європейського Союзу» (№ державної реєстрації 0104U004943). У межах даної теми автором підготовлено підрозділ «Інституціональні основи реформування земельних відносин в Україні», в якому проведено теоретико-методологічне дослідження проблем формування ринку земель сільськогосподарського призначення, становлення й розвитку аграрного підприємницького ресурсу в країні. Висновки та пропозиції даного підрозділу подані в Міністерство аграрної політики України. За результатами дослідження було видано монографічне видання «Розвиток земельних відносин в ринковій економіці України» (2008 р.).

^ Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у з’ясуванні сутності та особливостей інституціональних чинників формування ринку землі як важливого сегмента ринкової економіки України, розробці теоретичних засад і концептуальних підходів щодо вдосконалення державної політики у сфері використання земельних ресурсів сільськогосподарського призначення.

Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання дослідження:

виявити теоретико-методологічне значення, суть та особливості інституціонального підходу до проблем становлення і функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення;

провести історичний аналіз розвитку земельних відносин на теренах України у ХІХ – на початку ХХІ ст.;

проаналізувати питання суперечностей, що виникають у процесі формування й подальшого розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки України, показати способи їх розв’язання в інтересах всього суспільства;

виявити інституціональні обмеження, що існують в Україні щодо володіння, користування, розпорядження земельними ресурсами;

визначити основні напрями необхідних інституціональних змін у сфері обігу земельних ресурсів сільськогосподарського призначення та запропонувати механізми створення конкурентного ринку земель цього типу як в Україні в цілому, так і на прикладі окремо взятого агропромислового регіону;

здійснити теоретичний аналіз проблеми становлення й розвитку орендних відносин, висвітлити усі труднощі, що стоять на шляху формування цивілізованого ринку оренди земель сільськогосподарського призначення ;

з’ясувати значення інституту іпотечно-заставного кредитування для загального ринкового розвитку всієї економіки України та її аграрного сектора;

конкретизувати роль державних владних інститутів, муніципальних органів влади та громадськості у регулюванні ринкових форм обігу земельних ресурсів і дослідити досвід окремих країн Європи з цього питання.

^ Об’єктом дослідження є сукупність економічних відносин, що виникають у процесі формування, функціонування й розвитку ринку земельних ресурсів сільськогосподарського призначення.

^ Предметом дослідження є тенденції та особливості використання інституціональних чинників ринкової трансформації аграрного сектора економіки України та організаційно-економічні засади становлення ринку земель сільськогосподарського призначення.

^ Методи дослідження: У процесі виконання дисертаційної роботи використано сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження економічних явищ і процесів. В їх основу покладено діалектичний метод пізнання реальності в аграрному секторі економіки України у розвитку, взаємозв’язку та взаємодії. Методи аналізу і синтезу застосовані при дослідженні суті й особливостей інституціональних чинників трансформації земельних відносин; єдність логічного та історичного підходів, кількісного і якісного – при характеристиці становлення й розвитку ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні; структурно-функціональний метод – при дослідженні структури і функцій реформованих інститутів землевласності та землекористування; системний підхід використано в ході виявлення й розкриття основних суперечностей, що виникають у процесі розвитку агропідприємництва.

Дослідження ґрунтується на наукових працях провідних представників теорії ринкової трансформації агросектора економіки України та неоінституціональних напрямів сучасної економічної теорії, а також працях інших відомих вітчизняних та іноземних вчених з питань ринкового реформування земельних відносин.

Інформаційною базою дослідження були основні положення Законів України, Указів Президента України, Постанов Верховної Ради України, Постанов Кабінету Міністрів України з питань становлення й розвитку ринку земель сільськогосподарського призначення. Використано аналітичні та статистичні матеріали Державного комітету статистики України, Міністерства аграрної політики України, Державного комітету із земельних ресурсів України, Фонду державного майна України, Ради національної безпеки і оборони України, Українсько-Європейського консультативного центру (UEPLAC), матеріали Державної адміністрації Білоцерківського району.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

вперше:

здійснено цілісний системний теоретичний аналіз інституціональних основ формування ринку земель сільськогосподарського призначення, на основі якого систематизовано існуючі та виділено нову групу інституціональних обмежень, що виникла у зв’язку зі зміною співвідношення дієвості формальних і неформальних інститутів при запровадженні ринкових принципів аграрного підприємництва; зокрема сукупність об’єктивних та інституціонально-визначених обмежень, а також обмежень «консерватизму та спротиву» земельно ринковим реформуванням, що сформовані попередніми нормами економічної культури аграрного господарювання;

введено та обґрунтовано поняття «рекомбінація економічних прав власності на землю», суть якого полягає в тому, що за формального права на земельний пай власник його не може повністю скористатися всіма специфікованими правами власності, особливо правом на дохід від власності, а цим правом (на основі недосконалості інституціональних норм) користуються інші суб’єкти земельно-ринкових процесів;

удосконалено:

пріоритетне теоретико-методологічне значення інституціонального підходу до розгляду фундаментальних основ формування ринку земель сільськогосподарського призначення та показано, що воно зумовлене насамперед акцентуванням уваги на забезпеченні ефективної економічної поведінки власника земельних ресурсів, дослідженням умов формування дієвого механізму конкурентного ринку;

положення про складність і тривалість процесу діалектичної взаємодії суб’єктів нової економічної поведінки та інститутів, як законів, норм, правил, принципів, форм власності, реального послідовного впровадження ринкових відносин у галузі аграрної економіки України;

положення про об’єктивне формування національного ринку землі як сукупності регіональних (за своїми основними параметрами – попитом, пропозицією, рівнем цін) ринків землі. Обґрунтовано висновок про необхідність селективної політики держави щодо розвитку ринкових форм обігу земельних ресурсів із максимальним врахуванням специфіки регіонів України;

дістали подальшого розвитку:

теоретичні обґрунтування основних принципів функціонування моделі ринку землі сільськогосподарського призначення, механізмів ефективного використання та підтримання високого рівня землекористування в ринкових умовах, зокрема поєднання державою ринкових, непрямих методів впливу на попит, пропозицію, ціну на регіональних ринках землі, з виваженою політикою аграрного розвитку країни із використанням необхідних інституціонально-адміністративних заходів та прямих владних впливів на цей ринок;

напрями удосконалення формальних інституціональних основ ефективного обігу земельних ресурсів сільськогосподарського призначення та здійснення ринкових операцій із ними, залучення необхідних капіталовкладень в аграрний сектор економіки країни. В роботі обґрунтована теоретико-економічна необхідність прийняття не одного Закону України «Про ринок земель», а відповідно самостійних Законів України «Про ринок земель населених пунктів» та «Про ринок земель сільськогосподарського призначення», а також окремого Закону «Про заставу земель сільськогосподарського призначення».

^ Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані в роботі органів державної влади України при розробці програм соціально-економічного розвитку, нормативно-правових документів, у галузі формування ринку земель сільськогосподарського призначення, практичній діяльності учасників цього ринку, навчальному процесі, роботі науково-дослідних установ. Висновки і пропозиції, одержані в результаті дисертаційного дослідження, використані Міністерством аграрної політики України у процесі підготовки плану заходів щодо комплексного вирішення питання реалізації державної політики у сфері земельних відносин, землекористування, землеустрою та охорони земель (довідка № 37-17-1-15/16126 від 26 вересня 2008 р.), Управлінням агропромислового розвитку Білоцерківської районної державної адміністрації при вирішенні невідкладних питань створення інфраструктури ринку земель сільськогосподарського призначення і вдосконаленні статистичної звітності про земельний фонд району (довідка № 01-12-284 від 28 травня 2008 р.). Деякі основні положення цієї роботи використовуються у навчальному процесі Білоцерківського національного аграрного університету при розробці та викладанні дисциплін «Основи економічної теорії», «Державне регулювання економіки» (довідка № 01-12/618 від 12 червня 2008 р.).

^ Особистий внесок здобувача. Наукові положення, висновки та пропозиції, сформульовані у дисертації, належать особисто автору і відображають його особистий внесок у теорію і практику реформування земельних відносин та формування ринку землі в сучасних економічних реаліях. Наукові результати дисертаційного дослідження є внеском автора у розвиток економічної теорії. Із наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертації використані лише ті положення, які одержані автором особисто.

^ Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження дисертанта пройшли апробацію на: другій міжнародній науково-практичній конференції «Ринкові відносини в АПК: здобутки, проблеми, перспективи» (м. Одеса, 2003 р.); міжнародній науковій конференції «Соціально-економічні наслідки ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах» (м. Черкаси, 2003 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції «Інвестиційні стратегії сталого розвитку» (м. Дніпропетровськ, 2004 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток економіки в трансформаційний період: глобальний та національний аспекти» (м. Запоріжжя, 2005 р.); міжвузівській науково-практичній конференції «Проблеми трансформаційної економіки України» (м. Біла Церква, 2006 р.); міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених, аспірантів та докторантів «Наукові пошуки молоді у третьому тисячолітті» (м. Біла Церква, 2008 р.); десятій міжнародній науково-практичній конференції «Теоретичні та практичні проблеми економіки, освіти та прикладної лінгвістики» (м. Біла Церква, 2008 р.).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 16 наукових праць загальним обсягом 8,5 друк. арк., з них 1 монографія, 9 наукових статей (7 – у фахових виданнях) та 6 тез доповідей на конференціях.

^ Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації 213 сторінок комп’ютерного тексту. Обсяг основної частини дисертації становить 184 сторінки, містить 9 таблиць на 8 сторінках, один рисунок та 1 формулу. Список використаних джерел налічує 208 найменувань і розміщений на 19 сторінках. Додатки викладено на 9 сторінках.

РОЗДІЛ 1

^ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН У РИНКОВИХ УМОВАХ


1.1. Методологічні основи інституціональних форм обігу земельних

ресурсів в Україні


Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Розглядаючи ринкові та неринкові форми обігу земельних ресурсів, слід зазначити, що формально-логічно ці категорії, що характеризують його, можна визначити як певний стилістичний оборот, в якому поєднуються семантично контрастні поняття, як «обіг нерухомості», тобто «рух нерухомості». На відміну від обігу інших видів економічних ресурсів – суб’єктів ринку праці, грошей та фінансових активів, ринку інвестиційних товарів (виробничого призначення), де спостерігається переміщення у часі й просторі економічних ресурсів, на ринках землі та землекористування змінюються суб’єкти землевласності або суб’єкти землекористування, але об’єкти економічних чи правових відносин – нерухомі, тобто ніякого їх обігу, реального руху не відбувається, вони «ірраціональні». Виходячи із вищенаведених міркувань, поняття «обіг землі» можна порівнювати із категорією «ціна землі», яка за марксистсько-ленінською економічною теорією та методологією, що ґрунтується на трудовій теорії вартості та відповідному визначенні її ціни як «ірраціональної» економічної категорії є платою за право отримання земельної ренти, що відповідає середній процентній ставці [124, с. 172].

Сучасні дослідники розрізняють юридичний та економічний зміст поняття «обіг землі». З юридичної точки зору «обіг землі» означає перехід прав на землю від однієї особи до іншої. Економісти трактують поняття «обіг землі» як процес перерозподілу земельної власності на засадах товарно-грошових і правових відносин. Прихильники інституціонального підходу визначають «обіг землі» як «… обмін правами (наборами прав) на земельну ділянку.» Відповідно до цього визначення поняття земельного обігу охоплює не тільки перерозподіл землі між власниками і користувачами, але і зміну видів дозволеного використання, включаючи як виробничу діяльність, так і діяльність щодо зміни фізичних характеристик [191, с. 39]. Якщо притримуватися даного визначенням, то передусім вимагає уточнення не право власності окремої особи, а те, що вона може робити зі своїм земельним паєм. Через відсутність встановлених конкретних прав щодо кожної ділянки сільськогосподарських земель зростають трансакційні витрати, підвищується ризик тіньового виведення землі із сфери сільськогосподарського виробництва тощо. У нашому дослідженні «обіг землі» ми розглядаємо як будь-який перехід прав власності на земельні ділянки відповідно до норм цивільного та земельного законодавства шляхом укладення цивільно-правових угод.

Еволюція відносин власності на землю з точки зору їх юридично-правових, організаційних форм, реального соціально-економічного змісту, форм обігу та корисного використання простежується через урізноманітнення орендних, концесійних відносин, зміни ставлення суспільства до землі, як до економічного ресурсу, національного багатства й національного надбання.

Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. поступово трансформуються неринкові форми землевласності та землекористування, що опиралися на феодально- латифундистські принципи. Навіть найбільш радикальні у Європі представники фундаментальних, революційних перетворень відносин власності у суспільстві шляхом націоналізації – марксисти – не наважувались ставити питання про націоналізацію землі, враховуючи дуже гострі соціальні наслідки такого кроку, і пропонували здійснити викуп землі у великих землевласників.

Земельні реформи на території сучасної України здійснювалися в контексті реформ, що відбувалися в державах до складу яких входили ці землі.

У Російській імперії (додаток А) процес поступової трансформації земельних відносин у напрямку набуття капіталістичних, ринкових форм пройшов тривалу еволюцію консервативним, за висловом В. Леніна, – «прусським шляхом» [69, с. 246]. Російська соціал-демократія довгий час дискутувала щодо недоліків і переваг «націоналізації» або так званої «муніципалізації» землі, тобто перетворення її у власність територіальних общин. Погляди В. Леніна щодо аграрних питань поступово змінювались від ствердження, фіксації процесів об’єктивного розвитку ринкових форм у сільському господарстві до необхідності націоналізації землі як платформи для спільної боротьби селянства та пролетаріату. «Націоналізація землі як відміна приватної власності на землю означала б на практиці такий могутній удар приватній власності на всі засоби виробництва взагалі, що партія пролетаріату повинна надавати всіляку підтримку такому перетворенню» [115, с. 426].

Вырезано.

^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

У цей час набувають інтенсивності процеси формування ринкових форм обігу землі, де суб’єктами пропозиції були дворяни-поміщики та державні інститути, а суб’єктами попиту – економічно активні селяни-агропідприємці, купці, міщани тощо. При цьому торгівля надільною землею була заборонена. Поглиблюються й утверджуються ринкові принципи в сільськогосподарському виробництві. За період з 1877 по 1905 р. дворянське землеволодіння скоротилось майже на 6 млн. дес. землі, або на 1/3 всього обсягу і 75% цих земель перейшло до селян [148, с. 53-54]. Високі темпи розвитку промисловості, транспорту, урбанізаційні процеси в країні сприяли розширенню обсягів ринків агропродукції, що суттєво активізувало процеси розвитку ринку землі.

Динаміку змін площ приватного землеволодіння як у різних природно-кліматичних зонах України, так і в цілому по країні характеризують дані табл. 1.1

^ Таблиця 1.1

Зміна площ приватного землеволодіння селян на Україні, 1862 - 1914 рр.

Рік

Приватне землеволодіння сільських жителів

(селян і козаків, тис. дес.)

Степ

Лісостеп

Україна

1862

354

464

818

1914

3597

4609

8206

Джерело: Саблук П. Т. Розвиток земельних відносин в Україні : моногр. / П. Т. Саблук. – К. : ННЦ ІАЕ, 2006. – С. 24.


Наведене слугує підтвердженням фундаментальних теоретичних висновків багатьох дослідників про те, що дійсним важелем розвитку ринкових форм обігу землі у довгостроковому періоді є така ж довгострокова кон’юнктура на основних ринках аграрної продукції рослинного та тваринного походження.

Акцентуючи увагу на одній із основних засад Столипінської реформи – визволення селян від общинних обмежень і формування індивідуального (сімейного) землевласника фермерського типу, та проводячи аналогії з радянським періодом трансформації аграрних відносин на базі націоналізованої землі, в умовах домінування соціалістично-комуністичної парадигми економічного розвитку як дедалі більшого його усуспільнення, багато дослідників порівнюють колишню общину з общиною, відродженою у формі колгоспів, як основної форми землекористування та господарювання. Таке порівняння колгоспів та общин не можна вважати коректним, адже навіть в общинному землеволодінні та землекористуванні селяни мали приватне право на розпорядження результатами сільськогосподарської діяльності, ці форми існували у ринковому середовищі, формуючи ринки аграрної продукції. Колгоспна ж форма була зручною формою для інститутів влади, маючи на меті масове вилучення результатів сільськогосподарської діяльності на безеквівалентній основі, примусове використання робочої сили в аграрному секторі, абсолютно неринкові принципи ціноутворення.

Зміст Столипінської реформи у дореволюційній Росії можна звести до чотирьох основних груп заходів:

Сприяння виділенню селян з общин і закріплення за ними землі у приватну власність;

Сприяння створенню хутірського та відрубного господарства (своєрідного прототипу фермерських господарств) на основі індивідуалізації земельної власності;

Забезпечення збалансованості наявних в країні земельних ресурсів, придатних для сільськогосподарського виробництва, шляхом переселенської політики (у Південносхідні та Далекосхідні регіони імперії);

Забезпечення більшого доступу селян до кредитно-фінансових ресурсів держави шляхом створення Селянського поземельного банку та суттєвого розширення його оперативних функцій (наприклад, купівлі поміщицьких землеволодінь, земель царського двору та продажу їх у приватну власність селянам за пільговими цінами під невеликий відсоток (1,5% на термін до 20 років) [69, с. 269].

Широко розвивались і орендні відносини на селі. За даними перепису 1917 року орендними відносинами в Україні було охоплено 43,2% селянських господарств, які орендували 6287 тис. дес. землі, у т.ч. на Півдні України – 2,4 млн. дес., на Лівобережжі – 1,3 млн., Правобережжя – 414,1 тис. дес. землі. Водночас у Волинській губернії лише 3,1% селянських дворів надавали всю або частину своєї землі в оренду. [148, с. 77]. Форми оренди (з використанням найманої праці в «піки потреб» у робочій силі) були найрізноманітнішими, – від оренди землі «з половини», – «спільщина», до збирання хліба за 4-6 снопів, – «зажон» (тобто своєрідний бартер або натуроплата).

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Не уникнув впливу соціалістичних ідей кінця ХІХ – початку ХХ ст. і відомий аграрник-економіст О. В. Чаянов. Ніколи не перебуваючи у будь-якій політичній партії, питання що стосуються аграрної проблеми в Російській імперії пропонував вирішувати через:

націоналізацію землі (а не її розподіл);

вилучення землі з торгового обороту;

регулювання переходу землі з рук у руки через земельні комітети;

запровадження для агрогосподарів прогресивного диференційованого податку [182, с. 10].

Але вже у 1925 р. (період НЕПу в СРСР) у книзі «Организация крестьянского хозяйства», глибоко переконаний у доцільності розвитку сімейно-трудового господарства як основи аграрного устрою, він водночас стає прихильником (і теоретиком) розвитку агрокооперації, але перш за все у сфері забезпечення селян необхідними засобами виробництва та сфері збуту і переробки виробленої продукції. У трудово-сімейному господарстві визначальними, за О. В. Чаяновим, є не розмір сільгоспугідь, а «трудові та споживацькі елементи сім’ї». Невідповідність між робочою силою сімей та оброблюваною площею сільгоспугідь унеможливлює ринково оптимальні рівні господарств. Але в країнах, де земельне законодавство, або «земельний режим» (за висловом О. В. Чаянова) робить земельні площі мобільними, розмір наявної земельної площі не має суттєвого значення. «Общинные переделы, долгосрочные и краткосрочные аренды для стран, где ещё существует частная собственность на землю, купля-продажа позволяет в достаточной степени подгонять размеры землепользования к требованиям хозяйства» [183, с. 298].

З цього вислову дослідника можемо зробити висновок, що навіть в умовах переважання соціалістичних ідей про націоналізацію, усуспільнення засобів виробництва, згортання та ліквідацію товарного виробництва як такого взагалі, він визначає, що ринковий обіг землі та приватна власність на землю сприяє, з одного боку, оптимізації розмірів господарств, а з іншого – дає можливість співіснувати і капіталістично (ринково-організованим) агрогосподарствам, і сімейно-трудовим (за сучасної термінологією «сімейно-фермерським») господарствам.

Оцінюючи погляди тих чи інших вчених-економістів, що досліджували аграрні проблеми і пропонували шляхи розв’язання земельного питання в Російській імперії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., слід зазначити, що крім певного впливу на них поширених у Європі соціалістичних ідей з тим чи іншим ступенем поєднання в них радикалізму (революційності) та поміркованості (як реформаторства), їх теоретичні погляди значною мірою формувалися під впливом попередньої культури аграрно-економічного мислення, виразниками якого були так звані «аграрники-народники»: В. П. Воронцов, М. К. Михайловський, С. Н. Южанов та інші, які вбачали в общині певні зародки соціалістичних форм аграрного господарювання. Тому погляди таких вчених економістів-аграрників як М. Д. Кондратьєв, Н. П. Макаров, А. А. Рибников, О. В. Чаянов, А. Н. Челінцев та інших, які формувались під впливом певних історичних обставин, за своїми теоретико-суспільними витоками не дозволяють нам характеризувати їх як переконаних прихильників ринкових форм обігу земельних ресурсів. Більше того, в усуспільненні землі (чи її муніципалізації) в елементарних механізмах зрівнялівного підходу до землеволодіння та землекористування вони вбачали альтернативу досить жорстким умовам ринкової конкуренції. Колективне господарювання вважали формою протидії негативним проявам ринкових принципів господарювання. Особливо в умовах, коли держава та суспільство не виробило дійових важелів, щоб суттєво зменшувати негативні наслідки, впливи (як негативні «екстерналії») дії ринкових механізмів, як і не мало відповідних форм і методів використання рушійних сил та мотивів, що несуть позитивно ті ж ринкові механізми для суспільства в цілому. Значною мірою це пояснюється тим, що держава не мала суттєво розвиненої та масово розгалуженої системи регулювання ринку землі, ринків землекористування, відповідних механізмів вторинного ринку землі, тобто всього, що сприяло становленню у розвинених країнах світу регульованого державою та контрольованого суспільством цивілізованого, прозорого, конкурентного ринку земельних ресурсів.

Визнання необхідності та дійовості використання певних ринкових форм обігу землі як умови підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки проявилось і в нетривалий період НЕПу. Знищення попередніх інститутів аграрного господарювання як у Росії, так і на теренах України, проведення державою політики яскраво вираженого дискримінаційно споживацького характеру щодо села призвело до його фактичного занепаду, голоду в усіх регіонах держави на початку 20-х років внаслідок чого суттєво загострилася суспільно-політична ситуації в країні. Влада вимушена була у 1922 році прийняти Земельний кодекс, в якому були певні запозичення ідей Столипінської реформи, призупиненої в 1917 році. Передусім було проголошено про проведення землевпорядкування в інтересах усіх мас населення, а не лише його найбідніших верств, як це було раніше (1917–1921 рр.), безстроковість користування націоналізованою поміщицькою землею. Перелічувалися випадки припинення (або скасування) права землекористування – добровільна відмова, відмова ведення двором самостійного господарювання, безповоротне переселення в інше місце, рішення суду щодо скасування права на землю, вилучення землі для нагальних державних потреб тощо. Дозволялася трудова оренда землі на період до трьох сівозмін із використанням найманої робочої сили як допоміжної. Було відновлено право вільного вибору форм і порядку землекористування (одноосібне, відруби, хутори). Землю закріплювали за селянськими дворами з урахуванням кількості працівників та їдців, селянським господарствам передавали всі угіддя, що не використовувалися. Водночас проводилась політика розселення і переселення, чим певною мірою ліквідовувалось аграрне переселення, особливо в Україні [159, с. 131-132]. Разом з тим активно нав’язувана політика соціалістичного переустрою села, що ґрунтувалася на теорії переваг великих форм господарювання колективістського типу реалізовувалася шляхом створення радгоспів-гігантів, де зосереджувались величезні масиви земельних угідь.

Соціалістично налаштовані дослідники та фахівці з питань земельних відносин того часу висловлювали глибоку стурбованість стосовного того, щоб наділення селян землею не сформувало у них почуття земельного власника. Наприклад, вони всіляко відстоювали думку про те, що «... участковый порядок создаёт у землепользователей вредную иллюзию, что он закрепил участки в собственность» [145, с. 230].

Використання ринкових принципів, насамперед в аграрному секторі економіки, а у сфері земельних відносин – широке застосування ринкових форм оренди землі та певна кредитна підтримка індивідуальних господарів через державні фінансові інститути в період НЕПу, визнавалось не як капітуляція соціалістичних методів господарювання перед ринковими (тобто «капіталістичними»), а як своєрідний «тимчасовий тактичний відступ» з метою налагодження міцного союзу робітничого класу та селянства [116, с. 329].

Поступово, використавши ринкові механізми як засіб «стабілізаційно-мобілізаційної економіки», соціалістична влада перейшла від політики «Збагачуйтесь!» (Бухарі М.), до політики «Досить відступати!» (Ленін В.). Вже у 1928 р. було прийнято «Положення про землеустрій», яким назавжди відмінялись приватна власність на землю, її купівля-продаж, застава, дарування, спадкування. У грудні 1928 року було прийнято