Реферат: Поезія

ПОЕЗІЯ


Розділ 1. ПОЕЗІЯ
Моє Полісся голубе й зелене




Моє Полісся голубе й зелене,

Усе в озерах, ріках, джерельцях.

^ У цілім світі ти одне для мене,

Моє Полісся, в вікових лісах.


Тут небо найрідніше і ласкаве,
Тут всі дороги і стежки,всі мої.
Гнучка верба схилилася над ставом,
В кущах вербових лункі солов’ї.

І пишний кущ калини під віконцем,
Де пташечка своє гніздечко в’є.
На цій землі усе під щедрим сонцем
Найкраще в світі, рідне і моє.

АлМаС

Для людини суто технічної, інженерної натури, для якої завжди найприємнішим трунком був запах каніфолі від паяльника при монтажі якогось небаченого в селі радіодива, перші римовані думки стали несподіванкою, навіть для неї самої.
В дитячі і юнацькі роки багато читав, але поезія його в полон ніколи не брала, адже любив лише прозу і тільки її.
І ось- тобі на, така метаморфоза…
В 1988 році, коли йому стукнуло п”ятдесят появився перший недолугий вірш. В переддень того ювілею довго не міг заснути, переосмислюючи своє життя, збагнув всю суть, всю значимість,оцієї життєвої віхи….

“…^ Рог изобилия скудеет
Что же там на дне,
Остались только шишки
И коль зима вдали уже белеет,
Проверь дружок,
Запасены ль дровишки…”

А, коли ,того ж таки, 88 року на святкуванні 25-річчя випуску з інституту привітав своїх колег – випускників у віршованій формі, то ті подумали,що Федір Наконечний
мабуть теж примудрився сісти на трансформатор, як той студент, про якого розповідав викладач. Колись він відвідав один з радіоцентрів, де й зустрів свого колишнього студента. Звісно той уже був інженером. Викладач здивувався, що той
розмовляє віршами. Прямо Пушкін! В чому причина феномену, що трапилось? Виявилось, що той сів на високовольтний трансформатор. Крім просмаленої дірки на штанях обійшлося все більш-менш благополучно, от тільки після цього…почав писати вірші.
Однак у своїй книзі “Телевізійними стежками” Ф.Наконечний авторитетно  заявляє: “…., що на трансформатор не сідав, хоч кіловольти для мене теж давно знайомі..”

Особливий стиль і манера автора висловлювати свої думки, задушевна мелодійна лірика й філософія поетичних рядків викликають асоціації з
образами філософів Сократа, Сковороди, Шевченка.

Доведена до філігранності майстерність і композиційна  стрункість рядків із винятковою музикальністю та пластичністю образів, несе глибокий життєвий зміст. В кожному рядку відчувається – поет віддано любить людей і той світ, в якому вони живуть. Йому властиве не лише тонке, а й по справжньому глибоке відчуття струн людської душі й барв поліської природи. Мова  рядків його віршів ясна, чиста, співуча…

“^ Птахи у вирій відлітають,
Весна прийде, повернуть знову…
Роки ж за обрієм зникають,
Немов той вітер за діброву…”

Вірші читаються легко і з величезним задоволенням. Зовсім не відчувається штучності і навмисності в образах, читаєш і віриш, що це не вигадане, живе і таке колоритне, яким його бачить
^ романтик, поет-лірик, радіоконструктор і телевізійник Федір Йосипович Наконечний


.


^ Природа і мода
Лиш осінь загляне до нас у природу

Йде в голову думка, повірте, … про моду.

Ну хто зрозуміє до чого ведеться,

Природа і мода, про що, скажіть, йдеться?

На моду жінки в нас, зазвичай, хворіють

І колір волосся змінити уміють…

Якщо вже років пролетіло чимало,

Красиве русяве біліти вже стало.

Журналів і фільмів про моду доволі…

На вулицю вийдеш – сумбур в видноколі:

Зачіски жіночі – всі кольори світу,

Хіба що зелених не часто примітиш.

Коли літо красне, пора не осіння –

Риженькі , чорненькі – в очах мерехтіння.

Русяве дівчисько, таке вже гарненьке,

Повірило моді і стало руденьке.

Кіно надивилось, а мо’  й прочитало,

Що так красивіше і… вроду знедбало.

Коли кругом тепло, голівки відкриті,

Та холод настане і модою ситі.

Як тільки настане зима-непогода

Зника з очей пошесть по імені «мода».

Й косметика блякне, для чого бравада-

Мороз щічки красить і ось вам помада.

Та все ж до природи розмова вертає-

Берізка зелена в вікно заглядає.

Струнка, білокора, красива безмежно,

Про моду не чула –беззастережно.

Журналів тих модних вона не читає,

Дівчаток руденьких, мабуть, не стрічає.

Чому ж листя красить, дурне мов дівчисько?

Бо осінь настала, зима уже близько.

Струнка, зеленіла й чомусь пожовтіла,

Відчула красуня, теплинь вже минула.

Берізка жовтіє – закони природи…

А юне дівчисько – краса не від моди.

*************/**/*/*

Уроки суттєві дає нам природа:

Коли кров гаряча – навіщо вам мода?

14.10.2011 рік

Наконечний Федір

^ Не віриться, що мами вже немає
Схилилась  на  лавочці біля  рідного  дому
Тримає  фото своїх синочків у  руці,
Не  зважає  мати  на  біль  і  втому,
Та  все  одно,  тече  сльоза  у  неї  по  щоці.

 

 ^ Бо ж прилетіли Божі вже посли
Не  спиться  їй  вже  довгими  ночами
Згадує,  як    синочки її  росли,
І  як  прислухались  до  порад  мами.

 

^ Я ж пам”ятаю ,як проводжала мене  за село
У життя доросле проводжала, 
А я дивився на її чоло, 
Де перша зморшка  борозну проклала. 

 

І мамина натруджена рука
Мене три рази там перехрестила,
І  соловей дивився з висока,
Як мама в світ дорослий відпустила.

 

 ^ Щось невідоме у душі моїй пекло, 
Я оглядавсь, а мама все стояла, 
І проводжала первістка за село 
І все рукою в слід йому махала. 

 

 ^ Пішов з Немович туди, де гори, 
Марево пекуче обіймало, 
Щоб пам’ятати все своє життя, 
Як мама у дорогу проводжала



 

 

^ Пройшли роки,прийшов той час,
Під вікнами вже квіти не цвітуть,

Не всі живі вже й серед нас

Пуста оселя болем серце крає,
А був же час, жили колись отут -
Не віриться, що мами вже немає.

 

^ Над покуттю годинник занімів,
А шибкою не дощ – сльоза стікає

За всім, що зберегти я не зумів.



Не віриться, що мами вже немає.

 

^ Прости мені, життя, мою вину,

А я собі ніколи не прощаю
Того, що вчасно в дім не повернувсь.
Не віриться, що мами вже немає.

03.07.2011р. АлМаС

КАРПАТСЬКІ ЕТЮДИ

В нас в профкомі гарні хлопці й ділові дівчата.

Щоб утнути? Мудрували, бо йде кругла дата.

Конституцію найкращу святкує країна,

Бо живем, немов у казці, не життя – малина!

Інтернет, бач, під рукою, влізли в павутину –

Які б спогади лишити про святкову днину?

Профорг голову ламає, мабуть, що й молився,

А Наталка? Аж божилась – віщий сон приснився.

Що  Карпати нас чекають, це майже під боком…

Тож десант тра готувати, зненацька, наскоком.

Звісно, з шефом погодила, колектив спитала,

Лиш з погодою проблема – щоб не підкачала.

Літо видалось капризне, до мокви все йдеться,

Але й дощ нам не завада – ліпш горілка п’ється.

Тож зібрались, вже й скупились, найняли автівку,

Звісно, дещо за профвзноси, дещо за готівку.

Честь жіночій половині! Всі були в ударі-

Всі крутились, всі мотались, немов на пожарі.

І Наташа і Надєжда дві ночі не спали:

Теля ціле пішло в діжку – замаринували.

В мужиків проблем не менше, теж прийшлось трудитись,

Щоб хватило гарно випить та ще й похмелитись.

Бутельок як заряджали – на всіх рахували,

Та дощисько все попутав – не було б щоб мало.

Хоч компанія строката на цей раз попала:

Половина – з дитсадочка, взяли й аксакала.

Зробив Шпичак перекличку – замісь шефа буде-

Взяв Наталку собі в поміч, на подхваті й Люда.

Доки їхали в Яремче три привали були:

Хто направо, хто наліво…Й в чарку заглянули.

Бутельок, що захватили, відра з три вміщає –

По дорозі зняли пробу, чи фальші немає?

Бо ж сказав Азаров прямо, веселіш щоб жити:

Щоби випить, похмелитись – досить вже тужити!

А ми, звісно, йому вдячні і його пораді,

Раз правитель таке каже – ми й старатись раді.

Тож Надія так старалась, аж стеля ходила:

Так співала «караоке»- голос загубила.

Протрезвитись захотіли, в Буковель чкурнули:

Повезла канатка в гори і про дощ забули.

Є три гори в Буковелі, далекі є й близькі…

Хоч  Говерла  таки вища, та й оці не низькі.

Ту Говерлу звідти видно – димкою покрилась,

Бо погода не ласкала, мабуть розізлилась.

Зігрівались потім грогом – це вино гаряче:

Душа гріється, радіє, хоч кишеня плаче.

**********

Ці дощі карпатські – горе, в Європі теж потоп-біда,

Доки вода дістанець моря, змете з землі все без сліда.

Мов знавіснів той Прут карпатський, несе не хвилі-буруни…

Мов динозаври в нім вселились, ревуть і чубляться вони.

Гірська вода руда, як кава, дрижать від неї аж мости…

Така стихія – не забава, скоріше б ноги унести.

Лиш Зайшлий в нас – хоробрий хлопець- у вир пірнути той все рвавсь,

Та ми серйозно запитали: це Прут, не Устья, розібравсь?

Я вже мовчу про наших Колі, їх в нас було чомусь аж два,

Вважали ми – це ангелочки, та є на світі ще дива.

Кров молода у жилах бродить, ключом енергія в них б’є,

Ще й часом рюмочка підводить, таки ж водій не часто  п’є.

Та старт тоді ми взяли вдало, за мить Яремче-водопад,

Базар гуцульський  небувалий, тут сувенірам кожен рад.

Проблем найбільше у Надєжди: онучці треба догодить…

І гарне щоб, і щоб практичне, ну, щоб таке отут купить?

Вкінець проблеми вже позаді, а грог смачний тут, як ніде,

Покупкам  новим всі ми раді, автобус знов від нас гуде.

Знову пісні із «караоке», були і авторські рядки…

Ще й шашлики ласкали око – привал в лісочку, залюбки!

«За рюмкой – рюмочка, шашлик-закусочка,

навіть в раю такого не найдеш!

За чаркой чарочка, шашлик чи шкварочка

хай радість наша тут не має меж!»

Та шлях любий кінець свій має, раді ми в Рівне вже прибуть,

Хай пам’ять наша все тримає, ці дні чудові не забуть!

27.06.2010 року .Ф. Наконечний
^ ЧОМУ В ЗАЖУРІ…


_____________________

Дивуюсь я, чому в зажурі

Завжди усміхнене лице:

Чи сняться сни сумні, похмурі,

Чи хто зронив лихе слівце?

Скажи мені про ту причину,

Чому тривожить душу сум?

Я нагадаю світлу днину,

Де не було цих тяжких дум.

Прийде на пам’ять ліс казковий,

Ти пригадай поліський край,

Де синь озер очеретових…

Мабуть, це є земний наш рай.

Зорі хлюпочуться у водах,

Щербатий місяць в тій порі,

Знай, осява природи вроду,

Йому теж сумно угорі.

Може, русалка його манить:

-Ну, не соромсь, пірнай, купайсь…

Згадай. Хай пам’ять не обманить-

Залиш свій сум і усміхайсь!

20.08.2011 року
РАНКОВИЙ ПОДАРУНОК



Ф. Наконечний

Богиня сну  до вій твоїх торкнулась,

Туман солодкий вмить тебе приспав…

Та все ж мені ще мило усміхнулась,

Хоч вже не чула, що тобі  бажав.

 

Насняться хай тобі гаї весняні,

А у гаях тих  пісня солов’я,

Стежки росисті в час той ранній,

Два силуети: ти і поруч я.

 

Нехай цей сон тобі щоночі сниться,

Бо днем не сон, ця  казка наяву…

Не треба нам чарівна  в ній жар-птиця-

Повір, тобою, рідна, я живу!

 

Нехай весна нас ще гаями водить,

Хоч осінь прагне підмінить весну…

Стежину ту, де наше щастя бродить,

Я  подарую ранком після сну.

 

                           Травень, 2011 рік

Думки бушують


Думки бушують в голові,

І «бородаті», є й нові…

Навіть в подушці, навпаки-

Замість перини – лиш думки.

Північний час, та все дарма,

Бо сну нема, кругом пітьма …

І хоч молись, хоч не молись,

Хоч до подушки не тулись.

Кошмарна думка сон ляка,

Його до мене не пуска,

Немов на прив’язі той пес,

Солодкий  сон – чудо з чудес.

Я знов пірнаю в вир свій дум,

Щоби щось світле йшло на ум:

Згадати юності часи –

Рожевих мрій, душі краси,

Кохання першого весну…

Втіка кошмар, таки ж засну…

 Ф. Наконечний

                             02.07.2011 року

^ Каштанова осінь



  Ф. Наконечний

  -----------------------------

Ще літо надворі, а в каштана осінь,

А звідки біда та, не знаємо досі…

Вже листя могуче чомусь побуріло

І землю довкола завчасно покрило.

У клена, що рядом, ще  шати зелені,



А каштан вже жовтий, не схожий на клена.

Стоїть  і сумує в печалі, в зажурі –

Кругом лист зелений, а в нього вже бурий.

А в долі людській хіба ж так не буває?

Одному все в радість, а другий ридає…

Як долю благати, як долю молити,

Як щастя шукати, де радість зустріти?

Не дам вам поради, не дам, бо не знаю-

В житті заблудився, сам вихід шукаю.

Бо гірко дивитись, як каштан могутній-

Трима ще коріння, а лист вже відсутній.

Отож, любі друзі, таке зрозумієм:

Життю усміхаймось, як ще зеленієм!
^ СТУДЕНТСЬКА ДРУЖБА



Ф. Наконечний.

                 ----------------------------------

Піввіку пройшло, наша юність минула…

Студентські роки – час весни, пік краси…

Й та дружба міцна досі нас не забула,

Теплом зігріва  і в  холодні часи.


Листва календарна невпинно шурхоче-

Вона обліта , мов те листя берез,

Коли,  пожовтіле,  ще втриматись хоче,

Хоч дощик осінній  вже сипле з небес.


Життя рознесло нас,  немов вітер те листя,

Довгі кілометри роз’єднують нас…

Та  дружба  ця гріє в пургу і ненастя,

Її не загасить негода, ні час.


Дзвінок телефонний – душа стрепенеться:

-Привіт, друже Федька, давно щось не чув…

-Спасибі, друг Колька, в житті все минеться,

Лиш дружба не в’яне, хоч де б ти не був.


-Щось Пашки не чутно…Як Зойка, Васятка?

Пішов від нас Вовка, вже й Борьки нема…

Земля хай  їм пухом…А ми складем долі

Подяку велику, що нас ще трима.


Тож знову згадаєм роки ті чудові,

Тривогу від сесій і радість буття,

Пісні під гітару  в часи світанкові…

Ця пам’ять не згасне все наше життя!


                                   10.08.2011 року
Стоїть село, бо древнє тут коріння










Стоїть  село, бо древнє тут коріння,

Росте село, тут молоді розмай…

Своїх дідів  нащадки це - насіння,

Всміхнись їм доле, Боже помагай!


А згадка ця в дитинство переносить,

Є вулиця в селі, що Вістровом зовуть

Спогад про неї в душу щем привносить.

Тут починався мій життєвий путь.


Я пам’ятаю,  ранньою весною

Лиш човен взмозі доплисти сюди…

Та не була та вулиця сумною,

Де лиш хати і верби край води.


Дитячий галас  звично йшов луною,

Веснянки дзвінко по воді пливли,

Бо розпрощалися  з  зимою,

Сніги пройшли, надії ожили.


Дитинства спогад  в  Вістрів мене манить,

Тут просльозитись не боюсь…

Коли в село заглянуть поталанить,

Корінню верб старих тих  поклонюсь.


                              Червень, 2011 року





Розділ 2. РОЗДУМИ ПРО Життя - буття ^ Минуле і цікаве


Слов”яни і Руси подібні, але не один народ
Для тих, хто цікавиться реальною історією свого народу і хоче знати якою була насправді Київська Русь доби її становлення, знання Східних джерел є просто необхідним.

В цьому  короткому огляді, я, звичайно, не претендую на повноту, ставлячи мету ознайомити читача з найбільш цікавими  моментами.
Перше, що впадає в очі при ознайомлені з інформацією іноземних джерел - послідовне й наполегливе протиставлення слов’ян і русів.
Арабські та перські джерела вважають їх двома окремими великими народами. Неодноразово припускається, що під русами («ар-рус») розуміли насправді східних слов’ян та інших підлеглих держави Русь, а під слов’янами («ас-сакаліба») – переважно західних слов’ян.

За свідченням середньовічних арабів, руси дуже любили воювати. Річка Дон, починаючи вже з VІІІ століття і упродовж усього раннього середньовіччя, іменується «слов’янською рікою», тоді як «руською рікою» часом називали Волгу, а «руським морем» – Чорне море.

Знаменитий арабський мандрівник аль-Масуді, який близько 920 – 930-х років бував у країнах, прилеглих до Чорного моря твердить:

«…Море Найтас (= Чорне море) воно ж і Руське [зветься], бо тільки руси плавають по ньому і вони живуть на одному з його берегів. Вони утворюють великий народ, що не підкоряється ні царю, ні закону».

Щодо слов’ян, то усі східні автори погоджуються, що ті утворюють величезний, поділений на безліч племен народ, що населяє неосяжні простори Півночі. Ось як про це говорить аль-Масуді:

«Слов’яни є нащадками Мадая, сина Яфета, сина Ноя. …Вони населяють Північ, звідки простягаються до Заходу. Вони поділяються на різноманітні племена, між якими точаться війни і кожне з них має свого царя».

Руси зображуються спритними торгашами, затятими й жорстокими войовниками, а слов’яни – відносно сумирними землеробами й пристрасними бджолярами, більше схильними до веселого й безтурботного життя, ніж до війни, далеких походів і небезпечних авантюр.

«І лишився в русів звичай, що якщо когось із них поранять (вб’ють ?), вони не заспокояться, поки не помстяться. І навіть якщо давали б їм цілий світ [в якості відкупного], вони все одно не відступляться від помсти. [При тому] не має один в одного серед них довіри. Коли ж народжується [в когось з них] син, батько кладе немовляті меч на живіт і каже: «Ось тобі [увесь мій] спадок!»

 «Що стосується їхніх (русів) жінок, то в кожної до грудей причіплена коробочка, вона може бути з заліза, срібла, золота, міді або дерева, в залежності від достатку чоловіка. На кожній коробочці – кільце, а поряд з нею – ніж, також прікріплений до грудей. На шиях жінки носять намиста з золотих і срібних диргемів (монет)… Найкращою прикрасою вважаються в них зелені намиста (з сердоліку)… Одну таку намистину купують за диргем і нанизують їх у намиста для своїх дружин».

Ібн-Фадлан

«Одяг  слов’ян [зроблено] з льону… Одяг слов’ян – сорочка і високі чоботи. Взуття їхнє подібне до довгих (високих) чоботів, що їх носять жінки Табаристана (у Закавказзі)».
Гардизі

«Є в них (слов’ян) різноманітні лютні, гуслі й гудки. Їхні гудки довжиною у два ліктя, а лютні мають вісім струн»
Ібн-Русте

 «Країна слов’ян рівна і вкрита лісом, серед якого вони й мешкають. В них немає виноградників й орних (зрошуваних ?) ланів. І є в них щось на кшталт дерев’яних діжок, в яких знаходяться бджоли й мед. І зветься це їхньою мовою «улідж». І з однієї такої діжки добувають до 10 глечиків меду. І вони випасають свиней, як ми овець… Більша частина їхнього збіжжя це просо… З меду вони роблять хмільний напій (його п’ють, зокрема, на поминках, випиваючи за раз до 20 діжок)… Робочої худоби мають небагато, а коней в них [майже] зовсім немає…»

Ібн-Русте

«В них (слов’ян) дуже багато меду, з якого вони роблять вино й інші подібні напої. Ємності для вина (= медовухи) в них з дерева і буває, що один чоловік виробляє на рік близько 100 таких ємностей [меду]. Вони мають цілі стада свиней, як ми отари баранів… Правитель же їхній харчується молоком».
«Худуд-ал-Алем»

«…В їхній (слов’ян) країні живуть заможно й [усі] мають необхідні для життя припаси. Вони старанні в землеробстві і вмінням забезпечувати себе їжею переважають інші народи Півночі… Вони сіють двічі – навесні і влітку, так само двічі бувають в них жнива. Більшу частину збіжжя становить просо. Холод для їхнього здоров’я сприятливий, хоч який би сильний він не був, а спека для них буває згубною».
Ібн-Якуб

«Країна слов’ян уся вкрита дрімучими лісами і водоймами (джерелами вод) і в цих лісах вони живуть. І в них немає винограду, але багато меду… Сіють вони просо, а з меду виготовляють хмільний напій. Але засоби для існування в них не багаті».
аль-Марвазі

«Земля їхня (слов’ян) дуже родюча і вони займаються торгівлею». «Моджмал-ат-Таварих»

«Що стосується русів, то… в них немає ані ланів, ані худоби. Країна їхня межує з країною слов’ян і вони нападають на слов’ян, з’їдають їхні припаси, грабують їхнє добро, а їх самих забирають у полон. І коли в когось із них народжується син, то на нього кладуть меч, а батько при цьому каже: «Немає в тебе нічого, крім того, що сам ти добудеш цим мечем».
аль-Муккадасi

«У них (русів) немає нерухомого майна, сіл і оброблених полів. Єдина їхня справа – торгівля соболями, білками та іншими видами хутра, що їх вони продають усім бажаючим купити… [Також] вони роблять напади на слов’ян, під’їжджають до них на своїх кораблях, беруть їх у полон, везуть у Хазаран (Хозарію) і Булкар (Волзьку Булгарію) і там продають. Вони не мають нив (вар.: не вирощують хліб), а харчуються тим, що привозять з землі слов’ян… В них (русів) багато міст і живуть вони вільно (безтурботно). Гостям вони виказують шану і з чужоземцями поводяться добре… Якщо ж хтось образить чужоземця [що завітав у гості] i почне утискати, то вони завжди стають на захист ображеного». Ібн-Русте

«…І немає в них (русів) ані орних полів, ані збіжжя, а користуються вони, зазвичай, збіжжям слов’ян… Постійно 100 – 200 з них приходять до слов’ян і насильно беруть з них [усе потрібне] на своє утримання. І серед них знаходиться багато людей зі слов’ян, що прислуговують русам, аби убезпечити себе (вар.: поки не збавляться від залежності)… І немає в них (русів) звичаю, щоб хтось ображав чужоземця. І якщо хтось образить, то половина його майна йде скривдженому».
Гардизі

«Руси не мають збіжжя і не орють землю, вони постійно чинять набіги, забирають рабів у слов’ян (!?) і продають [в інші країни]. Безперервним грабунком вони здобувають крам і харч і тим забезпечують своє існування».
Мубарак-шах

«Серед них (русів) постійно перебуває одна з груп (одне з племен ?) слов’ян, яка служить їм».
«Худуд-ал-Алем»

«Руси – величний народ, тілобудова їхня могутня й сила велика. [Під час війни] вони не відають про відступ і жоден з них не вдасться до втечі: він або вб’є, або буде вбитий сам. [У поході] кожен з них несе на собі зброю а також причіпляє до себе різні ремісничі знаряддя – сокири, молотки, пили й таке інше. Б’ються вони зі списом і щитом, мають при собі меч, палицю й рід кинджала. Воюють, зазвичай, пішими, особливо коли бувають прибульцями (далеко від батьківщини ?)».

Ібн Мискавейх

«…При кожному є сокира, меч і ніж. Мечі русів пласкі, з продольною канавкою, франкські (за виробництвом)».
Ібн-Фадлан

«Мечі (русів) можна зігнути навпіл, але як тільки відводиться рука, вони приймають попередню форму».
«Худуд-ал-Алем»

«Мечі в них (русів) сулейманові (= якісні, великі). Якщо якесь плем’я підіймається проти них, то вони усі вони виступають [проти нападника] і тоді зникає між ними розбрат і всі вони разом йдуть на ворогів, доки не переможуть… Вони хоробрі й мужні. Якщо вони нападають на якійсь інший народ, то не відступлять, поки не знищать (не виснажать) його повністю. Переможених вони або знищують, або перетворюють на рабів».
Ібн-Русте

«Руси ведуть війни з усіма оточуючими [їх народами] і завжди перемогають».
«Худуд-ал-Алем»

«Руси… межують з північними окраїнами Рума (Візантії). Їх так багато і вони настільки могутні (воєнною силою), що обіклали даниною прилеглі до них частини Рума».
аль-Істахрі

«Руси багаточисленний народ, а засобом свого існування вони вважають меч… Народ їхній сильний і могутній. Вони ходять (піші ?) з метою набігів у найвіддаленіші місця… Їхні хоробрість і мужність загально відомі. Навіть один з них дорівнює [у бою] багатьом [воїнам] з інших народів. Якби в них були коні і вони б зробилися добрими вершниками, вони б стали загрозою цілому людству».
аль-Марвазі

«Вони здійснюють походи на віддалені землі, постійно плавають у морях, нападаючи на усі зустрічні судна й грабуючи їх. Вони сильніші за будь який інший народ, тільки коней в них немає. Якби ж були в них коні, то вони запанували б над багатьма народами».
Ауфі

«Зброю слов’ян складають сокири, дроти, щити й списи, іншої зброї вони не мають. Правитель (цар, голова) слов’ян має верхових (бойових) коней і не вживає іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього також прекрасні, міцні й дорогі (коштовні) кольчуги».
Ібн-Русте

Арабський купець-мандрівник

«Зброя, з якою вони (слов’яни) воюють – дроти, стріли, списи й щити… В них поширений звичай будувати фортеці (замки). Певна кількість людей об’єднується, щоб побудувати [такі] укріплення, оскільки мадяри (угри) постійно роблять на них набіги і грабують їх.

Мадяри приходять, а слов’яни замикаються в тих укріпленнях, що їх збудували. Взимку більша частина з них перебуває у замках і фортецях, а влітку живе просто серед лісу… Мадяри завжди перемогають слов’ян і вважають їх за джерело рабів.

Мадяри – вогнепоклонники (= «маджуси»), вони ходять на [країни] гузів, слов’ян, русів, беруть там великі полони і везуть у міста Рума (Візантії) на продаж. Вони постійно нападають на слов’ян, бо між країною мадярів і країною слов’ян два дні шляху».
Гардизі

«Взимку на слов’ян нападають угри. І як наслідок взаємних набігів, в них багато рабів».
аль-Марвазі

«Взагалі ж слов’яни люди рішучі й сміливі і якби не було між ними розділеності, внаслідок численності різних їхніх родів й розкиданості племен, то не зрівнявся б з ними в силі жоден народ у світі».
Ібн-Якуб
«У русів є цар, який зветься «хакан-рус»… І якщо один з них підійме справу проти іншого, то кличе того [на суд] до царя, перед яким вони ведуть суперечку. І коли цар виносить вирок, то його всі повинні дотримуватись. Якщо ж вирок царя виявиться незадовільним для обох сторін, то за його (царя) наказом, беруться до вирішення справи мечами… Суперники вступають у двобій і хто переможе, той і виграє суд».
Ібн-Русте

«Руси розділяються на три частини (племені). Одна частина найближча до Булгару (дунайської Болгарії ?), а правитель (цар) її сидить в місті, що зветься Куйаба і це місто більше за Булгар (на Волзі ?). Найвіддаленіша ж частина [русів] зветься ас-Славійя. А третя група їх зветься ал-Арсанійя, а цар сидить в [місті] Арсі. І люди прибувають для торгівлі до Куйяби. Що ж стосується Арси, то невідомо, щоб хтось з чужинців колись був там, бо вони (руси Арси) вбивають усіх чужоземців, що опиняються в їхніх володіннях. Самі ж вони спускаються водою й ведуть торгівлю… І вивозять з Арси (хутра) чорних соболів і олово (свинець)».
аль-Істахрі

«Куйа(в)а – місто русів найближче [спосеред їхніх міст] до [землі] мусульман. Це місце приємне і там перебуває цар [русів]. З міста [Куйави] вивозять різні хутра й дорогоцінні мечі. Слава – приємне місто і з нього, коли буває мир, везуть товари у країну Булгар. Артаб – місто [русів], де вбивають чужоземців, звідти вивозять дуже гарні леза для мечів…».
«Худуд-ал-Алем»

«Звичай царя русів полягає в тому, що поряд iз ним y його дуже високому замку постійно перебувають чотириста мужів з числа його кращих витязів і поплічників. Причому ті, що знаходяться з ним, найвідданіші, адже кожен з них готовий померти після його (царя) смерті і бути вбитим через нього… Ті чотириста витязів сидять, а уночі сплять біля підніжжя його ліжка. А ліжко його величезне й оздоблене дорогоцінним камінням. І з ним на ліжку знаходиться сорок дівчат для його потреб і розваги. І він ніколи не злазить з того ліжка…
Ібн-Фадлан

«Їхній цар сидить на золотому троні. Навколо нього завжди знаходиться сорок бранок, які мають у руках золоті й срібні кадила, що ними вони окурюють царя ароматичними парами».
аль-Ганафі

«Країна Рус… Мусульмани зарівно з невірними там поїдають м’ясо свиней. Чоловіки й жінки там змішані разом [перебуваючи в одних приміщеннях ?]. Будівлі їхні дерев’яні й шерстяні (войлочні ?). Звідти вивозять льон і [шкури] бобрів. Великі міста в тій землі: Кийява, Черніг, Харка, Сарук».
Хамадані

«Країна Рус. Це величезна земля і в ній багато міст (поселень). Між містами там дуже великі відстані. Там живе великий народ з числа язичницьких. І нема в них закона і немає царя, якому б вони підкорялись. В їхній землі є золоті копальні. В країну цю не прибуває ніхто з чужинців, бо їх там вбивають. Країна оточена горами (лісами ?) і виходять з цих гір численні джерела проточної води…».
аль-Ганафі

«Першим серед слов’янських царів є цар аль-Дір, він має великі міста і багато населених країн (областей)… Поряд з ним і числа слов’янських царів живе цар (племені ?) Аванджа, у нього є міста (фортеці) і великі області (поселення ?), він має багато війська і військових припасів (знарядь). Він веде війни з Румом, Іфранджем (франками), Нукабардом (Італією) і ці війни йдуть з перемінним успіхом… Це плем’я красивіше лицем, найбільше числом і найхоробріше».
аль-Масуді

«Вони (слов’яни) вважають своїм обов’язком слугувати своєму царю, бо того вимагає від них їхня релігія. Цар їхній зветься Смутсвит (Семовит ?), а їжа його – молоко. Вони мають два міста: 1) Вабнит, що знаходиться на сході (країни слов’ян) і деякі його мешканці подібні до русів, 2) Хордаб – велике місто, де знаходиться їхній цар».
«Худуд-ал-Алем»

«Більшість їхніх (слов’янських) племен – язичники… Вони мають багато міст, а також [мають] церкви, де вішають дзвони, у які б’ють молотками, подібно до того як в нас християни б’ють билом у дошку… З цих племен [слов’ян] одне мало раніше владу [над ними усіма]. Його царя звали Маджак (Махак), а само плем’я звалося валінана (валіяна). Цьому племені в давнину підкорялися усі слов’янські племена, бо верховна влада була в нього й інші царі виконували його волю… Плем’я це є одним з корінних племен слов’янських воно [і нині] шанується між їхніми племенами, і [раніше] мало зверхність серед них. Потім же почалися чвари між племенами, порядок був порушений, вони поділилися на окремі клани й кожне плем’я обрало собі [особливого й незалежного] правителя».
аль-Масуді

«Вони (руси) прибувають зі своєї країни і стають на ріці Атил (Волга) і будують там собі великі дерев’яні будівлі. І збирається їх в одному такому домі до десяти або й двадцяти. І в кожного з них [окрема] лава, на якій сидить він сам і з ним його дівчата-красуні [привезені] на продаж купцям.

І [час від часу] хтось із них з’єднується з однією з дівчат, а його товaриші сидять і дивляться. Він же (рус) не спиняється і не полишає дівчину, доки не задовольнить своїх потреб».

Ібн-Фадлан

«Між слов’янами теж перелюб є дуже поширеним. І якщо дівчина полюбить чоловіка, то [вільно] з’єднується з ним. Коли ж [чоловік] бере собі жінку (одружується), а жінка виявляється незайманою, то живе з нею. Якщо ж виявиться, що вона не вберігла дівочість, то [чоловік її] продає і каже: «Якби в тобі була гідність, то ти зберегала би себе». Якщо ж заміжня жінка вчинить перелюб, то чоловік вбиває її, не слухаючи жодних вибачань».
Гардизі

«У кожного [з витязів царя русів] є дівчина, яка прислуговyє йому, миє йому голову і готує їжу. А ще [є в нього] інша дівчина, з якою він займається коханням і [нерідко] робить це в присутності царя…

«Коли в них (русів) помирає хтось із перших людей, то йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди, а з ним кладуть одяг, золоті прикраси, що він їх носив, туди ж опускають різноманітні наїдки, посудини з напоями, карбовану монету. На довершення до всього до могили опускають живою улюблену дружину покійного. Після цього отвір могили замуровують і жінка вмирає у заточенні».

Ібн-Русте

«Руси спалюють (своїх) мерців, з усім їхнім одягом і прикрасами. З ними (з попелом ?) кладуть до могили їжу й напої».
«Худуд-ал-Алем»

«Коли вмирає в них (у слов’ян) хтось, труп його спалюють. Жінки [на знак скорботи] дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день після спалення покійника вони йдуть на місце, де це відбувалося, збирають попіл з того місця і кладують його зверху на пагорбі.

А коли минає рік після смерті покійного, беруть вони бочок з двадцять меду, йдуть до того пагорбу, де збирається сім’я покійного, їдять і п’ють а потім розходяться… Коли ж померлого палять, то вони влаштовують гучні веселощі, виражаючи радість з приводу милості, яку надав покійному бог».
Ібн-Русте «Вони (слов’яни) спалюють своїх небіжчиків тому, що вклоняються вогню».

аль-Марвазі

«Вони (слов’яни) усі вклоняються вогню… Під час жнив вони підіймають до неба ківш із просяними зернами й кажуть: «Господи, ти, який давав нам дотепер їжу, пошли нам її й надалі удоста».
Ібн-Русте

«Слов’яни розділяються на різні племена, між якими спалахують війни і вони мають царів. Деякі з них сповідують християнство, деякі ж не мають священного писання і не підкоряються жодному [релігійному] закону. Будучи поганами, вони нічого не бажають знати про закон… Між ними є вогнепоклонники, але є так само й сонцепоклонники… Вони спалюють своїх мерців і вклоняються їм».
аль-Масуді

«У русів є такі відуни, влада яких поширюється навіть на їхніх царів. Відун може узяти будь-кого – чоловіка або жінку – накинути йому зашморг, і задушити до смерті, кажучи, що то жертва богу. І ніхто не скаже йому ані слова і не виявить невдоволення».

«Земля слов’ян багата. І багато вони займаються торгівлею». «Між собою вони (слов’яни) розраховуються старими шкірками білок, на яких немає шерсті і тому їх не можна ні для чого використати і ні для чого вони не придатні. Якщо шкірка голови білки і шкірка її лапок цілі, то вісімнадцять таких шкірок дорівнює вартості срібного диргема.

Шкірки зв’язують докупи і таку в’язку називають джу.кн (= гривня кун ?). За одну таку шкірку дають чудовий круглий хліб, якого вистачає (на добу?) сильному чоловіку. І на ці (шкіряні гроші) купують будь-які товари: бранців, золото, срібло, хутра і таке інше.

«Диргеми русів – це шкірки білок і соболів без шерсті, але з хвостом, передніми й задніми лапами, кігтями й головою. Якщо ж чогось не вистачає, то шкірка вважається зіпсованою [знижуючись в ціні]. І їх (шкіряні гроші) не вивозять з країни русів, але купують за них товари. Ваг руси не мають, тільки певні злитки металу»…

^ Ніякого татаро-монгольського іга не було

Безперечно, історія древніх світових цивілізацій надзвичайно цікава і її знання таке ж корисне, але невже нецікаво знати, що було ЩЕ раніше, – раніше, ніж ці цивілізації змогли відбутися. Які їхні витоки і що їх об’єднує?

Всі земні цивілізації мають одне спільне першоджерело. Наші душі і моя душа зокрема колись втратили зв’язок з цим Джерелом,яке  знаходиться глибоко в історії мого народу, моєї землі, моєї мови.Історія душі народу, до якого я належу, історія душі землі, на якій я живу, історія душі мови, якою я розмовляю, – все це ІСТОРІЯ МОЄЇ ДУШІ!


 

Коли людина починає вивчати історію своєї душі, перед її здивованими очима постає те, що вона  просто не помічала: культурна спільність і релігійна спорідненість всіх що населяють Землю людей і народів.

 В даний час моя  Україна переживає справжній бум так званої духовності. При цьому кожен розуміє слово духовність по-своєму.

 Невже у наших предків не було своєї власної релігії ? Звичайно, була, і цього ніхто не приховує. Кажуть, що  ця релігія - язичницька, «погана»,мовби, позбавлена ​​духовності. Кажуть, що язичники, наївні, думали, що «птахи – це душі померлих предків». Але було б, щонайменше, дивно, якби язичник (дитя Природи, її уособлення) не бачив, «звідки беруться діти» птахів – майбутні птиці. У цьому твердженні правди стільки, скільки і в твердженні, що «вертольоти є душами підбитих танків».Кажуть, що язичники, наївні, поклонялися ідолам, вважаючи ЇХ богами. Але було б, щонайменше, дивно, якби язичник, витесав чергового такого «бога», думав би, що саме цей бовдур (твір його рук!) створив землю, природу і зірки.

При уважному аналізі  сучасного уявлення про стародавню вже історію наших пред