Реферат: Дмитро чижевський

Чижевський Д. І. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. — Харків: Прапор, 2004. — 272 с. Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ ФІЛОСОФІЯ Г. С. СКОВОРОДИ


Харків — 2004


ЗМІСТ


Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди . . . . . . . . . . 3


Передмова . . . . . . . . . . 23


I. Вступ . . . . . . . . . . 25

1. Проблематика . . . . . . . . . . 25


II. Підстави . . . . . . . . . . 29

2. Coincidentio oppositorum . . . . . . . . . . 29

3. Κύκλος τω̃ν κύκλων . . . . . . . . . . 38

4. Hieroglyphica, emblemata, symbola . . . . . . . . . . 45

5. Symbola et emblemata . . . . . . . . . . 54

6. Біблія . . . . . . . . . . 72


III. Метафізика . . . . . . . . . . 84

7. Матерія . . . . . . . . . . 84

8. Materia aeterna . . . . . . . . . . 89

9. Дуалізм . . . . . . . . . 94

10. ’Αδιαιρέτως, ’ατρέπτως, ’αμερίστως, ’ασυγχύτως . . . . . . . . . . 105

11. Бог . . . . . . . . . . 107

12. Премудрість . . . . . . . . . . 117

13. Ростина як символ усесвіту . . . . . . . . . . 121


IV. Антрополоґія . . . . . . . . . . 130

14. Внутрішня людина . . . . . . . . . . 130

15. Серце . . . . . . . . . . 137

16. Кілька символів . . . . . . . . . . 142

17. Безодня . . . . . . . . . . 146

18. Мікрокосмос . . . . . . . . . . 150

19. Пізнання . . . . . . . . . . 156


V. Етика . . . . . . . . . . 162

20. Θέωσις . . . . . . . . . . 162

21. Спокій, мир, субота . . . . . . . . . . 166

22. Світ . . . . . . . . . . 169

23. Самоприниження . . . . . . . . . . 175

24. Нерівна рівність . . . . . . . . . . 182

25. Педагогіка . . . . . . . . . . 198

26. Сковорода й Україна . . . . . . . . . . 200


VI. Містика . . . . . . . . . . 209

27. Сковорода — містик . . . . . . . . . . 209

28. Сковорода — містичний поет . . . . . . . . . . 218


VII. До джерел Сковороди . . . . . . . . . . 237

29. Передпосилки Сковороди . . . . . . . . . . 237


До таблиць. Текст та пояснення . . . . . . . . . . 247


Покажчик імен . . . . . . . . . . 251


Index symbolorum et emblematum . . . . . . . . . . 265


^ Леонід УШКАЛОВ ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ТА ЙОГО КНИГА ПРО ФІЛОСОФІЮ СКОВОРОДИ
Дмитро Іванович Чижевський по праву належить до кола найвидатніших українських інтелектуалістів XX століття. Він народився 23 березня 1894 року в місті Олександрія на Херсонщині. Чижевський походив зі старовинного шляхетського роду. Його батько — Іван Костянтинович Чижевський — офіцер царської армії, енергійний і діяльний чоловік, учасник народницького руху (за що свого часу відбув ув’язнення в Петропавлівській фортеці та заслання до Сибіру), потому — не менш активний земський діяч, член партії конституційних демократів. Мати Чижевського — Марія Дмитрівна Єршова — педагог і художниця, учениця славетного маляра Іллі Рєпіна.

Отримавши початкову освіту вдома, Дмитро Чижевський вступає до Олександрійської класичної гімназії. Про себе гімназиста Чижевський перегодом казав таке: я був «гарним учнем з поглядами поганого учня». Справді-бо, з одного боку, він дуже багато читав (наприклад, уже в десять років знав усі драми Шекспіра в російських перекладах), а з другого — не раз дозволяв собі всілякі витівки. У будь-якому разі, серед своїх однолітків Чижевський користувався незаперечним авторитетом. Кажуть, що ця звичка бути в усьому першим відтоді залишилась у нього назавжди, істотно позначившись і на способі життя, і на манері спілкування з людьми, яка була часом доволі оригінальною.

Олександрійську класичну гімназію юнак закінчив з відзнакою в 1911 році. А вже наступного року він вступає до Петербурзького університету, де починає вивчати філософію, астрономію та математику. Мабуть, найбільше враження на нього справила тут інтуїтивістська філософія Миколи Лоського. Утім, Чижевський не пас задніх і в ділянці математики та астрономії. Недаром ще в студентські роки йому вдалося відкрити нову зірку. Можливо, навіть прикметна для Чижевського-філолога зацікавленість проблемами форми на значну міру була наслідком його обізнаності в математиці й астрономії.

Щоправда, клімат «північної Пальміри» не дуже підходив юнакові, який страждав на бронхіальну астму (сам Чижевський стверджував, що до того, як він опинився на еміграції, у нього були сухоти). Отож, через деякий /4/ час, а власне 1913 року, Чижевський повертається на Україну й починає студіювати філософію та цілу низку філологічних дисциплін в Університеті Святого Володимира. Тут, у Києві, він навчався до 1918 року. Під цю пору його наставниками в ділянці філософії були яскравий платонік Олексій Гіляров та неокантіанець Василь Зеньковський. Достеменно не знаємо, чи слухав Чижевський лекції Володимира Перетця, але традиції перетцівської філологічної школи, зокрема й пильна увага до українського письменства XVII — XVIII століть, поза сумнівом, справили на нього помітний вплив.

Свої університетські студії Дмитро Чижевський поєднував з активною політичною діяльністю. У 1916 році він стає членом «меншовицької» фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії, а під час Української революції представляє «меншовиків» у Центральній Раді. Він був одним з небагатьох членів Центральної Ради, хто 22 січня 1918 року голосував проти IV Універсалу (йому ще довго-довго будуть ставити це на карб). До речі, після проведеної «на барикадах» юності Чижевський потроху відходить від політики. Принаймні, як згадували його учні: Вольфґанґ Буш, Барбара Конрад-Лютт, Дітріх Ґергардт — у зрілому віці про політику він говорив дуже рідко й доволі туманно. Те саме підкреслював і Юрій Шевельов, коли писав: «Якщо він мав якусь політичну програму, він мав її для себе». Назагал, ще зі студенських років Чижевський під впливом карколомних подій української історії початку минулого століття починає культивувати «здоровий песимізм». Сам він згадував, що вже тоді вони з друзями збагнули-таки сенс стоїчної максими: «Ніколи не слід сподіватися на краще, аби не зазнати розчарування». Звісно, це не означає, що Чижевський у зрілому віці геть цурався політики. Аж ніяк. Досить пригадати бодай його відкритий лист до Нобелівського лауреата Томаса Манна, написаний у 1946 році. Бувши «переконаним європейцем», Чижевський вважав, що завданням інтелектуалістів є служіння «ідеалу примирення між народами». Він поділяв ідею створення «Сполучених Штатів Європи». Певна річ, спочатку це мало відбутися в інтелектуальній сфері. Таку настанову яскраво віддзеркалює і спосіб думання Чижевського-філософа: недаром будь-яке локальне історико-філософське явище він намагався розглядати в найширшому контексті європейської культури від давнини до сьогодні. Зрештою, її потверджує саме життя цього чоловіка, що був справжнім громадянином наднаціональної «республіки поетів та філософів» (серед кореспондентів Чижевського, чиї листи збереглися до сьогодні, бачимо Миколу Бердяєва, Давида Бурлюка, Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Мартіна Гайдеґґера, Едмунда Гуссерля, Дмитра Дорошенка, Василя Зеньковського, Романа Інґардена, Александра Койре, Євгена Маланюка, Івана Мірчука, Людольфа Мюллера, Івана Огієнка, Бориса Пастернака, Василя Сімовича, Федора Степуна, Макса Фасмера, Георгія Федотова, Георгія Флоровського, Семена Франка, Маріетту Шагінян, Романа Якобсона, Бориса Яковенка та багатьох інших). /5/

По завершенні своїх студій та успішному захисті дипломної роботи, присвяченої філософії Фрідріха Шіллера, Чижевський обійняв посаду доцента в Київському університеті й почав викладати тут філософію. Одначе після того, як Українська Народна Республіка зазнала поразки і в Україні була встановлена комуністична диктатура (офіційно проголошену «більшовиками» «диктатуру пролетаріату» Чижевський влучно охрестив «диктатурою над пролетаріатом»), умов для творчої праці в талановитого молодого вченого вже не було. Ба більше — саме його життя опинилося під загрозою, бо каральні органи нової влади не спускали з нього ока (мабуть, саме в той час у Чижевського з’явилась дивна звичка ніколи не сідати спиною до дверей). Тільки з волі сліпого випадку йому вдалося уникнути розстрілу. Отож, у квітні 1921 року Чижевський потайки і назавжди покидає Україну (комуністичний режим заочно засудив його до смертної кари). Спочатку він перебирається до Польщі, а перегодом до Німеччини, яка відтоді стала для нього другою Батьківщиною. «Ніде, — писав Чижевський у згаданому листі до Томаса Манна, — я не почувався вдома так, як у Німеччині».

Опинившись на еміграції, Чижевський вирішив продовжити своє навчання. З 1921 по 1924 рік він студіює філософію спочатку в Гейдельберзькому, а потім у Фрайбурзькому університетах. Під цю пору серед його вчителів було ціле гроно видатних німецьких інтелектуалістів, без чиїх імен годі уявити собі розвиток світової філософської думки XX століття: Карл Ясперс, Гайнріх Ріккерт, Едмунд Гуссерль (праці фундатора феноменології Чижевський добре знав іще від часу свого навчання в Києві), Мартін Гайдеґґер (в особистому архіві Чижевського збереглися машинописні тексти лекцій Гайдеґґера за 1921-24 роки), Ріхард Кронер та інші. Перебуваючи у Фрайбурзі, Чижевський часто навідувався до Гайдеґґера, а в 1923 році зазнайомився з Гансом-Ґеорґом Ґадамером. Їхня щира дружба тривала аж до кінця життя українського мислителя. Тож нема нічого дивного в тому, що філософські погляди Чижевського розвиваються передовсім у річищі німецької інтелектуальної традиції. Уже 1997 року його учень Дітріх Ґергардт, намагаючись окреслити єство філософії свого вчителя, писав: «Якою була та філософія, що їй він надавав перевагу, для мене не зовсім ясно. Бувши учнем Гуссерля й Кронера, він, очевидно, відчував свою приналежність до феноменологічної школи, хоча й не був адептом якогось одного її напрямку. Сильне враження, принаймні як систематики, справили на нього Гегель та Шеллінґ, а Кант, вочевидь, був тим імпліцитним підґрунтям, про яке він рідко коли згадував». Утім, сам Чижевський називав своїми вчителями в ділянці філософії таку трійцю: Едмунд Гуссерль, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер.

Після завершення студій у Марбурзі Чижевський 1924 року перебирається до Праги. Тут, у столиці Чехословаччини, він викладає філософію, бувши лектором (1924-25), доцентом (1925-27) та професором (1927-32) Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова /6/ (професорське звання в цьому навчальному закладі Чижевський отримав на підставі розвідки «Філософія на Україні») та екстраординарним професором Українського Вільного Університету (у 1929 році він був габілітований тут за спеціальністю «філософія», подавши як дисертацію працю «Геґель і Французька революція»). Під цю пору він бере активну участь у роботі цілої низки наукових товариств, зокрема славетного Празького лінгвістичного гуртка (з українських учених у його роботі, крім Чижевського, брали участь також Василь Сімович та Аґенор Артимович), співпрацює з численними академічними виданнями — українськими, німецькими, чеськими, польськими, російськими, французькими. Зокрема, саме Чижевський став найактивнішим співробітником заснованого в 1924 році Максом Фасмером журналу «Zeitschrift für slavische Philologie», який виходив у Берліні й належав, побіч паризького «Revue des Études Slaves» та празького «Slavia», до трійці найліпших славістичних видань у всьому світі. З-поміж філософських праць Чижевського, що з’явилися друком у празький період його життя, слід назвати передовсім такі: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні: спроба історіографії питання» (1926), «Геґель і Французька революція» (частина цієї габілітаційної роботи була надрукована 1929 року в першому томі «Праць Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова»), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931). Ці та інші розвідки вже на початку 1930-х років принесли Чижевському визнання: у західних академічних колах він втішався заслуженою славою «видатного дослідника духовного життя Східної Європи» та «великого знавця містики й містичної філософії Заходу й слов’янського Сходу» (Ніколай фон Арсеньєв). Недаром йому давали рекомендаційні листи Едмунд Гуссерль та Макс Фасмер, а 1931 року ім’я Чижевського як співвидавця з’явилося на титульному аркуші часопису «Archiv für Geschichte der Philosophie» поруч з іменами Ернста Кассірера, Александра Койре, Гайнріха Ріккерта й інших видатних філософів.

У 1932 році, коли українські наукові інституції в Празі починають згортати свою роботу, Чижевський переїздить назад до Німеччини. Тут, у Галлє, він буде мешкати аж до 1945 року, тобто до кінця Другої світової війни, працюючи в Об’єднаному університеті міст Галлє та Віттенберґа (у 1934-39 роках він також викладав за сумісництвом у Єнському університеті). Мабуть, це був найбільш плідний період наукової діяльності вченого, принаймні в ділянці філософії. Слід підкреслити, що його життєві обставини складалися під ту пору вкрай нещасливо, щоб не сказати трагічно: Чижевський був людиною без громадянства, в університеті Галлє-Віттенберга обіймав дуже скромну посаду позаштатного лектора, а після приходу до влади націонал-соціалістів йому повсякчас загрожувало звільнення з роботи й концентраційний табір, адже його дружина Лідія Маршак була єврейкою (ще 1938 року вона емігрувала до США й замешкала в Чикаго). Додаймо до цього воєнне лихоліття й самотність, /7/ яка з плином часу ставала все більшою й більшою. І попри це, Чижевському вдалося створити такі фундаментальні праці, як «Філософія Г. С. Сковороди» (1934), «Коменський і західна філософія» (1939), «Філософія життя Штура» (1941), «Український літературний барок» (1941-44). Тоді ж таки, а власне наприкінці грудня 1934 року, Чижевський зробив і своє найбільше, справді сенсаційне відкриття — знайшов рукопис основної праці фундатора новочасної педагогіки Яна Амоса Коменського «Всезагальна порада про виправлення людських справ» («De rerum humanarum emendatione consultatio catholica»).

У червні 1945 року, буквально за кілька годин до приходу Червоної Армії, Чижевський покидає Галлє. Точніше, його врятував один колишній студент, який вивіз свого вчителя на власному авто з радянської зони окупації. Так Чижевський опинився в Марбурзі, де обійняв посаду директора Семінару славістики тамтешнього університету. На цій своїй посаді він чимало зробив для розвитку славістичних студій у повоєнній Німеччині. А крім того, йому вдалося написати цілу низку ґрунтовних праць, серед яких «До проблем бароко» (1946), «Історія давньоруської літератури 11, 12 та 13 століть. Київська доба» (1948), «Культурно-історичні епохи» (1948), «Сімнадцяте сторіччя в духовій історії України» (1948) та інші. Утім, ці роки видалися для Чижевського не менш важкими й драматичними, ніж попередні: тікаючи з Галлє, він змушений був залишити там усю свою бібліотеку (можна тільки уявити, яка це була для нього втрата: кажуть, що без своїх книжок він просто не міг жити), учений бідував і голодував (одного разу в нього запаморочилося в голові й він упав з балкона другого поверху), а крім того, наслідком усіляких інтриг він так і не зміг стати професором Марбурзького університету (міністр культури землі Гессен публічно обізвав його «шпигуном» і «комуністом»). Отож у 1949 році Чижевський змушений був покинути Німеччину. За наполегливими порадами своїх старих приятелів Романа Якобсона, Василя Зеньковського та Бориса Ніколаєвського він приймає запрошення Гарвардського університету й переїздить до Америки — країни, що була йому назагал чужа. Власне кажучи, він дуже цінував тамтешні бібліотеки, мистецькі галереї та музеї, вважав Нью-Йорк за «найкрасивіше місто на світі», але все-таки Америки не любив.

У Гарварді Чижевський читає курси з історії старокиївської літератури, українського бароко, російської літератури XX століття, порівняльної історії слов’янських літератур тощо. За шість проведених тут років він так і не виголосив жодної лекції по-англійському. Подейкують, що Чижевського взагалі несила було змусити заговорити по-англійському. Як згадував Дітріх Ґергардт, із-за цього йому навіть не підвищили платню, бо він не схотів у присутності проректора сказати: «Yes».

Під час перебування в Гарварді Чижевському вдалося створити чимало вартісних праць. Серед них — прецікавий есей «Поза межами краси. До /8/ естетики барокової літератури» (1952), фундаментальна «Історія української літератури. Від початків до доби реалізму» (1956), численні статті до «Енциклопедії українознавства». Одначе уже мало не відразу після свого прибуття до Америки Чижевський починає думати про те, як би його повернутися назад до Німеччини. Він нарікає на низький рівень американської славістики, на своє непевне становище в університеті, на конфлікти з колегами, на часті депресії...

Зрештою, на початку 1956 року, завдяки заходам перш за все свого старого приятеля Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Чижевський таки повертається до Німеччини. Тут він стає на чолі Інституту славістики (Slavisches Institut) Гайдельберзького університету, заступивши неокантіанця Ніколая фон Бубнова. Чижевський був директором цієї інституції аж до 1967 року. У Гейдельберзькому університеті він працював також гостьовим та гонорарним професором, за сумісництвом — гонорарним професором Франкфуртського та Кельнського університетів, а з 1964 по 1970 рік — ще й завідувачем кафедри літературознавства Інституту славістики Кельнського університету.

Коли Чижевський повернувся з Гарварда до Німеччини, йому було вже 62 роки. Одначе і в цьому поважному віці він зумів розгорнути гідну подиву наукову діяльність. Учений наполегливо збирає в Гайдельберзі славістичну бібліотеку, стає редактором одразу шести книжкових серій («Musagetes», «Heidelberger slavische Texte», «Apophoreta Slavica», «Slavische Studienbücher», «Slavische Propyläen», «Forum Slavicum»), пише цілу низку наукових розвідок, серед яких «Із двох світів. Причинки до історії слов’яно-західних літературних взаємин» (1956), «Порівняльна історія слов’янських літератур» (1968), «Сковорода: поет, мислитель, містик» (1974) та інші. Загалом беручи, Чижевський хотів створити в Німеччині потужну славістичну школу, годну стати альтернативою славістиці двох тодішніх супердержав: США та Радянського Союзу. Саме про це йшлося в його програмовій праці 1963 року «Стан і завдання славістики у Федеративній Республіці Німеччина». Під ту пору він стає, по слову Анджея де Вінценза, справжнім «папою» німецьких славістів. Це красномовно засвідчує бодай виданий у Мюнхені 1966 року величезний (майже на 1000 сторінок) гратуляційний збірник («фестшріфт») «Orbis scriptus. Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag», до якого подали свої матеріали, зокрема, Йозеф Вашіца (Прага), Роман Інґарден (Краків), Юліан Кжижановський (Варшава), Ервін Кошмідер (Мюнхен), Мілівой Павловіч (Београд), П’єр Паскаль (Париж), Борис Унбегавн (Оксфорд), Роман Якобсон (Кембридж, Масс.) та багато інших. А в 1969 році Ганс-Ґеорґ Ґадамер як президент Гайдельберзької академії наук писав Чижевському з нагоди його 75-ліття: «Якщо Фрідріх Великий свого часу начебто казав про Ляйбніца, що він сам-один був цілою академією, то в більш вузьких і більш широких рамцях нашого століття про Вас можна сказати щось подібне». /9/

Звісно, життя Чижевського і впродовж двох останніх десятиліть не було безхмарним. Скажімо, великим розчаруванням стала для нього студентська революція 1968 року. «Тоді, — писав один з найліпших знавців життя та творчості Чижевського Вернер Кортгаазе, — студенти-бунтівники з університетів ФРН та Західного Берліна, нова генерація молодих варварів, яким його ідеал науки був нецікавим... намагалися брутально знизити рівень науки в університетах, оскільки те, чим займався Чижевський, було начебто лише "міщанською нісенітницею"». Вони навіть хотіли викинути частину книжок з гайдельберзької славістичної бібліотеки, що її він так наполегливо збирав.

Численні негаразди випадали на долю вченого і завдяки його, як казала Ася Гумецька, «бароковій українській вдачі». Справді-бо, у Чижевського була репутація професора-дивака, і він не забував час від часу її потверджувати: про нього ходила сила легенд. Подейкують, нібито саме Чижевський став прототипом професора-дивака — головного героя роману Володимира Набокова «Пнін». Маючи холеричний темперамент, він відзначався неабиякою екстравагантністю (скажімо, носив напрочуд яскраві краватки, довге волосся, полюбляв дивитися вестерни й фільми про Джеймса Бонда), часто бував надміру самовпевненим, вередливим (за це його прозвали «примабалериною») і непередбачуваним, а ще справжнім Божим бичем для нездар — людей, яких він охрестив «ворогами науки». Не дивно, що колеги Чижевського часто скаржилися на нього. Мабуть, оця екстравагантність, а то й агресивність була зворотним боком його вразливості й самотності. Чижевський, — згадував Юрій Шевельов, — «виробив у спілкуванні з людьми манеру, якою дорослі говорять з дітьми. Він мовчав про свої наукові проблеми, натомість міг багато говорити про песиків, про моду, про свої сновиддя». Це — від самотності. Назагал, за словами Ґадамера, «у його поведінці було щось гротескне». Недаром Чижевський проявляв таку величезну цікавість до всіляких комічних, химерних і абсурдних форм життя, а його найулюбленішим письменником був геніальний полтавець Микола Гоголь — навіть на смертному одрі Чижевський тримав у руках томик Гоголя.

Дмитро Іванович Чижевський помер 18 квітня 1977 року в Гайдельберзі. Прах великого вченого покоїться за сотню метрів на південний захід від капели гейдельберзького цвинтаря Берґфрідгоф. На полірованій плиті крупнозернистого граніту напис: Dmitrij І. Tschižewskij 1894-1977.

Як згадували учні Чижевського, за кілька тижнів до смерті в його переповненому книжками та рукописами помешканні з’явився невеличкий пейзаж, намальований олійними фарбами: білі, немов вишневий цвіт, українські хати. Певно, ненька Україна завжди жила в душі цього дивного самотнього чоловіка. /10/

Перу Дмитра Чижевського належить близько тисячі праць із найрізноманітніших ділянок гуманістики. Зокрема, він є автором цілої низки блискучих розвідок, присвячених історії української філософії. Загалом беручи, до Чижевського нею мало хто й займався. Можна пригадати хіба що «Нариси слов’янської філософії» Клима Ганкевича, надруковані по-німецькому в Кракові 1869 року (тут є спеціальний розділ «Філософія в українців», де, окрім української «народної філософії», з’ясовано також філософські погляди Петра Лодія, Йосифа Чачковського та Івана Федоровича), невелику книгу Василя Щурата «Українські джерела до історії філософії», видану у Львові 1908 року й присвячену в основному традиціям неоплатонізму в культурі старожитньої України, та «Нариси з історії української філософської думки» Миколи Сумцова, уривки з яких були оприлюднені вже по смерті вченого в «Бюлетені Музею Слобідської України ім. Г. С. Сковороди» за 1926-27 роки.

Ключовою постаттю в історії української філософської думки для Сумцова, поза сумнівом, був небесний патрон Слобідського краю Григорій Сковорода (1722-1794). Принаймні, усі вцілілі фрагменти сумцовських «Нарисів...» присвячено саме йому. Зрештою, під ту пору Сковорода втішався славою чи не одного-єдиного українського філософа. Відколи 1894 року в Харкові завдяки подвижницьким зусиллям Дмитра Багалія та заходам Харківського історико-філологічного товариства було видано чималу збірку творів Сковороди, він неначе воскрес у соту річницю смерті. Уже наприкінці XIX та на початку XX століть його філософські й богословські погляди досліджували такі непересічні інтелектуалісти, як Дмитро Багалій, Володимир Ерн, Олександра Єфименко, Павло Житецький, Федір Зеленогорський, Амфіан Лебедєв, Олексій Лосєв, Микола Петров, Софія Русова, Андрій Товкачевський, Іван Франко. А вже від 1910-х років ім’я Сковороди починає все частіше зринати і в публікаціях на Заході. Так, Марія фон Безобразова друкує чималий есей «Григорій Сковорода — український філософ (1722-1794)» на сторінках берлінського часопису «Archiv für Geschichte der Philosophie» (1912), Юзеф Третяк згадує про нього в своїй книзі «Петро Скарга в історії та літературі Берестейської унії» (Краків, 1912), а Томаш Масарик — у книзі «Соціологічні нариси з російської філософії історії та релігії» (Єна, 1913). «Сковородинство» було також важливим чинником культури українського Ренесансу початку XX століття. Під буремну пору воєн та революцій, коли, по слову Гната Хоткевича, часом складалося враження, ніби «не зосталося вже нічого святого — ні Бога, ні любові, ні честі, ні науки», про незникомість «істинного чоловіка» в українській людині свідчила її «душевна потреба згадати Сковороду». Недаром наша гуманістика збагатилася в той час чималою низкою присвячених Сковороді праць: досить пригадати бодай /11/ книги «Григорій Сковорода, його життя і твори» Григорія Коваленка (1919), «Григорій Савич Сковорода. (Український філософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів» Гната Хоткевича (1920), «Г. С. Сковорода. Життя й наука» Володимира Білого (1924), одеський збірник 1923 року «Пам’яті Г. С. Сковороди (1722-1922)», статті Михайла Возняка, Андрія Ковалівського, Петра Пелеха, Віктора Петрова, Миколи Плевака, відповідні розділи книг «Історія українського письменства» Сергія Єфремова (1919), «З історії релігійної думки на Україні» Михайла Грушевського (1925) тощо. Отож, цілком природно, що філософія Сковороди, починаючи десь від середини 1920-х років, привертає пильну увагу Дмитра Чижевського. Принаймні, його численні історико-філософські сюжети дуже часто снуються саме довкруж феномена Сковороди. Власне кажучи, Чижевський був схильний тлумачити філософію Сковороди як самісіньку серцевину української інтелектуальної традиції. «Сковорода, — писав він, обґрунтовуючи своє розуміння природи речей, — є останній представник українського духового барока, з другого боку, він — український "передромантик"». Тим часом «бароко та романтика — саме ті періоди духової історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток. Отож, Сковорода стоїть у центрі української духової історії...». Цієї думки Чижевський дотримувався впродовж усіх п’яти десятиліть своєї наукової діяльності: бувши чітко сформульованою ще наприкінці 1920-х років (уперше, здається, у статті «Сковорода — український філософ», що з’явилася 1929 року на сторінках часопису «Der russische Gedanke»), вона складає ідейне підложжя й останньої праці Чижевського про Сковороду — мюнхенської книги «Сковорода: поет, мислитель, містик» (1974).

Центральне місце Григорія Сковороди в історії вітчизняної інтелектуальної традиції, на думку Чижевського, зумовлене також тим, що саме з нього розпочинається справжня історія української філософії. «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей, — стверджував учений у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні», мабуть, навмисне загострюючи власну думку, — не помічаємо аж до Сковороди». Уся попередня українська філософська традиція «є більше історією навчання філософії, аніж історією філософії». А крім того, як гадав Чижевський (про це він писав іще 1936 року), Сковорода, побіч Яна Амоса Коменського, Володимира Соловйова чи Руджера Бошковіча, належить до дрібки слов’янських філософів «світового значення».

Хай там як, але впродовж 1920-40-х років Сковорода в царині україністики був для Дмитра Чижевського чимось на взір causae finalis. Недаром саме під ту пору з’явились і майже всі його розвідки про Сковороду. Увагу вченого привертали десятки питань, пов’язаних із життям та творчістю філософа, починаючи від метафізичних чи гносеологічних засновків його науки, висвітлених найперше у спеціальних розділах книжок «Філософія на Украї-/12/ні», «Нариси з історії філософії на Україні», у чотирьох есеях циклу «Сковородинські студії», що були оприлюднені на сторінках журналу «Zeitschrift für slavische Philologie» («Сковорода й Ангел Сілєзій», «Сковородинська теорія пізнання та Філон», «Сковородинське тлумачення Біблії у світлі святоотцівської та містичної традиції», «Сковорода й Валентин Вайґель»), і закінчуючи міркуваннями щодо закордонних мандрів Сковороди, псевдо-сковородинських поезій, впливу Сковороди на подальшу літературну та філософську традицію, зокрема на творчість Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя, Василя Капніста, Василя Наріжного, Памфіла Юркевича, Олександра Потебні.

Цікаві спостереження щодо творчості Сковороди розсипані також у багатьох розвідках Чижевського на інші теми. Приміром, учений не забуває згадати про Сковороду тоді, як мова заходить про місце західноєвропейської філософії у старожитній українській культурі або про емблематичні образи на сцені нашого барокового театру. Назагал беручи, піонерські розвідки Чижевського з ділянки українського літературного бароко на значну міру були не чим іншим, як безпосереднім продовженням його студій над творчістю Григорія Сковороди.

Пильну увагу вченого до постаті українського філософа потверджують і його рецензії на численні сковородинські публікації, які з’являлися під ту пору чи то вже в Харкові, як, скажімо, ґрунтовна книга Дмитра Багалія «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (1926), що її Віктор Петров одразу ж назвав був «енциклопедією сковородознавства», чи в Берліні, як монографія Домета Олянчина «Григорій Сковорода (1722-1794): український філософ XVIII століття та його духовно-культурне довкружжя» (1928), чи в Парижі, як-от книга графа Петра Бобринського «Старчик Григорій Сковорода. Життя й наука» (1929).

Перегодом, десь від кінця 1940-х років, Чижевський облишить роль активного рецензента сковородіани. На те було дві причини. З одного боку, від часу переїзду вченого до Америки посутньо змінились умовини його життя та творчості. А з другого — сама академічна сковородіана переживала під ту пору далеко не найліпші часи: комуністичний терор, нацистський ідеологічний пресинг та воєнне лихоліття обезкровили українську гуманістику. Звісно, Чижевський продовжує слідкувати за найпомітнішими науковими публікаціями на цю тему. Не дурно ж бо у своїй книзі 1974 року «Сковорода: поет, мислитель, містик» він переконливо спростовує гадку німецького славіста Едварда Вінтера про Сковороду як про «типового представника Просвітництва», яку той спробував був обґрунтувати в чималій праці «Раннє Просвітництво» (1966). Одначе не можна не запримітити й тієї обставини, що з понад п’яти десятків відомих нам розвідок Чижевського про Сковороду впродовж 1950-70-х років з’явилося, крім згаданої мюнхенської книжки 1974 року, здається, тільки дві: одна — надрукований 1968 року /13/ в «Die Welt der Slaven» есей про Сковороду та Миколу Гоголя, а друга — есей про місце Сковороди в історії українського віршування, який побачив світ 1973 року в гейдельберзькому виданні «Archiv für das Studium der neueren Sprachen und Literaturen». Щоправда, у тогочасних працях Чижевського на інші теми можна знайти цілу низку принагідних спостережень щодо нашого філософа. Так, у своїй збірці есеїв «Із двох світів. Причинки до історії слов’яно-західних літературних взаємин», виданій у Гаазі 1956 року, Чижевський розглядає славетний каврайський «Сон» Сковороди, висловлює декілька цікавих міркувань про Сковороду в зв’язку зі слов’янськими рефлексами містики Якоба Беме, а в оприлюдненій того-таки 1956 року Українською Вільною Академією Наук у США «Історії української літератури (від початків до доби реалізму)» подає творчість Сковороди на широкому тлі нашого письменства ХІ-ХІХ століть. Чого варте бодай напрочуд точне та експресивне окреслення місця Сковороди в історії української літератури: Сковорода — «останній великий український письменник епохи бароко... Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло». Між іншим, перегодом у чималій праці «До питання про літературу бароко у слов’ян», надрукованій 1971 року в братиславському збірнику «Literärny barok», Чижевський назве Сковороду «останнім представником бароко» в цілій Європі.

Утім, ключовою працею Дмитра Чижевського про Сковороду, поза всяким сумнівом, є його велика книга «Філософія Г. С. Сковороди» 1, оприлюднена 1934 року як двадцять четвертий том «Праць Українського Наукового Інституту» у Варшаві (наклад книги видруковано у Львові, у друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка).

Український Науковий Інститут свого часу був створений урядом Української Народної Республіки в екзилі за підтримки уряду Польщі. До 1938 року його очолював Олександр Лотоцький, чиїми заходами було здійснено чимало важливих видавничих проектів. Зокрема, того-таки 1934 року Інститут розпочинає видання повної академічної збірки творів Тараса Шевченка (із шістнадцяти запланованих томів вийшло тринадцять), перед цим побачив світ славетний «Діарій» («Подорожній щоденник») гетьмана Пилипа Орлика тощо. Очевидно, управа Інституту не просто замовила Чижевському книгу про філософію Сковороди, але й виказувала якісь побажання щодо її змістовного наповнення. Принаймні, у січні 1934 року Чижевський сповіщав Василя Сімовича про те, що 26-й параграф книги («Сковорода й Україна») був «написаний на особливе бажання Варшавського Інституту».

1 На обкладинці й титульній сторінці книги слово «філософія» подано у формі «фільософія», одначе це слід розуміти як технічний недогляд, оскільки в подальшому тексті така форма більше жодного разу не зустрічається; скрізь послідовно — «філософія». /14/

Слід сказати, що впродовж 1930-х та першої половини 1940-х років Чижевський готував до друку і німецьку версію цієї книги. Як свідчить Вернер Кортгаазе, вона мала з’явитися ще 1946 року. Одначе судилось інакше — німецька версія книги про Сковороду побачила світ аж у 1974 році заходами Українського Наукового Інституту Гарвардського університету . Основні ідеї, висновки та мисленнєві сюжети варшавської і мюнхенської книжок — одні й ті самі. Тим часом «Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker» і за своїм змістом, і за композицією, і за стилем викладу істотно відрізняється від варшавського видання. По-перше, тут з’явилося чимало нового матеріалу: Чижевський подає біографію Сковороди, значно рясніше цитує тексти німецьких містиків тощо. Натомість уже згаданий 26-й параграф, присвячений з’ясуванню місця та ролі Сковороди в історії української культури, зник. По-друге, неабияких змін зазнало структурування матеріалу. Приміром, 8-й параграф книги «Сковорода: поет, мислитель, містик» («Дерево вічності та його тінь») поєднує сюжети одразу трьох параграфів варшавської книжки. По-третє, у німецькій версії відсутні таблиці емблем та символів, а також численні примітки.

2Tschižewskij D. Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker. — München, 1974.

Ключовим поняттям, за допомогою якого Чижевський прагнув окреслити єство сковородинської філософії, виступає антитетика, потрактована як осереддя діалектичної методи. Недаром одна з ранніх розвідок Чижевського про філософію Сковороди має примітний підзаголовок «До історії "діалектичної методи"». Про діалектику Сковороди учений править також в іншій чималій за обсягом студії «Філософічна метода Сковороди», що була оприлюднена Науковим Товариством ім. Шевченка 1930 року в ювілейному збірнику на пошану академіка Кирила Студинського. Але найґрунтовніше він розглядає це питання у книзі «Філософія Г. С. Сковороди». Власне кажучи, уся ця книга, за словами самого автора, покликана була дати «щоближчу характеристику антитетики Сковороди в кожному пункті його світогляду». Антитетика, — продовжує Чижевський, — «не є щось незвичне в історії філософії. Античний платонізм, отці Церкви, що платонізують, містика середньовіччя та переважно німецька містика нових часів — це етапи розвитку антитетичного думання в історії світової філософії». З огляду на це учений послідовно розглядає філософію Сковороди в одному й тому самому «далекому» контексті: античний платонізм та неоплатонізм — патристика — середньовічна та новочасна (передовсім німецька) містика. ПЕРЕДМОВА
Життя Сковороди вже всебічно освітлене в літературі, в тому обсягу, як на це дозволяють приступні нам джерела (досліди над біографією Сковороди резюмує Дм. Баталій: Г. С. Сковорода, український мандрований філософ, Харків, 1926, в нашій книзі цитуємо цю працю: «Баталій»). Що ж торкається науки Сковороди, то тут немає між дослідниками аж ніякої єдности. Та, власне, до систематичної аналізи «науки Сковороди» мало хто з дослідників і доходив. Найліпша досі праця, що йде в напрямі досліду думок Сковороди В. Ерна (В. Эрнъ: Г. С. Сковорода, Москва, 1912; далі цитуємо: «Ерн»), не виходить за межі постанови питань.

Може, зумовляла такий стан досліду та обставина, що ми не можемо дійти до пізнання «джерел» думок Сковороди шляхом біографічного досліду. Тому-то й шукали джерел філософії Сковороди то в Плятона та стоїків, то в Спі